Мушу ще додати, що всі актори в ролі Виборного, котрих я перелічив раніш, теж наліплювали здоровенні носи. А про колишнього полтавського любителя Старицького, що грав Виборного ще не за нашої пам'яті, чув я від полтавських старих аматорів, що він, окрім величенного носа, чіпляв ще через вуса здоровенного віскряка... Всю трупу взяв у Моркових на будучий зимовий сезон содержатель цирка Сур; я теж умовився з ним на зиму, а на літо виїздив з компанією в Акерман. На сезон 1872-73 рр. мене зовсім було обмежено, ніяких вже мені акторів не давали і самого заставляли виступать в російських ролях, Тоді запанувала на кону оперетка, в голові стояли Корбієль з Лентовським. І всі актори мусили виступать в оперетці, включно до М. К. Милославського. Тільки М. X. Рибакова якось обминула ця чаша. Виступав я в цім сезоні опріч всіх українських п"єс котрі обставляв студентами та семінаристами, і в руських. Грав: Митьку ("Князь Серебряный"), Гусляра ("Свекровь"), 1-го актора ("Гамлет"), Живулю ("Каширская Старина"), Хлопова ("Ревизор"), Анучкіна, Яішницю ("Женитьба"), Горича ("Горе от ума") і в багатьох п'єсах Островського виступав у другорядних ролях. Зіграв з великим провалом і "Орфея в аду"... Часто виступав як соліст в дивертисментах, керував веміким хором із студентів та семінаристів. В молодих жіночих ролях іноді виступала і моя дружина, але вона така була полохлива, так здорово нервувала і так їй боляче обіходився кожен спектакль, що я не важився часто її турбувать. Грали ще дві артистки д. Оже де-Морвіль з гріхом пополам і д. Румянцева, людина малограмотна. Не дивлячись на те, що в Одесі існував укр[аїнський] кружок, жіноцтво українське зовсім не гомоніло по-українськи, опріч дочок П. І. Ніщинського, котрі тоді ще вчились у гімназії. Що тичеться до співання, то жінки декотрих Чиновників, а більш студентів, приймали участь в хатніх хорах, Також на товариських вечоринках, на кону ж не згоджувались виступать.

Чого шукав я межи акторами, на превеликий жаль, того не знайшов, виявилось, що то народ "хто з бору, хто з сосенки": кар'єризм, егоїзм, заздрість, кляузи, лихі вигадки і гуртове непорозуміння, ось чим визначалась вся трупа. Після репетиції, як ї після спектаклю: пивна, більярд, карти... Траплялось не раз ймені, ради компанії, до світа просиджувать в пивній і, назюкавшись, пригадувать малюнок д. Пимоненка "Додому". Іноді Милославський закликав акторів до себе: на його іменини, або його жінки д. Вороніної. Звичайно, що це траплялось двічі на рік, але й там ми тільки пили, їли, курили, грали в карти та пробавлялись пікантними анекдотами, або згадками про всякі витівки, які кому траплялось перебути в непорозумінні: з поліцією, антрепризою, квартирохазяїнами і т. ін. Декотрі хвалились своїм поспіхом в тих або в інших городах. А декотрі брехали проглядаючись і забріхувались до неможливого...

Тоді ще не було театральних шкіл, через що кадри артистів поповнялись: рідко-рідко студентами, канцеляристами, недоучками семінаристами, гімназистами, юнкерами, прикажчиками і лабазниками, солдатами... Між жіноцтвом були і цілком неграмотні. Наприклад: Степанова, котра держала при собі грамотну дівчину за 25 карб. на місяць, котра їй начитувала ролі, Линов ська ледве-ледве читала печатне... Вертатись з кону і знов секретарювати я не хотів, не дивлячись на те, що депутація від Бобринчан прохала мене вернутись... Зостався я і на третій зимній сезон в Одесі, антрепризу вже взяв М. К. Милославський. Розкажу про те, що чув від людей: як Мил[ославський], не маючи грошей, перейняв у Сура антрепризу. Може, це й брехня, але чувши про інші подібні до цього вчинки з боку М[илослав]ського, думається, що в цій версії щось є ймовірного. Треба було заплатить Сурові вперед тисяч з чотири грошей, та зібрать трупу, на аванси акторам щоб хоть тисячі зо дві, та на всякі необхідні рахунки теж не менш тисячі... Почув Милославський, що десь неподалеку від Одеси живе багатий піп, котрий дає на позику гроші за великі проценти. Найняв він карету, шестерик коней, взяв лакея з собою і поїхав, маючи в кишені карбованців з двісті; ямщику, форейтору і лакею він звелів, щоб всім, хто тільки питатиме кучера, чи форейтора або лакея: хто їде? - відповідать: "граф Каліостро..." От і приїхав він в те село, де жив той піп і зараз послав лакея з запискою, щоб піп прийшов панахиду править. Піп не загаявся і явився з причтом. Милосл[авський], ридаючи, сповістив попа, що туж-туж одібрав він естафету, що жона його, графиня Каліостро померла за границею. Коли піп одслужив панахиду, Мил[ославський] дав йому 50 карбованців, піп з радощів чуть не поцілував руку графові. Увечері знов граф послав за попом, щоб і другу панахиду одслужив. Він заплатив щедро і за другу панахиду, і коли піп вже мав іти додому, в кімнату налопом увійшов лакей і подав Ми[лослав]ському пакет. Милосл[авський] прочитав і схопив себе за волосся: "Ах, боже мой, боже мой! что делать, что делать?.." Піп і причт почали стурбовано питать його, що трапилось?

"Ват пішут із Ніци, чтоби я нємєдлєнно пєрєвьол 10/т. на погрєбєніє жєни і на прочіє расходи, так как завтра назначено погрєбєніє. А как я ето могу здєлать? Пока дам тєлєграмму управляющєму, а вєдь моє імєніє в Самарской губ[ернії], дєрєвня от станції в 40 верстах, прі всєй спєшності только через чєтирє дня могут бить пєревєдєн'и дєньгі. Нєльзя лі у когонібудь здєсь занять 10/т., я готов за нєдєлю заплатіть проценти 2/т., наконец,. 3/т..." У попа загорілись очі і затремтіли руки... Через півгодини написали векселя на 13/т., а також написаний був і лист управляючому, котрий Милославський вручив попові, щоб той якомога швидш одіслав сам на пошту.

Пройшло місяців зо два, і піп, не маючи відповіді від управляючого, поїхав в Одесу, щоб порадитись з яким-небудь адвокатом, що йому робить з векселем? Багатьох адвокатів одвідав він, аж доки один не догадався, чиї це штучки і повів попа в театр, на репетицію. Піп як глянув на Милосл[авського], так і ахнув. Але Мил[ославський] чудово одіграв і на цей раз свою роль, запевняючи попа, що мабуть якийсь пройдисвіт, схожий з ним, видав себе за якогось графа. Піп дійшов до сліз і Милосл[авський], щоб утішить його, спитав: "Чи не хоче він побувать в театрі на спектаклі, що він радий дать йому ложу, хоть і на дві-три вистави..." Так грошики попові і ляснули. Але знов кажу, що я за що купив цю балачку, за те й продаю. У 1873 році приїхав до мене з Ананьєва брат мій Володимир, котрий був реальнім училищі преподавателем умілості (искусств), він простудився на охоті, промочив ноги і схопив скоротечну чахотку. Полічився він у мене з місяць, але доктори порадили випроводить його з Одеси. Через два тижні, як від'їхав від мене, помер він в Ананьєві. Третього зим[ового] сезону я не дослужив в Одесі. Милославський оштрафував мене на 15 карб. за те, що я самовільно передав якусь невеличку роль своєму товаришеві Савину, а сам пішов дивитись великого артиста Россі в ролі Генріха IV. Другого дня опріч штрафу Мил[ославський] зробив мені виговор, я сказав, що не буду служить зовсім і попрохав розчоту.

Я міг би перед ким завгодно, навіть, похвастатись, що я за два з половиною сезони в Одесі грав поруч з такими корифеями російського кону, як: М. X. Рибаков, М. К. Милославський, Н. І. Новиков, М. А. Максимов, А. Н. Самсонов, А. С. Стружкін, К. Ф. Берг, Протасов, Козловські Ф. Ф. і О. Ф., М. В. Литвина, Алексєєва, М. Г. Ленська, Лукашевич М. В., Аграмов, Аграмова, А. А. Рютчі, Ф. В. Горєв і з багатьма другорядними. Перед різдвом я вже грав в Харкові, в трупі А. П. Колюпанова-Александрова в так званім французькім театрі, де тепер гостиниця Проспера, з другого вугла з переулка у підвальнім етажі був невеличкий театр, котрий і звався французьким. Тут знайшлось більш акторів, здібних до виконання укр[аїнських] п'єс; швидко згуртувавсь біля мене чималий хор із студентів українців університантів і ветеринарів, і діло закипіло. Мушу згадати добрим і вдячним словом тодішніх студентів: це були прихильні юнаки до рідного: цілковите безкористіє і щирість панували між молоддю, не забуду ніколи імен: Димова, Дікарьова, Понамарьова, Борисова, Кузнєцова, Ковалевського і багатьох-багатьох!.. Котрі живі, нехай їм легенько гикнеться, а помершим вічна пам'ять і пером земля!..

В Харкові я уперше виставив свою п'єсу: "Дай серцеві волю -заведе в неволю". Чутка молодь дуже щиро вітала цю твору і після спектаклю устроїла нечувану овацію з факельцугом: договорили з півсотні ваньків (звожчиків) і на кожного сіло по три чоловіка і таким робом зорганізувався цілий кортеж. Поїхали ми по Катеринославській прямо на Основу, співаючи поважні укр[аїнські] пісні; на кожнім ваньку держали причеплені на палицю афіші... Учасників було не менш 200 чоловік. На однім вуглі зустріла нас поліція і прохала замовкнуть; але ми зараз заспівали народний гімн. Коли поліція зосталась ззаду, знов ми заспівали: "Ой у лузі та і при березі..." На Основі тоді була невеличка поганенька пивна, все пиво, яке було в наличності, ми випили і звідти поїхали на кладовище поклонитись праху артиста Соленика. Хтось із знавших небіжчика згадав його у палкій і щирій промові. Здобули десь свічку, прочитали надпись на пам'ятнику, котра уразила мене, і я заплакав (може, то пиво плакало?), а потім списав її і вивчив, і зараз я її пам'ятаю.
"Ось глянь із неба, Селянине,
Як криво серце чоловіче,
Колись як ще ти жив
Та щиро публіці служив,
То вона тобі живому
Кидала квітки, мов солому;
А вмер еси, небораче,
То нібито ніхто не баче,
Що прах лежить твій без хреста,
Така настала, бач, пора,
Що вже тая Україна
Холодна стала, мовби домовина
Козак Стратонович".

З кладовища ми роз'їхались по домах.

Сезон скінчили з поспіхом і заробітком. На літо 1874 р. здобув я ангажемент з Петербурга, з Крестовського острова від антрепренера Зізеріна, дякуючи І. П. Кисилевському, з котрим довелось мені служить у Милославського. Мені доручено було зорганізувать невеличку укр[аїнську] трупу і мужський хор. Либонь, з 5 чи з 6-го мая почали ми грать на Крестовськім. Ось хто був у мене в трупі: Стрєльський В. О., Лядов М. О., Хащин Т. В., Попов В. А., Стрєльська Н. В., Давидова А. Д. і Меринова. В малих ролях виступали декотрі хористи. Тоді не дозволено було в часних театрах вистановлять цілі п'єси, а тілики "сцени і монологи", хоча це тільки була, як кажуть, замазка на очі: здебільшого п'єси виконувалися цілком. Вистановив я тут: "Сватання на Гончарівці", "Наталку Полтавку", "Чорноморський побит", "Назара Стодолю", "Шельменка-денщика" й "Шельменка волосного писаря"; "Не ходи, Грицю, на вечорниці" А[лександр]ова, "Бувальщину", "Кумамірошника", "Іди, жінко, в солдати", "Москаля-чарівника", "Сватання на вечорницях" і інші; переспівав з хором всі пісні із збірників Лигика і інших і закінчив сезон 1-го сентября, взявши участь І хором в добродійнім концерті під височайшим покровит[ельством] в пользу інвалідів в літнім саду. До речі пригадать, що декотрі українці напотужуються (не вгадаю, навіщо їм це заманулося?) запевнить всіх, що нова ера українського театру починається тільки з 1881 р. з Кременчука; я ж лічу з 1871 р. Одеси. Що була заборона з 1876 р. по 1881, так це річ інша, я все-таки аж по заборону силкувався ввести в репертуар укр[аїнські] твори.

На зиму 1874-75 р. заангажував мене антрепренер Свіріцсвський (по сцені Медведєв) режисером в Херсон. Цей сезон був невдалий із всього мого театр[ального] життя. Перш усього антрепренер наш закохався в одній дівчині, з котрою і втік з Херсона, захопивши касу і не заплативши за місяць жалування трупі, і зостались ми, 22 чоловіка, як рак на мілі. Зібрались всі до мене, почали радитись; нарешті відрядили депутацію до губернатора; але губернатор А. С. Ерделі відповів, що нічим не може нам допомогти, що коли б Медведєв був тут, то прінял би мєри... Упрохали мене товариші стать в голові діла. У мене були грошенята і я розпозичав їх товаришам, щоб не попухли з голоду, розпозичав на вічне оддання. Осінь була гнила; така ж була і зима, щоденні дощі та невилазна болотяка заїли нас зовсім. Померла співачка-актриса Янковська, померла з чахотки: вогке помешкання та недоїдання раніш черги загнали її в труну. Почались заморозки, і діла неначе почали поправлятись. Мене не було дома, як прийшов актор Бочаров (чудовий виконавець амплуа простаків) і почав її (дружину М. Л. Кропивницького.- Ред.) благать позичить йому 75 карб, до дільожки, що нібито доктор примушує його жінку везти хвору дитину в Одесу... Дружина ж моя була така людина, що в неї, навіть, можна було випрохати останню сорочку. Вона дала йому гроші з умовою, щоб він не казав мені. Бочаров винен був мені більш сотні карбованців. В той день ішла Наталка Полтавка, і було збору за 200 карб. Всі актори ожили духом. Жінка Бочарова була касиркою. Кожен раз, по скінченні спектаклю, касирка приносила касу в уборну і товариші робили тут же провірку і виручку вручали на схов мені. На цей раз Бочарова не явилась; Бочаров же, хапаючись роздягтись, він грав Миколу, сказав, що її примусила хворість дитини похопитись додому, але вона принесе мені додому касу завтра ранком. Але уранці прибіг до мене реквізитор і сказав, що Бочаров з жінкою в сім годин ранку уїхали на пароході в Миколаїв. Збіглись актори, почали єретуватись, строїть ріжні догадки, кляли Бочарових, нарікали, нарешті послали телеграму Миколаївському антрепренерові М. А. Максимову про вчинений поступок, але той, як кажуть, і вухом не повів. Побіги з трупи, з авансом, практикувались повсюду, і декотрі артисти із лабазників голосно величали такі вчинки молодечеством.

Ледве-ледве дотягнули ми сезон. Все, що заробив в Петербурзі, беручи по 400 карб, в місяць і мавши два полубенефіси, поклав я в Херсоні, ще і з жінчиної кишені тисячі 21/2 пришлавив і виїхав на великий піст в Єлисавет. На літо 1875 р. получив я ангажемента в Галичину, в укр[аїнську] трупу Т. Ф. Романовички. Там я грав до осені; восени мала приїхати до мене моя дружина, але як вона була вагітна і почти на сході, то доктори заборонили їй цю подорож. Дружина ублагала мене приїхать додому, що мавши раніш три викидиша, вона боїться перед таким актом бути без мене. І я вернувся з Галичини. Про галицький театр я мушу сказати ось що: над театром там панує крайовий виділ, котрий дає субвенцію антрепренерові, за що має право керувати репертуаром і з того керування виходе та дитина, у котрої сім няньок і вона нарешті бува або без очей, або каліка. Тамтешні актори раз у раз перебігають з польської сцени на українську, з української на польську, а інші на німецьку; репертуар: драми здебільшого переводні з польського, оперетки, з французького та німецького, комедії та водевілі, та наш український репертуар, як: "Наталка Полтавка", "Шельменко" (не денщик, а наймит) і т. ін. Мова неможлива: маса полонізмів і можна сказать, що актор, то й - акцент. Виконання народних творів якесь вимучене, покалічене, так ніби виконавці ніколи й не бачили народу, якесь низькопоклонство, улизгання... Правда, що й народ там якийсь заполоханий, затурканий.., а актори в голові діла стояли здебільшого бувші польські, що раніш служили в Росії, як д.д. Наторський, Гордовський, Бачинськяй і його дружина. Розказували мені про Бачинську, як вона виступала уперше в "Н[аталці] Полтавці": в коротенькій спідничці, вище колін, а під сподом настовбурчені, накрохмалені спідниці, в вінку з стьожками аж до долівки, у хвартушку завбільшки з носову хусточку і у французьких ботинках на височенних закаблуках, в брильянтових сережках і т. д. Цілком балерина. Кажуть, що з боку публіки ентузіазму було хоть одбавляй; юнацтво услало путь Бачинської килимами та квітками... Так ось такими-то показали нас на перший раз актори родичам нашим галичанам. З такого брехливого початку як почалось діло, та так воно і повзло через пеньколоду... В Галичині я наважився перевести на укр[аїнську] мову деякі російські твори, як "Ревізора" (вже був перевів два акти), "Испорченная жизнь", "Лев Гурович Синичкин", "Дочь р[усского] актера"... Там я написав свою оперетку "Пошились у дурні". Із всього тамтешнього репертуару я дивився з задоволенням тільки "Підгоряни". Бачив твори І. Воробкевича "Гнат Приблуда" (сентиментальна водиця на 5 дій), "Румпель Майор", цілком підробка під німецьку оперетку... Потім бачив "Гальку", а далі якісь такі неможливі твори, як "Фальшієри банкноти" і щось цьому подібне. Тоді була поведенція, що кожен актор мусив задля власного бенефісу перевести яку-небудь твору - з польського, або з німецького. Через що кожен актор мусив бути й автором. Не знаю, чого вимагає зараз виділ від акторів, тоді ж він вимагав чогось неможливого!.. Коли я задумав вистановить: "Дай серцеві волю - заведе в неволю", то д. Романовичка мусила спершу послати її у виділ, там розкритикували її по всім швам; радили щось переробить, щось доробить, а те місце, де Микита ремствує на бога, сказали: "вичеркнуть". Так я цієї твори і не поставив. Хотів вистановить водевіль: "Помирились", але це було У Снятині, де ми грали у стані (конюшня), у якогось жидашинкаря, і д. Романовичка боялась зобідить шановного хазяїна. Приїхав я у Єлисавет в октябрі і тут умовився з любителями грати спектаклі до великого посту в общественім клубі. Одним із заправил був І. К. Тобілевич (Карпенко-Карий), котрий тоді був секретарем поліції. Вистановили ми увесь укр[аїнський] репертуар, але мусили грати і російські твори (не знаю по чиїй примсі). Грали: "Блуждающие огни", я грав Діковського, І[ван] К[арпович] - Макса. Мушу засвідчити, що у І[вана] К[арповича] був неможливий великоруський акцент; дуже він любив виступать у творах Островського. В п'єсі "Не в свои сани не садись" грав він Русакова, в "Свои люди сочтемся" - Подхалюзіна. За 125 карб. у місяць я повинен був: грать, режисирувать, оркеструвать музику на 12 струментів і писать декорації... На літній сезон 1876 р. підписав я умову режисером в Катеринослав, к Д. П. Ізотову.

Зорганізували ми дотепну укр[аїнську] трупу, котра, звичайно, мусила грати і російські твори; а задля російських були спеціально заангажовані артисти: Є, Д. Ліновська, Н. В. Стрєльська, І. В. Абраменко, барон Розен, Кальвер, Дніпрова, котра тоді була під прізвищем Мерц. На співучі укр[аїнські] п'єси була Н. В. Жаркова. Приїхав з Галичини актор Гриневецький, з заміром ознайомитись з тутешнім виконанням укр[аїнських] п'єс, але тут нас спобігло лихо: виконання всього українського, по височайшому повелінню, було заборонено. В день заборони йшла драма "Дай серцеві волю" і дивертисмент. Губернатор був І. М. Дурново, котрий дозволив нам виконать цей спектакль. В дивертисменті я співав відому пісеньку із "Підгорян" "Поле моє, поле", але не доспівав її й розревівся. Дружина моя боялася, щоб я не заподіяв чого з собою і мусила слідкувати за мною. Одначе ж не встерегла, як я сів в саду під дуба і під тужіння приятеля д. Ізотова почав плакать і битись головою об дуба... Ізотов схопив мене за руки і поволік до буфету. Там я залив здорово за галстуха, так що Ізотов мусив мене вести додому і всю дорогу силкувався затулити мені рота, бо я лаяв на всю губу і проклинав всіх і вся!!!.... Я почав щодня "кружлять".

Зимовий сезон 76-77 р. служив в Сімферополі, там дове лось драмат[ичній] трупі перелицюватись в опереточну, бо зорганізувалась дирекція із місцевих театралів (в тій компанії був і Чехов, либонь, дядько відомого писателя?), виписали опереточну артистку, пошили костюми, і пішла писать губернія. Я переграв ролі у п'ятнадцяти оперетках. Татарва почала знайомитись і вітатись з акторами і усердно частувати, і збори побільшали. Іноді підпилі мурзаки, зустрічаючись зо мною на бульварі, вітались так: "Карапініцкі! Тирі багіня, ала-ла-ла!.." При чім кривлялись, приспівуючи, пританцьовуючи і скоморошничаючи... Перед кінцем велик[ого] посту закликала мене опереточна артистка Ю. Д. Медведєва заїхать до неї в Мелітополь, на три спектаклі. Це було, либонь, в середніх числах апреля, дуже було тепло. Ночним поїздом приїхав я в Мелітополь і заїхав в ту гостиницю, в дворі котрої був літній театр. Вранці, глянувши у вікно, побачив я якусь халабуду з червоною завісою, на котрій були поналіплювані з золотого паперу: місяць і зорі. Коли лакей приніс мені чай, я спитав: "що це таке?" - "Тєатр!" - одмовив він. "А публіка як же, під одкритим небом стоїть?" - "Да-с! Для лучшей публікі ставят стулья, а остальная стоіт". Пішов я на репетицію, спитав де уборні? Уборних не оказалось: актори мусили одягатись і гриміруватись в номерах гостиниці і йти через двір в театр. До начала спектаклю ще нічого, а як мені довелось після Любима Торцова ("Бедность не порок") перегрим[іровуватися] в Міхліча ("Ночное"), то коли я йшов перегримірований в театр через двір, публіка реготала, були такі, що й тюкали. Це ще не все. В водевілі я постеріг, що під долівкою щось хропе і воловозиться і звідти йде важкий дух. По скінченні спектаклю, я спитав, що там під сподом? Мені сказали, що там свинячий хлів. Розгримірувавшись я пішов до Медведєвої, вога, до речі, покликала мене на чашку чию, получивши 25 карб. за гастроль і не сказавши їй про свій замір, я чуть світ удрав на вокзал. Так он в яких помешканнях доводилось колись акторові прославлять мельпомену. Зиму 1877-78 рр. служив я в Єлисаветграді у Виходцева режисером. Увесь сезон 1878-79 р. держав сам театр і трупу в Кременчуку, за що пришмалив тисяч три грошей. 79-80 рр. служив там же в Кременчуку режисером в трупі О. П. Лавровської. 80-81там же режисером у Ашкаренка.

В декабрі 1881 р. ми здобули від міністра Лорис-Мелікова дозвіл на виконання укр[аїнських] п'єс...

Що коїлося в Кременчуку, коли наліпили афішу "Наталка Полтавка" і "Кум-мірошник", трудно переказать. Не фаетони, не карети загальмували під'їзд, а фургони та ковані повозки козаків полтавських. Пішли биткові збори. Поліцмейстер Філонов, | стоячи біля театру, застеріг: "Если такое столпотворение будет долго продолжаться, придется донести губернатору!.." "Навіщо?"- спитав я його. Він нічого не одповів... після паузи япромовив до нього: - тадже ж і ви наш?… Певно, діди були філони, або Филоненки, а перелущилися у Филонових? - Та по документам ми козачого роду, прадід мій був банчуковий товариш…

На цім і скінчилася наша розмова, бо мене покликали в касу[…]