КДБ і містика.

Скарби Ільїна продовжують спокушати

Життя і смерть кіровоградського суперколекціонера Ільїна, таємниця його скарбів, далеко не бездоганна, запізніла операція по вилученню їх залишків розбурхали не тільки наше місто.

Як неабияку сенсацію "справу Ільїна" подала своїй багатомільйонній читацькій аудиторії преса ряду зарубіжних країн ("Комсомольская правда", "Лос-Анжелес Таймс" та ін.). До нашого міста розпочалося паломництво іноземних журналістів. А там, чого доброго, ще й Голлівуд зацікавиться, зніме захоплюючий трилер, бойовик чи фільм жахів, бо ж такі сюжети, як ільїнський, на дорозі не валяються. Хто б міг подумати, що завдяки Олександрові Борисовичу наше місто стане відомим усьому світу. Бажання якщо не розгадати, то хоча б наблизитись до розгадки феномена Ільїна, спокушатиме багатьох. Ризикну і я, уже вдруге, поділитись своїми міркуваннями і припущеннями, хоча й усвідомлюю, що багатьом вони можуть видатися неймовірними, навіть фантастичними. Нічого не вдієш — сильнішого подразника для уяви годі й шукати!

У місцевій пресі уже пролунало, що збірка Ільїна — то "проблема" наукова, але з легким присмаком "криміналу". Мені ж вчувається у ній ще й містичний присмак. Це зовсім не означає, що я вважаю Ільїна чорнокнижником чи магом. Однак, деякі нюанси цієї справи виходять далеко за межі звичних уявлень і тлумачень. Від декількох членів науково-консультативної комісії, яка й буде вирішувати долю ільїнських скарбів, довелося почути дивне визнання: "Ви можете тільки радіти, що не брали у цьому участі. То є брудна справа!" Що вони мали на увазі? Гадаю, що не тільки юридичний і моральний аспекти вчиненого, не тільки умови життя покійного Олександра Борисовича та те, в якому стані перебували його скарби. Один із персонажів видатного австрійського письменника-містика Густава Майрінка, відчувши на собі вплив чогось надприродного, таємничого, що виходило з сімейних реліквій, розмірковував: "...Може, я привабив якісь сили, потривожив якісь могутності, що спали у цьому антикварному мотлосі, причаївшись подібно лялькам личинок у дереві?" Не сумніваюсь, що кожен із причетних до вилучення ільїнських раритетів погодиться, що відчував щось схоже.

Не секрет, що господар колекції був зразком "хомо амораліс". Більшість морально-етичних норм була для Олександра Борисовича фікцією, він їх не визнавав. Чи не тому й заповіту Ільїн не склав, очевидно, наперед смакуючи ті пристрасті, які спалахнуть навколо його спадщини, ті скандали, що вже мали місце. Свідомо чи несвідомо, але Олександр Борисович міг зарядити свої раритети могутньою енергією притаманного йому аморалізму, і всі, хто безпосередньо зіткнувся з ними, несподівано для себе почали здійснювати не зовсім гідні вчинки. Нічого дивного, Г. Майрінк, який розглядав колекціонування під містичним кутом зору, попереджав: "...Над старовинними речами може тяжіти прокляття, замовляння або чаклунство, яке переходить на нового власника". Запам'яталась сварка між місцевими журналістами, які займались висвітленням цієї теми, удавшись у своїх публікаціях до відвертих образ, а дехто з них попутно намагався очорнити ініціаторів вилучення ільїнського добра, поставити під сумнів правомочність всієї справи. Як не прикро, але не на висоті виявилось і керівництво комісії, не включивши до її складу жодного колекціонера, мистецтвознавця чи художника, зігнорувавши існування обласного художнього музею. Коротко кажучи, від збірки Ільїна і в майбутньому слід очікувати не тільки приємних сюрпризів та наукових відкриттів. Щоб дійти такого висновку, не обов'язково володіти провидницьким даром. Говорити, що скарби Ільїна — чудовий дарунок місту до його 240-річчя, поки що ранувато.

Американську журналістку, яка нещодавно відвідала наше місто і написала розлогу статтю про Ільїна в “Лос-Ажелес Таймс”, при зустрічах з людьми, які знали Олександра Борисовича, особливо цікавило, чи не був він в інтимному житті "голубим" (чисто західний підхід до проблеми неодружених чоловіків). Хоч відомо, що чимало визначних колекціонерів ніколи не одружувались, а деякі взагалі не цікавились жінками і спілкувались переважно з хлопчиками. Ніякої непристойності, тим більше скабрезності, якщо враховувати специфіку збиральництва, тут немає. Все-таки, погодьмось, колекціонування, надто ж антикваріату, — справа суто чоловіча. І хто з них у дитинстві не віддав данину цій всепоглинаючій пристрасті? Хто з хлопчаків бодай на короткий час не був нумізматом або філателістом? Сприяла цьому ще й та легкість, з якою здобувались, зокрема, монети. Років 30-40 тому після злив на схилах, якщо не лінуватись, можна було навизбирувати їх чимало. До того ж хлопчаки, як правило, добре знають, що зберігається на горищах їхніх будинків та у підвалах, скринях бабусь і т. п. Отож, для досвідченого колекціонера хлопчаки — це і постачальники антикваріату, і чудова агентура.

До речі, дорослі постачальники антикваріату називали Олександра Борисовича між собою "Шуриком" і "богомазом". Колекціонування, яке переросло в манію, певно, й обумовило його незвичайний спосіб життя. Не зайвим буде процитувати тут Густава Майрінка: "...Яка ще насолода зрівняється для колекціонера з азартом погоні, з тим неземним почуттям, якого зазнаєш, замикаючи здобутий трофей на довічне ув'язнення... Яка втіха — усвідомлювати безсилля свого суперника, спостерігати його відчайдушні спроби заволодіти тим, чим володію тільки я!"

У Майрінка знаходимо відповідь і щодо найінтимнішого. Він говорить "...про насолоду колекціонера, коли найвищої похоті зазнаєш у тім, щоб вилучити зі світу і замкнути у безплідній безнадійності ту реліквію, яка, коли б вона залишалась на волі, могла б вирішити чиюсь долю, врятувати життя, зняти гріх із стражденної душі..." І далі: "...Це надає особливої пікантності почуттям, у цій кастрації животворної долі, в аборті вагітного майбутнім життя, у стерилізації плодоносних магічних сил замкнений інфернальний корінь спотвореного блаженства і демонічної радості".

Та нас більше цікавить інше: чи не мав Олександр Борисович якогось відношення до КДБ. Якщо не помиляюсь, тема КДБ і колекціонування майже не розроблялась. Навряд чи я б вдруге наважився писати про Ільїна, та ще й у такому ризикованому ракурсі, якби не випадок. 10 років тому мені довелося зіткнутися з не менш загадковою колекцією, спомин про яку бентежить і досі. А було це так. Спочатку телефонний дзвінок від жінки про те, чи не зацікавлять нас офорти Шишкіна, графіка видатних художників 20-30 років тощо, чи є у нас кошти для придбання. Отримавши позитивну відповідь, через деякий час до картинної галереї завітав молодий чоловік, інтелігентний, з вишуканими манерами. Відчувалось, що знає він значно більше, ніж воліє говорити. Він повідомив, що речі, які він нам пропонує, належать не йому, він лише посередник. Власник колекції — полковник КДБ, який не так давно помер у Горно-Алтайську, а він добре знайомий з його сім'єю, яка й доручила йому реалізувати колекцію. Треба нагадати, що картинна галерея тоді була відділом краєзнавчого музею, який і розпоряджався коштами на придбання. Протягом багатьох років закупки не здійснювали і завдяки такій "економії" на рахунку музею скупчилась дуже значна на той час сума — 45000 крб. Те, що нам було запропоновано, викликало захоплення: 63 офорти Івана Шишкіна, 4 літографії Мстислава Добужинського із серії “Петербург”, 7 ліногравюр та літографій Бориса Кустодієва, 11 автолітографій Павла Кузнецова із серії “Середня Азія”, 20 літографій Костянтина Богаєвського, а ще графіка Костянтина Юона, Євгена Кібрика, Василя Ватагіна та інших. Що стосується живопису, то його репрезентували картини Костянтина Вєщилова (учня І. Рєпіна), Олексія Шовкуненка та Бориса Йогансона. Насамперед, вражала виняткова збереженість творів, неначе вони щойно виконані, хоча їхній вік коливався від 70 до 100 років. Навіть пожовтіння паперу не спостерігалось, що для творів графіки вимагає ідеальних умов зберігання, та й вони не завжди рятують. Одне слово, якщо не підозри, то сумніви зародились. А тут ще й масла в огонь підлив один з місцевих художників-графіків, якого ми запросили порадитись. Він взагалі висловив фантастичне припущення: коли це пов'язано з КДБ, до них могли потрапити авторські дошки (вони підлягають обов'язковому знищенню після отримання певної кількості відбитків) відомих майстрів графіки, і нині хтось штампує з них майстерні підробки! Розуміючи, що просити такі великі суми у краєзнавчого музею, ігноруючи його інтереси, не по-джентльменському, ми поцікавились у посередника, чи не знайдеться в колекції чогось історико-краєзнавчого. І знайшлося! Та ще й таке, від чого очі на лоба полізли. Не буду втомлювати читачів переліком побаченого. Тут були рідкісні видання (книги, брошури, журнали) 20-30-х років нашого століття історичного, суспільно-політичного змісту, давно заборонені та вилучені з бібліотек; різноманітні географічні карти XVII-XIX століть, деякі царські маніфести, російські газети ХVІІІ-ХІХ століть. Особливо вразила підбірка (понад 80 примірників) російських сатиричних журналів 1905-1906 років і т. п. І знову ж таки, як і графіка, збереженості бездоганної. Із книг, що пропонувались, найціннішою слід вважати "Сборник посмертных статей А. Герцена", видану у 1870 році в Женеві на кошти сім'ї письменника мізерним тиражем. Кожен примірник книги прикрашав оригінал фотопортрета Герцена, виконаного у 1861 році родоначальником російської фотографії Сергієм Левицьким, двоюрідним братом письменника.

Відчувши нашу розгубленість, "посередник" сам запропонував, якщо є потреба, у мистецтвознавчій експертизі Третяковської галереї, взяти цю справу на себе. Спочатку ми вирішили "перевірити" Шишкіна, за якого "посередник" просив 11000 крб. Не минуло й двох тижнів, як він прибув з відповідним документом-підтвердженням. Швидкість — вражаюча з огляду на те, що у Третяковській галереї, як відомо, для отримання кваліфікованої консультації бажаючі записувались заздалегідь і місяцями чекали своєї черги. На всяк випадок ми зателефонували до вченого секретаря Третяковки, який остаточно розвіяв наші сумніви.

Ця історія з закупівлею "колекції полковника КДБ" тягнулась понад півроку. Тодішнє керівництво краєзнавчого музею так і не наважилось виділити нам гроші, які в кінці року облфінвідділ просто вилучив, покаравши музей за невикористання коштів за призначенням.

Загадковою видавалась постать "посередника". За його словами, інженер за фахом, він мав роботу, пов'язану з відрядженнями по Союзу, мав житло у Кіровограді та Москві. Не знаю, наскільки він був щирим, коли на моє запитання, чи знайомий з Ільїним, дав заперечну відповідь. Років зо два тому "посередник" виринув знову. Сказав, що колекцію він влаштував добре і навіть задоволений, що закупівля тоді не відбулась. Конкретної ж відповіді, чи у музей вона потрапила, чи за кордон, чи до приватної особи, не дав. На прощання подарував візитку, з якої випливало, що він тепер — директор приватного музею книги у Москві. На запитання, чому тоді вибір упав на Кіровоградську картинну галерею, “посередник” пояснив, що хотів зробити приємне рідному місту.

Чи існує якийсь зв'язок між "колекцією полковника КДБ", яку ми могли придбати, та колекцією кіровоградського електрика Ільїна?

Недремне око ЧК-ДПУ-НКВС-КДБ було і всесильним, і всепроникним, і всезнаючим, і всеконтролюючим, і всемогутнім. У КДБ скрізь і всюди були свої люди. В одному з останніх номерів газета “Аиф” відповідає на запитання, скільки КДБ мало "стукачів": "Кожного десятого громадянина СРСР, тобто аж 20 мільйонів". Залишити поза увагою значну групу людей, захоплених колекціонуванням, великі цінності, зосереджені у них, КДБ, звісно, не міг.

Якось Ільїн обмінявся з місцевим колекціонером-українофілом. Віддав йому М. Грушевського, В. Винниченка та інших заборонених тоді авторів за рідкісну книгу про останнього російського самодержця. Угода, як і сам обмін, відбувались без свідків. Через деякий час до українофіла прийшли "звідти" і поцікавились:

— У вас є твори Грушевського?
— Так. І не тільки Грушевського, а й Винниченка, Хвильового та інших.
— Так от що ми вам порадимо: можете скільки завгодно читати, але за умови, що ні з ким не будете ділитись враженнями від прочитаного і ні в якому разі не даватимете читати ще комусь. Інакше, у вас будуть великі неприємності.

Дивним було те, що люди "звідти" навіть не запитали, від кого українофіл ці книги отримав.
Ільїн міг, отримавши звістку про смерть відомого ленінградського професора-бібліофіла, на декілька днів гайнути до міста на Неві і повернутись з контейнером книг (понад тисячу). Доводилося чути від самого Олександра Борисовича про його перебування у Ярославлі, коли там закривали церкви і монастирі, та у Києво-Печерській Лаврі під час передачі її державі. Монахи, як він твердив, були настільки ображені, що ледве не вмовляли Олександра Борисовича брати все, аби тільки воно не дісталося безбожникам. Та й чутки, що нібито Ільїн прибув до Кіровограда з двома вагонами добра, відкидати не слід. Оця дивовижна здатність Олександра Борисовича своєчасно опинятись там, де можна поживитись старовиною, вражає. Це ж треба було, насамперед, регулярно отримувати інформацію, домовлятись на роботі про незаплановані відпустки, нарешті, мати необмежені кошти. Якою б не були інтуіція або "нюх", інтенсивним листування з колегами, як би людина не економила на власному шлункові, цього не досить, щоб за життя зібрати таку колекцію.

Те, що КДБ мав серед колекціонерів своїх людей, сумнівів не викликає. Згадаймо львівського колекціонера Миколу Островерхова, який зібрав понад 1000 творів живопису, графіки та декоративно-ужиткового мистецтва (меблі, порцеляна, фаянс, дзеркало), його співробітництво з КДБ доведене. Між іншим, по кількості зібраних раритетів Ільїн виглядає на декілька голів вище. А що коли, крім "стукачів", КДБ мав мережу власних колекціонерів? На перших порах спеціально відібрані люди з відповідними здібностями отримують із секретних сховищ КДБ, де зберігається конфісковане, солідні збірки антикваріату, красиву легенду (наприклад, про дворянський рід), прикриття (фах вантажника, електрика і т. п.), маску (приміром, віруючої людини). Таким чином досягається не одна мета: під контролем перебувають колекціонери та їхні цінності, а личина віруючої людини дозволяє бути в курсі справ церковних. Поступово, завдяки неабияким знанням, щедрим субсидіям, антиквари КДБ прибирають до своїх рук раритети справжніх, але бідних колекціонерів. А задля чого все це? Ми не знаємо і навряд чи колись дізнаємось про джерела і шляхи фінансування зовнішньої розвідки, зарубіжних резидентів та агентури. Зовсім не виключено, що антикваріат, накопичений колекціонерами КДБ, через підставних осіб потрапляв на аукціони, а виручені кошти йшли на вищеназвані цілі? І хтозна, можливо, загадка Ільїна — то одна з незліченних таємниць КДБ. Якщо це так, стає зрозуміло, чому Олександр Борисович не зробив заповіту. Розпорядитись на власний розсуд колекцією, яка йому не належала, Ільїн, звісно, не міг. А в умовах незалежності України за чиєюсь вказівкою заповісти щось за межі України Олександр Борисович чи не зумів, чи то не встиг, чи то не захотів.