Як тільки, бувало, піп з дому, зараз рідня Андрюшчина (вони були поселяни) сходилась до попаді і починалась гульня.- Матушка здорово пила! Раз піп поїхав у ярмарок в Вознесенськ, взявши замість кучера дяка, бо Андрюшка прикинувся хворим. Це було, либонь, в половині сентября! Піп виїхав після обід. Од'їхавши верстов 12-ть ізломилася вісь. Що його робить?

Подумав піп і рішив вернутись додому перемінить бричку, підночувать, а вдосвіта знов в дорогу. Вже давно була ніч, Лузя сиділа зо мною у темній залі і все казала, що вона чогось боїться і не може заснуть. Вбігла в горницю куховарка (щира попадина прибічниця) і сказала, що батюшка вернувся. Гості розбіглись по кімнатах і повиплигували у вікна; а Андрюшка сп'яну, чи з переляку заліз під канапку. Лузя і я вибігли назустріч попові: попадя теж вийшла, припала попові до грудей і почала просить пробачення за те, що вона п'яненька; що нібито приїздили якісь куми з новородженим і вона ледве-ледве ублагала їх, щоб їхали додому, та приїздили аж завтра увечері, коли піп приїде з ярмарку; що нібито вони наважились везти дитину хрестить аж у Возсіятське, ради чого вона все їх частувала, щоб довш задержать і не пустить в Возсіятське; і що тільки недавно вирядила їх додому. Куми й справді приїздили ще за дня, але довідавшись, що попа нема дома, зараз же і повернули назад. Піп нічого не сказав', взяв Лузю за руку і, увійшовши в кімнату, спитав, чи є що повечерять. Довідавшись, що нема нічого, він звелів настановить самовара. Куховарка розкудкудакалась, що вона зараз і самовара наставить, і яєшеньку засмажить, і бриндзи подасть підсмаженої на сковородці...

Тільки що сів піп на канапку і хотів посадовить поруч з собою Лузю, але та спіткнулась на щось і скрикнула. - Що таке? Чого ти?-спитав піп.
- Ой, чобіт... ондечки!..- відмовила Лузя. Піп, побачивши чобіт, заглянув під канапку і вигукнув: "А це що таке"?
Марія Іванівна (попадя) стояла ні жива, ні мертва; з-під канапки виліз Андрюшка і п'яний почав варнякать: "Ну, бийте мене, навіть і вбийте... винен, тошно винен... Єжелі матушка мене жалали, так що ж би я був за дурень, щоб їх не жалав?.." Піп випхнув Андрюшку з хати і кинувся на попадю; попадя вже трохи очумалась після першого переполоху і схопилась у ручки з попом, далі вхопила його за коси. Довго вони борюкалися, попадя відчитувала його за всіх молодиць, з котрими піп колинебудь загравав.

А з такою-то хіба я тебе не застукала у погребі? - викрикувала она.- А такуто ти не цілував за ожередом? А такійто не дарував хусток?.. Далі вирвалась і вибігла з дому. Піп погнався за нею, догнав на току і довго вони там чубились. Потім вбігла попадя в кімнату, крикнула на Лузю: "Підожди ж ти, стерво горбате, я тобі дамся взнаки, геть від мене! І ти геть з очей!" - гримнула на мене і почала голосить. Ми вийшли з Лузьою з дому, пішли на тік, зарились в солому і не зчулись, як і поснули.

Вранці куховарка розшукала нас на току і покликала снідать. кажучи: "Слава господеві, вже втихомирились!.."

Попадя сиділа з обмотаною мокрим рушником головою і на Доччине і моє привітання з добрим утром нічого не одповіла: піп, навпаки, почав нас розпитувать, де ми ночували, і, нарешті, спитав, усміхаючись: "А не померзли?" Андрюшку, звичайно, прогнали, хоча після того, як тільки піп куди-небудь від'їздив, Попадя його одвідувала, а іноді і він приходив в дім. Ми всі боялись попаді, бо певні були, що вона нас таки подушить. В октябрі приїхав батько, він знайшов собі місце аж під Херсоном у купця Тропина. Як глянув на мене батько, так аж жахнувся. Піп сказав, що я неслухняний, непокірливий; що скільки не приганяв він мене до книжки, я не хотів ніколи її в руки взять; попадя теж наговорила на мене усякого чортовиння. Я мовчав, бо думав, якщо батько зоставить мене тут і надалі, то мені ще гірш буде.

Тільки на другий день батько сказав, що він знов одвезе мене в Бобринець. Після сніданку ми виїхали. На від'їзді піп взяв з-під образїв проскуру і поблагословив мене, але я проскури не взяв.

Чому ти не береш?-спитав батько.
- Не хочу!-одмовив.
- Отакий він, як бачиш! - сказав піп. Я не сказав, навіть, і прощайте, а швидше сів у бричку. Коли ми вже далеченько від'їхали від Новокрасного я, упевнившись, що вже до попа не вернемось, почав оповідать батькові про все, що перебув і чого в попа надивився.

Батько, дослухавши мою сповідь, промовив, тяжко зітхнувши: "Жалко, що я цього не знав!.."
- А може, вернутись,- додав він,- та провчити попа, як колись провчив я Рудковського - пам'ятаєш?.. Я почав прохать, щоб батько не вертався.

Приїхали ми в Бобринець, і батько знов поселив мене у бабушка. Дядько Єгор вже був тоді за вчителя; мене прийняли в ІІ клас і знов все пішло поторішньому. Навідався батько в суд, спитав про своє діло, дав кому слід я, його запевняли, що скоро зроблять слідствіє і все імущество йому вернуть, і він, обнадежений, поїхав до свого діла. Я знов співав в хорі, а мати почала мене вчить на фортепіано; Володя вже бринькав трохи. Дивувало мене те, що мати з чужими дітьми обіходилась далеко ласкавіш і лагідніш, ніж зо мною та з Володею; завжди била нас по руках, якщо не так держали руки, або помилялися в нотах; скільки разів, після бійки, я зривався з місця і казав, що не хочу більш вчитись. Вона кричала: "Ну й піди геть собі!" А через хвилину знов кликала на урок. Чужим мати купувала гостинці і дарунки, а нам ніколи.

Під Андрея, на балабушках у одних панночок, дядько Олекса застудив прища, що з'явився на щоці, прикинулась сибірська язва, і він в три дні згорів...

Скоро після смерті Олекси приїхав дядько Микигга, котрий зовсім окацапився. Увійшовши в кімнату, вніс він образи і, давши бабушці в руки, почав кланятись їй до ніг, потім дав образа моїй матері і їй тричі уклонився; кланявся також другій сестрі, обом братам і зятеві; а прикінці, підійшовши до мене і до Володі, вклонився і нам до пояса і промовив: "І с вамі здастуйтє!.." Всі ми дивувалися цьому звичаєві, а бабушка сказала, зітхнувши: "Отак і мій покійничок Іван Андрійович, як, було, поїде куди-небудь надовго, то як повернеться додому, звелить мені взяти образа в руки і уклониться тричі до ніг, поцілує образа, а потім вже і зо мною..."

Дядько Микита всім привіз дарунки; мені і Володі перочинні ножички. Прогостював він з тиждень, багато розказував про свою службу та про крамарів і про крам, але мене те тільки один вечір і цікавило.

Увечері дядько Микита обернувся до моєї матері і сказав: "Ситрайтє штонібудь, давно уж я не слихал фортепіано". Мати грала, а він деколи вставляв слово: "Вот ето, помню, покойний Федор іграл". Слухаючи далі і, певно, пригадуючи минуле, іноді промовляв, зітхаючи: "Ахті-хті-хті!.. Да, дєла... Вота што!.."

Після від'їзду дядька Микити, ми іноді з Володею вдавали з себе приїжджих з Москви, кланялись до ніг і силкувались балакать так, як дядько Микита.

Після смерті Олексія музикальні вечори дуже рідко вже бували в нашім домі, життя потекло скучніш і одноманітніш... На другий рік я перейшов у III клас з похвальним листом. Нарешті і скінчив школу з похвальним листом.

Мати жила у власнім домі, їй купив його Рудзевич, а через рік у дворі вистроїли ще й другий дім. В цім домі держала пансіон француженка мадам Сюбі; у неї мати давала уроки на фортепіано; а ще пізніш найняли дім цей під пошту.

У матері був на поруках черкес Урбан, зісланий в Бобринець за якийсь. бунт. Він заробляв собі чимало грошей, їздячи верхи на нашій рижій кобилі на водопій до крючкового колодязя, там він джигітував на ній; то на всім бігу ставав на ноги, або ховався під черево кобили, то зіскакував додолу і знов вискакував, пійман з землі шапку, хустку, іноді і гривню, зачіплявся ногами шию, а руками і головою торкався до землі, волочачись за кобилою... Він був не слугою, а другом нашої сім'ї, вірнішим від собаки: не вагаючись, з великою охотою все робив, що йому загадувала мати; на матір казав: маменка, на мене і Володю: бурат. Спершу не тямив нашої мови, а потім навчився. В ті часи багата прогонили через Бобринець етапом полонених турків та французів, здебільшого зуавів; мати завжди одвідувала їх, купувала їм чай, сахар і булкді; Урбан все те носив за матір'ю в лотку і приговорював: "Давай, маменка, бедна чаловек деига"... А коли почади проводить ранених, то мати по всьому Бобринцеві ходила та випрошувала старі полотняні речі, заставляючи учеників своїх, а також мене й Володю, робить корпію; вона відносила її раненим, o також посилала і в Севастополь. Носила раненим печене й варене, зробила собі карнавку і ходила по городу та збирала копійки, задля ранених.

Коли мати наважилась будувать дім у дворі, то поїхала в Єлисаветград (50 верстов від Бобринця) купувать ліс з Урбаном па рижій кобилі і взяла мене й Володю. Володя вже учився у Києві, в дворянськім училищі, на Подолі, а це було на канікули. Мати не любила їздить риссю, щоб не втомити коняку, і ми з Володею часто злазили з брички і бігли вперед. Вибіжимо, бувало, на яку-небудь могилу і кохаємось просторим круговидом; а сівши в бричку питаємо Урбана, чи такі могили є на Кавказі? Він відповідав: "Балсой, балсой! такой німа тут... Терек, Кура брр, врр!.." - І ротом, і руками, і рухами він силкувався уявить, які бурхливі та величні річки Терек та Кура.

Урбан іноді прохав дозволу у матері одвідать товаришів (їх було прислано в Бобринець четверо), а іноді вночі ходив кудись крадькома, а вранці хвалився мені і Володі, що він їв махан і шашлик. Урбан, стережучи баштана (мати на орендованій городській землі засівала баштани), звечора щез кудись, а опівночі вернувся, несучи на плечах чимале ягня. Ми тоді з матір'ю прили на баштан і заночували. Мати спитала, де він взяв ягня, він одповів: "Малчи, маменка, будем кушай шашлик!.." Мати почала дорікать його за крадіжку, він нахилив до неї голову, кажучи: "Бей морда, бей голова, а баран не дам! На Кавказ ста можна... когда крал не поймал - яхші, поймал - секим башка і пропал!.." Нарешті він зарізав ягня, оббілував і почав шкварить шашлик; мати не захотіла їсти краденого, а ми смачно повечеряли, Це й на другий день їли.

А то раз трапився такий випадок; мати поїхала на баштан з Володею і, набравши там кавунів, ніччю верталась в город на рижій кобилі. На Кам'янім броду зустріли їх три вершники і веліли зупинитись; Володя подумав, що то розбійники, зліз крадькома з брички і пустився бігти в город. Вбігши в Бобрииець, вскочив він в кімнату до городничого, там багато було гостей - у карти грали, і закричав, що його матір розбійники зарізали, городничий збунтував команду і побіг ловить розбишак, а городничиха, побачивши у Володі на щоці родиме п'ятно завбільшки з сливу, почала репетувать, що розбишаки його поранили. Володя прибіг до бабушки і там вчинив ґвалт, побігли дядьки і я з ними. Мало не весь город побіг з дрючками рятувать матір. За півверстви від города зустріли матір, котра преблагополучно їхала на кавунах. Виявилось, що то були об'їздчики, котрі у проїжджаючих трусили корчемну горілку.

Коли бомбардували Севастополь, то приїхала в Бобринець трупа Млотковського, построїла наскоро дощаний театр у дворі Шулимки і почала давать спектаклі. Ця новина збаламутила весь Бобринець. Народу тоді намножилось: всі хатки, всі закапелочки були переповнені приїжджими. Переведена була з Херсона гімназія, її помістили в повітовій школі, а нашу школу перевели в невеличкий постоялий двір. Деякі актори познайомились з матір'ю і дядьками і не раз обідали у нас. Я пам'ятаю прізвище тільки одного актора, котрий зробив на мене велике враження роллю Хлестакова, це був Померанцов. На перші спектаклі я пролазив в гальорку, з ласки сторожа, котрому носив сахар, табак, а іноді і п'ятака, стяжаючи все те у дядьків та у матері, або у бабушки. Мати і бабушка не давали грошей на театр: бабушка дивилася на це, як на гріховне діло, а мати казала, що то якась нікчемниця, дядьки ж на той час витратили всі гроші.

В ту добу, як бомбардували Одесу та Севастополь, люди причіадали вухом до землі й казали, що чують стрільбу гармат; я й собі те ж робив, і уява під впливом немовчних розказнів про знамення в небесах, про комети та падаючі зорі - розповсюджених шарлатанами в образі богомольців та ченців - відгукувала і в моїх вухах не тільки гуркіт гармат, а навіть і вигуки: "Урра!.. Вперед, ребята, с нами бог!" Кур'єри, котрі щодня проскакували через Бобринець на поштових тройках, кидали на бігу слова: "Форпост!.. Бастіон!.. Міна!.. Малахов курган!.. Нахімов!.. Казарми!.." І люди запаленою уявою складали силу варіацій і легенд... Траплялось, що увесь город по цілих ночах був у тривозі, прислухаючись, як вили собаки, і сподіваючись, що ось-ось нагряне ворог і всіх переб'є або полонить...

Після знайомості з акторами почала й мати бувать в театрі; Померанцев давав мені даровий прохід в гальорку. Місяця через півтора Млотковський з трупою виїхав в Єлисаветград, і дядько Микола задумав устроювать спектаклі в домі матері, котрий вже достроювався. Прилучився до нього товариш його Артем Ворників. Обоє вони служили по канцеляріях й мали койякі грошенята, на котрі і були оборудовані декорації з товстого сірого паперу, котрого вони понаносили з канцелярій; на передню завісу мати дала велике рядно, котрим була закрита карета. В сараї у матері довго стояла якась карета, ніколи в ній ніхто не їздив. Куди вона потім поділася, не знаю!

Мати дарувала знайомим ріжні речі, то, певно, й карету подарувала. У неї, як кажуть, нічого не було святого. Родзевич, після венгерської кампанії, привіз багато шовкових матерій, шалей, полотен і всяких матерій; привіз шкатулку золотих та срібних грошей. І все те мати згодом пороздаровувала, а гроші так порозпозичала, що потім забула, кому й позичала їх...

Коли погорів ряд лавок у Бобринці, між котрими згоріла лавка приятельки материної, купчихи Д., щоб позичити грошей в приказі обществ[еного] призріння на збудування нової лавки, Д. позинна була дать в заклад яку-небудь недвижимість, а як її дім був уже закладений, то вона попрохала матір залежить свій дім і дать їй гроші; мати на те згодилась, не взявши від Д. ніякого документа. Через скілько годів обидва материні доми ляснули: приказ їх продав з публічного торгу.

Володя, коли вчився у Києві, то часто нуждався в грошах, бо мати ніколи не висилала йому їх заздалегідь або в строк. Траплялось так, що напише вона листа до Володі, візьме конзерта, сургуч і гроші в жменю та й несе через вулицю на пошту. Аж назустріч з'явиться який-небудь жидок, побачить у неї з жмені гроші і почне хлипать, що з ним трапилось нещастя, що він загубив гроші, а йому "так треба, так треба, до зарізу треба!" Мати каже, що у неї оце тільки і грошей. Жид каже, що буде з нього і цих. Бере гроші і йде, а мати вертається додому, радіючи, що вчинила добре діло. Дуже вона любила навертать жидів до християнської віри і лічила це надто святим ділом; в Бобринці її прозвали жидівською матір'ю. Вона і Урбана почала було зчить молитов, але в християнську віру не навчила, бо годів через два йому дозволено було вернутись на Кавказ. Боже!.. як він зрадів, коли в поліції об'явили йому, що може вернутись на родину. Він вбіг до матері і крикнув, регочучи: "Маменка, скорей, грай лезгинка!" - і почав плигати по кімнаті, далі підбіг до мене, тулячи мене до тремтячих грудей, промовив: "Понимаїш бурат Марка, видим скоро дува баранчук, марушка, сакля... хорошо? Яхші?.."

Коли почав дядько Микола вистановлять спектаклі, то й я попав у його гуртець. Здебільшого грали українські штуки: "Наталку Полтавку" (в ній я співав Петра), "Шельменка-денщика" (я грав Лопуцьковського), "Сватання на Гончарівці" (я грав Стецька), "Кума-мірошника", "Іди, жінко, в солдати", "Простака"... Грали і руські: "Женитьбу", "Заколдованный принц", "Материнское благословение" і т. д. Мати, або котра-небудь із її учениць, акомпаніровала нам на фортепіано. Спектаклі наші одвідував, зісланий в Бобринець, Мусін-Пушкін; він дуже зацікавився мною і умовляв матір везти мене в театральну школу; але мати жахалася тієї поради.

Батько знов переїхав на службу в Живанівку, і я мало не щонеділі їздив до нього. Скільки батько не нахиляв мене до хазяйства, але мене те не цікавило, і на питання знайомих, він казав: "Марко все дивиться в небо, десь далеко літа думками"...

Я водив компанію з слобідськими парубками, вчився від них пісень, вчив і їх, слухав казки, у свято або в неділю ходив з вудками по рибу, водив з конюхами купать коней. Літом в неділю або в свято збирались до мене хлопці в конюшню або в загін і я їм читав "Енеїду" І. П. Котляревського, а зимою на вечорницях читав і дівчатам. Більш половини "Енеїди" я знав наізусть.

Почав я нудиться безділлєм і упрохав батька дать мені допомогу готовитись у гімназію. Смотритель повітової школи А. В. Віст взявся приготовить мене в 4 клас. Після різдва одвезла мене мати в Київ, щоб знайти там вчителя, котрий би приготовив мене по гімназичній програмі. Не доїжджаючи до Корсуня, заїхали ми на ніч в одну корчомку; жид з сім'єю поїхав святкувать якесь там свято у Корсунь, а в корчмі зоставив старенького діда. Постановив нам дід самовара, ми з матір'ю позлазили на піч і там біля каганця, котрий горів на комині, пили чай; а Логвин, кучер наш, пив чай на лаві. Не пройшло й години, як біля корчми почувся гомін, відчинилися двері, і в хату увійшло чоловіка з двадцяток, в чорних кереях, в високих чорних смушкових шапках. "Давай, діду, горілки",- загукало заразом скількись голосів. Вони казали, що йдуть з ліса і дуже померзли, то й хотіли б погріться. Дід одповів, що ванькир, де бочка з горілкою, замкнений і що жид йому не зоставив а ні пляшечки горілки задля продажу. Почувся лемент, ремство і гнів. Декотрі кричали, щоб зламать замок, а другі умовляли не робить цього. Ті, котрим кортіло випить, перекрикували і почали підступати до ванькира. Дід почав репетувать. Один з гвалтунів, побачивши нас на печі, спитав : "А то не жиди часом?" Мати одповіла: "Ми такі жиди, як ви татари". І почала промовлять про те, що як то не ґречно цілою юрбою нападать на одного, немов розбійники; і чи винен дід у тім, що жид замкнув ванькир? Що як вони зламають замка, то діда обвинуватять, чом не вибіг з хати та не скликав людей на гвалт. Крикуни почали відступать від ванькира; мати, постерігши силу зробленого враження, промовила: "Ось краще послухайте, я вам дещо прочитаю із святого письма, котре зогріє ваші серця благодаттю!" - і зараз розвернула акафист і почала читать. Спочатку декотрі спитали: "Це про ту Варвару, що в Києві?" - і почали згадувать, що у того батько ходив на прощу, й того мати; а той ходив з своєю тіткою, як ще був хлопцем... Мати читала виразно і голосно, хрестячись раз у раз на словах "радуйся великомученице"... Дядьки, поздіймавши шапки, хрестилися, зітхали і сопли, тулячись один до другого і просовуючи ближче до матері вусаті та обвітрені пики через плечі передніх. Більш години читала мати акафіст. Нарешті перехрестилась і поцілувала книжку. Хтось іззаду пошепки спитав: "А чи не пора рушать додому?"-"А пора, пора!" - відповіли. Уклонилися дядьки матері, подякували і вийшли з хати. Дід почав мізкувать: Що то воно святе письмо?! Слухаєш, ніби, багато дечого і не розбираєш, а поза шкурою немов жаром тебе обтне, або морозом... Іменно: "Радуйся великомученице" та й більш нічого!.."

Приїхавши в Київ (їздили ми на батькових конях), мати спершу почала водить мене та кучера по монастирях, та по печерах, а потім, замість того щоб піти до директора гімназії, порадилась з учителем приходської школи, на Подолі, д. Пониркою, котрий завірив її, що коли я скінчив повітову школу, то мені зроблять тільки доповнительний екзамен з язиків французького та латинського. Хоч по-французьки я трохи й маракував, коли ще вчився у князів, але за чотири года забув все, тільки й міг сяк-так читати; латинь же тоді починали з третього класу, так що часу було доволі, щоб підготовитись. Вчитель, котрого порекомендував Понирка, взявся мене приготовить з язиків. Мати на ті гроші, що батько дав їй, щоб справила мені одежу, понакуповавула своїм приятелям дарунків; поштмейстерші дорогу гітару, поштмейстерові срібні часи; декотрим накупила ікон, матерій, усяких нот, платків, черевиків, а мені купила якогось балахона на базарі, а замість путящих чобіт, солдатські пришви. Не стачило у неї грошей і на учебники... Постановила мене на квартирі у Понирки, де жив і Володя. Я мусив про все, як мати мене причепурила, написать батькові, і мати згодом прислала мені докірливого листа. Перед від'їздом у Київ поступив на воєнну службу лялько мій Микола, і я страшенно сумував за ним .