![[HOME]](gerbik.gif)
<<< Повернутись |Початок | Далі >>>
Маневри скінчились. Плинула сумна зима. Я був на роздоріжжі: розчарування службою примусило мене занехаяти думку про академію. Троє чи четверо товаришів, старших у чинах, поїхало і, здається, два з них склали іспити... Зустрічався іноді з Родкевичем, він завжди веселий, по приятельському ляскав мене по плечу, закликав до себе і кінчав розмову тим, що співав: „Я ищу свободи й покоя”... А де ж мій спокій, де моя свобода? Тікати треба з цього безпросвітного життя. Та я не був певен своїх сил, стояв на перепутті й не міг розв'язати питання: „Куди”? Я знову кинувся до компанії найкращих людей: записався в книгозбірню, зазвався Плутархом, Гете, Гейне, Дживаніолі. Почав на пам'ять вивчати Гомера. Щоб не було скучно в самотині, я запрошував Meine liebchen Katrinchen, що, як і раніш, часто бувала у хазяйки. Я читав їй голосно, хоч вона через півгодини вже куняла за роботою і мені доводилось будити її einem Kusschen. Найкращі романи її не цікавили і через кілька день вона плутала Ґете з Гюґо, Діккенса з Доде і абсолютно нічого не розуміла з Гомерової поезії. Мене це сердило, я дорікав їй, а вона з чарівною усмішкою обіймала мене:— aber ich liebe dich, was willst du noch? Тоді я ставав у позу і з запалом читав:—”Нет, не печаль меня упреками горькими сердца; так, сегодня Атрид победил с ясноокой Афиной, после и я побежду: покровители - боги с нами! Ныне почнеш с тобой и взаимно в любви насладимся. Пламя такое в груди у меня никогда не сгорало”... Katrinchen з усього цього розуміла тільки: „ныне почнем с тобой”...
Часто до мене заходив М. Юр. Ашенбреннер. Він був чимсь заклопотаний, невеселий, замислений. Палив цигарки за цигаркою. Тісний гурток знав, що Мих. Юр. задумав був визволити з тюрми якусь політичну, прізвище її тепер забув,
Це треба було зробить, як варту заступав батальйон М. Ю. Офіцер, здається, Кир'яков, перелякався і нічого не вийшло!. Зима проходила одноманітно. Вся компанія М. Ю-ча якось притихла. Тільки Міцкевич дивився козирем; чорний вус його був, як і завше, закручений. Не вважаючи на злиденні достатки, я все ж частенько ходив до театру. У піст якось читаю афішу про концерт артиста Потербурзької опери Мельнікова. Пішов. Я почував себе в раю, слухаючи цього співця. І всю ніч мені лунало „О поле, поле, кто тебя засеял мертвими костями?” Я позичив 50 карбованців, взяв на тиждень відпустку й поїхав за Мельніковим до Одеси та Єлисавету. Такого співця я більше ніколи не чув. Я зрозумів, що тільки той артист, хто вміє подобатись і зворушувати.
Цієї зими помер наш офіцер-запійник. Кожного місяця він подавав рапорт, що видужав, — одержував платню, а першого знову писав: „Заболев сего числа; службу нести не могу”. Ранком, проспавшись, він кликав денщика: — „Рак, Рак, Рак... приготовить!”- Через чверть години з'являвся Рак, в руках у нього була карафка і стаканчик; він ставив їх на стіл і зникав.—”Рак!”—знову кликав капітан; той з'являвся на порозі.—”А закуску, закуску, дурак!”—Через хвилину Рак приносив яблуко, розрізане навхрест. Капітан молитовно складав руки і починав:—”Во ім'я отця і сина і святого духа... Ну?”— звертався він до Рака. Той наливав йому стаканчик. Капітан з насолодою поволі випивав і продовжував:— і нині, і прісно, і во віки віків... Ну?” — Рак наливав, і капітан молився далі: „Царю небесний... Ну?”—і знову стаканчик порожній, а капітан якось закохано продовжував: „сокровище благих і жизні подателю”...— Горілки вистачало до половини. „Помилуй мя, боже”. Уже п'яненький, запинаючись, читав він: „Серце сокрушенно і смиренно... Ублажи, господи, благоволенієм твоім Сіона і да сожиждуться стєни Ієрусали... скіє, тогда возложат на алтар твой тєльци... Ну?”—Рак показував порожню карафку. Капітан, тяжко зідхав, христився і, звертаючсь до Рака наказував: — „Убери закуску”.—До яблука він не доторкався. Цей тип нарешті помер і вже зовсім „служби нести не мог”.
Перед виходом у табір Михайло Юрійович зайшов до мене попрощатися. Він їхав у відпустку. — „Может быть, не скоро увидимся”, — сказав мені він на прощання. Він був сумний. Ми більше його не бачили. Я тільки через 20 років зустрівся з М. Ю, у Ялті, ну, та про це в своїм місці.
В середині червнями був помічником чергового по полку, сидів у наметі і щось читав. Чую дзвенять остроги. На порозі намету з'явився жандармський полковник. — „Вы дежурный во полку?” — „Я, господин полковник”. — „Укажите мне палатку штабе - капитана Талапиндова”. Я повів його до другого батальйону. Нам зустрічались офіцери, що дивилися здивовано на жандарма; між ними я побачив свого приятеля Ковалевського і спромігся шепнути йому: „Біжи до Талапіндова і скажи про гостя”. В наметі Талапіндова ми зоставались недовго. Жандарм перерив усе, нічого не взяв і, звернувшись до мене, спитав: — „Вы знаєте квартиру штабс-капитана? Ведите меня к нему”. На передній лінії стояло кілька жандармів. Ми пройшли через пролом до квартири Талапіндова. Я страшенно боявся, щоб не зустріти там Ковалевського і щоб Талапіндов не зробив збройного опору. Що робить? Серце моє билося і піт градом котився з мене. Жандармський полковник був теж блідий. Ми увійшли у двір. Талапіндов сидів на стільці і годував курей. Він був спокійний. Ковалевський, давши звістку, перескочив через паркан і безпечно пройшов у табір. Трус не дав наслідків. Почалися арешти. Заарештували поручника Кир'якова, Успєноького, капітана Заінчневського, Талапіндова і полкового скарбника Маймескулова.
Мали звістку, що ніби Ашенбреннера арештовано в Смоленську. „Шпонька” захворів. Все це якось пригнітило всіх, тільки непокірний син Адольф (так звав Ашенбреннер Міцкевича) ходив козирем і казав: „Я на все трижды хрюкаю!” Я зустрів якось Родкевича, він, як кажуть, „смикнув сірка за хвіст” і був веселий. Побачивши мене, почав щось співати. Ми поздоровкались.— „Тебя не таскали к жандармам?” — „Ні”, - кажу —”А мен яуже три раза”. — «Ну і що ж»? — „А ничего”. Спрашивают: «В компании Ашенбреннера бывали?»—”Бывал”. «Что там делали?» —”Випивали”.— «О чем говорили?» — „Ни о чем не говорили, а джонку варили... — „Нет, дружище, — они вообразили, что в полку все социалисти. Спрашивают у Талапиндовского фельдфебеля: «Чему научал вас ротний?» «Так что словесности». — «А с тобой вступал в политические разговоры?» — «Так точно: когда артельная лошадь здохла, так вони говорили: надо, брат, Сидоренко таку политику подвести, щоб купить нову артьолку». Родкевич залився дзвінким сміхом.—”Приходи сегодня к Ольге Сметановне (так назвали хазяйку шантана); вьшьем и помянем душу Михайла Юрьевича: говорят, трех жандармов укокошил и с собой покончил”. Родкевич міцно стиснув мені руку і ні з того ні з сього заспівав своїм чудовим баритоном: „Есть на Волге утес”.
Я не спав цілу ніч. Михайло Юрійович стояв передо мною і через окуляри дивився на мене своїми підсліпуватими очима. Виявилось, що звістка ця неправдива. Потім якось говорили, що будучи вже в Шліссельбурзькій фортеці, М. Ю. „запалив” комусь з начальників „по уху” і його розстріляли. Це теж була побрехенька. 1914 року я бачився з М. Ю. у Ялті. А ще до цього вийшов журнал „Былое” з його статтею: „20 лет в Шлиссельбургской крепости”.
У червні нас „навантажили” на пароплави і вирядили до Одеси на великі маневри. Тут теж було сумно: в Модлінськім, Люблінськім і Замоськім полках арештовано багато офіцерів. Виявилось, що це наслідки Дегаєвської провокації. Йому влаштували втечу з Одеської політичної тюрми і він видав військову політичну організацію. Коли після того, як він убив Судейкіна, і з'явились його фотографії, я згадав, що бачив його в Ашенбреннера.
Якось ранком я вів роту по боковій лінії на майдан, що був позад табору. Дивлюсь — стоїть біля свого намету „непокірний син Адольф” — Міцкевич, а навкруги намету жандарми. У мене похололо серце... Прийшла й на нього черга! Побачивши мене, він взяв під козирок і закричав: „Трижды на все хрюкаю,— скоро увидимся” — і послав мені поцілунок. Я ніколи його більше не бачив. Його заслали були до Сибіру, де він і помер на засланні.
Все тяжче ставало в мене на душі і невідступне питання; для чого я все це роблю? — колупало мій мозок. Ротний наче здурів і доводив не тільки салдатів, а й нас, офіцерів, до одчаю. В роті нас було двоє: я та приятель мій Богдашевський, людина тактовна й розумна. Ми часто після муштри радились, що робити з дурноверхим Бургхартом. Богда-шевський пробував навіть говорити з ним про його вчинки, та це було, як об стіну горохом. Якось на ротній муштрі Бургхарт вигадував нові, зовсім нікому не відомі, „построения”. Сердився, бив салдатів. Водив усю роту бігом і, бігаючи, робив „розсипний строй”. Згідно з „уставом” бігом можна водити найбільше 5 хвилин, а Бургхарт водив 10 і більше. Спершу ми зоставались в строю, нарешті Богдашевський вийшов із строю, заявив ротному, що він нездужає й пішов до табору. Щоб не відставати від товариша, я зробив те саме. Богдашевський був збентежений, лаявся і кричав, що він не витримає і „засвітить Бургхартові в морду”. Я заспокоювач його.
Видно було, що політичні обставини7 і все, що скоїлось у полку, дало волю стар'ю, і вся ця моральна наволоч піднесла голову. Ми заявили про вчинки ротного Тигрі. Він не звернув на це уваги і дивився так, ніби не чує, що йому говорять. Чекали, що Бургхарт подасть на нас. рапорта та обійшлось благополучно. Після учення кожної суботи офіцери їздили до міста — „одвести душу і на людей подивитись”.
Блукаючи по місту, я натрапив на афішу, в якій стояло, що російсько-українська трупа М. П. Старицького, на чолі з Кропивницьким, Заньковецькою та Садовським грає в театрі, що був на розі Грецької і Колодязного провулка. Тепер театру цього нема, — він згорів у вересні 1906 року. Я побіг до театру і дізнався про адресу брата Миколи. Звичайно, що я цього ж вечора був у театрі. Ішла п'єса „Доки сонце зійде — роса очі виїсть”. Марко Лукич вітався зі мною привітно. В його істоті щось змінилося, з'явилась якась нова рисочка і в обличчі, і в поводженні. До початку зоставалось 1 - години. Марко Лукич звернувся до мене: — „Панасе, одягайся, вийдеш приятелем Гордія, — я зараз напишу тобі ролю”.— Як я не відмовлявся, М. Л. не зважив на це, взяв клаптик паперу і накидав кілька фраз для приятеля Гордія. Я одягся, взяв зонтик і вийшов з Гордієм. Не пам'ятаю, що я говорив і як говорив, але Марко Лукич був надзвичайно задоволений. Після вистави я з братом Миколою та М. К. Заньковецькою пішов вечеряти. Заньковецька була весела й балакуча. Це мене здивувало бо за лаштунками, особливо в третій дії, вона здавалась зовсім хворою і, коли її серед акту кликали після слів: „Не бог вам, пані, душу дав, не мати вас породила”, — вона, з'явившись на виклик, похитнулась і трохи не впала, її підхопив брат.
Повечерявши, пішли додому. На вулиці Марія Костевна почала говорити по-дитячи: — „Маня не хоче йти, у неї нозі болять”.—”Тут же близенько”, — каже брат.—”Маня плакаткає, вона сяде на вулиці”.— Мені це надзвичайно подобалось, і я не довго думаючи, підхопив її на руки й поніс додому. Садовський ішов позад нас і то лаявся, то сміявся. Назустріч трапилося кілька городовиків, що, побачивши офіцера з панею на руках, ставали здивовані і брали „під козирок”, Марія Костевна заливалася сміхом.
Тепер майже щодня я бував у театрі. Якось після вистав вечеряли вкупі з М. П. Старицьким, і він пропонурав мен вступити до театру.
- Скільки ви одбираєте платні?— спитав мене Михайло Петрович.
- П'ятдесят карбованців.
- Ну, я дам вам 150.
Я не знав, що робить і знову стояв на
роздоріжжі. Там - „маршировка”, безпросвітне життя; тут — широкий
обрій. Там — скажений Бургхарт, Мальський і жадного світлого
проміння... Спробувати щастя?.. А що, коли я бездара?.. Та невже ж я,
молодий, сильний робітник, не зароблю десь тих нещасних 50 карбованців,
коли виявлюсь нікчемним на кону? З цього баламуту я захворів на нервову
пропасницю і подав рапорт, що „службу нести не могу”. Полк мав пробути
п'ять день на маневрах, і командир полку, гадаючи, що хвороба моя
штучна, прислав до мене полкового лікаря. Це страшенно обурило мене, і
жеребок був кинутий: я перейшов Рубікон сумнівів і подав прохання про
звільнення мене в одставку. Демісії моєї командир не прийняв і наказав
посадити мене на гавптвахту. Через три дні він мабуть одумався, бо мене
звільнили. Командир покликав мене до себе й умовляв зостатись, бо
„хороші офіцери потрібні”. Я стояв на своєму і в кінці серпня мав уже
„отпуск впредь до выработки правил о запасних офицерах”. Я вільний, як
вітер, у кишенях моїх теж свистів вітер, та я веселий сидів знову на
палубі „Аргонавта” що на всіх парах летів до Миколаєва, куди переїхала
трупа Старицького.
X
Я знав Миколаїв з 1880 року ще. Тут було два театри: Русінова і Малера. Русіновський був занехаяний, і зимовик сезон російська трупа грала в Малера. Театр цей був на Нікольській вулиці і був збудований на кшталт корабля. Глибоко в землі, куди вели вузенькі сходи, мов у трюм, був партер, над землею містились ложі бенуару, а над ними — бель-етаж і ґальорка.
1882 року Монте збудував гарненький театр на Адміральській вулиці. В цьому театрі тепер (вересень 1883 року) грала трупа М. П. Старицького. Склад трупи був такий: Кропивницький, Садовський, Грицай, Манько, Максимович, Квітка-Основ'яненко, Касіненко, Заньковецька, Садовська-Барілотті (моя сестра), Гай, Затиркевич, Вірина, Квітка, Маньковська..
Репертуар трупи складався з 10 п'єс і чотирьох водевілів: „Наталка Полтавка”, „Сватання на Гончарівці”, „Дай серцю волю — заведе в неволю”, „Глитай”, „Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, „Невільник”, „За Німан іду”, „Шельменко-деньщик”, „Чорноморці”, „Назар Стодоля”, „По резизії”, „Помирились”, „Кум Мірошник”, „Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”.
Всі п'єси були зрепетировані, і я виходив у народніх сценах та придивлявся, як інші актори грають. Зразком мені були Кропивницький, Садовський та Заньковецьха. Щодо інших, то вони нічого цікавого не являли. Чудовий співець був Грицай, особливо коли співав у своїх тонах, бо йому часто доводилось співати в тенорових партіях, і це шкодило йому: треба було кричати й тоді він співав невиразно, вся краса його баритону зникала. Актор з нього був слабенький. Поспіх мав Манько, особливо в п'єсі „Доки сонце зійде”. В цій п'єсі він грав шевця Гордія. Роля шаржована автором, вся вона складається з смішних виразів. Публіка не розбиралася в цім: вона часто ставить на карб артистові те, що зробив автор. Манько потім виробив собі, чи сказати — йому виробили автори — амплюа „веселого артиста”. Гордій, хлопчик у „Гриці”, дурник у „Ніч під Івана Купайла” і т. і. Згодом він переріс своє амплюа, а на інші не годився, нездатний був до творчости, з дефектами в дикції: „Ой дівчина говлиця, до козака говниця, а козак, як овел, як побачив-так і вмев”. Касіненко мені здавався здатним резонером; він незабаром одійшов до іншої трупи, спився і десь у дорозі помер. Щодо Основ'яненка, то я його сливе не бачив: він поїхав з Миколаєва й до трупи не вернувся.
Садовська-Барілотті була чудова співачка і артистка; її прозвали українським соловейком. Я раніше говорив, що передати характер неможливо: в ньому відбивався весь нарід. Його поезія, його чуття. Про гру її я буду говорити своєчасно. Затиркевич тоді тільки починала артистичну діяльність. Почувши її, я певен був, що вона вже давно на кону. Уперше я її побачив у „Сватанні на Гончарівці.” Вона грала Одарку так хорошо, так типічно, що краще, здавалося, не можна уявити. Взагалі Ганна Петрівна була артистка етнографічна: лайлива баба; баба цокотуха, з характерними рухами, які були вироблені раз-назавше і повторювались у кожній ролі; нічого надуманого, все просте, стихійне. Дай їй ролю графині — вона й тоді полою висякає носа. Вірина, артистка переважно на драматичних стареньких, талановита, та не працьовита. Гай мала сякий-такий голосок, мови зовсім не знала і була в трупі просто „затичкою”.
У Миколаєві трупа пробула більше як місяць. За
цей час я виступив у п'єсі „За Німан іду”; роля не барвиста, ні се, ні
те. Таку ролю треба грати досвідченому акторові, а я не вмів ще й
ходить по сцені; крім того, ролі не знав, був без голосу і провалився
вкінець. Ходив після цього, як тума: мені соромно було дивитись у вічі
артистам, що могли б далеко краще від мене виконати цю ролю, а одбирали
платні менше. І знову розчарування... Я почав працювати над ролями, що
подобались мені. Навчений досвідом, я вивчав ролі на пам'ять, читав їх
голосно і почував всією істотою, що я не вмію „подобатись і
зворушувати”. Чому? Я не розумів. Я пригадував Демостена, як він
провалився з своєю промовою, а артист прийшов до нього і прочитав йому
його промову так гарно, шо він її не пізнав. Треба працювати, вирішив
я. А як працювати, того не знав. Наблизився день виїзду до Єлисавету. Я
ліквідував всі справи, попродавав деякі речі, подарував свою чудову
шаблю і револьвера Родкевичу. Деньщик мій Данило Бондаренко приходив і
плакав. Катеринхен приходила і плакала; вона навіть змарніла. Вона вже
вміла говорити українською мовою і дещо співала, у неї був гарненький
голосок. Дівчина, плачучи, обіймала мене і співала: „Візьми мене із
собою”. Туга невимовна обгортала моє серце. Я сам не мав нічого
певного; майбутнє — темне: непевність своїх сил гнітила мене, а тут іще
сльози дівчини тяжким камінем падали на моє кволе серце. Я утішав її,
як умів, обіцяючи скоро вернутись,, Настав день від'їзду. Мене
проводжали товариші і, звичайно, Катря, а позад усіх — заплаканий
Бондаренко. Стою біля вікна, навколо товариші і бліда з затуманеними
очима Катря.. „Напишіть мені,— не... забувайте”, говорить вона,
ковтаючи сльози, а вони струмочками біжать з її чарівних очей по
блідому обличчю... І жаль мені її, серце розривається... З одного боку
товариші, яким треба усміхнутись, з другого Катря... Та її застує тінь
якась... Так, так: перед моїми очима виростав світле обличчя волоокої
Мельпомени... Здається вона шепоче чарівним голосом: „Я не віддам тебе
їй, я буду тебе кохати тільки полюби мене всім серцем, всією душею; в
любові ціі знайдеш те, чого шукаєш: я навчу тебе подобатись і
зношувати”... Поїзд рушив... Все, наче в тумані, тоне: і товариші, і
Катря... Я, ввесь налитий сумнівами, ледве стримую сльози.
XI
У Єлисаветі трупа грала 1 - місяці й мала великий успіх. Я вивчив на пам'ять ролю Бориса з „Доки сонце зійде”, читавав її з братом Іваном, що служив тут секретарем міської поліції. Ходив читати й до Кропивницького. Він був задоволений. З його дозволу я грав цю ролю. Марко Лукич хвалив мене, та я сам собі не подобався. Чогось мені бракувало. Я довго мучився над цією ролею. Грав її часто і завжди був незадоволений. Я стежив за кожним своїм кроком, намаґався втілитися в цього паничика, а в останнім акті плакав навзрид і все таки не задовольнявся. Тільки через кільки часу якось ми з Садовським помінялися ролями: здається, так схотів Марко Лукич. І от я, граючи Горнова, на зразок Садовського, мав успіх; Садовський же в ролі Бориса — ніякого. Що за причина? Садовський зненавидів і навіть відмовився грати цю ролю. А секрет був у тім, що роля Бориса написана погано, ненатурально, особливо в останньому акті. Борис говорить таку нісенітницю, що тепер, дивуєшся, як Марко Лукич не розумів цього і примушував вичитувати безконечні монологи, до того нудні, що публіка оглядалась на вихідні двері. Наприкінці єлисаветських вистав трапилась історична подія: брата Івана звільнено з посади за телеграфним наказом міністра внутрішніх справ. Після репетиції я сидів дома, дожидаючи брата. Він прийшов трохи раніше і, звертаючись до мене, каже: „Віншуй мене, брате”,—3 чим,—питаю.—”Вигнали з служби, як кажуть, без пояснення причин”. — Та ти не жартуєш?—”Без жартів, а ось і весь мій скарб”;—він вийняв з кишені свою срібну ручку і показав її мені, сміючись. „Ти подумай, вигнали таку нікчемку персону, як секретар поліції, за телеграфним розпорядженням міністра, так хіба не треба мене віншувати!”— Слухай, брате, може воно на краще: замість протоколів ти щось кращого напишеш для нашої убогої сцени.— Ми пішли до театру. Брат Микола і Старицький, дізнавшись про те, що сталося,— радісно віншували брата Івана. Михайло Петрович зараз же пропонував йому службу з платнею 400 карбованців на місяць. Після вистави запили могорича. Тепер я не був сиротою. Цей випадок з'єднав нас на все життя і ми завжди жили вкупі, ділилися думками, не криючись ні в чім. Читали та обробляли ролі. Звичайно, Іван допомагав мені, бо був досвідченіший. У нас були спільні думки, спільні інтереси. Того вечора ми рішили що артистові потрібна цнотливість, коли він хоче досягти мистецької височини, і ми дали слово не блазнитись.
Осінь 1883 року почалася рано: уже після 15 вересня пішли дощі, подуло з півночі. 17-го, після вистави, ми з Марком Лукичем поїхали на валюшнів та бекасів. Після 5 років розлук я знову побачив любі серцю місця. Земле моя, як люблю я тебе, особливо весною,— заквітчану, молоду! Та що згадувать! Тепер зелена осінь: посіви вже врунились, тільг де-не-де чорніють смужки ріллі. А ось і сад старий, зарослі бур'яном. Широка вулиця стрункої тополі простяглася до великого ставка, що заріс лататтям і куширем. Пахне падалишнім листом. „Пильнуй!”—почувся гучний голос Марі Лукича, і мимо мене летить, як ворона, красючок-валюшень. Я не встиг націлитись, як він пірнув в гущавину. Та й добре зробив: Марко Лукич не любив, коли вб'єш щось раніше від нього. Він навіть вертався додому, коли не вбивав перший. Ми пішли балкою, прямуючи на Ковалівку. Тут на 1 - верстви болото поросло лозою та верболозом. Кожен кущ знайомий. Від хутора „Надежда”, що належав братові Івану, тяглись розкішні луки з невеличкими озерцями, що позаростали очеретом та верболозом. Із цих озер цілими табунами вилітали дикі качки. Луки кінчались великим запущеним садом. Тут було справжнє ельдорадо валюшнів; вони десятками виривались із сухої кропиви. Після полювання ми зайшли на паю до Івана Лінкевича, де застали Пилипа Васильовича Балашова, Єлисаветського Гіпократа — Володимира Амбросійовича Менчица. Балашов ані чуть не змінився: такий же здоровий, червоний, веселий та говіркий. Він зустрів нас, низенько уклонився вітав по-французькому. Менчиц держав книгарню, нею заправляла дочка, молоденька красуня, і книгарня сяк-так животіла. Сам Менчиц був переконаний, що знається на зіллях, і, починаючи з ранньої весни і до пізньої осени, збирав зілля, настоював на спірту і лікував тих, хто певен був, що він лікар. Менчиц - людина з вищою духовною освітою, розумна, але чудакувата: він нічого не робив; у ньому, здається, тлів дух мавдрованого дяка. Мовчазний цілими днями, він раптом починав говорити. Бесіда його була надзвичайно образна. Менчиц недовго був у Єлисаветі. З ним трапилася страшна драма. В його доньку був закоханий якийсь божевільний паничик, вона йому не співчувала. І от ранком якось, коли старий копав десь зілля, панич той прийшов до книгарні, зарізав нещасне дівча й сам зарізався. Незабаром після цього Менчиц ліквідував своє діло, перебрався до Києва і тут, в садочку при будинку своєї жінки на Рейтарській вулиці, зробив собі „скинію”, де й помер. На пасіку Менчиц прийшов уже після нас. Він був одягнений в якусь хламиду, на голові в нього був надітий ріжком мішок, босий, підперезаний мотузком, за який було понатикане зілля. В торбинці теж було зілля. Він довго возився, укладав усе в мішок; потім з торби витяг черевики, надів їх і лише тоді поздоровкався з нами. Сів на ослоні, довго дивився в небо, раз-у-раз зідхав. Нарешті, не дивлячись ні на кого, почав говорити: —”Копаю зілля. Плуги пана Лінкевича на горі орють. Воли худі, голодні; плугатарі б'ють їх гарапниками, штовхають пужалном, кричать, матюкаються і знову б'ють. Упав я навколішки і, руки до неба здіймаючи, закричав гласом веліїм: «Господи милосердний! Дякую тобі, що не сотворив мене волом і не віддав в руки Лінкевича». „Горе в світі, горе в світі”. — Він замовк, забився в куточок і тільки важко зідхав.
Небо вияснилось, вечоріло, і ми рушили додому. Марко Лукич палив цигарку за цигаркою, хмурився, сапав, як підпалений кінь. Добру верству ми пройшли мовчки. Кардашеву було видко, як на долоні. Сонце заходило червоно.— „Дивись, яка чудова картина”, — промовив М. Л., показуючи на церкву, що горіла червоним полум'ям: сонечко одбивалось у кожнім вікні й на хресті.
— Так то, брате Панасе, взяли мою славу, а все дякуючи цій чудовій парі...
Я здивовано глянув на М. Л.
— Що таке Старицький? Що йому Гекуба? Хіба на те я працював, щоб моя трупа, дісталася йому? Його ім'я красується тепер на афіші: трупа, бач, Старицького, а Кропивницького нема. Спасибі твоєму батькові та Заньковецькій. Віддячили мені за науку.
Потім я дізнався від брата Миколи, що коли в Ростові почалися чвари, то Садовський умовив Старицького взяти антрепризу. Трупа, що була під керівництвом М.Л. цілком перейшла до Старицького; перейшов на платню і сам М.Л. Це гнітило його честолюбство увесь час, аж поки трупа не розбилась на дві. Та про це у свій час.
Уже стемніло, коли ми прийшли до економії. В їдальні за самоваром, що страшенно кипів, сидів батько. В хаті було тепло й парно, пахло віником від перестояного чаю. За ввесь час перебування трупи в Єлисаветі батько в місті не був. Я з ним ще не бачився, і він не знав ні того, що я кинув службу, ні того, що сталося з Іваном. Почалася розмова. Марко Лукич любив розмовляти з батьком, любив його гумор, розмови про давнє минуле, гострі анекдоти. Заговорили й про театр, якого батько не любив.
— Е, пане Марку, театр — це дурниця. Ви тільки подумайте: ну, хоч взяти Миколу — який бравий офіцер, та ще й кавалер; може й до генерала б дослужився, а тут на тобі — ахтьор! А голос який! Дурний хлопець: не своєю дорогою пішов. А який би з нього протодиякон був! Рост-о! Голос, як у лева... Дурний хлопець!
Оставалось і мені сказати, як каже Степан у „Борулі”: „І я, папінько, вже не служу”. Я мовчав, і батько думав, що я приїхав у відпустку: на мені була ще військова форма.
— А що,— спитав на павзі батько: як там Іван поживає! Ще не пішов до вас у трупу? Мені оце якось чудний про нього снився сон. Наче їдемо ми з ним... А він спинив коні біля ставка, зліз із тачанки, сів на березі та й почав роздягатись. А вода брудна і ввесь ставок гнилим укритий очеретом.- Що ти господь з тобою, кажу, чого в такім багні купатися задумав? А він шубовсть у воду! Шур, шур, шур, — зашумів очерет гнилий і заколихався. Я ввесь охолов, устав із тачанки, дивлюсь на ставок і думаю — пропав чоловік... Коли це знову зашумів, заколихався очерет, дивлюся Іван вирнув на другім березі, сів на соняшнім промінні білий, білий, мов сяйво йде від нього, і я прокинувся.
Ми довго ще гомоніли. Ранком нас повезли на Шестаковський вокзал. Віз нас Трохим Каська, знаменитий Кардашівський „лікар”. Дорогою заговорили про Менчица. Трохим знав його „Вчора бачив я Владимира Амвросовича,— зілля збирали біля ліска. Пам'ятаєте, Хваня,— звернувся він до мене,— де колись була пасіка старого Лінкевича? Зайшов я пужално вирізать, й вони сидять і зілля збирають. Ну й розбалакались. Я теж на зіллях понімаю, а тольки зілля не від усяких хвороб помагає, от, приміром від кашлю нема ніякого хіба липовий цвіт”. „А ви ж чим лікуєте від кашлю?” — спитав М. Л.—”Треба добре пропотіть, потім того вимазать горло та груди лоєм і обв'язти горло онучою з лівої ноги. А головне діло — пропотіть”.—”Так від липового цвіту ж пропотіти можна”,— каже Марко Лукич. „Ні, липовий цвіт не годиться: треба пропотіть так, щоб аж чоботи були мокрі. У мене своє средствіє. Хату добре натопить, серед хати постелю кожух, на нього кладу хворого, накриваю кожухом, зверху рядно велике, кінці треба добре прибить кілками; у велику покришку накласти вугілля, на вугілля насипать житнього борошна і під носа хворому підставить. Як хворий потягне цього диму, почина задихатись, борсається. Тут, головне, удержать його, щоб не вирвався; так ми з жінкою сідаємо зверху. Спершу проситься, щоб отпустили потім кричить, лається; а як притихне й зовсім умліє, тоді покришку виймаю й тікаємо з жінкою з хати. Дивлюсь у вікно аж хворий поволі приходить до пам'яти, виборсується з під рядна, піт з нього струмками біжить. Якже встане і почне ходить по хаті, то спитаєш, чи не сердиться. Як ні, то вертаюся в хату, кладу його на піч, лоєм обмажу, онучею обкутаю шию. А на другий день, як рукою зніме. Верное средствіє”. М.Л. заливався сміхом, від чого його величезний живіт так підскакував, наче хто в ньому танцював гопака. — „Ніхто вас не б'є за такі ліки?” — „Трапляється, коли чоловік без понятія”.
В жовтні трупа виїхала до Києва, де почала вистави в театрі Бергоньє. Здається, Макіявеллі сказав: „Неможливо, не ображаючи багатьох, описувати події свого часу” Нехай простять ті, що живі, а „мертвії убо сраму не імут”. Я пишу правдиву історію минулого, можливо, що в психології людській я помиляюсь, зате в переказі фактів, що пройшли перед моїми її очима, помилки не буде.
У Києві я придивлявся до наших артистів. З братом Іваном ми жили вкупі. Михайло Петрович Старицький був пан з натури, людина освічена, розумна та безхарактерна. Добрий товариш, довірливий, і не йому було керувати трупою, де мов у казані, що стоїть на вогні, вічно кипіли страсті, заздрощі, честолюбство, чвари та інтриги. Марко Лукич — натура хвиляста, егоїстична, людина не вихована, груба, з манією величности. Якось розмовляючи зі мною, він сказав: „Коли артисти почнуть мене переростати або я помічу тільки бажання таке,—я піду з трупи”. Тут М. Л. увесь, як на долоні. У ньому не було абсолютно нічого сталого. Чи чув він що від людей розумних, чи вичитав щось,— він ніколи цих ідей не переварював у власній кухні, усе брав на віру, а тому в його мислях була каша. Ми з братом Іваном так прозвали його „Кашалотом”, ніколи не сперечалися з ним і не суперечили йому. На полюванні, коли йому бувало пощастить, М. Л. був чудовий товариш. Але артист, яких тепер не знайдеш. Народні типи в нього виходили геніяльно. Протягом свого оповіданння я ще не раз говоритиму про М. Л. і підкреслю ті риси, що життя викинуло з душі його на поверх.
Артист Грицай: невеличкий, незграбний, головатий (під старість він зовсім облисів), чоловічок надиво ласкавий; добродушний хлібосол. Коли не зайдеш, він або лежить, або сидить по-турецькому, підобгавщи ноги, і щось жує. Співака з нього був чудовий: романси, як от „Без тебе Олесю”, „Моя мила-чорнобрива” та російський романс: „Не скрою я любви, ти так прекрасна”, співав він знаменито. Актор з нього був поганенький, без творчости; а в драмі кричав так хоч вуха затуляй. У Ростові якийсь вірменин прийшов до нього за лаштунки, коли він грав горбатого Хому („Не ходи, Грицю”) і просив: — „Гіріцай, душа моя, кричи хорошенько, попужай мою жену”.
А. І. Вірина — артистка розумна, вдумлива, та на лихо лінива і, як Грицай, або спала, або їла. Гай —освічена, розвинута жінка, з порядним голосом і зовсім бездарна, а до того не знала української мови. Осередком цієї компанії була Заньковецька. Садовська — надзвичайно серйозна людина, талановита артистка і знаменита співачка, стояла осторонь.
Самостійна в поглядах, далека від пліток, вона тримала себе І оддаль від усіх і за це „компанія” її не любила. Частенько після акту, в якому Садовська співала, в сусідній убиральні можна було почути: —”Саню, візьми фінал”. Хтось перекривляв спів Садовської і починався сміх. Затиркевич стояла теж осторонь. Це була старосвітська поміщиця. І ніхто не признав би в цій просто одягненій незграбній, товстенькій бабі, колишню інститутку. Вона сама парила обід, сама прала і прасувала. Тоді ще електрики не було, для гриму свічки: кожному артистові по 2. Затиркевич ґримувалась пр одній, і протягом сезону економила сотні свічок. Оточила себе ріднею? це в нас звалося „Пансіон Затиркевич”. Хтось навіть, у пісеньку „Пливе човен” добавив такого куплета: „Пливе човен, води повен, та й накритий льоном; не хвастайсь Затиркевич своїм пансіоном”. Ганна Петрівна, як я вже казав, була артистка вузенька: старих пащекуватих бабів, сердитих свекрух та лайливих перекупок вона грала чудово в усіх цих персонажах була Ганною Петрівною Затиркевич Трималася самостійно, політичне. Це була артистка, яка ні дасть собі на ногу наступити.
Щодо Заньковецької, то треба дуже багато писать, бо такі артистки, як вона, родяться сторіччями. Вона грала нервами і могла затопити театр сльозами.
Кропивницький, Карпенко-Карий і я жили в одному нумері при театрі. Обідали, чаювали, а по обіді гуляли вкупі. До нас іноді прилучався і Садовський. Кропивницький і Карпенко були приятелі від юних літ. Дивуєшся, читаючи спогади Марка Лукича про те, як він ловив на Сугаклеї рибу, а до нього прийшов хлопчик у брилику, тобто Карпенко-Карий. Кропивницький був старший від Карпенка на 2-3 роки. Коли вони познайомились, то Карпенко був уже чиновником8. Між Садовським і Кропивницьким взаємини були хвилясті: то хороші, то натягнуті, немов би йшла якась боротьба за гегемонію. До Карпенка в цей час Садовський ставився сердешно і по-братньому. В Києві з боку Заньковецької почався наступ на Карпенка. Діло було так. Ішли „Чорноморці”. У третій дії Цвіркунка, яку грала М. К., звертаючись до Кулини, каже „Та годі тобі так побиватись: хто з нас без гріха”. Тупиця, якого Грав Карпенко, у п'єсі відповідає: „Ет, піп своє, а дяк своє”. Карпенко ж, на підставі того, що народ вживає іншого виразу, сказав: „Ет, піп своє, а чорт своє”. І пішла баталія. Карпенко ходив до Заньковецької поясняти справу і перепрошувати її, та вона його не схотіла бачити. Садовський бігав то сюди, то туди; переконував Заньковецьку, що вжитий Карпенком вираз є цілком народній, і ні в якім разі не стосується до неї. Заньковецька стояла на своєму:”Ні, вже коли чорт, то це я!” Садовський був між двох огнів. Нарешті, купними силами Кропивницького та Садовського — їх помирили.
Діла в Києві були чудові. Не можна собі уявити цілком того, що діялось. Настрій у публіки підвищений, оплески і виклики бурхливі. По скінченні п'єси молодь, переважно університетська, збиралась біля рампи, закидала сцену шапками — в надзвичайнім захваті,— вилазила на сцену і — „яко да царя всіх подимем!” Поліція була безсила і, махнувши рукою,— розходилась. За чає перебування в Києві нового поставили „За двома зайцями”—Старицького і „Пошились у дурні” — Кропивницького. В „Зайцях” Марко Лукич чудово грав Сірка, Затиркевич — Секлету і Садовська — торґовку-черевичницю. Проню грала Заньковецька погано: вона не втілилась в цю дурноголову недоучку, форсила, і виходило, що Заньковецька сміється над якоюсь Пронею. Садовський Голохвастого не обдумав. П'єса успіху не мала. „Пошились у дурні” пройшли краще. Участь брали: Кропивницький, Садовський, Грицай, Карпенко-Карий, Садовський та Заньковецька.
Я був незадоволений, мені здавалося, що я нічого не виконаю, сумний був і Карпенко. Тільки наприкінці київського сезону Карпенко чудово виконав п'яничку Мартина Хандолю у „Глитаї”.
З початку кожної вистави обов'язково було грати російського водевіля. Обов'язок цей взяли на себе артисти оперети, яка до нас грала в театрі Бергонье. Не знаю, чи грали вони погано, чи може настрій у публіки був такий, а тільки артистам російським свистіли і під час вистави і по закінченні. З приводу цього Дрентельн9 викликав Старицького. М. П. заявив йому, що свистять тому, що артисти погано грають, на доказ чого він поставить власними силами російські водевілі і публіка буде задоволена. Поставили „Ямщики”, „Мотя”, і „Дочь русского актора”. І публіка хороше приймала артистів. Дрентельн заспокоївся. Марко Лукич брав участь в якомусь благодійному вечері і читав „Чернеця”. На вечері був Дрентельн. На останні слова: „і за Україну молитись старий чернець пошкандибав”, Дрентельн злорадно промовив: — Напрасно, Москва ее уж давно с’ела.
Не стану в подробицях описувать, як глядачі прощалися з трупою, коли скінчились ґастролі. Оплескам, здавалось, не буде кінця, нарешті всіх артистів, які не поспіли раніше утекти, порозносили на руках.
Трупа надовго покинула Київ. Дрентельн поклопотав „де слід”, щоб цих „сепаратистів”, „самостійників-мазепинців” не пускати до Києва. Тільки через десять літ Київ знову почув рідне слово в театрі.
Трупа виїхала до Житомира, де грала до різдва. Тут Марко Лукич після полювання захворів і в „Наталці” Виборного довелося експромтом грати Садовському; він, як досвідчений артист, грав добре. Заслабла перед виставою „Доки сонце зійде” Заньковецька. її ролю чомусь віддали артистці Гай, хоч цю ролю знала і грала в Ростові Садовська. Гай цілком зіпсувала ролю, говоривши таку нісенітницю, що ніхто нічого не розібрав. Кропивницький ходив наче непритомний. В середині житомирського сезону Садовський заслаб на тиф.
З різдвяних свят почали в Одесі. Тоді там, крім руського театру, був перероблений з цирку, так званий „Марийський „ театр. Містився він на розі Катерининської вулиці й Театрального провулка. Діла були знамениті! Сезон пройшов тихо. З новинок поставили було паршивеньку п'єску „Був кінь, та з'їздився”. Марко Лукич поставив цю нісенітницю своїм бенефісом І— о, сором всесвітній!—по скінченні йому свистіли. Рецензії вилаяла за виставу. Взагалі Марко Лукич був незадоволений з рецензій. Писав їх „Земляк” (Борзяківський) і надзвичайно хвалив Карпенка-Карого за його обдуману гру. Це, видимо, вражало М. Л., особливо рецензія за Шельменка-деньщика. Спершу Кропивницький грав „Шпака”, а Шельменка — Карий; за цю ролю його дуже хвалив „Земляк”. Потім, коли помінялись ролями, то знову Карпенка похвалили за Шпака, а про Кропивницького в ролі Шельменка ані слова.
У цей сезон до трупи вступила нова артистка, якій судилося на короткий час відіграти ролю першої артистки українського театру. Це була Боярська. Артистка не без талану але більше роздута підкупними рецензіями. Боярська надзвичайно малпувала Заньковецьку, а там, де не чули соловейка і деркач за нього здається. Під машкарою тихої, скромно артистки що й води не замутить, крилася баламутка і хитра інтриґантка. За короткий час свого перебування на сцені вона здобула порядні кошти грошові, чудову дачу в Потоках, судилася з лихварство. Два рази стрілялася: відтягне шкіру й прострелить. Перший раз пройшло благополучно, а вдруге — сталося зараження крови і вона померла.
У піст грати тоді заборонялось. Грати почали з великодня в Новочеркаському. Тут, на від'їзді до Ростова, заарештовано Карпенка-Карого й зоставлено в Новочеркаському під гласним доглядом поліції.
У Ростові діла були дуже погані. Трупа велика; її почали ділити: одна частина виїхала до Таганрогу, де були повні збори. В Ростові вперше поставили оперету „Запорожець Дунаєм” у такому складі: Карась — Кропивницький, Одарк його жінка — Садовська, Оксана — Заньковецька, Андрій- Стоян (оперний співака). Султан — Грицай, Імам — Садовський. Оперета йшла чудово. Поставлена була також російська п'є „Параша Сибірячка”. У серпні 15 вистав із зменшеною трупою грали у Воронежі. Збори були повнісінькі. Виставам були зацікавлені навіть торговки. І от, коли ми були на пробі дві торговки звернулися до Старицького з проханням: „Паночку у нас грошей нема, чи не можете нас пропустить у театр за масло?” Вони піднесли Михайлові Петровичу по фунту масла а він звелів дати їм два квитки 10 .У Вороніжі Мих. Петр., коли не заробив, то покрив літні Ростовські недобори.
Зимовий сезон почався 15 вересня в Харкові. Театр був на Катеринославській вулиці біля Харківського мосту. Театр великий, дерев'яний, у ньому завсіди грала опера. Театру цього тепер нема. У Харкові грали до різдва. Крім українських вистав, поставили: „Ревизора” і „Бедность не порок”.
У трупі був чудовий артист Журін, жінка його Яблочкіна, Міхайлов, і ще кілька порядних російських артистів. Михайло Петрович запросив їх виключно для російських п'єс; без російських п'єс забороняли українські вистави. В більших російських п'єсах ми всі брали участь. Кропивницький чудово грав Городничого. Про Журіна, що грав Хлєстакова, нічого й казать, кращого я потім уже не бачив. Яблочкіна грала дочку, а матір — здається, Вірина.
У Харкові перший раз поставили „Утоплену”. Всі були замучені репетиціями. Розподіл ролей був такий: Голова — Кропивницький, Зовиця — Заньковецька, Писар — Садовський, Каленик — Саксаганський, Панночка — Садовська, Галя — Боярська. Ще влітку Стоян не погодився на платню й одійшов,— тенора не було, запросили на ролю Левка колишнього оперного співця Бородіна. Людина старенька, голосу свого він проспівав уже давно, а що зосталося — з нього викачали пробами; до того він абсолютно не знав мови і говорив щось „неподібне;” замість „драбина” у нього виходило „дробіна” і т. і.
Він проспівав тільки два рази. Надалі ролю взяв на себе Грицай і, хоча партія для нього була височенька, співав чудово. Оркестра складалася з тридцяти хороших музикантів, а до того сам Микола Віталійович вимуштрував їх так, що вони грали майже на пам'ять. Дириґував Черняхівський.
З Харкова трупа переїхала до Одеси, де на цей, раз у російському театрі грала до посту. В Одесі збори були дуже хороші (1.055 карб, на коло). Крім українських п'єс поставили з участю російського артиста М. І. Писарева „Горькая судьбина”—Пісемського, а з участю Андреєва—”Бурлака”, „Лєс” і „Кручина”. Бурлак брав участь у дивертисментах, раз читав „Записки сумасшедшего” і сцену в трактирі між Раскольніковим і Мармеладовим. Я, звичайно, не одводив очей і слухав обома вушима цих прославлених артистів. Ні один з них на мене особливого вражіння не справив. Писарев, артист вдумливий, усе в нього обмірковане, холодне і мені здавалося, що він не без манії величности. Щодо Бурлака, то це був роздутий артист. Маленьке, з одвислими щоками лице, завжди блискуче, як у п'яничок. Протягом вистави він випивав чарок 20 коньяку; без цього він грати не міг. Голос хриплий, тмяні, невиразні — на викоті — очі. Все це справляло на мене неприємне враження. Один концерт дала Лавровська. Вона співала українських пісень і поставила сцену „Агар в пустині”. Голос у Лавровської був такий, якого тепер не чуть, бо з'явитися такий голос може хіба раз на сотню літ!
Хороші збори в душі Марка Лукича підіймали заздрість.Ім'я його зростало. В ці часи в розмові його почувалося Гоисгаіпе-с'езітоі, а на чолі діла стоїть Старнцький. Почувався розпад. Підбільшений гонорар, плюс певний відсоток; ід прибутку, що пообіцяв МихайлоПетрович, помирили Марка
Лукича з його честолюбними помислами, — але це справило вражіння на Садовського і Заньковецьку: вони запросили прибавки, якої — не пам'ятаю. Знаю тільки, що Михайло Петрович такої не міг дати. Пішли переговори. Я був свідком розмови Мих. Петровича і Кропивницького.
- Що робити?— питає Мих. Петрович.
- Коли Заньковецька буде одбирати таку ж платню як і я, то мене в трупі
не буде.
- Ну, а коли вони з Миколою одійдуть, тоді що робить, де взять артистів
на їх місце?
- Замість Садовського буде Панас, а замість Заньконецької, я тобі
ручусь, за піст підготую Боярську. Нехай ця мила парочка зостанеться
без служби,— побачиш, попросяться сами.
Сезон кінчився. Я поїхав у Єлисавет, нічого певного не знаючи про те, — де починати сезон, коли і який склад трупи. На середопісті в Єлисавет приїхав брат Микола і за кількі день усе перемінилось. Кропивницький відмовився служить у Старицького. Заснувалось товариство під керуванням Марка Лукича. Сюди ввійшли: Садовський, Заньковецька, Затиркевич, Квітка, Максимович і кілька менших акторів. Решта залишилась у Старицького. Я одібрав тоді чудернацьку телеграму від Михайла Петровича такого змісту: „Кропивницькому Садовському запрещено замените своим талантом, сообщите условия”. Я віддав цю чудну телеграму Маркові Лукичу, він щось відповів, не пам'ятаю. Між ним і Старицьким зав'язалося листування. Старицький стояв на ґрунті юридичному й писав коректні листи. Кропивницький писав листи грубі, уразливі, цитуючи деякі вирази з творів Михайла Петровича. Пригадую, що звертаючись до нього, М. Л. писав: „Ти, що вік свій кохаєшся в лестощах, волоцюжестві, ласощах, пестощах”...
Так розійшлася трупа хороше вихована, так розходились трупи, як побачимо потім, через внутрішній нелад. До цього спричинялися дикі громадські вдачі наших стерничих, керівників наших, що не зуміли погодити змагання егоїстичні з ідеями мистецькими.
XII
Грати почали на святій у Єлисаветі, потім переїхали в Миколаїв і Херсон. У Миколаєві Садовський одержав від Карого дозволену цензурою п'єсу „Розумний і дурень”. Читали п'єсу, їдучи на пароплаві до Херсону. У Херсоні ми грали вперше і мали великий успіх. Театр там був поганенький, увесь у землі. Тільки й того, що в політичнім відношенні він був безпечний, бо його перероблено з жандармської конюшні. З Херсону переїхали до Катеринославу, де грали в літньому театрі, якого тепер уже нема. Театр зо всіх боків одкритий, без декорації, все навколо поросло дерезою та бур'яном. Цей театр ми називали „Шато бур'ян”. Був тут у міському саду хороший театр, та там грала російська трупа. Антрепренер Черкаський погодився з Марком Лукичем, і кілька вистав ми грали в цьому театрі, але російській трупі на було з того користи: бо публіка чекала наших вистав, а на російські ходити перестала. Після Катеринославу у нас була перерва на 2 місяці.
У степах, під Бобринцем, жила хутором сестра Марка Лукича—Ганна. Щира, добродушна, ласкава хлібосолка. Мені здавалося, що коли б вона була на сцені, то з неї вийшла б першорядна артистка. Не можна було без сміху слухати, як вона розказує або співає міщанських весільних пісень. М. Лук. від неї багато дечого позаписував. Не можна розказати, як типічно верещав її голос, коли вона співала: „Не плач, не плач, красьоточка; не плач ти обо мне: у волюшку наплачешся, як вийдеш за мене”. У чоловіка Ганни Луківни Сичевана, ще грала стара козача кров. Рушниця, добра коняка, кумпанія, в якій ходором ходить поставець... Визвіздиться десь на могилі „серед степу широкого”, виспиться — і після цієї, та знов цієї. Невеличкий, міцно збитий, вродливий, чорнявий, — на коні немов цвяхом прибитий, він схожій був з циганом. Чудовий стрілець, невтомний мисливець.
Степи кишіли куріпками, дрохвами, стрепетами, та перепелами. Від співу перепелиного розлягався степ. Лежимо, бувало, під скиртою сіна, небо зоряне, зоряне... Повітря чисте, а навколо тріщать цвіркуни, лящать перепели. Почнеш вабити, і от з усіх боків збираються „кавалери”: один перед одним виспівує, залицяється: „Хавав!”, „Хавав!”— чутно в двох кроках від тебе... Скільки любощів у цьому „хавав”, скільки жаги! Ось один підлітає й сідає вам на голову, інші підбігають, але перший, помітивши помилку, переляканий, з криком злітає,— всі врозтіч!
У цих степах ми пробули цілий серпень. Пам'ятаю, один день невдачливий: Марко Лукич разів зо три стріляв у дрохви та все мазав. Ідемо додому. Не доїжджаючи з верству до хутора, побачили на зеленях великий табун дрохов. Одіславши підводу, ми зійшли в балку, нарізали очерету, зробили з нього плота і, держачи його поперед себе, почали підкрадатися до табуна. Коли, йдучи балкою, ми порівнялися з табуном, що сидів на пригорку, то поклали плота і поплазували на табун.— „Стій,— шепоче Марко Лукич,—досить. Слухай команду: за третім стріляй. Раз, два, три!”— Бубух! — і одна дрохва покотилась, ми схопилися і вдарили у летючих, ще одна звалилась, як сніп.— „Ну,— питає Марко Лукич, — хто вбив?” — „Ви краще стріляєте, ви, кажу, і вбили”. — „Ну, спасибі за шану”. Забрали ми тих дрохов і веселі пішли додому.
Дрохвищє важило 1 пуд 110 ф. Через рік ми знову полювали в цім місці.— „Пам'ятаєш, Феоктисте, це місце?”— питає Марко Лукич.—”А якже,— пам'ятаю: ви вбили тут аж дві дрохви”.— „Ні,— каже Мар. Лук., — убив ти: у мене обидві були осічки”. А сам аж заливається від сміху. Сміявся і я з його жартів, а більше з того, як підскакував його страшенний живіт і як по-дитячому радів він із своїх витівок.