Явище “верховенщини” в цих персонажах знайшло своє продовження.

11. Із Ф.Достоєвським (якого В.Винниченко читав і “цитати” з якого зустрічаються в текстах деяких його творів) українського письменника зближував інтерес до безодень, до останніх питань, до людського підпілля. Саме тут криється одна з причин роздратованого відгуку В.Леніна про роман В.Винниченка “Заповіт батьків”, у якому вождь більшовиків побачив “архискверное подражание архискверному Достоевскому”.

У “Заповіті батьків” справді є очевидні перегуки з Ф.Достоєвським. Фінал твору дуже нагадує фінал “Злочину й кари”. Тоня, ця страждаюча “повія мимоволі”, яка вирушає на каторгу з Петром Заболотьком, як літературний персонаж своєю появою цілком завдячує Соні Мармеладовій. У дусі Ф.Достоєвського - і полеміка щодо “матеріального” й “духовного” в людському житті з характерним висновком Заболотька про те, що лихо - не лише від “соціальних умов”, а й від неготовності людини до морального самовдосконалення.

Але, солідаризуючись із Ф.Достоєвським щодо ролі моральних чинників, В.Винниченко шукав опори не в християнських чеснотах, а в “новій моралі”, знову - як і в багатьох інших своїх творах - виявляючись переконливішим у розвінчанні старих “божків”, аніж у моделюванні того, що має замінити їх. Не випадково Заболотькова “проповідь виправдування проституції”, як і загалом його мораль “без берегів”, викликає протидію його брата, соціаліста Михайла.

Роман “Заповіт батьків” має очевидні художні слабини (переускладненість “чоловічо-жіночих” стосунків у сюжеті; надміру форсований публіцистичний елемент; химерність і наївність центрального героя; “обридливий психологізм”, на який звертав увагу М.Зеров...). Проте, зрозуміло, він ніяк не заслуговував на ту сумну долю, яка була спричинена “канонізацією” критичного відгуку, що зустрівся в одному з приватних листів В.Леніна.

12. Винниченків антиутопізм дивним чином поєднувався з утопізмом; відчуття “бісівщини”, провіщення моторошної плати за насилля над життям уживалися з конструюванням “нової моралі”, в якій виразно відчувалося відлуння соціалістичної доктрини. В цьому розумінні у В.Винниченкові змагалися “Достоєвський” (художник) - і “Троцький” (доктринер). Суперечність між ними помітна в багатьох творах письменника.

Свого часу М.Салтиков-Щедрін зауважував, що Ф.Достоєвський “вступає у сферу передбачень і передчуттів, яке є метою не безпосередніх, а дуже віддалених пошуків людства”.⁽²⁶⁸⁾ Зокрема, писав М.Салтиков-Щедрін, він прагне “зобразити ... людину, яка досягла повної моральної і духовної рівноваги. ... І що ж? не дивлячись на осяйність такого завдання, ... Достоєвський, анітрохи не вагаючись, тут же сам підриває свою справу, виставляючи в ганебному вигляді людей, чиї зусилля цілком спрямовані в той же бік, у який, напевно, націлена й заповітна думка автора”.⁽²⁶⁹⁾

У В.Винниченка - дуже схожа суперечність: він теж зображує героя, який начебто відповідає уявленням про належне (“сильна особистість”, яка відкидає лицемірну суспільну мораль і хоче жити за новими, більш досконалими принципами), - але в тім то й річ, що сам же письменник і “підриває свою справу”, оскільки виявляється, що його “сильні особистості” мають досить монструозний вигляд.

Це глибока внутрішня колізія Винниченка-художника: він весь час поривався виносити на обговорення суспільства гострі проблеми, пропонуючи свої “сценарії щастя” і навіть впадаючи в “малахіанство” (за що його згодом пародіюватиме автор “Народного Малахія” М.Куліш), - і, разом з тим, утопізм у нього не був безоглядним, оскільки “нейтралізувався” ... антиутопізмом.

13. Цілком виразним у творах В.Винниченка 1906-1916 рр. був і ніцшеанський слід. Парафрази з Ф.Ніцше не раз зустрічаються в текстах романів В.Винниченка. Йому близьким був пафос “переоцінки цінностей”. Заратустра Ф.Ніцше прокладав дорогу “сильним особистостям” В.Винниченка, соціалістам і ніцшеанцям водночас (Мартин із “Дизгармонії”, Мирон Купченко із “Чесності з собою”, Вадим Стельмашенко з роману “По-свій”...). Їхня ”нова мораль” є мораллю індивідуалізму й сили, але справа в тому, що в ряді випадків на наших очах відбувається повернення соціалістів-ніцшеанців по цей бік добра і зла (Вадим Стельмашенко, Андрій Халепа...). Крім того, індивідуалізм Винниченкових героїв - це альтернатива соціалістичному знеособленню “Я”, перетворенню “Я” - у “граматичну фікцію”.

14. Ф.Ніцше представляв течію “філософії життя”, і треба визнати, що вплив того комплексу ідей, який вона несла, відчутно позначився на творчості В.Винниченка. Герої-ніцшеанці в нього є виявом туги автора за сильною, нерозщепленою особистістю. Дуже важливим для письменника було уявлення про світ як вічну гру ірраціональної стихії - життя: все, що посилює його - є добром та істиною, все, що послаблює - є злом і брехнею. Саме такий пафос характерний для багатьох творів В.Винниченка, зокрема - для драми “Брехня”. Повнота життя, вітальність, нічим не стримуваний активізм для В.Винниченка важливіші за крихкі й відносні моральні категорії.

Афоризми Ф.Ніцше “підказали” українському письменнику кілька новелістичних сюжетів (“Таємна пригода”, “Момент”).

Німецький філософ стимулював художницьку сміливість В.Винниченка, коли йшлося про постановку гострих морально-філософських проблем; він “провокував” його на бунт проти анахронічних форм суспільного й індивідуального життя. Але носії цього бунту, ніцшеанці-соціалісти з романів і п'єс письменника, нерідко виявлялися малопривабливими резонерами, чия “чесність з собою” оберталася цинізмом і через те не приваблювала, а відштовхувала.

15. Впливом “філософії життя” значною мірою зумовлена й увага В.Винниченка до біологічних аспектів життя людини. Зокрема, його хвилювала проблема статі, яка несподівано набула популярності невдовзі після революції 1905 року. Причому, для В.Винниченка характерною була подвійна орієнтація - і на літературну традицію, небайдужу до різних аспектів проблеми, в т.ч. й до “біології любові”; і на соціалістичні моделі суспільного життя. Через те в його творах водночас “озивалися” Г.Ібсен - і К.Маркс, С.Пшибишевський - і А.Бебель...

16. Стосунки між статями (кохання, шлюб) у В.Винниченка показано в ширшому контексті моральної проблематики. Спалах любові між молодими революціонерами постає як виклик пуританству суспільства, розкішний світ природи протиставляється недосконалому ладові людського життя (“Момент”). Цілий ряд перегуків зближує В.Винниченка з К.Гамсуном (поетизація простих радощів буття, радість злиття з природою, особливості стилістики...).

Любовні сюжети у В.Винниченка часом мають притчевий характер (“Рабині справжнього”, “Чудний епізод”). Прозаїк вдається до ремінісценцій з творів Г.Мопассана і Ш.Бодлера. Притчеве начало, несподівані параболи виявляють парадоксальність його художнього мислення.

17. Роздумуючи над “проблемою статі”, В.Винниченко прагнув у своїх творах “експериментальним” шляхом прийти до відповідей на цілком конкретні питання. Чи може любов триматися лише на спільності ідейних переконань двох людей і їхніх духовному зв'язку? Чи в змозі “категоричний імператив” людини подолати її ж материнський (чи батьківський) інстинкт? Чи можна підпорядкувати любовне почуття - партійному обов'язку?

Відповідь на всі ці питання у В.Винниченка - негативна, оскільки знову (вже вкотре!) йдеться про небезпеку приборкання природних начал життя в ім'я умоглядної схеми.

У постановці В.Винниченком проблем кохання і шлюбу є чимало зближень і перегуків з Г.Ібсеном. У драмі “Пригвождені” чимало спільного з п'єсою Г.Ібсена “Привиди”. У В.Винниченка бачимо “варіації” на теми сімейної дисгармонії: драматург з'ясовує закономірності щодо нещасливих шлюбів. Його персонаж, Родіон Лобкович, який проголошує ідею “пробного шлюбу”, вельми схожий на Освальда Алвінга з “Привидів”. Власне, В.Винниченко вдався до деяких сюжетних запозичень, зблизивши долі цих героїв, - вони є “жертвами” власних батьків, які одружилися без любові. Над Родіоном, як і над Освальдом, нависає фатум спадковості, хоча початок їхньої драми все ж не в ньому, а в дисгармонійності безлюбовних шлюбів їхніх батьків, - нібито цілком благопристойних, але таких, що обертаються лихом для дітей. Точніше навіть - смертю, самогубством Родіона й Освальда.

Не менше точок дотику між драмою Г.Ібсена “Привиди” і п'єсою “Мохноноге” В.Винниченка. Привиди і мохноноге, що з ними стають на прю обидва письменники, - це, по-перше, незмінні біологічні програми, сила інстинктів і спадковості, і по-друге, догми, стереотипи, анахронічні форми життя. Це мертве, яке хапає за ноги живих. В.Винниченку був дуже близький пафос бунту великого данця проти “привидів”, - так само, як і хвала радості життя, природності взаємин між людьми, що ставиться вище умовностей суспільства.

Присутність Г.Ібсена в художньому світі Винниченка-драматурга була дуже важливою. Про це свідчать і перегуки між п”єсою українського письменика “Брехня” і драмою Г.Ібсена “Дика качка”. У В.Винниченка - антитеза “Дикій качці”: там правда стає джерелом нещастя, тут - брехня виявляється “постарілою істиною” і навіть парадоксальним чином стимулює “радість життя”!

18. Наслідком “подвійної орієнтації” Винниченка-художника (на західноєвропейську літературу і на соціалістичні моделі суспільного переустрою) були його ідеї “перебудови шлюбу” і “перебудови людини”.Його герої воюють з “мохноногими” інстинктами - і в цій боротьбі є те, що змушує знову говорити про утопізм і “малахіанство” вельми наївних прожектів, які були не чужі й самому В.Винниченку, про що, зокрема, свідчать і його щоденники, і історія невдалого співробітництва з МХАТом.

19.Роль інстинктів і загалом біологічних начал цікавить В.Винниченка і в драмі “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, де відтворено гостру колізію між батьківським почуттям - і почуттям митця в душі героя. В.Винниченко “анатомує” творчу пристрасть - як і Е.Золя в романі “Творчість”. Драма художника Корнія Каневича, його дружини й дитини має багато сходжень з психологічним вузлом у романі Е.Золя. І знову можна говорити про “діалог” українського письменника з популярним французьким романістом, про підключення до роздумів про всепоглинаючу силу мистецтва, певні сюжетні запозичення.

І все ж, коло питань, які хвилюють В.Винниченка, не є повторенням Е.Золя чи Г.Ібсена. Його передусім цікавить можливість людини змінити саму себе, подолавши “біологічний фатум”. Серед центральних - і питання про шляхи досягнення гармонії в шлюбі, про його “перебудову” задля блага батьків, дітей, суспільства. Адже про що б не писав В.Винниченко, його практично ніколи не відпускала думка про досяжність щастя. “Експерименти” показували, що шлях до гармонії - не в тотальному бунті проти “мохноногої” природи, а в співробітництві з нею.

20. Своїми творами В.Винниченко порушував численні “табу”, оскільки зосереджувався на сексуальних відчуттях героїв і героїнь, говорив про потаємне і “недозволене”, часом епатуючи українську читаючу публіку початку ХХ століття.

Колоритним є відтворений ним тип жінки винниченківського віку, в рисах якої є спорідненість із такими героїнями Г.Ібсена, як його Нора з драми “Ляльковий дім”.

21. З-поміж різних форм літературних сходжень варто виділити приклад травестування В.Винниченком вставної новели з “Дон Кіхота” М.Сервантеса. Її перелицюванням є повість “Історія Якимового будинку”, - звичайно,на суто винниченківський лад, оскільки відомий сюжет про “безрозсудно-цікавого” потрібен був українському авторові для цілком своєрідного (але дуже типового для самого В.Винниченка) художнього завдання. Занепад Якимового “будинку” - це крах ілюзії, утопії, це сумна іронія з приводу... наївних і самовпевнених спроб “перебудови шлюбу”!

22. Творчість В.Винниченка знаменувала перехід української літератури до нової естетичної якості. У ній перепліталися “старе” й “нове”, хоча сам письменник волів відштовхуватися від обтяжливої для нього традиції. Спробою його естетичного самовизначення і маніфестування нових поглядів на літературу була програмова стаття “Спостереження непрофесіонала. Марксизм і література” (1913 р.), в якій В.Винниченко вів гостру полеміку з ідеологією модернізму. На противагу їй він висунув ідею “марксистської літератури”, обстоюючи, по суті, принцип партійності, за що був гостро критикований М.Євшаном. У постулатах В.Винниченка, в його закликах творити літературу суспільної дії, яка б вела в “голубу далечінь”, проглядають контури “теорії” соціалістичного реалізму.

23. Проте Винниченко-художник не особливо дослухався до Винниченка-доктринера. Він чимало зробив для збагачення українського реалізму, залучаючи до його арсеналу - всупереч власним же теоретичним настановам! - художній інструментарій, що сформувався в рамках інших напрямів і течій. Власне, з іменем В.Винниченка пов'язано утвердження в українській літературі неореалізму, який на початку ХХ ст. ”наблизився до модерністичних течій”.⁽²⁷⁰⁾

Творча практика В.Винниченка змінювала уявлення про можливості традиційних літературних жанрів. У його романах (які майже цілковито були романами із життя інтелігенції) на зміну гострим соціальним конфліктам прийшли конфлікти морально-психологічного характеру. В них ослаблена роль фабули; увага автора зосереджена на внутрішніх конфліктах, на психологічних перипетіях взаємин між героями. “Життю душі” віддано перевагу - недарма письменник так цікавився С.Пшибишевським, у творах якого немає акції. У В.Винниченка домінують рефлектуючі герої, які потребують нових способів характеротворення (внутрішні монологи, невласне пряме мовлення, психологічні портрети, діалоги й полілоги з ускладненою структурою). Специфічного значення набувають діалоги, зокрема ті, в яких відбуваються словесні двобої героїв-антагоністів з приводу певної ідеї чи теорії. Диспути персонажів зумовлюють появу в романах В.Винниченка “трактатного” елементу, який особливо помітним стане в останній період його творчості. При цьому авторський голос розчиняється в голосах різних героїв, внаслідок чого виникає ефект тієї самої поліфонії, про яку М.Бахтін говорив у зв'язку з поетикою Ф.Достоєвського.

У романах В.Винниченка змінилася функція пейзажу. Тут він займає небагато місця і пов'язаний переважно зі створенням урбаністичного колориту.

24. Гострополемічні романи й драми В.Винниченка дещо заступили новелістику письменника, хоча саме в “короткому жанрі” його художні здобутки особливо яскраві. Від соціально-психологічного оповідання він ішов до новели, в якій соціальні колізії поступалися психологічним завданням. Для новелістичної поетики Винниченка характерною є опора на динамічну фабулу, в основі якої - історія, випадок, пригода, екстремальні обставини. Розв'язки сюжетів нерідко мають трагічний відсвіт. Незвичайні ситуації стають моментом істини, висвітлюючи несподівані метаморфози. що відбуваються з героями. “Чудні” метаморфози, яких у новелах В.Винниченка чимало, зайвий раз засвідчують парадоксальність художнього мислення цього письменника.

Винниченко-новеліст художньо досліджував психологію взаємин вождя і маси, психологію натовпу (“Суд”, “Салдатики!”, “Студент”). У цьому сенсі він збагачував людинознавчу скарбницю “малої прози”, адже психологічний аналіз “масової психології” був малодослідженою сферою і в європейській прозі.( В.Винниченко, по суті, продовжував лінію автора “Жерміналю” Е.Золя, якого теж цікавила психологія окремої людини і маси в момент великих соціальних потрясінь). Деякими рисами Винниченкова нове-лістична поетика споріднена з мопассанівською (значна роль пригоди, випадку в сюжетах; введення “внутрішнього оповідача” ...).

У низці новел В.Винниченка використовуються прийоми буффонади, анекдоту, фейлетону, фарсу (“Малорос-європеєць”, “Уміркований” та “щирий”, “Записна книжка”). У кількох новелах курйозів явлено колоритні типи-маски (передусім - лики малоросійства).

25. Орієнтація на досвід західноєвропейської літератури помітна і в драматургії В.Винниченка, в якій теж поєдналися “нове” і “старе”. В ній є риси, що зближують творчість українського письменника з “новою драмою”, але є й “рудименти” мелодрами. Такий симбіоз досить характерний, якщо зважити на те, що перехідним явищам особливо властиві взаємопроникнення, дифузія різних начал.

26.Науковим підходом до феномена людини, а також увагою до біологічних чинників творчість В.Винниченка споріднена з натуралізмом. Письменник ставив перед собою завдання, схожі на цілі дослідника. Він прагнув пізнати закономірності людського життя і з цією метою ставив своїх героїв у ситуацію експерименту, досліду, перевіряючи ту чи іншу ідею, шукаючи відповідь на те чи інше питання.

В окремих творах В.Винниченка помітні ознаки неоромантизму (наприклад, у новелі “Момент”, де різко протиставлено розкіш природи - і дисгармонійність світу людського,поезію і прозу життя). Певний неоромантичний відсвіт лежить і на героях-бунтарях В.Винниченка.

Драмам письменника не чужою була поетика символізму. Передусім це стосується тих п'єс В.Винниченка, в яких деякі персонажі є “живими символами” (“Брехня”, “Чорна Пантера і Білий Ведмідь” та ін.).

27. У лабораторії Винниченка-художника трансформувався художній досвід різних стилів, течій і напрямів. У творчій практиці він, на щастя, досить далеко відходив від власних маніфестів. Його суперечливий і яскравий талант не завжди знаходив розуміння і підтримку з боку критики й читацької публіки. Якось В.Винниченко навіть записав у щоденнику гіркі слова: “Занадто я рано родився...”. Проте ні: його творчість знаменувала прагнення української літератури зламати звичні кордони, прорубати “вікно в Європу”, ствердивши українське слово на широкому культурному просторі. В цьому розумінні поява В.Винниченка багато важила для українського письменства, - він таки народився вчасно.

1. Костюк Г. Володимир Винниченко та його доба. - Нью-Йорк. - 1980; Мольнар М. Забутий письменник? // Винниченко В. Оповідання. - Братислава, 1968; Погорілий С. Неопубліковані романи Володимира Винниченка. - Нью-Йорк, 1981; Онишкевич Л. Роботи й антироботи. “Соняшна машина” В.Винниченка і “РУР” К.Чапека //Сучасність. 1971. - №4; Онишкевич Л. “Пророк” - остання драма Володимира Винниченка// Слово, зб. 5. - Едмонтон, 1973; Ревуцький В. Еміграційна драматургія В.Винниченка // Сучасність. - 1971. - №12.
2. Див.:Федченко П. Оцінюємо з класових позицій (Про політичне обличчя і художню творчість В.Винниченка) // Київ. - 1987. - №12; Дзеверін І. Про В.Винниченка та його ранню прозу //Винниченко В. Краса і сила. - К., 1989; Жулинський М. Володимир Винниченко (1880-1951) //Літ. Україна. - 1989. - 30 листоп.; Слабошпицький М. Письменник світового масштабу// Укр. мова і література в школі. - 1991. -№2.
3. Костюк Г. Володимир Винниченко та його доба. - Нью-Йорк. - 1980. - С.20.
4. Чижевський Д. Культурно-історичні епохи //Єлисавет. - 1992. - 28 жовтня.
5. Детальніше про літературний дебют В.Винниченка див: Панченко В. Рання проза Володимира Винниченка (1902-1907 рр.). Стаття перша. - Дивослово, 1995, №4; стаття друга . -Дивослово, 1996, №3; стаття третя. - Дивослово, 1997, №8.
6. Франко І. Інтернаціоналізм та націоналізм у сучасних літературах// Франко І. Зібр. творів: У 5О т.т. - К., 1981. - Т.31. - С.34.
7. Франко І. Інтернаціоналізм та націоналізм у сучасних літературах. - С.33.
8. Українка Леся. Зібр. творів: У 12 т. - К., 1978. -Т.10. - С.85.
9. Євшан М. Боротьба генерацій і українська література// Українська хата.- 1911. -№1.
10. “Під прапором мистецтва” - так називалася книжка літературно-критичних статей М.Євшана (1910 р.).
11. Павличко С.Д. Теоретичний дискурс українського модернізму. Автореферат на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук.- К., 1995. - С.13.
12. Франко І. Інтернаціоналізм та націоналізм у сучасних літературах. - С.35.
13. Можна погодитися з висновком О.Дорошкевича, який вважав, що “Франко і сам засвоїв у своїх пізніших творах “поетику” модернізму - і щодо тематики (збірка “Зів”яле листя”), і щодо стилістики (оповідання “Сойчине крило”). Проте, ідеологія модернізму йому була зовсім чужа...” (Дорошкевич О. До історії модернізму на Україні // Життя і революція ). - 1925.- №10.
14. Євшан М. Сучасна польська література і її вплив на нашу // Літературно-науковий вісник. - 1912. - № 12. - С.С.531-532.
15. ЦДАВО України. - Фонд 1823. - Опис 1. - Справа 35.
16. Сріблянський М. Українське письменство року 1908 // Українська хата. - 1909. - №1.
17. Грабовський П. Вибрані твори: У 2 т. - К., 1985.- Т.2. -С.47.
18. Там само. - С. 239.
19. Див.: Гамсун К. Собр. соч.: У 6 т. - М., 1991. - Т.1. - С. С.553-554.
20. Франко І. Старе й нове в сучасній українській літературі //Зібр. творів: У 50 т. - К.,1982. - Т.35. - С.С.108, 110.
21. Павличко С.Д. Теоретичний дискурс українського модернізму. - С.С. 34-35.
22. Винниченко Розалія. Як писав свої літературні твори Володимир Винниченко // Україна. -1992.- №11. - С.15.
23. ЦДАВО України. - Фонд 1823. - Опис 1.- Справа 35.
24. Слова історика І.Лисяка-Рудницького (див. його статтю “Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка у світлі його публіцистичних писань”. - Сучасність. - 1980. - №9.- С.61).
25. Інститут рукописів НБУ ім. В.Вернадського. - Фонд 293.- Справа 73-183.
26. Інститут рукописів НБУ ім.В.Вернадського. - Фонд 293. - Справа 73-183.
27. Інститут рукописів НБУ ім. В.Вернадського. - Фонд 293. -Справа 73-183.
28. Там само.
29. Там само.
30. Винниченко В. Щоденник.- Едмонтон - Нью-Йорк, 1980. - Т.1. - С.286
31. Цит. за: Український соціалізм: люди, портрети, ідеї (початок ХХ сторіччя) // Політологічні читання. - Вип.2. - К.,1992. - С.105.
32. Див.: Володимир Винниченко. Анотована бібліографія. Упорядник Вадим Стельмашенко. - Едмонтон, 1989.
33. Галаган М. З моїх споминів. - Львів, 1930. - Т.1.- С.132.
34. Галаган М. З моїх споминів. - Т.1. - Львів, 1930. - 103.
35. Детальніше про це, як і загалом про ранню політичну діяльність В.Винниченка, див.: Панченко В. Молоді літа Володимира Винниченка // Київ. - 1997.- № 3-4.
36. Мазепа І. Підстави нашого відродження. Частина перша. Причини нашої бездержавности. - Б.м., “Прометей”. - 1946.- С.143.
37. Чикаленко Є. Спогади (1862-1907). - Нью-Йорк, 1955.- С.329.
38. Лисяк-Рудницький І. Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка у світлі його публіцистичних писань //Сучасність. - 1980. - №9. - С.С.68, 73.
39. Павличко С.Д. Теоретичний дискурс українського модернізму. - С.12.
40. Асмус В.Ф. Историко-философские этюды. - М., 1984.- С.217.
41. Философский энциклопедический словарь, 2-е изд. - М., 1989.- С.732.
42. Детальніше про Винниченків конкордизм див.: Панченко В. Драма “всебічника” Володимира Винниченка // Кур”єр Кривбасу. - 1997. - №77-78.
43. Костюк Г. Володимир Винниченко та його доба. - С.201.
44. ЦДАВО України. - Фонд 1823. - Опис 1. - Справа 30.
45. Винниченко В. Щоденник. - Т.1. - С.39.
46. Там само. - С.145.
47. ЦДАВО України. - Фонд 1823. - Опис 1.- Справа 35.
48. У 1900 р. В.Винниченко екстерном склав іспити в Златопільській гімназії, того ж року вступив на юридичний факультет Київського університету, але з другого курсу був виключений за участь у студентських протиурядових акціях, і здобув диплом лише 1905 року, - знову склавши іспити екстерном!
49. Лисяк-Рудницький І. Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка у світлі його публіцистичних писань. - С.70.
50. Лепкий Б. Із спогадів. Василь Стефаник // Дивослово. - 1996. - №9. - С.5.
51. Коцюбинський М. Твори: У 7 т.- К., 1975. - Т.6. - С.С.49-50.
52. Зеров М. Твори: У 2 т. - К., 1990. - Т.2. - С.440.
53. Зеров М. Твори: У 2 т.- Т.2. - С.440.
54. Там само. - С.С.440-441.
55. ЦДАВО України. - Фонд 1823. - Опис 1. - Справа 35.
56. Винниченко В. Краса і сила. - К., 1989. - С.23. Далі цитати з оповідання “Краса і сила” подаємо за цим виданням, вказуючи сторінку в тексті.
57. Слова з листа редакції “Української хати” до В.Винниченка (від 5 лютого 1911 р.). Ймовірно, автором його був М.Євшан. - ЦДАВО України. - Фонд 1823. - Опис 1. - Справа 22.
58. Євшан М. Куди ми прийшли? - Львів, 1912. - С.8.
59. Франко І. Новини нашої літератури // Винниченко В.Раб краси. - К., 1994. - С.348.
60. ЦДАВО України. - Фонд 1823. - Опис 1. - Справа 35.
61. Лівицька М. На грані двох епох. - Нью-Йорк, 1972. - С.134.
62. Інститут рукописів НБУ ім. В.Вернадського. - Фонд 293.- справа 73 - 183.
63. Колобаева Л. Горький и Ницше // Вопросы литературы. - 1990. -№10. - С.167.
64. Колобаева Л. Горький и Ницше. - С.171.
65. Там само.
66. Гермайзе О. Рання творчість Винниченкова на тлі громадянського життя // Винниченко В. Вибрані твори. - К., 1927. - С.30-31.
67. Інститут рукописів ЦНБ ім. В.Вернадського. - Архів П.Куліша. - Фонд ІІІ. - Справа 53179.
68. Євшан М. Рецензія на роман В.Винниченка “На весах жизни” //Українська хата.- 1912.- №9-10.- С.С.550-551.
69. Див.: Бебель А. Женщина и социализм. - Одеса, 1905.
70. Clowes E. The revolution of moral consciousness. Nietzsche in Russian literature. 1890-1914 . - Illinois, 1988.- p.230.
71. Про відлуння ідей Ф.Ніцше в Україні див.: Кміт Ю. Фрідріх Ніцше //Літ.-науковий вісник. - 1901. - №1; Христюк П. В.Винниченко і Ф.Ніцше// Українська хата. - 1913. - №5.
72. Див.: Дюришин Д. Теория сравнительного изучения литературы. - С.144.
73. Мопассан Гі де. Твори: У 8 т. - К.,1971.- Т.5. - С.107. Далі всі цитати зі “Сповіді” подаємо за цим виданням, вказуючи сторінку в тексті.
74. Мимовільна аналогія: в іншого французького письменника, Ф.Шатобріана, є “Замогильні нотатки”, які він писав із наміром, що їх прочитають уже після його смерті, отже - сприйматимуть їх як голос із “того світу”. Те ж саме відбувається й зі сповіддю героя Мопассана.
75. д’Аннунціо Г. Собр.соч.: У 12 т. - Спб.,1907.- Т.1. - С.34. Далі всі цитати з роману “Невинна жертва” подаємо за цим виданням, вказуючи сторінку в тексті.
76. Українка Леся. Зібр. творів: У 12 т. -К., 1977. - Т. 8. - С.50.

82. Винниченко В. По-свій // Винниченко В. Твори: У 24 т. -К., 1927. - Т.18 . - С.155. Далі всі цитати з роману “По-свій” подаємо за цим виданням, вказуючи сторінку в тексті.
83. Смолич Ю. Розповідь про неспокій. - К., 1968. -С.С. 61-62.
84. Інститут рукописів НБУ ім. В.Вернадського. - Фонд 293. -Справа 73-183.
85. Винниченко В. Записки кирпатого Мефістофеля // Прапор.- 1989. - № 1. - С.12. Далі всі цитати з роману “Записки кирпатого Мефістофеля” подаємо за цим виданням, вказуючи в тексті номер журналу (римською цифрою) та сторінку (арабською цифрою).
86. Аникст А. “Фауст” Гете. - М., 1979. - С.115.
87. Гайденко П. Философия жизни // Философская энциклопедия. - М., 1970. - С.С. 349-351. Див. також: Риккерт Г. Философия жизни. - Петербург, 1922.
88. ЦДАВО України. - Фонд 1823. - Опис 1. - Справа 28. Далі всі посилання на листування В.Винниченка і Л.Гольдмерштейн подаємо за цим джерелом. Особливості правопису збережено.
89. Інститут рукописів НБУ ім. В.Вернадського. - Фонд 293. - справа 73-183.
90. ЦДАВО України. - Фонд 1823. - Опис 1.- Справа 30.
91. ЦДАВО України. - Фонд 1823.-Опис 1.- Справа 35.
92. Дюришин Д. Теория сравнительного изучения литератур - М., 1979.- С.38.
93. Там само.
94. Гамсун К. Собр. соч.: В 6 т. - М.. 1991. - Т. 1. - С.554.
95. Костюк Г.Володимир Винниченко та його доба. - Нью-Йорк, 1980. - С.С. 18-19.
96. Винниченко В. О морали господствующих и морали угнетенных: открытое письмо моим читателям и критикам. - Львів, 1911. - С.11.
97. Там само.
98. Достоевский Ф.М. Преступление и наказание // Достоевский Ф.М. Собр. соч.: В 15т. - Ленинград, 1989.- Т.5. - С.С.516-517. Далі всі цитати з роману “Злочин і кара” подаємо за цим виданням, вказуючи сторінку в тексті.
99. Див.: Скиба В. Феномен Леніна: революційний романтик чи переконаний терорист? - Вітчизна.- 1993.- №№5-6, 7-8.
100. Див.: Карякин Ю. Достоевский и канун ХХІ века. - М.,1989.
101. Волгин И. Завещание Достоевского // Вопросы литературы.. - 1980. - № 6. - С.С.174 - 175.
102. Достоевский Ф. Дневник писателя. - М., 1989. - С. 400.
103. І. Волгін справедливо вважає, що слово це - гордий -у Ф.Достоєвського нічого доброго не означає. Як у В.Даля: “гордый - надменный, высокомерный, кичливый, ... кто ставит себя самого выше прочих” (Див.: Волгин И. Завещание Достоевского. - С.175.).
104. Волгин И. Завещание Достоевского. - С.178.
105. Винниченко В. Чесність з собою - К., 1919. - С.123. Далі всі цитати з роману “Чесність з собою” подаємо за цим виданням, вказуючи сторінку в тексті.
106. Барабаш Ю. Стоит ли “тратить время” на Винниченко?.. // Винниченко В. Честность с собой. Записки курносого Мефистофеля (перевод с украинского). - М., 1991. - С.11.
107. Єфремов С. Літературний намул // У зб.: Нариси історії української літератури й критики. - Мюнхен, 1994. - С.63.