<<< Повернутись | Початок | Далі >>>

УКРАЇНСЬКИЙ ЖІНОЧИЙ РУХ

У своїх початках історія організованого руху українського жіноцтва потверджує признання Франка в автобіографії (у збірці "В поті чола"), що його "приязнь із Павликом була зразу вічною суперечкою". Сперечались вони часто й у різних справах — не менше й у жіночому питанні, а вслід за тим і в питанні організації українського жіноцтва.

Павлик хотів зв'язати жіночий рух виключно з соціялістичними доктринами, щоб вихіснувати жіночі сили для своєї програми. Ще влітку 1876 писав він до Драгоманова про намір перетворити з церковного сесрицтва — соціалістичний гурток дівчат:

"... дівчат наш піп втяг, завів із них церковні сестриці... Я ж знаючи, куди це піти може — задумав таке: з усіх тих, що вписалися дівчат, зробити таке товариство, аби сходилося в неділі й свята і слухало що в книжочках для народу. Я даю видання "Просвіти" і коломийські, а вони найби собі вже більше (чого не мож буде добути так) самі докупили за тоті гроші, що в церкві в їх руках... З дівчатами найборше все би пішло у нас, вони більш рвуться до всякої науки як хлопці; а треба ж конче зробити їм окреме від мужчин товариство та дати їм що доброго читати, а потому й більше... ...

Я думав ще у Львові мати по вакаціях відчит про жінок. До того мені крім Мілля здався б Боровиковський, я б хотів поставити паралелю простих і "салонних".

(Переписка М. Драгоманова з М. Павликом, т. II, стор. 73-4)

Франко бачив однобічний, клясовий підхід Павлика та всю неправильність і недоцільність такого шляху, а особливо його метод, що невідхильно ставили проти себе всю решту тодішнього громадянства з найбільш темним і затурканим жіноцтвом:

"... Чи ви переконані, що тими статтями, які в нашім торічнім видавництві порушували жіноче питання, ми здобули симпатію в наших людей? Я думаю, що ні... тим, що ми говорили торік про жіноче питання, ми не помогли своїй справі, а противно, деякі з наших (підкреслення Франка) навіть людей кажуть, що ми тим пошкодили справі...

(10. X. 1879, Переписка М. Д. з М. П., т. ПІ, стор. 142).

На ділі, для українського жіночого руху Павлик тільки й робив, що про себе говорив. Тому й слушно Франко з-приводу його 30-ліття діяльности писав:

... Говорить д. Павлик у своїй ювілейній промові, що друга провідна зоря його життя це була думка про рівнопросвітність і рівноправність жіноцтва. І знов же не згадуючи ані слівцем про те, що ж властиво сам він за 30 літ зробив для тої своєї ідеї, д. Павлик пускається давати научки суспільності, яка мала б повне право сказати йому: А покажіть свою роботу в тім напрямі, свої праці, плоди свого думання і змагання, або хоч живі приклади того, як ви поводилися з жінками! І д. Павлик, думаю, не знайшов би на це ніякої відповіді". (Михайло Павлик, замість ювілейної сильветки, Літ. Наук. Вістник, 1905).

Перш за все Франко бачив, що між молодим жіноцтвом, яке йшло за поступовими кличами другої половини 70-их років, не було ще для тієї "каменярської" дії - - каменярок. Ці нові кадри щойно вирощувалися, їх треба було освідомляти, навчати, виховувати, знайомити, гуртувати. Тому він поволі підготовляв їх спершу до письменницької праці, виправляв недолугі спроби жіночого пера, заохочував до читання, виробляв хист, вишукував правдиві таланти...

Уляна Кравченко признається: ...Щойно в 1883 р. - з листів Франка і з усної його бесіди про жінки-боркині інших націй довідуюся про Анну Павлик, Рошкевичівну, Наталю Кобринську... Про замір свій познайомити мене з гуртком передових жінок писав до мене Франко:

"На десятого марта надіюсь Вас на всякий спосіб, мав би з Вами поговорити про деякі дуже важні речі, що їх писати не подоба. Люди хочуть Вас бачити — ну, а як хто обібрався грибом, то ліз в кошіль, то є — коли Ви поеткою, то покажіться народові! Аякже, товаришко!"¹).

Це Франко приготовляв зустріч цих молодих жінок на вечері в честь Шевченка в Народньому Домі у Львові.

Інспіровані Франком студентські мандрівки, в часі яких відбулося студентське віче в Коломиї в серпні 1884 р. з першим прилюдним відчитом про жіночу рівноправність (Василя Полянського) привели до особистого познайомлення Франка з Наталією Кобринською, освіченою й захопленою читачкою його творів, що навчили її основного погляду: тільки на національних підставах може піднестися маса до загальної культури й цивілізації²).

Кобринська виразно згадала про те в листі до Павлика (28. XI. 1884:

". .. Цікавий період у моїм житті комплетної апатії до всього, що українське. Тут щойно виступає заслуга Франка, його перші повісті про бориславське життя поразили мене і помогли вироблені вже в мене загально людські ідеї оперти на національних підставах". (М. Возняк).

Цей вплив Франка на Кобринську позначився й на народинах українського жіночого руху. Ось визнання Кобринської в автобіографії:

"На тому вічу (в Коломиї) я перший раз побачила Івана Франка. Але вже передтим я помінялась була з ним листами з приводу моїх оповідань. Він їх читав і його оцінка давала мені як найкращі надії на мої літературні успіхи...

Наталія Кобринська

"... Того, що я сама осягнула, бажала я своїм посестрам. Через літературу дійшла я до зрозуміння становища жінки в суспільності, — то ж хотіла й других повести на ту дорогу.

В тій цілі почала я в 1884 р. закладати жіноче товариство в Станиславові. З мужчин найбільше цікавився ним Іван Франко..."

І це признання Кобринської для Франка не було перебільшенням. Про коломийське віче, що стало передвісником українського жіночого руху, ніхто інший тільки Франко подав основний звіт у львівському щоденнику "Діло" пишучи м. ін.:

... Серед галицько-руської суспільности прокинувся вже той самий поступовий дух, що на заході Европи покликає жіноцтво нарівні з мужчинами в перші ряди борців за людське добро, за просвіту й за народні права ... Швидко наша Русь може надіятися, що і в руських жінках найде собі дуже сильну й тривалу підпору та що огнища руського демократичного та поступового руху розпалені та піддержувані їх руками, освітять і огріють теж найтемніші закутини нашого життя та перетривають усякі ворожі напасті та незгодини ...

Після перших жіночих організаційних зборів у Станиславові, 7 жовтня 1884 р., на яких схвалено статут товариства та вислано його намісництву до затвердження -- знову Франко присвятив цій події передову статтю в "Ділі" й помістив статут. У цій статті Франко подавав освітню ціль товариства, що власним літературно-науковим видавництвом або з допомогою іншого, що вже існувало, мало пропагувати ідею освіти серед жіноцтва. До цього мали причинитися театральні вистави, відчити, дискусійні вечорі...

Пробивається це чітко в програмовій промові Наталії Кобринської на перших Загальних Зборах у Станиславові, 8 грудня 1884 р., коли заіснувало "Товариство руських жінок". Розкриваючи завдання жіночої організації, Кобринська переконувала про важливу ролю літератури й потребу доброго видавництва під керівництвом людей "з добрим літературним образуванням, що з умілим добором давали б нам речі правдивої вартости"... Приявний на цих зборах Іван Франко прочитував привітальні листи й телеграми, а згодом подав про них докладне звідомлення в "Ділі" та іншій крайовій і закордонній пресі.

Сам вибір Станиславова як осідку Товариства (Чому не Львів? — запитував свого часу Денис Лукіянович³) перекликається з плянами Франка, що мав туди, переселитися й перевести свою бібліотеку.

З видавничими плянами Франка в'язалася й вся освітня програма новоствореного "Товариства Руських Жінок". Можна сказати, що всі початкові зусилля Кобринської йшли за здобуття признання в новому товаристві авторитету Франка. А він подавав вістки про новостворене товариство в довших статтях у крайовій і закордонній пресі та навіть привітав його віршованою •'алегорією":

ЖЕНЩИНА

Аллеґорія на привітання "Товариства Руських Женщин" у Станиславові.

В пустині темній, вбогій і сумній

Мармуру білого лежала брила,

Поблискуючи в білизні сніжній.

Тим блиском своїм здалека манила

Кочуючі ватаги дикарів,

Між ними свари й бої розбудила.

Бо кожний дивним жаром розгорів,

Бажаючи її для себе мати,

Мов найдорожчий скарб у ній уздрів.

В ту пору геній пролітав крилатий

Понад пустинею, побачив бій

Тих дикарів і пожалів їх страти.

І притулив до брили скипетр свій,

Перетопив її по своїй творчій волі

І світу в формі показав новій.

Ось разом блисла на пустому полі

Чудова статуя, краси взірець,

Богиня, пані долі і недолі.

Всі дикарі враз стали, мов сліпець,

Лице руками вкрили, ниць упали,

Молилися до неї, хоч з сердець

Пекучий жар не щез. Вони благали

У неї ласки, клали дари їй,

Та всі для себе видерти бажали.

І швидко знов новий почався бій,

Та статуя стояла вічно зимна

І безучасна в білизні сніжній.

І не один, кому борба нестримна

Глибоку рану задала, повзав

До статуї, ревучи ревом скимна,- ⁴)

Їй в жертву кров свою він проливав,

Клав перед ню відтяті члени тіла,

Конаючи, пред нею серце клав.

Та статуя стояла, мов не здріла

Тих жертв. Тож інші попадали в гнів

І прокляли "її" криваві діла.

Посипали на ню град каменів,

Болотом побоєвища кривавим

Обкидали її. Та все горів

В грудях людей пожарищем іскравим

Вогонь таємний. Бачив з-під небес

Усе те геній поглядом ласкавим.

"Час довершить найбільшого з чудес!"

Сказав він. "З каменя зробить богиню -

Що се значило? Через те не щез

"З землі роздор. Тепер я більш учиню!

Богиню людським духом я надхну,

З богині женщину зроблю, людину.

"І з п'єдесталу божества зіпхну.

Зате у груди дам серце люб'яче

І в мозок вложу думку запальну.

"Хай чоловік її своєю баче,

У всьому рівною собі, і їй

Не молиться, та не клене й не плаче.

"Нехай вона по стежці життєвій

Іде з ним спільно, думає і вчиться,

Учасниця всіх трудів, втіх, надій.

"І хоч сльозами вмиються їх лиця,

Стиснуть серця їх жаль, і біль, і страх,

Зате ж і щастям вік їх проясниться".

І все те він зробив у наших днях.

Нове Зеркало, 13. XII. 1884.

Франко на той час працював у львівському щоденнику "Діло" і там помістив у 148 числі промову Н. Кобринської на перших жіночих зборах. Про свої видавничі пляни писав він Кобринській ще 24. XII. 1884:

"... Ото улягаючи намовам деяких добрих приятелів і будуючи потрохи на їх обіцяну поміч а також на Україну, а притім бачучи, як конче потрібно нам в теперішніх часах, хоч і на п'яти стаючи, поставитись супроти кацапів, я рішився, засягнувши ради всяких серйозних людей, від першого квітня таки видавати літературно-науковий часопис такий, якого потребу всі почуваємо. Перший, з яким я в тім ділі говорив, був Олександер Барвінський, що не тільки радо прийняв мою гадку, але ще й сам порадив мені удатися до жіночого товариства і просити його не тільки про те, щоб новий часопис був з титулу його органом, але щоб воно само взяло ініціятиву в його видаванні, т. є, щоб управа товариства рішила взагалі видавати газету і завізвала мене письменно до видавання. Таке завізвання потрібне для мене як охорона проти всяких закидів, — що ніби то я роблю роздор, підкопую "Зорю" і т. д. Ухвала така повинна запасти ще перед новим роком, щоб я міг як найшвидше видати проспект і запросити до пренумерати різних людей, а також приготовити праці до першого річника...

... У виду того я прошу Вас, ласкава пані, порозумійтесь з управою жіночого товариства, або, коли можна, то й самі поїдьте і виклопочіть мандат, представляючи те, що газета для товариства за оборону його інтересів не буде на разі вимагати нічого, як тільки моральної підпори, пренумеровання й агітації в його користь" ⁵).

Для майбутнього журналу Франка Кобринська відбувала поїздки до Станиславова, але з малим успіхом, зате з "великою неприємністю":

"... З причини короткого терміну я мусіла виразніше обяснитися і тим способом переступила мою звичайну осторожність з ними. Тепер Желехівський пише мені останні грубості, а Ничаївна помагає. То якісь дуже нерозумні й зарозумілі люди. Представте собі: панна Ничай думає, що Ви редактором нашого часопису або вона, то все одно, — "не так то страшно, як з далека виглядає" є її слова... Я тепер стараюся їх обходити й роблю через других людей та й все таки гадаю, що мені вдасться прилучити наше товариство до Вашого часопису". (13 січня, 1885).

У березні Франко продумував уже над змістом нового журналу "Братство", тоді писав до Кобринської:

". . . Вам і представити собі трудно,, ласкава пані, — з яким страхом і трепетом я приступаю до того видавництва, що може статись основою або руїною моєї цілої будуччини. Але не йде мені про себе, а йде про те, щоб допомогти а не зашкодити тому святому ділові, якому я взявся служити. І тим тяжче мені розпочинати видавництво, коли в нас з усіх боків бачу злу волю, ворожі та косі погляди, інтриги, сплетні й Бог зна, які ще любезності, коли бачу, що люди, позуючі на наших проводирів, абсолютно не бачать і не хочуть бачити дальше свого носа й звужують програму діяльности до тої міри, що швидко в цих рамках тільки для них одних і буде місце. Тяжко мені, ласкава пані, розпочинати оце діло, так тяжко, як коли б я вибирався на війну, в якій крім певної смерти, а то ще й ганьби людської, не жде мене нічого ..."

Вона ж 28 березня так йому відповідала:

“... Вчора їздила до Станиславова в справі прилучення нашого товариства до Вашої газети, але до нічого розумного не могла там добитися. Ви маєте людей в нашій управі собі неприхильних і тоті, видко, постановили собі бути завжди проти Вас ... Грозили навіть виступленням з управи ... Але най нас буде мало, а все таки буде значити, що галицьке жіноцтво попирає найновіший літературний напрям і належить до найрадикальнішої партії в краю. Я задумала в тім дусі агітувати до останньої можливої хвилини, а як таки не вдасться, то також морально буду примушена виступити з товариства, за яке мусіла б стидатися перед придніпрянками, а почасті й польками. Найкраще було б, якби товариство

стояло на власних силах і не прилучалося до нікого, але в нас про щось подібне думати, то чистий абсурд...”

Ці відносини характеризує ще й лист Теофіля Окуневського до О. Кониського про те, що Кобринська їздила до Станиславова:

"Й постановила в управі рішити справу, щоб товариство руських жінок прилучилося до нового журналу, місячного, що має від наступного місяця виходити у Львові під редакцією Франка, і в той спосіб не попереставати на чисто льокальнім звуженні, але розширити його, як було призначено на цілу східню Галичину".

З дальшого листа виходить, що за проектом Кобринської були "усе молодше жіноче покоління і пані Іванна Остерман, жінка уже старша, поважна, знатна й образована". Противниці говорили:

"Франко, правда, спосібний, а може й найспосібніший з-поміж наших молодих людей, — але ж він "скомпромітований", як ми станем "авантуруватися, то цілий світ на нас пальцем покаже"... Але "є надія, що більшість, головно під пресією молоді, піде за Кобринською". (30 березня, 1885).

З задуманого Франком ''Братства" нічого не вийшло. На місце періодичного видання виринув проект жіночого альманаху, якого зміст і уклад намічено під час відвідин Франка й Кониського у Кобринської в Болехові. Тоді запляновано, щоб був це "первоцвіт жіночого виробу" при співучасті жінок всієї України, а в листі до Франка 5 вересня 1885 р. Кобринська писала:

"... Я вже повернулася з Станиславова, де їздила у відомій Вам справі. Сиділа там два дні й ледве постягала дами на засідання управи, і, якби не Остерманова, то хто знає, чи було б до цього дійшло. Видавання альманаху ухвалено, а щодо укладу й змісту, прийнято менше більше Вами поданий мені розклад... Щодо Вашої готовости нам у тому ділі помагати — запала дійсно оригінальна ухвала. На підставі того ж Вашого запевнення, даного паням станиславівським під час Вашого там пробування, позволено мені засягнути Вашої ради й помочі, що однак має бути тайною управи. Не смійтеся лиш дуже, бо то ще було найрозумніше з нашої наради. Будь-що-будь, ухвалено чи не ухвалено, я не довіряю моїм силам і може б не була вложила на себе того обов'язку, якби не стояли мені були в пам'яті в останнім Вашім письмі слова: "Я готов Вам і радою і ділом і матеріалами помагати так, що надто велику роботу Ви на себе не візьмете. "Самі вплуталися в біду, а тепер будете мати клопіт з бабами".

Кобринська повідомляла Франка про всі клопоти з товариством, якому "Діло" піддавало справу жіночих шкіл:

"... Уся біда, що нема нікого, щоб подавав вістки в світ про наше товариство. Вправді Ви говорили, що могли б цей обов'язок на себе прийняти, але вірте, мені стидно так Вам нав'язуватись. Тут заходить ще друга причина. Той реферат

взяла на себе Ничаївна, лише Окуневський зараз казав, що з того нічого не буде, не тільки вже з злої волі, а що їй такі речі мають трудно приходити. Щоб цілком справа не пропала, написала я на борзі, що знала, то прошу ласкаво поправити і дати до "Діла", — поки ще час".

Підготова альманаху поступала вперед, переписка з придніпрянками ішла через Франка й Кобринську. Тим часом 26 листопада противниці Кобринської вибрали на Загальних Зборах станиславівського товариства головою учительку Ничаївну. За один рік існування було 124 членки. Коли зайшла можливість, що нова управа зібрані на альманах гроші може повернути на срібний піднос для нового станиславівського єпископа Юліяна Пелеша., Кобринська як завжди, звернулася до Франка :

". . . Не маючи від нікого розумної поради, мушу завжди до Вас вдаватися помимо нераз найбільшого гніву, що не відписуєте на мої листи. Тож і тепер посилаю Вам моє писання й прошу завважити, чи не можна би того подати до

.-Діла" . . . :

"Зачуваємо, що Товариство Руських Жінок у Станиславові задумує на честь його преосвященства Пелеша виступити з срібною тацою. Позаяк похваляємо заходи Товариства, щоб почтити нашого архієрея, — не згодились би щодо форми в показанні тої пошани, і здається нам, що більше годилось би з високим достоїнством його преосвященства, якби на його честь Товариство за означенням певної грошевої нагороди розписало конкурс на якийсь твір, приміром для доростаючої молоді, чого в нас такий відчуваємо недостаток. Було би то без сумніву краще і Товариство не відступило б від своєї властивої цілі". (21. XII. 1885).

"Варилося так цілий рік — писав Теофіль Окунєвський до Драгоманова 18. II. 1886 р.:— Станиславівське жіноцтво загадало було закладати дівочу бурсу, — тому спротивилася Кобринська, бо жаль їй було зльокалізувати свої змагання на саму азбуку, — з бурси отже нічого не вийшло, тим часом Кобринська стала редагувати альманах. Принципіяльні різниці, а ще більше особисті амбіції самої Кобринської, як з другої сторони теперішньої предсідательки Ничаївної спровадили нарешті, що Кобринська тамтого тижня виступила з товариства, — і оскільки довідуюся, стане на свою руку видавати альманах, бо перед тим мало це бути під контролею й відвічальністю управи. Гроші товариства, які були призначені на видавництво альманаха, мають тепер ужити на передрук тої Історії Літератури Рускої Омеляна Огоновського, яка тепер розпочала печататись у "Зорі" ...

Ситуацію довкола станиславівського товариства з'ясував Франко в львівській газеті в 1887 р. "Правда":

"Кілька років тому в Станиславові засновано за ініціятивою і під керівництвом Наталі Кобринської (дочка депутата Озаркевича) "Товариство руських жінок". Метою цього товариства мала бути пропаганда жіночого питання з допомогою літератури, тобто з одного боку з'ясування українському громадянству, через лекції та відповідні видання українською мовою, сучасного становища й сучасної боротьби жіноцтва, з другого ж — піднесення свідомости українських жінок у цьому напрямі і розбуджування серед них руху, аналогічного до руху жінок в інших освічених країнах. Це товариство спочатку розбудило великий запал, але незабаром в самому керівництві почали виникати непорозуміння. Деякі люди доброї волі, але вузького погляду стали підкопуватися під програму товариства, бажаючи повернути його діяльність на улюблену стежку української інтелігенції — на притулки й постачання вбогим дітям спідничок та панчішок, словом бажаючи з товариства освітнього, основаного для культурної праці, зробити товариство філянтропійне.

Проте, поки головою товариства була п. Кобринська, їй удалося, хоч і з труднощами, протидіяти цьому підкопуванню. Додержуючи первісної програми, провід постановив видати альманах, укладений виключно з оригінальних літературних і наукових праць самих українських жінок, і навіть порозсилав запрошення авторкам, при чому редагування альманаха було доручено Кобринській. І справді, на запрошення цього симпатичного товариства та довіряючи імені редакторки, яка набула собі доброї слави на літературному

полі своїм невеличким, але глибоко продуманим оповіданням “Задля кусника хліба”, а також кількома доповідями в товаристві про сучасне жіноче питання в Галичині й за кордоном відгукнулися майже всі авторки, а крім них зразу приєднався чималий гурт молодших, початкуючих сил, захоплених тим самим духом і вірних тим самим ідеям. Однак, ще до того поки можна було розпочати роботу над впорядкуванням матеріялу, що надходив, настали події, які зробили

неможливим дальше перебування Кобринської в товаристві...

П. Кобринська вирішила видати розпочатий альманах власним коштом. Правда, управа товариства тягалася з нею деякий час, домагаючись, щоб вона віддала надіслані твори, але коли самі авторки заявили, що свої праці довірили тільки Кобринській, зовсім замовкла" ... ⁶).

Зваживши тогочасні літературні жіночі сили, стає ясним, як багато мусів натрудитися Франко, щоб зібрати цей "первоцвіт". Хоч Кобринська зо свого боку теж працювала й вела переписку з авторками, але без Франка вона й не допускала думки про появу альманаху. Дізнавшися про його одружіння писала йому, не без своєрідної кокетерії:

“... Може Ви думали тим чином відчепитися від усіх галичанок, але Вам то не вдасться. Ви продукт нашого краю, наших обставин, Ви наша амбіція, то ж ми

не перестанемо над тим працювати, щоб скорше чи пізніше відданий Вам був необмежений провід у нашій літературі, та просимо Вашу жінку до нас прилучитися" ... (3. VI. 1886).

Франко перевантажений клопотами власних видавничих плянів з черги звертався до Кобринської ⁷):

Шановна Пані!

Даруйте, що аж тепер відзиваюсь до Вас в справі мого "Поступу". Я вислав Вам 5 прим, проспекту в листі, не знаю, чи Ви дістали їх, а коли дістали, то будьте ласкаві осторожно з ними поступати, бо проспект зістав сконфіскований (сам не знаю за що).

В тяжких обставинах приступаю я до видавання "Поступу". У Львові всі старі українофіли виступають проти мене і раді б, якби ніякого поступу й на світі не було. Сам я не знаю, чи і наскільки можу на кого небудь числити й на провінції й для того якийсь час після видання проспекту я зовсім упав був духом і нікуди не писав нічого. Аж тепер деякі прихильні голоси наново піддвигнули мене, і я на слідуючий тиждень приступаю до друковання 1-го нумеру.

Отак рішившися, я удаюсь п о п е р е д в с е г о д о В а с поперти мою справу (не особисту) між Вашими знайомими, особливо між тим поступовим жіноцтвом, з котрим у Вас є зв'язки. Буджет "Поступу" такий скромний, що коли б 300 передплатників, то він не тільки оплатив би кошти друку, але дав би мені можність хоч декому з співробітників дати часом хоч невеличкий гонорар. Та ба, 300 передплатників це є таке велике діло в нас, що я й думати про нього не смію. Коли б хоч удержатись, хоч небагато від себе докладати, бо це, як знаєте, переходить мої фінансові сили.

Просив би я Вас про літературну підмогу, та боюсь, знаючи, що Ви зайняті при своїм видавництві. На всякий спосіб я надіюсь, що коли не в перших, то хоч у дальших нумерах "Поступ" буде міг помістити щось із Вашого пера. Через Вас осмілююсь просити також панну Міхаліну, Вашу братову⁸) (якої адреси не знаю) і панну Зосю Окуневську до співробітництва, — надіюсь, що не відмовлять мені. Щодо братової, то її розбір "Антиґони" буде в "Поступі" поміщений.

Коли б можна, то просив би я Вас налягати, щоб як найскорше зголошувались охотники до передплати, бо нумеру на оказ розсилати не буду. Вчасне надсилання передплати було б мені дуже пожадане, бо зачинаю друк майже без ніяких фондів.

Щиро кланяюсь Вам і всім Вашим

Львів д. 2. XII – 1886. Іван Франко.

Франко неабияк цінив Наталію Кобринську, коли в листі до визначної польської письменниці, Елізи Ожешкової радив їй познайомитися з українськими представниками тогочасної літератури й поручав: Мирного, Федьковича й Кобринську⁹). Окуневський покликався теж на опінію Франка, що Кобринська це “найінтеліґентніша галичанка”. Та в користь Кобринської промовляє вже сама передача редакції альманаху в руки Франка. Нічого кращого для цієї справи вона не могла зробити. Тільки завдяки піддержці Франка вона могла встоятись проти всіх напастей свіжоспечених авторок, в роді тої, що грозила "як одно слово буде в її писанні змінене, то вона прилюдно в часописах відопреться авторства" або "Б. пише, що цілий Львів з нашого альманаха сміється, — чи це правда? — Напишіть, прошу, з чого тут сміятись?" (20. III. 1887). Франко мусів усе це ладнати та певне ніякий інший збірник не завдав йому стільки клопоту, що жіночий. В часі, коли преса доносила про друк альманаху й заклики до пренумерати та заповідала його появу перед Великоднем — Олена Пчілка щойно починала свою повість і писала до Франка:

"... Прислать свого оповідання дуже швидко — не можу. Не бачу й користи в тім, щоб альманах вийшов яко мога швидше. Не в швидкості діло, а в добрості книжки. — Лежав, лежав альманах, а тут одразу й загорілось! І хватай яко мога скоріш: шити, білити - завтра Великдень! — Коли ж друк так з'єднаний з Вашим виїздом із міста, то можна ж і, вернувшись, додруковать альманах . . . Коли ж так пильно хочете скінчить з друком до Великодня, то, значить, обходитесь без мене! Оповіданнів маю аж два готових, — коли б об тім ішлося, щоб послать "щонебудь", але ж я тепер пишу річ спещяльно задуману для альманаха, з ідеєю належачою до одної з сторін жіночого просвітного питання — і не хотіла б зляпати те оповідання як небудь. Хочете дати мені час, — пришлю Вам дійсно щось цінне, а ні, як собі хочете!... Об тім, що мої писання опиняться в кінці книжки, — не журюсь! Нехай це буде моя вина..."

Олена Пчілка

А тут знову Кобринська писала, що "воліла б не знати, що як ту пригоду", бо галицькі жінки готові подумати, що їх "шахрує". Врешті 16 квітня Пчілка вислала свою повість, що розмірами перейшла всю решту матеріялу для альманаха та помимо Франкових скорочень "Товаришки" зайняли четвертину книжки й збільшили кошти...

Та навіть вже й по виході альманаха Кобринська перебуваючи в Швайцарії в листі з 24 червня просила досвідченого в цих справах Франка "докладно поінформувати" її про розсилку. Одержавши 1 липня 5 примірників

"Першого Вінка" писала до дружини Франка, що без нього "не вдала б була його сама видати, то дійсно не знаю, як і коли буду могла Вашому чоловікові за тоту велику прислугу віддячитися — натепер передайте наше українське спасибіг!"

А дякувати було за що. "Перший вінок", вивінуваний 50-ма найрізноманітнішими творами, на 454 сторінках великої вісімки заманіфестував виступ молодого українського жіноцтва під прапором національної єдности й соборности. Сімнадцять голосів галичанок і придніпрянок, представниць усіх суспільних кляс — виявили панівне бажання духового відродження української жінки, відтворили економічний та соціяльний стан міського, сільського й інтелігентського жіноцтва, вказали на нові змагання й осяги жіноцтва інших народів, визначили ролю української жінки в житті свого народу. Це не тільки перше в нас того роду видання, але й досі неперевершене. А й у світовій літературі жіночого руху "Перший вінок" займає місце окремішне й визначне — своїм широким закроєм тем, непересічним рівнем їх трактування й глибоким ідейним підходом, з яким подані почуття й ідеали молодих українок, пройнятих новими змаганнями¹⁰).

Власна Франкова оцінка альманаха "Перший вінок" находиться в його "Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р." на стор. 252 - 255:

"В 1877 році під моєю редакцією вийшов у Львові "Перший Вінок, жіночий альманах", виданий коштом і заходом Наталії Кобринської і Олени Пчілки. Було це видання компромісове з різних поглядів, як і не можна інакше в хаті, де дві господині. Були дві редакторки: Кобринська для галицької частини, а Олена Пчілка для придніпрянської, але de facto не обійшлося без того, що галицька редакторка помістила придніпрянські твори (два оповідання Ганни Барвінок: "Перемогла" й "Жіноче бідування") проти волі придніпрянської редакторки. Компромісом був навіть сам титул, бо коли Кобринська стояла за тим, що збірка називалася просто "Жіночий альманах", то Олена Пчілка переперла таки, що перед тим загальним титулом поміщено сентиментальний

надтитул "Перший вінок". Альманах складався з праць самих жінок, придніпрянок і галичанок. З придніпрянок крім редакторки Олени Пчілки, яка крім двох віршів дала просторе і свіже оповідання "Товаришки" (дівчина придніпрянка їде за границю слухати медицини і по повороті стає лікаркою на селі), та Лесі Українки, що крім трьох ліричних віршів дала поему "Русалка", виступають Г. Барвінок з двома оповіданнями, Дніпрова Чайка з шістьма гарними віршами, і Людмила Старицька з одним віршем. З галичанок найвидатніше місце займає редакторка Наталія Кобринська, яка крім переднього слова дала два оповідання: "Пані Шумінська" і "Пан Суддя", обоє при всій простоті композиції глибоко ідейні й добре оброблені , і чотири статті, а власне: "Про рух жіночий в новіших часах", "Руське жіноцтво в Галичині в наших часах", "Заміжня жінка середньої верстви", інтересна студія з поля соціяльних питань, і нарешті "Про первісну ціль товариства руських жінок у Станиславові". До галичанок зачислюю свою жінку, хоч придніпрянку родом, яка дала тут одиноку свою статтю "Карпатські бойки і їх родинне життя", основану по часті на своїх власних спостереженнях, а по часті на усних і писаних матеріялах, достарчених о. Іваном Кузьовим.

У перве з підписом Уляна Кравченко виступає тут галицько-руська поетка Юлія Шнайдер з кількома віршами, що ввійшли пізніше в її другу збірку, видану мною п. з. "На новий шлях". Друга галицько - руська поетка, що виступила рівночасно з Уляною Кравченко, Климентія Попович, пізніше заміжня Боярська, дала до "Альманаха" свою поему "Звичайна історія" та один ліричний вірш. Уперве виступила тут з одним віршиком і з оповіданням "Кіндрат" Олеся Бажанська, пізніше заміжня Озаркевичева. По одному оповіданні дали Ольга Левицька і Сидора Навроцька, цеї останньої, сестри Володимира Навроцького, заміжньої Палієвої, оповідання п. з. “Попався в сіть”, взяте з попівського життя, виявляло

дуже гарний белетристичний талант, та на жаль заміжнє життя якось не дало йому розвинутися. Те саме треба сказати про Михайлину Рошкевичівну, що дала тут два оповідання з народного життя: "Таку вже Бог долю судив" і "Теща", та пізніше вийшовши заміж за о. Іванця, за домашніми клопотами покинула перо. Одно оповідання з міського життя і студійку "Родинна неволя жінок в піснях і обрядах весільних" дала панна Софія Окуневська під псевдонімом Єрина, а один вірш "В осені" Олена Грицай, яка крім сего помістила декілька віршів у річниках "Зорі". Інтересні причинки з життя жінок дали дві сестри Павликівни, а власне Анна Павлик "Зарібниця, образок з жіночого життя", а її сестра Катерина Довбенчукова дуже інтересні записки "Дівка й княгиня, народні обичаї з Косівщини". Як бачимо, зміст альманаха був досить різнородний і свіжий".

Ще заки вийшов з друку "Перший вінок" Франко вже боронив його у пресі перед Гр. Цеглинським, що наперед хотів визначити обов'язуючий ідейний напрямок для жіночого альманаха:

"... Кобринська здобула сильну помічницю в особі відомої української письменниці Олени Пчілки, і оце заходом, а також коштом обох цих жінок вдалося видати цей альманах, першу цього роду книжку в українській літературі, що є явищем надзвичайно важливим і симпатичним.

. . . Цеглинський повинен був стриматися від того, щоб затягати цю збірну працю під консервативно-народовецький стяг, вже хоч би тому, що про рух, який проявляється в цьому виданні, в народовецьких виданнях не чуємо нічого більше, крім глузування й цинічних дотепів. Питання освіти, праці і прав жінки галицькі народовці досі зовсім не порушували теоретично (крім єдиного Барвінського, який ці справи вирішив у ультраконсервативному дусі), натомість у своїх белетристичних творах завжди визначали й визначають жінці нужденне й другорядне місце і найбільше, що могли їй дати — вкласти їй в уста кілька патріотичних фраз. Тому й недивно, що жіночий рух зразу ж при своїй першій появі в українській літературі мусів вийти з рамок консервативного народовецтва і шукати собі власної дороги"...

(Твори, т. XVI, стор. 129)

З-під пера Франка вийшли рецензії на "Перший вінок" у різних часописах і журналах не тільки в Галичині, але й закордоном. Кобринська признала, що альманах боронив — "тільки один Іван Франко".

В редаґованому Франком наступного року журналі "Товариш" взяли участь Н. Кобринська й К. Попович. Н. Кобринська продовжуючи свою письменницьку роботу, мала зв'язок із видавничими плянами Франка, що часто з родиною й проїзжими українцями східніх земель бував гостем у Кобринської в Болехові. Найкраще оповідання Кобринської "Виборець" з 1889 року присвячене — Іванові Франкові.

У днях 5—6 жовтня 1890 р. на з'їзді у Львові сформовано українську радикальну партію й видано програму, що її підписали: М. Павлик, І. Франко, д-р С. Данилович, Е. Левицький, д-р Р. Яросевич. У ній виразно підкреслено рівні права для жінок у політиці, у виборах, у доступі до університетських студій. Органом радикальної партії був "Народ", що, правда, завів рубрику "Жіноча справа", але поминав у ній всі почини Кобринської, про що вона докладно писала в "Нашій долі" з 1893 р.

У конфліктах Павлика з Кобринською Франко займав становище об'єктивне і це найбільше роз'ярувало Павлика:

"... (Франко каже, що Кобринська} — може доказати правду своїх слів про радикалів, цитатами з моїх і Ганкевичевих писань ... І так Кобринська зо своїми брехнями торжествує між іншим і через те, що Франкові байдужа честь товаришів. Бог з ними! (Переписка, т. VII, стор. 199-200).

А втім неймовірна живучість і відзивчість Франка на все, що здорове й добре для загальної справи національного відродження, вказала йому заступати погляд, що всупереч бажанням Кобринської виник на першому жіночому вічі в Стриї (1 вересня, 1891 р.). До того часу виринув був серед радикалів проект жіночого часопису замісць неперіодичних альманахів, що їх заступала Кобринська. Речницею газети була на вічу О. Бажанська-Озаркевич. Цей здоровий задум попирав Франко та шукав виходу з клопітливого браку відповідної редакторки. Газети не могла редаґувати Кобринська, яка жила в Болехові. А втім Павлик робив усе, щоб Кобринську усунути від впливів. Франко бажаючи допомогти новій газеті, звернувся 30 вересня 1891 р. листом до Олени Пчілки:

Вельмишановна пані Ольга Петровна!

"... Крім слів щирої подяки за всю Вашу добрість і щирість, оказану моїй сім'ї, я хотів би написати Вам ще про дві речі. Перша річ ось яка. Пані Олеся Озаркевич (Бажанська) під впливом дискусії стрийського жіночого віча задумала розпочати з новим роком видавання раз у місяць невеличкого жіночого часопису. Вона певно швидко вдасться до Вас з проханням запомагати її видання Вашою цінною літературною працею. Я не сумніваюся, що Ви не відмовите їй своєї підмоги й заохоти. Вона несвідуща в журналістичному ділі й боїться різних страхів видимих і невидимих: зависти товаришок, насміхів з боку "поступовців" а ля Цеглинський, злоби з боку ретроградів і т. ін. Ми вже тут оба з Павликом силувалися вспокоювати її і додавати їй духа, та я думаю, що Ваше слово буде мати для неї далеко більшу ціну. А думка сама мені видається дуже щасливою тим більше, що видання другого тому альманаха, крім коштовности й малої покупности такої книжки, має ще й те недобре за собою, що в найліпшому випадку буде тільки об'явом літературним, коли тим часом газета самою своєю природою перетягає справу на поле роботи громадянської, стається осередком і виразом певного руху, зав'язком певної постійної організації, якої саме нашому жіноцтву найбільше треба..."¹¹).

Стрийське віче вибрало комітет для придбання фондів на новий альманах. У зв'язку з цим появилася в ''Народі" нотатка від Кобринської:

"Позаяк заєдно підносяться в часописах, що буцімто збори зле зробили, що не схвалили періодичного видавництва замісць альманаха, мусимо пояснити, що збори цілком не противилися такому видавництву, і овшім уважали то за річ дуже потрібну для піднесення жіночої справи, хочби для того, щоб ті справи не подавалися загалові поперекрувані, як то тепер у нас буває. Ходило лиш про те, хто б зайнявся тим видавництвом, коли не можуть піднятися того жінки, які дали докази, що були би до того спосібні. Рішено отже, що не можна від загалу жадати складок на нове видавництво, яке під іншою редакцією не знати ще, якої було би стійности, і запроектовано, щоб ті пані, які вважаються до того спосібні, стали наперед видавати своїм коштом, як це зробили Наталія Кобринська й Олена Пчілка, на що схвалення зборів не треба".

Редакція "Народа" при тому від себе додавала, що "жіноцтво повинно передплачувати й поширяти жіночу газету, коли вона буде ким із жінок основана і, розуміється, відповідно ведена".

Жіночий часопис мав носити назву "Рівність", але участь в ньому жінок могла бути тільки помічна й принагідна. Розуміється, з членів тодішньої редакційної колегії "Народа" належено міг попровадити газету тільки Франко. Мабуть, він готовий був узяти на себе це діло всеціло, якби були вигляди на його здійснення. І знову в тому важному моменті розбіжних поглядів між жінками — Франко відізвався, а саме в "Народі" з дня 7 листопада 1891 р. появилася його стаття п. н. "Альманах чи газета?"¹²):

"Стрийське віче нашого жіноцтва розбурхало по трохи думку про жіночу справу в нашім краю. Між іншим дало воно притоку до досить оживленої дискусії в жіночих кружках на тему, що ліпше, чи видавати другий том альманаха з праць жіночих, в роді "Першого вінка", чи взятися до видавання газети, хочби наразі в скромнім об'ємі і з деякою підмогою мужчин? Хоч не спеціяліст у справі жіночій, я все таки як журналіст позволю собі замітити, що по моїй думці газетина, що виходить раз у місяць по одному листкові друку, десять разів більше користи принесе для справи, ніж альманах з 30 аркушів. Альманах вийде раз на 5 або на 10 літ, розходиться дуже слабо, та й містити буде в собі статті або чисто теоретичні, далекі від сучасних, хвилевих інтересів нашого жіноцтва, або, коли схоче містити й такі статті, то вони перестаріються ще заки альманах вийде у світ. Одно, що в нім може мати більше значення, це белетристика, ну, та белетристика може знайти місце і в газеті. Натомісць газета подавати буде завжди за свіжа статті про справи біжучі, хроніку жіночого руху в нас і в Европі, дописи з провінції, обговорення нових книжок і інтересних для нашого жіноцтва, і, коли б не подавала нічого більше, лиш те, але раз-у-раз систематично, то вже зробила б дуже багато для розвитку духового своїх читачок. Далі, газета має те до себе, що групує людей, громадить їх постійно довколо спільної роботи, будить і піддержує товариське почуття, якого в галицьких жінок, навіть у найбільше розвинених, звичайно досить мало. Вкінці ще одно. Писати для альманаха не всяка зможе,- там треба або таланту белетристичного, або ширшого очитання, більшої вправи. Натомість до газети може придатну річ (допис, новинку, увагу до дискусії й т. ін.) написати не тільки кожна освічена жінка, але навіть письменна селянка, бо тут само життя найліпше диктує, що й як писати.

Невеличка поміч мужчин, хочби тільки з огляду на газетярську техніку, була б бодай зразу конче потрібна, але це не повинно зражувати наших поступових жінок. Навпаки мені здається, що справа жіноча не втратила б, а виграла б навіть, коли б явно запрошено мужчин до співробітництва і поміщувано навіть голоси скептиків або й ворогів жіночого поступу до дискусії.

Щодо кошту, то він був би значно менший від коштів альманаха. Число у половині об'єму "Народа", раз на місяць (20 ґульд.) з розсилкою й адміністрацією (10 ґульд.), це кошт річний 360 ґульд., то значить, що при передплаті 2 ґульд. в рік вистачило б 180 - 200 передплатників, щоб покрити всі кошти, вчислюючи сюди навіть можливих пару конфіскат. А чи ж інтерес до жіночої справи мав би в нас бути такий малий, щоб жіноча газета не могла собі від першого разу здобути 200 передплатників? Не віриться якось.

Цих кілька слів подаю на увагу тим паням, нашим товаришкам, які раді б справу руського жіноцтва в Галиччині посунути наперед.

ІВ. ФРАНКО".

Ця Франкова стаття ввійшла в історію української жіночої преси, але тогочасне жіноцтво не зуміло вихіснувати його рад. Недивлячись на те, що О. Пчілка прислала гарну програмову статтю, а також інші матеріяли були зібрані — "Рівність" не побачила світу. Ні Бажанська-Озаркевич, ні Ольга Франко не схотіли підписатися як редакторки.

А втім легко передбачити, якими дорогами пішла б "Рівність" при участі Павлика, коли сам Драгоманів обурювався на "дурниці, часто навіть скандальні", що їх у жіночих справах друкував Павлик у "Народі" (29. VII. 1892). Павлик саме у зв'язку з жіночим вічем у Львові (10. IV. 1892) з участю Н. Кобринської й Ольги Франко від українок — настоював, щоб друкувати реферати польок: "та на лихо, галичанкам (і Франковій) не можна витолкувати, що того вимагає їх амбіція як русинок перед польками й жидівками".

А вже сердитість Павлика, що "й Франко з оборонцями гр. кат. церкви" переступила всі межі пристойности в його одвертій напасті на сторінках "Народу" за "попофільство" Франка. І Драгоманів писав: "...трепещу і трохи не плачу. Одповідь Франку верх безтактности! Взагалі товаришам слід одповідати приватними листами, бо справа вийшла делікатна... Тепер Франко мусить або явити навіть не християнське милосердія, а буддівське, щоб промовчати. А як він одповість, то скандал вийде незвичайний. Не розумію, як таки Вам було того не догадатись!" (VII, стор. 167). (Це йшло про статті Франка в польській пресі на оборону українського духовенства та його заслуг на культурному полі).

Як видно, цим разом "суперечка" прибрала гострі форми, тим більше в жіночому питанні Франко на думку Павлика був — непевний. Бажаючи загорнути український жіночий рух під виключний вплив радикалів — Павлик мобілізував усіх проти Кобринської. На запит Драгоманова, що готовий був писати до її видання, відповів :

"Щодо Кобринської, то ми всі на неї обурені, і ніхто не дасть до її видання й стрічки (обіцяв був Герасимович — за Франка не ручу)". (1. VI. 1893).

Дотримуючись лінії радикалів Франко не дав нічого для видання Кобринської, але коли появилася "Наша доля" в 1893 р., він у найближчому випуску "Життя і слова" ( 1894р. т. І. стор. 306 — 308) відмітив її реценцією:

"ЖІНОЧА БІБЛІОТЕКА. ВИДАЄ НАТАЛІЯ КОБРИНСЬКА, книжка I. "Наша доля", збірник праць різних авторів. Стрий, 1893.

Майже рівночасно з I. книжкою "Життя і слова" появилися в світ також і книжка давно дожиданої "Жіночої Бібліотеки", видаваної звісною писателькою Н. Кобринською. Щиро вітаючи це нове видавництво і бажаючи йому як найкращого ходу серед нашої суспільности, ми хочемо сказати кілька слів про зміст 1-ої книжки. Вона містить ось які статті: "Жіноча справа в Галичині" Н. Кобринської, "Швачка" стих Олекси Ходовицького, "Праправнучка - Баби - Борбця" оповідання Ганни Барвінок, "Чого нам боятись?" розвідка Євгенії Ярошинської, "Відчит" Анни Грималюк, дві народні пісні, "Домашній жіночий промисл" Н. Кобринської і Марії Реваковичівни, "Літературні замітки" Д-ра Дамяна М., "Вістки з заграниці і з краю" Ольги Кобилянської і Н. Кобринської, статут товариства "Охоронка". Як бачимо, зміст досить різнобарвний і порушує важні питання нашого суспільного життя. Статут становить один крок до виконання ухвал стрийського віча, щоб інтелігентні жінки по наших селах засновували такі охоронки для догляду над селянськими дітьми в часі, коли матері їх зайняті польовою роботою. Замітка М. Реваковичівни про жіночий промисл у наших горах свідчить про щире заінтересовання авторки — не виробами та узорами, а долею й заробітком тих жінок-селянок, що роблять, ткають та вишивають і в яких обороні вона стає проти інших жінок, - жидівок та циганок, що відбирають їм заробіток. Панна Наталія Окуневська подала прекрасну пісню народну про долю сиріт, пісня ця, мабуть, нового складання, бо в старших збірках, в тім числі й у Головацького, ми її не стрічали. Інтересною новістю в руському виданні є "пісня про свекруху", перекладена Рахелею К. з жидівського жаргону. На жидівський жарґоновий фолькльор давно звернено увагу в світі науковім (гл. хоч би Gruenbaum “Judischdeutsche Chrestomatie”), та все таки не в тій мірі, як би треба. Того самого Ґрінбаума "Жидівсько-польська хрестоматія", заповіджена, не вийшла досі. Пригадаю, що на мою просьбу один з кращих знавців жидівської жарґонової літератури, Бернфельд, написав був для "Зорі" 1886 р. добрий її огляд. В "Житті й слові" ми думаємо посвятити досить місця жидівському жарґоновому фолкльорові, до чого маємо обіцяну підмогу шановного д-ра Генриха Біґеляйзена.

В першій книжці "Жіночої бібліотеки" треба іще звернути увагу на гарну поемку д. Олекси Ходовицького "Швачка". Оповідання Ганни Барвінок, написане прекрасною мовою, по своїй провідній думці, може, не зовсім надавалося до видання, яке голосить рівноправність жінок з мужчинами. Пані Ганна Барвінок взялась власне оповідати "епопею" підчинення жінки чоловікові, навіть нелюбому, в додатку ще й ідеалізуючи цю жінку.

Про статтю і замітки самої впорядниці цієї збірки, д. Наталії Кобринської, не місце тут говорити докладніше. Це праці публіцистичні і в значній мірі полемічні. Скажемо тільки згори, що симпатизуємо з її поглядами і з тою діяльністю, яку вона розвиває для їх здійснення. Та все таки скажемо одверто, що, по нашій думці, своєю белетристикою, навіть для спеціяльної жіночої справи, вона могла б зробити далеко більше, ніж публіцистикою.

Звернемо ще увагу на вісті літературні д-ра Демяна М. Подав він короткі справоздання з деяких голосних книжок німецьких: одної філософічної (Ніцше), двох драм Гавптмана й Ібзена і двох повістей (Келлера й Ґю де Мопасана). Думка без сумніву добра — вказувати нашим жінкам речі, які надаються до їх лектури, та тільки добір їх не видається нам щасливий. Пощо на чолі поміщено книжку Ніцше (чи Ніче, як його пише автор зводячи його в пад. до Нічого) — цю блискучу, а фальшиву балаканину, цю справді анархістичну філософію, роблену без "царя в голові", — цього абсолютно не розуміємо. Так само дивно нам, чому в Ґю де Мопасана він вибрав якраз патологічну студійку "Орля", ане згадав про найкращий твір передчасно померлого писателя "Bel ami"? Та все таки авторові заміток належиться признання за те бодай, що перший у нас звертає увагу на драми Гавптмана, автора справді знаменитих "Ткачів".

Не можемо вкінці проминути ще одної обставини: зверхній вигляд, друк, коректа, а подекуди й мова в І кн. "Жіночої Бібліотеки" просто неможливі. Ми навіть боялись би входити в детальний розбір деяких праць, поміщених у ній, щоб не передати думку автора зовсім фальшиво, держачися того, що в книжці надруковано. Такого, кажучи словом Федьковича, "шанталавого" в технічнім погляді видання, яке при тому має таку поважну ціль і такі щирі наміри, у нас, мабуть, іще не було. Дуже жаль! Щиро бажаємо новому видавництву крім численних передплатників також доброї друкарні і доброго грамотного коректора".

Для надмірно вразливої Кобринської був це удар, розгромлююча критика, дошкульна кривда, саме тому, що походила від — Франка. Всі безпощадні, особисті й нетактовні напасті Павлика в "Народі" були менше болючі, бо знала вона добре їх тенденційну основу.

А втім редактор "Першого вінка" ні словом не згадав, наскільки це перше самостійне жіноче видання слабше від альманаха з перед шести років. Він із увагою й повагою розглядав "Нашу долю", розцінював її тематику й рівняв із власними плянами в "Житті й слові" - ставлячи до всього високовимогливі критерії. Хтось сказав, що в кожній критиці прихована передпосилка вищости критика над критикованим — цього не видно з рецензії Франка.

Та було в "Нашій долі"¹³) щось нове, що заслуговувало на особливу увагу. Це була головна стаття Кобринської, вміщена на початку: "Жіноча справа в Галичині" (стор. 1—35), в якій піддано розглядові, хто та як відносився до українського жіночого руху від часу станиславівських зборів.

Обширно, з подрібними фактами представила Кобринська становище й тактику радикалів, доказавши непослідовне та невільниче наслідування польських соціялістів (Дашинського), і то не лише в жіночому питанні, яке розділювано на "буржуазійне" й "робітниче". "Народ" напр. захвалюючи львівське соціялістичне віче (14. XII, 1890), робив тим самим, як висловилась Кобринська, рекляму для спольщення суспільности Галичини, тоді, коли на її думку "наші реформатори повинні також звернути увагу на поступування поляків у Галичині, бо вже часто заходять і такі справи, де малокультурні прагнення поляків здержують усякий культурний розвиток між українцями". Часто остерігала Кобринська перед шовінізмом польських соціялістів, які "на Русі бачать "польського робітника", говорять і пишуть до нього лиш по-польськи, кажуть йому святкувати конституцію 3 мая, та сердяться, що жиди, які властиво повинні скорше асимілюватися до українців, осміляються говорити між собою жидівським жарґоном, що з обуренням заявив також в "Курієрі" б. р. якийсь Йосиф Савіцький в імені польської соціялістичної молоді (дійсно! славні соціялісти!)".

Клясовий підхід деяких радикалів до питання жіночої освіти схопила Кобринська завваженням, що "попадянки найліпше зробили б, якби збирали гроші й висилали селянок за границю до фахових шкіл і університетів", хоч відомо, що попадянки самі бідні й не мають засобів на шкільну освіту..."

Неприхильність, зачепливість і непослідовність поодиноких партій до жіночого руху Кобринська зводить до спільного знаменника, яким є: "Загальні й котерійні пересуди, що стають усюди перешкодою, бо на їх перетворення муситься тратити багато сил, а до яких немало причиняються наші політично-партійні незгоди, що хотіли б використати жіноцтво лиш до своїх вузьких партійних цілей".

Дісталось теж визнавцям "нової ери":

“... Угодовська ера, що спершись на основах вижидання ласки згори, зацитькуючи всі живіші пориви серед нашої суспільности, хотіла б також спаралізувати й українське жіноцтво, щоб воно не впоминалося за свої права й не давало світові знати про своє існування. Дійсно тяжко було б деінде знайти більш деморалізуючу політику й деморалізуючу школу для молоді. Немає факту в історії, щоб якийсь нарід відродився таким способом, щоб йому давали готове те, чого він сам собі не здобуває. І дивно, що люди, що так гаряче поручають українському жіноцтву знання історії, так грубо самі можуть, помилятися у розумінні історії людського розвою”.

Як справжній борець за нові ідеали звернулася Кобринська з кінцевим зазивом до жіноцтва:

"Сміло, жінки, ідім дальше! Хай нас не зражають ніякі перешкоди, ніякі критики та насмішки! Бо на тім лиш полягає вартість одиниці, наскільки вона покаже сили в тяжкій боротьбі життя і спадаючих на неї ударах.

Тих, що не мають відваги йти за нами, або тих, що готові нас лишити, коли побачать, що то не приносить їм оплесків зо сторони мужчин, лишаймо як трупів по дорозі під час війни, бо й без них дійдемо до побіди!"

Галицьке жіноцтво не чуло досі такого сміливого голосу жінки, що зо становища всеукраїнського і всенаціонального вказувала на єдино-правильний шлях — шлях національно-творчих вимог свого народу, господаря на власній землі.

Колись Франко прочитавши оповідання Кобринської "Задля кусника хліба", писав їй: "Чи знаєте Ви, що Ви написали таку штуку, якій рівної вся галицька література досі не видала?.." Ще недавно була друкована в "Народі" поема Франка "У цадика" — присвячена Наталії Кобринській¹⁴). Чому ж тепер Франко не хотів сказати свого осуду на порушені в її статті важливі питання?

Франко знав, що вона не мала помічниць, тим більше жаль до нього здався Кобринській оправданим, бо "як можна від одної людини стільки вимагати"...

Коли зважити, як лютував Павлик, щоб критикувати "І. книжку Жіночої Бібліотеки скаженої Кобринської — такої скандальної, що хоть повіситися: — треба їй це раз сказати" (Переписка, VIII, стор. 10) — тоді й видко, що в цих умовинах Франко сказав багато самими тільки словами, що "згори симпатизуємо з її поглядами і тою діяльністю, яку вона розвиває для їх здійснення". Як би Франко в полеміці станув виразно по стороні Кобринської, що як невблагана Немезис вивела проступки радикалів, Павлик міг наробити ще більшого "скандалу", ніж це було з статтями Франка в обороні духовенства. Адже ж він недивлячись на гарячу виборчу акцію, з'їзди й партійні наради, на власну посольську кандидатуру, на насильні вговорювання Драгоманова --не міг переложити на пізніше відсічі Кобринській. Тим і треба пояснити фразу Франка про публіцистичні писання Кобринської, що наложила на неї печать мовчання.

У зв'язку зо своїми громадськими починами Кобринській уже нераз доводилось зазнати прикростей і не піддаватись їм. Під впливом Франка писала вона в "Першому Вінку" з приводу станиславівського товариства :

"... кожна історична доба кидає наперед лиш часть людей, з-поміж яких вибігає ще мала горстка якби заповідження життя, що відроджується. Аж пізніше всі приходять до того самого переконання, що вони, тих однак перших віщунів дуже зле вітають, не щадять підозрінь і прикростей і називають їх ворогами загального спокою й ладу. Оце є й джерело, з якого пливуть так многі нещасні історії мучеників, яким гірко приходило й приходить нераз терпіти за те, що перші завважили й сказали про нові потреби загалу".

Чи за радою завжди для Кобринської авторитетного Франка, чи тільки в наслідок безуспішних дальших видань "Нашої долі" (1895,1896) --вона остаточно покинула публіцистику й зайнялася белетристикою, але жаль за це заховався в ній на довго.

Коли Франко редагував "Літературно-Науковий Вістник", вже в першому річнику склав він данину жіночому рухові, вміщаючи власний переклад статті відомої на той час німецької авторки багатьох студій з обсягу фемінізму - - Кеті Шірмахер¹⁵): "Жіночий рух у Франції і в Німеччині" (1898, т. III, стор. 136—144). Авторка розглядає розвиток фемінізму в залежності від національного характеру, державної форми й панівного духа даної країни. Без сумніву, вибір Франка був щасливий.

Однак Кобринська з того приводу так писала до О. Маковея"¹⁶) :

...Ось тепер вельми застановила мене стаття Франка в Вістнику, перекладена з німецького. Чим мої статті були гірші? Хай скаже кожний посторонній чоловік. Гадаю, що вони могли навіть мати більше інтересу для нашого загалу, одно, що були оригінально написані, друге, що трактували про біжучі соціяльні та політичні справи, які заривали наші крайові інтереси так у парляменті, як у соймі, школах і інших близько нас обходячих організаціях. — Всі майже наставали на те, щоб не писати, я замовкла. Взялася до белетристики, а що мене чекає, можна предвидіти. (10. IX. 1898).

Наскільки ці докори Кобринської відносилися до Франка, могли б вияснити її власні спогади про український жіночий рух та переписка з Франком до 1906 р. Про них згадує Ірина Величко, сестрінка Кобринської, що вивезла з собою ввесь її архів у советську Україну. Вміщаючи в журналі "Західна Україна" при нагоді "Франкових днів" наведену відбитку листа Франка до Кобринської, вона подає в його поясненнях:

В недрукованих споминах Кобринської "Я і жіноче питання - до моєї біографії, моменти з мого життя й життя нашої суспільности" знаходимо багато цікавих записок про Франка, які вияснюють деякі моменти з його життя й творчости і можуть бути цінним вкладом для вивчання Франка".

Згадані матеріяли досі неопубліковані, а свідоцтво Кобринської, що належала до невеликого гурта людей, які все стояли коло Франка і не покидали його в найтяжчих хвилинах, без сумніву збагатило б відомості з цієї ділянки.

Заслуги Франка для українського жіночого руху відзначила Кобринська на 25-річному ювілеї його творчої праці, дякуючи в свойому святочному привіті за його поміч жіночим змаганням до рівноправности. У Збірнику "Привіт д-ру Івану Франку в 25-літній ювілей літературної його діяльности — складають українсько-руські письменники" (Львів, 1898, стор. 240 малої вісімки, з портретом ювілята) взяли участь такі авторки: Леся Українка (Поет під час облоги — Товаришці 

на спомин), Н. Кобринська (Чудовище, народня казка), Віра Лебедова (вірші), О. Пчілка (оповідання), Уляна Кравченко (Сонети), Климентія Попович-Боярська (вірші: Колись і нині), Євгенія Ярошинська (Чарівний напій, байка ).

Про відзивчість Франка до проявів жіночого руху свідчить його нотатка, в Літер. Наук. Вістнику, 1899, т. V, 206¹⁷):

“-Чеський часопис Zensky Svet в числі першім із цього року подав у перекладі цілу промову, яку мала п. Наталія Кобринська на академії, що відбулася дня

2 падолиста м. р. на пам'ятку столітнього ювілею нашого письменства. В ній,

як відомо, п. Кобринська говорила про участь жінок в українсько - руськім письменстві. Zensky Svet при цій нагоді висказується з великими похвалами про діяльність п. Кобринської на полі письменства та жіночого руху. Наскільки нам

відомо, з праць п. Кобринської на чеське перекладений “Пан сюддя” в часописі Kvety".

Cвої погляди на український жіночий рух висловив Франко у доповідях, виголошених у березні 1901 р. у Перемишлі про останні десятиліття XIX віку. Тоді на вступі заявив він, що хоче показати, як разом із літературною творчістю розвивалася не тільки мова, поетична форма, обсяг інтересів..., але і — "щось далеко більше: розвивався рівень нашої цивілізації, сила нашого національного почуття". З нижче наведеного уривку Франкових доповідей зрозуміло буде, чому українське жіноцтво ввесь час міцно стояло на національних позиціях, не даючи себе звести міражам інтернаціоналізму, чому український жіночий рух є так глибоко національний.

"...У 80-их роках і в Східній Україні й в Галичині виступає цілий ряд жінок, а серед них визначаються від разу гарні, а то й дуже гарні таланти. Олена Пчілка, сестра Драгоманова, її дочка Лярисса Косачівна (Леся Українка), пані Василевська (Дніпрова Чайка), Людмила Старицька — все те імена, що сьогодні мають у нашій літературі, так сказати б добру марку. В Галичині на перший плян виступає Наталія Кобринська, що кладе собі метою розворушити наше жіноцтво, працює не тільки на полі белетристики, але робиться також публіцисткою й піонеркою жіночого руху в нас, організує жіноче товариство, агітує за подаванням петицій в цілі поширення жіночої освіти й жіночих прав, нав'язує зносини з жінками інших національностей, з німками та чешками, одним словом силкується втягти наше жіноцтво в сферу ідей і інтересів передового європейського жіноцтва. Певна річ, ця публіцистична й агітаторська діяльність пані Кобринської не знайшла відповідно приготованого ґрунту, велася може не досить систематично й не досить свідомо та не викликала такого руху, як надіялася ініціяторка, але її літературна діяльність почалася в щасливу добу і викликала чимало свіжих сил. Виданий її заходом у Львові жіночий альманах "Перший вінок" належить до найкращих і найбагатших змістом наших видань із того десятиліття. І хоч може не всі авторки, що зложилися своїми працями на ту книжку, оправдали надії, які можна було покладати на них, проте для історика нашої культури і нашого національного відродження: ця книжка завжди буде дорогоцінною пам'яткою. В ній мов у дзеркалі малюється і сумний, безтямний стан нашого ніби інтелігентного жіноцтва в давнішому часі, і перші початки та умови нового руху, і сучасний економічний і соціяльний стан української жінки селянки й інтелігентки, та почуття й ідеали жіночої молоді, надиханої новими змаганнями. Голоси жінок галичанок і придніпрянок переплітаються й зливаються в одну гармонію, почуття дружности й духової близькости незважаючи на політичні межі виявляється досить ясно, бодай у сфері найбільш освічених, вільних жінок.

Певна річ, наше жіноцтво не було ще настільки вироблене, свідоме й самостійне, щоб могло вести якийсь систематичний рух, не знижаючися поза рівень, назначений тим першим альманахом. Але факт, що воно вперве піднялося на цей досить високий рівень, варт пам'яті. Не потребую доказувати вагу жіноцтва в розвитку національної свідомости й національної літератури. Жіноцтво з природи своєї більш консервативне, більше держиться форми і вважає на форму, ніж мужчини. Ідеї, погляди, уподобання й привички, впоєні вихованням, домашньою традицією, довше держаться серед жіноцтва, ніж серед мужчин. Наше жіноцтво до половини XIX в. виростало без рідної традиції. В Росії воно від малку переймалося московщиною, у нас польщиною. Через жіноцтво загніжджувалася в українські домашні огнища там московська, тут польська псевдоаристократичність, нехіть і нетолеранція до свого рідного, байдужість до українства. 

Той погубний дух висисали з матірнім молоком молоді покоління української інтелігенції. Поява цілого ряду молодих українок на літературній ниві, під стягом української мови і нових демократичних і народолюбних ідей, була першим доказом, що національне почуття будиться вже в самому ядрі українського народу, доходить до тих кругів, де воно звичайно доходить найпізніше і найтяжче. Від тепер можна було надіятися кращого, швидшого росту нашого розвитку - і ця надія, незважаючи на всі переміни політичних констеляцій, не завела". (Молода Україна, Вінніпег, 1920, стор. 36-7).

Останнім зверненням Франка до української жінки можна вважати вірш поета знайдений у його архіві з датою 3 лютого 1916 р. з наголовком: Зоні Юзичинській" себто присвячений студентці львівського університету, що піклувалася Франком під час його хвороби:

Не мовчи, коли гордо пишаючись,

Велегласно брехня гомонить,

Коли, горем чужим утішаючись,

Зависть, наче оса та, бринить,

І сичить клевета, мов гадюка в корчі, —

Не мовчи!

Говори, коли серце твоє підіймається

Нетерплячкою правди й добра,

Говори, хай слів твоїх розумних жахається

Слямазарність, бездарність стара,

Хоч би ушам глухим, до німої гори, --

Говори!

(Твори, т. XIII, Київ, 1954, стор. 391)

А в погідний вечір, останній чудового місяця травня 1916 року, українське жіноцтво і Наталія Кобринська устами молодої Орисі Величківської¹⁸) так прощали на завжди Івана Франка:

І ми жінки клонимо голови перед Тобою, великий наш мученику, пророче, Мойсею, каменярю, поете української долі.

Клонимо голову перед тим, хто простував духові шлях, хто

бажав для скованих волі,

бажав для нещасних долі

і рівного права для всіх.

І ми, жінки, прийшли у стіп Твоєї могили зложити наші серця, нашу найглибшу пошану Тобі, що виступав в обороні всіх пригнічених і зобиджених, що бажав рівних прав для поневоленої жінки.

Своїм життям, своєю 40-річною працею й боротьбою за визвольну ідею розбив Ти скалу заскорузлости та вивів Україну на новий шлях правди, перетворив рабів у свідомий своєї цілі та призначення народ.

Гарячі Твої слова запалили в серцях новий вогонь, нову віру. Крилате слово облетіло всі закутки України, сміливі думки запалило в молодечих головах і змінило біль у боротьбу на життя і смерть.

А де лише залунав поклик до визволення, гинули сльози, сум, нещастя.

Сила родиться й завзяття,

Не ридать, а добувать

Хоч синам, сли не собі

Кращу долю в боротьбі.

Твоя палка й надхненна пісня пориває з собою, веде на спасенну путь.

Квіт нашої молоді, гордість нашої землі, Українське Січове Військо, в рядах якого б'ються й українські жінки, веде Твоя пісня до перемоги за славну долю України.

І востаннє доля закепкувала над Тобою, великий наш мученику; в останніх життєвих хвилинах, на склоні віку зазнав борець за волю рідного краю і права людини московського кнута та ярма.

Спи спокійно, — ідея, за яку Ти боровся, житиме в наших душах.

Або смерть, або побіда —

Це наш оклик боєвий.

До відважних світ належить,

Киньмо боязнь навісну,

Тільки кров і труд здвигне нам

Нову, кращу Вітчину.