<<< назад

Наше обурення на замір російського уряду — задушити українську культуру в окупованій Галичині й Буковині — ще збільшувалося через виступи російських шовіністів, котрі до царських "бичів" додавали своїх "скорпіонів". Такий був член Петербурзької Академії Наук Алексєй Соболевський. Він писав у реакційній пресі про українське національне відродженння: "Українство в не-українських колах відоме під назвою мазепинства — і не без підстави". Я дав Соболевському відповідь статтею в місячнику "Украинская жизнь" (березень-квітень 1915 р.), що виходив у Москві під редакцією Симона Петлюри. Статтю, підписану псевдонимом "П.Тернівський", я послав Чижевському до Києва. Він зразу догадався, хто автор, і писав мені, що Соболевський стоїть на рівні "рудого попа"... Ми вірили, що революція очистить шлях для вільного розвитку Росії й України.

Революція почалася в березні 1917 р. Мене вона застала в Петербурзі, Чижевського — в Києві. Перед упадком царського режиму (Чижевський був арештований за революційну пропаганду, але переворот у Петербурзі визволив його.

Наші надії на нову, світлу добу в історії народів бувшої Російської імперії і всього людства не здійснилися. Революція, прискорена воєнними подіями, не зміцнила демократичної еволюції. Навпаки, війна вела до руїни демократичні здобутки революції.

Чижевський закінчив студії в Київськім університеті восени 1919 р. і одержав диплом "першого (тобто — найвищого, П.Ф.) ступеня". Його дипломна праця мала темою філософічний розвиток поета Шіллера (вона частинно була надрукована (Пізніше німецькою мовою). Слідом за тим в р. 1920 .Чижевського вибрано на доцента Вищих Жіночих Курсів (вони були на рівні університету) при катедрі Загального Мовознавства. На початку 1921 р. його обрано як доцента філософії в "Інституті Народної Освіти" (так комуністичні реформатори перейменували були Університет св. Володимира). Однак Чижевський в цих школах не вчив, та й не диво: то були хаотичні часи.

Я навчав латини й історії в новозаснованій українській гімназії в Веселих Тернах, поблизу промислового міста Кривого Рогу, від вересня 1917 р., а від осени 1918 р. почав учити української мови й літератури в Учительському Інституті та в другій гімназії міста Катеринослава (тепер — "Дніпропетровське"). Однак довелося перервати педагогічну працю: треба було, як писав Іван Котляревський, "повинність ісправлять", бо було "общеє добро в упадку". Боротьба проти наїзду російської "червоної армії", якій помагали збаламучені большевицькою пропаґандою ватаги анархіста Махна, оборона проти "білої армії" Денікіна, відсіч розкладовій роботі безголових українських "радянців" ("боротьбистів" і "незалежників") — все це вимагало багато часу й енергії.

Нагодою я зустрівся з Чижевським у Києві в січні 1920 р. Як політичний референт Армії Української Народної Республіки, що почала з Волині 6 грудня 1919 р. Зимовий похід проти російських армій — "білої" і "червоної", — я добився — залізницею, кіньми й пішки від Городища (біля Черкас) до Києва. Я мав завдання — принести певні відомості представникам українського громадянства нашої столиці про пляни уряду й армії УНР в той час.

Не пригадую, хто дав мені адресу Чижевського: Левко Чикаленко чи Йосип Гермайзе. З ними я провідав і Сергія Єфремова. З Чижевським я сходився в приміщенні його тестя, заможного Київського купця Ізраїля Маршака. Дружини Чижевського і родини Маршаків у Києві в той час не було, і він жив сам у великім приміщенні в Олександрівській вулиці. У Чижевського я застав колегу Ноя Морозовського, що був одружений з сестрою Чижевського Марією. На тодішню ситуацію і на майбутність Чижевський і Морозовський дивилися песимістично. Про большевицький режим Чижевський казав, що він не знає справедливости й гуманности і повертає суспільство до варварства:

— Можуть до мене прийти, арештувати й "розміняти" без суду, бо живу в "буржуйському приміщенні", — казав з смутною усмішкою Чижевський. — "Дивно, що знаходяться поети, які в своїх віршах прославляють цей бандитизм, мов досягнення поступу...". Чижевський мав на думці поезію Александра Блока "Дванадцять". Автор ставив звичайних злодіїв-душогубів, котрім "нічого не жаль", як нових "апостолів" Ісуса Христа. Про російську "білу армію", що на початку вересня 1919 р. була захопила Київ, Чижевський казав, що вона "пропаща": провідники "білого руху" хотіли відновити старий режим і показали себе сліпими шовіністами. В Києві російські реакціонери палили українські книжки, незалежно від їх змісту. Казали: "Собачий язик"...

Режим Скоропадського, що панував сім місяців в 1918 р., опираючись на російські реакційні сили і на німецьке військо, Чижевський називав головною причиною української руїни. Адже терор гетьманської "державної варти", знущання поміщицьких "карательних відділів" над селянством, репресії проти політичних і культурних українських діячів — все це підготувало ґрунт для большевицької пропаганди: мовляв, "червона армія" прийде і визволить Україну від панування поміщиків і капіталістів. Бачивши навколо насильство, терор, зубожіння населення і грабування України переможцями, Чижевський казав: "На мій вік їх (большевиків) вистачить...".

Однак Чижевський не втрачав свого вродженого гумору. Показуючи мені своє свідоцтво цивільного шлюбу, видане підчас короткого панування "білої армії" в Києві, казав, що, коли б мені довелося під советським режимом женитися, то вийшло б наяв, що я був "найбільше покривджений" через упадок царського уряду. Моє ім'я й прізвище писали за самодержавної влади через Фиту: "Афанасій Феденко". А новий російський правопис зліквідував "Фиту"...

Оповідав Чижевський, як його в Києві були заарештували представники "революційної влади". Тільки щасливою нагодою він не став жертвою "комуністичного правосуддя". Уповноважений "народної влади" вів арештованого Чижевського до імпровізованої в'язниці, де збирали кандидатів на "шльопку" (розстріл). Зустріли вони іншого озброєного і той радив супровідникові Чижевського зараз на місці застрелити арештованого, щоб не томитися, йдучи на гору до тюрми. Конвоїр послухав "доброї поради" товариша і вже націлився на Чижевського. Але голос із в'язниці звелів, що всі арештовані мають зійтися в збірному приміщенні. Супровідник залишив Чижевського в будинку тюрми, а він минув двері приміщення, де зведено разом кандидатів на кару смерти, спокійно обійшов увесь будинок і непомітно вийшов додому тими самими дверима, якими був приведений своїм сателітом. Реґістрації арештованих не було, то й не шукали, де подівся Чижевський.

Минув рік двадцятий, і я в той час, мандрувавши по Україні, добився в кінці грудня на правий, басарабський, беріг Дністра. Через Букарешт і Чернівці доїхав до Львова, де знайшов Ісаака Мазепу, Осипа Безпалка та інших діячів українського уряду, членів Української Соціялдемократичної Партії. В літі 1921 р. на адресу редакції журналу "Соціялістична думка" прийшов до мене лист від Чижевського з Німеччини. Писав, що йому пощастило перейти "Ризький кордон" до Польщі, а потім добратися до Німеччини, разом з дружиною Лідією. Обоє записалися на студії в університетах. Чижевський відновив студії з філософії у визначних професорів: Гуссерля, Ясперса, Ріккерта, Кронера, Гайдеґґера та інших. Хоч довелося йому добувати гроші на прожиток лекціями латинської мови японським студентам, однак, Чижевський писав, що чує себе в науковій атмосфері "щасливим", що німецьку мову швидко опановує, бо ще з дому має "великий запас слів".

Ми зустрілися з Чижевським у Берліні на початку 1923 р. Саме тоді були надруковані в видавництві німецької Соціялдемократичної Партії - "Dietz Nachfolger" — книжки: Ісаак Мазепа — "Der Bolschewismus und die rusische Okkupation der Ukraine" і моя: "Der nationale und soziale Befreiungskampf der Ukraine". Теж книжка про голод в Україні, підписана представниками Української Соціялдемократії — І.Мазепою і П.Феденком, вийшла в тому самому видавництві мовами англійською та німецькою: "The Famine in the Ukraine" і "Die Hungersnot in der Ukraine".

Чижевський не вірив в еволюцію большевицького режиму до демократії, навпаки, казав, що партійна диктатура стане гостріша, бо тільки такий режим може вдержати під контролем різнонаціональну імперію. Надіявся на розвиток освіти й науки, що може трохи злагіднити "московську жесточь".

В пенсіоні на Tauenziehenstrasse в Берліні мали ми (Мазепа, я і Чижевський) розмови на різні теми. Чижевський згадував про свої дискусії з київськими большевиками ще перед "Жовтневим переворотом" 1917 р. На його питання, чи большевицька партія, захопивши владу, скориться перед волею більшости в вільних виборах і зречеться влади, большевики відповідали: "Ніколи!". Вони заявляли, що для забезпечення свого панування большевицька партія готова "по коліна бродити в крові" і проти арештованих противників буде вживати мук (тортур), щоб примусити їх "признаватися".

Незабаром, від 1924 р. Чижевського запрошено навчати в Українському Високому Педагогічному Інституті імени Михайла Драгоманова в Празі. Цей Інститут, Український Вільний Університет, Господарську Академію, засновано з допомогою уряду Чехословацької Республіки. Як професор Українського Педагогічного Інституту та від р. 1929 професор Українського Вільного Університету Чижевський розвинув широку діяльність, як педагог і автор наукових праць. Його книги й статті виходили мовою українською та в інших мовах. Минав час. Змаліло число молодих українців, що могли б студіювати в Українському Педагогічному Інституті, і цій школі довелося готуватися до скорочення діяльности та до ліквідації.

Працями з філософії й літератури Чижевський здобув собі ім'я в науковому світі. 1931 р. його запрошено одночасно до двох німецьких університетів у Бонні та в Галле як лектора з области славістики. Від 1932 р. почав він свою педагогічну працю в Галле, де діяв до кінця другої світової війни. В роках 1935-1938 Чижевський викладав слов'янські мови також в університеті в Єні. В Галле Чижевському надано титул доктора філософії 1933 року і це давало йому право на габілітацію в тому ж таки університеті. На перешкоді стала "расова проблема": д-р медицини Лідія, дружина Чижевського, не належала до "арійської раси". Тому Гітлерова адміністрація не дозволила Віденському Університетові прийняти Чижевського на катедру філософії в цьому університеті. Та сама заборона прийшла 1942 р., коли університет в Братіславі вибрав Чижевського на катедру філософії: Словаччина була під німецькою протекцією і її режим слухав наказів з Берліну. 1939 р. Чижевський мав надію виїхати в Нью-Йорк до Колумбійського університету на виклади, про що вів переговори з адміністрацією цього університету. Однак війна перешкодила. Мусів залишитись у Галле, де його гнітила непевність з "расових" причин, бо міг попасти як "підозрілий" в концентраційний табір. В серпні 1941 р. поліція заборонила Чижевському виїзд поза місто Галле.

Не вважаючи на все, Чижевський невпинно працював науково і як педагог. Обсяг його діяльности в Галле був надзвичай широкий: лекції з области славістики, історії слов'янських літератур, в тім числі українського письменства, історія культури слов'янських народів, курси слов'янських мов, включно з українською, лекції про слов'янську містику, історія протестантизму у слов'ян. В семинарі проф. Чижевського студенти мали можливість вивчати польську й чеську поезію Середньовіччя і Київські літописи, життя святих, і теж найновішу літературу слов'янських народів. Ця праця мала значні здобутки: в семинарі Чижевського підготовано 6 докторських дисертацій, з яких 4 були надруковані. Поза тим студенти семинару написали коло 20 наукових праць, що були опубліковані в журналах — "Zeitschrift für slavische Philologie" і "Kyrois".

Про наукову творчість Чижевського свідчить факт, що від 1921 до 1945 р. надруковано 450 його праць різними мовами. Три книги і кілька його статтей, готових до друку в Празі, німецька цензура заборонила опублікувати в час окупації Чехії 1939-1945 рр. Чижевський перед смертю своєю висловлював надію, що ці праці хоч почасти будуть опубліковані. В архівах міста Галле .Чижевському пощастило знайти працю знаменитого чеського педагога і політика 17 віку Яна Амоса Коменського — "Пансофія" та інші твори чеського патріота. Чижевський відкрив у Галле також латинські твори українських учених минулих віків, що студіювали в західно-європейських університетах. Коли я готував збірку текстів, писаних латинською мовою, для книжки, що вийшла в Празі під заголовком "Ukraina Latina", то Чижевський прислав мені цитати із латинських поетичних творів Теофана Прокоповича, які він знайшов у Галле.

В час війни 1939-1945 рр. моя кореспонденція з Чижевським порідшала: не хотілося давати матеріял цензорам, що контролювали листи. Необережне слово могло принести авторові листа або й адресатові тяжкі наслідки. В одному листі до Чижевського в 1943 році, після катастрофи німецького війська під Сталінградом, я цитував слова Юлія Цезаря з "Commentari de Bello Gallico". Цезар остерігав одного ґаллійського отамана, щоб не хвалився воєнними перемогами, бо, мовляв, Di immortates деколи дають людям великі успіхи, щоб потім надміру гордих покарати й знищити. Я натякав латинською цитатою на хвастощі Гітлера, котрий, після перших перемог на заході, хвалився, що доля не судила йому визначних противників, а саму дрібноту...

50-ліття Чижевського в 1944 році я згадав статтею, що була надрукована в "Краківських Вістях". Чижевський прислав мені свою фотознимку, і я писав до нього стурбовано, що з фотографії було видно, як він в роках війни "підтоптався". При зустрічі в 1945 р., по війні, я побачив, що Чижевський дійсно дуже "подався": схуд і втратив давню жвавість рухів. Він оповідав, що живши в Галле, не мав достатнього харчування і так був ослаб, що, нахилившись з вікна свого приміщення, випав був вниз головою на камінний пішохід. — "Ото диво, — казав з своїм звиклим гумором, — череп не тріснув, і я залишився salvus et incolumis".

В Галле покинув Чижевський свою цінну бібліотеку, рукописи й фотокопії. Перебувши одну тиранію, не хотів він жити під іншою, що прийшла зі сходу.

Оселився Чижевський у Марбурзі над Ланом, де почав виклади із славістики в 1945 році. В його семинарі бракувало українських текстів, то я, перебуваючи в Авґзбурзі, посилав до Марбурґу українські газети й книжки, що виходили тоді в Західній Німеччині. Чижевський одержував харчову картку, як усі мешканці розділеної на "зони"Німеччини, і йому не вистачало "калорій". Я просив управу Українського допомогового комітету в Авґзбурзі, щоб послала пакунок з консервами в Марбурґ. Я пояснив, яка наукова сила була з Дмитра Чижевського. Бо дехто з членів управи комітету вперше почув ім'я Чижевського...

Чижевський взяв участь у праці створеної в Німеччині Вільної Української Академії Наук та відновленого Українського Вільного Університету. Він мав публічні доповіді із своєї спеціяльности в різних містах Західної Німеччини. В Марбурзі Чижевський був призначений на посаду тимчасового директора новозаснованого Слов'янського Семинару. Кілька університетів Західної Німеччини домагалися, щоб Чижевський був затверджений як звичайний професор цих установ. Однак, на перешкоді стали якісь темні сили, що своїми доносами представили Чижевського американській військовій адміністрації як "комуніста"... Тільки 1949 р. Чижевський міг виїхати за океан, де він почав викладати в Гарвардському університеті як "професор-гість". В Америці Чижевський знайшов, після довгої розлуки, дружину Лідію і дочку Таню. Із Америки мав я листи від Чижевського, в яких він писав теж; про убогий стан українознавства в Гарварді: в бібліотеці університету був тільки "Кобзар" Шевченка в російському перекладі...

В Америці Чижевський виступав часто з доповідями на наукових конференціях УВАН і містив статті в різних журналах, теж в "Анналах" УВАН. В Америці була опублікована англійською мовою його порівняльна історія слов'янських літератур та інші праці. Америка не могла дати Чижевському достатнього матеріялу для його наукової праці. Про це писав мені Чижевський, коли я перебував у Лондоні. Тому Чижевський охоче згодився стати директором Слов'янського Інституту при університеті в Гайдельберзі. В Німеччині він розвинув широченну наукову, педагогічну й редакторську діяльність.

Можна дивуватися, де брав він час і енергію на читання і писання книг та статтей різними мовами, на редагування міжнародних журналів, присвячених новим мовам і літературам, на рецензії нових видань, на передмови до передруків творів письменників з різних слов'янських літератур. "Lesefrüchte" (плоди читання) Чижевського, друковані в " Zeitschrift für slavische Philologie " (Гайдельберґ), викликають подив у кожного з приводу величезної ерудиції автора. Вони будуть завсігди джерелом знання для славістів.

1956 р. в Америці вийшла Чижевського Історія Української Літератури від початків до доби реалізму. Ця книга була видана з доповненнями в англійському перекладі 1975 року. Поряд з цією кипучою діяльністю Чижевський брав активну участь в різних міжнародних наукових з'їздах. Він був і на Міжнародному Конгресі Славістів у Празі, в 1968 р., саме в час "політичної весни", що була "заморожена" окупацією Чехословаччини військом Совєтського Блоку в серпні 1968 р.

Зустрічі з науковцями з Росії та України, що були на конґресі славістів у Празі, залишили в пам'яті Чижевського смутні спомини:

— Вони дуже залякані і все оглядаються на приставлених "політруків", щоб не сказати чогось, що переступає межу дозволеного, — оповідав Чижевський. Казав, що особливо визначався угодовством супроти партійних наглядачів член Московської Академії Наук Віктор Віноґрадов. З Віноґрадовим я вчився на одному курсі в Історично-філологічному Інституті в Петербурзі 1913-1917 р. Тоді Віноґрадов уважав, що наука має бути безстороння і незалежна.

Продукцію в Україні під комуністичним режимом в науках гуманітарних Чижевський ставив дуже низько: праці з мовознавства, літератури, філософії та історії. Про "Український Історичний Журнал", що виходить в Києві від 1956 р., Чижевський казав: "Годиться для готтентотів...".

— Київ, — казав Чижевський, — був у минулому джерелом освіти для народів православної віри.

Згадуючи Київський "Патерик", перевиданий в Мюнхені з його передмовою, Чижевський казав, що всі єпископи, котрі несли культуру на Суздальщину (пізніше Московщину), прийшли туди з України. А тепер — українську історію починають від "Жовтневої революції"...

Студентам із України, що приїздили в Гайдельберґ порядком "культурного обміну", Чижевський читав лекції українською мовою. В Києві чи Харкові нашу мову заміняють "язиком Леніна".

Заслуги Чижевського визнано в науковому світі: його обрано в члени Академії Наук у Гайдельберзі і Хорватської Академії Наук у Заґребі та інших наукових установ. Чижевський був президентом Товариства Славістів у Німецькій Федеративній Республіці і головував на міжнародних з'їздах славістів. Науковий світ ушанував Чижевського збірниками статтей різних авторів на відзначення його 60-ліття (1954 р.) і 70-ліття (1964 р.).

80-ліття Чижевського згадано в статтях, що вийшли в пресі на чужині. Однак в Україні про ювилейні дати Чижевського згадки не було. "Партійна наука" не може подарувати Чижевському його об'єктивної оцінки літературного процесу. Чижевський писав, що в 17 стол. Московщина була "літературною провінцією" України. Тому, коли ім'я Чижевського згадується в літературних працях в Україні, то звичайно з "epitheton ornans": "буржуазний націоналіст".

Цього звичаю не смів обминути й член Академії Наук України Олександер Білецький у своїй "Історії Української Літератури" (т. II, Київ, 1965 року). О.Білецький докоряє Чижевському, що він літературу Київської Русі вважає давньою українською літературою: "Поглядами радянських істориків чи літературознавців він нехтує". Невдоволений Білецький ще й іншим. Він цитує слова Чижевського:

"В цілому російська література XVII віку виглядає в певний час та в певних частинах як якийсь філіал української літератури". Погляди Чижевського називає Білецький "безперечною гиперболізацією"(стор. 62). Академік Білецький записує Д.Чижевського в "українські буржуазні націоналісти" поряд з Грушевським, Степаном Смаль-Стоцьким і Леонідом Білецьким (стор. 311). Також за "формалізм" Чижевського, за його методу при вивченні письменства звертати увагу на стилістичні особливості літературних творів, він у неласці літературознавців в СССР, прип'ятих до тачки так званого "соц. реалізму".

Різні вияви великодержавного шовінізму в працях підсовєтських учених викликали у Чижевськото обурення. В своїх книгах, статтях і в усних доповідях чи в дискусіях Чижевський писав і говорив спокійно, без чуттєвого забарвлення. Однак, мабуть йому таки дуже "допекло" читання творів "партійної науки". "Історію Української Літератури", видану в Києві під редакцією академіків О.Білецького, М.Ґудзія, Е.Кирилюка 1954 р., з допомогою кола "мовознавців, фольклористів, письменників, викладачів", Чижевський назвав "політичним памфлетом", бо книга показує "в історії українського суспільства виключно соціяльні та політичні елементи". Автори "Історії Української Літератури", "коли знаходять в українських творах аналогії з російськими, то вважають це за "доказ" впливу російської літератури! Навіть тоді, коли це здається виключене хронологічно або географічне..." ("Совєтська історія української літератури". Український Збірник, книга 3, видання Інституту для вивчення СССР, Мюнхен, 1955, стор. 61). Фальшування, перекручування, замовчування фактів, постійне прославлюваиня всього московсько-російського, принижування українських культурних здобутків в підсовєтській науці викликало огиду у Чижевського. Тому в його реценції на Київську "Історію Української Літератури" багато знаків питання(?) та вигуку (!), чим автор хотів висловити своє здивування, іронію, погорду, обурення. Наприклад, цитуючи слова "Історії Української Літератури", неначе Іван Вишенський "поєднував елементи російської (?) та польської мови з розмовною українською мовою", Чижевський іронізує:

"Було б цікаво бачити приклади "російської мови" в творах Вишенського-галичанина, що ніяких живих зв'язків з Москвою не мав!". Чижевський констатує:

"Головна мета авторів — ствердити, що українська література завжди залежала від російської, яка, мовляв, була безмежно вища..." "Автори вимагають від українських письменників "патріотизму" та "націоналізму", але не українського, а російського!". І далі Чижевський стверджує:

"Коли ми придивимось, якими методами письменники пристосовані до русофільської позиції книги, то побачимо, що ці методи є методами безсовісного фальшування. Це фальшування фактів ставить цю нову "Історію Української Літератури" поза межами науки! Правда, лише такими методами можна було зробити "русофілами" в сенсі, бажаному авторам книги, Шевченка, Франка або Лесю Українку". Не міг Чижевський сховати свого ремствування на "фальшування безсоромне та нахабне", в підсовєтській "Історії Української Літератури" (стор. 74). Само собою, Чижевського справедлива критика творів підсовєтської "партійної науки" викликала реакцію в відомому полемічному стилі тоталістичної преси.

Про безоглядні інвективи на Чижевського в різних органах совєтської "партійної науки" я писав в українській пресі на чужині. Чижевський радив мені не звертати уваги на те, що пишеться в пресі про його наукові праці. В листі з 23 березня 1961 р. він писав: "Хотів просити вас, залишити напади на мене в "Літературній Україні" без відповіді. Чи варто полемізувати з бабою Палажкою? А крім — може незначної — шкоди Інституту (Слов'янському, де Чижевський був директором. — П.Ф.) це ані мені, ані кому іншому нічого не дасть. Бачу, що треба припинити писати на українські теми, бо результатом кожної статті є лише лайки — з одного боку в УРСР, з другого і в Америці (напр., з боку Чапленка, а раніше ще й з боку Борщака)". Останнє речення писане в гумористичному стилі.

Доводилось часто згадувати в розмовах з Чижевським і в листах політику "злиття націй і мов", що практикується в совєтській імперії. У Чижевського ця русифікація, прикрита "інтернаціоналістичними" фразами, викликала огиду. Так зване "зближення мов" — це не тільки калічення мови поневоленого народу, але створює в ньому чуття нижчости супроти "старшого брата" — казав Чижевський. Він згадував слова Олександра Потебні, славного українського лінгвіста, в книзі "Мысль и язык", що калічення мови народу через насильну денаціоналізацію створює "оподление й мерзость запустения" на місці втрачених форм думання.

Після однієї розмови з Чижевським на тему "зближення мов" я послав йому пісню, котру пам'ятав ще з моїх студентських часів у Петербурзі: цю пісню записала й прислала мені з України моя сестра, як приклад мовного каліцтва:

"Чого, соловейко, смутьон невесьол, вєшаєш головку, зьорна не клюйош?
Клював би я зьорна, так волушка нєт, співав би я пєсню, так голосу нет:
Золотая клєтка зсушила міня. Молода дівчина по саду ґуля.
Кричала-гукала — "подай дохтаря!"
Приїжджає дохтарь — парень молодой, спрашує у дєвки, чим дєвка болна?
Вона отвічає: — Болить голова.
Годі тобі, дєвко, дохтаря дурить, пора тобі, дєвко, дитину родить!
Породила дєвка сина Василя, сама молодая по саду ґуля..."

Чижевськии казав: — Треба послати цей запис до Києва проф. Білодідові, що так щиро "розпинається" за зближення мов...

В "партійній науці" в СССР Чижевського "покарано" способом, заведеним під пануванням Сталіна: у всіх різномовних совєтських "енциклопедіях", де аж кишить від імен всяких партійних науковців, немає ані згадки про Чижевського. "Неначе й не було мене!" — міг би сказати Чижевський. Це зовсім мов із роману Орвелла: "1984"...

Чижевський гостро осудив політичні тенденції письменника Солженіцина. 16 березня 1974 р. він писав до мене, що Солженіцин "реакціонер. Це мені цілком ясно стало із його останнього роману ("Август 1914"), бо в ньому є похвали генералам того часу, насмішки над поезією символістів, та уявлення, що революцію зробили поляки (серед його героїв єдиний студент — свиня і поляк!). Поляками поясняли революцію антинігілістичні (реакційні — П.Ф.) романи"...

Раз була між нами розмова про так звані мандрівні сюжети, теми й стилістичні звороти, що зустрічаються в літературних творах і в устній поезії різних народів. Чижевський знаходив деякі аналогічні вирази у творах Гоголя і Діккенса, що постали без усякого взаємовпливу авторів.

Мені згадалася сцена із трагедії Шекспіра "Макбет". Макбет знав пророцтво, що йому грозитиме смерть тоді, коли рушить з місця "Бермінґгемський ліс". Такого чуда не сподівався Макбет і був спокійний. Але, коли побачив, що на нього рушили вороги, мавши в руках гілля, зрубане в лісі, він втратив відвагу, бо то було неначе здійснення пророцтва.

Я порівняв цей епізод в трагедії "Макбет" з піснею про Саву Чалого, котрого покарали запорожці, як зрадника. В пісні, яку я чув від мого батька, Сава Чалий "сидить кінець столу та все листи пише, а Савиха молодая дитину колише". Сава спокійний за себе, бо має вісті, "що далеко запорожці, геть десь за Тернами". Від Немирова на Поділлі і до мого рідного гнізда — Веселих Тернів в Вільностях Запорізьких — далекий шлях, тому й не турбувався Сава Чалий. Аж вийшло непорозуміння: запорожці, їдучи карати зрадника, нарізали гілок з терну і уквітчали себе й коней зеленими вітами. Отже, були "за тернами"... На Саву, що передався до ворогів свого народу, прийшла несподівана смерть:

"Ой був Сава в Немирові в ляхів на обіді,
та й не знає, не відає о своїй о біді"...

Чижевський пам'ятав пісні й оповідання, які йому доводилось чути замолоду в Олександрії. 1974 р. він прислав мені сатиричну пісню про "засідателя", що "гнався постом на чиюсь біду" і "серед ставу провалився на тонкім льоду". Люди, що хотіли рятувати засідателя, представника судової влади, були безрадні. Аж тут нагодився "жид пейсатий" і питається:

"Що таке у вас?" Коли йому сказали, що не можуть врятувати засідателя, він "пейсами потряс" та й каже:

"Ой нащо собі шукати людської біди? Лиш карбованця наставте, — вийде сам з води"...

Пісню Чижевський чув від швачки, що працювала в домі його батька. Цю сатиру знаходимо в "Співомовках" Степана Руданського. Чи стала поезія Руданського народною піснею? Сумніваюсь. Мій батько (народився 1854 р.) співав пісню про засідателя на голос:

"Та все через очі, коли б я їх мав"...

Коли Чижевський вийшов на пенсію і перестав бути директором Слов'янського Інституту в Гайдельберґу, він мав виклади на теми з літератури й філософії в різних університетах Німеччини. Був з нього блискучий лектор, що притягав численних слухачів.

1974 р., коли Чижевський довершив восьмий десяток літ свого віку, я надіслав до української преси статті, в яких дав оцінку науковій праці Чижевського, показавши надзвичайні досягнення Ювилята. Зокрема я згадав його дослідницьку пильність, котру називають грецьким словом акрірєїа (акрибея) Саме тоді вийшла німецька книга Чижевського про Григорія Сковороду, яку мені автор подарував. 17 червня 1974 р. Чижевський лисам до мене:

"Дорогий Панасе! Дякую за надіслані ювилейні статті. Не знаю, чи має сенс ця рекляма і що зрозуміють читачі з моїх наукових праць. Побачимо ще, які будуть українські рецензії на книгу про Сковороду".

В цих словах чується турбота Чижевського з причини "політизації", котру він бачив у деяких українських авторів на еміґрації: це можна назвати "партійною наукою з другого боку".

Через цей "ухил" Чижевський вийшов із професорської колегії Українського Вільного Університету в Мюнхені, коли на чолі "Дому Науки" поставлено було людину з неґативними кваліфікаціями. То був автор похвальної біографії Гітлера, виданої у Львові перед 1939 роком. Він був теж автором антропології в дусі фашизму, поширеного в Німеччині за диктатури Гітлера. Своїх поглядів той "учений" не змінив і до смерти. Про цю зміну Чижевського, ученого світового формату, некваліфікованою особою згадував він нераз. У листі з 22 липня 1968 року Чижевський писав до мене: "Наці мені вже в печінках сидять (гарний вираз!)".

Не радував Чижевського рівень української преси на еміграції. В органах української преси на чужині Чижевський знаходив немало фактичних і стилістичних помилок. Особливо вражали його грубість тону, фанатизм і зарозумілість в статтях авторів. Коли я звернув увагу на недостачі повісти "Сад Гетсиманський" Івана Багряного в часописі "Наше Слово" (Лондон), то була на це відповідь в "Українських Вістях" (Новий Ульм, Німеччина): мовляв, Феденка треба "убити, як пса в Україні...". Прочитавши ці слова з "літературної дискусії", Чижевський писав до мене, що середньовічна "Руська Правда" мала не тільки людей, але також псів під охороною права: убивник пса мусів такого самого купити й вернути власникові або виховати щеня і дорослого пса віддати пошкодженому...

Як непокоїло Чижевського політиканство, що виступає під маскою науки, свідчить його промова на ювилейному зібранні в Гайдельберзі 1964 р. з нагоди його сімдесятліття:

"Мої українські земляки, за малими винятками, ледве чи мають зрозуміння для моїх праць, і я був примушений в минулому році виступити із різних українських культурних організацій". ("Orbis Schiptus", ювилейний збірник на пошану Д.Чижевського — Мюнхен, 1966, стор. 26).

Чижевський твердо додержувався в науковій праці об'єктивности і не знав ніяких компромісів з сторонніми впливами: політичними, церковними, клясовими чи персональними.

Він писав до мене з Гайдельберґу 17 червня 1974 р.:

"Я маю багато праці. Мушу восени мати виклад про Достоевського та "нігілізм", а потім (в ліпшій атмосфері) про Гоголя як автора ґротесків. "Сатириком" він не був. Але це буде надруковане. До речі, батько Гоголя був в дуже близьких зв'язках з Капністом (Василем. — П.Ф.) (син його декабрист!). Є нові листи. Друге: Трощинський (свого часу міністер в російському уряді. — П.Ф.), родич батьків Гоголя, був за часу Павла та й Олександра І центром української опозиції — це теж нова сторінка; гості його — декабристи!".

Вже давно Чижевський почав збирати матеріял - джерела й літературу — для книги про Гоголя. Про Гоголя — мистця і людину — мені доводилось розмовляти з Чижевським. Теж про лексику в творах Гоголя. Чижевський казав, що в мові Гоголя є слова й звороти неясні, незрозумілі. Дещо було вільною творчістю письменника, напр., "загнутіе пирога", або "сапоги всмятку". Але як розуміти слово, котрим Ноздрьов у "Мертвих душах" вилаяв Чичикова: "Печник гадкий"? "Печник" — це майстер, що мурує печі, і до Чичикова такий епітет "не прикладався". Я дав пояснення: — Гоголь мав в пам'яті українське слово — "пічкур". Так узивають людей лінивих, нерухливих, нерішучих, охочих "лежати на печі". Чижевський погодився зі мною.

В листі 5 листопада 1972 р. вернувся Чижевський до тієї самої теми — лексики Гоголя: "За ваші пояснення Гоголівських непорозумінь буду вам завжди вдячний, їх (під вашим іменем і з вашого дозволу) десь видрукую. Цікаво, що "он меня понравил" без вашого пояснении - "він мене вподобав" — було мені неясне... З останніх років життя Гоголя (в "Записной книжке", яку йому десь коло 1849 р. подарував Жуковський), є кілька речень про український характер. Для чого? Писано вже літературним стилем, себто не для себе".

Для розваги ми деколи пробували разом пояснити походження й значення таких виразів, як, приміром: "Вискочив мов Пилип з конопель", "Блукає поза Уманню", "Прийшов у свиний голос" та ін. Для першого Чижевський знайшов джерело в польській мові. "Блукає поза Уманню" я виводив із географічного положення цього міста: на південь від Умані, за річкою Синюхою, були незаселені степи, де була вільна воля, без повинностей для панів чи держави. Слова "свиний голос" я пояснив із народного побуту: якщо швець, кравець, ткач чи інший майстер приносив замовлену роботу спізнено, перед самим Різдвом, коли спеціялісти-колюхи особливим ножем-"колодачем" кололи (не різали!) свиней, що кричали голосно на всю околицю, то такому майстрові казали, що прийшов "у свиний голос". Чижевський погодився з моїми поясненнями і на тему — "свиний голос" — писав до мене 22 січня 1973 року:

"Як свиней кололи, я не бачив, але чув оповідання та свинячі крики перед Різдвом. Потім свиней окутували соломою та запалювали. Шкіра підсмалена була смачна. Колоття кабанів було чути з обох "кутків" в Олександрії — Бойків куток та Головків куток; у столітнього Головка були антропологи — Шульгин та Чикаленко, пили сирівець та їли старе жовте сало". (Сирівець готували із хлібних сухарів, залитих перевареною водою, і давали їм настоятися. Рідину, звану "сирівець", уживали на готування борщу і його можна було теж пити замість квасу).

Гоголь згадує у своїй поемі "Пригоди Чичикова або Мертві Душі", що герой його оповідання Чичиков хотів "поселити" дешево куплені імена померших селян-кріпаків на Україні, в Херсонській губернії. Про це писав Чижевський у листі до мене з гумором:

"Між іншим, із невеликих рештків нарисів "Метвих Душ" я бачу, що Чичиков, "херсонський поміщик", дійсно мусів попасти на Україну, де був би за схемою "Божественної Комедії" Данта "рай"".

В розмові на цю тему я казав Чижевському, що ім'я Чичикова українське. Я мав адресу одного українця в Америці на ім'я "Чичик". Гоголь додав тільки "ов" . ..

В листах до мене Чижевський нераз згадував про свою працю над книгою про Гоголя. Так, в письмі з р. 1974 (без дати, але рік певний, бо від згадує, що не має найновішої фотографії для моєї статті, яку я написав для відзначення його 80-ліття), Чижевський повідомляв:

"В моїй книзі (майже закінчена) про Гоголя немає біографічних розділів: лише про Ніжен. Аксаков згадує, що Гоголь завше сидів з Бодянським та Максимовичем, і співали українських пісень".

Листи 80-літнього Чижевського показують, що в ньому далі горів огонь безстороннього пізнання фактів. Все на світі будило в ньому інтерес науковий та естетичний. Він досліджував проблеми літератури, мовознавства, філософії, історії, зокрема історії слов'янських народів, містики, характерології, теології. Писав на теми астрології, цікавився ономастикою, зокрема українською. В листі до мене згадував прізвище, яке знайшов в реєстрі Війська Запорізького з доби Хмельницького: "Урвикищенко"...

Чижевський не погодився з моїм твердженням у листі до нього, що у Гоголя був нахил до "копролалії" (грубих, непристойних виразів). Я звернув увагу на слова Шевченка в одному його оповіданні, що Гоголь, бувши в Римі, любив оповідати "сальні анекдоти". Він просив рідних в Україні присилати йому записи народних пісень, теж і "похабних".

В світовій науці, зосібна в славістиці, ім'я Чижевського лишається нестерте, як редактора наукових видань: "Slavische Propyläen" (150 томів), "Forum Slavicum" (45 томів), "Südostforschungen", "Herrigs Archiv", "Агсhiv für das Studions der neueren Sprachen und Literaturen", вибраних творів. Я.А.Коменського та інших. Чижевський проломив байдужість дослідників до української "Бароккової літератури" і показав її місце в українському культурному процесі. Він ствердив, що музика бароккової доби залишила глибокий слід в українській народній пісні, і що впливи барокка можна пізнати в характері українців: більше "здаватися" ніж "бути"...

Як дослідник слов'янських мов Чижевський робив лінгвістичний аналіз математичною методою. В листі з 5 листопада 1972 р. він писав до мене:

"Цікаві математичні характеристики російської та української мови. В уривку з Пушкіна, що має 283 літери (ліпше — фонеми), маємо 50 разів "а" (через "акання") і 20 разів ,"о"; в відповідному українському тексті — 30 разів "о" та 18 — "а"! Те ж саме з "м'якшенням" консонантів — в російському тексті майже 50 випадків, в українськім усього 20! І т. д. Такими "параметрами" можна показати, що російська мова (разом з білоруською) ґрунтовно відрізняється від української, що старий Смаль-Стоцький хотів довести зовсім не переконливими шляхами. Українська мова, як показую шляхом "вирахування параметрів", дійсно стоїть близько до хорватської".

Охоче згадував Чижевський літа своєї молодости і людей, з якими доводилось йому зустрічатися. Оповідав, як 1915 р. об'їздив організації Української Соціял-Демократичної Робітничої Партії, що діяли нелегально в Катеринославському промисловому районі: Нижньодніпровське, Амур, Мануйлівка, Кам'янське (тепер "Дніпродзєржинськ"), Лоцманська Кам'янка та інші. Політична свідомість, ідейність українських робітників, членів соціялдемократичних організацій, була наслідком освітної роботи місцевих провідників: Федора Дубового, Івана Романченка, Ілька Вирви, Костя Герасимова, Дмитра Лисиченка та інших. Дніпро, "широкий та дужий", плавні несходимі, пороги ревучі і люди, з якими зустрічався й заприязнився Чижевський, оставили в його пам'яті нестертий слід.

В І томі "Українського Археографічного Збірника" (Київ, 1926 р.) є звідомлення царської тайної поліції про український рух з часу першої світової війни і там згадано ім'я студента Дмитра Чижевського, що приїздив на Запоріжжя для зв'язку з українськими соціялдемократичними організаціями того району.

Останніми роками в листах до Чижевського і в телефонних розмовах я все бажав йому здоров'я і "веселої мислі" словами, якими закінчували кобзарі "Думи". 13 липня 1975 р. писав до мене Чижевський із Гайдельберґу:

"Я трохи хворів, але вже працюю (над книгою "Шеллінґ в Росії") — і про Україну буду писати (Харків часів Срезневського та Костомарова і Метлинського...). До Мюнхену довго ще не приїду".

Згадка про занедужання і слова про відклад приїзду в Мюнхен мене занепокоїли. Я телефонував до Чижевського, питав про здоров'я. Він мав задавнену астму і я вже раніше часто радив йому виїхати з міста на відпочинок. Однак, захоплений працею, особливо ж книгою про Гоголя, Чижевський не вважав на своє здоров'я, і відповідав, що небезпеки немає.

Щоб не перешкоджати його праці, я все відкладав поїздку до Гайдельберґу. При моїх відвідинах ми згадували давні літа. Дуже охоче й дотепно розповідав Чижевський про минуле. Коли я гостював у Чижевського (Unterer Fauler Pelz 2), то він деколи готував гречану кашу, і каша у нього виходила дуже добра, зерниста. Жалкував, що не міг дістати в Німеччині такого сала, як було в Україні, приготованого із смаленої (не пареної) свинини: "Наше українське сало можна на хліб мастити" — казав Чижевський.

Раз у Гайдельберзі ми були в ресторані і їли італійські "ravioli", дуже смачні. Однак, я мав після цього забурення в кишках. Чижевському шкоди не було. Казав, що замолоду міг з'їсти "два обіди підряд"...

Нераз я нагадував Чижевському, щоб писав спомини, бо шкода буде, коли пребагатий матеріял, який зберігся в його пам'яті, не буде записаний. Щоб не втомлятися писанням мемуарів, я радив Чижевському диктувати в магнетофон.

— Не можу говорити до неживого апарату. Треба, щоб коло мене хтось сидів і слухав, — казав, усміхаючись, Чижевський...

Коли я телефонував і питав про здоров'я, Чижевський не давав виразної відповіді: мовляв, "якось то буде"...

На весні 1974 р. Чижевський відповідав на моє питання про його недугу: "Моя астма зникла вже на кінці канікул, зараз абсолютно нічого немає; можливо, що це пояснюється новими "пигулками", — на день чверть міліграма! І весь час все поліпшується. Астма не психічна хвороба; є дві астми, обидві фізіологічні. Одна сердешна (не у мене), друга бронхіяльна, викликається різними річовинами, напр., кінським потом і т.п. Раніше шукали цієї причини в кожному конкретному випадку — здебільша не находили! Зараз є загальні ліки. У мене була астма в дитинстві, чого лікарі не помітили..."

Слова Чижевського, що його недуга зникла, мене заспокоїли. В листі до Чижевського я згадав одного разу про страх смерти, якому піддавалися деякі знамениті люди. Я цитував слова Біблії, що вік людський доходить до 70 років, а "при особливій кріпості" до 80. Про себе я писав, що смерти не боюся, бо вже тричі "умирав" від двох тифів та запалення легень, і під дулами большевицьких вояк, та в інших пригодах. В листі я згадав, що Гоголь панічно боявся смерти, з релігійних причин: його лякали кари в загробному світі за гріхи. Чижевський вернувся до цієї теми в листі з 22 січня 1973 р.:

"Чи Гоголь боявся смерти, не знаю. Толстой — незвичайно. Достоевський всеж не хотів вмирати зарано (60 років). Я боюсь тільки того, що не встигну дечого доробити, а потім неприємно буде, що не буду знати, що далі діється в світі..."

Для розваги я процитував у листі до Чижевського "Оду до Пархома" сатирика Петра Гулака-Артемовського:

"Пархоме, в щасті не брикай,
в нудьзі притьмом не лізь до неба!
Людей питай, свій розум май:
як не мудруй, а вмерти треба..."

Чижевський, по своїй натурі, любив гумористику, яку знаходив у літературних творах і в житті. Казав, що він дуже задоволений сусідством тюрми, котра знаходилась поряд з його приміщенням в Гайдельберзі, на вулиці Unterer Fauler Pelz:

"Це гарантія проти всякої напасти. Бо який розумний злодій рискуватиме своєю свободою, а може й життям в сусідстві з тюрмою?".

Коли доводилось згадувати молоді літа в Олександрії, то Чижевський цитував трагедо-комедію "Трон" або "Цар Максиміліян", яку "представляли" сільські й міські парубки в Олександрії та в її околицях на Різдвяних Святах. То була мішанина релігійної драми з традиційним вертепом:

"Цар Максиміліян" хоче примусити свого сина Адольфа покинути Христову віру і прийняти поганство. Чижевський пояснював, що "Цар Максиміліян" то напевне гонитель християнства — римський імператор Діоклетіян. Максиміліян каже: "Позвать мені непокорного сина Адольфа!" Він велить синові: "Прийди, покорись і поклонись моїм кумиричеським богам!" На це відказує Адольф: "Не прийду, не покорюсь і не поклонюсь твоїм кумиричеським богам!"

Чижевський згадував, що "Цар Максиміліян" і "римляни", його придворні, були в солдатських уніформах російської армії, мали шаблі при боці. Музика — скрипка, бас і бубон — звеселяла юрбу цікавих глядачів. В частині комедійній виступала традиційна "коза" з дзвінками на шиї, а її супровідники (між ними теж замасковані "циган", "жид" і "запорожець" в своїх типових убраннях) співали:

— Здрастуйте люди!
Ми не самі йдем,
Ми козу ведем.

За нашу козу
Гривеник гроший,
В нашої кози
Дзвінок хороший!

"Коза" при цих словах кланялась і дзвонила, а глядачі дарували, що могли, в мішок міхоноші, що вів "козу".

Ці сцени з днів молодости твердо запам'ятав Чижевський і охоче цитував слова дійових осіб трагедокомедії.

Згадував він у розмовах за село Бандурівку Олександрійського повіту. Казав, що з Бандурівки вийшли: Іван Губа (пізніший архиєпископ Української Автокефальної Православної Церкви Ігор, що вмер в Америці після другої світової війни) та большевицький поет Дем'ян Бєдний (дійсне ім'я — Дем'ян Придворов). Він був нешлюбним сином одного з князів роду Романових та українки з села Бандурівки. Тому знав українську мову і писав деякі свої політичні поезії по-українському. "Дем'ян Бєдний — це, здається, єдиний Романов, що зробив кар'єру під совєтським режимом", — жартував Чижевський.

Цікаво оповідав Чижевський про надзвичайну кар'єру отамана Григорієва, його успіхи й трагічну смерть від куль анархіста Махна. Григоріїв служив перед війною 1914 року в горілчаному складі в Олександрії: цей будинок стояв край міста, недалеко від гімназії. Продаж горілки був державною монополією. Взятий до війська на початку першої світової війни, Григоріїв пройшов офіцерську школу і мав нагороди за хоробрість на фронті. Коли впав царський режим 1917 р., Григоріїв пристав до партії соціял-революціонерів. В листопаді 1918 р., коли Директорія УНР проголосила повстання проти поміщицької влади, Григоріїв став на чолі масового збройного руху, під прапором Української Народної Республіки.

Поява французького і грецького війська в Одесі, в Миколаєві, в Херсоні та в інших містах для допомоги "білій армії" ген. Денікіна творити "єдину неділиму Росію" викликала у Григорієва та його козаків величезне обурення. Вони рвалися до бою проти інтервентів, але уряд УНР не рішався почати війну з, здавалося, всемогутніми арміями держав Антанти, що примусили Німеччину до капітуляції.

Цю ситуацію використала большевицька Москва. Ленін призначив балканського комуніста Християна Раковського на прем'єра "робітничо-селянського уряду України", створеного для прикриття агресії проти Української Народної Республіки. Комуністичні агенти переконали Григорієва, що російська "червона армія" буде воювати проти інтервенції Антанти, і що він має почесне завдання викинути інтервентів у Чорне море. Григоріїв перейшов з своїм військом до большевиків, але не прийняв до себе комуністичних політичних комісарів. Сміливою атакою він примусив французів, греків і російських білогвардійців тікати з Херсону, Миколаєва, Очакова, Одеси.

Чижевський оповідав, що про свої перемоги Григоріїв повідомляв телеграмами свою жінку в Олександрії, "Матильду Івановну Григорієву". Отаман перехрестив свою Мотрю на "Матильду", — догадувався Чижевський. Захоплений побідами над військом Антанти, Григоріїв збудував в Олександрії, вище станції залізниці, дім для Матильди. Коли Григоріїв у травні 1919 р. виступив збройно проти російської червоної армії і большевицьке військо захопило Олександрію, то комуністична партія "покарала" отамана оригінальним способом: під музику "Інтернаціонала" дім, призначений для Матильди Івановни, був зруйнований до фундаменту...

На жаль, оптимізм Чижевського щодо поліпшення його здоров'я був перебільшений. Давня недуга вернулася і вона ослабила його серце. На весні 1976 р. його провідав лікар українець з Мюнхену д-р І. Гинилевич. Він повідомив мене, що здоров'я Чижевського дуже підупало. На моє питання про здоров'я була від нього телефоном відповідь: "Мені недобре".

Зараз по тому я написав до Чижевського, що приїду. Віл повідомив, що двері дому деколи бувають замкнені, і йому трудно виходити, щоб відчинити.

В липні 1976 р. я провідав недужого в його приміщенні. Хвороба дуже підточила організм Чижевського, однак він охоче говорив про свої наукові пляни і мене зустрів з веселим огником в очах словами: Accidit una nocte Alexandriae... То була згадка про давно колись розбите вікно в домі "рудого попа".

Недужий не хотів перейти до шпиталю, де мав би відповідний медичний догляд. Не хотів розлучатися з книгами й рукописами, що лежали купами на столах і на підлозі всіх кімнат його приміщення. Часто провідували його славісти, що колись були його студентами: д-р Донат і д-р Цум Вінкель. Недужий втратив апетит і схуд. Він збирався піти зі мною до ресторану на обід, але я не порадив, бо бачив його слабість.

Розмова наша була про працю Чижевського на тему — "Гоголь". Казав він, що бракує останнього розділу книги. Хвалився Чижевський, що знайшов автора, який писав російською мовою на народній основі вже в кінці 18 століття, відступивши від стилю, переповненого церковно-слов'янською лексикою і синтаксою. Уважалося загально, що російську літературну мову зреформував Ніколай Карамзін, автор "Исторіи Государства Россійскаго".

Оглянувши замок Гайдельберґу, я продовжив розмову з Чижевським, приготував йому каву. Газова кухня не була в порядку, бо огонь згасав, і недужий міг би не помітити, що газ вільно виходить.

Чижевський дав мені перед моїм від'їздом список своїх найновіших праць.

Прощаючись, я старався говорити бадьорим тоном, висловлював певність, що недуга піде "на очерети й болота": то формула ворожок-знахурок, яку я чув колись в Вільностях Запорізьких. Але мій настрій був невеселий. Негайно написав я до Тані Чижевської в Дітройт, щоб прилетіла до батька, котрий перебував у небезпеці для життя, без належного догляду.

На жаль, старання лікарів у шпиталях помогти Чижевському збутися тяжкої недуги не мали успіху. Я телефонував до Д-ра Цум Вінкеля (Dr. Zum Winkel) в Гайдельберґ. Вісті були невтішні. В кінці березня викликано з Америки дружину й дочку Чижевського. На день народження 4 квітня я послав недужому, що перебував у шпиталі, поздоровлення. В листі я розширив латинське речення про розбите вікно таким способом: "Accidit una noste Alexandriae Scytharum, ut fenestra sacerdotis impii frangeretur". Хотів я цим розважити недужого згадкою про давній наш "геройський подвиг", що мав успіх. Не знаю, чи міг він той лист прочитати.

Лідія Чижевська казала, що недужий до останніх днів жив науковими інтересами. Говорив їй, що збирається після видужання написати книгу про відомого російського письменника-символіста Андрея Бєлого, котрий наслідував творчий стиль Гоголя.

Доля розсудила інакше. 18 квітня 1977 р. Чижевського не стало...

Lugete omnes viri maxime docti et arcete profanos, — писав я до Ігоря Шевченка в Гарвардському університеті, повідомляючи про смерть Нестора славістів. Ця втрата, як незагоєна рана, буде довго викликати біль і жаль у серцях людей науки і сум у душах усіх, що знали благородний характер Покійного. Учені такого рівня родяться раз на століття або й рідше. Між творцями української науки, що діяли за правилом — sine ira et studio —, Михайлом Максимовичем, Володимиром Антоновичем, Михайлом Драгомановим, Іваном Франком, Михайлом Грушевським ім'я Дмитра Чижевського залишиться в пошані, поки живе Українська нація та її культура.

Наукова праця Чижевського і його духові інтереси охоплювали величезні простори культури людства, особливо ж слов'янського світу. Про це згадує Йозеф Матл, професор університету в Ґраці:

"На основі цих студій ми маємо право назвати Чижевського одним з найліпших знавців слов'янської духової культури" ("Orbis Scriptus", стор. 522). З іменем науковця Чижевського справжні українські учені дослідники можуть сміливо виступати на світовому форумі без interoraty complex.

Мені приходить на пам'ять подія із історії нашої України. У Києві, в квітні 1622 року, на похороні гетьмана Війська Запорізького Петра Конашевича Сагайдачного, мецената нашої освіти і оборонця волі віри, між церковними корогвами було полотнище з написом, взятим з Біблії: "Не вeсте ли, яко властелинъ великъ паде въ сый день въ Израили"?

На похоронній церемонії спудеї Братської школи скандували вірші про гетьмана, славили його великі заслуги для українського народу і його культури.

Дмитро Чижевський був справді "великим властелином" в науці. Слава його і пам'ять про нього не вмре, не поляже.

21 квітня 1977 р. в прощальній промові в Гайдельберзі я дав оцінку його заслугам для науки. Згадав журбу й турботу Чижевського з приводу гноблення української мови й культури в нашій країні під накинутим народові чужим режимом. Я висловив бажання, щоб пташки прилітали з далекого краю до урни небіжчика і приносили йому вісті з рідної України, яку він щиро любив і для її культури, як і для культури вселюдської, невтомно працював.

<<< назад