Коли прийшла пора держать екзамена, то Понирка, по дорученню матері, повів мене до директора второї гімназії і пред'явив мій атестат. Директор сказав, що я муситиму держать екзамена по всім предметам. Екзамен починався через троє день, і я не міг приготовиться. Я вернувся в Живанівку, розказав про все батькові, він поїхав в Бобринець і поскаржився на матір бабушці та дядькам, але так з тої скарги нічого не вийшло. Покрутився я скільки день біля батька і поступив на государственну службу в уєздний суд. Після цього мати мене не хотіла й бачить, винуючи у всім мене одного, казала, що я спльотник і брехун.

І почав я в суді переписувать копії з публікацій, розисків та різних циркулярів. Тоді ще не було ні пишущих машин, навіть, в Бобринці не було і типографії, і всі чиновники писали гусиним пір'ям. Перші три місяці я служив без жалування, а на четвертий дали мені за гарний почерк два рублі в місяць. Я не пам'ятаю канцеляриста, котрий получав би більш 6 карб, на місяць; мешкали по міщанах по три, по чотири чоловіка в одній халупці: платили за помешкання з харчами від 2 до 3 карбованців на місяць. Найсмачніш жилося тим, котрі мешкали або харчувались у олійників (оливниць в Бобринці було чимало): на сніданок і на полудень їм давали хліба з олією до наїдку. Фунт м'яса тоді можна було купить за 2-3 копійки, фунтів 5-ть хліб житній - З копійки, булка така завбільшки - 5 копійок. Мати купувала сіно для кобили по 40 коп. віз. Я завжди витрушував батькові кишеню.

Розваг таких як читальня, бібліотека не було в Бобринці; про існування газет не тільки канцеляристи, і чиновники декотрі і не чули: сенатські відомості та губернські (в останніх тоді ще не було "неофіціального отділа"), книжечки купували у крамарів у ярмарок: "Рицар Гуак", "Франц Венеціан", пісенники, "Бова-королевич", "Ілля Муромець", "Атаман-разбійник" і т. д.

Потягнулось життя скучне-нудне. Писали до обіда і після обіда, на службу ходили вранці в 8 годин, в час йшли обідать, після приходили в чотири, а виходили в вісім. Були такі усердні писаки, що літом приходили на службу в 5 або 6 годин ранку, а вечорами досиджували до 10-11 годин і начальство похваляло їх за усердіє і мало в виду. В празник або в неділю ходили гуртом на р[ічку] Сугаклей, цілий день купались та рибу вудили. Збирались іноді за присутств[еними] місцями і співали, або грали у м"яча та в чехарду. В місячні ночі, після служби, фертики канцеляристи нишпорили по бульвару (бульвар тільки що засадив бувший тоді понітовим суддею Г. В. Бородкін - дві паралельні алеї завдовшки сажнів з шістдесят), там вони зустрічали панночок і мліли в чарівній розмові до світу; а не франтовиті ходили на вулицю" та на вечорниці - на Грицькову, або на Рущину. Жонаті здебільшого коротали часи на більярді у Шулимки, пили горілку та препаскудне пиво, закусуючи підошовними котлетами... Більярд був старий, з побитими шарами, подертим сукном і поламаними киями... Другого ресторану з більярдом в городі не було. У Шулимки не раз зчинялись сварки, котрі переходили в побоїща, і тоді тріщали двері, вікна і мебель... Чиновники, секретарі та столоначальники грали по домах у карт, а інші в штос. Почав і я учащать на більярд, де іноді і мене зустрічала "свободного свободная любов"… Не знаю по чиїй ініціативі зимою почали устроювать у складчину танцювальні вечори в залі повітової школи, задля чого виписували оркестр із Єлисаветграда; на вечори з'їздились із околиці пани з сім'ями, іноді приїздили з Єлисаветграда і офіцери і танцювали не до 2-3 годин, а до світу - до 7 годин, і я одвідував ці вечори з великою охотою. Таких вечорів бувало три-чотири в зиму. Мебель, посуду і всяку примусію до обставин позичали по домах. Найчастіш брали все у Ф. Л. Д. Це була удова казначея, дуже грошовита пані, надто хлібосольна і дуже повна. Раз місцевий зоїл, описуючи вечір, написав: "Ось Фотина припливла, півдивана зайняла". Коли цей вірш прочитали Ф. Л., вона промовила: "Матері їх біс, хоч і зайняла та свій". Один одставний чиновник Терполов послав з своїм сином на ім'я одвічального розпорядника листа, у котрім була фраза, котра довго цитувалась чиновниками бобринчанами: "Посилаю Вам своєго сина, Ваню, не для танцевания, но для устройства себя в сведениях обхожденія і для развязки своего существования".

Помер Рудзевич, і мати розпродала все, що після нього їй спало, і пороздавала на церкви та монастирі; почала сама їздить по монастирях і порозтикувала там все, що мала. Якісьто черниці надоумили її, щоб вона певніш спокутувала свій тяжкий гріх, умовлять жидів хреститись; і за недовгий час вона вже мала в Бобринці десятки хрещеників. З кожним з них вона перед тим як увести в хрест - торгувалась: інший хрестився за 10, інший за 15, або й за 25 карбованців; мати заробляла ті гроші своїми уроками на фортепіано і платила. Траплялось, що інші ловкачі хрестились і по двічі. Мушу пригадати один інцидент. В 65 р. я був скількись місяців секретарем Єлисаветської поліції і в одну із субот, коли відомі дами приводили на огляд в поліцію свої пенсіони без древніх язиків, одна із таких дам спитала мене: "Отчего ви, братєц, нікогда нас не посєтітє?"

Який я вам братець?-зиркнув я на неї з огидою.
"А как же, ваша мамонька окрестила меня и мой муж"...

То знов, одвідавши якийсь монастир, вона обверталась в ханжу і привселюдну покутницю. Раз один товариш мій підійшов до мене і спитав,- озираючись: "Що це з твоєю матір'ю починилось ? "

А що таке?-спитав я. "Ось піди в кінець бульвара та й подивись". Я хутко пішов і що ж я побачив: мати моя стоїть на виході з бульвару і голосно промовля: "Богородице діво, радуйся!.."- та все хреститься. Я підійшов до неї і почав її умовлять, щоб вона не робила того. "За віщо ви мене соромите?" - питав я її. Вона ще дужче почала викрикувать молитву та хреститься, кланяючись мало аж не до землі. Кругом зібрались зіваки, я схопив себе за голову та швидко навтьоки. Опісля вона казала, що то черниця порадила їй промовить "Богородицю" 9 999 разів і вона виконувала цей заповід по вулицях двоє чи троє день - і що після того вона себе дуже гарно і щасливо почувала. Опріч цього вона дала обіт ходить в черевиках на босу ногу зиму і літо і виконала його до самої смерті.

Друга черниця посовітувала їй працювать даремно на всіх всім, чим тільки вміє, і мати перед великоднем приймалась пекти паски всій вулиці; невгаваючи переходила вона з дому в дім і доглядала, чи зійшло тісто, чи випеклись паски, чи спеклось порося, чи зварились яйця і т. ін. Іноді вишукувала яку-небудь сироту і виховувала її і то панькалась з нею, як з лялькою, то товкла її, промовляючи: "Мене теж били, як вчили!.." Виховавши, видавала заміж. Але всі ці її вчинки не зашкодили, їй стати в Бобринці притчей во язицех. Не раз траплялось, що після якого-небудь інциденту, коли люди так люблять дулі давать в кишенях, в анонімних записках мене урекали матір'ю розпутною, ханжою, розточительною і сплетницею. Часто по почерку я пізнавав авторів, але мусив ковтать пилюлі.

В [18]62 році взяв я отпуск і поїхав з товаришем І. А. Вергілесовим у Київ пробувать щастя і поступив в університет вольнослушателем. Після скінчення отпуску подав в одставку. Через рік держав екзамена на атестат зрілості і порізався. Порізався і товариш. Після канікул знов принявся я за підготовку, але скортіло мені піти в театр і подивитись знамениту артистку Фабіянську. Побачив я її у якійсь переводній мелодрамі, не пам"ятаю названня. Вона грала хлопчика, прижитого графинею потай від свого чоловіка і відданого графинею на виховання дворецькому. Гра її зробила на мене таке враження, що я ходив скільки день, як непритомний, як очмарілий і ніяка наука не лізла мені в голову. Вночі, коли товариш мій засипав, я світив свічку, сідав в біля вікна і сочиняв мелодраму на українській мові. Удень я не міг цього робить, бо товариш сварився зо мною, одіймав у мене моє писання і безжалісно палив або рвав. Але це не одбуло у мене охоти, на другу ніч я знов приймавсь за ту ж роботу.

Далось мені сочинительство взнаки: я не звертав уваги на те, що у вікні була розбита шибка, і, пишучи на постелі в одній сорочці, не постерігав, як мене обдував вітер; почав я кашлять і нарешті так простудився, що зліг в постелю і товариш мусив скликати консиліум із студентів медиків... З місяць провалявся я в ліжку, медик 5 курсу Макаренко вигоїв мене. Коли я лежав в постелі, то одібрав від матері листа, що в Бобринець прибула якась пара занидених акторів - чоловік і жінка на прізвище Соболєви, і що й допомогою декотрих канцеляристів вони становлять спектаклі, і що й мати бере участь у спектаклях - іноді як актриса, а іноді як акомпаніаторша. Як тільки я очуняв, зараз же пішов зноз в театр і знов бачив Фабіянську в "Материнськім благословенні". Прийшовши додому, я сказав товаришеві, що поїду на різдво додому; що все рівно з мого підготовлення нічого не вийде. Скільки товариш не умовляв мене, але я таки поїхав... Батько гнівався на мене, що я вводжу його в розходи, без толку роз'їжджаючи, кажучи, що у нього опріч мене є на кого старатись. Сестра моя саме лагодилась заміж, і батько справляв їй придане, а окрім того у нього вже були від Явдохи син і дочка: син вчився в Миколаєві, в реальнім училищі, а дочка в Єлисаветграді, в пансіоні.- Я одмовив батькові, що більше не введу його в розход. Батько спитав, яким побитом? Я одповів, що поступлю знов на государственну службу. "Може, так і краще буде!" - одповів батько.

Різдвом я поїхав в Бобринець, познайомився з Соболевим і пообіцяв приймать участь в спектаклях. Не пам'ятаю, коли я уперше зіграв і яку роль, знаю тільки, що поспіх мав надзвичайний. Скоро я виготовив свою драму "Микита Старостенко", котру опісля переробив в "Дай серцеві волю - заведе в неволю". Тоді ми обіходились без цензури і підпису поліції, мою драму я як написав, так зараз і вистановив. Афіші у нас були писані.

В февралі 1864 р. я знов поступив в повітовий суд; спершу був приходорозходчиком, а далі столоначальником гражданського стола і получав 15 карбованців в місяць. Сестра вийшла заміж в Бобринець за чиновника ратуші І. С. Фугу і я поселився у них. В цім році скоїлися деякі зміни в місцевій адміністрації. Городничого, морського капітана Климова, котрий всі суперечки і скарги проміж горожанами, торговцями і перекупками зводив на мирову, заставляючи їх цілуватись (звільнили.- Ред.). "Ци-ци-ци-лу-уйтесь!" - промовляв він, заїкаючись і заплющуючи очі. Заступив його викликаний з Вільни губернатором Клушиним поліцмейстер А. І. Родкевич, він і справник, котрий привіз з собою штат приставів, помічників і секретаря; земський суд було вже зничтожено... Клушин, коли приїхав в Бобринець на ревізію, то прочувши як молоді чиновники почали проводить зайві від служби часи, що окрім танцювальних вечорів ставлять спектаклі, зацікавився і попрохав поставить спектакль. Ми поставили: "Не в свои сани не садись" Островського. Спектакль пройшов з поспіхом і йому уподобався; я грав Ваню Бородкіна, і він мене за цю роль похвалив. Він заснував в Херсоні аматорські спектаклі, котрими сам іноді режисирував, і сказав мимохідь: "Вам би перевестись в Херсон на службу".

Тут до речі пригадать про перші аматорські спектаклі в Бобринці. Як тільки Соболєви прибули в Бобринець, то біля них хутко згуртувався кружок, і мати моя найбільшу участь прийняла в нім: не тільки допомагала, чим змогла, але і акомпаніровала в спектаклях, а нарешті і сама виступала на підмостках.

Перші два спектаклі Соболєви склали із невеличких водевілів, коли ж вистановили третього спектакля і появились писані афіші, на котрих межи іншими аматорами значилось і ім'я моєї матері, то скрізь, де тільки були поналіплювані афіші,- баркани і ворота вимазано дьогтем, а на афішах пороблені цинічні дописи. Бабушку це так образило, що вона аж занедужала і прохала, і приказувала матері, щоб більш не грала... Але мати не послухала бабушки і на довгий час посварилась з нею. В цім колі групірувалась судейська молодь, межи котрими був і І. К. Тобілевич (відомий драматург Карпенко-Карий). При аматорах зорганізувався невеличкий хор, у котрім було чимало школярів. В ті незабутні часи не було потреби питать школярам дозволу у начальства на те, щоб приймать участь в аматорських спектаклях; школярі і співали і грали ролі, здебільшого жіночі; вже не скоро панни насмілились увійти в коло.

Був тоді в Бобринці освічений і надто гуманний чоловік, предводитель дворянства К. А. Рощановський, котрий бував на всіх аматорських спектаклях з своєю сім'єю і щедро платив за місця.

Прибувши в Бобринець, поселився я у сестри; до мене часто сходились товариші. Ми ходили гуртом купаться на Сугаклей, ходили за кладовище і там іноді цілу ніч галасали пісень. У мене був дужий і високий баритон, я добре знав ноти і багато пісень розклав на голоси. Нарешті я став в голові кола. Спершу режисирував спектаклями бувший у якогось пана гуверньором А. І. Дубовецький; а коли він вибув з Бобринця, режисером обрали мене. Суденські старші крючки відносилися до наших спектаклів, як до дурнички, або дитячої забавки; інші глузували І вчиняли всякі капості...

Аж ось приїхав на ревізію губернатор П. А. Клушин і, коли довідався, що в Бобринці існує аматорська трупа, дуже зацікавився нею і попрохав поставить спектакль "Не в свои сани не садись". І. К. Тобілевич грав Русакова, я Митю, моя мати тетушку, Клушин дуже тішився виконанням і другого дня в суді сказав мені: "Ви мне очень понравілісь". Що він казав другим виконавцям, не знаю. Після цього спектаклю бобринецьке аматорське коло ніби здобуло собі санкцію. Між іншими глядачами Почали з'являтись і ті, котрі раніш цуралися нас, іноді приходили І олійники - цебто ті канцеляристи, що харчувались по олійних та коротали вільний час по трактирах та погрібах. Між олійникіїми чимало було бурсаків, котрі свою присутність на спекїиклях виявляли тим, що з гальорки, плещучи в долоні, голосно промовляли: "акціос, акціос"... Варто пригадати тут деякі випилки з часів волі, цебто "освобождєнія крєстьям". Суддя П. Г. С. днів зо три був на сухояденії з сім'єю, бо всі його слуги: повар, кучери, лакеї, як тільки прослухали в церкві маніфест, пішли в кабак і там скільки день днювали і ночували і деякі другі дворові так зробили. Пани рвали на собі волосся, погрогупали комусь кулаками в повітря і лаялись на всю губу... Коли й Бобринці вийшли люди з церкви, прослухавши маніфест, то один дядько гукнув на паперті: "А де ж воля, про котру казали?"- Хіба ти не чув? - питали декотрі. "Чув! Чув те, що перш били нас по... , а тепер сказано: "Бить по всьому! От тобі й воля!" Люди тямущі почали йому тлумачити, що "быть по сему" означа: нехай буде так, як сказано, а не бить по всьому, але дядько довго крутив головою, одказуючи: "Ой, щось воно не так"...

А то раз гостював я у свого батька в Живанівці, в ту добу приїхав до нього пан Васькевич, котрий раніш батька був в економії управляючим; він зостався ночувать. Казали люди про цього ляха, що він був страшенно лютий і немилосердно катував: людей. Коли ми посідали увечері чай пить, хлопець, що був при горницях, сказав: "Там чогось прийшов дід Мороз". Мороз був: за пасічника в економії. Батько звелів покликать його, Мороз увійшов, уклонився, підійшов до п. Васькевича і каже: "Пожалуйте ручку". Васькевич певен був, що він хоче поцілувать його в руку,- ляхи-управляючі завжди проводили таку звичку щоб їм цілували руки,- простягнув руку; Мороз перевернув його руку долонею вверх, та й каже: "Бачите, пане, вже скоро рік буде, як нам дано волю, а ви запевняли мене після того, як сполосували різками, що скоріш у вас на долоні волосся виросте, ніж ми діждемося волі... Плохий же ви угадько! прощавайте!" -і він вийшов повагом з хати. П[ан] Васькевич звомпив і почервонів, як кармазин, а ми з батьком сиділи, мовляв, ні в сих, ні в тих...

В Бобринці, по пожарищі познайомився я з Олександром Яковичем Кониським і відтоді зробився мало не щоденним посітителем його пресимпатичної сім'ї: з Олекс[андром] Як[овичем] ми інколи їздили по хуторах, знаходили старих дідів-пасічників, котрі охоче співали нам силу пісень, іноді і зовсім-таки без чарки, а декотрих треба було могоричити. Раз становий Г-ов доніс на мене і Кониського в повітове поліц[ейське] управленіє, де був мій дядько Є[гор] і Д. помічником справника. Дядько посовітував мені не їздить більш по хуторах, а краще таких дідів закликать до себе в хату, бо: "хата - покришка".

Незабаром перевели повіт із Бобринця у Єлисаветград, куди посунула і вся судейська молодь. З Єлисавета я перевівся секретарем у Бобринецьку Ратушу і часто одвідував Єлисавет. Трапилось, що в Єлисаветі йшов спектакль, звичайно, з добродійною метою, і мені загадали товариші грать дві ролі в "Назарі Стодолі": Кичатого та лірника. Прислали мені телеграму, і я, не беручи отпуска і не подавши рапорта, поїхав у Єлисавет, а другого дня приїхав ревізувать ратушу губернатор Клушин. Коли він спитав: "Де секретар?" - то один із членів ратуші, білокриничник, котрий страшенно гнівався на мене, що я "Такой вумной человєк і тешу бєса", цебто беру участь у спектаклях, радісно одповів: "Уєхамши!.." Коли я вернувся з Єлисавету, то через скільки день прийшла з Херсона бумага, що мене причислено в штат губ[ернського] правління "для пользи служби". Зостався я без місця. Перш усього поїхав я до батька і розказав йому всю подію; він одмовив: "Сам заварив пиво, сам і хлебчи його!.." Покрутився я днів скільки біля батька та в Бобринці і нарешті рішив їхать в Херсон, не з'ясувавши навіть собі твердої цілі, а сказав: поїду - і поїхав.

Від Миколаєва до Херсона я їхав в мальпості, де познайомився з однією панією Ш. Зараз таких людей вже обмаль; це іменно одна із тих стародавніх хлібосолок, про котрих тепер тільки складають анекдоти. Вона не дозволила мені заїхать в гостиницю, а повезла прямо до себе. У неї я познайомився з її двома синами-чиновниками і трьома дочками - дівчатами. Ш. жили дуже гарно, бо була таки багатенька поміщиця. Через скільки годин я бук у цій сім'ї як свій. До речі, дівчата всі були фортепіаністки, через що музика і співи залунали по хатах, котрі переривались тільки чаєпитієм та вечерею. Мало не перед світом ми розійшлись на спочивок. Прогостювавши так мало не тиждень, я ніби й забув, зачім приїхав; але зустрівшись з одним знайомим чиновником, з котрим колись служив в Бобринці, я розказав йому про свій клопіт. Він сказав, щоб я прийшов до нього увечері, що у нього має зібратись скількись товаришів, межи котрими буде і один губернаторський чиновник. Одначе сподіваний чиновник губернаторський не прийшов. Совітували декотрі іти до губернатора і повиниться. Але в чім же я винен? Невже за те, що обминув нікчемну формальність - не подав рапорта, що хворий, абощо - слід одіймати у чоловіка місце, на котрім він атестувався як достойний і добропорядочнни?.. Але те діло, котрому я прийшов на поміч, що не зрікся від спектаклю, своєю добродійністю переважа нікчемну формальність? Так мізкуючи, я пройшов разів зо три мимо губернаторського дому і не наважився увійти всередину. Другого дня я те ж зробив і знов прийшов до Ш. Ш. постерегла, що я ніби збентежений та засмучений, почали розпитувать мене, чи не трапилось якої пригоди. Я розказав їм все. І ці всі радили схилить голову перед превосходительним. Пішов я і на третій день, але ніяк не міг увійти в хороми, все мимо під'їзду проходив, це застеріг десяцький і спитав: чого я тут шукаю? Я спитав, чи дома губерн[атор]. Він одповів, що нема. Тоді я подумав: слава господеві, що його нема; сьогодні знов піду до свого приятеля, чи не зустрінуть там з губернаторським чиновником і порадюсь-таки з ним. Тільки що наваживсь йти додому, аж це назустріч якраз губернатор. Нікуди було дітись, я поклонився йому. "Ах, ето вы? Пойдемте, пойдемте!.." Увійшов я за ним в прийомну, він сказав мені підождати, а сам пішов далі. Тут було чимало люду. Через півгодини прийшла моя черга йти на розправу.

Вы как же это оставляете службу и уезжаете неизвестно куда?-спитав губернатор. Я глянув йому в вічі, і здалось мені, що він зовсім не сердитий.

Благотворительная цель, ваше пр[евосходитель]ство, соблазнила меня. Телеграмма была получена мною поздно, репетиция назначена в тот же день вечером; между тем было уже около 2-х часов, я не хотел опоздать на репетицию, а ехать надо на лошадях 50 верст. Я наскоро пообедал и уехал; и только дорогой вспомнил, что не оставил рапорта...

Певно, що моя щира одповідь зробила вплив на громовержця, і він промовив: "А все ж упущения по службе не могут быть терпимы!" - Я мовчав.

Губернатор пройшовся разів зо два по кабінету, далі промо вив: "Хорошо, я буду иметь вас в виду... В ратушу возвратить вас не могу, т. к. на ваше место позавчера назначен уже другой"...

Я поклонився і вийшов. Не більш, як тижнів через три, я був назначений письмоводителем у Єлисаветградський Сирітській суд.

В Єлисаветграді я поселився в сім'ї Тобілевичів (батька Карпенка-Карого, Садовського і Саксаганського). З І[ваном] К[арповичем] я приятелював і, навіть, спав з ним на однім ліжку. Опріч цих трьох, ще було два Тобілевича: Петро і Мартин Тут я задумав зорганізувать квартет; сам я трошки терликав на скрипці. В Бобринці я мав чотирьох учнів: О. Ф. Волошинова, Я. і А. Шиневських вчив на скрипках, а Д. Вербіцького на віолончелі. З моїм переводом учні зостались в Бобринці, бо всі вони вчились у повітовій школі; інструменти я забрав в Єлисаветград, опріч однієї скрипки, котру подарував кращому і найбіднішому своєму учневі Волошину. Почав я вчить І[вана] К[арповича] на секунді, а М[иколу] К[арповича] на віолончелі; альта у нас поки не було. У І[вана] К[арповича] пальці були страшенно тверді, він не міг їх переставлять, і я йому мусив їх пересовувать на струнах; окрім того у нього було дуже туге вухо, зате терпіння, хоч одсипай... Коли сходились до нас товариші, то ми впотяжали вечеринку і обертались у бальних музик, вигравали: польки, мазурки, вальці, кадрилі... Зимою ми задумали з І[ваном] К[арповичем] вести спартанський образ жизні, не веліли топить в своїй кімнаті аж до декабря. Вранці, коли висовували з-під одіяла голови, то парою, мов туманом, застилало нам очі, і ми хутко схоплювались з ліжка і боролись, доки було аж піт не пройме. Нас батьки не балували тими удобствами, які тепер заведені, навіть, і в найбідніших сім'ях, батьки були против тих примх. "Де ж таки,- казали вони,- в хаті образи, лампадки і всякі святощі і щоб поруч таке паскудство..." Ми вибігали босяком надвір, не дивлячись на мороз, вітер, дощ, і все сходило, як а гуски вода.

Пригадую один випадок зо мною, котрий поклав мене тижнів на два у ліжко. Я вже був жонатий і вже збалував себе кой якими примхами. Довелось поїхать на полювання до одного пана Е. Г. Л. і там заночувать. В домі було 15 чи 16 кімнат, раніш, за першого власника дому були і всі удобства; але старий батько Л. спротивився тому і звелів все знищить, і я мусив уночі, в метіль і страшенну хурделицю йти на простір, на протяг; після чого страшенне простудився, і вже звідти привезли мене у Єлисаветград хворого з температурою 39°.

Іноді мені обридала служба, і я кидав все і завіювався куди-небудь в повіт тижнів на два і більш; часом сходило це мені з рук, а часом і перепадало на горіхи.

Єлисаіветграда поїхав я на різдво грать спектаклі з аматорами поміщиками в Бобринець і там закохався у О. К. Вукотич, котра опісля була моєю першою дружиною. Це була істота надзвичайна, їй цілком личило прізвище, дане попечителем Одеського Учебного Округу, котрий, видаючи їй атестата по скінченні Маріїнської гімназії, назвав скороспілкою. І справді це була скороспілка. В 15 років вона скінчила гімназію, через рік похопилась продать свою землю бувшим кріпакам її батька на най вигідніших умовах; а ще через рік вийшла заміж. Вона рада була з кожним бідолагою останнім поділитись, рада була бути сиділкою, навіть нянькою... Це няньчиння вкоротило їй життя. Про це оповідатиму нижче. Перед тим, як мав я женитись, мати на мене розгнівалась за те, що я не дав їй бить вихованку її. Вона кинулась на мене з лінійкою, але я схопив її за руки, вирвав лінійку і посадив її на диван. Довго вона мене лаяла і проклинала… Як розгнівається, то не було їй зупину; а як заспокоїться, то по три години вистоює навколішках та б'є поклони. І наговорила вона моїй молодій, що я і сякий, і такий, що знівечу її вік!.. Тітка молодої (у неї матері не було) все це мені переказала. Коли я поїхав вінчатися, то вона, поблагословивши мене, кудись зникла, і не була на весіллі. Опісля виявилось, що вона пішла пішки до поміщиці Скорупської, це верствов за 15 від Бобринця, у котрої за рік перед тим обновилась ікона, і там молилася троє день... Я не прослужив і года в Сирітськім, як мене перевів губернатор знов в Бобринецьку Ратушу секретарем; бо бобринчани були незадоволені своїм секретарем і послали до губернатора депутацію прохать, щоб знов призначив мене. Коли я приймав довжность, то мене остеріг один член Ратуші жидок А. А. Г., щоб я приймав довжность з великим оглядом, бо пан Г. (прізвище секретаря) дуже багато програє грошей в карти і взагалі живе не по кишені... Я обернувся до бухгалтера з питанням: чи часто провіряється каса і хто її провіряє. Бухгалтер відмовив: "Щомісяця. А провіряють іноді голова, два члени і секретар, а іноді один який-небудь член, більш неграмотний Конаш та секретар..."

А як повашому, чи каса справна? - "Здається",- одмовив бухгалтер, одводячи убік погляд. Зараз же я потребував приходорозходні книги і розноску. Переглядаючи розходні статті, постеріг я в одній цифрі підчистку, тоді я спитав бухгалтера: хіба це допустимо? Раз зроблена помилка, то вона мусить бути оговорена, а оговірки нема. Бухгалтер почервонів і почав путать... В книзі зроблена була одмітка, що та сума, де зроблена підчистка, одіслана поштою в якийсь город. Переглядаючи далі, знов побачив підчистку, і ця сума теж була одіслана пошто "І" Тоді я взяв розносну і, звіряючи підпис прийнявшого пакети поштмейстера, упевнився, що підпис його підроблено. Я, взявши на замітку підозрілі статті, пішов на пошту і попрохав пошт мейстера справитись, чи вже одіслані грошові пакети за такими то номерами. Поштмейстер, навівши справку, одповів, що таких пакетів він зовсім не приймав. Вернувшись в Ратушу, я послав записку Г., щоб він прийшов в Ратушу і розтлумачив мені де котрі непорозуміння. Треба зазначити те, що п. Г. з першого дня мого приїзду сказався хворим і в Ратушу не явився, а двічі присилав записку, сповіщаючи мене, що у нього увечері збираються приятелі і як він добре знає, що я люблю пограти у преферанс, то до речі прохав прийти "провести приятно время". Одначе я до нього ні разу не пішов.- На мою записку п. Г. переказав сторожеві на словах: "Скажи новому секретареві, що він чув дзвін, та не зна, де він".

Я тоді послав за головою, котрого і сповістив про "неблаго-получіє". Почали гуртом провіряти і знайшли недостачі більш як на 4/т. Що робить? Послав голова за Г., але і на його поклик він не явився.

Двоє день я сподівався, що п. Г. таки прийде, але не діждавшись його послав губернаторові рапорт, що довжности прийнять не можу через деякі грошові непорядки, котрі тільки може роз'яснити формальне слідствіє. Приїхав губернаторський чиновник, зробив слідство, котре виявило хищеніє: коробочних грошей, за паспорта, за гильдійства, свідетельства і т. д. Згорнене хищеніє докупи дало цифру до 10/т. П. Г. арештували, повезли в Херсон; а мене почали клясти чиновники-бобринчани, кажучи, що я мусив зректись довжности, а не рапортувать, бо п. Г. чоловік сімейний, а до того дуже хлібосольний.

Зараз біля мене згуртувався кружок аматорів і хорового співу і ми почали вистановлять спектаклі в земськім домі, в котрім містилась камера мирового судді. Помешкання було тісне, ледве вміщало публіки на 60 карб. Оркестра в Бобринці не було, доводилось кожен раз виписувать із Єлисавету, і це коштувало не менш як 25 карб., а іноді і дорожче; виписували шість або сім музикантів із оркестру Фроїма або Циганка; коли була година, збори були повні, а в негоду доводилось мені власною кишенею одбуватись. Звичайно, що при цій знагоді до спектаклю прищіпувався і танцювальний вечір. В Бобринці я просекретарював, аж доки не помер мій отець, котрий вже під старість не служив, а держав в оренді 420 десят[ин] недалеко від Бобрииця. В кінці декабря 1870 отець помер і мене вже ніщо не зв'язувало з Бобринцем. Після смерті батька мати дуже вбивалася над його труною і голосно вигукувала: "Я винна, винна! Прости мене!.." Скільки разів знайомі хотіли помирити батька з матір'ю і ми з сестрою скільки не прохали, але батько завжди одмовляв: "А куди я подіну другу мою сім'ю?.."

Дружина моя любила театр і грала вона непогано; бувши огрядної, гарної постаті, невеличкого зросту, з великим поспіхом виступала вона в водевілях російських і українських, вицішуючи амплуа, т[ак] званих субреток. Грала з великим поспіхом Поліну ("Доходное место"), Марфушу ("Испорченная жизнь"), Марію Антоновну ("Ревизор"), Хвеську ("Кум-мі-рошник"), Галю ("Бувальщина"), Прісіньку ("Шельменко-ден-щик") і т. їн. Сімейне життя її було невдале: вона не доносила першої дитини і породила її мертвою, а через рік така ж напасть спобігла, і на третій рік також... Нарешті нам підкинули дитину, і Олекс[андра] Костянтинівна віддала їй всю свою душу. Олекс[андра] Кост[янтинівиа] була золотушна, через що всяка пошесть, яка з'являлась в Бобринці, одвідувала нашу хату. крім того вона була надто нервна і не могла терпіть ніяких сплетень, поговору. Не було ніжної людини в Бобринці, зі котрою вона могла погомоніть по душі. Як я, так і дружина моя почали нудиться життям бобринецьким...

У сентябрі 1871 р. я подав в одставку, продав дом в Бобринці, розпродав хазяйство, коней і переїхав на життя в Одесу, думаючи лагодитись до технологічного інституту або в університет. Але не так вчинилось, як думалось. Мати моя переїхала на життя до приятельки своєї, поміщиці Немирової і довго з нею не розрізнялася. Не пройшло і двох місяців як поселились ми в Одесі, побували ми скільки разів у Італьянській опері і нарешті не витерпів я, щоб не піти в народний театр; до речі на афіші були прізвища декотрих акторів, з котрими колись познайомився я в Єлисаветграді. Народний театр графів Моркових був на Олександровській вулиці, театр дерев'яний, перероблений з цирку. Я пішов на "Уголино". Роль Уголіно грав Мик[ола] Павлович Чернишов, зять і компаніон Моркових, котрий, до речі мовить, і був душею всього діла. В антракті я зайшов за куліси, побачився з знайомими акторами, почались питання, дивування, як це я опинився в Одесі, та по якому случаю? Почали актори мене вихвалять перед Чернишовим, як видатного виконавця українських творів. Причепився покійник Г. А. Виходцев: "Сиграйтє, пожалуйста, в мой бенефіс!.." Я довго зволікався, одмовлявся... одначе в той раз не згодився, звернувши на те, що спершу перебалакаю з жінкою. А в душі, признаться, все піднялось і заговорило. Другого дня приїхав до мене Виходцев, як почав умовлять, як почав прохать, і я нарешті згодився зіграть. Отецька в "Сватанні на Гончарівці". Цей мій дебют 13 ноября 1871 року і рішив мою судьбу. Після спектаклю мене не випу етили з театру, прийшли рецензенти і в один голос сказали, що моє місце на кону. Нарешті я згодився служить. Умовились по 175 карб, у місяць ( в тодішню добу це було первоокладне жалування) і бенефіс до кінця зимнього сезону. Сезон пройшов. добре, виступи мої робили враження і навіть сенсацію, що мало вплив на збори; але Чернишов захворів дизентерією і сконав; трафи ж програли великі гроші в англійськім клубі і ледве дотягли сезона.

Одначе не легко дісталась мені та сценічна слава, мене поважали і шанували актори як любителя, а коли я пішов служить, то відносини круто перевернулись: мало не всі, за винятком корифеїв, почали завидувать моєму поспіху, почали, як кажуть, підставлять колінця, та чинить всякі закулісні каверзи. Коли я вертався з кону з оплесками, то інші показували язики, другі приспівували скомпановану одним корифеєм пісеньку: "нічєго нє понімаю..." Декотрі рішили прямо: "Валяєт дурака, вон за что і аплодіруют, а рецензенти - пріятєлі!.." Іноді запроторювали куди-небудь потрібні аксесуари, то шапку вкрадуть, то чобіт, щоб задержать мій вихід на сцену, або, як кажуть: "підкласти свиню"... Між акторами було чимало і землячків, інші з них колись грали в укр[аїнських] п'єсах, тепер же нє желалі портіть акценти. Обставляли мене виходними акторами, статистами, помічниками машиністів, парикмахерчатами і т. ін. Тільки і актриси було, що К. О. Виноградова. Ще за життя Чернишова сяк-так мені велося, а вже як помер Мик[ола] Павл[ович], все пішло шкереберть. Траплялись і такі кунштюки: коли я уперше зіграв з великим поспіхом роль Виборного, то актор В. П. Б., котрий колись грав цю роль ще тоді, як служив у трупі Виходцева, захотів, як кажуть, потягатись зо мною; він умовляв мене, щоб я уступив йому цю роль, а сам заграв би Возного. Я згодився. І тут побачила публіка, що Б. не розмовляв, а патякав, так і рецензенти зазначали. Колись така була поведенція в укр[аїнських] акторів, найпаче у тих, що були з ляхів,- патякать. Пригадую таких акторів як Нечаєв, Деркач, Лихомський, Лютостанський, Строков - всі вони патякали. Бувши на гастролях у 1875 р. в Галичині, там я теж зустрів одного патику д. Наторського, котрий раніш служив в Росії в польсько-українській трупі; він теж потягався зо мною в ролі Виборного, ублагавши Т. Ф. Романовичку (антрепреньоршу), щоб вона попрохала мене зіграть Возного...