Роздiл II. Внесок Д.Чижевського у висвiтлення ролi європейських iдей в iсторико-фiлософському процесі в Українi.

ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ:
АНТИЧНI ВПЛИВИ В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ.

Творча спадщина античних мисленників є, безумовно, одним з джерел формування української філософської думки та, на жаль, її вплив на вітчизняну культуру ще не достатньо досліджений. Так серед наукової лiтератури бракує праць, якi б аналiзували вплив античностi на зародження фiлософського мислення в Українi та досліджували цей вплив на протязi всього розвитку української фiлософської думки. I тому дослiдження Дмитром Чижевським  української духовної iсторiї пiд кутом зору впливу на неї філософських ідей античних мисленникiв залишаються для нас вельми цiкавим та вагомими i на сучасному етапi розвитку української фiлософiї.

Одним iз важливих напрямкiв у дослiдженнi цього впливу є для Чижевського усвiдомлення шляхiв проникнення iдей античностi в українську культуру, адже, на його думку, вiдомостi про античну фiлософiю приходили в Україну "...не лише шляхом безпосереднього цитування та згадок про старих авторiв, а й шляхами непомiтними - через досить далекi та випадковi рефлекси античних iдей" (1).

Прикладом цього, як зазначає вчений, може служити поява та поширення в староукраїнськiй лiтературi поняття так званого "евгемеризму". Чижевський пiдкреслює, що вже в Малали та Амартола, "...зустрiнемо думку, що вiра в поганських богiв постала iсторично: поганськi боги є в дiйсностi старi царi, князi, герої, себто iсторичнi особи, яких по їх смертi почали шанувати, як вищi божественнi iстоти" (2). Далi цi думки з лiтератури античної прокладають собi шлях до лiтератури слов'янської (знайдемо їх спочатку у перекладнiй лiтературi), наприклад, в Супрасльському рукописi, в старослов'янському перекладi Мiнеї (на березень мiсяць), де в оповiданнi про "муки Павла та Текли" апостол Павло обвинувачує поган у тому, що вони вважають старих царiв за богiв (3), а також в "Хожденiї Богородицi по муках" (4) та інших перекладних творах, що були поширенi в стародавнiй Русi. Згодом цi думки починають з'являтися i в оригiнальних творах староукраїнської лiтератури. Вперше, мабуть, в промовi християнського мiсiонера перед Володимиром Великим (пiд р. 988), далi в Iпатiївському лiтописi (р.1114), в "Лiтописi" св. Дмитра Туптала тощо. Чижевський вважає, що слов'янським евгемеристом був i автор "Слова о полку Iгоревим", для нього боги - це iсторичнi особи, слов'яни - нащадки Дажбога ("Дажбожi внуцi"), Боян - "Велесов внук", слов'янськi Землi - спадщина Дажбога тощо (5). Отож, можна стверджувати, що здобутки античної культури досить рiзними шляхами приходили до староукраїнського духовного життя, iнодi, навiть, в формi певних рефлексiй.

Звертаючися до досить складного процесу сприйняття та поширення iдей античностi в Українi Д.Чижевський розгалужує матерiал, що стосується XI-XIII ст. вiд матерiалу XVI-XVII ст. На мiй погляд, такий розподiл є доречним i потрiбним    , бо мiж цими перiодами є велика рiзниця як у мовi (XI-XIII ст. переважають переклади з грецької мови, тодi як у XVI-XVII ст.- латина), так i у методах та формах ознайомлення з античною спадщиною. Але беручи цi два перiоди як основнi, на мою думку, до них ще треба додати два допомiжних (додаткових): початковий - I-V ст. та перехiдний - середина XIV - початок XVI ст. Розглянемо кожний з цих перiодiв окремо.

Довгий час у нашiй науковiй лiтературi панував погляд, що вплив античних iдей на становлення культури слов'ян розпочався з XI ст., але вiдкриття нових iсторичних та археологiчних даних змушує переглянути цю точку зору i поставити питання про безпосереднiй вплив античної цивiлiзацiї Пiвнiчного Причорномор'я на праслов'янську культуру. Однак перешкодою на цьому шляху виявляється те, що розгляд цiєї проблеми тiсно пов'язаний з визначенням прабатькiвщини слов'ян та їх етногенезу, тодi як в сучаснiй науцi немає повної визначеності в цьому питаннi, а є лише рiзнi науковi версiї. Так однi дослiдники, приймаючи за вихiдну - географiчну лiнiю басейну Вiсли, розмiщують батькiвщину прадавнiх слов'ян у басейнах Прип'ятi та Днiпра (Ю.Ростафiнський, Ю.Розвадоваський, М.Фасмер); другi пересувають її на захiд вiд Вiсли у Вiсло-Одерське межрiччя (Ю.Косташевський, Т.Лер-Сплавiнський); третi, до яких вiдноситься бiльшiсть радянських вчених пiслявоєнного часу, поєднують цi двi теорiї i розширюють прабатькiвщину слов'ян вiд басейну Одри на заходi до Поднiпров'я на сходi (Б.О.Рибаков, А.Д.Удальцов, А.I.Тереножкiн, П.Н.Третьяков). На цьому тлi досить цiкавим виявляється погляд Б.О.Рибакова - згiдно з його теорiєю розвиток iсторiї праслов'ян подiляється на п'ять етапiв, перший з яких датується XV-XII ст.до н.е., а останнiй - V-VII ст.н.е. Дослiдник вважає, що "праслов'янський ареал" простягався вiд Днiпра до Одера, культура ж предкiв слов'ян була автохтонна i проiснувала на цiй територiї майже 900 рокiв (6).

Проте незважаючи на певні розбiжностi за останнi десятирiччя, завдяки значному поповненню слов'янської археологiї новими матерiалами, кiлькiсть точок зору щодо проблеми походження та прабатькiвщини слов'ян звузилася, спостерiгається зближення позицiй дослiдникiв. Великого значення для вирiшення цiєї проблеми мало вiдкриття та вивчення ранньосередньовiчних слов'янських культур: празької, пенькiвської й колочинської.

Важливим внеском в загальну справу дослiдження етногенезу слов'ян стала концепцiя розроблена "київською школою", яка виходить з того, що генезис ранньосередньовiчної слов'янської культури був набагато складнiшим, нiж уявлялося досi. Його формуванню передували рiзнi етнокультурнi й соцiальнi процеси, що втягнули в своє коло ряд культур i культурних угруповань Пiвденно-Схiдної i Центральної Європи I-IV ст. Концепцiя виходить з позицiй автохтонностi слов'янства мiж Днiпром i Одрою, враховуючи одночасно важливу роль мiграцiй в етногенетичних процесах первiсної епохи. Методологiчною основою концепцiї "київської школи" є те, що формування слов'янського етносу носило поетапний характер i здiйснювалося протягом тривалого часу шляхом iнтеграцiї з iншими етнокультурними групами: балтами на пiвночi, iраноязичними племенами на пiвднi, германцями на заходi, фракiйцями на пiвденному заходi (7). Слiд зазначити, що хоча всi цi концепцiї i не є досконалими, але вони, принаймнi, порушують досить важливе коло питань, інспіруючи тим самим висунення нових бiльш науково обґрунтованих теорій походження слов'ян.

Що ж до безпосереднього впливу античної цивiлiзацiї на слов'янськi племена то цей факт здається досить вірогідним. Так, у I-II ст.н.е.  налагоджуються ( до певної міри) торговельно-економiчнi та культурнi зв'язки мiж окремими слов'янськими племенами i реґіонами, формуються етнiчнi кордони слов'ян. Саме в цей час в римських провiнцiях починає зростати зацiкавленiсть в торгiвлi з "варварським свiтом" (тобто слов'янами) задля отримання сiльськогосподарської продукцiї. Отже мiж цими двома "свiтами" починають встановлювалися контакти як безпосередньо так i через грецькi мiста-колонiї Пiвнiчного Причорномор'я, якi за свiдоцтвами вчених-географiв вiдзначалися багатством i культурою, пишалися знанням Гомера i Платона та жили "духом" античної фiлософiї. В грецьких мiстах з самого початку їхнього iснування були широко розвинутi освiтнi заклади, де дiтей навчали грамотi, рахунку, начаткам лiтератури, музицi, а в культурному життi важливе мiсце вiдводилось театру (його залишки знайденi в Ольвiї, Херсонесi, Понтiкапеї).

Проте обмiн товарами, що вiдбувався мiж племенами, які заселяли територiю сучасної України (i до яких можливо належали наші предки)  та мешканцями грецьких мiст, напевно, міг супроводжуватися і культурними контактами. Можливо, що  ці "контакти" існували не тільки у I-II ст. н.е., а ще з бiльш давнiх часiв. Принаймні, ми маємо про них деякі відомості, щоправда більш легендарного характеру. Так полуміфичний скиф Анахарсiс (про якого писали Геродот, Секст Емпiрик, Платон, Страбон, Цiцерон, Клiмент Александрiйський та iншi) багато мандрував по Грецiї, вивчаючи її культуру i фiлософiю, а повернувшися додому став вводити грецькі звичаї, пристосовуючи їх до традицiй свого народу. Iснує також сюжет про те, що до Пiфагора прибув для знайомства з еллінською мудрiстю жрець Абарис з країни гепербореїв - ще одна можлива назва стародавнiх слов'ян, наших праотців - (про Абариса знайдемо згадки у Геродота, Пiндара, Порфiрiя та Ямвлiха). Пiфагор посвятив його в сакральнi науки i жрець понiс цю мудрiсть до своїх спiввiтчизникiв. Згадаймо i фiлософа Демосфена, котрий був по матерi внуком боспорської скифянки (до речi, скіфом зве його i Дiнарх). I добре знаного фiлософа Бiона Борисфена (Борисфен - це грецька назва Днiпра) , батько якого був рабом (мабуть, з мiсцевих племен), але Бiону пощастило - вiн став спадкоємцем мiсцевого ритора, що дало йому змогу поїхати до Афiн i вивчати фiлософiю в рiзних школах (про Бiона писали Дiоген, Плутарх, Цiцерон, Горацiй, Стробей). Видатним полiтичним дiячем i фiлософом був Сфер Боспорянин, уроженець Боспора. Вiн був учнем Зенона, а потiм став радником царя у Спартi (платонiвський фiлософ у трона). Оповiдають, що вiн неодноразово приїздив на батькiвщину - Дiоген пише, що це була Ольвiя, вiд нього також дiзнаємося, що Сфер мав тут свою фiлософську "школу" i залишив багато праць з  логiки, iсторiї фiлософiї, етики, полiтики (8).

Про глибину культурних грецьких впливiв свiдчить i той факт, що деякi народнi свята (лише пiзнiше закрашенi християнством) придбали грецькi назви, наприклад, колядки, русалiї тощо. В цьому планi досить цiкавим є, запропоноване Т.С.Голiченко, типологічно - порівняльне дослiдження ранньоiсторичних уявлень стародавнiх слов'ян з ранньоiсторичною свiдомiстю стародавнiх грекiв, якi стали останньою сходинкою мiж архаїчним мiфологiчним засобом опису свiту та християнськими уявленнями щодо земного шляху людини та людства (9).

Взагалi ж, про ранні впливи античностi на слов'янську  культуру писали Є.Маланюк, О.Прiцак, Б.Рибаков та iншi. На важливостi цих впливiв наголошують - Т.Голiченко, М.Рогович, С.Бондар, В.Горський тощо. С.Бондар, навiть, вважає, що якщо спiвiснування праслов'янських племен з Причорноморськими античними мiстами з VII до III-II ст. до н.е. є все таки досить гiпотетичним (цей факт заперечується деякими вченими), то починаючи з III-II ст.до н.е. (зарубинецька культура) твердження про це спiвiснування вже може бути доведене, а наявнiсть контактiв на етапi з кiнця II ст.н.е. (черняхiвська культура) є безсумнiвним (10).

Таким чином факт безпосереднього впливу античної цивiлiзацiї, що повстала на пiвднi України, на мiсцеву культуру до якої належали i нашi прабатьки є досить вiрогiдним.

Другий перiод генези антично-українських вiдносин починається з X-XI ст. i триває приблизно до середини XIV ст. Вiн пов'язаний з християнiзацiєю Русi i сильним впливом культури Вiзантiї яка, в свою чергу, спиралася на культурнi здобутки Грецiї та Риму. В цей перiод античнi впливи дiють вже на розвиток української культури опосередковано переважно через перекладну лiтературу.

Дослiджуючи вплив античної лiтератури на українську духовнiсть цього перiоду Д.Чижевський зазначає, що вже при Ярославi Мудрому, постали численні переклади вiзантiйської лiтератури зробленi в Києвi, тобто вже були люди, якi добре знали грецьку мову. Iснування цих численних, почасти великих за обсягом перекладiв, таких як наприклад, "Iсторiя жидiвських вiйн" Йосифа Флавiя, "Хронiка" Георгiя Амартола, "Бджоли", безумовно, свiдчить про те, що в Українi були люди, котрi добре володiли грецькою мовою. Це й не дивно, адже гарно володiти грецькою мовою мусили крiм iншого й усi "секретарi" численних грецьких iєрархiв, що знаходилися в Українi. Саме вони перекладали послання митрополитiв та єпiскопiв з грецької на слов'янську. Згадаємо хоч би такiй твiр, як "Посланiє" митр. Нiкiфора кн. Володимиру Мономаху, для перекладу якого треба було знати не лише поточну грецьку мову, а й основи фiлософiчної термiнологiї (11). Iнодi навiть деякi дрiбницi свiдчать про той факт, що староукраїнськi перекладачi та автори були певним чином ознайомленнi з античною лiтературою. Так, наприклад, в староукраїнськiй, а потiм i московськiй лiтературi маємо для слова "океан" подивугiдний еквiвалент "дишущеє море" (12). Цей вираз ми знаходимо вже у київському перекладi твору Йосифа Флавiя, де вiн мав на увазi Антлантичний океан. У самого Флавiя цього виразу немає, тобто перекладач вжив його замiсть грецького оригiналу. Але для того, щоб так гарно, точно i барвисто перекласти твори Флавiя, вiн повинен був бути ознайомленим з грецькою фiлософською та натурфiлософською термiнологiєю, адже вираз "дихаюче море" в приложеннi до океану походить вiд найбiльшого представника "середньої Стої" Посiдонiя, який уявляв собi океан подiбним до людського органiзму, а його диханням - припливи i вiдпливи (13).

З вiзантiйськими впливами прийшли на Україну також i грецькi iмена, назви духовних чинiв та церковних речей, наприклад, митрополит, епіскоп, дяк, пономарь, кадило, цвинтар тощо. А також багато iнших слiв: бандура, корабель, костер, кутя, кухлик, макітра, миска, паляниця, скеля, скриня i т.д. (14).

Але нас, поза всiм, цiкавить питання звiдки освiчена людина Стародавньої Русi могла познайомитися з античною мудрiстю? Д.Чижевський, вiдповiдаючи на це питання, вказує, що в перекладнiй старохристиянськiй та вiзантiйськiй лiтературi, якої не бракувало на Русi читач мiг знайти численні "античнi вiдгуки", наприклад, в проповiдях Григорiя Богослова (рукопис XI ст.) знайдемо цитати з "Тiмея" Платона та "Iлiади" Гомера, а також згадки про міфічних героїв Орiона i Актеона та розповiдь про кентаврiв; "Лiствиця" (слов'янський переклад XI ст.) в одному з текстiв наслiдує "Сiмпосiон" Платона; Методiй Олiмпiйський (якого в Українi звали Методiй Патарський) цитує Платонiвського "Федона"; у розповсюдженому "Златоструї" (київський рукопис XII .) в двох проповiдях говориться про Платона, одна з яких присвячена "правдивим" та "хибним" iдеям його фiлософiї (15). Що стосується цього видатного античного мисленника, то одним з безумовних наукових здобуткiв Чижевського є його дослiдницька розвiдка щодо з'ясування вiдомостей, якi давала лiтература стародавнiй Русi, про життя та фiлософiю Платона. I незважаючи на те, що пiд час працi над нарисом "Платон в давнiй Русi" Чижевському бракувало деяких першоджерел, адже вiн писав її в емiграцiї, ця робота i сьогоднi не втратила свого наукового значення.

Починаючи дослiдження з бiографiчних даних, якi були вiдомi про Платона Чижевський враховує той факт, що життя цього античного мисленника вже за часiв пiзньої античностi стало об'єктом легенди, а бiографiя була не стiльки життєписом фiлософа, скiльки "житiєм" язичницького святого або героя. Дослiдник вказує, що у лiтературi давньої Русi про особу Платона зустрiчаємо лише кiлька зауважень, починаючи вiд помилкового вiднесення часу його життя до 1400 року до Рiздва Христова (Азбуковник) i повiдомлень про те, що вiн був учнем Сократа i вчителем Аристотеля (16). Крiм того у деяких староукраїнських творах розповiдається про подорож Платона до Єгипту, де вiн начебто навчався у жидiв та засвоїв бiблейську мудрiсть, при цьому Платона зображують на манер "грецького Моiсея" та й ще додають легенду про його воскреснення та хрещення кiсток. З цього приводу Чижевський зазначає, що Платон неодноразово згадує у своїх творах про Єгипет (пор. "Тiмей", "Держава", "Закони", "Полiтик"), але вiн нiде не говорить про своє особисте знайомство з Єгиптом, крiм того його вiдношення до єгипетської культури скорiше негативне (див. особливо "Державу") (17). Думка про обiзнанiсть Платона в староєврейськiй лiтературi виникла, мабуть, на ґрунті Олександрiйської школи, яка намагалася об'єднати платонiвську фiлософiю з мудрiстю Старого Заповiту. Особливо цьому сприяв Фiлон Олександрiйський,  який нiбито вичитав iз Старого Заповiту всю фiлософську мудрiсть Платона. Факт перебування Платона у жидiв пiдтримував i Климент Олександрiйський, але ця легенда була розповсюджена головно на християнському сходi. Крiм того деякi монотеїстичнi думки Платона спричинилися до появи тверджень, що нiбито Платон "пророкував" появу Христа. З цього можна заключити, що староукраїнський читач не мав точних даних про особу Платона.

Щодо фiлософiї Платона, то дослiджуючи вiдомостi про неї поданi в лiтературi старої Русi Д.Чижевський вважає, що хоча цi знання i носять подекуди загальний та поверховий характер, але вони досить далекi вiд "невiгалства", яке Г.Г.Шпет оголосив головною рисою давньоруської фiлософської культури (18). Чижевський визначає, що з метафiзики Платона найбiльш поширене було вчення про Бога та iдеї водночас виклад думок античного мисленника зазнав у давньоруськiй лiтературi деяких трансформацiй i не завжди вiдповiдав дiйсним поглядам фiлософа. Так, на думку дослiдника, викладене у Малали вчення Платона про троїсте подiлення Божества у самого Платона не зустрiчається, хоча Малала i посилається на "Тiмей" (19). Є й iншi невiдповiдностi, так, наприклад, сумнiвним видається вислiв, який приписується Платону Амартолом, про те, що Бог є початок, середина i кiнець всього, хоча ця думка може бути вичитана iз "Законiв", але точного її формулювання там немає; певним перебiльшенням є пiдкреслення отцями церкви платонiвського монотеїзму (не дарма платонiзм у своєму пiзнiшому розвитковi - Прокл, Ямблiх - виявляється з'єднаним з полiтеїзмом); досить неяснi виклад платонiвських iдей подається у "Шестидневi" та в творах Псевдо-Дiонiсiя Ареопагiта, i хоча   в коментарях Максима Ісповiдника до "Ареопагiтик" Платонівське вчення про "ідеї" даться вже бiльш чiтко (вiн, навiть, пiдкреслював вiдмiннiсть розумiння "iдеї" у Платона i Дiонiсiя Ареопагiта), але слiд враховувати, що саме поняття "iдея" в староукраїнськiй лiтературi залишалося досить невизначеним i, навiть, перекладалося по рiзному: "видь", "образ", "порiд".

Але, як зазначає Чижевський, у лiтературi давньої Русi були думки, що дiйсно належали Платону. Це, наприклад, вчення про непiзнаванiсть i невиразнiсть божественної сутностi Бога ("Тiмей", 28.С), яке знайшло вiдгук у "Палiнодiї" Захарiя Копистенського. Не пiдлягає сумнiву i платонiвський характер вчення про чотири стихiї ("Фiлеб" 29.А i далi, "Тiмей" 31.В, 46.С, 48.А), про що повiдомляється в "Шестодневi" Йоана екзарха Болгарського та положення про те, що Бог благ i є причиною тiльки добра (Амартол, Хронограф). Дiйсно у Платона благость Божiя - один з його найсуттєвiших атрибутiв ("Федр".246.С, "Держава".379.А i далi), Бог не може вважатись причиною зла ("Теетет", 151.С). У Амартола також знайдемо i платонiвське вчення про створення свiту Богом з вiчної матерiї ("Тiмей", 49.А та 53.А ), яке знаходилось у протирiччi з християнським креацiонiзмом ( за нього, до речi, Платона неоднаразово критикували) (20). Що стосується антропологiї то, за дослiдами Чижевського, у Амартола знайдемо виклад думок Платона про безсмертя та богоподiбнiсть душi ("Федон", "Держава" 501.В), а у Малали - платонiвське вчення про переселення душ ("Держава". 614, "Федр". 81.В i 107.С, "Тiмей". 41.А i 44.С) (за цi думки на Платона неоднаразово нападають як на єретика). I троїсте подiлення душi, про яке повiдомляють митрополити Никифор i Киприян, а також "Великi Минеи-Четiи" та "Дiоптра" теж є дiйсно платонiвським вченням ("Держава".434, "Федр".245, "Тiмей".69.А i далi). Крiм того у Іоана, екзарха Болгарського, мається виклад платонiвських розрiзнень iнтелектуальних здiбностей - розуму "юмь", "розмысла", "розмышленiя" i "слова", а у "Дiоптрi" знайдемо аргументи на користь безмертя душi запозиченi з платонiвського "Федона" .

З полiтичних вчень античного мисленника, як зазначає Чижевський, знайдемо у "Бджолi" цитату про те, що "великую власть прiемлющему подобает имьть великiй умь" - це є провiдною думкою "Держави" (473,520.А). З царини етики, за його дослiдами, зустрiнемо лише одне принципове положення - "трудно быть блаженнымь" (Амартол), яке дiйсно належить Платону ("Гиппiй малий". 304.Е, Кратiл. 384.В), а серед багатьох моральних висловiв, що їх зiбрано у "Бджолi" та "Квiтах Дарованiй" зустрiнемо як справжнi цитати з Платона так i уривки, що йому не належать (21).

Аналiзуючи знайомство давньоруських читачiв з фiлософiєю Платона Д.Чижевський приходить до висновку, що незважаючи на деяку "поверховiсть" i "неточнiсть" це знайомство є досить важливим фактом впливу античної думки на нашу культуру (22). I хоча цi "вкраплення" античної фiлософiї, можливо, були замалi задля самостiйного фiлософствування (на думку Чижевського на той час на Русi i не було "фiлософiї" в тому сенсi як середньовiчна фiлософiя на Заходi), але вони, принаймнi, пiдштовхували зацiкавлених читачiв до подальшого ознайомлення з богословсько-фiлософською лiтературою i впливали певним чином на їхній свiтогляд.

Повертаючись до питання впливу античностi на староукраїнську культуру Чижевський вiдзначає, що все ж таки найбiльше вiдомостей про античнiсть знаходилося в перекладних хронiках, що були вiдомi в Українi вже з XI ст.- так, наприклад, хронiка Iвана Малали (переклад зроблено в Болгарiї) подає в перших чотирьох книгах виклад античної iсторiї до складу якої входить: мiфологiя ( маємо оповiдi про Геркулеса, Едiпа, Персея, Федру, Iо, Європу, Мiнотавра, Тесея, Арiадну та iншi); римська iсторiя (подано оповiдання про Ромула та Рема, Цезаря, Брута, Августа, Клеопатру, Троянську вiйну тощо); фiлософiя (поданi вiдомостi про вчення Анаксагора, Анаксимандра, Анаксимена, Арiстотеля, Платона, Демокрита, Дiогена, Фiлона, Плутарха тощо) (23), хоча все це сприймається переважно, як збiрка новел.

Аналiзуючи iншу поширену на Русi хронiку - Георгiя Амартола ("Многогрiшного"), яка була вже перекладена в Києвi, Чижевський зазначає, що антична iсторiя подана в нiй досить коротко, мiфологiчнi данi теж дуже скупi, хоча на Олександрі Македонському та дiадохах Амартол зупиняється бiльш детально. Вiн також викладає римську iсторiю, починаючи з Цезаря, а з античної фiлософiї цитує Платона (здебiльше "Федона" та "Закони") i Аристотеля, при цьому побiжно згадує також Анаксагора, Еврiпiда, Дiогена, Сократа, Демокрита, Плутарха, Прокла . З поезiї знайдемо Гомера, а з законодавства - Солона та Лiкурга. Але Амартол, на думку Чижевського, настiльки переповнює свiй твiр iменами без пояснень (на 400 сторiнках рукопису його твору згадано бiля 2000 iмен) що, навряд чи, староукраїнський читач мiг запам'ятати їх (24).

Наступним важливим джерелом пiзнання античної культури є , на думку Чижевського, збiрка антологiй - "Бджола", яку було перекладено в Галицько-Волинському князiвствi безпосередньо з грецького оригіналу (переклад зроблен на межi XII-XIII столiть). У цiй збiрцi, як зазначає дослiдник, поряд з християнськими догматами подається i матерiал з античної фiлософiї (знайдемо цитати, що належать Есхiлу, Геродоту, Демокрiту, Дiогену, Платону, Аристотелю тощо) при цьому в окремих роздiлах цитат античних мисленникiв набагато бiльше нiж з церковної лiтератури, наприклад, в роздiлi "Про мудрiсть": 6 цитат iз Святого Письма, 4 - належать отцям церкви i 37 - з античної фiлософiї (25). Багато сентенцій з "Бджоли" пiзнiше увiйшли до українського фольклору та лiтератури, наприклад, сентенція: "Багатий не той хто багато має, а той хто не потребує (бiльше) багатства" - в рiзнiй модифiкацiї неодноразово повторюється в творах  I.Вишенського, Д.Туптала, I.Величковського, Г.Сковороди та iнших.

До виокремленних Дмитром Чижевським пам'яток, що несли на стародавню Русь вiдомостi про античнiсть слiд додати ще деякi не меньш важливi для культурного розвитку того часу - це "Iзборники Святослава" 1073 р. та 1076 р., "Дiоптра" та твори Йоана Дамаскина. Розглянемо їх детальнiше.

У "Iзборнику Святослава" 1073р. було подано (чи не вперше на Русi) переклад найважливiших фiлософських, риторичних i граматичних термiнiв, вироблених античними мисленниками. Так в цьому творi натрапляємо на переклад, що подає  визначення та тлумачення бiльшостi аристотелiвських категорiй, зокрема, зустрiчаємо визначення: сутi, явища, природи, випадковостi, кiлькостi, якостi, стану, дiї, виду, роду тощо. Не даремно, мабуть, один з дослiдникiв цiєї пам'ятки М.Рогович вважає, що "змiст фiлософської частини "Iзборника Святослава" 1073р. переконує нас у тому, що його перекладач був, власне, одним iз основоположникiв фiлософської культури схiднослов'янських народiв" (26). Пiзнiше було виявлено двоє перекладачiв "Iзборника..." 1073р., один з яких диякон Іоанн був людиною високоосвіченою. Саме вiн відреагував весь текст пам'ятки, а наявнiсть в текстi не церковнослов'янських слiв свiдчить про те, що Іоанн саме перекладав твiр, а не просто його переписував.

Якщо "Iзборник Святослава" 1073р. - повнiстю перекладний твiр, то вже "Iзборник..." 1076р., на думку багатьох дослiдникiв, наполовину складений із оригiнальних творiв анонімних переважно київських книжникiв i являє собою пам'ятку початку фiлософського мислення Київської Русi. Крiм староруських текстiв збiрка складається також з переказiв, уривкiв i афоризмiв античних фiлософiв i поетiв, а також з моральних повчань вiзантiйських авторiв. Обидва Iзборника мали енциклопедичний характер, вони концентрували у собi досить широкий спектр фiлософських iдей i давали вiдповiдi тодiшньому читачевi на ціле коло життєважливих питань (27).

Впливовою в тi часи була й iнша перекладна пам'ятка - "Дiоптра", яку уклав Фiлiп Пустельник (на Русi вона була перекладена не пiзнiше XIII ст.). Цей твiр написаний у формi розмови душi з тiлом свiдчить про  обiзнанiсть укладника з античними джерелами. Крiм впливу фiлософiї Сократа, Платона, Арiстотеля в "Дiоптрi" помiтнi вiдгуки фiлософiї стоїцизму, зокрема вчення стоїкiв про iснування середнiх дефеницiй мiж добром та злом, таких як: злиднi, хвороби, безчестя, невченiсть тощо. Не виключно, що саме "Дiоптра" спричинилася для зародження вiльнодумства у Київськiй Русi.

Досить поширеними на Русi були й твори Іоана Дамаскина, якi не тiльки зустрiчаються у складi рiзних збiрок та онтологiй, але й виходили окремими трактатами. Так в однiй iз збiрок - "Джерело знання", яка має давньоруський переклад, подається виклад "Дiалектики" Дамаскiна (що складається з 40 роздiлiв). Саме у цьому творi вперше поданi слов'янською мовою античнi, переважно арiстотелiвськi й платонiвськi, визначення фiлософiї, дiалектики, риторики, граматики та інших наук. Завдяки перекладу "Дiалектики" фiлософська думка Київської Русi збагатилася античною теорiєю "семи вiльних наук".

Але, безумовно, далеко не всi здобутки грецької культури сприймалися культурою українською, а те, що й приймалося переосмислювалося та модифiкувалося згiдно з мiсцевими традицiями. В цей час у слов'янському середовищi з'являються власнi мисленники, котрi мали високу освiту й виблискували витонченими зразками лiтературного стилю такi як: митрополит Iларiон, Теодосiй Печерський, Климент Смолятич, Кирило Туровський (саме вони стояли на початку нашого письменства). На жаль, з їх лiтературної спадщини до нас дiйшло небагато. Так, наприклад, з творчостi Смолятича маємо лише його посланiє до пресвитера Смоленського Хоми. Важливим для нас у цьому листi є те, що Смолятич цитує Хому, який ранiше дорiкав йому за те, що вiн замiсть святих отцiв посилається на Гомера, Арiстотеля та Платона. Отже в тi часи в Українi вже iснували вiдомостi про цих видатних античних мисленникiв. Цiкаво, що у цiм посланiї Смолятич згадує також коло "київських мужей", що вiдзначалися великою освіченістю та мудрiстю. З цього можна зробити припущення, що вже у тi часи в Києвi iснувала якась група невiдомих нам тепер староруських мисленникiв з яких до нас дiйшло тiльки iм'я Клима Смолятича. Бiльше вiдомостей маємо про наступника Смолятича - Кирила єпископа Туровського, який був добре обiзнаний з вiзантiйською лiтературою i вiльно володiв грецькою мовою. Якщо ж врахувати, що iдейна спадщина Кирила Туровського наслiдує творчiсть Климента Смолятича, то напевно можна погодитися з висновками одного з дослiдникiв культури Київської Русi - О.Кивченi, яка вважає, що один з шляхiв зв'язку культури Стародавньої Русi з культурою Елади йде вiд Туровського до Смолятича, а вiд нього до Аристотеля та Платона (28). Природно, що з розповсюдженням на Русi значної кiлькостi збiрок, антологiй, iсторичних хронiк, повiстей, "Дiянь", "Шестидневiв", "Патерикiв" у давньоруському суспiльствi поширювалися вiдомостi про культуру античного свiту, але, у той же час, бракувало дiйсно фiлософських творiв взятих в повному обсязi, бо цитати у збiрках мали здебiльше моралістично - повчальний характер i, на думку Чижевського, навряд чи могли стати "джерелом дальшої цікавості до античних фiлософiв" (29). Та незважаючи на це, окремi фiлософськi iдеї античностi пробивали собi дорогу в стару Україну i певним чином впливали на свiтогляднi настанови її мешканцiв.

Перiод з середини XIV до початку XVI ст. можна назвати "перехiдним". У цей час продовження старої традицiї зводилося до копiювання та оброблення старих пам'яток. Так було оброблено та доповнено новими молитвами Псалтирь та Києво-Печерський Патерик (українська т.зв. Кас'янiвська редакцiя 1462 р.), наново з елементами народної мови виконано Мiнеї тощо. В цей перiод з'являються i новi переклади, почасти основоположного характеру, як, наприклад "Арiопагiтик" з коментарем Максима Iсповiдника, а також переклади старих отцiв церкви та нових християнських письменників: Iсаака Сiрина, Григорiя Синаiта, Палами,  тощо. Iз визначних духовних течiй цього часу можно виокремити - ісіхазм, ідеї якого відбилися на Кас'янiвській редакцiї Патерика;  секту "стригольникiв" про яку нам мало, що вiдомо (вiд них залишилася тiльки обробка збiрки проповiдей "Iзмарагд" з гострою критикою духовного сану) та секту, так званих, "ожидовiлих" (ця назва пiзнiше була дана їм їхніми ворогами). Хоча вiд "ожидовiлих" не збереглося богословських творiв, а тiльки переклади з старожидiвської i арабської мов, але, навiть, ця незначна кiлькiсть їхньої творчої спадщини становить певний iнтерес, коли йдеться про розвиток фiлософської думки в Українi, адже всiй цiй лiтературi властива своєрiдна термiнологiя, яка має яскраве фiлософське забарвлення. За твердженням Чижевського - це було першою спробою утворення в Українi власної фiлософської термiнологiї, а "ожидовiлi" були тими, "...хто вперше ввiв в українське культурне оточення твори суто фiлософiчного змiсту" (30).

Наступний перiод впливу античної культури на українську починається у XVI ст. з проникненням в Україну вiдгукiв захiдного Ренесансу та Реформацiї. Вiн має свої особливостi на якi звернув увагу Дмитро Чижевський. Так, на його думку, якщо посереднi вiдомостi про античнiсть у старокнязiвськi часи i не викликали безпосереднього знайомства з античною лiтературою (хоча це питання остаточно ще не дослiджено), то, натомiсть, XVI-XVIII ст., навпаки, свiдомо прагнули до такого знайомства i якщо попереднi перiоди можно назвати, переважно грецькими, то цей - латинським (31).

Духовнi iнтереси доби Ренесансу дали поштовх до бiльш iнтенсивного знайомства з античною спадщиною i це знайшло своє вiдображення у лiтературних творах того часу. Так, наприклад, "Євхарiстiрiон" Софронiя Почаського (1632 р.) перенасичував античними мiфами та образами запозиченими з греко-римської iсторiї, знайдемо: Парнаса i Гелiкона, Юпiтера i Мiневру, Апполона i Прометея, Дiогена i Орфея, а також багатьох iнших героїв стародавньої iсторiї та античної фiлософiї. Багато античних мiфологем вживає i така лiтературна пам'ятка, як "Євфонiя" (Київ, 1633 р.), зустрiнемо: Зефiра, Атланта, Креза, Гелiкона, Парнаса та iнших. Не винятком є й "Єводiя" Григорiя Бутовича (Львiв, 1642 р.), у якiй вiн використовує силу античних образiв: Iрiс, Феб, Паллада, Церера, Марс, згадує також знаки Зодiака i бажає своєму адресатовi - здоров'я Ксенофiла, щастя Полiкрата та Прiамових рокiв (32).

В цей час  в Україні йде процес реформування системи шкільної освіти. З'являються нові типи шкіл: єзуїтські колегії, протестантські гімназії, уніатські шкільні заклади, в яких навчання йде за європейськими взірцями, а основною мовою є латина. Повільно змінюється процес навчання і в православних освітніх закладах, хоча в деяких "братських" школах  навчання ще йде на церковнослов'янськiй та грецькiй мовах (до речi,  в цих школах учнів знайомили з деякими творами античних фiлософiв, переважно "природничого" спрямування, наприклад, Фалiс, Анаксiмен, Гераклiт, Теофраст тощо). Крім того  серед українцiв не поодинокими були добрі  знавцi грецької мови, які  робили гарні переклади. Проте процес латинізацації вітчизняної культури йшов невпинно. Не дарма, як  закрiплення вже iснуючого стану речей, процес навчання в Київськiй Академiї у XVII ст.  був переведений на латинську мову. Як зазначає Чижевський, навчання латинi у цей час стає пiдставою для подальшої освiти, бо вищi курси шкiл - "риторика", "фiлософiя", "богослов'є" - викладалися виключно на латинi i тому мову треба було засвоїти до цiлком вiльного вжитку (33).

В цей час постають численнi твори українських авторiв, написанi латинською мовою. Це i пiдручники Київської Академiї, i богословськi твори Зернiкова, Яворського, Прокоповича та iнших. Українськi поети пишуть свої вiршi переважно латинською мовою. Сковорода та Величковський перекладають латинських поетiв та, зокрема, i деякi вiршi Прокоповича, Яворського i самого Сковороди також написанi латиною. Латинська лiтература стає щоденним читанням кожної освіченої людини, щоправда за аналізом, проведеним Чижевським, український читач не розрiзняє античної та новолатинської лiтератури i поруч з Горацiєм та Тiтом Лiвiєм читає Сарбєвського та Пуффендорфа (34).

Латинську мову ще треба було знати i тому, що у цей час збiльшується кiлькiсть мандрiвок до закордонних унiверситетiв де панувала латина. Розглядаючи це питання Чижевський вказує, що на протязi XVI-XVIII ст. українськi студенти навчались в унiверситетах Праги, Кракова, Вiльна, Ольмюца, Вiдня, Лейпцiга, Амстердама, Парижа, Оксфорда, Кембрiджа, Падуї, Данцига, Риму, Едiнбурга. З українських теологiв та дiячiв релiгiйного руху XVI-XVIII ст. за межами України навчалися: Могила, Сакович, Смотрицький, Косов, Немирич, Баранович, Земка, Гiзель, Зернiков, Яворський, Прокопович, Тодорський, Лопатинський, Калiграф та iншi (35). Довiдатися, що саме студiювали в той час можемо з описiв бiблiотек та рiзних рукописiв, зокрема конспектiв лекцiй, що їх привозили iз-за кордону українськi студенти (до речi, цi конспекти швидко ширилися по всiй Українi). Серед цiєї лiтератури знайдемо згадки про Аристотеля (його метафiзику, етику, полiтику, поетику), Плутарха, Цицерона, Сенеку, Боецiя та твори отцiв церкви. На бiльш серйозне знайомство з творчiстю античних мисленникiв вказує i той факт, що, наприклад, Петро Могила у своїх творах посилається на Аристотеля, Гомера, Софокла, Демосфена, Архимеда, Цицерона, Марка Аврелiя тощо. У творах Інокентія Галятовського цитовано бiльш 150 класичних i сучасних авторiв, серед яких багато i античних мисленникiв. I на Феофана Прокоповича класичне письменство мало великий вплив, адже у своїх творах вiн часто цитує Арiстотеля, Сенеку, Плавта,  Лукiяна Самосатського та інших . До античної спадщини звертаються й такi дiячi як Касiян Сакович, Памво Беринда, Мелетiй Смотрицький, Фома Евлевич, якi у своїх творах неодноразово використовують античнi назви, поняття, образи та символи (36). Дмитро Туптало у листi до невiдомого адресата (1707 р.) цитує (напевно з пам'ятi) Авзонiя, Ювенала, Марцiяла та Вергiлiя . Цитати цих авторiв зустрiнемо також в листах Стефана Яворського та Лазаря Барановича. За дослiдженнями Дмитра Чижевського, античне лiтописання та нова iсторична лiтература латинською мовою вагомо впливали на, так званi, "козацькi лiтописи", наприклад, Густинський та iншi (37). В цьому контекстi досить цiкавим є використання Григорiєм Сковородою у своїх творах езотеричної арифмологiї, котру вiн, на думку дослiдникiв, перейняв у Фiлона Олександрiйського та Плутарха, якi, в свою чергу, спиралися на працi Пiфагора (38). Пiфагорiйцi розглядали свiт в його двоїчних контрастах, а число цих контрастаючих пар було десять -тобто стiльки ж, як i велике число макрокосмосу. Можливо, саме езотерична арифмологiя античностi (через твори отцiв церкви) вагомо вплинула на свiтогляд українського мисленника, однiєю з визначальних рис якого є контрастність та бiнарнiсть, адже свiт за Г.Сковородою складається з двох частин: матерiальної та духовної, зовнiшньої та внутрiшньої, темної та свiтлої, злої та доброї.

Певнi iдеї античностi, переважно етичного спрямування, безперечно, грали важливу роль в розвитку культурного процесу в Українi. Так, наприклад, iдеї Епiкура про те, що людина по своїй природi прагне до добра та насолоди позбуваясь страждання як зла були поширенi в академічному середовищі Києво-Могилянської Академiї. У своїх курсах етиці Ф.Прокопович, С.Калиновський, С.Кулябка, М.Козачинський та Г.Конисський, викладаючи погляди на людину та її місце у світі спиралися на етичне вчення Епікура, особливо популярним був його тезис про  природне прагнення людини до щасливого життя (39).

Iншим добрезнаним в тi часи мисленником античностi був Сенека. Практично всi його працi (вiдомi на той час) були в бiблiотецi Києво-Могилянської Академiї, а його етична спадщина мала великий вплив на розвиток фiлософської думки в академiї. Його iм'я зустрiчається в курсах риторикi, пiїтики, натурфiлософiї, фiзики, а, особливо, етики. Вчення Сенеки про людину та шляхи її удосконалення вiдiграло важливу роль в розвитку етичних концепцiй викладачiв Києво-Могилянської Академiї і мало  вплив на молодь (40).

Вплив античностi позначився також i на особливостях музичної частини українського театру. Музика вiд початку XVII ст. почала iнтенсивно застосовуватись у п'єсах (особливо у шкiльнiй драмi). Драма з притаманним їй хором-персонажем та його функцiями нагадує давньогрецьку трагедiю, яка на початку свого iснування була хоровою. I ця подiбнiсть не є випадковою, бо латиномовнi курси поетики, що викладалися в українських колегiумах та Києво-Могилянськiй академiї так само, як i подiбнi курси в захiдноєвропейських академiях, користувалися античною естетико-лiтературною теорiю.

 Орiєнтацiя на давньогрецьку трагедiю, привнесена в українську культуру західноєвропейькими впливами (головно через польську культуру) спостерігається i в танцях - пантомімах. Як вiдомо, пантомімічні танцi, які супроводжували спiв хору, були властивi давньогрецькiй трагедiї. З цим явищем стикаємося i в деяких українських драмах, наприклад, Л.Горки "Iосиф Патрiарх", поставленiй у 1708 роцi у Київськiй академiї (41).

Отож, починаючи вiд далекого часу формування слов'янських племен на теренi України i до новiтнiх часiв антична культура зробила вагомий внесок в розвиток української духовної iсторiї. I Дмитро Чижевський, дослiджуючи розвиток культурного процесу в Українi не мiг оминути цього важливого чинника. Вiн був одним з перших науковцiв, котрий зацiкавився цiєю проблематикою i зробив дослiдницькi розвiдки. Чижевський вважав, що не можна применшувати значення античностi на розвиток української культури, бо й новiтня українська лiтература почалася саме з вiдгукiв на лiтературу античну, хоча б i формi травестi Котляревського, Лобисевича та Гулака-Артемовського (42). Його працi з цiй сфері  i сьогоднi викликають науковий iнтерес, але, як зазначав сам дослiдник, це були лише окремi розвiдки, якi залишають не з'ясовані ще цiле коло питань. Вiдповiдь на частину з них вже дали сучаснi дослiдники, котрi займаються вивченням української духовної iсторiї, серед них можна виокремити: Б.А.Рибакова, А.С.Кивченю, М.Роговича, В.С.Горського, С.В.Бондаря, В.М.Нiчик, М.Кашубу, I.С.Захару, Т.С.Голiченко та iнших. Але й досi в цiй проблематицi ще iснують не розв'язанi питання, якi потребують ґрунтовного дослiдження та наукового аналiзу.

<<< повернутсь | ЗМІСТ | далі >>>