ВИОКРЕМЛЕННЯ "ФIЛОСОФIЇ СЕРЦЯ"

В  УКРАЇНСЬКІЙ ФIЛОСОФСЬКІЙ ДУМЦІ.

Мабуть важко назвати в iсторiї фiлософської думки України мислителя, творчий доробок котрого був би бiльш важливим для систематизацiї та розумiння особливостей її розвитку, нiж Дмитро Чижевський. Заслуговує уваги й той факт, що в своїй працi "Нариси з iсторiї фiлософiї на Українi", яка є першим системним викладом розвитку історико-філософського процесу в Україні, вiн крiм фахових фiлософiв репрезентує також i "нефiлософiв", зрештою маючи це цiлком природним. Ця обставина спричинилась до його критики деякими дослiдниками iсторико-фiлософського процесу. Так, наприклад, один з них - Андрiй Хруцький вважає помилкою залучати до iсторiко-фiлософського процесу Гоголя, Шевченка, Кулiша та Костомарова i придiляти їм стільки ж уваги, як i фаховим фiлософам, бо вони, на думку дослiдника, мали лише певний свiтогляд i не вiдносились до якоїсь фiлософської традицiї (1). Ми теж, зрештою, не можемо оминути цю проблему оскiльки дослiдження поняття "фiлософiї серця" в українськiй фiлософськiй думцi стосується не тiльки таких мисленникiв як Сковорода i Юркевич, зарахування котрих до iсторiї фiлософiї не викликає жодного сумнiву, але й творчої спадщини Гоголя, Кулiша, Шевченка та iнших "нефiлософiв".

Для української фiлософської думки є характерним той факт, що наша духова енергiя у формi фiлософського мислення має, так би мовити, не "вертикальнi", а "горизонтальні" тенденцiї розвитку (2). Якщо докладно розглянути духовну творчiсть українського народу, то маємо i своєрiдний свiтогляд, i оригiнальну метафiзику, в який визначається становище людини в свiтi та її вiдношення до Бога, і фiлософiю моралi, і добре розвинене естетичне почуття, яке знайшло своє втiлення в творах народного мистецтва тощо. Наслiдком цiєї "горизонтальностi" українського фiлософського мислення є деяка слабкiсть у нас фахової фiлософської лiтератури, але, натомiсть, глибинна "фiлософiчнiсть" усiєї культури.

Отож Чижевський, вважаю, мав рацiю, включивши до своїх студiй  М.Гоголя, М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка поряд з такими фаховими фiлософами як С.Гогоцький, В.Лесевич, П.Лодій, О.Новицький, П.Юркевич та iншi. Адже цi письменники не тiльки висловлювали фiлософськi iдеї, але їхнi твори мали вплив на розвиток фiлософської думки в Українi.

Перш нiж переходити до розгляду "фiлософiї серця" в українськiй фiлософськiй думцi та виокремлення ролi Дмитра Чижевського як дослiдника цiєї культурної традицiї, на мiй погляд, варто звернутися до етимологiї самого слова серце. Це давнеслов'янське слово сучасна форма якого розвилась з давнеруської сьрдьце, яка в свою чергу виникла з праслов'янської sьrdьсе, sьrdьko. Праслов'янське sьrdь веде до iндоєвропейського kerdis "середина", "серце" ( як бачимо з давнiх часiв серце пов'язувалось з серединою). Йому спорiднене лiт. sirdis "серце", грец. kardia (в українському та iнших мовах термiн "кардiограма" позначає запис руху серця), лтш. sirds "серце, мужнiсть, гнiв"; дав.пруськ. seyr "серце"; вiрм. sirt; дав.iр. cride "серце"; гот, hairto "серце"; нiм. herz "серце"; англ.heart; лат. cor, cordis; сюди же лат. credo - вiрити, довiряти. Важливим для характеристики слова "серце" є його етимологiчний зв'язок зi словом "середина". Так праслов'янська форма слова серце - sьrdьce, iз sьrdьko, похiдне з зменшеним суфiксом -ьк-о, в якому пiсля -ь звук -k- змiнюється на c (ц). Цей суфiкс приєднано до основи iменника sьrdь "серце", тобто "те що знаходиться в серединi". Корiнь той самий, що i в праслов'янськiм словi "середина" - sьrda, serda, яке етимологiчно спорiднено з лiт. serdis "сердцевина"; гот.hairto "серце"; нiм.herz "серце", грец. kerd "серце". (3). Даючи тлумачення термiну "серце" рiзнi етимологiчнi словники пiдкреслюють його центральнiсть. Серце ототожнюється не тiльки з серединою у зовнiшньому свiтi, наприклад, серце - це "серцевина, середина ствола в деревi" (4), але й з центром духовного життя людини, з внутрiшньою глибиною, яка не пiдступна розуму: "середина, глибина, внутрiшнiсть... осереддя життєвих сил людини...." (5), "символ осереддя почуттiв та переживань" (6) тощо.

Термiн "серце" має широке тлумачення, бо в ньому закодована певна культурна пiзнавальна традицiя i для нас є суттєвим його трактування як образу чи символу, котрий несе на собi духовне навантаження. В цьому контекстi ми маємо визначення цього термiну вiд менш широкого, яке включає тiльки його емоцiйне забарвлення, наприклад, ".... серцевий, належить до серця; добрий, чутливий; присл. сердечно, щиро, вiд душi; сердега той кого жалiють, кому спiвчувають; серцевина, середина ствола в деревi; сердити, сержу, гнiвити, сердитись - почувати гнiв на будь-кого; стараннiсть, ретельнiсть; безсердечний, нечутливий, жорстокий;... добросерднiсть, добрий, вболiваючий (сердобольний); милосердя, милосердний; шут. серцеїд; ц.с.л. серцевiдець (знавець людського серця) (7), "серце це символ осереддя почуттiв та переживань" (8), до бiльш широкого, де серце визнається, як "... дух, душа; осереддя життєвих сил людини; сукупнiсть вiдчуттiв, думок та почуттiв; помисел, думка" (9).

Етимологiчний аналiз слова "серце" вiдображає всю важливiсть цього образу для слов'янської культури, всю його глибину i багатозначнiсть: серце пов'язано з емоцiями людини, з її почуттями та прагненнями, воно є центром її морального життя (не дивно, що iнодi серце ототожнюється з душею), органом яким ми сприймаємо Бога i, навiть, тiєю "безоднею", яка зумовлює, так би мовити, поверхню нашої психіки.

Природно, що Чижевський, розглядаючи чинники пов'язанi з виникненням "фiлософiї серця" в Українi, насамперед, спирається на емоцiйнiсть (в першу чергу творчу нiж побутову), яка притаманна українськiй вдачі i "виявляється у високiй оцiнцi життя почуття" (10) та характеризується такими особливостями як: своєрiдне бачення природи (образ степу - образ величностi, "буяння" природи); гумор (в якому вiдбивається "артистизм" української вдачi); естетизм народного життя i обрядовостi. На цьому тлi почуття та емоцiї оцiнюються, навiть, як шлях пiзнання а серце стає центром "мiкрокосмосу" (людини), бо в "сердечнiй глибинi" криється усе, що є в цiлому свiтi (11).

Загальновiдомо, що Чижевський шукав в iсторiї нашої фiлософiї визначальнi особливостi української ментальностi. I одним з шляхiв цього є дослiдження доробку видатних дiячiв нашої культури. Аналiз творчої спадщини Г.Сковороди, М.Гоголя, П.Кулiша i П.Юркевича приводить Чижевського до сформулювання "фiлософiї серця", яка є "характеристична для української думки" (12). Вказаних мисленникiв вiн виокремлює як типових представникiв цiєї нацiональної традицiї.

З приводу зарахування Чижевським Гоголя до української фiлософської думки i досi виникає багато суперечок (13). На це можна зауважити, що хоча Гоголь i не збудував своєї фiлософської системи, але в нього були глибокi фiлософськi мiркування i не тiльки Чижевський вважав його мислителем гiдним пошани. Зрештою iснує досить багато мислителiв, котрi не мають своєї системи (наприклад, Сковорода, Паскаль, Кiркегор), якщо ж до цього додати "горизонтальну" тенденцiю розвитку українського фiлософського мислення (про яку йшлося вище), то стає зрозумiлим чому Чижевський включив його до фiлософських студiй. Що ж до "росiйської" мови Гоголя, то тут влучними виявляються зауваження Є.Маланюка, який на пiдставi аналiзу текстiв письменника стверджує, що "росiйська" мова Гоголя є своєрiдним мовним феноменом, бо синтезує в собi росiйську мову з величезною кiлькiстю українiзмiв. Вiн також вважає, що сама мова в творчому доробку Гоголя виявляється менш важливим, так би мовити, "зовнішнім" чинником, а бiльш вагомим - "внутрiшнiм" є безперечно український стиль i дух всiєї творчостi цього видатного мисленника (14). Чижевський, визначаючи Гоголя як великого українського мисленника, перш за все, ґрунтується на його українськiй ментальностi, яка виявляється у своєрідному гуморі (гра із нечистою силою), високiй ролi почуттiв в оцiнцi життя та зверненнi до "внутрiшнього" свiту людини. На це, до речi, звертав увагу i вчитель Чижевського, фiлософ В.В.Зенькiвський, який ґрунтовно займався дослiдженням творчостi Гоголя (15). А те, що Гоголь прислужився до розвитку росiйської культури, не тiльки не викреслює його з культури української, а, навпаки, на мою думку ще бiльш пiдносить i самого Гоголя як яскраву iндивiдуальнiсть i українську нацiю, яка викохала цього видатного мисленника. Те ж саме стосується i Юркевича i самого Чижевського, котрий зробив вагомий внесок у розвиток та дослiдження багатьох слов'янських культур.

Порушивши проблему української "філософії серця" Д.Чижевський виявився, так би мовити, її "хрещеним батьком" (згодом ця назва увійшла до широкого термінологічного вжитку). Про "кордоцентричність" як одну із ознак української ментальності писали в своїх працях Є.Калужний,  О.Кульчицький, Б.Цимбалістий, I.Мiрчук, С..Ярмусь та iншi. У сучаснiй лiтературi, навiть, панує точка зору, що "фiлософiя серця" є вченням, яке виражає всю специфiку українського свiтобачення, а також основнi риси нацiонального свiтогляду та психологiї (16). Але я вважаю, що не може бути якогось одного вчення чи однiєї фiлософської течiї або напрямку, який би репрезентував всю багатоманiтнiсть самовияву будь-якої нацiї, бо етнопсихика зазнає рiзних впливiв i в однiєй нацiональнiй культурi водночас спiвiснують рiзнi фiлософськi iдеї.

Треба зазначити, що на постановку проблеми концепту "серця" в українськiй культурi iснує й iнша точка зору. Так, наприклад, Тарас Закидальський у своїй статтi "Дослiди в дiаспорi над iсторiєю вкраїнської фiлософiї" пише: "Теза, що українська фiлософiя "кордоцентрична", не витримує критики: по-перше, тому, що тема серця обмежена лише до кiлькох мислителiв, по-друге, тому, що навiть в тих кiлькох мислителiв, винайдених Чижевським, це не головна тема їхнiх мiркувань, й нарештi, тому, що цi мислителi не складають фiлософської традицiї: їхнi вчення про серце не пов'язанi мiж собою i кожний з них пiдходить до цiєї теми i з iншої перспективи i з iншою метою" (17).

Так хто ж правий? Чи має ця фiлософiя українське пiдгрунття? Вiдповiдь залежить вiд того що саме розумiти пiд "фiлософiєю серця". Вважаю, що вироблене Чижевським загальне поняття потребує подальшого систематизування та розмежування різних аспектів. Залишаючи для всього кола питань, якi постають при розв'язаннi цiєї проблеми загальну назву "фiлософiя серця" (влучно винайдену Чижевським) спробую дати виклад цiєї систематизацiї, розглядаючи її в трьох аспектах: психологічно-емоційному, загальнохристиянському та символіко-антропоцентричному. Однак, слід зауважити, що цей розподiл  до певної міри умовний, адже не завжди між цими аспектами можна провести  чiтку межу.

Перший аспект пов'язаний з рисою української нацiональної психологiї - емоцiоналiзмом (на що вказував Чижевський) - надання високої оцiнки почуттям, своєрiдне бачення природи (так би мовити злиттям з нею), своєрідний гумор тощо. В цьому аспектi серце виступає як образ емоцiйного життя. Цей образ простежуємо вже в українцiв Княжої доби, вiн виявляється в народних пiснях, прислiв'ях, казках, в гостинностi українського народу (18). Прикладiв про серце як емоцiйний образ можна навести безлiч. Так вже у "Словi про Iгорiв похiд" - Iгор "стягнув ум своєю силою й погострив мужнiстю свого серця" (19). А у Золотому словi Святослав каже: "Вашi хоробрi серця скованi в жостокiй крицi, а загартованi в вiдвазi". (20). Хартiя, написана у 1060 р. Анною, дочкою Ярослава Мудрого i королевой Францiї уся пройнята культом серця, i за стилем i за змiстом вiдрiзняється вiд iнших документiв її чоловiка, Генрiха I та її сина Фiлiпа I. (21).

Пiсля прийняття християнства серце починає здебiльше розглядатися як орган яким ми сприймаємо Бога i через який Бог розмовляє з людиною, а також як центр морального життя i духовностi. Це становить пiдгрунття другого аспекту у якому серце виступає як загальхристиянський символ, що задан свого роду "абеткою свiту" тобто Бiблiєю. Розгляд серця пiд таким кутом зору зустрiчаємо в багатьох пам'ятках нашої давнини. Так, наприклад, увага авторiв "Києво-Печерського патерика" зосереджена на зображенi внутрiшнього морального життя людини, її почувань та устрiмлень якi зв'язанi з серцем, через яке до неї промовляє Бог. Важливою в Патерику є й картина усвiдомлення святостi мiсця: храм Успiння Богородицi є сакральним центром, який уособлює усю святiсть монастиря i стоїть в його серединi (вiн виявляється начебто "серцем" монастиря), а сам монастирь в свою чергу розглядається як святий центр Землi Руської. (22). I в iншiй пам'ятці давньоруської культури "Молiння Данила Заточника" яскраво виступає християнський символ серця (23).

Трактування серця в цьому ж аспектi знайдемо i у Iвана Вишенського, який зробив людину центральною постаттю свого вчення. Вiн визнавав єдину шляхетнiсть: шляхетнiсть духу, мiстичну шляхетнiсть самоочищення й просвiтлення i закликав своїх землякiв без будь якого вагання, усiм серцем та душею приєднатися до Бога (24).

Цi свiтогляднi настанови перегукуються з життєвим шляхом та дiяльнiстю Паїсiя Величковського (Старця Паїсiя), який широко вславився тим, що воскресив i зреалiзував спочатку на Афонi, а потiм в Молдавiї Святоотцiвську науку про Умну Молитву, чи про Iсусову Молитву, в якiй головне - сердечний зв'язок з Христом. Придiляючи велику увагу  серцю як мiсцю, де повинен знаходитися Творець, Величковський благає:"Серце чисте створи в менi Боже!" (25).

Не перераховуючи всiх дiячiв української культури, котрi розглядали символ серця в цьому аспектi, вiдзначу тiльки , що з християнською антропологiєю пов'язанi свiтогляднi настанови таких видатних постатей як Г.Кониський, П.Могила, Г.Смотрицький, Д.Туптала. Проте найбiльшого теоретичного обґрунтування "фiлософiя серця" в християнському сенсi набула у творчому доробку визначного українського фiлософа минулого столiття - Памфила Юркевича. На його думку, релiгiйне переживання одкриває перед нами той факт, що серце є глибша основа душевного життя нiж розум. Воно ж бо має у собi всю безпосереднiсть буття, первинно дарованого Богом. П.Юркевич стверджує, що основа релiгiйної свiдомостi людини  лежить в її серцi, отже, релiгiя  утворена на природному ґрунті. Бо не розум є для неї головним аргументом за буття Боже, а серце (26). У своїй роботi "Серце i його значення в духовному життi людини, згiдно зi Словом Божим" Юркевич наводить бiльше 120 цитат з Бiблiї, показуючи, що  автори Св. Письма розглядають серце як центр  духовного  життя людини, як особливий орган для сприйняття Бога.

I мiсце серця як центру морального життя людини розроблено Юркевичем за християнською традицiєю. Мисленник вважає, що серце є тим принципом, який означує собою iндивiдуальнiсть та неповторнiсть людини, адже людина в дусi своєму - iстота унiкальна; вона унiкальна сама в собi i в своїй свободi (27). Це зародок екзистенцiйного мислення, яке потiм було обґрунтовано i розвинуто К.Ясперсом, Е.Гуссерлем, М. Хайдегером, М.Бердяєвим та iншими. Але П.Юркевич започаткував цi проблеми набагато ранiше нiж цi славетнi мислителi.

З серцем український філософ пов'язує не тiльки iндивiдуальну неповторність людини, але i її моральну гiднiсть. Юркевич вважає, що людськi вчинки слiд оцiнювати в залежностi вiд того, чи вони викликані зовнішніми умовами i мiркуваннями, чи випливають iз безпосереднiх та вiльних прагнень серця. Цi його погляди пов'язанi з християнським вченням про любов як про джерело усiх дiйсно моральних дiй людини. На думку Юркевича, люди повиннi прагнути робити добро навiть й тодi, коли в цьому для них немає нiякої особистої користi або присутності інших людей, які б могли цей вчинок побачити i оцiнити. Це повинен бути вільний потяг серця, тодi ці вчинки  будуть мати моральну вартiсть (28). Серце, за Юркевичем, виражає такi стани душi, якi недоступнi абстрактному розуму, i хоча розум (який вiн, до речi, визнає i цiнує) є вершиною духовного життя людини, але її коренем залишається серце.

Як бачимо розгляд "серця" у П.Юркевича має християнське потрактування i не виходить за церковнi канони.

Отже, два окресленi аспекти "фiлософiї серця", хоча i були впливовими в Українi i мали своїх послiдовникiв все ж таки не становлять якоїсь оригiнальної фiлософської традицiї. І хоча вони  по сутi репрезентують глибинні  архетипи, які пов'язанi із своєрідною внутрішньою (творчою) емоцiйнiстю i тому глибоким сприйняттям релiгiї (сприйняттям душею не релiгiйних форм, а сутностi Слова Божого), що становить підґрунтя українського духовного життя, проте такий погляд на "серце" не є надбанням лише української культури.

Вже Платон має уявлення про "спалахування душi", про "iскру душевну". Стоїки (Хризип) знають "серце" як найвище в душi. У Фiлона знайдемо протиставлення: голова - серце й рiзнi назви для поняття душевної глибини. Прокл неодноразово застосовує поняття "серце" (29). Багато уваги придiляє образу серця i Святе Письмо. В ньому говориться про "таємну людину серця" (I Петр. 3,4.). Серце є найглибшим у душi, воно вiдкрито тiльки Боговi (Пс.43,23). Бiблiя розглядає серце в рiзних аспектах: i як сутнiсть всiх пiзнавальних дiй душi i як центр духовного життя, i як осередок почуттiв та емоцiй людини. Серцю приступна радiсть, благодушiє (Єг.65,14); смуток, жаль (Пр.25,20-21); велике горе, бiль (Єг.65,14); ревнощi, заздрiсть (Як.3,14); гнiв (Дiї 7,54). Серце може бути лютим (Єр.16,12); суєтним (Пс.5,10); нерозумним (Рим.1,21) тощо. Тiльки у старозаповiтних текстах символ серця згадується 851 раз. Далi цей символ зустрiчаємо у отцiв церкви таких як Климент, Орiген, Григорiй Назiянський, Григорiй Ниський,  Августин та інші.

Наука про серце проходить iз рiзноманiтною термiнологiєю через усю схоластику i стає одним з головних пунктiв в творчому доробку нiмецьких мiстикiв: Екгарта, Тавлєра, Сузо, Вайгеля, Арндта, Беме. Люйкенс у своїх гравюрах до творiв Беме широко використовує символiку серця. Образ серця вiдбивається у вiршах Сiлезiя, Етiнгера та Гана. Роздуми про роль серця є також i у Паскаля. Подiляючи функцiї розуму та серця вiн виводить особливу "логiку серця" (30).

Цiла фiлософська течiя, так званi романтики (Йоган Гаманн, Фрiдрiх Якобi, Йоган Гердер) та iншi наголошували на почутті серця як на ключi до пiзнання Бога i глибшої природи людини. Головним представником цiєї течiї у XIX ст. був Фрiдрiх Шлейєрмахер у фiлософiї якого почуття та емоцiї вiдiграють важливу роль.

Розвиток цiєї проблеми знайдемо i у Серена Кiркегора, який стверджував, що релiгiйна та етична правда прозрiвається й сприймається людиною iндивiдуально, суб'єктивно i тiльки в самiй глибiнi людського серця (31). Подальшою розробкою концепту "серця" у XX ст. займалися Макс Шелер (у своїй теорiї "емоцiйного iнтуїтивiзму"), Б.П.Вишеславцев, I.А.Iльiн, С.Л.Франк, а також вчитель Д.Чижевського -  В.В.Зiнькiвський (українець за походженням) (32).

Проходячи скрiзь рiзнi культури, серце як емоцiйний та релiгiйний центр має рiзнi назви. Так в буддизмi цей центр зветься "сiтта", китайцi звуть його - "сiнь", японцi - "кокоро". У східній філософії поняття "серце" часто сінтузує в собі волю, розум та чуття. Важливе мiсце образ серця займав i у вiруваннях давнiх єгиптян (33).

Взагалi ж кожна культура разом iз загальними ознаками вiдбиває i своє сприйняття цього образу. Так, наприклад, незважаючи на спiльнi риси щодо образу серця мiж iндiйською та християнською мiстикою (у яких глибина серця - це той центр, де вiдбувається зiткнення із Божеством), мiж ними багато й вiдмiнностей - "серце" в iндiйський мiстицi має значення тiльки "внутрiшнього" свiту: заховану центральнiсть та серцевиннiсть атмана по вiдношенню до всього, але воно не має той емоцiйностi, еротичного та еститичного забарвлення, яке неминуче у "християнському серцi" (34).

Найбiльш важливим для нас є розгляд "фiлософiї серця" в третьому аспектi, який виявляє не тiльки його фiлософське значення, але й українську нацiональну специфіку. В цьому аспектi ця "фiлософiя" постає як символіко-антропоцентрична, пов'язана з "внутрiшньою людиною серця" (35).

Коли у XVII ст. вiдбувається остаточна замiна геоцентричної системи на гелiоцентричну (започаткував цей процес в європейській культурі ще у XV ст. М.Коперник) і людина з центру Всесвiту перетворюється на маленьку пiщинку у неосяжному Космосi, починається, так звана "криза антропоцентризму". Один із можливих виходів  з якої пропонується в працях Г.Сковороди (i почасти у Яна Коменського) - людина перестаючи бути центром Всесвiту стає малим свiтом - "мiкрокосмом", а "внутрiшня" людина стає центром цього малого свiту (36).

Сковорода стає творцем на українському ґрунті оригiнальної "кордоцентричної фiлософiї" суттю якої є те, що розглядаючи людину як "мiкрокосм", вiн подiляє її на "внутрiшню" та "зовнiшню", ставлячи при цьому "чисте серце" в центр цiєї "iстинної", "внутрiшньої" людини i, навiть, ототожнюючи з нею: "Глибоке серце в людинi, бiльше всiх i людина є, i хто пiзнає її" (37); "... всi зовнiшнi нашi члени тримають у серцi сховану сутнiсть свою, як пшенична солома утримується у своєму зернi" (38); "серце наше є точною людиною" (39); "серце твоє є голова зовнiшностей твоїх"(40); "...iстиною людиною є серце в людинi, а глибоке серце, одному лише Богу пiзнаване..." (41). Цi думки ми зустрiнемо у рiзних працях Сковороди на протязi всiєї його творчостi i це дає нам пiдставу стверджувати, що з'єднання "внутрiшньої" людини з серцем не є для Сковороди чимось випадковим, навпаки, це глибоко продумана система його фiлософських думок. Проблема серця в працях українського мисленника нероздiльно пов'язана з Богопiзнанням. Тому шлях пiзнання свого серця - це шлях до осягнення трансцендентного- "Один труд у цих обох - пiзнати себе i збагнути Бога, пiзнати i збагнути точну людину" (42). I тому так важливо мати "чисте" серце, бо воно є Боже. "О серце чисте! Ти новiй вiк, вiчна весна, благовидне небо, обiтована земля, рай умний, радiсть, тиша, спокiй Божий, суббота та великий день Великодня" (43). Серце у Сковороди - це точка, центр людської душi, яке не iснує нiде в просторi, але водночас воно є скрiзь, в усiй людський iстотi. "О серце, бездно всiх вод та небес ширша!.. Яка ти глибока! Все охоплюєш i складаєш, а тебе нiщо не вмiщує" (44). На цьому тлi життя виявляється шляхом пошуку центру i коли ти його знаходишь, то вiдчуваєшь свою цiлiснiсть. Не випадково, тема серця у Сковороди пов'язана з темою шляху (прямування вiд периферії до центру).

Творчiсть Сковороди зумовлена його своєрiдним символiко-антитетичним стилем мислення, що неодноразово пiдкреслював Дмитро Чижевський (45). Отож, серце у Сковороди i є одним з таких символiв, який являє собою не тiльки центр людини, її корінь i суть, а й виступає першоджерелом знання. Враховуючи багатозначнiсть символiв, Сковорода вважав, що символiчний образ є планом, який викладає змiст цiлої книги i тому символи не можна тлумачити в одному-єдиному значеннi, отож символiчне пiзнання збагачує i доповнює неточностi епiстемологiчної мови нашої когнитивної свiдомостi.

Застосовуючи своєрiдний символiчно-фiлософський стиль мислення i зв'язавши серце з "внутрiшньою" людиною Сковорода започатковував розвиток нацiональної символiко-антропоцентричної "фiлософiї серця" (46).

Далi ця "філософiя" була розвинута у Кирило-Мефодiєвському братствi, де найяскравiше втiлення знайшла у творчостi П.Кулiша. Простежуючи суперечливiсть поглядiв i життєвого шляху письменника, Д.Чижевський стверджує, що  П.Кулiш мав "фундамент" на якому трималася вся його "свитоглядна конструкція". На думку вченого, цим "твердим фундаментом свiтогляду Кулiша, або, точнiше кажучи, усiх його свiтоглядiв є його "фiлософiя серця" (47). Далi Чижевський зазначає, що iдея "внутрiшньої людини" (з якою П.Куліш познайомився ще в юностi), мала у нього емоцiйне забарвлення.  "Внутрiшню людину" письменник розумiв передусім як "людину почуття" або як чуттєву сторону людської iстоти, як "серце" (48). Засадничим принципом його свiтобачення був принцип подвiйностi людської натури. "Серце", яке нерозривно пов'язано з "внутрiшньою" людиною й "зовнішнє" в нiй -завше в конфлiктi, в боротьбi мiж собою. Це боротьба "поверхнi" i "глибини душевної". I в художнiх творах, i в листах, i в наукових працях П.Кулiш спирається на факт цього противенства. Письменник прагне роздiлити i виявити "внутрішнє" i "зовнішнє" не лише в людинi, а й у свiтi, суспiльствi, в iсторiї. Всi антитези, що їх використовує Кулiш (серце-голова, хутiр-мiсто, жiнка-чоловiк, українська мова-чужа мова, майбутне-минуле та iншi) ґрунтуються на цьому основному принципi подiлу.

Символ серця є найулюбленiшим в поезiї автора.

"Ой серденько закритеє, тихий раю, тихий раю... " (49)

"Глибокий колодязь, Тiльки дно блищиться:

Твоя думка глибше у серцi таїться" (50).

"так сяє серця глибина, що вiрує не навмання." (51).

Як бачимо П.Кулiш продовжує напрямок української символiко-антропоцентричної "фiлософiї серця".

Iншим представником цiєї нацiональної фiлософiї є Т.Шевченко. Головною рисою його життєвої постатi i усiй творчостi взагалi виступає "безмежний" антропоцентризм та наголос на "серцi" як осередку внутрiшнього життя людини, її найглибших почувань. I сам Т.Шевченко, як поет, живе не стiльки правдою ума чи консеквентнiстю мислення, скiльки правдою серця та послiдовнiстю емоцiй. Серце у нього є живим образом, навiть, самостiйною глибшою iстотою в людинi, котра має свої почуття:

"I серце жде чогось. Болить

Болить i плаче i не спить,

Мов не годована дитина

Лихої тяжкої години "(52).

В серце Т.Шевченко вмiщує i всю неньку-Україну:

"Україно, Україно!

Серце моє, ненько!" (53)

Поет звертається до серця як до окремої істоти:

"Молися ж, серце, помолюсь

I я з тобою" (54).

Серце є також внутрiшнiм свiтом, який Т.Шевченко ототожнює з раєм:

"Якого ж ми раю

У Бога благаєм?

Рай у серце лiзе..." (55).

Серце для Т.Шевченка є неодмiнним способом мислити, самоусвiдомлюватися, переживати, шукати правду, "спiвати" вiршами.

"Книга буття українського народу" М.Костомарова, теж уся пройнята символіко-антропоцентричним змiстом.

До представникiв нацiональної "фiлософiї серця", на мою думку, можна також зарахувати Лесю Українку, М.Коцюбинського, Б.-I.Антонича, П.Тичину, О.Довженка та iнших.

В цьому контексті важливо зазначити, що на протязі розвитку української духовної історії  "філософія серця" намагається гармонійно співіснувати з інтелектуально-розумовими рефлексіями, не вступаючи в гостре протистояння. Для української культури характерне звернення до розуму, заснованому на вірі - "духовному розуму".

Повертаючись до постатей, висунутих Чижевським як типових представникiв  "фiлософiї серця" на українському ґрунті, то не зовсiм зрозумiло, чому вiн обмежується тiльки М.Гоголем, П.Кулішем, Г.Сковородою  та П.Юркевичем не згадуючи про багатьох iнших дiячiв культури в творчостi котрих "фiлософiя серця" знайшла своє яскраве вiдображення. До того ж зарахування П.Юркевича до типових представникiв української "фiлософiї серця" виявляється подекуди сумнiвним, адже вiн мислить в християнсько-платонiвськiй традицiї i в трактуваннi серця не виходить за Бiблiйнi канони (тобто концепту "внутрiшньої людини серця", що вiдбиває нацiональну специфіку у нього немає). Взагалi, проблематика серця та розподiл буття на "внутрішнє" та "зовнішнє" не є загальнозначимою темою для П.Юркевича. Тодi як творчiсть, П.Кулiша, Г.Сковороди, Т.Шевченка наскрiзь просякнута концептом серця як "внутрiшньої" людини, протиставленнями "внутрiшнього" та "зовнiшнього" та символіко-антропоцентричними настановами. Щоправда, П.Юркевич надає серцю онтологiчного забарвлення, намагаючись витлумачити його як онтологiчну передумову пiзнання сущого. Але ми можемо говорити про "онтологiчнiсть" серця у П.Юркевича радше як про генiальне прозрiння нiж як про методологiчну систему (56). Це й не дивно, адже онтологiчна проблематика не проросла ще за часiв П.Юркевича до рiвня теоретико-пiзнавальних прiоритетiв новiтньої фiлософiї.

Та, навiть, якщо застосування символу серця у цього мисленника має загальнохристиянський характер i не вiдбиває своєрiдної української специфiки, важливо вже його звернення у своїй творчостi до "концепту серця", що є ще одним свідченням його приналежності до української  культурної традицiї.

У творчому  доробку М.Гоголя серце виступає i як емоцiйний образ i як християнський символ. Знайдемо думки i про внутрішнє життя серця (особливо багато їх у листах письменника) (57). Отож, "концепт серця" у М.Гоголя сполучає всi три розглянутi вище аспекти, що ще раз свiдчить про певну умовнiсть даного розподiлу.  

Дмитро Чижевський виокремленням "фiлософiї серця" порушив ще одну важливу проблему - це проблема нацiонального стилю мислення. На цьому тлi для нас є важливим звернення цiлої плеяди українських мисленникiв, починаючи вiд Княжої доби i закiнчуючи сучаснiстю, до "концепту серця". У контекстi цiєї проблематики можна  знехтувати розподiлом "серця" на рiзнi аспекти. Проте аналіз висунутого Д.Чижевським положення про те, що "фiлософiя серця" притаманна українськiй думці тягне за собою велике коло питань, якi ще малодосліджені українською наукою. Це, наприклад, проблема спiввiдношення стиля мислення притаманного певнiй культурi та похiдної вiд нього специфiки фiлософування або взаємовпливи декiлькох культурних традицiй i реалiзацiя цiєї взаємодiї у специфiцi нацiональної культури тощо. У своєму дослiдженнi я звернулася лише до декiлькох моментiв цiєї важливої проблеми решта ще потребує свого розгляду та осмислення.

<<< повернутсь | ЗМІСТ | далі >>>