<<< попередня ] [ про автора ] [ наступна >>>

Роки вже брали своє, проте поет не міг відмовитися від набутих протягом життя звичок. Так, він був неймовірним кофеманом. Попри заборону лікарів, не обминав жодної кав'ярні і говорив щоразу офіціанту: "Дайте, будь ласка, слабенької кави зі сметаною". Його незмінним супутником була люлька. Знову ж на вимогу лікарів трубка була маленька, але й не витримував поет довгої дороги, щоб її не викурити.

Часу в Євгена Филимоновича залишилося лише на кілька листів та листівок. "Я рад, що маєш роботу і взагалі працюєш, - писав поет до сина 2 жовтня 1967 року. - Але я мушу Тобі сказати: найголовніше і найважливіше - це ступінь доктора, це повинно бути основним завданням. Ти мусиш над цим зосередитися, сконцентрувати працю і волю. Дуже Тебе прошу і нагадую про це" .

Син сповнив батькову волю. Завершив та подав до захисту дисертацію на здобуття звання кандидата наук з архітектури. Проте на перешкоді так сподіваного татом звання став... український поет Євген Маланюк. Кандидатська дисертація з архітектури три роки пролежала у ЦК Компартії Чехословаччини, поки нарешті було дозволено захищатися. Далися взнаки відвідини сином батька в США.

Час вніс свої корективи у розв'язку сімейної драми Маланюків. Незалежна Україна повернула свого сина-поета. Збулося його пророцтво:

Мій ярий крик, мій біль тужавий,
Випалюючи ржу і гріх,
Ввійде у складники держави,
Як криця й камінь слів моїх.

Довелося і синові пізнати батька не вигнанцем, а найвидатнішим українським поетом ХХ століття. Їм випало зустрітися ще раз. Тепер уже - на землі предків, у поетовому Новоархангельську, де на центральній площі містечка синові було доручено відкрити погруддя Євгена Маланюка. Я й досі бачу як поволі сповзає біла запона і перед двометровим постаментом стоїть розгублений, вкрай схвильований Богдан Євгенович, а за ним сотні архангородців, гості з усіх кінців України, з Канади, Чехії, Словаччини, Польщі... Ми ходили з родиною поетового сина на колишнє обійстя Маланюків. Богдан Євгенович все запитував: "А як стояла хата; куди виходив город; де була гребля; де стояв млин Низькодуба..? "А син питає: як дійти? де шлях?"...

На березі Синюхи, наприкінці колишнього Маланюківського городу я залишив Богдана та Гонзу Маланюків (сина і молодшого внука) побути трохи на самоті зі світом предків. Була для того й інша причина - у Богдана Євгеновича дуже близько сльози... Перед відбуттям до Праги Богдан Маланюк щиро зізнавався: "Ви знаєте, коли Ви були у нас у Празі 1995 року, розповідали про плани відзначення батькового сторіччя, ми не могли навіть уявити, що це все буде можливим. І Синюха, і Архангород, і пам'ятник, і меморіальна дошка, і батькова вулиця, і школа його імені, і ця міжнародна наукова конференція..."

<<< попередня ] [ про автора ] [ наступна >>>