Панас Феденко

ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ
(4 квітня 1894 — 18 квітня 1977)

Спомин про життя і наукову діяльність

В німецькому місті Гайдельберзі, далеко від Рідного краю, попрощався з світом Дмитро Чижевський, полігістор, професор многих університетів, член академій наук і наукових товариств, автор численних глибоких книг і статтей різними слов'янськими й світовими мовами.

Уже в 1921 році мусів Чижевський покинути Україну і від того часу почалося його мандрівне життя широким світом. Непохитно служив він науковій правді. Видатний учений і педагог, Чижевський виховав цілу плеяду дослідників культури, зокрема ж літератур слов'янських народів.

Дмитро Чижевський народився 23 березня (старого стилю) 1894 року (за новим стилем — 4 квітня) в місті Олександрії над тиховідною річкою Інгульцем у Степовій Україні, в бувшій Херсонській ґубернії. У 19 віці новий стиль різнився від старого дванадцятьма днями, а не тринадцятьма. В одному листі до мене Чижевський, згадавши дату свого народження за старим стилем, писав, що не знає, як це буде згідно з календарем Григоріянським... То була гумористична замітка, подібна до інших, які любив Чижевський уживати в розмовах і листах.

До речі: мені довелося справити дату народження Олександра Коваленка, що, бувши інженером-механіком на бойовому кораблі "Потьомкін", приєднався до бунту моряків в Одесі 1905 року. Коваленко (він упокоївся в Женеві 1963 р.) називав день свого народження за новим стилем на один день вище, забувши, що в 19 столітті різниця між обома календарями — Юліянським і Григоріянським — була на 12 днів.

На початку квітня 1976 р. я послав лист до Чижевського в Гайдельберґ, поздоровляв його з днем народження і висловив надію, що він незабаром прийде до здоров'я. Часто згадував я давно минулі роки, коли ми разом училися в гімназії в Олександрії, яку ми називали на латинський лад: Аlехаndria Scytharum. Степова Україна була в давнину кочовищем для скитів. Там не було місцевости, в якій би не знаходило око близько чи на дальшому горизонті могил. Шевченко писав:

"Високії ті могили,
де лягло спочити
козацькеє біле тіло
в китайку повите..."

Похорони козаків запорізьких відбувалися в степових могилах у пізнішій добі. Будівниками перших могил були у нас скити, про яких писав у 5 віці перед нашою ерою грек Геродот із Галікарнассу. В нашій історії постійно мандрували народи всякої породи з півночі на південь та з заходу на схід і навпаки. Причиною цієї флюктуації був натиск кочових орд, що приходили з Азійських просторів і були постійною загрозою для господарства й життя людности слов'янського кореня, відомої в історії під назвами антів, пізніше — русинів. Тим то в Степовій Україні закріпилися назви рік не слов'янські, а чужомовні, іранські й турецькі: Дніпро, Дін, Донець, Саксагань, Саврань, Домоткань, Самоткань, Ташлик, Оріль (в літописі ця річка мала назву "Угол"), Самар і подібні.

Олександрія (в народі "Олександрій"-город) дістала назву від імени царевича Олександра, що був від р. 1801 "імператором всеросійським". Олександрія з повітом належала до Херсонської Губернії. Ця країна була свого часу частиною Вільностей Війська Запорізького. Російський уряд не хотів терпіти в сусідстві Козацької Республіки з "неистовим (безглуздим) правленієм" (слова цариці Катерини II) і всяким способом утинав права Запорізького війська. Це робилося через окупацію земель Запорізьких Вільностей і через поселення на цих землях чужої людности, зокрема прихідьків із країн австрійських, угорських, турецьких і волоських. Запорожці не хотіли віддавати своїх земель зайдам, тому доходило між ними до кривавих конфліктів. Прихідьки мали за собою силу регулярної російської армії, і тому мусіли запоріжці частину Вільностей відступити колоністам: навколо міст Єлисаветграда й Новомиргорода осіла сербська людність. Тому цю область урядово називали "Нова Сербія".

На сході Вільностей Запорізьких, де тече річка Лугань, царський уряд створив іншу область, заселену сербами. Ще коли я вчився в гімназії в Олександрії до р. 1913, було на сході Катеринославської губернії місто "Слав'яносербськ" і повіт звався Слав'яносербським. Пізніш його названо Луганським.

Де поділися ті серби, що оселилися на Україні в 18 віці перед руїною Січі 1775 р. і після цієї події? Про це говорив Дмитро Чижевський ще як ученик Олександрійської Гімназії, бо в місті й повіті були люди з іменами сербськими: в Олександрії був земський діяч землевласник Пищевич, в гімназії вчилися хлопці, що писалися "Сербин", "Стройних" і под. Ці потомки сербів були вже асимільовані, прийняли українську або російську мову. Д.Чижевський казав, що певно й родина Тобилевичів, із якої вийшли славні артисти сцени — брати Тобилевичі — Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський і Панас Саксаганський — були сербського роду. І між предками Д.Чижевського був один серб — Веклич. Культурна і расова спорідненість між сербами й українцями прискорила асиміляцію мешканців "Нової Сербії" і Слав'яно-Сербії" з українцями. Зовсім інакше з болгарами: ще й досі болгари, оселені в Україні в 18 і 19 віках, зберегли свою мову і окремий національний побут.

В російській Енциклопедії Брокгауза і Ефрона, том 76, 1903 р., згадано "придворного тенориста" Петра Лазаревича Чижевського, що за панування цариці Єлисавети одержав дворянство року 1743. То був предок Дмитра Чижевського. В тих часах особам дворянського звання царська адміністрація дарувала землю з приписаними до землі "підданими". (На Московщині кріпаків називали "рабами"). Мабуть первісне ім'я дворянина Петра Чижевського було "Чиж", але, за тодішнім звичаєм, "нобілітоване": відомі імена Галущинських від "Галушки", Лазаревських (із роду сотника Лазаренка), Лопушанських (від "Лопух"), Хоминських (від "Хома") і т.д. Потомки Петра Чижевського, записаного в дворянську книгу Владимирської губернії на Московщині, та, мабуть, і він сам, оселилися в Україні. З цього роду вийшов відомий український діяч на Полтавщині Павло Іванович Чижевський.

Він був послом до другої російської "Державної Думи", яку розв'язав уряд 1907 р. за проекти радикальних реформ. П.І.Чижевський був віддавна в рішучій опозиції проти царського уряду. Ще р. 1884 він провідав Михайла Драгоманова, Володимира Мальованого та інших емігрантів, що діяли в Женеві з доручення Київської "Старої Громади" для оборони в світі прав українського народу, пригнобленого царським урядом. Дм.Чижевський оповідав мені, що Павло Чижевський, разом із своїм товаришем Володимиром Вернадським (пізніше — президент Української Академії Наук у Києві) перевозив із Женеви українські політичні видання через австро-російський кордон на Наддніпрянщину. При контролі знайдено заборонену літературу в багажі П.Чижевського. Це накинуло на нього обвинувачення в "неблагонадійности" і тому була змарнована наукова кар'єра молодого дослідника. Російські службовці якось не догляділи, що й Вернадський мав у своєму багажі заборонену літературу, то він не зазнав перешкод в науковій діяльності. Павло Чижевський жив у Полтаві і брав участь в громадському житті та в кооперації. В 1919 р. уряд Української Народної Республіки призначив П.І.Чижевського в члени Торговельної Місії в Швейцарії, де він і вмер. 1921 р. вийшла в Відні книжка П.Чижевського: "Основи української державности".

Батько Дмитра Чижевського Іван Костянтинович приходився братом у первих П.І.Чижевському. Він мав невелику земельну маєтність в Олександрійському повіті, недалеко від села Шарівки.

Д.Чижевський писав мені в листі 17 червня 1974 року з Гайдельбергу, що його дід Костянтин Чижевський "переїхав, поділившись з батьком Павла Чижевського правом на хутір, де й ви були з Власенком. Дід відбув раніш два військові походи — перше в Криму в 1855 році (був "Севастопольським героєм"); але мій батько з якихось причин не хотів користатися певними правами, що з цього походили, наприклад, щоб мене звільнили від платні в гімназії, тощо. Ще до того дід бив мадярів в 1849 році і мав австрійський орден чи медалі.

Батько народився в 1863 році, отже приїхав на Херсонщину, де дід вже не мав кріпаків. Ще до Гадяцького повіту (дід Д.Чижевського жив там до переселення на Херсонщину — П.Ф.) належить анекдот, як мого батька в віці коло 3-4 років привезли (вперше в штанях) до якихось сусідів, де він прийшов у садку до матері з відомою фразою: "Мамо! Скину я штани, вони мені вже осточортіли!".

З Херсонщини в віці 11 літ (до того він вже ходив до лісу з рушницею!) його перевезли до Пскова, де він і вчився в військовій гімназії, в якій була українська організація, що походила з ініціятиви вчителя (Вільяма) Беренштама (про нього згадується в історії Української Громади в Києві, пізніше — в Петербурзі). Після цього батько вчився в артилерійській високій школі, після 3-х чи 4-х років вступив до Артилерійської Академії з визначним науковим ступенем (між іншим, її професором був композитор Цезар Кюі!). Межитим, та за часів відпусток та ферій, працював як викладач наукових предметів в Кронштадті. За часу студій одружився (мати студіювала в Академії Мистецтв) і був заарештований за кореспонденцію з закордоном. Просидів 2 роки ("майже") в кріпості, нервово захворів та був засланий на три роки до Вологди. З Вологди в 1894 році висланий "на батьківщину" (на щастя, забули написати, що до власного маєтку; тому він приїхав до Олександрії, де я й народився через "кілька день" по приїзді).

Перед цим в Олександрії та в Єлисаветі були заарештовані всі організовані українці (між ін. Русови); в Олександрії залишився лише агроном Микита Васько (якого заслали на північ вже в 1905 році). Виїхати з Олександрії міг мій батько лише 1900 чи 1902 року. Перед революцією (1905 р. — П.Ф.) обраний до земства (як представник дрібних землевласників). В земство не був переобраний при реакції 1909 чи 1910 року. Був "виборщиком" до Державної Думи: першої, — але в Херсоні не зачекали виборщиків з Миколаєва і ще відкілясь, і таким чином утворилася більшість правих. До Третьої Думи була зміна в порядку виборів: з Олександрії були лише 2 виборщики, а по одному з Нової Праги (народна назва "Петриківка" — П.Ф.) та з Новогеоргієвська (Крилова). Батько як конституційний демократ, був в межах меншости... Між іншим, після виборів до Третьої Думи (де батько був знову виборщиком) із Олександрії було вислано до якогось Херсонського міста, де не було залізниці, двох цікавих суб'єктів: отець Адріян Мишаков та пізніший отаман Григоріїв. Вислано за агітацію за мого батька".

В тих обставинах довелося батькові Чижевського обмежитись приватними науковими заняттями та сільським господарством. За прикладом відомого організатора сільсько-господарських спілок Миколи Васильовича Левицького, Іван К. Чижевський пробував створити спілку з хліборобами — сусідами його хутора. Однак, віддалення від Олександрії, де Чижевські мали дім у центрі міста, було перешкодою в плянах розвивати сільсько-господарську кооперацію.

Дм.Чижевський оповідав, що в родині його батька панувала українська мова і молодий Іван Чижевський дома говорив тільки українською мовою. В Олександрії народилася у Чижевських дочка Марія, молодша від Дмитра на два роки. У дітей рідна мова була російська, бо мати Чижевського, народжена як Марія Єршова, була росіянка. Перед революцією 1917 р. навіть у патріотичних українських родинах перевагу мала російська мова. Я знав українські подружжя, в яких langue parlée була російська: наприклад, свідомий редактор місячника "Вестникъ Европы" в Петербурзі до 1917 р., а пізніше посол уряду УНР у Празі, поет і журналіст Максим Антонович Славинський і його дружина Марія Федорівна дома між собою розмовляли по-російському; Олександер Якович Шульгин, мигістер уряду УНРеспубліки від 1917 р., — теж уживав мови російської, коли говорив з своєю дружиною (без свідків). Це оповідав мені покійний Левко Чикаленко, колега О.Шульгина ще з часу університетських студій у Петербурзі перед революцією 1917 року.

Російська мова в родині Чижевських не могла витіснити з уваги молодого Чижевського мови української, бо її було чути в 30-тисячній Олександрії: "простолюддя" говорило своєю "мужицькою" мовою на вулиці, на базарі, на ярмарках, біля церкви. В гімназії, де вчився Дм.Чижевський, деякий час учив "свідомий українець", поет Вячеслав Митрофанович Лащенко. Він мав вплив на збудження національної свідомости учеників. Адміністрація вважала Лащенка за небезпечного для цілости Російської імперії і не давала йому "нагріти" місця"; майже щороку його переводили на службу в середніх школах неісходимої держави. Я познайомився з В.М.Лащенком р. 1916 в Петербурзі, ден він учив у середній торговельній школі.

Лащенко залишив в Олександрії слід в особі школяра-китайця. Після Російсько-Японської війни 1904-1905 рр. перевезено в Олександрію китайських дітей-сиріт із Манджурії, і Лащенко, чоловік доброго серця, взяв одного хлопця під свою опіку, усиновив його. Цей китаєць, записаний як Михайло Лащенко, вчився в гімназії в Олександрії: опікун забезпечував його матеріяльно.

Я почав учитися в Олександрійській гімназії від осени 1908 року. Втративши два роки в городській шестиклясовій школі в місті Верходніпровському (там не було гімназії), я після іспиту вступив до четвертої кляси гімназії в Олександрії. Тому я опинився нижче на дві кляси від Чижевського. Зі мною в одній клясі вчився старший за мене Ной Морозовський, що після 1917 р. одружився з сестрою Чижевського Марією.

Уже від п'ятої кляси я зблизився з Чижевським, з його почину: він помічав тих учеників, що багато читали і не задовольнялися самою гімназіяльною учбою. Деколи в гімназії відбувалися доповіді й дискусії на різні теми з літератури й мистецтва під проводом талановитого педагога Івана Михайловича Звінського. То був вихованець Історично-філологічного інституту імени Безбородька в Ніжені. Чоловік дуже високий на зріст, з золотим волоссям, і лагідної вдачі. Однак, при навчанні в клясі у нього була зразкова дисципліна, без примусу, без загроз і кари. На цих доповідях і в дискусіях визначався знанням і начитаністю Дм.Чижевський і це створило йому авторитет серед школярів. І.М.Звінський нераз казав: "Із Чижевського буде вчений".

Від Ноя Морозовського я почув, що в домі Чижевських сходяться ученики гімназії та учениці дівочої гімназії "для самоосвіти". Казав він, що у Чижевських була велика бібліотека і там можна знайти також книжки, заборонені цензурою. Це мене заінтересувало, бо я мав Шевченкового "Кобзаря", в якому цензура повичеркувала багато сторінок, а я хотів знати, що саме поет написав. Одного дня, коли я вже вчився в 5 клясі, до мене підійшов Д.Чижевський і запросив прийти до нього, — казав, що буде цікава доповідь. В гімназії тільки ученики однієї кляси розмовляли між собою "на ти". Натомість ученики різних кляс "викали". Цей modus loquendi залишився між Чижевським і мною назавжди, хоч ми були приятелями ще з часів гімназіяльних. Натомість з Ноєм Морозовським та іншими одноклясниками ми були "на ти". Коли я приїхав на іспит з грецької мови до Імператорського Історично-філологічного Інституту в Петербург 1913 р., то мене здивувало, що студенти цієї школи (не українці) відразу мені "тикали". Однак, з cтудентами-українцями Інституту, з якими я вчився, у нас залишився звичай говорити на "ви".

В домі Чижевських, куди я ходив на доповіді, були хлопці й дівчата, що хотіли розширити своє знання самоосвітою, через реферати й дискусії. Верховодив Д.Чижевський, як найбільш начитаний. Були тут мої одноклясники — Олександер Власенко, козак з Лубенщини, Петро Яремченко, син хуторянина із околиць Чигрина {його називали "запорожець"), Михайло Різниченко з Крилова, Іван Вороний, Марія Чижевська, Рахіль Липська та її сестра Маня, Ліза Корф та інші. Засідали ми в кімнаті Д.Чижевського, де був домашній телескоп і на полицях лежало багато книг з природознавства, зокрема з астрономії.

Д.Чижевський хотів бути астрономом. Однак, доповіді в цьому самоосвітньому гуртку були на теми, далекі від математики й природознавства: ми читали й реферували політичну й економічну літературу, книги з історії і твори літературні, особливо ті, в яких була критика самодержавного режиму.

Після однієї доповіді, здається, Ол.Власенка про політичні погляди Льва Толстого Чижевський назвав "ідіотизмом" проповідь "не противитися злому", яку ширив Толстой у своїх писаннях.

— Ви ж бачите на кожнім кроці зло, яке чинить самодержавний режим! Сам Толстой називав царя "Джинґіс-Ханом з телеграфом"... Так радикально були настроєні всі учасники самоосвітного гуртка.

В березні 1911 року в домі Чижевських ми влаштували засідання, присвячене 50 роковинам смерти Шевченка. Про поета я мав доповідь. Були деклямації Шевченкових творів. Особливий успіх мало мистецьке виконання Мані Липської. Вона деклямувала — "Нащо мені чорні брови, нащо карі очі", — і вміла на своєму гарному личку дати вираз горю осамітненої дівчини, що втратила милого. Наприкінці Д.Чижевський грав на піяніні композиції Миколи Лисенка на слова Шевченка.

В самоосвітній гурток Чижевський запрошував тільки тих гімназистів і гімназисток (пізніше прийшли й ученики нововідкритої Учительської Семинарії), про яких він знав, що вони начитані і настроєні вороже до царського режиму. Мова доповідей і дискусій у гуртку була російська: адже літературної української мови ми в гімназії не чули. Хоч члени гуртка читали "Історію Українського Письменства" Сергія Єфремова, а я захоплювався навіть доброю мовою "Розмов про сільське хазяйство" Євгена Чикаленка, але цього ще не вистачало для переходу на українську літературну мову. Восени 1912 р. заснований був в Олександрії чисто український гурток, до якого вступили як українці з гуртка Чижевського, так і деякі ученики Учительської Семінарії: Петро Яремченко, Олександер Власенко, Панас Феденко, а з семинаристів — Андрій Долуд, Олекса Губа, Олекса Сімянцев, Іван Пиндич та інші.

В гуртку під проводом Чижевського були "на кону" теми характеру світоглядового й політичного. Вітались ми при зустрічах словами: "Да погибнет дом Романовых"! Цей звичай введено в гуртку з почину Д.Чижевського.

Коли він восени 1911 р. поїхав у Петербург, де записався на фізико-математичний факультет, то між нами обома була регулярна переписка. На листах зверху ми писали ворожий царському режимові клич скорочено латинськими буквами: "Р.В.К.", а в середині листа повно "Pereat Domus Romanorum". Ми умовилися, що коли б до нас причепилися слуги режиму, то будемо пояснювати цю латинську формулу так: — Як вірні сини Православної Церкви, ми бажаємо загибелі Римській церкві... На щастя, цензори наших листів не знайшли в цій формулі нічого небезпечного для царського режиму і нас не кликали давати пояснення, що значить такий "ребус".

В Петербурзі Д.Чижевський студіював математику й астрономію, і деякі його праці з цих наук були опубліковані. На Різдвяні ферії та в літі, на "канікулах", вертався він додому і тоді діяльність нашого самоосвітнього гуртка більше оживала. Він приїздив "кур'єрським потягом" із Петербурга до станції Користівка, а відтіль — кіньми до Олександрії. Учасники гуртка виходили на дорогу, котрою мав приїхати Д.Чижевський, щоб зустріти гостя з далекого північного краю, їдучи, співали. Пригадую, як Рахіль Липська, що мала гарний голос, співала "Віє вітер, віє буйний, аж дуби ламає...".

Чижевський оповідав нам, що в Петербурзі слухав також лекції з філософії і бував на диспутах між "ново-кантіянцями", на чолі з професором Александром Введенським, та прихильниками "інтуїтивізму", який заступав в університеті Ніколай Лосский, послідовник француза Анрі Берґсона (Henri Bergson).

Петербург, з його вогким кліматом і частими змінами температури — деколи від 25 градусів морозу до 10 градусів тепла серед зими, — шкодив здоров'ю Чижевського. Він часто застуджувався, кашляв, схуд. Тому сам, не питаючи порад у лікарів, вирішив покинути хмарну столицю Російської імперії і від осени 1913 р. почав студії в Києві. Чижевський перейшов на історично-філологічний факультет університету Св. Володимира.

Київ, стародавня столиця України-Русі, не зробився в науці й мистецтві убогою провінцією московсько-петербурзької імперії. Хоч інтелігенція Києва була зросійщена і не думала про "сепаратизм", але тут діяли визначні науковці, що згадували про давню славу Києва, "матері городів руських" і стверджували, що назва Русь то була корінна назва теперішньої України. В Київському університеті діяв визначний літературознавець Володимир Перетц, член Петербурзької Академії Наук, професори — Андрій Лобода, Олександер Лук'яненко, Василь Зіньковський, філософ Гіляров. До Києва переніс свою наукову працю зі Львова Михайло Грушевський і тут друкував "Історію України-Руси". У Києві, поряд з "Обществом Нестора-Літописця", діяло "Українське Наукове Товариство", що видавало свої "Записки". Праця Володимира Антоновича, що помер 1908 р. залишила глибокі сліди в науковім житті Києва: Монументальний "Архив Юго-Западной Россіи" давав пребагатий матеріял для історичних дослідів молодших наукових сил.

Однак — "ми же на передняя возвратимся", — скажу словами Літопису. Як згадано, в самоосвітньому гуртку під проводом Д.Чижевського панувала російська мова, навіть у приватних розмовах і в листуванні. Ми відчували ненормальність цього положення, але не рішалися "перейти Рубикон". Це нагадує мені ситуацію російської аристократії початку 19 віку, що виростала в традиції французької мови й культури. Свідоцтво тому — оригінальні листи дієвих осіб, цитовані в романі Л.Толстого "Війна й Мир". Вони писані мовою французькою. Поет Пушкін згадує, що героїня роману "Евгеній Онєґін" Татьяна писала лист французькою мовою, бо (іронічна замітка):

"Доныне гордый наш язык
к почтовой прозе не привык ..."

Наш "Рубикон" (перехід на українську мову) з Чижевським настав у році 1912. Саме тоді в Петербурзькій Державній Думі йшли гарячі дебати з приводу проекту російських депутатів — соціялістичних і ліберальних — про допущення української мови в народних школах. Проти цього проекту виступали консервативні члени Державної Думи. То були "малороси", закляті вороги української мови й культури. Сам голова Державної Думи Володимир Родзянко, великий землевласник з України, виголосив промову проти проекту. В згоді з Родзянком лякали царський уряд "мазепинством" інші посли Державної Думи — Анатолій Савенко, Скоропадський, Василь Шульгин (видавець царе-славного щоденника "Кіевлянинъ").

Ця кампанія душителів українського слова глибоко хвилювала нас в Олександрії, і ми (члени обох гуртків) вирішили послати лист-протест до самого Родзянка. Я взявся скласти проект листа і написав його українською мовою. Змісту листа не пам'ятаю, пригадую тільки перші слова: "Високочтимий пане Родзянку!". Лист був підписаний. Підписали й деякі, що до наших гуртків не належали, і між ними і Іван Семенович Губа, пізніше — архиєпископ Української Автокефальної Православної Церкви. Він жив тоді в Олександрії, службу мав на залізниці.

Ми хотіли приєднати до цієї акції інших старших громадян, щоб надати ваги протестові. Однак батько Д.Чижевського відрадив починати цей "бунт". Казав, що на "зубрів" (так він називав монархістів) від нашого протесту впливу ніякого не буде, але адміністрація почне труси, репресії, і нас — учеників і учениць гімназії та семинаристів — покарають, навіть можуть виключити із шкіл. Ми — ініціятори протесту — довго радилися, що робити. Дм.Чижевський був тоді в Петербурзі і ми не рішалися посилати йому проект листа до Родзянка для консультації, щоб лист не попав у руки цензорів. Більшість вирішила послухати ради Чижевського-батька, і лист до Родзянка не був посланий.

Не можу пригадати точної дати, коли моя переписка з Чижевським перейшла на українську мову. Мабуть, було це на Великодній перерві 1912 року, коли я вернувся в рідне село Веселі Терни біля Кривого Рогу, а Д.Чижевський вернувся в Олександрію з Петербурга. В листі українською мовою я нагадав Чижевському, як він сам називав той стан "ненормальним", що в Україні є розрив між мовою села (українською) та мовою російською, яка була накинута школою й адміністрацією в містах. На мій український лист прийшла від Чижевського українська відповідь. При зустрічі з ним в Олександрії ми перейшли на мову українську, способом зовсім "Натуральним".

Того ж таки 1912 року довелося нам активно виступати проти російського колоніялізму в Олександрії. В кінці серпня 1912 р. я приїхав до міста з моїм племінником Олександром Різниченком. Він мав складати іспит на вступ до Учительської Семинарії. У Чижевських я довідався про новину, про яку говорила "вся Олександрія". Оповідалося, що "батюшка законоучитель" Дмитрій Преображенський (він учив "Закону Божого" теж у гімназії) привіз із губерній Московщини 17 хлопців, яких хотів утокмити в Учительську Семинарію, давши їм стипендії Олександрійського повітового земства (виборне представництво від заможних землевласників і селян). Цей плян законоучителя-обрусителя викликав протести й серед діячів земства. Вони казали: — Податки платить місцева людність, то й право на стипендії мають діти місцевих людей, а не зайшлі з інших губерній.

Невідомо, чи помогли б протести діячів земства проти "законоучителя", що дбав про "обрусеніє края". Довелося нам рішитися на діло, яке зруйнувало плян о. Преображенського.

Я жив тоді у жидівській родині і до мене приходив Чижевський радитися, що робити проти "рудого попа" (таке прізвище дали школярі Преображенському). — Треба поспішати, щоб не було пізно, — казав Чижевський. І ми додумались.

Була вже "глупа ніч". В місті все спало, тільки собаки де-не-де перегукувались між собою. Зібравши каміння, пішли ми до дому, де жив "рудий піп". Каміння ми вгорнули в твердий білий папір, на якому написали (друкованими буквами) слова з типовими "кацапськими" помилками: "Штобъ тибя чортъ побралъ съ твоей симинаріей!". Ми знали, що котрийсь кандидат о. Прображенського провалився на іспиті з інших предметів, хоч він перед тим ґарантував своїм землякам, що всі будуть прийняті до семинарії. Вкинувши каміння в вікно в коридорі "рудого попа", ми щосили побігли геть, щоб не попасти в халепу. "Законоучитель", коли знайшов каміння з образливими словами, певно подумав, що то його питомці-земляки показали цим способом свою невдячність. Другого дня був у семинарії іспит із "Закону Божого". "Законоучитель" усіх своїх кандидатів на обрусителів провалив, і вони мали вибиратися "восвояси". "Рудий піп" при цій нагоді "зрізав" і мого племінника на іспиті з Біблійної історії, бо той не міг розповісти про діяльність пророчиці Деворри і Варака...

Винуватців за розбите вікно у законучителя не знайшли. Ця пригода довго була темою розмов і чуток у тихому "Сонгороді" — Олександрії. Ніхто не міг догадатися, що замах був ділом студента Петербурзького університету та ученика восьмої кляси Олександрійської гімназії. Цей епізод часто згадував Д. Чижевський пізніше. Коли я провідав його, тяжко недужого, в Гайдельберзі в липні 1976 р., то він, усміхаючись, промовив: "Ассіdit una nocte Alexandriae…". То були неначе слова римського історика про бешкет, який учинив в Атенах вільнодумний ученик Сократа — Алькібіяд з своїми приятелями, готуючись до походу на Сицилію 415 року перед нашою ерою: вони поперевертали в Атенах статуї бога Гермеса: "Accidit una nocte Athenis, ut omnes Hermae deicerentur".

Коли б не було нашої "action directe", то обруситель "рудий піп" напевне здійснив би свій плян. Протести земських діячів нічого не вдіяли б, бо законоучитель мав за собою силу царської адміністрації.

Перед літом 1913 р. вернувся Чижевський із студій в Петербурзькому університеті, коли я, Петро Яремченко, Ной Морозовський, Олександер Власенко та інші учасники самоосвітних гуртків готувалися до іспиту зрілости в гімназії. Чижевський не міг бути на тайних сходинах для вшанування Шевченкових роковин, в яких взяли участь ученики гімназії та семинарії на початку березня 1913 р.

То була подія, що наробила шуму в Олександрії, бо про тайні сходини довідалося начальство. Свято на пошану поета було перерване приходом інспектора гімназії Євгена Івановича Костенка в супроводі поліції. Ми зійшлися в приміщенні Івана Семеновича Губи, недалеко від гімназії. Коло портрету Шевченка на підвищенні горіли свічки, були підготовлені реферати. На поміч ми запросили видатного декляматора Гната Юру, що відбував солдатську службу як писар в канцелярії повітового "Військового начальника".

Після моєї доповіді про "Демократичні ідеї Шевченка" — Гнат Юра (пізніше він був директором театру імени Франка) деклямував поему Шевченка "Чернець". Настрій у всіх нас був ентузіястичний. Ми вже готувалися проспівати "Заповіт", коли хтось сильно почав стукати в двері. Брат І.С.Губи — семинарист Олекса — пішов відчинити, і перед нами з'явився інспектор Костенко. З ним були два поліціянти. Цей "малорос" глянув на портрет Шевченка і промовив саркастично: "Свічки як перед святим...".

Нас усіх переписали, але залишили на волі і ми порозходилися, кожний до свого приміщення. Нелегальне "зборище" на пошану Шевченка було визнане за проступок, політичне небезпечний. Педагогічна рада Учительської Семинарії постановила виключити зі школи тих учеників, що були на святі Шевченка: Андрія Долуда, Олексу Губу, Олексу Сімянцева та інших. Нас — гімназистів 8 кляси — врятували ліберальні вчителі. Була чутка, що не хотіли вчителі гімназії "ослабити" восьму клясу перед матуральними іспитами, коли б виключили найкращих учеників. Нам дано найнижчу ноту з поведінки (число 3). Сам директор Богданович (білорусин) виголосив перед учениками всіх восьми кляс промову в залі гімназії, де висів портрет царя Миколи II. Казав про небезпеку від "мазепинства"...

За участь у святкуванні Шевченка найгостріше був покараний Гнат Юра, бо в армії "українофільство" вважали за тяжкий політичний злочин. Про це святкування довго ходили леґенди в Олександрії: була поголоска, неначе на тих сходинах були також учениці дівочої гімназії, але нібито вони повискакували з приміщення через кватирку у вікні, і що найтрудніше було сестрі Чижевського Марії, бо вона була "пухкенька" і ледве проскочила на волю через тісну кватирку...

Національна приналежність учителів гімназій мужеської та дівочої і учительської семинарії в Олександрії була ілюстрацією обрусительської політики царського уряду. Ось імена учителів: Белоусов, Яковлев, Якушєв, Осіпов, Богоявлєнський, Фетов, Князєв — все люди з Московщини. Нам здавалася їхня вимова трохи дивною, тому ми їх називали "кацапами". Учителі з іменами українськими — Костенко, Коморний (він писався "Каморний"), Левицький, Боярський, Голованський, були до мозку костей зросійщені. Деякі з них при навчаннні глузували з україської мови. Учителів з українськими симпатіями — як Звінський, Лащенко, Церетелі — начальство старалося "заморити" переводом з однієї школи до другої "для пользи служби" (такий був урядовий термін).

Щоб оминути доган і кар, учасники тайних самоосвітних гуртків були дуже обережні в розмовах з іншими. Наприклад мої одноклясники Петро Коробка, Теодосій Вилко, Федір Певняк та Олександер Малишко — зовсім не знали про тайні гуртки, в яких я брав активну участь. Запросити їх вступити до гуртків я не рішався, бо бачив їхню політичну відсталість. Малишко, наприклад, не хотів називати себе ні українцем, ні малоросом, а казав, що він "новорос". (Степова Україна мала урядову назву — "Новоросія").

Також нижчий персонал гімназії був російський: "надзирателі" Павлов і Ґрінберґ. Їх повинність була слідкувати за порядком у школі на "перемінах", коли учеників випускали із кляси. Павлова ми називали "Мікадом", бо був він зовсім японського типу; Ґрінберґ був німецького роду, зросійщений до останку. Сини його вчилися в гімназії, старший — Федір в одній клясі зі мною. Ніколи я не помічав у нього ніякого "українофільства", тільки довідався пізніше, що його молодший брат, бувший Олександрійський гімназист, служив у поліції ("Державна Варта") за влади Скоропадського в 1918 р. і був убитий повстанцями в селі Верблюжці чи в Шарівці недалеко від Олександрії.

Федора Ґрінберґа я зустрів у липні 1919 р. на Поділлі, як старшину Армії УНР, недалеко від фронту, де стояв на спочинку його курінь. Дуже ми зраділи цій зустрічі, згадали школу, в якій училися. Спитав я за його молодшого брата і нашого одноклясника Володимира Проценка, що загинув з рук повстанців. "Обидва були в карательній сотні, то й дістали, що заслужили. Собаці собача й смерть", — почув я від Федора Ґрінберґа.

Про мою зустріч з Ґрінберґом я оповідав пізніше Чижевському. Він не здивувався, що в тих подіях на Україні йшов "брат на брата". Казав, що й за революції Хмельницького таке бувало: два брати-шляхтичі Хмелецькі були в рійних таборах. Один у війську польськім, другий — у Війську Запорізькому.

Доводилося мені розмовляти з Чижевським — про історію України, про втрачену свободу, не вважаючи на величезні криваві жертви в боротьбі з ворогами. Чижевський казав, що головною загрозою для української державности було дуже невигідне географічне положення: орди кочових народів руйнували Україну ще й у другій половині 18-го віку. Через те настало ослаблення України-Русі, бо наїзди номадів тривали від 10 століття.

Політичну незалежність називав Чижевський необхідною передумовою всебічного розвитку народу. Не був він згідний з Геґелем, що боготворив державу, однак казав, що іншої форми життя й розвитку народів ще ніхто не створив. Чижевський згадував слова Вольтера: "L'Ukraine a toujours aspiré à être libre". — Само собою, Вольтер мав на увазі політичну незалежність України, — казав Чижевський.

В травні 1913 р. я виїхав на лівий берег Дніпра в село Шульгівку до товариша Теодооія Вилка, щоб разом готуватися до іспиту зрілости. Коли я вернувся в Олександрію, то Д.Чижевський був уже дома, приїхавши з Петербургу. Після матуральних іспитів (екзамени зрілости) я залишився на деякий час в Олександрії.

Був гарячий день у червні, коли нас троє — Чижевський, я і Олександер Власенко — вирушили пішки з Олександрії до Єлисаветграда (тепер "Кіровоград"), віддаленого на 60 кілометрів. Не мали ми ніякого визначеного завдання. Мали ми на собі білі убрання і солом'яні брилі на охорону від спеки. Не поспішаючи, минули ми Петриківку ("Нова Прага"), ідучи між нивами, де росла здебільшого озима пшениця.

Прямуючи до Єлисаветграда, ми згадували всякі комічні факти з життя в Олександрії. Чижевський оповіщав, що в літі 1912 р. були в Олександрії два студенти з Петербурзького університету: Левко Чикаленко та Олександер Шульгин. Їх послав відомий антрополог і етнограф Федір Кіндратович Вовк на Україну для дослідів фізичної структури нашого народу. Колись Вовк (Волков) був на еміграції, де належав до співробітників "Громади" Драгоманова і Подолинського в Женеві. Після революції 1905 р. Вовк вернувся в Росію і був призначений на директора музею імени імператора Олександра ІІІ в Петербурзі. Був Вовк теж професором Петербурзького університету і коло нього гуртувалися студенти-українці, дослідники антропології та етнографії.

В Олександрійському повіті Л.Чикаленко й О.Шульгин робили антропологічні виміри і при тому фотографували. В одному селі їх трохи "не побили люди, бо підозрівали, що в фотографічному апараті сидить "нечиста сила". В Олександрії молоді дослідники зустріли літнього діда, міряли його череп, фотографували. Довідалися від діда, що він мав 112 років. "Як же ви дожили до такого високого віку? — Та, правду кажучи, до 70 літ був із мене гіркий п'яниця. А потім — перестав". — Із цього мораль, — жартував Чижевський: — Пийте горілку до 70 років, а тоді покиньте і доживете до століття...

Власенко пригадав учителя Фетова, що навчав у гімназії історії. Коли його ученики опитали про причини Великої Французької Революції,- він дав лапідарну відповідь: "Рок, фатальные обстоятельства"! Я згадав учителя фізики Йовановича, серба. Він, мабуть, хотів зробити кар'єру на службі в школі, тому чіплявся до учеників, навчав їх "дисципліни". Гімназисти мусіли носити приписані правилами кашкети з царським гербом на околичку. Ми — "вільнодумці" — в зимові холодні дні "надягали смушеві шапки — чорні й сиві. Раз мене побачив Йованович на вулиці в незаконній шапці і доніс інспекторові Георгієві Коморному. За сиву шапку мені висловлено догану. — Шкода, — казав Чижевський: — Треба було б цьому навуходоносорові (так ми називали доносителів) порозбивати вікна...

Дорогою до Єлисавета Чижевський казав, що поняття "гидкого" — умовне. Згадав леґенду Євангельську про апостола Петра, котрому з неба спустився кіш з усякими гадами і голос велів: "Петре, заколи та їж"! Саме при дорозі скакав невеличкий пташок. Чижевський спромігся його піймати і положив собі в рот. Казав, що відчув на зубах оскому. Коли ми надвечір прийшли до хутора Чижевських, де був невеликий ставок, то я пробував показати мою негидливість: піймав жабу і хотів її взяти в рот. Але не міг, не видержав іспиту...

Хутір Чижевських був під арендою. Нас прийняли хлібороби дуже привітно, засмажили яєшню з салом, а "на потуху" принесли теплого, свіжо надоєного молока. Пробували ми те молоко пити, але не могли: корови вдень паслися і наїлися полину. Тому молоко було нестерпно гірке, гірше хини. Довелося полоскати зуби холодною водою.

Не пам'ятаю, чому ми не дійшли до Єлисавета: мабуть спека нам надокучила. Переночувавши на сіні в хуторі, ми дійшли до станції Шарівки і поїхали через Знам'янку до Олександрії.

Чижевський збирався з осени до Києва, а я, за порадою педагога Звінського, послав свої документи (теж "Свидетельство о политической благонадежности") в Петербург до канцелярії "Імператорського Історично-філологічного Інституту". Після іспиту з грецької мови мене прийнято до цієї школи, що готувала учителів для середніх шкіл з літератури, історії, географії та клясичних мов. І.М.Звінський, що радив мені вступити до цього Інституту, хвалив особливо його професорів: Тадеуша Зелінського (в російській мові він був відомий як "Фаддей"), знаменитого класичного філолога, і директора Інституту Василія Латишова, клясичного археолога, спеціяліста з епіграфіки, члена Академії Наук, та інших, з якими Звінський зустрічався на з'їздах класичних філологів.

Коли в Інституті в вересні 1913 р. почалися лекції з грецьких і римських авторів, з історії та літератури, погода в Петербурзі була тепла. Я мав нагоду оглянути музеї й мистецькі ґалерії, де було немало речей і творів з України. Але незабаром нахмарило. Дощі й тумани, темно-сіре небо навіяло на мене меланхолію, і я писав до Чижевського, що розумію, чому він не видержав довше в Петербурзі. Я згадував у листах про недолю двох єгипетських сфінксів, що стояли на березі Неви, недалеко від палацу Академії Мистецтв, де 1861 року умер Шевченко. Я писав Чижевському, що сфінксів треба вернути в Єгипет або перевезти в Олександрію, де, під гарячим сонцем, вони почуватимуть себе неначе дома, як в Олександрії Єгипетській... Чижевський радив мені покинути "смітничок Миколи" (так Шевченко називав Петербург) і перебратися в Київ. В листах ми незмінне писали — "Р.D.P." або повно: Pereat Domus Romanorum.

Поволі я звикав до холодного, мокрого "Пітер-Бурха" (так, на голландський лад, назвав свою столицю цар Петро І). Я знайшов багато книг і рукописів з історії України в бібліотеці Академії Наук, недалеко від Історично-філологічного Інституту. Я заглибився в студії і дедалі менше звертав увагу на примхи надморського клімату.

Восени 1913 р. царська адміністрація зорганізувала в Києві судовий процес проти Бейліса, обвинуваченого за "ритуальне вбивство". Російський "релігійний філософ" Васілій Розанов приєднався до урядової пропаганди. Він написав у газеті "Новоє Время" ,про свою розмову з "євреєм Беренсом", котрий запевняв, що жиди вживають кров християн для "ритуальних цілей". Розанов подав у газеті адресу й телефон "єврея Беренса". Я пильно слідкував у пресі за судовим процесом Бейліса. Прочитавши "Новоє Время" з статтею Розанова, я зараз зателефонував до Беренса. На моє питання про "ритуальні вбивства" Беренс збентежено, затикаючись, говорив, що Розанов у своїй статті "все перековеркал", бо я, казав Баренс, "зовсім не єврей" і не брюнет, а блондин... Знавши напрям Розанова, я до нього не писав у справі т.зв. ритуальних вбивств. В листі до Чижевського я описав цю дивну пригоду з "релігійним філософом" Розановим.

Чижевський писав у листах про культурне життя в Києві, хвалив місячник української соціялдемократичної партії — "Дзвін", що виходив з участю Дмитра Антоновича, Левка Юркевича, Володимира Левинського та інших.

Ми не могли замкнутися в своїх студійних "келіях". Політична атмосфера в Европі була повна неспокою. Чижевський згадував в листі про книжку німецького генерала Бернгарді (Bernhardi) що вийшла в російському перекладі: "Превентивна війна".

В лютому (старого стилю) 1914 р. російський уряд заборонив святкувати столітній ювилей Шевченка. У Києві відбулися бурхливі демонстрації студентів і робітників проти заборони. Чижевський писав, що цареславна преса в Києві представила демонстрації як вираз прихильности "мазепинців" до Австрії та Німеччини...

В листі до Чижевського я описав єдине на всю Російську імперію леґальне свято Століття Шевченка, що відбулося в актовій залі Імператорського Історично-філологічного Інституту в Петербурзі, в березні 1914 року. Студенти-українці просили дозволу директора Інституту академіка Латишова, щоб дозволив вшанувати пам'ять Шевченка в будинку цієї школи. Латишов дав згоду, поставивши лиш умову, що ювилей призначений буде для самих студентів Інституту. Так і сталося. Головним промовцем про поетичну творчість Шевченка був професор Тадеуш Зєлінський. В своїй промові він назвав себе українцем: він був родом з Волині. Майже всі професори Інституту були присутні на цьому "закритому ювилеї" Шевченка. В рефератах студентів — П.Феденка, Володимира Гнатюка, Андрія Пінчука і Анатолія Музиченка були освітлені й політичні проблеми в творчості Шевченка. Була й мистецька частина: деклямація і музичні нумери.

Їдучи з Петербурга додому, я звичайно спинявся по дорозі в Олександрії. Також: в червні 1914 р. я провідав Чижевського та інших приятелів. В цьому тихому місті серед людей політичне заінтересованих було велике напруження. Студент Петербурзького Технологічного Інституту Михайло Лисий, син Олександрійського священика, склав лист на адресу Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові для піддержки боротьби австрійських українців за створення університету. Ми гуртом підписали цей лист, що кінчався словами: "Най жиє український університет у Львові"! Лист написав Лисий у формі, уживаній у Галичині.

Коли згадували ми про загрозу війни, то Чижевський казав, що російської "тюрми народів" нам немає інтересу боронити. Невдача в війні може викликати революцію. Так було 1905 р., коли поразка в війні з Японією захитала була трон Романових.

Воєнна хуртовина почалася незабаром після вбивства наслідника трону Габсбурґів архикнязя Франца Фердинанда в Сараєві. У відповідь на мобілізацію російської армії німецький кайзер Вільгельм II оголосив війну Росії й Франції 1 серпня 1914 р. Я бачив смутні сцени розлуки мобілізованих з їхніми родинами. Було чути голосіння жінок, плач дітей, що розлучалися з мобілізованими на полустанку Веселі Терни. Поїхав я з моїм мобілізованим братом до вузлової станції П'ятихаток, відтіль його повезли з іншими до повітового міста Верходніпровського, а я рушив поїздом в Олександрію.

Спинився в домі Чижевських. В Олександрії ми були свідками затьми сонця, яка перелякала людей і звірят. Нас — студентів вищих шкіл — до війська ще не кликали і ми були глядачами того, що діялось навколо.

Незабаром прийшла звістка, що уряд заборонив всю українську пресу, хоч її було "як кіт наплакав". Не вважаючи на лояльні заяви редакції, єдина на всю Україну щоденнна Газета "Рада" в Києві стала жертвою заборони. "Цей режим дорого заплатить за свої злочини", — казав Чижевський у товаристві студентів Михайла Лисого, Михайла Бачинського (котрого називали "Миня") і третього Василя Пихая, котрий зазнав уже тюремної неволі за революційну пропаганду.

далі >>>