Зміст | Home Page

ФОРМУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНОГО УСТРОЮ КІРОВОГРАДСЬКОЇ ОБЛАСТІ 

провідний науковий співробітник відділу  охорони пам'яток  історії та  культури  К. Шляховий. 

Територія Кіровоградської області була заселена людьми ще за давніх часів. Племена мисливців, скотарів та землеробів майже без-перервно змінювали на цій землі одне одного, витісняючи, або асимілюючи попередників.  
Найдавнішим з відомих за своєю назвою народів, що тут жили /з 11 ст. до н.е,/ були кіммерійці. Це могутнє об'єднання скотарсько-землеробських племен населяло степи від Дніпра до Дону»  
   В 7 ст. до н.е. Кіммерію підкорили скіфи, які прийшли зі сходу і створили в Північному Причорномор'ї міцну державу, яка мала ефективну військову організацію, передову для свого часу культуру, територіальний поділ /номи, керовані номархами/ та межі з сусідніми землями.  
   В Скіфію на правах автономії, але в певній військово-політичній залежності від власне скіфів, входила земля скіфів-орачів, - культурно скіфізованої етнічно нескіфської /імовірно праслов'яноької/ групи племен. Вона знаходилася у Лісостепу між Дністром і Дніпром. На південний схід від території скіфів-орачів, між Південним Бугом і Дніпром, лежала земля алазонів /імовірно  фракійців за походженням/, ця місцина від скіфської назви річки Синюхи називалася  Ексампеєм. Мабуть це найдавніша назва Кіровоградщини. На півдні, в нижніх течіях П. Бугу, Інгулу та Інгульця, Екбампей межував з територією елліно-скіфського племені калліпідів.  
   Пануванню скіфів поклало край вторгнення сарматів, які в 3 ст. до н.е. подолали їх опір , а потім поступово розчинили в своєму середовищі. З 1 ст. до н.е. античні автори називають Північне Причорномор'я Сарматією. Сарматія відігравала помітну роль на міжнародній арені античного світу, її царі розв'язували війни та укладали мирні договори з різними державами.  
   В першій воловині 3 ст. н.е. в Сарматію вторглися східні германці - готи. Вони підкорили сарматів, змішалися з місцевими племе-нами й створили сильне королівство - Готію, яке досягло найвищої могутності в середині 4 ст.  за правління короля Германаріха. Готія вдало воювала з Римом, що привело до падіння римського панування в Дакії та полісах Причорномор'я. Але у війнах проти союзу східно-слов'янських племен /антів/ готи почали терпіти поразки.  
   У 375р. ослаблена війнами Готія була розгромлена гуннами, які прийшли в Європу з Азії. В 5 ст. цар гуннів Аттіла створив величезну державу, кордони якої сягали Рейну на заході та Волги на сході. Північне Причорномор'я ввійшло до її складу під назвою Припонтійської Скіфії. Правителем Припонтійської Скіфії був старший син Аттіли Еллак.  
   Після смерті Аттіли /453 р./ імперія гуннів в кінці 5ст. розпа-лася. Але в 6 ст. з'явилася ще одна азіатська навала - обри /авари/ і на початку 7 ст. землі Північного Причорномор'я були підпорядковані Аварському каганату, центр якого знаходився на середньому Дунаї. Обри підкорили значну частину слов'янських племен, але в 7 от. аварський племінний союз розпався.  
   В кінці 7 ст. на Північне Причорномор'я поширив свою владу Хоза-рський каганат - федерація прикаспійських і причорноморських племен створена хозарами, які панували тут на протязі 8-9 ст. Під впливом внутрішніх суперечностей та під ударами угорців і печенігів Хозарська д-ва з другої половини 9 ст. почала занепадати.  
   В середині 9 ст. в причорноморські степи прийшли угорці, які в кінці 9 - на початку 10 ст. були витіснені на захід войовничими пече-нігами. В жорстокій боротьбі слов'ян з печенігами Північне Причорномор'я в середині 10 ст. було приєднане до Київської Русі. Частина печенігів визнала владу київських князів, осіла на руських землях і ослов'янилася. Інша частина слідом за угорцями перекочувала на захід, решта увійшла до племінного союзу половців.  
   Половці присіяли із Західного Казахстану у другій половині IIст. Половецька земля простягалася від Дунаю до Західного Тянь-Шаню. Половці постійно нападали на Київську Русь, яка в процесі нескін-ченних захисних війн та внутрішньої усобиці в першій половині 12ст. роздрібнилася на кілька самостійних та напівсамостійних князівств. Північна окраїна Кіровоградщини належала Київському удільному князівству,  яке виникло в ЗО-ті роки 12 ст.  
   "У другій половині 12 ст. хан Кончак об'єднав значну частину половецьких земель в єдину  
державу.  
   В першій половині 1Зст. монголо-татарські завойовники розбили розрізнені війська руських князівств і  розгромили Половецьке ханство. В 1243р. хан Батий заснував величезну імперію - Золоту Орду, яка займала територію від Дунаю на заході до Обі та Сирдар'ї на сході. Завойовані монголо-татарами руські князівства не входили до складу Золотої Орди, але перебували у васальній залежності від неї. Причорноморська територія Київської Русі, яка була зайнята половцями, ввійшла, до імперії Батия. Улусом, розташованим між Дністром і Дніпром управляв темник Куремса, внук хана Джучі. Хоча в 1256р. намісником Правобережної України замість нього був призначений темник Бурундай, улус ще довго називався іменем Куремси.  
   В 1362 р. Київська земля на умовах автономного удільного князівства ввійшла до складу Великого Литовського князівства - єдиної на той час сили спроможної протистояти Золотій Орді. Ординці  не могли погодитись з такою втратою, але в битві при Синіх Водах, де в 1363р. війська трьох подільських ханів зіткнулися з литовське-руським військом, очолюваним великим князем Ольгердом, вони потерпіли поразку і до складу Литви ввійшла ще й Подільська земля. В 1370р. було приєднане й південне Поділля. Якщо дивитись на сучасну карту, литовсько-ординський кордон в межах Кіровоградської області проходив приблизно по ледь вигнутій дузі Вільшанка - Свіітловодськ. Після Кревської унії 14 серпня 1385р. Литва почала політично зближатися з Польщею. В 20-х роках 15ст. литовський князь Вітовт збільшив володіння Литви, завоювавши вихід до Чорного моря. Він же ліквідував на території України удільні князівства і створив замість них області, якими управляли литовські намісники. Намісника  Київщини, до якої відносилася північно-східна окраїна Кіровоградської  області, було призначено в 1394р., у 1440р. Київське удільне князівство у складі Литви було відновлене, але в 1471р. його було перетворено на Київське воєводство Великого Литовського князівства. Брацлавське Поділля, до якого відносилася частина Кіровоградської області, розташована за р.Синюхою, остаточно ввійшла до складу Великого Литовського князівства на початку 1430-х років, в 1566р. ця литовська провінція була перетворена на Брацлавське воєводство.  
Утворене в 1449р.  внаслідок розпаду Золотої Орди  Кримське ханство, претендуючи на ординську спадщину, почало потроху займати литовські причорноморські володіння. В 1478р. кримські татари визнали себе підвладними султанської Туреччини, що значно посилило їх завойовницькі можливості. З 16 от. тут, в степах так званого Дикого Поля, почали розселятись козаки - український військовий і селянський люд, який переходив на вільні землі, щоб позбутися зростаючого феодального гніту литовсько-польських магнатів. Козацька колонізація краю проходила в умовах жорстокої боротьби проти татарсько-турецьких  конкурентів.  
   В 1569р. Литва і Польща за Люблинською унією 28 червня 1569р. об'єдналися в єдину державу - Річ Посполиту. За новим адміністративним поділом землі сучасної Кіровоградської області відійшли до Королівства Польського: території сучасних Гайворонського, Ульянівського, Голованівського, правобережної  /відносно р.Синюхи/ частини Новоархангельського і Вільшанського районів - Звенигородського повіту Брацлавського воєводства, північні виступи Новомиргородського і  Олександрійського районів - до Чигиринського староства Київського воєводства, решта - до козацької автономії Запорозької Січі.  
   З початком Визвольної війни 1648-1654рр. на Україні було ліквідовано польську адміністрацію й утворено полковий адміністративно-теріторіальний устрій, за яким територія сучасних  Гайворонського, Ульянівського, Голованівського, правобережної частини Вільшанського районів відносилася до Уманського полку, правобережна частина Новоархангельського району - до Торговицького полку, північні окраїни Новомиргородського, Олександрівського, Знам'янського та Світловодського районів - до Чигиринського полку.  
   За Білоцерківським мирним договором, укладеним між гетьманом України Богданом Хмельницьким і польським урядом 18 вересня 1651р. козацькою теритирією визнавалося лише Київське воєводство, в Брацлавське воєводство повернулася польська адміністрація. В травні 1652р. Богдан Хмельницький анулював умови цього договору.  
   Після проголошення рішення Переяславської Ради /8 січня 1654р./ про з'єднання України з Росією спалахнула російсько-польська війна 1054-667рр. Внаслідок укладення гетьманом Ю.Хмельницьким Слободищенського трактату 17 жовтня 1660р. правобережні полки підпали під владу Польщі. За Андрусівською угодою 9 січня 1667р. Правобережна Україна /крім Києва/ залишалася за Польщею, а Лівобережна ввійшла до складу Російської Держави, Запорозька Січ мала перебувати під спільним контролем Польщі і Росії.  
   За Бучацьким мирним договором 18 жовтня 1672р., яким закінчилася польсько-турецька війна 1671-1672рр., Польща втратила Поділля, а Брацлавщина і південь Київщини перейшли під владу залежного від Туреччини гетьмана Петра Дорошенка. Але в квітні 1673р. польський сейм відмовився затвердити умови Бучацького договору, що привело до нової польсько-турецької війни /1672-1676рр./. За Журавненським мирним договором, яким вона завершилася, Поділля залишалося у скла-ді Османської Імперії, значна частина Правобережної України за ви-нятком Білоцерківського і Паволоцького полків визнавалася козаць-кою територією під протекторатом Туреччини. Та і цей договір також не був ратифікований сеймом.  
   Після російсько-турецькії війни 1677-1681рр. Бахчисарайський мирний договір ІЗ січня 1681р. закріпив Брацлавщину і південну Київщину за Туреччиною, а Лівобережну Україну та Запоріжжя за Росією. Обидві сторони домовилися не заселяти землі між Південним Бугом і Дніпром.  
Мирний договір між Польщею 1 Росією /так званий Вічний мир/, підписаний у Москві б травня 1686р., підтвердив умови АндрусівськоЇ угоди відносно Правобережної України і закріпив входження Лівобережної України і Запоріжжя до складу Російської держави. Поділля при цьому залишалося під владою Туреччини, а Брацлавщина і південна Київщина мали стати незаселеною нейтральною зоною.  
В 1699р. за рішенням Карловицького конгресу /договір підписаний 16 січня 1699р./ Польща повернула собі Поділля, Брацлавщину і південну Київщину. У червні 1699р. польський сейм ухвалив постанову про ліквідацію територіальних полків у Київському та Брацлавському воєводствах.  
   22 жовтня 1705р., внаслідок довгих дипломатичних переговорів після російсько-турецької війни 1686-1699рр. і проведення в 1705р. розмежування російських і турецьких володінь,  був укладений Межевий трактат, за яким територія Дикого Поля -степовий простір між Синюхою, Південним Бугом і Дніпром, - відійшла до Росії.  
   14 травня 1709р., в  зв'язку з переходом гетьмана Івана Мазепи на бік шведів  
під час Північної війни, за наказом російського уряду була ліквідована Запорозька Січ.  
Російсько-турецька війна 1710-1713рр. привела до   втрати Запорозьких земель на користь Туреччини, що було затверджено до-говорами  5 квітня 1712р. та 1З квітня 1713р. Внаслідок цього територія Кіровоградщини, за винятком Брацлавської і Київської частин, відійшла до 0сманської Імперії.  
Наступна російсько-турецька війна /1735-1739рр./ була більш успішною для Росії - за Белградським мирним договором 18 вересня Ї739р., затвердженим у Константинополі 28 грудня 1739р., Туреччина остаточно втратила запорозьку територію Дикого Поля. Російсько- турецький кордон на Правобережній Україні визначив Інструмент /акт/, укладений на Великому Інгулі російськими і турецькими комісарами 4 листопада 1740р., розмежування володінь було підтверджено Константинопольською конвенцією, ратифікованою 26 серпня 1741р.  
   Ще до початку війни 1736-Ї739рр. українське козацтво /депутація Олешківської Січі/ в березні 1734р. дістало від російського уряду офіційний дозвіл на відновлення Запорозької Січі в межах Російської держави. На цій підставі була заснована Нова Січ, територія якої поділялася на паланки /округи/. За цим поділом землі Кіровоградщини від Синюхи до Інгульця входили до складу Бугогардівської паланки, від Інгульця до Дніпра - до Кодацької паланки.  
   Але вже в 1743 р. всі населені пункти Кіровоградщини, розташовані вздовж кордону, були закріплені за Миргородським козацьким полком, осадчі козаки полку заснували декілька нових поселень. На початку 1745р. ці села і землі були приписані до Криловської, Власівської та Кременчуцької сотень Миргородського полку, трохи пізніше з Криловської сотні виділилася Цибулівська.  
   В 1752р. за розпорядженням російського уряду /указ 29 грудня 1751р./ була створена Нова Сербія - військово-поселенська територія, яка займала простір із заходу на схід від Синюхи до Дніпра, а з півночі на південь від Великої Висі до верхів'їв Інгулу та Інгульця. Нова Сербія поділялася на два полки - гусарський /кіннотний/ з центром в Новомиргороді та пандурський /піхотний/ з центром в Крилові, адміністративний центр Нової Сербїї знаходився в Новомиргороді. Кожен новосербський полк складався з 20 рот, які мали поселення, укріпленні шанцями, що згодом розрослися в села і міста Деякі населені пункти Кіровоградської області зберегли в просторічному вжитку старі ротні назви: П'ята Рота - Кальниболот, Восьма Рота - Мартоноша,  Дев'ята Рота - Панчеве  тощо.  
   Для захисту новосербських поселень з півдня в 1754-1757рр. була побудована фортеця Святої Єлисавети, біля неї виникло місто, яке з 1775р., після офіційного отримання міського статусу, стало називатися Єлисаветградом.  
   З 1754р. південніше фортеці почали виникати поселення українців, вимушених покинути місця свого проживання, відведені для іноземних переселенців Нової Сербії. Указом  14 травня 1754р. ці поселення стали сотенними слободами Новослобідського козачого полку. В кінці 50-х років їх було 28. В 1759р. Новослобідські козачі поселення були приєднані до Нової Сербії, але в 1761р. вони відокремилися і після реформування Новослобідский козачий полк складався з 20 сотень.  
   В 1764р. Нова Сербія і Новослобідський козачий полк були скасовані, а їх території під назвою Єлисаветинської провінції ввійшли до складу утвореної указом 22 березня 1764р. Новоросій-ської губернії, губернська канцелярія якої до 26 березня 1765р. знаходилася у фортеці Св. Єлисавети, після - в Кременчуці.  
   Єлисаветинська провінція складалася з 70 округів: 16 рот Чорного гусарського полку /колишній Новосербський гусарський полк/, 16 рот Жовтого гусарського полку /колишній Новосербський пандурський полк/, 20 рот Єлисаветградського пікінерного ПОЛКУ /колишній Новослобідський козачий полк/, 2 міських округа і 16 розкольницьких, слобід.  
   Власівська /тепер у складі м.Світловодська/ і Кременчуцька сотні Миргородського полку, що перейшли в Новоросійську губернію під час її утворення, за указом 26 лютого 1765р.  були повернуті у відомство Малоросії  і ввійшли до складу Дніпровського пікінерного полку.  
   В 1709р. в Єлисаветинській провінції розселився Молдавський гусарський полк, з формований з турецьких підданих православного віросповідання, які перейшли на сторону Росії під час російсько-турецької війни 1768-1774рр. Полк складався з 16 поселенських рот.  
   За Кючук-Кайнарджійським мирним договором, яким закінчилася війна 1768-1774рр. /укладений 10 липня 1774р./, Росія здобула все межріччя Південного Бугу і Дніпра з виходом до Чорного моря, що значно збільшило територію Запорозьких паланок, але й майже на нівець звело Їх прикордонне значення.  
   4 червня 1775р.  за наказом імператриці Катерини II  Запо-розька Січ була ліквідована і її землі ввійшли до складу Новоро-сійської губернії /указ 5 серпня 1775р./.  
   В Єлисаветградській провінції /так стала називатися Єлисаветинська провінція з наданням у 1775р. фортечному місту назви Єлисаветград/ у 1775р. склався такий адміністративний поділ: Чорний,  Жовтий та Молдавський гусарські полки по 16 рот  кожний,  Єлисаветградський пікінерний полк з 20 рот та 7 округів державних поселян.  
   В 1775-1776рр. провінції Новоросійської губернії поділились, як і в інших губерніях РОСІЙСЬКОЇ імперії, на повіти. Єлисаветградська провінція складалася з Єлисаветградського, Крюківського /з 1783р. - Петриківський/ та Катерининського /з 1781р. - Ольвіопольський/ повітів.  
   До Єлисаветградського повіту ввійшла половина рот Чорного гусарського полку і частина рот олдавського гусарського та Єлисаветградського пікінерного полків. До Крюківського повіту ввійшли роти Жовтого гусарського полку та більша частина рот Єлисаветградського пікінерного полку. До Катерининського повіту ввійшла більша частина рот Молдавського гусарського полку та біля половини рот Чорного гусарського полку.  
   Частина території Молдавського полку, основними поселеннями якої були Інгульський шанець та слободи Куцівка /Новгородка/, Калинівка і Кривий Ріг, ввійшла до Інгульського повіту /в 1783р. Інгульськ був перетворений в "приписне" місто і повітовим центром став Кривий Ріг, внаслідок чого і повіт перейменувався на Криворізький/.  
   В кінці 1782р. провінційний поділ Новоросійської губернії було скасовано, а в 1783р. Новоросійська губернія об'єдналася з Азовською /Азовська губернія була виділена із складу Новоросійської за указом  14 лютого 1775р./ в одну адміністративну територію під назвою Катеринославське намісництво, яке за указом 30 березня 1783р. повинно було поділитись на 12 повітів. Так  як у Новоросій-ській та Азовській губерніях разом нараховувалося 22 повіти, ряд повітів намічалося об'єднати один з одним. За цим проектом Крюківський повіт об'єднувався з Кременчуцьким, Єлисаветградський - з Інгульським, Ольвіопольський - з Новопавлівським і т.д. За іншим проектом намісництво повинно було розділитися на 16 повітів. Але ці проекти не були реалізовані. Остаточна структура Катеринослав-ського намісництва визначилася указами від 24 січня 1784р., за якими воно було поділене на 15 повітів. На території колишньої Єлисаветградської провінції виникло три повіти: Єлисаветградський, Олександрійський та Ольвіопольський. В ряду нових повітових центрів було створене місто Олександрія - з Бечейського шанцю Жовтого гусарського полку. Намісницький центр знаходився в м. Кременчуці ї тільки за указом 1 червня 1789р. був переведений у спеціально побудоване місто Катеринослав.  
   За указом 4 вересня 1784р. адміністративним центром Ольвіопольського повіту стало місто Новомиргород, а повіт був перейменований у Новомиргородський.  
В 1793 р.  внаслідок другого поділу Речі Посполитої  у складі РОСІЙСЬКОЇ імперії на територіальній основі Брацлавського і Київського воєводств було створене /2 квітня 1795р./ Брацлавське на-місництво, в якому опинились частини Кіровоградщини, що входили раніше до складу цих воєводств.  
   За указом 27 січня 1795р.  з частини Брацлавського намісництва та,  Єлисаветградського, Новомиргородського, Херсонського повітів і Очаківської області /відійшла до Росії за Трактатом вічного миру і дружби, укладеним між Росією і Туреччиною 29 грудня 1791р., вже в середині 1792р. розділялася на 4 повіти з центрами в Голті, Нових Дубосарах, Гаджибеї та Очакові/ Катеринославського намісництва було створене Вознесенське намісництво, адміністративним центром якого в 1795р. був тимчасово Новомиргород, в 1796р. - спеціально побудоване біля містечка Соколов на р Південний Буг м.Возцесенськ. Вознесенське намісництво було відкрите ІЗ червня 1795р. в складі 12 повітів: Вознесенського, Богопільського, Катеринопільського, Єленського, Єлисаветградського, Новомиргородського, Ольгопільського, Тираспольського, Уманського, Херсонського, Черкаського та Чигиринського.  
   Олександрійський повіт залишився в Катеринославським намісництві, але указом 20 липня 1795р. його адміністративний центр був переведений в м.Крилов  і щоб не міняти назву повіту  Крилов перейменували на Олександрію.  
   За указом Павла I  12 грудня 1796р. всі намісництва були скасовані, з Катеринославського /без кількох повітів, переданих Малорісійській та Слобідсько-Українській губерніям/ і Вознесенсь-кого /без приписаних до неї набутих від Польщі земель/ намісництв була створена Новоросійська губернія. По штату на. З1 грудня вона ділилася на 12 повітів. Указ, який остаточно визначив кордони губернії, був виданий 29 серпня 1797р.  
   Новоросійська губернія складалася з Бахмутського, Єлисаветградського. Катеринославського, Маріупольського, Новомосковського, Ольвіопольського /з адміністративним центром в м.Вознесенську до переведення в м.Ольвіополь/, Павлоградського, Перекопського, Ростовського, Симферопольського, Тираспольського та Херсонського повітів.  
   За указом 12 грудня 1796р. були також створені Подільска губернія /з центром в м. Кам'янці/, до якої відійшли Ольгопільський повіт і частини Богопільського, Членського та Тираспольського повітів, і Київська губернія, до якої відійшли Катеринопільський, Уманський, Черкаський та Чигиринський повіти колишнього Вознесенського намісництва. За указом 26 вересня 1797р. слобода Балта була передана до складу Подільської губернії і приєднана до міста Єленська з перейменуванням його на Балту.  
   В переліку повітів Новоросійської губернії немає Олександрійського повіту, він  очевидно був приєднаний до Єлисаветградського.  

[ Зміст | Наступна |Home Page]

© Copyright ОУНБ Кіровоград 1998-1999