І

Берусь я за тяжку працю, бо прийдеться характеризувати самого себе, говорити про себе.

Один синок купецький у Москві прийшов до фотографа, та й каже: „Зніміть мене так, щоб ніхто не пізнав”. Кожна людина хоче здаватися не тим, чим вона є. Я знаю добре це, а через те портрета свого я малювати не стану і, якомога, постараюся уникнути тих фарб, які змінили б мій натуральний колір.

Переживати і гірке й солодке, бачити і світло й темряву життя і не офарбувати все власним настроєм — не всякому дано; прошу пробачити мені, коли денебудь несамохіть я погрішу.

В шнуровій метричній книзі Покровської церкви колишнього воєнного поселення с. Сергіївки Херсонської єпархії за 1859 рік під №11 записано такий акт: „1859 року травня 3 родився, а 4 охрищений Опанас, син Бобринецького повіту поміщика Сагайдака деревні Каменно-Костоватої управителя дворянина Карпа Адамова Тобілевича і законної жінки його Євдокії Зіновієвої, обоє православні. Восприємниками були: того ж повіту поміщик штабс-ротмістр Яків Михайлів Александрович і с. Сергіївки приходського священика Павла Котляревського жона Єлена Маркова дочка. Таїнство хрищення справив священик Павло Котляревський з пономарем Ємельяном Семачевським”.

З першого ж кроку моїх спогадів пригода московського купецького сина яскраво виступає з отого запису в метричній книзі. Карпо Тобілевич все життя своє, мов той Боруля, тільки й марив про дворянство, але так і помер, навіть не маючи ніякого документу.

Після другого польського повстання був наказ, щоб шляхта вся, яка не має певних доказів шляхетського походження, приписалася до якої-небудь верстви і тоді вже доказувала свої права на дворянство¹. До такої безправної шляхти належав і батько мій Карпо Адамович Тобілевич. Потакаючи батькові, старший син Іван (Карпенко-Карий) вів спершу це діло; тяглося воно довго, як то звичайно водилося за тих часів. Супліки вертали з тієї ж причини, як і Борулі: у старих документах написано Тубілевіч або Тобулевіч, а в нових — Тобелевіч. Нарешті старші сини Іван, Михайло а Петро, що служили „по гражданській”, дослужилися до чинів, а разом з ними й до особистого дворянства, занехаяли справу про дворянство родове і „волокита” ця запліснявіла десь в архівах Київського дворянського зібрання.¹⁵

Біля Злотополя (він же й Гуляй - Поле) Київської губернії Чигиринського повіту є містечко Турія. В тій Турії жили наші діди, тут народився й батько. Взагалі про дідів своїх я мало знаю. Дід Адам, як і прадід Семен, були шляхтичі, мали невеличкі ґрунти. Одна якась баба вийшла заміж за чумака Русаловського, за нею дано було велике на ті часи віно. Русаловський пішов чумачкою у Хаджибей (тепер Одеса), і там вся чумачка ляснула: чи виздихали воли від чуми, чи його пограблено — не знаю, а тільки він вернувся додому „а батіжком”. Мабуть це траплялось частенько з чумаками, бо не дурно ж у пісні співається:

Над річкою бережком
іде чумак з батіжком, 
гей, гей з Криму додому.
За плечима торбина
ще й латана свитина,
гей, гей дочумакувавсь.

Прадід Семен був, кажуть, надзвичайної сили, їхав він якось з Чигирина парою добрих коней, їде, куняє. Наганяє чоловіка і взяв підвезти його. Сонечко припікає, жайворонок співає своєї чарівної весняної пісні, тюпають коники, куняє знову дід. Коли раптом його шию обхопила петля. Прокинувсь дід, сіпнувся і разом з розбійником викотився з воза, придавив коліном розбійникові груди, зірвав із шиї бичівку і побіг доганяти коней. Схопився й розбійник, вихопив ножа з-за халяви і кинувся навздогін. Почули коні цю біганину й прибавили ходу, далі перейшли в ристь, От-от дожене їх дід, та вже вибивається а мочі, а ззаду розбійник з ножем. Напружив дід останні сили, схопився за крижівника, наліг на нього грудьми і гукнув на коней. Підхопили коні з копита— тільки дорога закуріла. Так пролежав дід на крижівнику, а коні неслися верстов п'ять. З цього захворів і скоро після того помер.

У діда Адама було три сини і дві дочки. Після його смерти всі діти і жінка (Баба Настя) зосталися на руках у старшого сина Карпа. Він вивчив і до розуму довів братів і сестер. Дядьків я добре пам'ятаю: Степан був діловодом у станового пристава, а Гаврило — приставом у м. Єлисаветі. Гаврило помер молодим від холери 1865 року. Степан був надиво дорічна, самостійного характеру людина, та на лихо п'яниця.

Так і звали його Стакан Адамович. Після його смерти зосталась від першої жінки дочка Ганна. Що за чудова душа була в неї! Це була справжня еолова арфа! Пам'ятаю, як плакав я, коли вона грала ролю Наташі у п'єсі Островського „Не так живи, як хочеться”. Померла вона ще зовсім молодою від сухот.

Мати Євдокія Зіновіївна, родом Садовська, була з козачого роду Катеринославської губернії, з містечка Саксагані. Там і досі багато є Садовських,—всі вони родичі наші. Яким побитом рід цей попав у кріпаки до панів Золотницьких— не знаю.

Мати була жінка огрядна, красива, високого зросту і навіть, старою вже бувши, мала мов маків цвіт обличчя. Чудова хазяйка і велична мати! А як співала вона своїм чарівним ліричним голосом, що мов сцілющею водою лився в душу! Характер того співу на нотах не передати; його можна було тільки перейняти, і це зробила сестра Маруся, що так дивно співала материних пісень: „Світи, місяцю, і ви, ясні зірниці”, „У неділю рано, як сонечко грало”, „Чому ти мене, моя мати, рано не збудила”. І безліч інших. Бабуня — мамина мати була теж голосиста. Мати розказувала, що до них заходив старий запорожець, бабуня співала йому: „Ой Самара — річка не глибока і на перевозі не широка. Ой луги із лугами, береги з берегами — там ходили поромами”, а старий слухав, схиливши голову, і ревні сльози збігали по сивих вусах. 
 

ІІ

І широкую долину,
І високую могилу,
І вечірнюю годину,
І що снилось, говорилось,—
Не забуду я.

Я пам'ятаю себе, коли батько служив у поміщика Шмита за управителя. Село Шмитівка було біля Новомиргорода на річці Висі.

Коли починаю пригадувать ті давні часи, то дещо тільки випливав, мов з туману, і знову туман налягав. Про ці хвилі й напишу я:

„Дуняшо, а Дуняшо!” — так кликав батько маму,—”а йди но сюди” Держачись за спідницю, увійшов і я з матір'ю у світлицю. „А що там, Карпушо?” — „ Поглянь сюди”,— і батько витяг невеличку скриньку, вийняв з неї маленьку скалочку, черкнув об рукав і вона загорілася,—”Свят, свят”—каже мати,—”що воно таке?”—”Сірники”. — „Господи, і до чого тільки люди не додумаються! Де ж ти взяв?” - „Привіз із города”.

Щоб добути вогню, треба було викресать його, а губку покласти в солом'яний віхоть і махати тим віхтем, поки не займеться, а тоді запалити велику скалку, обмочену в сірку. Я сам робив губку з ганчірки, що її спершу треба було намочить, потім гарненько натерти попелом з гречаної соломи і висушить. Уже в літах я прочитав у Еркмана-Шатріяна: „Людина, що вигадала сірники,— зробила задля людськости більше, ніж усі завойовники”. Освітлювались тоді каганцями і лойовими свічками. Коли на свічці нагорить ґніт, то були щипці, якими здіймали а свічки той нагар. Пам'ятаю одного отамана, що приходив до батька „за приказами”; він стежив за свічкою і, послинивши вказного та великого пальця, здіймав нагар, потім розкривав щипці і туди.

З батьком я ходив і в степ, і на машину. Тоді хліб складали у скирти й молотили часто вже взимку. Був у поміщика і свій топчак. Це такий млин.

Батько мав суєтне бажання вигадати perpetuum mobile, і замість коней у топчаку ставив воза, прив'язував його війями і до перекладини, на воза накладали каміння, відпускали гальму, і топчак справді рухався, поки на ньому була жива сила — люди, а тільки люди посідають на воза,— млин ставав...

Знову, як з туману, випливає така картина.

Читає батько папірця, мати слухає. „Біля гострої могили ішов великий шлях чумацький. Стань на могилі літньої доби, коли сонечко сходить; де тінь упаде від голови — копай. Тут знайдеш несмітне множество срібла, злата і утварі церковної”. „О, бачиш, Дуняшо, це іменно про цю нашу могилу”. З півверстви від економії стояла, та не одна, а дві могили, а від них низочкою тягнулися обабіч маленькі могили. Деякі майже ввійшли вже в землю і поросли тернами. Про одну з цих могил і писалося в папірці:

З дозволу володаря, Петра Петровича Шмита, почали розкопувати. Спершу копали, як сказано в цідулці, та нічого не знайшли. Потім почали розривать могилу. Не дуже багато зняли землі і натрапили на камінь. Камінь білий, алябастровий. Батько зупинив роботу і поїхав сповістити поміщика про нахідку. На розкопах зостався прикажчик Сорока, який, не діждавшись батька, почав підважувати камінь ломами й поламав його. Під каменем там знайшли три кістяки людські, стремено срібне і ще якусь дрібницю. Далі, здається, не рили. Круг могили довго лежали ті шматки алябастрові. А могила й досі стоїть та з вітром розмовляє про давнє минуле... З приводу цього батько розказував, що якийсь поміщик на своїм степу найшов здорову скелю й побачив, що на скелі тій щось немов би вибито. Почав роздивлятись і, дійсно, прочитав: „Підніми — і побачиш”. Зібрав поміщик все село, нагнали волів, обкопали скелю; зачепили ланцюгами, довго морочились, нарешті таки перекинули скелю. Нема нічого. Предковічний ґрунт навколо. Почали обчищати скелю — щось теж вибито. Обчистили і прочитали: „А що, важка?” Це пахне анекдотою до чого батько був митець. Доречі: прикажчикові, що поламав камінь і був дуже слизький на язик,— батько розказав таку баєчку. «Іде чоловік дорогою. Давно це було. Дивиться, лежить голова, видно — зрубана. Став чоловік над головою і промовив: «Бідна, бідна, голова, за що тебе зрубано?» А голова й промовила: «За язик». Здивований тим, що зрубана голова заговорила, чоловік остовпів. Коли гульк, аж далеченько їде пан якийсь колясою. Чоловік почав гукать, шапкою махати. Вернувся пан. «Чого тобі?» — питає. «Ця голова говорить отак і так». Почав пан питать голову, — мовчить. «Що ж ти, сякий такий сину, вернув мене, я, може, вже он де був би!» Поклали слуги панські того чоловіка і всипали. Поїхав пан, а чоловік почав лаяти голову: «І за віщо це мене вибили» — закінчив він обертаючись до голови, а голова знову заговорила: «за язик»!

До нас на бесіду збиралися попи, з якими батько водив кумпанію. Підпивши, співали пісень. Тоді в моді була пісня: „Вот мчится тройка удалая вдоль по дорожке столбовой, и колокольчик дар Валдая, гремит унло под дугой”. Цієї пісні попи співали під гітару. Гуртом співали „Среди долины ровныя”.

— „Дуняшо, бери вище!”— гукає батько, і мамин голос, мов срібло, дзвенить: „Один, один, бідняжечка, як рекрут на часах”. Коли впадали в тон занадто мінорний,- то співали: „Боже зри моє смирення, зри мої плачевні дні, зри моє ти огорчення і мене в том не вини, що я, грішна тварь, дерзаю говорить з моїм творцем, і що, грішник, називаю безперечного отцем”. Найбільше подобалась мені надзвичайно мелодична з циклу міщанського пісня:

Ой, браженько, браженько медовая,
З ким я тебе пить буду, молодая? 
Поїхав мій миленький в городочок 
Не на довге времнячко — на часочок. 
Ждала, ждала милого — да й заснула.
Приїхав мій миленький —
Я й не чула... 
Вставай, вставай милая — пробудися, 
На новій колясочці прокотися!
Кучера — хвалетори молодії,
На кучерах шапочки золотії...

Частенько, коли кров у батька загравала, він кликав на боротьбу, мов на герць,— і попи літали, як галушки. Батько був дуже сильний. Я малим ще був, а добре пам'ятаю, як, виїхавши під чаркою з трактиру, поспорив батько з якимсь молдаваном. Молдаван хвалився, що не обжене батько парою своїх коней його одну на протязі верстви. Як не просила мати не змагатися, нічого не помогло: пішли на перегонки. У молдавана була чудова конячина і довго не піддавалася. Уже з півверстви батькові коні то рівнялися, то знову відставали.

А молдаван, вищіривши здоровенні білі зуби, з ядучою ухмилкою дивився на нас. Вийняв батько бича і загримів на коней: „Гей, ви кляті, поріжу!” І весело, і страшно було, неначе якась чарівна сила підхопила воза і понесла, тільки вітер у вухах дзвонив. Порівнявся батько з молдаваном, схопив за люшню і перекинув його з возом, а ми, мов стріла з лука, понеслися далі.

Я був мізинчик і, коли всі брати й сестра вчилися в Бобринці,— зоставався ще в батьків. Нас було шість: п'ять хлопців і одна дівчина. Найстарший — Іван (Карпенко-Карий), другий — Михайло, помер уже в часи революції; третій Петро, теж помер 1908 року. Сестра Маруся була четверта (Садовська-Барілотті, відома артистка). П'ятий — був Микола (Садовський). Шостий —я.

У Шмитівку якось приїздив з Бобринця старший брат Іван, а з ним — Марко Лукич Кропивницький. Водив я їх купатися до Висі, що близенько під садибою протікала. Купалися, ловили раків. На весло намотувалось багато куширу, витягаєш його в човен, розмотуєш — і вибираєш раків. Катались на човні аж на той бік Висі у село Троянівку. Марко Лукич співав так гучно, що, мабуть, було чути в Новомиргород. Поміщик закликав їх до себе, і брат Іван вподобався йому так, що Шмит умовляв його їхати з його сином до університету за кордон його коштом, але Іван чомусь одмовився.

Наближався час і мені їхати учитись. Батько віддавав усіх нас рано до школи. Я, властиво кажучи, не пам'ятаю коли навчився читати. Вивчила мене мати уже за звуковою системою а, б, в, і т. д. Перше ж учились так: аз, буки, вєді, глаголь, добро, єсть... Навчитись грамоти було надзвичайно важко: учень ніяк не міг зрозуміти, чому то складалось буки аз, — а читалось — ба; вєді аз — ва. Коротеньке слово комора складалося так: Како-он — ко, мислети он-мо — комо, рци аз-ра — комора. Яка ж морока була скласти „неблагопристойний” або ще, довше слово! Діти сиділи по 3-4 роки в підготовчій клясі над букварем і тільки механічно якось виучувались читати, і то у своїй книзі. Мене мати привезла у Бобринець саме тоді, коли повіт був переведений, і всі старші брати, вже „чиновники”, переїхали до Єлисавету; з ними поїхала й сестра Маруся.

У Бобринці була повітова школа та три кляси. Учні ходили у формі; чорна шинеля з червоними петличками, такий же чорненький сурдутик і картуз із червоним околом.

III

Серед степу широкого, „відкіль не доскочиш ні до якого міста, хоч і рік скачи”, стоїть місто Бобринець. Місто невелике, але знамените своїм болотом. Якийсь вигадник розповідав, що він якось ішов базаром і пробив собі чобіт. Став роздивлятись,— стирчить у землі наконечник від списа хотів витягти—не можна: держиться кріпко на деревку. Почали одкопувать і, навдивовижу всьому суспільству, викопали козака. Сидить на коні і списа держить у руці. Утопився бідолаха, в болоті... Козака того поставили в Бобринському музеї поруч із щаблями від тієї драбини, що Яков бачив у сні, та діркою, що зосталась від Троянського коня.

У Бобринці батько мав маленький будинок, де жили старші брати, що вже служили „на гражданській”. У цім будинку зостались ми з братом Миколою. Тут жили не довго. Давня річ, та цей час і не цікавий, і туман забуття лежить на ньому. Ходили в школу, вечором катались на цапах, що вертались з поля. У празник з компанією ходили на річку Сугаклей, купалися та печерували раків. По суботах—обов'язково до церкви на вечерню. Батько був поверхово релігійний, і колиб баба Настя, що правила хазяйством, поскаржилась, що в церкву ми не ходимо, то пришлось би навколішках прочитати половину „часослова”. Дивуюсь, коли згадаю, як батько сам молився довго й голосно, а часто висміював у своїх анекдотах попів і обрядовість.

З братом Миколою частенько забігали ми до М. Л. Кропивницького, і він учив нас пісень. У Миколи був чудовий альт і хороший слух. Перша пісня, якої ми вчили, була „Нелюдимо наше море”. Я тягнув за Кропивницьким і за скрипкою. Микола співав самостійно і вивчився пісні скоро, а я знав тільки слова і раз-у-раз збивався то на один, то на другий голос. Кропивницький був перший кавалер на весь Бобринець, мав чудовий голос і смішив нас надзвичайно, коли розкудовчить було волосся, надме щоки й почне вдавати Шельменка.

Недалечко Бобринця, в селі Живанівці, батько Кропивницького був за управителя, і Марко Лукич часто їздив до нього власною тройкою.

Ця тройка не давала нам супокою, і ми частенько, взявшись за руки, вдавали з себе: я—пристяжного, а Микола виноходця, й летіли стрімголов, приспівуючи: „виноходець, виноходець Марків!”

Від Бобринця до Єлисавету п'ятдесят верстов. Обабіч шляху — степ без краю. Ораної землі було мало. Тирса висока, будяк-чортополох вищий од зросту. Через кілька верстов ряд скирт сіна, що починався від шляху і тонув на обрії. Гурти худоби та овець, валки чумаків — от і все, що попадалось подорожньому. Тут проводив великий шлях від Єлисавету через Бобринець, Миколаїв на Одесу (колишній Хаджибей). Уже верстов за 10 до Єлисавету видно Петропавлівську церкву. Город розкинувся обабіч річки Інгул. В той час це було невеличке місто. В осередку були дві головні вулиці —Велика, що прорізувала город наскрізь від кріпости до Ярмаркового майдану. Друга вулиця звалась Дворцовою. На правому березі Інгула було два передмістя: Пермська і Бикова, їх розділяла велика вулиця, що перерізавши місто, виходила в поле і впадала в шлях, що йшов на Велику Виску, Новомиргород та Вознесенське. Шлях цей колись за царя Миколи І був велелюдний, особливо коли у Вознесенському починався компамент, куди приїздив цар зо всім двором і навіть дехто з іноземних царів. Сюди приїздила й царська трупа. На базарнім майдані у Вознесенському й досі стоїть будинок, в якому та трупа грала. Батько нам розказував, що коли він служив у поміщика Ларія, що держав поштову станцію. „Ларіївка”,— то якось одібрали відомість, що цар вертається з компамента. Батько вартував на станції і коли дізнався, що цар уже близько і, можливо, відпочиватиме на Ларіївці, то послав до поміщика по хліб і всякі лагомини, думаючи, що цар буде тут відпочивати й пити каву. Дві коняки загнали, привезли все, але цар, перепочивши кілька хвилин, поки перепрягали,— подався далі. Ось як про це розказує батько: „Високий, як верства, здоровий, головатий, окатий і сердитий. Устав з кочу і, побачивши просителів, що стояли навколішки і над головами тримали супліки, закричав таким голосом,— мов дмухнув в єрихонську трубу: „Разве тут подают прошенія, ілі начальство об етом не знаєт?” Всі перелякалися, батько теж злякався, і коли цар звернувся до нього й спитав: „Ну, где здєсь?...” він повів його до нужника.

Проти Великої вулиці на горі стояла, та й тепер стоїть фортеця, збудована за указом цариці Єлисавети (закладена 29 грудня 1751 року). На майдані, праворуч дороги, проти фортеці, стояв ряд будинків. Два останні з них належали попові Загорському. Після цих будинків починався степ, а позад будинків по балочці розкидані землянки. Ця частина міста звалася Чичирою. Два будинки Загорського виходили чолом до кріпости, а третій позад них у дворі — чолом виходив на Чичиру. От цей будинок і найняли брати. Мати заправляла всім хазяйством. Батько служив за управителя ще у Шмитівці. Брати служили: Іван за секретаря міської поліції, Михайло — приставом, а Петро столоначальником повітової поліції. Всі ще були нежонаті. Тоді в Єлисаветі була одна повітова школа, до якої ми з братом Миколою й поступили. Сестра Маруся поступила до жіночої школи Титаренка й звідти перейшла до гімназії Хрущової, що відкрилася наприкінці шістдесятих років. До нас наїздив і довгенько проживав М. Л. Кропивницький. Він улаштував музичне тріо: сам грав на першу скрипку, брат Іван — на другу, а Михайло на віольончелю.

Грали українських пісень, що їх розкладав на тріо Кропивницький: „Та нема гірш нікому”, „Ой у лузі”, „Ти не жур мене, моя мати”, а коли приходив приятель Жулінський, то грали мазура, а він з братом Петром танцював. Жулінський знаменито танцював „Козачка”, а мазура так, що я потім навіть у балеті такого не бачив. Наприкінці шістдесятих років з наказу губернатора Клушина, — брата Івана перевели до Херсону „для приведення в порядок архива губернского правлення”. Він узяв з собою брата Миколу і віддав його там до гімназії. 

IV

Марко Лукич поступив за управителя до поміщиці Рогаської, а потім поїхав до Галичини, де вступив до української трупи². Я перейшов до німецької школи Шрейтеля, що була поруч з будинком попа Загорського. У школі цій викладали: російську, німецьку, французьку й латинську мови, закон божий, чистописання та аритметику. Пам'ятаю добре, як піп Сінькевич викладав „закон”. До нього підходили а книжкою і він показував пальцем: „звідсіль-сюди”. Завдання треба було вивчить на пам'ять. Коли відповідали, піп дивився в книжку; досить було пропустить якого злучника, щоб піп сказав: „Підожди”. Ти, каби да нічого не знаєш; тут говориться —«і наслав господь на людей потоп» а ти говориш: «господь наслав на людей потоп». Не хорошо, не хорошо,— садись. Я, здається, так таки з потопу й не виплив. Писали диктуру з мов, учили вірші й байки на пам'ять. Німець Федір Іванович Шрейтель сам нічого не викладав. Він мав на Великій вулиці крамницю олійних фарб і здебільшого сидів там. А все ж інколи наводив порядки (при школі був пансіон, куди поміщики віддавали своїх дітей). На великій переміні Федір Іванович, держачи за спиною довгого цибуха, ходив і шукав жертви. Побачивши кого слід, він грізно промовляв: „Komm her”, і коли „жертва підходила, хватав її за чуба, нагинав, затискував голову між ноги і пускав в діло цибуха. Це називалось: „дати гозешпан”.

У Херсоні брат Іван тяжко захворів на пропасницю, і його з кліматичних умов, перевели до Єлисавету. Тут він заснував гурток аматорів сценічного мистецтва. Улаштував у ,,Громадському зібранні” кін, і тут, під його орудою та режисерством, почались вистави. Прибуток з вистав ішов на допомогу бідним учням. Діло було поставлене статечно. На тиждень ставили не менш як 2 вистави. Клюб мав власну оркестру. Після кожної вистави влаштовували вечірку з танцями. До складу аматорів увійшли найкращі культурні сили. Під цей час у Єлисаветі відкрито знамениту на ввесь південь школу, що звалася: „Єлисаветградська земська вища реальна школа”. До цієї школи поступив і я з братом Миколою, який перевівся з Херсонської гімназії.

Школа ця не мала прав,— учні, скінчивши її, повинні були складати іспит на „аттестат зрелости” при якійсь державній школі. Земство довго боролося, добиваючись прав і, нарешті, передало школу державі.

Багато учителів нашої реальної школи брало участь у виставах. Репертуар був переважно з п'єс Островського. З українських п'єс виставлялись: „Наталка”, „Сватання”, „Шельменко-денщик”, „Шельменко-волосний писар”, „За Німан іду”, „Ой не ходи, Грицю”, „Кум мірошник”, „Іди, жінко, в салдати”, „Покійник Опанас” (1876 року все українське було заборонено).

Вистави йшли хороше.

В Єлисаветі був той театр, що й тепер існує. Тоді він належав Трамбіцькому, потім перейшов до Зібіна, від нього до Кузьмицького, а потім до якоїсь компанії. В цім театрі завжди грала російська трупа, та не додержувала сезону і, як звичайно кажуть,—”горіла”. Після одної з таких „пожеж” в Єлисаветі залишився Кропивницький. За цей час Марко Лукич встиг побувати в Галичині і вже кілька років грав у російських трупах; тепер він залишився від „прогорілої” трупи. Брат Іван просив його до аматорського гуртка з платнею 150 карб. на місяць. Ми з братом Миколою та з приятелем Грабенком не вилазили з клюбу і допомагали Маркові Лукичу малювати декорації: ґрунтували їх, варили клей. І цей період життя Марко Лукич, може через те, що ми, молодь, не мали з ним ніяких стосунків, був нашим ідеалом, нашим улюбленцем. Ми переймали від нього все; особливо подобалась нам його штучна комічна мова. Ідемо, бувало, з полювання і він увесь час смішить. От, наприклад, свиснула десь машина. Марко Лукич став, лице серйозне і якесь таємниче:

- „Слихав?”

- „Що?”

- „Скавучить!”

- „Та то машина свиснула, мабуть поїзд недалеко”.

- „Машина?!”—І лице Марка Лукича мінялось на загадкове:

- „Ето діслітельно машина, да тольки кака? Ти може слихав, що є такой німець, Бісшмарк зветься, дак он не то што, но і даже облизяну видумав! Да - а - а. Так цар Вільмгель какось призиваіть його і говорить: „Ва хрунт, сякой такой”, а той стоїть, как лист перед травою.—”Ти, говорить, видумав облизяну?”—”Так точно, ваше благородіє”.—”Так, ти ж пойди і видумай такое, щоб ходило не від того, що тягається, скажем, волом, конем, ослом і всяким суть ближнім, но только потому, що само ходить”. Дак он, брат, видумав: взяв ето залезной ящик, поставив, на колеса, а колеса на рельсу, а в ящик”... Тут лице Марка Лукича робилось хитре і він, підморгуючи, говорив уже пошепки: „Посадив того, що колеса крутить, понімаєш? Ну, і возить, а как втомиться і пристане, дак машинист його зараз жигалом і припече, от того й пара йдеть, а он скавучить; а ти говориш—машина свистить”. Марко Лукич без мене на полювання не ходив. У жнива зайде, бувало, та ще у дворі кричить (мене він звав чомусь Феоктистом): „Збирайся, Феоктисте, ходім на полювання.” Він подарував мені рушницю. Ідемо на Лелеківку, потім по балках болотами. Через болото велике або струмок, що його не перескочу, він мене переносив; у мене були черевички. Сяду на плечі, а він дійде до середини і почина стогнать:

— „Ой, не можу далі, Феоктисте, уставай”.

Я вже знаю, що це жарти й сиджу. Марко Лукич почина підскакувать, хвицать,—сиджу. Нарешті перенесе. Так ішли на Обознівку. Тут ночували у Грабенків. Другого дня до Лінкевича, де теж гостювали днів зо два. Далі простували на Мар'янівку. Тут було чудове полювання на бекасів та качок. Мешкали в управителя Маліновського, дуже ґречного хлібосола. Звідціль простували на Грузьку, Іванівку, через станцію Шостаківку на Кардашеву. Тут вдосталь куріпок та перепелів. Проживали на пасіці Івана Лінкевича, де заставали знаменитого ротмістра Пилипа Васильовича Балашова. Того самого, що Карпенко вивів у комедії „Сто тисяч”, як Копача?. Це був здоровенний чоловік, вершків 14 на зріст. Кудлате русяве волосся на його голові здавалось полукіпком. Така ж руда, давно нечесана борода, ніс на широчезнім обличчі здавався невеличкою картоплею, а з-під густих рудих брів, що стирчали, мов їжачі голки, виглядали сині, добродушн очі. Сіра потерта салдатська шинеля, картуз військовий, широчезні на випуск штани; нога, як у поліського злодія, а в руці залізний щуп заввишки з сажень. Влітку він скрізь шукав скарбів, а на зиму примощувався до багатого хазяїна й учив дітей. За це його годували, а після він ще одержував від хазяїна підсвинка, продавав його в городі і знову ціле літе шукав кладів. Він володів страшенною силою: замолоду, за кварту горілки піднімав чумацького воза з поклажею (звичайно, з одного боку) і тримав, поки підмажуть колесо, їв як Кузьма Мамай. Я був свідком, як він з'їв велику макітру вареників. Марко Лукич втягував його в розмову, а це зробити не важко було: Балашов був надзвичайно говіркий, брехливий і хвалько. Переконаний, що знає французьку мову, він говорив дрібненько, пересипаючи розмову французькими фразами з підручника Марго, часто не доладу. Виходило, що мову він знає, як еспанська корова.

- От ви, Пилипе Васильовичу, мабуть наполювалися, на своєму віку?— спитає Кропивницький.

- Нєт, дорогой,— не грішив.

- Як же це, живучи у Келеповського, та не полювати? 
(Келеповські були богаті херсонські поміщики і знамениті мисливці). 

- Видите, я у них був подлі дітей уроді як гувернер; 
крім того, збираючись заграницю, вони хотіли мене взяти 
за тлумача.

- А чого ж ви не поїхали за кордон?

- Видите, Келеповський, Вишняков і я поїхали в Херсон : на ярмарок, і тут вони дощенту програлися в карти. Вишняков поїхав позичати грошей, а ми з Келеповським і тройка коней з екіпажем зостались „заложниками”. Ну, я вільний козак, не видержав цього життя. Раз якось, коли Келеповський повіз усе хазяйське сімейство до лазні, я написав їм крейдою вірша на дверях:

Щось Вишняков довго бариться, 
Келеповський повіз хазяїв в баню париться.. 
А моя невелика персона,
Піду й пішки з Херсона.

Та й утік. Так вони без мене поїхали потім за кордон.

Я мав невеличкий зшиток віршів Пилипа Васильовича та, на жаль, десь посіяв. Ще не так давно на виставці в Єлисаветі я бачив Пилипа Васильовича: сидить за прилавком, а перед ним якийсь крам.

- Що продаєте, Пилипе Васильовичу?

- Моє ізобрєтєніе: веґетаріянське хутро.

Він розгорнув „ізобрєтєніе”: полотно з нашитою на ньому вовною з шльонських овець.

Взагалі ми з Марком Лукичем зустрічали безліч типів. До Ковалівки „на траву” приїздило кілька ескадронів кінноти. Офіцери приходили на пасіку і тут за чаркою велася бесіда. Як зараз бачу височенну головату постать майора Карева. Худий, як жердка, здалека він скидався на пугало, що ставлять на баштані. Він, здається, і спав з люлькою в роті. Брехав він безбожно. От, наприклад, зразок його брехні.

- От, як я був на Кавказі... Циба, ето как єго, подай пляшку вина. (Циба був деньщик). Так, говорю, на Кавказі охота! Був у мене деньщик Петька. Пойдьом, бувало, на кілька день у гори... Циба, ето как его, что ж ти віна не поставив?.. Раз ідем з Петькою, а назустріч, брат, 12 черкесов!.. Петька зовсім стовбуром став. Дурак, говорю, чого пужаєшся? А у нас на щиколотки етакіе ножі надівалися, гострі, як бритва...

Майор виправляв пальці лівої руки й приставляв їх до щиколодок правої.

- Дак я, брат, як закричав: „Подходи по одному!..” 
Вони всі стоять, дрижаки їдять.... „Подходи” говорю вам!..

Вот, какой подойдет, я його за чуба нагну і артерію подрежу. Кров стекла — спокойной ночі! — Подходи другой! Так всіх і уложив.

Хтонебудь з офіцерів після цього гукав: 
— Панове, вип'ємо за упокой черкесів!

<<< Повернутись |Початок | Далі >>>