Тетяна ГОНЧАРОВА

Якщо виходити з наукової точки зору, то колекція — це не просто зібрані предмети, але описані, враховані, зареєстровані. Відповідно до закону особливо цінні екземпляри повинні мати ліцензію, щоб держава могла прослідкувати за продажем шедевра, передачею його у спадок або в дар комусь. Але складається враження, що в домі колишнього електрика точної кількості рідкісних речей не знав ніхто; срібною ложкою Фаберже могли мішати їжу для курей...

Ще одна деталь. Якщо зібране назвати колекцією Ільїна, то за відсутності прямих нащадків і спеціального заповіту все переходить у власність держави. А племінники намагаються довести, що майно нажите всією родиною. Тому ніхто не має права вдиратись до чужого дому й забирати власність сім'ї.

Термін арешту незабаром закінчиться. Племінники обов'язково подадуть позовну заяву до суду, доводитимуть, що дві третини всього майна належать їм. Але... Семеро кіровоградських адвокатів Подтьолковим уже відмовили. Андрій та Ірина побоюються, що не зможуть знайти собі підходящих захисників. Більше того, впевнені, що держава нізащо не відмовиться від можливості отримати безкоштовно чималі цінності. Але здаватися Подтьолкови не збираються.

З ветхого будинку на околиці Кіровограда вантажівки вивезли близько п'ятисот мішків. Десятеро судових виконавців описували майно два тижні. Розбирати колекцію без респіраторів було просто неможливо. Бруд завтовшки в палець вкривав кожен предмет, кожну книжку. Чимало фахівців, котрі займалися "розкопками", нещадно кашляли, хворіли. Цілком несподівано скромні музейні працівники обласного центру опинились у самому епіцентрі культурного бенкету. Тепер вони мовчазно сподіваються на те, що столиця не простягне руку за скарбами провінції. Адже в Ільїна виявилось набагато більше рідкісних речей, ніж у краєзнавчого музею та обласної бібліотеки.

Ми пів дня знайомилися з колекцією Ільїна. Уявіть собі тисячі книг від шістнадцятого століття по двадцяте. Тут вершина поліграфічного мистецтва "Візантійські емалі із зібрання Звенигородського".

У минулому столітті налічувалося тільки шістсот примірників цього видання. Обкладинка — шагренева шкіра, тиснена червоним золотом, Навіть закладку шито золотом і сріблом. Усі чотири томи "Царського та імператорського полювання на Русі", ілюстровані видатними російськими художниками Рєпіним, Васнецовим, Суриковим.

У зібранні простого кіровоградського електрика — майже всі першоджерела з україністики, книги Івана Федорова, повний комплект Євангелій, починаючи з XVI століття, а також рукописи Пушкіна, Лермонтова, Гоголя. Є навіть шматок папірусу, пергаментні гори. Книжкова колекція, як сказав Олександр Чуднов, завідуючий відділом рідкісних книг обласної бібліотеки, — вищий пілотаж колекціонування.

Особливо багато культової атрибутики: срібні хрести, потири,ікони у срібних оправах із дорогоцінними каменями. Диво колекції — ікона XVI століття "Богоматір-Одігітрія" в срібній оправі з перлинами. Шок у фахівців викликав срібний кухоль роботи видатного українського майстра вісімнадцятого століття Івана Равича, який виконував в основному замовлення для церкви. Світських виробів — одиниці. У багатьох каталогах фігурує "кухоль Мазепи", про який чули всі шанувальники старовини. І от знайдено ще один витвір Равича. Ймовірно, виготовив його майстер для Петра Першого.

Із живописних полотен найцінніше — портрет Катерини II в одязі гетьмана. Зараз фахівці визначають, пензлю якого художника він належить. Можливо, й самому Левицькому, а може, його учню. В усякому разі картина напевно з майстерні великого російського художника.

Чудові меблі, переважно вісімнадцятого сторіччя, зараз реставруються. Вони в такому плачевному стані — поїдені шашелем, зруйновані вогкістю — без допомоги "протягнуть" недовго.

Чесно кажучи, мені важко погодитися з Іриною Подтьолковою, яка вважає, зібрані твори звичайним майном. Певна річ, колекцією в чистому вигляді те, що ми побачили, не назвеш. Але те, що речі колекційні, не викликає ніякого сумніву. Більше того, є певна логіка в тому, що збирав Ільїн. Мабуть, особливо вподобав Олександр Борисович вісімнадцяте століття: мікроскопи, меблі, навіть пляшки саме того часу.

Запитань "як" у цій справі більш ніж досить, Найголовніше з них: як скромний електрик обласного центру міг зібрати таку колекцію? Всієї правди про Ільїна не знає, мабуть, ніхто. Кажуть, був він чудовим реставратором. Грошей за свою роботу не брав. Платили йому якимись цінностями. Коли закривали церкви в околицях Кіровограда, то передавали начиння Ільїну на зберігання. Ходять чутки, що не гидував він краденим, що самі директори музеїв та бібліотек свого часу активно співробітничали з Олександром Борисовичем. Злі язики стверджують, що був Ільїн "у законі", а все зібране не що інше, як злодійський "завал".

У Кіровограді Ільїна порівнюють то з Плюшкіним, то з Гобсеком. Та мені здається, що тут інший психологічний тип. Звичайно, є серед скарбів речі невигадливі, навіть дивні. Наприклад, радянський автомат, який за п'ятнадцять копійок випускав струмінь одеколону, тощо. Та Олександр Борисович, був людиною обізнаною, незамінним консультантом з різних питань. Можливо, будучи невибагливим у побуті, вважав, що й зі скарбами гріх церемонитися.

Фахівці мало не плачуть, бачачи шедеври, які руйнуються, пожолоблені книги, трухляві меблі: “Їх би в інші руки”. Та скільки в "інших" руках добра пропало? Хіба зміг би хтось поручитися, що унікальні ці вироби не згинули б, якби не потрапили вони до Олександра Борисовича? Є ще один нюанс: на горищі зберігалися прижиттєві видання Грушевського, Винниченка. Ті книжки, за які можна було опинитися свого часу за гратами.

Зараз у Кіровограді чекають процесу в зв'язку з колекцією Ільїна. Від судової ухвали залежатиме, якого господаря знайдуть шедеври. Та сподіваюся, всі вони будуть хоча б живими.

Виталий ПОСТОЛАТИЙ

От Полуботка до Ильина

И вот чудо явлено! Воздалось-таки по вере. Кировоградские средства массовой информации дружно, скопом, навалом обрушили на нас лавину ошеломительной информации: умер-де один из потомков знатного дворянского рода, кстати, Римских-Корсаковых, правда, не из композиторов, но суть не в этом. Главное, что чудо состоялось. Умерший жил в Кировограде в доме, который ему не принадлежал, без прописки и, значит, без талонов на сахар. Вроде бы работал по электрической части и по части реставраторского искусства. Очевидно, неплохо зарабатывал. Но жил скромно, можно сказать, аскетично: ни приличного костюма не было, ни красной икры на столе. Словом, ограничивал себя во всем. Даже похороны были скромными и неприметными. Но этот самый Александр Ильин (так звали покойника) оставил после себя баснословное наследство. У него была патологическая склонность к коллекционированию: он собирал книги, иконы, картины, старинное оружие.

Умер Ильин в октябре прошлого года. Шум вокруг его имени начался в январе года нынешнего. И эта пауза сама по себе достойна отдельного исследования. Но сейчас о другом. Ильин умер, не оставив ни прямых наследников, ни завещания. Начальник управления юстиции облгосадминистрации категоричен: все должно перейти государству! Так что коллекцию изъяли на временное сохранение до окончательного решения ее судьбы, до решения суда.

Но спустимся на землю: то, что осталось после смерти Ильина в подвалах, к сегодняшнему дню подпорчено и влагой, и крысами. Представляете себе: крысы водят хоровод на Библии первопечатника Ивана Федорова. Где такое еще возможно? И где еще возможно, что один человек, да еще ограниченный в средствах, собрал больше, чем десяток государственных музеев с их многочисленными штатами и конечно же, бьлее мощной финансовой базой?

Сегодня о коллекции много говорят, но мало кто ее видел: не пускают! Нас, очевидно, ждет еще не одна сенсация; а может быть, и не одна трагедия. Ильин — это бомба замедленного действия. А сколько будет вокруг этого имени домы-слов, легенд, слухов. Один из них уже распространяется "Вечірньою газетою": сорок миллиардов долларов.

Увы, никаких реальных расчетов за этим не стоит, и надеяться на возврат колбасы по 2.80 не стоит. Ни Полуботок, ни Ильин Украину не спасут.

А так хочется чуда...

Олег БОНДАР

Привернула увагу стаття В. Постолатія "От Полуботка до Ильина" в газеті “Украина-центр” за 21 січня цього року, в якій автор з таким апломбом і самовпевненістю намагався поіронізувати над "Вечірньою газетою", при цьому, мабуть, зовсім не задумуючись, що, спеціально перекручуючи і підтасовуючи факти, він перш за все ставить під сумнів читацької аудиторії Кіровоградщини свою людську порядність. Незрозумілою є позиція автора, який, як педагог і колекціонер, мав би розумітися на методиці оцінки культурної спадщини, а не нав'язувати читачеві обивательське-"ковбасну" зневагу до унікальних історичних пам'яток.

Може б, і не варто було згадувати на шпальтах нашої газети ці своєрідні роздуми пана Постолатія, якби не намагання автора применшити в очах читачів значення унікальної колекції, знахідка якої, безперечно, є сенсацією нашого часу. І тим паче зведення всіх цих роздумів. “Но вот загвоздка, — пише п. Постолвтій, — в этой коллекци есть такие вещи, которые оценить не только в Кировограде, но й в Украине некому. Нужна международная экслертиза, и, значит, нужно время. А ждать не хочется. Хочется чуда. И "Вечірня газета" от 14 января про-

вела независимую экспертизу и оценила ильинскую коллекцию в... 40 (сорок!) миллиардов долларов. Ну, чем не чудо. Эту сумму даже трудно представить. Для наглядности: это четыре тонны чистого золота..." ("Украина-центр", 21 января 1994 г.).