VI

26 січня 1876 року брат Микола виїхав до Кишинова, де вступив „вольноопределяющимся” до Житомирського піхотного полку.

Того ж року квітня 15 оповіщена війна з турками, і Микола виступив у похід. Це тяжким каменем лягло на нашу стареньку матір. З цього часу вона якось змарніла. Особливо тяжке вражіння справляла вона, коли почує, що була баталія. В її кімнаті горіла невгасимо лямпадка, схилившись, вона молилась день і ніч перед образом. Ходила з червоними заплаканими очима, шепочучи молитви. Батько, приїхавши, кожного разу таємниче, пошепки казав братові Іванові: „Знаєш, Іване, Миколу вбито”.—”Та відкіля ви взяли?”—”Один чоловік казав мені”. У хаті, як у домовині, всі сумні... Минає кілька день і... о, радість! лист від Миколи: він живий і здоровий. І знову в хаті все оживає. Батько бере часослова, довго держить його на голові, шепочучи молитви, потім одкриває книгу і обов'язково на однім місці: „Живий в помощі вишнєго”.— „Дуняшо!”—Мама підходить. — „От бач сказано: «На аспіда і василиска наступиш і попереши лева і змія»„. Мати радісно дивиться в книгу.

Я набирав цілу торбу всяких книжок і їхав до батька. Він тоді був управителем у маєтку князя Кудашева — в Лозоватці. (Що за краса! Величезний став завширшки з верству, а голова ледве мріє на обрії, закутана в величезні плавні. Став здавався монахом, що стоїть навколішках. В тому місці, де він немов би молитовно простягав руки, вузеньким єриком єднався з другим ставом. Коли, після великих дощів, вода з цього другого ставу поллється було через греблю і бистрим струмком несеться в великий став,— назустріч цій водиці свіжій іде страшенна сила коропів. Зараз висилались сторожі, бо люд виловлював коропів руками за зябра.

Круг фільварка ішов величезний сад. З двоповерхового кам'яного будинку спускалися мармурові сходи до купальні, де стояли князівські човни. У мене був свій гарненький човен, вимощений запашним сіном. Я спав на ґанку. Прокинувшись удосвіта, брав рушницю, вудки, торбину з припасом і книжками, сідав у човен і, оташувавшись у вершині, ловив рибу, в саму спеку затягався в плавні і читав або ширяв думками за героями Купера та Майн-Ріда...

По обіді я йшов на баштан і тут слухав безконечну брехню баштанника-діда Миколи. Це був кремезний дідок. Брови й вуса його стирчали дротом, на лівім оці в нього була полуда і через те він дивився якось боком. Йому було літ під 90, мав усі зуби з'їдені до того, що понад яснами жовтіли тільки пеньки. Держався прямо, ходив швидко, говорив поважно-переконано. Тут чутно було іноді гарматні постріли з Єлисаветського полігону. Дідок вийме маленьку люльку з рота, сплюне і промовить: „Палять... Тільки це все не те, що при дєдушке Суворові”.—Хіба ви його зазнали. — „Ого!... Ето, как ішов Палєвонтір бурноп'ятий. Отак, к примєру, річка, — дід проводив риску ціпком, — по той бік Палєвонтір, по цей ми стоїмо, з нашим таки царем. От він і кричить: «Олександра, тобі говорю, віддай Москву!» А наш йому: «Ні за сто рублів не віддам» І починається: палить француз, а наші мовчать. Дак цар питав Суворова: «Дєдушка, почему ти не палиш?» А той йому: «Стань мені на ліву ногу, та подивись через правоє плече»... Той глянув — аж на небі паски святять. Вот, як освятили, так наші й начали. Боже ти мой! Француз палить, а його бомби вертаються назад.... А салдат, який тепер салдат?! Пішов на службу, вернувся назад, дак і собака на нього не гавкає — познала й лащиться. Ні, ти послужи, як ми служили — прийдеш домой, дак родной отець і мать не познають!”

Ввечері, коли збиралися до лагерів звідусіль робітники і кожна партія співала своїх пісень,— я найбільше любив чигиринців, що співали, ідучи, одну пісню і її хватало на цілу верству. Один голос починав: „Ой, чи чуєш ти, дубе, я нашлю на тебе топір”. Хор підхоплював: „Топір не йде дуба рубить, а дуб не йде ведмедя бить, ведмідь не йде людей драть, люди не йдуть вовка бить, вовк не йде козу їсти, коза не зарізана”. Знову один заводив: „Ой, чи чуєш ти, топір, я нашлю на тебе камінь”. А хор: „Камінь не йде топір тупить, топір не йде дуба рубить, дуб не йде ведмедя бить і т.д. На камінь насилався воонь, на вогонь – вода, на воду — бик, на бика — довбня, на довбню — черви, на червей — кури, на курей — баба, а нарешті дід ішов бабу бить, баба іде курей щупать, кури ідуть червей клюкать, черви ідуть довбню точить, довбня іде бика бить, бик іде води пить, вода іде вогонь лить, вогонь іде камінь палить, камінь іде топір тупить, топір іде дуба рубить, дуб іде ведмедя бить, ведмідь іде людей драть, люди ідуть вовка бить, вовк іде козу їсти: коза дома сидить”. Після вечері безконечні приказки, побрехеньки, казки. Всі слухали, особливо Якима, у якого була невичерпна криниця цієї знадоби. Щоб хто не сказав, у Якима знайдеться відповідь, або казка чи приказка. Часто він говорив віршами, іноді не без скороминки, після чого 5-6 кулаків дівочих ходили по його спині. Яким хоч би скривився, тільки підморгує та додасть: „От люблять, каторжні — за кулаками світа божого не бачу”. І знову якась приказка чи побрехенька. Я пам'ятаю, майже все, але ця етнографічна сторона поза рямками мого оповідання.

Протягом усього літа 1876-77 років я був на селі, зібрав чудову колекцію мотилів і жуків. Найцінніші були Махорони, павине око і мертва або Адамова голова. Жуків цінились тільки три породи: рогач-олінь, носоріг і водолюб. Кажу цінились, бо я завсіди збирав колекцію з комерційною метою: колекцію я продавав і купував собі коньки або ласощі.

Уже року 1876 ми, молодь, не грали: все українське було заборонене. І, коли року 1877 святкували здобуття Плевни, то хор співав „Закувала та сива зозуля” в такій російській редакції:

Наши братья в турецкой неволе
Умирают под ножем,
Ах, доколе, славяне, доколе
Вам жить и томиться
Под гнусным турецким ярмом?
Ваши жены бесчесино преданы
Вера, воля и законы попраны!
Иль Славянска земля удалыми сынами
Да не богата!
Встань, проснись, подымись,
Род могучий, славянский На супостата!
Бейте, рубите врага,
Разрывайте турецкие оковы!
Пусть турки знают-
Вам бог помогает
И вам, о славяне, вам слава в Балканах,
Вам слава, - слава в Балканах! ⁵ 

Спів на цьому кінчався.

1877 року 28 грудня взяли „Шипку”. В баталії брала участь 14 дивізія. В Житомирському полку був брат Микола.

Відомо було, що людей лягло чимало і, як на гріх, від брата Миколи ні словечка. Мати злягла, батько приїздив і ходив мов непритомний, незважаючи, що „часослов” завсіди відкривався на: „Живий в помощі вишнєго”,— він був переконаний, що Миколу вбито. Брат Іван посилав депеші та листи; депеші йшли черепашачим кроком. Річ звичайна: військо виступило під Адріянопіль, і звістку можна було подати тільки з Сан-Стефано.

У господі сум, я не держався хати і горів помстою за брата. Мені кожен раз снилося, що я воюю, врізуюсь у саму гущавину турків і, кричучи „ура”,— прокидаюсь. А то сниться мені, що я лицар, озброєний з голови до п'ят, їду на воронім коні з величезним списом, шукаючи, з ким би помірятися силою. А то я, зачепивши арканом за роги місяць, тягну його з неба. І мені мариться, що місяць,— це Туреччина і я буду переможцем над нею. Нарешті я, без згоди батьків, вступаю в 58-й запасний батальйон, а через 2 місяці мене надсилають до Одеської військової школи.

Екзамени призначені були через два тижні, і все, що з'їхалось, мешкало в Сабанських казармах, що на Канатній вулиці. Юнкерів приїхало біля 2 тисяч; тоді, як приймали до школи тільки 400 душ. Грошей у мене ні копія. Борщ салдатський, чорний гливкий хліб та каша,— ставали мені поперек горла. Величезний наплив юнкерів... Все це гасило мій героїчний настрій. Що, коли не складу іспиту?..

Познайомився я з трьома бравими хлопцями: Лющиним, Петражицьким і Гумелем; цей останній був надзвичайно розбитний німець. Він повів нас розгружати пароплав і ми заробляли карбованців по три за день. Робота була страшенно важка та брудна, бо довелося розгружати пароплав з вугіллям. Удень ми працювали, а ввечері, в куточку при смердючій лямпі, я пильно готувався до іспиту. Особливо мене лякала математика. Геометрію я знав добре, аритметику і альґебру— поганенько. Так минуло два тижні. Почались екзамени. Нас прийняли, а решта роз'їхалась по полках. В школі залишався ще прискорений випуск. Після екзаменів в кінці грудня, випуск цей теж роз'їхався по полках. Тепер зосталось далеко менше 400, бо були виключені ще так звані „декабристи”. Це ті юнкери, що не мали поспіху і їх одчисляли „за громкое поведение і тихие успехи”. З тих, що залишилися, повибирали начальство: фельдфебеля, старших та менших унтерів. Я спершу подобався начальству і попав фельдфебелем, та після однієї вечірньої повірки, коли вся рота реготала від тих фіглів, які я витворяв, — мене „понизили” до старшого унтера. Фельдфебелем став Лющин.

Через півроку мені стало нудно в школі. І що найтяжче,— не було чого читати. Книгозбірня поганенька, та й те, що було, я здебільшого читав. Держати в себе книжки було небезпечно: щомісяця начальство робило труси в столиках та скриньках учнів. Це були часи Тотлебена та Панютина, часи, коли вішали немилосердно. Зразком тогочасного політичного життя може бути історія жандармського трусу в двох семінаристів, що готувалися до іспитів в університет. Семінаристи були добрі співаки, мали багато нот, переважно церковних. Між іншим на столі лежала „Херувимська на разореніе Москви”, перевернута на другий бік, де починалось словами „яко да царя всех подимем”. Жандарм-німець прочитав і, розмахуючи пістолем перед носом переляканих семінаристів, закричав: „А, мерзавці, ві до царя поднимать будішь! Заковать їх!” Як бідолашні учні не доказували, що це херувимська, та написана разорение Москви” робив своє діло, — їх поволокли „з поличним”. На щастя, в жандармськім правлінні знали, що є така херувимська і переляканих семінаристів звільнили. Навчання провадилося мляво. Цікаві були тільки лекції з історії Леоніда Анастасієвича Смоленського. Говорив він не артистично, хапався за маленького носика, підсмикував штани, але в його лекціях було багато нового, цікавого й ориґінального, не схожого з Іловайським. Він частенько вживав українських виразів, беручи їх з пісень. Взагалі шкільне виховання було вузеньке, безпросвітно-фахове. Школа розподілялась на дві роти, а рота, як і в полку,— на півроти, піврота — на два взводи, кожен взвод — на два відділи. Начальником школи був полковник Лазаревич, він же читав лекції з адміністрації. Читав хороше, дарма, що був трошки шепелявий. Чоловік сердешний і розумний. Першою ротою (де я був) командував майор Румянцев. Старий севастопольський служака, суворий, безсердешний, він дивився на юнкера, як на бидло. Кожним взводом командував офіцер. Я був у другому взводі, яким командував капітан Кашенський. Червоний, як варений рак. Юнкери звали його „Помідором”. Голова в нього сиділа якось між плечима і випиналась рудою борідкою вперед, як і живіт; все це трималось на коротеньких ніжках, а тому він мав вигляд досить комічний, карикатурний. Його заступниками були Олексіїв та барон фон Левіс-Офменар. Олексіїв, не зважаючи на величезну й товсту фігуру, був чудовий фронтовик і знаменито фехтував багнетом і шаблею. Людина проста, вибився з фельдфебелів. Фон Левіс - Офменар, капітан 13-го стрілкового полку, де салдати не вміли вимовити його прізвища й говорили „барон хвон поліз на хвонар”, людина противна, вічно незадоволена. Мені чомусь здавалося, що в нього обличчя жандарма. І я був надзвичайно радий, коли через десяток літ зустрівся з ним у вагоні й побачив на ньому жандармську форму. Описувати всіх було б зайвою працею, та не можу пропустити ще двох: командира 4-го взводу Ринкевича і командира другої роти Іваненка. Ринкевич був зовсім скажений, корчив ориґінала. Приставав до кожного юнкера. Коли він був дежурним у школі, то хоч і не йди у відпустку,— обов'язково причепиться до чогось. Коли не міг причепитись до одежі, то просто говорив: „Не пущу в отпуск: у вас неформенная физиономия”. Він чомусь не переносив мого погляду, і завжди кричав:—„Тобилевич, что вы на меня смотрите?”—повертався й додавав: „Вот удивительное дело!”. Капітан Іваненко був служака, глибоко переконаний у своїй програмі виховання. Головатий, з виразними пронизливими очима, з тонким горбатим носом і, як кажуть, „хоч погано скроєний, та кріпко зшитий”. Невеличкий на зріст, на коротеньких товстих ногах, у величезних чоботях на товстющих підметках із загнутими догори носками. Іваненко ввесь належав службі: завжди був у школі й тільки спав дома. Звали його юнкери Рюриком, а жінку Агнесою. У школі був великий ящик, куди нарізували для обох рот чорного хліба. Хліб цей без контролю брали юнкери. Коли юнкер ніс багато хліба і попадався Рюрикові, то він обов'язково спитає:

- Неужели вы все это съедите?.

- Съем, — відповідає юнкер.

- Какой завидный аппетит!—І раптом, дивлячись на юнкера, Рюрик починає співати: „Ті-та-та-тар-діта-та”. Так виспівували сіґнал першої роти. Юнкер не розуміє.

- Плохо вы знаете сигналы,— каже Рюрик.  Отнесите хлеб назад.

Командував Рюрик з великою затяжкою, не командував, а співав, перериваючи іноді команду такими вставками:

— Ружья воль....ский три раза не в очередь на службу.

Це означало, що юнкер Вольський зворухнувся, а „в строю” цього не можна. А то підраховує роті: „Раз, два, раз, два... Стаматьев там... не в ногу”. Фельдфебель обізветься:— „Стаматьева нет, он в отпуску”. — „Все равно,— відповідав Рюрик,— он и там не в ногу ходит”. Рюрик був чесний „служака” й віддавав усе своє життя, все своє знання своїй Сізіфовій роботі.

Харчували нас поганенько, а найгірше, коли був такий артільник, що більше дбав про себе. Артільника вибирала рота і хоч який був чесний той юнкер, він мусів красти. Справа в тім, що приймаючи ціни від попереднього артільника, він тільки на базарі в різницях і лавках дізнавався, що ціни на все були значно менші, та ввести їх зараз в норму,— це все одно, що донести на товариша, і юнкер мовчки одбував свій термін. І за два тижні, коли й сам промітний, здобував собі мундира, чоботи і шаровари.

Я не довго був старшим унтером. Юнкер Лютеров, мого взводу, часто втікав уночі з школи. Вертаючись з нічної гулянки, він попався на очі дежурному офіцерові, офіцер за ним, та поки вибіг, юнкер хоч устиг добігти до ліжка, але роздягтися й лягти не встиг. Ну, звичайно, винен унтер, що не доніс на товариша, і мене „понизили до меншого унтера”. На цій новій посаді я все ж не вдержався до випуску. Невеличка купка юнкерів почала видавати газету, що виходила раз на тиждень. Газета недовго існувала. Скрізь знайдеться свій донощик,—знайшовся він і в нас. Газета попала до рук начальства. Властиво кажучи, в двох-трьох числах газети не було нічого прикрого, а тільки в одному числі були вірші, щоправда, дитячі, а все ж образливі: „Три дні в пеклі”, велика поема, в якій автор описує, що буде на тім світі нашому начальству, на зразок „Во Францию два гренадера”. В поемі висміювалося „Рюрика”, що пізнього добою ішов з Агнесою додому. Вона скаржилася йому на свої хвороби, а він відповідав: „Агнеса, и мне умирать бы пора, то-то возликует Одесса и все господа юнкера. Да что юнкера мне такое, их обдирал я, как липку, всегда. Бот Кршивоблянский прогонит (Кршивоблянський був начальник штабу), беда мне, — умру я — тогда”.

Ты медальку на ленточке красной
Повесишь на сердце мое.
Раздвинь по уставу мне ноги, чтоб стало затылком ружье.
И смирно и тихо я буду лежать,
Как на страже в гробу;
Заслышу я - к чаю играют,
Но к чаю уж я не пойду.
Но вот черный хлеб носить станут
И я во гробу содрогнусь,
И надену свои скороходы
И снова к поверке явлюсь. 

Другий вірш під заголовком: „Вибори артільника”:

 „Когда волво фронте рота,
Готовясь средь себя артеьщика избрать,
То всякому в артельщики попасть охота:
Люблю, бывало, я за друга покричать!
Хоть знаю я , что друг мой юнкер тонкий,
И любит он просторный свой карман;
Но громче всех звучит мой голос звонкий,
И другу ключ кладовый будет дан!
Какое дело мне, что масло будет хуже,
Что порции все примут жалкий вид;
Но ты ведь, угостишь же, друже,
Меня на общий дефицит!”

Почалося дізнання й суд. Мене, Петрова і ще двох юнкерів загрожували виключити з школи й одіслати в полки. Мене любили товариші не тільки з своєї роти, а навіть і з другої. І от зібралася депутація від обох рот на чолі з фельдфебелями — просити за мене. Це зробило свій вплив: нас усіх залишили. Мене знову скинуто й переведено у другий розряд поводженння.

Першого травня школу вивели до таборів і помістили на правім фланзі Модлінського полку. Нас, як і полкових салдатів, водили на стрільбу, на ротне навчання. Часто ввечері, лежачи на нарах, я згадував любу серцеві Лозоватку. Як хотілося туди, на став широкий, полежати на човнику, погойдатися на хвилях, рибку половити... Там простір і воля, там я один... Думки ці перебивались „зорею”. Позад нас, через лісок, стояли теж полки, і от пів на дев'яту починалася „зоря”. Всі шикувалися на лагерних „лінійках”. Після зорі команда: „На молитву шапки долой!”—І кожна рота починала співати молитви.

У серпні 1879 року відбувся в Одесі царський „смотр”. Нас, юнкерів, вивели з школи о 4 годині ранку „в походній формі”. Пів на шосту ми прийшли до табору. Почистились, пообідали і не по розуму усердне начальство вивело нас на „скакове поле”. Тут, по розбитих заздалегідь лініях, вишикували нас. Було 12 годин ранку. Спека страшенна. Вирівнявши нас, наказано: „Стоять вольно, з місць не сходить!”. Це означало, що кожен має право знять з лінії ногу, що стекла, трохи нею помахать, потім поставити на місце й зробити те саме другою ногою. О 12 годині вишикувалися й інші частини військові. 15-а дивізія, 13, 14, 15 і 16-й стрілкові полки. Спека ще збільшилась. Начальство купками розкинулося на майдані. Десь далеко на заставі почувся довгий гудок. Все начальство кинулось на свої місця. Залунало „Смирно!”. Все затихло. Очі всіх впилися в далечінь, відкіля покотився клубок куряви. Через кілька хвилин підлетіли адьютанти й оповістили, що це не царський поїзд. Знову: „стояти вільно, з місць не сходить”. Година дня, духота надзвичайна; хто слабенький, уже не витримує: хилиться штик потихеньку додолу, рушниця випадає з рук, а за нею падає й салдат чи юнкер. Підбігають санітари і відносять бідолагу; ряди злучаються. Начальство сердито поглядає: треба знову підрівнять. Знову гудок, знову адьютанти: знову „отставить”: не цар, і знов „стоять вольно”. Тільки о шостій годині стовпом дорога закурилась. Ближче, ближче... Ціла юрба адьютантів, генералів, почет. Всі на місцях. На обрії з'явився екіпаж, і знову всі втопили в нього очі. Тройка зупинилась кроків за 200 від нас (ми стояли на правому фланзі). Почулося: „Смирно! — по полках на плечо”. Всі полковники прийняли команду. До царя бігом підвели білого як сніг коня, і коли він сів, знову пролунало „на караул” і заграла музика. Цар легеньким галопом під'їхав до нас, круто повернув коня по фронту так, що той спіткнувся й обдав нас порохом. „Здорово юнкега!” (він гаркавив),— промовив цар, приставивши руку до козирка.— „Здравия желаем, ваше императорское величество!” — виразно прокричали юнкері.

Наче й тепер бачу його: підстаркуватий, з сивиною, глибоко запалими очима, красивий старик. Груди колесом; фігура, звичайно, підмощена, а тому й здавалась могутньою. Він проїхав понад фронтом. Потім почався церемоніал. Ми „по-ротно” розгорнутим фронтом пробігли. —” Молодцы юнкера!”—почувся його голос. Відповіли традиційне:—”Рады стараться!” — І потягли до школи стомлені й голодні, але з обов'язковими піснями. 
 

VII

Знову потекли сумні хвилі життя. Лекції, поодиночна й ротна муштра і, так звана, „словесність”. Раз якось перед початком лекції з адміністрації, я був надзвичайно радісно здивований. На лекцію увійшло 5 молодих офіцерів, а між ними брат Микола. Повернувшися з війни, він попав до Київської військової школи, тут його настановили на офіцера, і тих, хто належав до Одеської округи, надіслали до нашої школи слухати лекції та складати іспити на вищий чин. Мама так і не діждала побачити синів офіцерами, чого вона так бажала, бо померла ще в березні 1879 року. До нашої сім'ї дуже підходила пісня: „Ой не журись, нене, не турбуйся над нами: ми повиростаєм та й розійдемось сами”. Наприкінці життя свого мати зосталася самотньою. Брат Михайло переїхав на службу до Кишинева, Петро служив у Новомиргороді. Я з братом Миколою вчились в Одесі, а сестра раніш учителювала, а потім поступила до оперети. Коли сестра перший раз виїжджала з дому, я ненароком застав таку картину мати вся в сльозах тихенько своїм ліричним голосом співала:

У неділю рано -
Як сонечко грало, 
Виряджала мати дочку
В чужу сторіночку.
В чужу сторіночку, між чужії люди.
Ой хто ж тебе, доню моя, жалувати буде?

Вона залилася сльозами, а сестра втішала її:

Пожалують, нене, всі добрії люди:
Робитиму, годитиму, — добре мені буде.

У мене підступили сльози, здавило горло, і я вибіг з хати.

Я часто ходив до брата і познайомився з усіма офіцерами. Вони передягали мене в офіцерську форму, і з ними я бував у ресторанах та театрах. Мені дуже подобався товариш Миколин, що й мешкав разом з ним, Грицько Жигаловський. Це був лицар, тип такого колишнього „побратима”, що, як оповідає Лукіян, міг дати око виколоти за свого побратима. Людина страшенної сили і смирний, як вівця. Красунь, чорний як жук. Ми зосталися з ним навіки побратимами. Був він мало освічений, і братові багато клопоту було, щоб хоч трохи підготовити його до іспитів. Як йому не розказували про барометр і термометр, все дарма: коли через годину говорили! „Ну, Грицю, намалюй барометр”, — він малював термометр.

Брат звертався з проханням до Смоленського і Цимакюна (професор фізики); дякуючи цьому, Грицько ледве-ледве склав іспити.

Здавалося, що цій здоровій людині два віки жити, а він не довго пожив, через вдачу. Ціляй день двері навстяж, компанія зміняє компанію, а Гриць усім радий і з кожним вип'є. Я не бачив Гриця ніколи п'яним, він навіть у лиці не мінявся. Це була величезна губка, що вбирала в себе горілку, пиво, коньяк і вино. Пам'ятаю, що літ через десять, коли я був уже на сцені, приїхавши до Одеси, я мешкав у Гриця. Якось повів він мене на майовку. Всі були п'яні, Гриць „ні в одном глазє”. Сиділи в садку. Де не взялось теля і, вибрикуючи, пробігає мимо Гриця. „Куди ти, дурне?” — каже Гриць і вдарив його кулаком по лобі. Теля закрутилося й упало мертве. Останній раз я бачив Гриця 1893 року. Він являв собою величезну коробку, в середині якої вже все потліло. Він посивів, став лисий, а все ж тримався молодцем. Дуже зрадів мені і зараз же попросив пофарбувати його. Він вимив голову й бороду, я взявся за бороду.—”Грицю, чому ти не лікуєшся, ти, я бачу, хворий”.—”Та от, братухо, нема мого знайомого ветеринара; я, милий мій, лікуюся тільки у ветеринара. Не дивуйся: він же худобу виліковує, а вона ж йому нічого про свою хворобу не говорить, а як я розкажу”.— Гриць заливався добродушним сміхом. Голос у Гриця був чарівний: оксамитний бас надзвичайної сили і дивної краси. Такі голоси родяться раз на сторіччя. Улюблена його пісня була російський романс: „Нет, я сбился с пути, увлекаясь тобой, не судьба нам итти по дороге одной” і українська: „Ой оре Семен, оре та сірими волами”. Він не хотів виявлять почуття, а воно виливалось стихійно з його грудей.— „Кидай, Грицю, службу, іди до нас”.—”Ні, братухо,— відповідає він:—я вирішив дослужитися до наслідника і царем в одставку”... 1895 року Гриць помер в Миколаєві, де він, яко полковник, командував окремою частиною і де, нарешті, горілка його перемогла. Він помер спокійно, усміхаючись.

Випускні іспити запізнилися через смерть начальника школи, полковника Лазаревича, й проходили в'яло. Я складав їх зовсім байдуже, не готуючись: я знав, що мене не випустять „по першому розряду”, не вважаючи на те, що я був найкращий фронтовик і лише з фортифікації мав 7, а решта балів пересічно виходила більш 10. Після іспитів почалися з'йомки. Школу переведено в Олександрівку, чудову місцевість на лимані; по другий бік лиману, проти Олександрівки,— німецька слобода. Там мешкали всі, так звані, рикометні офіцери (це ті, що дістали чин за війну). Уночі, після перевірки, ми їздили до них човном і пізно верталися п'яненькі. Одного разу я пішов у заклад, що перепливу в Олександрівку. Заклад був на дюжину пива, я виграв і на другий день пиво випили в шинку „трьох сестриць”—гарненьких німкень. За надзвичайний шик уважалося так ударити пляшку зверху, щоб дно одскочило. Пляшок набивали безліч...

З'йомки були з астролябією; бусольні, глазомірні і „кроки”. Для багатьох офіцерів це була terra incognita, і юнкері робили за них.

От і з'йомки скінчились. Ми збудували кілька ложементів, співаючи пісень про наше начальство.

„Прощай, ваш Рюрик - эконом,
Любитель пирожков й булок!
На пирожках построил дом,
Фасадом прямо в переулок.

Хор підхоплював:

„Так наливай, брат, наливай,
И все до капли випивай.
Прощай, Румянцев - командир,
Тебя нам больше не видать,
И твой истасканный мундир
Не будет больше нас пугать і т. д.

Приспівуючи, ми танцювали. Скінчилося нарешті все, і ми роз'їхалися по полках. Мене призначили до 58-го піхотного Празького полку, що стояв у Миколаєві. 

VIII

Дев'ять годин ранку. Середина серпня, душно, тихо, море як дзеркало. Пароплав „Аргонавт”, збиваючи піну колесами, з страшенним гуркотом відпливає від Одеси на Миколаїв „Аргонавт”. Чи не по золоті руна я їду?! Сиджу на палубі самотній, всім чужий. Майбутнє якесь безпросвітне... До „производства” далеко: треба прослужить військовий термін. Я майже не був у полку, а тільки в школі. Утримання 8 карб, на місяць... В кишені — п'ять карбованців. Все добро моє на мені. Маленький вузлик з подушкою, ковдрою та білизною. Навколо люд байдужий: у кожного своя турбота. Поїхати б додому... Чого? Поїхати для того, щоб кілька день сидіти на шиї у брата або в батька... Та й на який кошт? Якийсь смуток опанував мою істоту... І перший раз прийшло мені в голову: „І для чого все це, що я робив? Неначе з туману випливає все минуле. Я підійшов до корми і почав дивитись у воду. Вода пінилась і одбивалася на сонці, наче веселка. Щось дивне, незрозуміле ворушилось у голові... Щось неначе вабило туди, у морську глибочінь... От би кинутися!.. Я повернувся і тихенько пішов біля правого борту. Що воно? Одно, друге, третє з'явилося на скляній поверхні моря і нирнуло знову вглиб.— „Дивись, дивись, як виграють дельфіни”,— каже якийсь старенький панок хлопчикові. Я зацікавився теж дельфінами. Вони цілою зграєю то йшли рядом з пароплавом то переганяли його, зринаючи на поверх, перекидались догори животом, то зникали зовсім. Праворуч — безбережне море, де-не-де зморщене подихом вітру; ліворуч—крутий дикий берег, спалений сонцем, берег Херсонщини. А ось і Березань, а там на обрії — Очаків. Праворуч — Кінбурзька коса з плавучою батареєю. Тут „Аргонавт” зустрічається з пароплавом „Тавридою”, що йде з Миколаєва,— вигружають пасажирів та поклажу на Очаків. Далі Дніпро-Бозький лиман. Якось веселіше стало на серці: і обрій кращий, розмаїтий. Ліво-руч — берег, укритий копами; праворуч — Кінбурнзька коса зеленіє і пишається своїми садами й виноградниками. „Аргонавт” забирає ліворуч і входить у Бог-річку. Вона тут верстов із 10 завширшки. Лівий берег піщаний і голий, правий веселий, нагадує нашу Херсонщину. „Ой ішли наші, славні запорожці, та понад Богом-рікою, гей широкою, та глибокою, гей та понад лиманами” — замугикав я тихесенько.

- Що ото за місто на Дніпровім березі зеленіє? — питаю в матроса.

- Станіслав — відповідає він.

Матрос був доволі говіркий і говорив українською мовою.

- Отам далі починається вже Дніпро, а от, бачите, ледве мріє церква — то Білозерка, а ото — Станіслав. Колись тут батько з сином рибалили, та зачепили таку тоню, що ледве-ледве витягай. От, як упорались, батько синові сказав: „Ну, сину, тепер стань і слав бога”. Та поставили там курінь, до них приєдналось ще кілька куренів, і поволі виросло 
село, а далі й городок, та й назвали його „Станіслав”.

Ми розбалакались. Матрос був з Херсонщини. Він назвав г мені всі села обабіч Богу.

От село Богоявленське, а то — Кориниха; а це — Попова Балка...

А часом не знаєте, де тут табір Празького полку?

Чому не знаю? Це з верству від пристані.

Пароплав повертав за коліно і матрос пішов до свого діла. Праворуч потяглися переліски, садки й чудові дачі. Через півгодини пароплав підійшов до пристані. Я забрав свої лахи і потяг пішки до табору.

У таборі я помістився в першім батальйоні, другий намет з флангу. Людей мало: салдати здебільшого по економіях на роботі. Вечоріло. Я пішов по офіцерській лінії до краю полку, — нікогісінько. Вертаючись назад, чую хтось грає на клярнеті. Я став біля намету, клярнет замовк. Я хотів рушити, коли з намету чуваю голос: „Хто там? Заходьте”. Я увійшов. На ліжку сидів невеличкий на зріст офіцер. Чорнявий, низенько стрижений, з маленькою борідкою, а темними очима і темним кольором обличчя; він скидався на цигана. Я оддав честь і назвав себе.

— Из училища?.. А подпоручик Мишабенский. Как видите, до генерала, чорт возьми, еще далеко. Садитесь.

Я сів.

Ну, что там Рюрик поделывает?— і Мишабєнський закричав точнісінько, як Рюрик: „Ружья вольно! Похоже?” — спитав він.

- Як його чую, — відповів я.

- То-то тисяча чертей и одна ведьма, как говорится в романах Майн-Рида. — І він ляснув мене по спині долонею.— Вы молодчина, вы мне правитесь, тисяча чертей и проселочная дорога.

- Заграйте що-небудь на клярнеті, — попросив я.

Лице Мишабенському роздулось, зробилось червоне й широке, очі налилися кров’ю, ?він сміявся.

- Сыграть? Так ведь я играю, как заяц на гитаре, как музыкант из таверны „Дикой собаки” или „Трех подков”.

Я встав.

- Водку пьете?

П'ю, як піп, — і я розказав йому анекдоту про попа, що одмовлявся, ніби він нічого не п'є, а коли йому сказали: „Одначе, як остається причастя, то ви допиваєте?”, то відповів: „Воно, конечно, например, да, но с превеликим отвращением”. У Мишабенського знову зробилось червоне, широке лице. — Чорт вас побери, да ведь, три ведьмы и дохлая собака, вы хороший рассказчик. — Він подав мені руку і на прощання штовхнув у бік: — Встретимся в таверне „Бізона”.

Я прийшов до себе в намет і довго не міг заснути. Що воно за персона Мишабєнський. Оригінал, чи корчить оригінала? Це питання так і зосталося загадкою: добродушний зовні і сердешний, він страшенно бив салдатів. Друга рота, якою командував капітан Заінчневський, взагалі являла собою так звану „Дисциплінарну”, тут били на смерть. Бив ротний і обидва субальтерни — Мишабєнський і Ковалевський.

Вранці пішов до полкового командира. Невеличкий на зріст, одгодований, вродливий, ще бадьорий полковник Іван Федорович Альбрехт прийняв мене доволі ласкаво. З першого погляду видно було, що цей офіцер все життя терся по штабах і немов нічого бойового — шиковного. Ласкавий погляд сірих очей, приємна розмова,— взагалі дуже симпатичний. Офіцерство прозвало його „Шпонькою”. В полку всі командири мали якусь прикладку, навіть кожен батальйон носив вигадане назвисько. Перший батальйон звався дисциплінарним, другий — мармонами, третій — бельдежурами і четвертий — гвардійцями. Я потрапив до першої роти першого батальйону. Командира батальйону Лева Вікентійовича Мальського звали „Тигром”. Невеличкий на зріст, метушливий, нервовий севастопольський служака, з вусами, як щетина. То ласкавий приторно, коли ви йому потрібні, то нечемний і нахаба. Командир другого батальйону полковник Русанов був чиста потвора: ходив так, всі ніби ввесь був на розбовтаних шрубах, що от-от відпадуть, как Худий, як тріска, ні живота, ні грудей, ні плечей; додайте до цього велику голову, що трималась на тоненькій, мов ниточка, шиї, з крючкуватим носом, синіми одвислими губами — і перед вами Русанов, він же Мармон Дмитро-Заінгульський. Коли ця фігура сиділа на дохлій, як і сам, коняці,— це було таке чуперадло, що годилось на пугало для баштану. Командир третього батальйону, майор Василенко-Іваницький, був здоровий, товстий, пузатий чолов'яга з манією величности, з бичачою шиєю, з густими чорними, завжди нафабреними, вусами й баками. Завсіди був переконаний в непохибності своїх слів. Цього майора дражнили Бельдежуром. 

Командиром четвертого батальйону був полковник Михайло Юрійович Ашенбреннер, той самий, що потім сидів 20 років у Шліссельбурзі⁶. Ашенбреннер був світлою плямою на тлі без просвітної полкової салдатчини. Невеличкий, рухливий, з розумним лицем, начитаний, з гострим, ядучим язиком. Навколо нього гуртувалась молодь. Дивно мені було, що він зовсім не розбирався в оточенні. Я ввесь час тільки придивлявся до всіх і держався осторонь. І, хоч після одної вечірки в літнім клюбі, де я співав і розповідав, офіцерство, не тільки молодь, а й Ашенбреннер, зацікавились мною, я все ж уникав компанії і приходив до клюбу, коли по мене присилав Ашенбреннер. З табору виступили пізно: почалась осіння непогодь і частенько приходилось спати під дощем, що лив іноді цілу ніч. Перед виходом з табору мене перевели до 9-тої роти. Командир роти, капітан Михневич, був собі чоловік смирний, приємний. Багато шкільних товаришів, що тепер поз'їздились, понаходили собі квартири. Здебільшого вони мали кошти, у мене не було нічого; на 8 карбованців не проживеш, і я рішив оселитися в казармі, при своїй роті. Батальйон наш стояв у Корневих казармах. Тепер від них не залишилося й ознаки: на тім місці стоїть Французький завод. У казармі, за величезною грубою, щілина між грубою і стіною, коли з боків завісити ряднами, являла собою щось на кшталт кімнатки, і хоч було тісно, зате тепло. Перед самими казармами — широкий Бог, а на захід починалися ліски. Тоді ліски ці були густі, з озерами. Тут було багато вилюшнів і качок. 

Вставали рано. Навчання починалось о 8-й годині. Училися то „словесности”. Так фельдфебель і кричав: „Пошов, вилазь, виходи на словесність!”— Сідали купками навколо унтера і той розказував про зборку й розборку гвинтівки, про царську фамілію, як звуть корпусного, дивізійного, бриґадного та інших командирів аж до взводного. Скільки війська, що таке прапор, присяга і т. і. Потім починалось „одиночне” навчання, прикладка, прицілка; нарешті стріляли дробинками з „Масолового” прибору. О 9-й годині приходив ротний, він ішов до канцелярії, до мене не втручався. В нашій роті був ще старений офіцер, поручник Родкевич. Тип досить цікавий. Уже літній, а все тільки в чині поручника. Перший раз, коли він прийшов в роту, то надзвичайно чемно поводився зі мною. Ласкавий такий, з приємною усмішкою, підійшов до мене й каже: „Позвольте познакомиться: первый в России поручик Владимир Иванов Родкевич, а о чом, тому следуют пункты, прошу любить и жаловать”. Він походив по казармі, довгенько балакав з фельдфебелем; як потім мені казав фельд-фебель, розпитував про мене. Одібравши від фельдфебеля про мене гарну атестацію, він знову підійшов до мене і взяв під руку.—”Послушайте, вам нужна эта канитель: вы ждете производства; а может быть хотите составить и каръеру,— помогай бог; но мне все это противно: я ищу свободы и покоя как говорит Лермонтов. Так вы уже, дружище, подтяните всю роту; командир, ведь, ни во что не вмешивается, он человек хороший, надо его пожалеть. Так вы того... Хорошо?” Він обійняв мене і легкою ходою на кріпких ногах, мов на пружинах, вийшов з казарми. Ми зустрічались якось у полковій канцелярії, він підійшов до мене і спитав: „Ну, как рота?” Кажу, нічого,—командир задоволений.—”Ну и хорошо”. Він стиснув мені руку, потім, обійнявши за стан, одвів набік.—”Послушайте, что за охота вам жить в казармах,— перебирайтесь ко мне”. Я подякував.— „Нет, в самом деле, а может быть вы нуж даетесь в деньгах,— сколько вам?” Я знову подякував і сказав, що одержую з дому. Потім його перевели в якусь іншу роту і ми зустрічалися з ним в клюбі. Він раз-у-раз частував мене і любив співати зі мною „Не искушай меня без нужды”. У нього був чудовий баритон.

Грянуло 1 березня 1881 року і якось приголомшило всіх. Молодь ждала чогось, старі заховались, мов черепахи в шкаралупу. Почались „смотри”. Здавалось, начальство щось винюхує. Спершу приїхав бриґадний, Назімов. Доволі добродушний, випивака і дурноверхий. Після нього незабаром приїхав начальник дивізії Олександр Дмитрович Горемйкін. Типічний „момент” (так звали офіцерів генерального штабу). Дуже гарний, з чудовим голосом, любив поговорити і говорив красно. Після цього огляду мені дали офіцерський чин і знову перевели до першої роти. Я назавше попрощався з 9-ою ротою і її славним командиром, якого я вже більше не бачив: його випадково вбито на прицілці. Тоді перевіряли прицілку, дивлячись в ручну мішеньку, в середині цієї мішеньки була дірочка; видно було, як цілиться салдат і як він спускає затвор. В затвор вкладався навчальний набій, а на цей раз салдат ненароком вклав бойовий, що зостався у нього в сумці після караулу. Капітан сам перевіряв прицілку і салдат вистрілив в упор; нещасний упав мертвим.

Знову в таборі, в тому ж наметі, той же «Тигр» — лютий. Командир роти — Бургхарт. Тип старого дореформеного часу. Здоровий, він наганяв жах на салдатів, і тільки підходив до салдата, як той уже одкидав голову назад, боячись, що зараз ударить. Тупоумний і злий, Бургхарт затуркував салдатів: бив, шарпав, трусив, схопивши за ранець. Досить було з'явитись мені, як він одходив набік, бурмочучи під ніс: „Да, да.” новшество... Интересно вот, когда будет ротным... Гу, гу — бру”, кашляв і відходив набік. Іноді, підвозячи мене на стрільбу, він довго мовчав, кашляв, потім дивлячись осторонь, говорив ніби комусь іншому: „Вот едеш в благодушном настроении, и разозлят анафеми і того... да бру-гу-гу. Терпиш, терпиш и не выдержиш... гу...гу”. Я занотовую найголовніші сцени. Ранок. Бургхарт уставав, коли салдати ще спали, довго вмивався, кашляв, пив чай і поглядав в щілини намету на салдатів. Жертва знаходилась: це був нещасний Кондебов. Побачивши його здаля, капітан виходив з намету:

— Ступай сюда, гу, гу, бру...

Салдат, держачи руки „по швам”, ні живий,, ні мертвий підходить.

— Кто я такой?

Салдат мовчить і дьоргає головою.

- Кто я такой, гу, гу бру... Ну?
Салдат набирає духу і говорить:

-Рвотній комардін.

Бургхарт трусить його:

- Рвотний? А? Гу, гу... А чем ти вооружен?

Салдат запускає очі в небо і щось шепоче.

- Фельдфебель!

Через хвилину рослий, здоровий фельдфебель Малявка, держачи лівою рукою шаблю, а праву „під козирок”,— підбігає і стає закам'янілий перед грозним капітаном. 

- Полюбуйся, гу, бру... ничего не знает.

- Так тошно, ваше благородіє, потому как он немець, дак йому трудно.

- Какой немец? Болван ты, ведь он молдаванин. Ты молдаванин? — звертається він до салдата. Той глухим голосом відповідає помиляючись:

- Мол... вадан.

- А? бру... Молвадан! Полюбуйся.

- Так тошно, он немець, бо не уміє говорить по-нашому.

- А ти научи! Вот спрашиваю чем он вооружен,—не знает. 
Фельдфебель, впадаючи в тон капітана:

- Вот видиш, болван, через тебе тольки заміченіе получаю 
А сколько раз говорив, научав тебе. Ну, повторяй за мною: „Я вооружен винтовкою системи Бердана № 2-ой со скользящим затвором, імеющую всередині винтообразний наріз, дєлающий около полутора оборота”. |

Увесь час салдат шепоче губами, повторюючи за фельдфебелем.

- Ну? — кричить ротний.

Салдат, дивлячись в небо, червоний, з очима повними сліз, говорить на одчай:

- Я воржон ситя бендера нумері два в сродки він татура...

Ротний круто повертається до фельдфебеля і кричить:

- Ну? Той мовчить. —Чтобы он завтра мне знал русский язык!— і йде в намет.

Під кінець таборових зборів, мене покликали до канцелярії,— з'являюсь до полковника.

- Вот, дорогой мой, так сказать, приймите глазной околодок. Надеюсь, вы все приведете там в порядок.

Полковник подав мені руку на знак того, що розмова кінчилась. Здивований, я прийшов до адъютанта.

- Що за сон такий, питаю, мене стройового молодого офіцера, призначають за начальника ізольованої команди.

Адьютант знизнув плечима. Я прийняв околодок. Здебільшого салдати натирають собі очі й так симулюють хворобу, щоб уникнути муштри. Околодок містився в Штирманській школі, де була також і музична команда. Роздивившись, я вирішив розігнати слабих по ротах. Приходжу знову до „Шпоньки” і говорю:

- Пане полковнику, я мислю, що з ізольованою командою можна вести навчання,— це не тільки не пошкодить їхньому здоров'ю, а навіть на вільнім повітрі оздоровить їх. Дозвольте виписати рушниці і взятися до праці.

- Это, так сказать, хорошо. Составьте программу занятий.

Через три дні приношу програму, звичайний зразок ротних програм. Подивився на програму „Шпонька”.

- Нет, так сказать, это будет обременительно для больных, и зачем же ружья? Так, между прочим... прогулки... Но это уже черезчур.

Я вийшов і знову до адьютанта.

— На чорта тобі все це здалося? Хоче він щоб хворих набралось батальйон, ну і нехай потім що хоче з ними робить,— сказав мені адьютант.

Ми вибралися з табору. Я знайшов гарненьку кімнатку на розі Інженерної та Спаської вулиці в домі Сидоренка. В цьому ж будинку мешкав і полковник Ашенбреннер. Протягом 8 місяців я не ходив до своєї команди. Іноді тільки до мене забігав салдат і казав, що „все благополучно, от только, так что, на очистку казарми потрібні гроші”. —”Яка там очистка? — 
сердився я: — мітли поробіть з дерези, — її там до чорта, і вимітайте”. 

За цей час я перечитав всю полкову бібліотеку. Дізнавшись, що дехто з молоді готується до академії, я теж узявся до науки. Підтягнув з гімназистом 8-ої кляси математику, хороше підготовився з історії, простудіював всього Шлесера і попрацював над фортифікацією. Ашенбреннер то сам заглядав до мене, то присилав денщика за мною і просив почитати йому Гліба Успенського. Йому дуже подобались невеличкі оповідання, коли пам'ять не зраджує мене, під заголовком: „Бог гріхам терпить”. Тут оповідалось про одного купця, що несподівано попав у політичні діячі, дякуючи ящикам з палітурою.— „А в ящиках у тебя то што?” — питають його. „Палитура, родненькиє”.—”Ага, палитура? Подделывай его под орех”. Ашенбреннер заливався сміхом. Так проводили ми вечори.

Хазяйки мої були дві старенькі сестри. Одна вдова-морячка, а друга — панна літ на 65. До них частенько заходили знайомі, а між ними надзвичайної краси молоденька дівчинка, німкеня Катря Вайскеберґ. Вона була сестра офіцера резервного батальйону і жила проти нашого будинку. Батько її держав шевську майстерню. Родина велика: два сини і п'ять дочок,— всі, як перемиті, як писанки, а менша Катря хоч на виставку красунь! Я бував у них і мені нав'язали підготовити Катрю до причастя. Дівчина була безталанна і бився я з нею місяців чотири, поки вона ледве склала іспити. За це мені зробили чоботи, і я частенько співав їй: Meine liebchen Katrinchen, was kostet ein Paar schon? А вона відповідала: zwei Zalern, vier Groschen, ein Kushen dazu!

Катря була щедра на поцілунки, і, звичайно, одним поцілунком не обходилось. Уміла цілуватись. Науку цю вона засвоїла далеко краще, ніж катехизис.

Якось я читав їй „Давида Коперфільда”, а вона дрімала; за роботою; коли прибігає салдат і каже, щоб я йшов у казарму, бо якийсь офіцер прийшов прийняти в мене околодок. В канцелярії я справді застав старого кривоногого і доволі противного резервного офіцера. Я повів його по казармі, передав все по формі.

- А позвольте узнать, какие у вас имеются суммы?— спитав мене капітан.

- Суми? Які суми? Я нічого від полка не одбирав на утримання ізольованих, а годувала їх музична команда.

- „Да?! Странно”...

Я попрощався з „резервуаром”, як ми їх величали, і пішов додому. Через два дні мене покликано до канцелярії, там дізнався, що мене знову назначено в першу роту. Адьютант питає:—”Читав наказ сьогодні?”—”Ні, кажу, не читав”. Він подав мені наказ — «Прочитай, може знайдеш щось цікаве», Я, прочитав половину,— нічого, все шабльон, а нарешті наприкінці читаю: „Завідувачу полкової ізольованої команди, капітанові N видати на чистку казарми двісті карбованців”.— Я глянув на адьютанта, він сміється.—”Що ж там чистить? Я все робив хатнім способом”.—”Ах ти, дереза!”—сміється адьютант. Йому відома була моя діяльність від музичного старости, корнетиста Бені Карліка.—”Іди послужи в строю: Тигр і Бургхарт давно тебе ждуть, уже місяців зо два набридають полковникові, щоб тебе перевести до них”.

Незабаром ми знову виступили до табору і знову почалась стрільба, одиночне та ротне навчання... Та я вже був не той. Читаючи „Історію одного селянина”, я наткнувся на таку ідею: „Людина, що вигадала сірники, зробила задля людськости далеко більше, ніж усі завойовники”. І в душі моїй погасли образи Ганнібалів, Сціпіонів, Пірів, Олександра Македонського, Наполеона і всіх віртуозів війни, що, не маючи жадної ідеї, нарешті або були побиті, або вчасно померли, і все, що держалося їхньою власною істотою, розсипалось, мов пісок від подиху вітру. Для чого я вчу салдатів стріляти, фехтувати? Щоб убивати людей? Я. ходив на стрільбу, як на панщину. Салдати мені здавалися нещасними. Яка сила заставляє їх іти й робити те, чого вони не хочуть? Що вище: одиниця, чи громада? Випадок розв'язав мені деякі питання.

Лежу в наметі й читаю. Рота пішла на варту. Чую Тигр кричить: „Вы, капитан, глупости говорите! Как может рота, как она смеет не отвечать на ваше приветствие?”. Я насторожився. Чим далі йшла розмова, тим зрозумілішою ставала справа. Ходили чутки, ніби капітан уже кілька місяців затримує салдатську платню і гроші, які приходили салдатам з дому. Серед салдатів зростало обурення, і от сьогодні врешті вибухнуло. Коли капітан К... вийшов до роти, що шикувалась на передній лінії, і поздоровався з нею, вона мовчала... Переляканий капітан „ушився” і, не знаючи що робити, побіг до „Тигри”.

- Идем к роте!—кричить Тигр. Я вийшов теж з намету. Тигр нервовим кроком, якось підскакуючи, ішов попереду, а за ним, крадучись, ішов капітан К... Рота стояла на лінії. „Смирно”!— скомандував фельдфебель. Всі витягнулись. Тигр пройшов по середині роти. Червоний, з налитими кров'ю очима, з вусами, які тирчали, мов дріт, верхня губа нервово дрижала. Він справді скидався на тигра.—”Здорово молодцы!”— почувся його сухий обривчатий голос.— „Здравия желаем, ваше высокоблагородие!”— залунало густо в повітрі.— „Сбросить ранцы”. Рота скинула ранці. — „Набивай их песком”!— Рота набила ранці піском.—”Надеть ранцы”.—Рота наділа ранці.—”Господа офицеры, прошу выйти из строя!”— Офіцери вийшли і стали осторонь, я підійшов до них. Салдати були бліді і дихали важко.—”Справа в двухввводную колону стройся! — алунала знову суха й коротка команда. Рота зробила своє діло. „Равняйсь!.. В затылок, стань в затылок там во второй шеренге второй полуроты, еще... так, еще...Левее... Левее!.. Ружья вольно! Шагом марш!” — Рота пішла.— „Ать, два, три!”—неслося в повітрі... — „Ногу, барабанщик дай такту”, — закричав Тигр і земля загула. „Рям, рям, рям” — одбивали салдати, тріщав барабан... — „Кругом марш!”—Рота ловко повернула і прямувала тепер на нас.—”Равнение на середину!” — Лиця в салдатів бліді й покриті потом. Нарешті рота знову вишикувалась. Усі були стомлені, ледве держались на ногах.— „Сбросить ранцы и высыпать песок!” — Рота виконала наказ.—”Надеть ранцы! Смирно, равняйсь!”— Рота вирівнялась. Тигр став перед ротою: — „Хорошо учились, і спасибо, братцы”, —”Рады стараться, ваше высокоблагородие”,— загуло з сотні грудей.— „Капітан К... поздоровайтесь с ротой”.— Капітан підійшов і якось боязко звернувся до людей, він був страшенно блідий:—”Здорово, молодцы!”—”Здравия желаем, ваше благородне!” — загула рота. — „Как же вы, капитан, врете, что рота не отвечает не ваше приветствие? Они могли не дослышать,—это возможно; но, чтобы такие молодцы не понимали дисциплины и не знали, что угрожает им за ослушание,— этого не может быть! Спасибо, братцы!”—”Рады стараться, ваше высокоблагородие”. —”По палаткам, бегом марш!” — Рота, взявши рушниці „на перевес”, в момент розбіглась по наметам. Капітана К. перевели до другого батальйону. 

Цей випадок не давав мені спокою. Хто править —одиниця, чи громада? Чому ж громада ця, приголомшена силою одиниці, зробила все, чого хотіла одиниця? Коли Ганнібал, Пір, Олександер Македонський, Наполеон — тягнуть за собою сотні тисяч людей, що йдуть за ними наосліп, то що ж тоді громада — „капуста головата”? 

Якось, гуляючи бульваром, я побачив афішу російської п'єси, а на закуску стояв водевіль .”Кум Мірошник або сатана в бочці”. Трупа грала в поганенькім літнім театрі, що стояв ні бульварі. Я пішов подивитися. Трупа була якогось Василенка. Сам Василенко не грав, а грала вся його родина — три сини та жінка. Грали погано якусь російську п'єсу, а щодо Кума Мірошника, то це був жах: ні один актор не говорив по-людському, а кожен, скрививши рота набік, якимсь диким голосом „дражнив хахла”. Я не досидів до кінця.

Через кілька день після цього до мене в табір прийшов Стоян з актором Дяченком і умовили мене взяти участь у водевілі „Сватання на вечорницях” та проспівати в концерті дует. „За Німан іду”. Я згодився. Вистава відбулася в театрі Монте. Грав я Телепня. Як я грав — не пам'ятаю, мабуть теж дражнив хахла, хоча мав величезний поспіх. Антрепрентер| Чернишов дякував мені і частував вечерею. Це був „махровий дурень, закоханий в талан своєї доньки і жінки. Випивши, він казав мені: — „Ви чули колинебудь Патті?” — „Ні, кажу, не доводилось”. — „Чорт зна що! Куди їй до моєї доньки: та шельмовка, як візьме фінал... дак верстов на 25”.

Друга вистава відбулася в неділю; йшла „Наталка”. Я грав Возного, Стоян чудово співав Петра. Донька Чернишова справді співала з такими фіналами, що хотілось закричати: „Та годі тобі драти горло!” Можна було чотири рази проспівати „Ой мамо, мамо”, поки вона проспівала один раз. У понеділок я був десь на варті, а у вівторок увечері мене покликав до себе в намет Тигр. Я певен був, що йому треба щось по уставу, або по збірці рушниці; він частенько кликав мене для цього: тоді вийшов новий устав. Тигр був веселий, він обійняв мене за стан і ласкаво сказав: „Фаничка, я вам советую не принимать участия в спектаклях: вчера какая - то темная личность приходила жаловаться, что вы своим участием отбиваете у него кусок хлеба. Я его, конечно, выгнал; хотел даже проводить по всей голове! Эдакий скотина, жаловаться... Так вы, того, Фаничка, чорт с ними... Я посмотрел на это сквозь пальцы, а как посмотрит командир полка? Ведь зта скотина может пойти и к нему; хотя я его напугал. Я ему говорю: «Это мой лучший офицер, и счастье твоє, что не пошел к командиру, он бы тебя вздул по - воєнному».

Я, звичайно, більше не грав. Чернишов з трупою поїхав до Одеси, а Василенко ще довго паскудився, не маючи ніякого поспіху. В кінці липня, проїздом через Миколаїв, був Петро Іванович Ніщинський, заходив до мене в табір з якимсь своым знайомим. Я закликав їх до офіцерської їдальні, де познайомив Петра Івановича з Мих. Юр. Ашенбреннером. Цілий вечір ми згадували минуле і співали уривки з „ Вечорниць” „Ой у лузі, в лузі червона калина „і Петро Іванович був у добрім настрої, хвалив мій голос. Йому дуже подобалось, як я заспівував: „Ой, та не знав козак, ой та не знав Софрон, де як славоньки нажити”... Після останнього куплету: „Аз тії могили, видно всі країни,” він навіть заплакав. Не знаю, чи то зайва горілка виливалась з очей, чи таки зворушив його співом. Ашенбреннер був теж в надзвичайнім захваті; він стискав руки нам і поставив шампанії.

Уже пізненько я провів Петра Івановича до вокзалу. Він їхав, здається, до дочки Музи Петрівни, що була за попом Петром Левицьким і жила десь біля Кременчука.

В серпні з Одеси через Миколаїв проїздив Марко Лукич. Тут він зостався на добу, мешкав у Петербурзькому готелі, і до пізньої ночі читав мені „Доки сонце зійде”. В Одесі Марко Лукич гастролював у Чернишова, від нього дізнався про мене, і навмисне заїхав побачитись. Я співав йому салдатських пісень — він записав одну і вставив в перший акт: „Доки сонце зійде” (Однажди шол я трутуваром, сидять красотки на крелці, точно вийшли сейчас із болниці: нету краски у леці”). Згадували степи широкі нашої Херсонщини.