<<< попередня ] [ про автора ] [ наступна >>>

Дружина, син, родинне життя надзвичайно багато важили у житті поета-вигнанця. Згадаймо, що митець з дитинства був окрадений повнокровним відчуттям рідної домівки квартируванням з дев'яти літ в Єлисаветграді, у реальній школі. А потім п'ятилітня війна, потім бараки в таборах інтернованих, згодом знову студентські митарства по квартирах. Все це вилилося у мрію власного Дому і родини. Той єдиний прихисток зруйнувала розв'язка війни. Митець був змушений спішно залишити Чехію, куди сім'я перебралася в останні місяці війни, і відбути на Захід. Дружина із сином залишилися в Чехії і донедавна про долю поетової родини ми знали хіба лише за скупими уривками із поетових листів чи спогадів сучасників. Оскільки ж вони доступні дуже вузькому колу науковців, то наведу кілька цитат із листів поета до свого колеги письменника Петра Одарченка, писаних як у Німеччині , так і у США.

15 лютого 1947 року, дякуючи родині Одарченків за привітання з піввіковим ювілеєм, Євген Маланюк пише: "У мене - в головному - без змін: родини немає і я один. І нічого в перспективі" А в листі від 21 квітня того ж року пише: "Від близьких мав листа, а навіть листа від Богданчика... Сьогодні саме 17-та річниця нашого шлюбу!"

За два тижні перед відплиттям за "Велику Воду", на американський континент, письменник, певно, передчуваючи, що покидає Європу надовго, просить Одарченків, які ще залишалися в таборах, "пам'ятати про нього, та про родину". І тут же ділиться новинами зі своєї сім'ї: "Богдан вже... голиться! Як прочитав, то мало не завив з болю: залишав його дитиною, а він вже юнак (лист від 28.04.1949).

Прибувши до США, письменник відразу нав'язав листування з сім'ю в Чехії. "Мої рідні пишуть, що "холодають" (нема вугілля і де? - в ЧСР!), але, напевно, й "голодають", про що не пишуть" (10.03.1951).

У повоєнний час дружина і син залишалися єдиною поетовою ріднею в цілому світі. Поетів брат Онисим не пережив блокади в Ленінграді, а про долю дружини померлого ще раніше брата Сергія та племінниці Євгенії йому нічого не було відомо. Зрозуміло, що в години сумні (а їх чимало "дарувала" поетові чужина) та радісні він подумки був зі своїми близькими, яких відділяв від нього океан. У новорічну ніч 31 грудня 1955 року "спілкування" з далекою Прагою вилилося віршем "Синові".

Дружина, син, родинне життя надзвичайно багато важили у житті поета-вигнанця. Згадаймо, що митець з дитинства був окрадений повнокровним відчуттям рідної домівки квартируванням з дев'яти літ в Єлисаветграді, у реальній школі. А потім п'ятилітня війна, потім бараки в таборах інтернованих, згодом знову студентські митарства по квартирах. Все це вилилося у мрію власного Дому і родини. Той єдиний прихисток зруйнувала розв'язка війни. Митець був змушений спішно залишити Чехію, куди сім'я перебралася в останні місяці війни, і відбути на Захід. Дружина із сином залишилися в Чехії і донедавна про долю поетової родини ми знали хіба лише за скупими уривками із поетових листів чи спогадів сучасників. Оскільки ж вони доступні дуже вузькому колу науковців, то наведу кілька цитат із листів поета до свого колеги письменника Петра Одарченка, писаних як у Німеччині , так і у США.

15 лютого 1947 року, дякуючи родині Одарченків за привітання з піввіковим ювілеєм, Євген Маланюк пише: "У мене - в головному - без змін: родини немає і я один. І нічого в перспективі" А в листі від 21 квітня того ж року пише: "Від близьких мав листа, а навіть листа від Богданчика... Сьогодні саме 17-та річниця нашого шлюбу!"

За два тижні перед відплиттям за "Велику Воду", на американський континент, письменник, певно, передчуваючи, що покидає Європу надовго, просить Одарченків, які ще залишалися в таборах, "пам'ятати про нього, та про родину". І тут же ділиться новинами зі своєї сім'ї: "Богдан вже... голиться! Як прочитав, то мало не завив з болю: залишав його дитиною, а він вже юнак" (лист від 28.04.1949).

Прибувши до США, письменник відразу нав'язав листування з сім'ю в Чехії. "Мої рідні пишуть, що "холодають" (нема вугілля і де? - в ЧСР!), але, напевно, й "голодають", про що не пишуть" (10.03.1951).

Вже майже звик: мене немає вдома,
А віддаль - та ж. І йде за роком рік.
І все гіркіше, все смертельніш втома:
Доба пройшла, і мій скінчиться вік.

Пройшла доба, й народжується друга.
Її зеніт не я побачу - ти.
Круг вужчає. Лише тоненька смуга
Лишилась від безмежжя висоти.

І сонце заходу спадає невблаганно
За смугу ту, в холодний океан...
Не я, а ти співатимеш "осанна",
Новому дню нових людей пеан.

А у переддень нового 1961 року письменник з радістю інформував Одарченків: "Не знаю, чи писав: Богдан торік в червні став інженер-архітектором і "моментально" одружився з моравською дівчиною" (24.12.1960). Інженеру і поетові Євгену Маланюкові жилося надзвичайно сутужно, але він не забував за родину в Празі. "Те, що пишите про своє життя, в 100 % відноситься й до мого: безмисльне істнуванння й убивча (поволі) праця. Коли б я тут мав свого Богдана, то попросився б у нього на пенсію, а так... мушу працювати, щоб від часу до часу щось послати й їм" (14.01.1961).Тоді ж, у 60-х роках, поет присвятить кілька поезій своїй дружині та її світлій пам'яті.

<<< попередня ] [ про автора ] [ наступна >>>