![[HOME]](../../redesign/gerbik.gif)
Виставка робіт в художньому музеї (квітень 2015 р.) >>
Надія Іванівна Падурська
Автобіографія
Я, Падурська Надія Іванівна, народилася в 1943р. в м.Помічна (тоді ст.Помічна) Добровеличківського району Кіровоградської області.
Скільки себе пам’ятаю, була хворобливою, а коли ще додалося одне горе, і сталося ушкодження хребта в п’ятирічному віці, світ мій звузився до ліжка, до якого я майже прикута й зараз.
Мати була завжди старою, п’ятидесяти років; у мене були майже дорослі брати. Мати була зовсім глухою, ледве пересувалася, і моя поява на світ чомусь її зовсім не радувала, бо ніколи вона мене ні разу не приголубила, не поцілувала. Батько загинув у тому проклятому жерлі війни, а він же так хотів дівчинку. Мати щоночі гортала жовті трикутнички листів, написаних, пам’ятаю, олівцем хімічним. Вона все вчитувалась у напівстерті рядки: „Скоро повернусь, женемо звіра, доб’ємо вже в логові звіра”, „Повернусь, чекайте...”. А вранці вона вставала чорною, як земля. Треба було звону і знову збирати кізяки, возити тачкою глину: хата майже розсипалась; коли йшов дощ, підставляли всі черепки, і меня досі сниться, як з усюд тече зі стелі, згадую морозні, сиві кутки в хаті і замерзлу воду у відрі (чомусь плита не хотіла горіти, влітку переробляли, а взимку знову тільки чаділа та тепла не давала. Я лізла в духовку з ногами, разом з котом шукаючи тепла). Пам’ятаю великий заміс, і в ньому брата Миколку, який плакав та опирався, а мати стьобала його як коняку лозиною. Треба було навозити глини, води, треба було знайти полови, піску, а за старшого і був Миколка, бо було йому 14 років, худий як велосипед, ребра стирчали і лупцювала його мати та ще й приказувала, щоб не гасав з Толькою, дружком, у футбола на поляні, а помагав, бо хто ж їй тепер допоможе...
...Микола вже вчився у Вознесенську на агронома, а коли були канікули, приїздив додому. Він змайстрував у садку курінь, і ми з братом мали охороняти той садок. Як на той час, так зароднили яблука, а мати ж їх з Колькою обкопувала та поливала, треба було під кожну яблуню не меньше двох відер. Гілки гнулися від яблук ледь не до землі. Мати казала: Нарешті куплю покрівлю для хати, перекриємо, та будемо зимувати. З нами в курені і собачка спав, та чомусь вранці одного дня мати підняла лемент: „Ой горечко! Каравул!” рвала на собі волосся і билася в істериці. Ми злякаані, а на землі лише листя з гілками, віття піднялися високо-високо. Хтось обніс увесь урожай, а вдова заламувала покручені руки і кричала несамовито і хрипло, і билась, як риба об лід... Вона пережила і страшний 33-й, і так боялася голоду, війни. Бо їй сироті, довелося піднімати одній ще двох братів і сестру, коли ще їй не було й 15-ти. Вона вже коло нас, дітей навчилася читати самотужки і перша моя картина була про неї: на фоні червоного неба сидить стара моя ненька і вузлуватими натруженими пальцями тримає газету, вона так вірила владі, партії, вона вірила всьому, що писалось в тих газетах. Вірила і чекала, що може ж, колись і вона буде спокійною. Вранці, ще поночі, ішла довгу чергу за тими грамами хлібця. Коли, було, впаде крихта зі столу, чи не дай бог погризок хтось лишить, піднімала лемент і плач: „Ви не пережили, не знаєте, як я пухла з голоду...”. І той попіл 33-го стукав у серце, він стукав і в наші серця. Я збирала бубки з калачиків, їсти так хотілося, завжди болів живіт. А коли десь мати купила якихось молодих качанів з кукурузи, то живіт став як глобус, і велика голова, тоненькі ніжки, - напав рахіт. Брат Микола поступив в університет після армії. Приїхав на канікули і прийшов на той час із в’язниці старший брат Льонька, який відсидів 10 років від дзвінка до дзвінка на отих страшних Гулагах і Магаданах. В період окупації він захотів допомогти матері, і в тринадцятирічному віці почав працювати (визивним). Треба було ночами, по непролазному помічнянському болоті викликати машиністів на роботу. То він раз п’ять „викликав”, взуття ж небуло, а потім втік Льонька до баби Дуні в с.Кислицю та знайшли і там, і відшмагали брата різками. На тому й закінчилася його „служба”. Та коли прийшли „наші”, уважні сусіди донесли, кому треба. І забрали Льоньку, тож коли він повернувся, я зовсім не взнала його, хто це такий? А ночами вони з Миколою говорили про таке, від чого мурашки бігли по тілу. На стіні висів портрет Сталіна, де вождь був знятий у сірій шинелі, величезний, у дубовій рамі (мати купила ж десь на базарі за останні копійки, вона так любила Батька Рідного), це був чудовий кольоровий портрет, де він як живий і раптом Льонька роздер, порвав на шматки. Тоді я вперше почула від братів про страшний геноцид. Я, така старанна учениця, відмінниця, почула про страшні речі і діла того Батька, на якого молилася моя мати. У нас не було ікони, у нас був тільки Ленін-Сталін, бо все, що я всотувала в школі, всотувала і мати. Я не знаю, як я тільки закінчила школу, ледве тягала портфель, так уже не могла ходити. Оте ушкодження так все зрослось, випирають під грудьми, наче ножі два ребра, ніхто мене не лікував, навпаки, мати думала що нарешті, її і мої муки закінчаться. Коли обласний ортопед, що приїхав з Москви, оглядав знімок, він сказав: „Милиці і корсет. До кінця.” І взагалі, сказав він, - „Вперше в своїй практиці довелося мені побачити такий „випадок”, бо такі як ви, з таким хребтом („S-образный позвоночник”) тільки очима водять. А ви ще й малюєте”. І навіть попросив намалювати його портрет. Я не знаю, як це у мене виходило, малювати я любила, але по-справжньому вже взялася за пензлі коли мені було за сорок з гаком.
Все життя „ховала” свої пальці, дуже соромилася свого такого маленького зросту. Щось там малювала олівцем, але одного разу в палату зайшов хлопець, їх багато було, був огляд допризивників. Я спитала, чи не може він мені попозувати, і коли я його намалювала, я сміялася і плакала, раділа від щастя, що це в мене так вийшло. І пішло – тільки поступаю в лікарню, там уже мені різні „Бюлетені”, різні оформлення просять зробити з усіх відділень. А скільки я зробила портретів, то якби їх усі зібрати, була б чудова колекція. І все це безплатно, „намалюйте на пам’ять”. Виходило, що я не лікувалася, а працювала, як чорний віл, і як я досі жива після тих „сеансів”! Хвороба зковувала все більше, це добивало, знесилювало. Ніякої надії, і досі я існую тому, що дуже люблю співати, люблю людей, я так тягнуся до них, але чомусь вони мене ніколи не любили, не сприймали, не хотіли спілкуватися зі мною. Я ніколи не бачила, не відвідувала ніяких виставок, я не бачила живої картини. Тільки одного разу бачу, на призьбі сидить жінка, чистить картоплю. А чавунець стоїть на великій книзі, альбом Катерини Білокур. Скільки я не просила, одноока баба чомусь не дала мені навіть роздивитися, не те, щоб почитати. І тоді я написала листа Катерині Білокур, як раз і по радіо почула лише кінець передачі. Відповідь прийшла дуже скоро. Написала мені хранителька музею К.Білокур, і така ж була добра душа, що пішла по селу, де б могла знайти книгу – альбом художниці. Вона надіслала мені безцінний дар. Я відкрила альбом і забула про свої болі, про свої сльози. Це було справжнє свято квітів, з кожної сторінки мені усміхалися красолі, ромашки і жоржини, і мальви з чорнобривцями, айстрами та нагідками, переповиті виноградом і крученими паничами – ніби живі виростали на сторінках книги. Відтоді я почала пильно придивлятися до кожного стебельця, квіточки, я так хотіла малювати. Та наковтаюсь купу пігулок, світ тьмарився, не було ні сил, ні бажання, гадала, все, це кінець. Гризла мати: „Не сміши людей, сива вже”, і кляла на чому світ. Кляла, щоб я не знала, який сьогодні день, і щоб „путь моя погибла”. Але якось трапився чоловік, який потім мені признався, що нічого путнього не надіявся побачити. Так воно і було, бо подививсь мої олівцеві замальовки, подумав, потім сказав: „Ви малюйте олійною фарбою.” І привіз мені свої випрані учілищні полотна, кілька пензлів, фарби. Через місяць він знову приїхав, і, побачивши на стіні кухні той малюнок про матір, нашу хату, газету в руках матері, він став на коліна, він сказав мені: „Ви художник. Малюйте, малюйте. Вам ніякої школи вже не треба”. Ні, мені треба було знати, чому фарба витікає наскрізь, треба було знати, що спочатку треба грунт. Я вислала свої малюнки до Університету мистецтв, в Москві, і там дуже схвально відгукнулись про мої рисунки, але настоювали (наполягали) щоб малювала фарбою. Треба було платити, я не могла, бо мати лежала паралізована і я ледве-ледве пересувала ноги. Горе, безнадія тиснули з усіх боків, я ніби стояла на краю безодні, і з усіх боків насіли стаї хижаків, що добивали мене, штовхаючи у прірву. До мене почали наїзжати відомі люди, поети, художники: Володимир Плітін, Елла Михайлівна Янчукова, це люди, яким чужа біль болить як своя.
А життя мене шматувало, хвороба прогресувала, ноги дедалі більше слабшали і я змушена була пересуватися з допомогою милиць і візка. Якщо комусь щось болить і він може викликати „швидку”, наковтається якихось патентованих ліків і йому полегшає, то в моєму „випадку” доводиться тільки скрутитися і вити у подушку чи стіну, щоб не лізти на неї. Не було нікого поруч, хто б підтримував мати, що пролежала майже двадцять років, вмерла і стало ще страшніше, бо бувало, розповідала, що вона могла вирізати з паперу всіляких дивних звірів і птахів і сусіди просили її, ще дівчинку, і їм зробити з паперу отих чодирнацьких казкових істот і птахів і залюбки чіпляли у себе на комині. „Звідки це у тебе”, - здивовано питала, а сама ж теж...Коли до мене приїздили з Кіровограда, я знову починала „творити”. Елла Михайлівна привозила до мене таких чудових людей, а мене ніби перемикало, повний провал, транс: я ніколи не бачила і не говорила з такими високими і поважними особами. Вони дивилися на мене, як на зуб мамонта, а я силкувалася щось „видати”, але не могла чомусь нічого путнього, і вони виходили розчарованими, бо думали, що тут щось таке, незвичайне, рідкісне, одароване, а воно було недосконале не тільки фізично, в усьому почувалася дрімучість і „непрезентабельний вид”! Та все ж можу похвалитися і напрацюваннями, бо багато моїх картин є в різних музеях, особистих колекціях, була виставка в Києві, яка була дуже успішною, було ще багато дипломів, нагород, серед них „Медаль Лауреат Всесоюзного фестивалю народної творчості у Москві” 1987р. Є більше ста робіт, живописних полотен у Добровеличківському краєзнавчому музеї, серед них і касета з фільмом „Храм Добра Надії Падурською”. Про „феномен провінціальної художниці” почали багато писати і говорити. Але ж цього, звичайно не достатньо. Доречі, у Києві хто буде, завітайте у педколедж №4. Там створена ціла галерея моїх робіт. Вони у Києві купили мою картину і започаткували нею свою галерею. Коли приїхали до мене студенти і викладачі на чолі з директором Алою Іванівною Присажнюк. Та хвороба робила свою справу, я не вилазила з чотирьох стін, не мала сили вирватись щоб полетіти. Зараз перебуваю в інтернаті смт. Власівка і дуже жалкую, що не могла попасти сюди раніше, бо вже б з голоду не дали б померти, багато ще такого, насуває катаракта, за два-три метри бачу вже двояко, „розмазано”. Ні, я ще маю крили, тільки досі ніяк не можу злетіти: то шум ревище в голові, а ще цілий букет хвороб. Лікарі розводять руками: „А що ж ви хочете? Дякуйте й так Богові...”
Своє дитинство можу згадати, як суцільний біль і сльози, лежу чи граюсь у картопляному городі, якісь мурахи повзають, спішать, ось сонечко – раз, крила розмахнуло і злетіло. Хмарки, пташина високо-високо. Не було нічого казкового, загадкового, була тільки хвороба, прокльони матері. В школу пошила мені мати торбинку, аж уже в сьомому купила портфель. Я так хотіла мати ляльку, справжню, як у подружки Нельки і відеречка, ми з нею були ровесниці, але вона була в руській „школі” а я в школі №3, тоді в старій цегляній хаті яка стояла поряд з хатою баби Маші. Баба держала цілий табун кіз, цапа, який як отаман, йшов першим, за ним кози струнким рядом, козенята. А вони завжди як люди заглядали у шибки школи. Та про це краще описав мій друг Володимир Гусейнов, автор цілого рядку книг, і серед них про Помічну „Станційна пастораль”. Він і мені надіслав цю книгу, а я подарувала її школі №2 разом з картиною і бібліотекою, свої картини і книги подарувала і школам №3, №1. Там є і листи від Володимира Яворівського, Григорія Гусейнова та й інших знаних і шанованих людей. Дуже вдячна їм за увагу до мене, а ще хочу висловити подяку Люмилі Іванівні Охватенко, людині щиросердній і завжди готовій допомогти. З нею мене також познайомила Елла Михайлівна. Чула, що зараз вона у Києві, своя студія. А ще я люблю ліпити. Тут, у пансіонаті в бібліотеці є кілька фігурок, у тому числі з Юлії Тимошенко. Беру який, сякий-такий папір що є, і починаю клаптиками виліплювати голову, фігуру, роки, „одягаю”. Санітарки не дозволяли бо це ж – „сміття”, жити було дуже важко, над головою хропли „наче четверо коней”. Вони не хотіли відпускати мене, але ж мені теж несолодко, серед таких зовсім фіалками не пахнучих людей і палат. Горшки, стогони, крики. А як почнуться приступи у дівчини на ім’я Геля – це таке горечко, коли дівчина впадає в обморок, і падає б’ючись. Мені нічого не треба, тільки б у спокійній обстановці служити мистецтву, сповна віддаючи йому душу. Намагаюсь з усих сил виживати, і, дякуючи богу, протистояти злу, або долі, як це говорять. Вже давно змирилася і навіть звикла до своєї нової форми буття – у візку. Правда, я винайшла дещо інший спосіб пересування: опираючись грудьми на спинку, напівлежу, але ж ноги йдуть, бо колеса котяться. Виходить дуже швидко і не так тяжко, як наприклад, тягти себе на милицях. Зараз згадую про свої картини. Поки намалюєш, наплачешся, бо війна, хоч я її не чула й не бачила, живе в мені таким болем. Малюю солдата, ветеранів, а біля них маки, бо вже „Войны не знали мы, но все же в какой-то мере все мы тоже вернувшиеся с той войны”.
Якось ще вдома, приїхав чоловік з Кіровограда у білому костюмі, білих черевиках, такий високопоставлений представився Цукановим. Він купив у мене чотири картини. Якби я знала, що всі мої речі і картини, що я залишила і не віддала музею, якби я знала, що все моє пропаде, і нестане в мене ні кола, ні двора, і буду як бомж, я б йому все віддала, а тоді він попросив ще афішу про виставку у Києві, де великими літерами було червоним видруковано: „Надя Падурська”. Це коли приїхали до мене двоє молодих мистецтвознавців, які влаштували з допомогою німецьких спонсорів мою чудову виставку, що діяла цілий місяць. Вони надіслали телеграму: „Вітаємо з величезним успіхом!” Багато картин продали і мені прийшло стільки грошей, що я стільки в житті не бачила. Можна було купити не тільки літак, а й аеродром. Але через кілька днів чи місяців – інфляція, і гроші, здані на зберігання в банк, перетворилися в мильну бульку... Навіть одежину собі не справила, яблучка не купила: хай, – думалось, — буде тепер мені звідки допомога, хай... Якби ж знав, то й соломки підстелив. Все пішло прахом. Зосталася одна як перст. Ніякої перспективи, але ж сказав Дейл Карнеги: Посміхайтесь бо завтра буде ще гірше. І Бог нам заповідав завжди радуйтесь. По-еврейськи це звучить так: „Ніт чедайге”: отже, якщо блисне сльоза у людини, що дивиться на мої картини значить, зачіпила за живе я ту заповітну струну, яка живе у кожній людині хоч вона не чує її звуків і моя картина, торкнула серця оту стрібну ниточку, значить я працюю не марно, значить звучить і моя струна в моїх картинах по всьому світу, бо є навіть у Філадельфії, у Японії мої роботи, а скільки їх по музеях і в особистих колекціях. Якщо зачіпило людину за живе, значить, мені вдалося зловити ту мить і те високе, що є у кожного.
Я так мріяла про кохання, але так і не зустріла свого принца, але на моїх картинах кохання цвіте і буяє, подивіться на картини, вони є в Добровеличківці в краєзнавчому музеї. Я так хотіла кохати, як ніхто ще не кохав, щоб у цій любові були і ранкові зорі, і юна весна, і квітуча вишня, я малювала кохання, солодку біль до божевілля, до нестями, цілувала твої, любове, чарівні очі, сповнені радості і бажання. Я малювала квіти, блакитне сонце на денці дзвоника, на пелюстках троянди і півонії. Завуркотіли голуби, а мені чується голос хлопця, що тулиться до дівчини. Яке то щастя бути коханим! Та я б йому ноги мила і юшку пила. Та я б же не дала б пилинці на нього сісти! Я малюю козака і дівчину, і співаю... Я лежу на сіні і вдивляюсь в оксамит чорного неба, я біжу стежкою через хлібне поле, і колоски шурхотять наді мною. Синій шовк неба, золотаве поле і маки, маки. Тут, мабуть, йшли бої, і кожна маківка – то краплі крові безіменних героїв. І коли настає травень. Вдивляюсь в обличчя ветеранів (я вже стала набагато старше за свого батька) та заглядаю в очі кожному. Он безногий, на колясці, може. То він, той, що я його вимріяла, видивилась, той кого так і не дочекалась моя горьована мати, і вже в останні дні свого життя якось проговорила: „Вже не прийде, якби то був живий, уже б прийшов”. Я сиділа в класі і чекала, що ось відчиняться двері, і зайде він. В нашій низенькій хаті збиралися вдови, ледь миготів вогник у гасовій лампі, і кожна солдатка думала про своє, а потім обов’язково хтось пригадував, що прийшов солдат, якого було вбито, а він повернувся. За темним вікном вила зимова хурделиця, а я чекала: ось зараз з віхолою розчиняться двері і зайде він, запорошений, у важких чоботях, шинелі. Він скине пілотку, зніме заплічний мішок, підкине мене аж до стелі і дістане хлібчика „від зайця”... Він мене відразу упізнає. Миколка малював війну, надуваючи сині щоки, німці тікали, а він сміявся, імітуючи розриви снарядів, посвист куль. А ось, „катюші”, бігли німці, наші несли пораненого командира, і так це було справді гарно, що я прощала брату його знущання, всі мої сирітські сльози, тільки б не закінчувалося це дійство, і прийшов би наш татко і ніхто б ніколи не плакав.
...Потім, через багато літ брат писав скрізь, розшукував, він теж не вірив отій похоронці у старій шухляді: „Гвардії рядовий Іван Іванович поліг геройською смертю в с. Техое-Мерлуги (Венгрия)”. Писав і таки знайшов: прийшов одного разу гарний лист а в ньому на цінному папері повідомлення, що такий-то під номером таким-то „похоронен в братском гробе” в тому ж таки Техове-Мерлуги, тільки зараз Чехія. Виливаю свою журу і скільки вже тих сліз виплакали мої очі. Скільки ще безсонних ночей, а в них ніколи не бачений мій рідний батько, якого і досі виглядаю і поїхали б ми на могилку матері і сказав би солдат: „Я йшов до вас чотири роки, я три держави підкорив”. І дзвеніли б медалі, і сльози б падали на вицвілу гімнастерку...
...Колись до нас приїзжав якийсь чоловік, його побратим, та що вже ятрити душу, я це все малюю в своїх уявах, а може, й на своїх ще ненамальованих, найкращіх картинах. Зараз я тільки підопічна інтернату, я втомилася чекати принця, не дочекалась і батька. Все моє життя – суцільні невдачі. Яку сторінку життя не переверни, все горе, розруха, злидні, холод, голод. Коли ж засвітиться світло в кінці тунелю?! Хіба ми не маємо права на достойне життя, де сліз уже не буде, буде тільки вічна весна! Невже слова мої – це тільки крики в пустелі. Я, що так люблю свою Україну , мені так болять її болі, я, що так бажаю її процвітання і достатку, невже я так і залишусь в оплакуванні. Хочу працювати а не тліти. А тут ще й катаракта.
₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪