<<< Повернутись | Початок | Далі >>>

Жіноче питання

Ідея, що жінка може мати самі права, що й мужчина, та як і він він вповні за себе відповідати - скрізь знаходила так само гарячих противників, як і оборонців. Вважати жінку за нижчу людську породу, за дитину, невільницю або ляльку для розваги -- привикли від віків і скрізь перш за все самі жінки. І ця байдужність жіночих мас до власної долі припізнила успіхи емансипаційного руху.

В суспільних рухах XIX сторіччя, в перспективі щораз більшого значення людських мас, невідхильно мусіло прийти на чергу дня -- жіноче питання. Соціялізм один із перших звернув на це увагу та шукав союзників у жіночих масах, серед робітництва й тої кляси, що була основою йoго суспільно- політичної акції.

А втім скрізь по стороні жіночої емансипації стояли ті, що бачили далекі перспективи майбутньости, щедрі душі — спраглі побудови кращого життя на землі, справедливішого й добробутного, в якому не буде упосліджених і пропащих.

Фемінізм у всіх часах приймав відмінні форми: інший він був у Плютарха, інший у Стюарта Мілля, а інший у католицизмі з основою Святого Письма. Сьогодні навіть музулмани готові впевняти, що Магомет предсказував визволення жінки. Бо йдеться тут не про доктрину, а про стан духа, що податливий найти місце усякій теорії.

Реформаторський дух львівської студентської молоді, яким проводили Франко й ІІавлик, черпав надхнення не тільки з літератури про соціялізм. Хто знав Шевченкового Кобзаря на пам'ять – той не міг остатися байдужим до жіночого питання.

З листів Павлика до Драгоманов а видно, що це питання було на порядку дня.

У своїх новаторських плянах оживити національний рух у закостенілих львівських товариствах, таких як «Народний Дім», задумували молоді студенти за гроші, що непродуктивно спочивали в його касі – oснувати дівочий інститут. (3. V. 1876, т. II, стор. 24). Потребу належної освіти для дівчат клали слушно в першу чергу. «Весілля, забави й погода» це одинокі теми, на які з дівчатами можна було

розмовляти, на що ІІавлик скаржився:

"...З галицькою руською жінкою говорити — смерть, так, знаєте, так тисне за серце, що хоч проступися, земле: хотів би чоловік під землю щезнути, бо нічого говорити. Про мисль – ніяк, бо безбожник, - а треба говорити про її волосся, що

носить на голові, страх-багато і т. д." (II, 35-36).

В своїй суворості обурювався навіть на всі найневинніші косметичні забіги дівчат, що хотіли... подобатися. За це обвинувачував він Ольгу Рошкевич перед Франком, з чого виходили на приходстві в Лолині своєрідні сцени. Взагалі ж Павлик у загорілості закидав Франкові, що у своїх поглядах «все потягає за

попівською донькою, що її любить».

Павлик намагався впливати на Франка, що перебував у Лолині в травні 1877 р, викладаючи йому в напрасній формі свій погляд на жіноче питання":

...Варто б уже зібрати хоч би тамошні весільні пісні. — Бійтеся Бога, запряжіть там до тої роботи дівки. Я не знаю, як можна під час неділь і свят, щоб панни того не позаписували. Адже ж щодня сходяться з людьми — та ба, біда тільки, що декотрі замісць такої роботи воліють прибирати хлопську дитину в панське дрантя та оглядати сміючись, як з комедіянта (а дитинка не знаючи – сама собі тішиться цим одягом, з якого вони сміються ), патріотизм страх. Мене чорт бере, як порівняю росіянок із галичанками, людей із панчохами. Сидить стерво одне з другим і чекала б на молодого поки панна – потому плаче й нарікає віддана та знаходить вихід або в сантименталізованні з коханком, що вона нещасна, що хотіла б бути щасливою, або задурманена гине як жаба в болоті, бігаючи то до кухні то до постелі тирана. А ні одна не подумає наперед, що може бути якесь щастя і без мужа та пхається, як муха до мази. Всі нарікають, що їм зле, а ні одна не спробує покинути чоловіка, хоч би й умерти з голоду. Видно, що їм таки дорожча своя шкура і чоловіка постіль ніж своя слава й воля. Яке ж то буде жіноче визволення, коли про нього будуть тільки молотити язиками самі мужчини, і то тільки молоді, ще не одружені - якщо про себе не почнуть дбати вже самі панночки, щоб потім їхні чоловіки не мусіли навіть у словах про емансипацію замовчати, як усі будуть мати перед собою не вперту собі рівну людину, але бездушну ляльку, з якою можна все зробити: можна змусити до всіх своїх звірячих забаганок, можна замикати на ключ, поки не здуріє і т. д. А якби одна з другою сказали.- "Не хочу і не буде так, як ти хочеш!" Але бо то й біда, що не може так сказати й не хоче, бо кожна наперед вже глядить, аби причіпити своє ім'я до як найвищого імени свого чоловіка... І має тут бути початок до іншого ладу. А мало котра так у нас не думає, цілком навпаки як у Росії, видно, що тут синтеза ще сильно тримається наших архаїчних голов і не легко її звідтам вигнати, там найкраща інтелігенція повертається до робітників, а тут як найдальше відвертається. Мало хто з нас молодих ще не думає, що поступ буде тоді, як на божих і людських престолах засядуть у нас тільки русини: як буде папа руський, цар, жандарми, поліція, судді й руська тюрма, — так думають мужчини, а жіночки чіпаються за хвости мужчин і потакують їм, не мавши ні свого імени, ні погляду, ні волі, ні роботи, нічого в світі, хіба товсте тіло — "Неподвижимія Стьньі"!! Я не пізнав ще панни або жінки з нашої інтелігенції, щоб не потакувала за мужчинами (розуміється, в поважнішій розмові, як їм трапиться бути допущеними до неї) -- а потакувати буде доти, доки в нас будуть політикани й комедіянти — лякеї на словах! Надскакує й трохи голови не вломить перед дамою, займаючись тільки дурницями, а не почне з нею говорити по людському, не буде від неї домагатися власного осуду, логіки, і для того він пан, а жінка лякей. — Треба, щоб ми, поступовці, як закохаємось, то не скажемо своїй любій нічого з баляндрасів, наче б то не було коли потім воркувати й оглуплятися. Ми б запитали чоловіків, чому вони втікають з хати, не можуть всидіти коло жінок, хоч які були б вони красуні, і хоч як кохались би передтим. Річ у тому, що тіло з тілом не зв'язане міцно без сильної думки й діяльности поза хатою -- в суспільності. А ми самі замісць приготовитися вже наперед — дожидаємо того самого, від чого тепер відвертаємося, від своєї подружньої тюрми-хати, родини, діяльности .. .

У мене любка-не любка, а говорити... хто ж має починати, як не ми? А поступ: танці, богослуження, вечорниці, деклямації і т. д. Сказали б одному "імпертинент", другому "простак", а третьому вже простили б.

Попросіть там панночок, хай змилуються і заходять до хат на свята й неділі списувати пісні,- хай засоромлять наших академіків-лизунів, і поможуть видати нам порядний збірник галицької народньої творчости ... (Т. II, 203 – 205).

8

Небагато міг цей лист повчити Франка, що від початку знайомства з Ольгою Рошкевич працював над її освітою й заохочував не тільки до етнографічних збірок (які вона вже почала була попередніми роками), але й до перекладів французьких і німецьких творів. До того він не вповні поділяв погляди Павлика на жіноче питання. За прикладом інших країн і Павлик силувався звести його центральну проблему до шукання розв'язки для любови й подружжя. Визнавши свобідне право жінки на любов, Павлик у слід за тим дійшов до заперечення подружжя. Цілі роки носився він із думкою писати про жіноче питання, але завжди не доставало йому ні часу ні потрібних книжок. Зате своїм поглядам дав він вислів в оповіданні "Ребенщукова Тетяна", що друкувалося в 2-му числі "Громадського друга" (травень, 1878). Його героїня, нещасна в подружжі Тетяна рішилася жити нешлюбно з другим, якого любила. Це гасло "вільної любови" Павлик увесь час обстоював і нераз заслужив за це саркастичні завваги Драгоманова. Франко ще перед судом (в січні, 1878) назвав виступи Павлика проти інституції подружжя його "idee fixe". За цю "idee fixe" (уроєння) згодом засуджено Павлика на пів року тюрми. Процес Павлика за "Ребенщукову Тетяну" був невеличкою сенсацією у Львові, якій Франко, як наочний свідок процесу, таку дав оцінку:

". . .Виною тут була не Тетяна Ребенщукова, не повість про неї д. Павлика, а тільки крайно чудна й незручна його оборона. Чудна й незручна не в тім значенні, буцім то д. Павлик не вмів викручуватися, не хотів ховати своїх поглядів і переконань, але чудна й незручна власне тим, що він висловлював погляди крайно наївні, що не мали нічого спільного ані з соціалізмом, ані з емансипаційним рухом новочасного жіноцтва, а тільки давали сумне свідоцтво розуміння їх у д. Павлика.

Діло було таке: один із персонажів повісти, говорячи про сумне подружжя Тетяни, висловлює погляд, що було б ліпше, якби люди не в'язалися з собою церковним шлюбом, а "парувалися як птахи". За цей уступ книжку сконфісковано і це був один із головних пунктів оскарження. Розуміється само собою, що цей уступ перед присяглими можна було оборонити — не жадним крутійством ані вибріхуванням, просто подаючи його як погляд наївного селянина та ще й гуцула, приведений у повісті для характеристики людей і ситуацій. Але яке ж було зачудування всіх присутніх на розправі, коли д. Павлик поставив справу зовсім інакше і зсолідаризувався з цим поглядом. Він признавав, що противиться церковному шлюбові і стоїть за цивільним шлюбом, але таким, щоб чоловік із жінкою могли законтрактувати себе обопільне, наприклад на три роки . .. Мушу сказати, що спеціяльно цього погляду про пташачу форму подружжя (з наукового боку це речення не має ніякої вартости вже хоч би тому, що між птахами знаходимо всі три первісні форми подружжя: стадну, полігамічну й моноґамічну) д. Павлик не боронив і не мотивував, а його погляд на цивільний шлюб "на короткий термін" викликав у суді загальний сміх. І повторюю, що не повість про Тетяну і не висловлені там через уста повістевих персонажів погляди, а тільки оцей його власний нічим не мотивований погляд на цивільний шлюб спричинив йому засуджуючий вердикт лави присяглих"¹).

Варто ще додати власні слова Павлика про спосіб оборони його адвоката: "даруйте йому, бо він дурний, і нарозумиться певне тоді, як одружиться" (III, 16)

Наскрізь суб'єктивний Павлик не тільки зводив жіноче питання до статевих взаємин між мужчиною й жінкою, але й надавав йому клясовий підхід: як слабі, покривдені й поневолені, заслуговували на спочуття тільки селянки й робітниці — іншим же, особливо попадянкам належалися погорда й нетерпимість. До того ІІавлик ніколи не позбувся свого почуття "вищости над бaбами". Він завжди тільки обвинувачував жінок, а це багато легше від виправдування.

А втім суспільність, на чолі з законодавцями-мужчинами, що визнала нижчість жінки, не може привести до зрівняння прав жінки не знищивши "вищости" мужчини²). Цієї вищости ніколи не виявляє — Франко, для якого жіноче питання, це взаємини людини з людиною, це рівнорядне становище одної й другої людської істоти:

"Для нас головне діло - розважити добре всі ті обставини, при яких і серед нинішнього стану можна жити щасливо (в моральному змислі) і стаючи мужем

і жінкою, не переставати бути свобідними людьми".

(лист до Ольги Рошкевич з 20. IX. 1878).

Це не були тільки стилістичні фрази, коли він писав про потребу "поділитися всім із другою, щирою людиною". Він же писав Ользі про всі турботи, творчі пляни, видавничі проекти й політичні ускладнення — як близькому другові-приятелеві. Він щиро намовляв її до праці над собою:

"Щодо Твоєї літературної роботи, то зовсім не страхайся ані не трать надії. Тут тільки щоб охота та пильність і старанність, то можна дійти до значної висоти, не потребуючи при тому бути ані ґенієм, ані навіть великим талантом. Адже ж гляди тільки, які люди задають тон у нашій журналістиці. Жінко, — і Ти б не соромилася вже тепер, якби Тебе порівняв із ними, — хоч Ти не написала ще нічого оригінального, а вони своїми оригінальними дурницями позадруковували стоси паперу!" (квітень, 1879).

Пишучи до о. Михайла Рошкевича в справі їхнього подружжя, нераз підкреслював, що в тому радше має рішати донька, а не батько. Поміж чемними слівцями, що їх так спраглий кожен не тільки жінки, Франко звертався до Ольги

"передусім як до жінки образованої й емансипованої від тодішнього вузькоглядства й пересудів: ''Ти знаєш, що такою жінкою я все вважав Тебе і гордився Твоєю любов'ю з тої причини" (лютий, 1879). Він навіть заохочував її до праці в ділянці виховання жінок у Галичині і готовий був доставити їй потрібні книжки про жіноче питання, а також подати свої погляди на цю справу. (М. Возняк). Відчувши важко втрату Ольги, що одинока могла зв'язати свою долю з його, він надівсе вмовляв її, щоб не покидала літературної роботи, до якої в неї є "сила й спосібність". Він хотів, щоб любов і подружжя не були єдиним змістом її життя.

В противенстві до Павлика Франко мав високу опінію про жінок. З його дитячих і юнацьких років крім батькової кузні, де ніхто не сподівався, "що компанія в ній, і той її дружній, радісний настрій лишаться живими та незатертими в душі маленького, рудоволосого хлопчини, що босий у одній сорочці сидів у куті коло огнища і якого дбайливий батько час-до-часу просив заступити від скачучих іскор" ("У кузні — із моїх споминів", Твори, т. IV. Київ 1950), глибокий слід у молодій душі залишив побут у Дрогобичі, що в пам'яті записався ось яким тамошнім типом жінок:

"... Я заходив у тісні хати тих ремісників та зарібників. У мене була знайома флячниця Якубова, що заробляла на хліб, продаючи що понеділка гарячі фляки на ринку, на підсінні. У неї був чоловік, якийсь ремісник, що рідко бував дома, але й тут було таке саме, як і з моєю "цьоцею": хоча Якубова була мала та непоказна жіночка, то в хаті, очевидно, був її верх, і в цілім сусідстві всі знали Якубову, а її чоловіка коли й згадував хто, то хіба як "чоловіка Якубової". І загалом мушу сказати, що, проживши вісім літ між дрогобицькими ремісниками та придивившися їх життю зблизька, я виніс враження, що жінки в цих родинах займають коли не верховодне, то бодай рівнорядне становище з чоловіками, визначаються інтелігенцією й енергією, а надівсе вертким та невтомленим язиком. Ні передтим, ні потім у моїм житті я не чув, щоб хтось говорив по руськи так швидко, як деякі дрогобицькі передміщанки. Оця духова перевага над чоловіками пливе, мабуть, із того, що мужі-ремісники, змушені спеціялізуватися в одній, механічній, звичайно посидющій роботі, а корпаючи над нею день у день, тиждень за тижнем і рік за роком, тратять елястичність духа, енергію й оборотність, натомість жінки, на яких плечі спадає і хатнє господарство, і заходи коло дітей, і праця в огороді, а часто й переговори з сторонами, що приходить за роботою, або продаж готового товару на торговиці, власне набирають тих прикмет, що роблять їх верховідцями в домі". (У столярні — із моїх споминів, Твори, т. IV, Київ, 1950).

Тимто один з ранніх творів Франка "Сон Князя" (сатирична поема, написана на початку 1877 р.) поруч Слабоума, що був "З ласки батюшки князем над рутенським поколінням", виводить його жінку верховладну Ксантипу, що не хоче піддатися москвофільському обскурантизмові:

Може й ти від нас забагла

Тих фантазій заграничних,

Поступу, наук якихось,

"Манципациї жінок"?

Що тобі таке на старість

Забажалося, небого,

Від рутенського народа?

Ой, не спікся, Гапко, книш!

Ти гнівна на нас, бабусю,

Що за сварами пустими

Ми серед дороги стали,

По котрій були повинні

Без упину йти вперед.

Ти жадаєш, щоб у згоді

Ми передніх доганяли?

Ой, не спікся, Гапко, книш!

Ти лютуєш, ти караєш

Нас, що мов китайським муром,

Сидимо відгороджені

Від усього, чим живуть,

Чим кріпляться всі народи!

О, не на дурних напала!

Ми не виліземо з буди, —

Ні, не спікся, Гапко, книш!

Твори, т. XIII, Київ, 1954)

За час неприявности жінки князь одержав від царя відзначення:

Ми судар і обладатель

Всеї Русі, власноручним

Цим письмом опреділяєм

Ось яку для нього почесть:

Височайше проізводим

Слабоума з стополизів

В лаполизи й уділяєм

Лаполизівську медаль.

Височайше всіх рутенців

Галілейської країни

Цим письмом під власть безмежну

Слабоуму віддаєм.

Найбільшою радістю князя є тріюмф над жінкою:

Жінко, аспидна Ксантіппо,

Не тобі вже старшувати!

Низом, плазом перед мене!

Я князем, князем, князем!

(Там же)

Невідомо, як Ксантипа завела з тим порядок, бо поема не закінчена.

Хто прагнув "рівного права для всіх" ("Думка в тюрмі", 1878), той бажав і жінкам кращої долі, спочував кожному їхньому горю. Під час фатального арешту в Коломиї Франко написав в тюрмі 5 квітня 1880 вірш до теми Павликового оповідання:

ТЕТЯНА РЕБЕНЩУКОВА

Старці і книжники грізно накинулись

каменувати тебе:

всіх їх некритая, непідсолоджена

правда по серці скребе.

Горе сердечнеє, людське, великеє

серць їх не ткнуло брудних,

те лиш їх гніває, чом так без страху ти

прямо стаєш перед них?

Чом так покірно, так тихо, так прямо ти

йдеш, куди серце веде,

йдеш не на роскоші, йдеш, хоч виразно ти

бачиш там горе бліде?

Чом не навчилась ти ніжностей, хитростей,

підлостей світських жінок,

чом ти закинула мову їх, клятви їх,

пута звичаїв, думок?

Чом ти їм совість і серце поставила

перед фальшивим лицем:

хочеш одверто, свобідно це діяти,

що вони діють тихцем.

(З вершин і низин, 1893)

9

В наступному, 1881 році появився з циклю “Галицькі образки” вірш “Баба Митриха”, що своїм похмурим трагізмом є передвісником новель Стефаника з його матерями-страдницями.

“Я, кумко Йванихо, вмираю!

Не дав мені Господь діждати,

щоб свого Климка оглядати,

як верне з далекого краю!

Погнали його на край світа,

і вістки від нього нема,

і годі мені вже по шляху

глядіти за ним! Наступає зима,

сніг білий дорогу заносить,

в очах мені меркне вже світ...

Смерть, кумко, надходить, хоч що ви кажіть,

душа вже з гостини додому ся просить.

«Я, кумко Йванихо, вас прошу:

остатню ще волю вчиніть!

Ось тут, в тій хустині, дивіть,

п'ять ринських паперами ношу.

Іван Франко (з 1881 р.)

Се я заробляла три літа,

складаючи гріш до гроша -

то, кумко, на , погріб ви мій оберніте,

як з тілом розстанесь душа.

А тут в другім розі хустини,

є сріблом п'ять ринських, дивіть!

Се, кумочко, ви для моєї дитини,

як біднятко з війська прийде, збережіть!

"Я, кумко Йванихо, робила

гіренько на грошики ті:

ні смачно я в'їла, ні впила,

дрижала не раз на сльоті.

То чень хоч синок мій єдиний

з них користь якую пізнасть,

заплаче за мною сльозами рясними,

"на Боже" за душеньку дасть".

Ще троха Митриха стогнала

Та й вмерла в куми у сіньцях -

а в той сам день карта в село причвалала,

що син її в Босні від кулі поляг.

(Твори, т. X, Київ, 1954, стор. 174-5)

Індивідуальне щастя й горе, втрачена краса й молодість все те, що в житті жінки становить любов до мужчини знайшли відблиск у ранній поезії Франка. Не поминув поет і найбільш упосліджених; тих, що мусіли продавати своє тіло кожному, хто траплявся ; між недрукованими рукописами знайшлась поема "Сяся" (у 3-ох частинах) з приміткою Франка: “Написано літом 1882 в Нагуєвичах, досі не друковано. Тему цієї недокінченої поемки я переробив пізніше в драматичнім нарисі "Чи вдуріла?"," надрукованому у збірці "Маніпулянтка й інші оповідання”, Львів, 1906 р." "Ось I-ша й IIІ-тя частини поемки :

В своїй цюпці убогій вона

перед дзеркалом збитим , стояла

і гляділа на себе, сумна,

що краса молодая щезала.

Западалися лиця бліді,

і блискучії очі тускніли,

наче здув рум'янці молоді,

що колись, наче рожі, ясніли.

Але годі стоять, сумувать!

Що пропало — не верне ніколи!

І вна стала рум'ян накладать

і білила на лиця поволи.

А блідії, зів'ялі уста

карміновою красков красила

і натерла на брови чорнила,

а коса шовковиста, густа

на столі вже заплетена жде ...

Ось зібралась, готова вже Сяся,

перед дзеркалом стала, гляде,

чи хорошо до стану вдяглася,

чи білило не стерлося де?...

Втім застукано в двері. Ага,

це знакомий з готелю слуга!

Увійшов, не вклонився, не сів,

лиш очима по Сясі повів,

усміхнувся і каже: Цариця!

Станеш, глянеш, аж любо дивиться!"

Усміхнулася й Сяся. "Ну, що

там нового для мене приніс ти?

Чи ти може прийшов лиш по то,

щоб пустий комплімент розповісти?"

"Ей, яка ж бо ти, Сясю, оса!

Я сказав лиш, що в тебе краса

чарівна, пошукати такої.

А про теє, яка моя вість ? ...

Твоя правда. Прийшов до нас гість,

що б хотів із тобою пізнатись". —

"Так? А що ж це за гість? Молодий?"

"А хіба ж не все одно тобі?" —

"Так, но я то лиш отак собі,

а там, впрочім, і грім його бий!" —

"Ні, не мов так, це чемний хлопчина".

"Ну, а гроші?" —

"Не знаю про те,

але чень же не гола личина,

чень, як кажуть, Жан п'є, Жан плате.

Впрочім, це твоя річ — вважати!

Тільки тям ти, мене не забудь.

Адже ж я ти даю заробляти,

Тра й мені заробить щонебудь.

Але годі балакати! Ти

вже готова? Пора нам іти!"

III

На столі світло тускло горить;

на канапі гість з Сясев сидить.

Сидять поруч, мов брат із сестрою.

Він до неї припав головою,

і на грішну зів'ялую грудь

молоді його сльози пливуть.

А вона півсмішливо, півлюбо,

наче мати на нього глядить:

"Ну, не плач, моя милая згубо!

За ті сльози ти й Господь простить.

Та й і гріх то не надто вже грішний,

первородний це, братчику, гріх,

і всесвітній, всесильний і вічний,

коб не він — нас не було би всіх!"

"Та хиба ж задля того я плачу?" —

відказав він і сльози обтер. —

"Хоть і сам я виразно те бачу,

що згрішив я, і тяжко тепер.

Але що ж, не тепер вже жаліти,

І не того я плакав зовсім,

а лиш того, що сам я на світі,

що ніхто м'я не любить на нім.

А душа домагаєсь любови,

і бажання горить мені в крові,

і пекучим, болючим огнем

всі думки ми палить, заливає,

і нікого на світі не має,

що б любив, приголубив мене!

У кімнаті день в день самотою

над книжками сиджу я мов в кліти,

мов би-м працею хтів мозґовою

голос серця і крові зглушити.

Що не йде ми на думку наука,

і виходить не праця, а мука,

і неначе скажений з кімнати

я жену вулицями блукати..."

Сяся слухала слів тих гарячих,

і в очах тих блискучих, дитячих,

що гляділи жалібно на ню,

вна читала всю повість сумну,

вна читала виразно, хоть здали,

що казали уста й не казали.

(Твори, т. :ХШ, Київ, 1954, стор. 116 - 119,

примітки, стор. 435).

Освіта для жіноцтва, школи для дівчат, що не знаходили належної піддержки в громадянства, були для Франка предметом великої уваги, коли він своїм нещадним пером атакував ці браки в сатиричному вірші "Дрогобицька філантропія" (друкованому в гумористичному двотижневику "Зеркало", 1882 р.):

Що це дзвенить, що це гримить

по городі лунає?

На дохід бурси для дівчат

Дрогобич баль справляє.

То доктор Ґенкст, a wojler Jung {бравий хлопець)

Ту думку пропагує,

Зайнявся нею щиро сам

І сам баль аранжує.

А за свій труд і за свій плян

Одне лише — це жарти! —

Собі прирік: для свояків

Свободні вступні карти.

А своячок, приятельок

У нього там немало.

Так що, як балю день прийшов,

На продаж карт не стало.

Професорки, уряднички

З гніву аж в штуки рвуться,

Що вільні карти жидівкам,

А не їм дістаються.

І хоч християнським дітям мав

припасти дохід, — таки

всі змовились не йти на баль,

і не пішли, сараки.

А жидівок прийшло май-май,

Жидків також немало,

І все те геть аж пізно вніч

І пило і гуляло.

Числили дохід другий день,

Він досить був великий:

Буфетчик ринських п'ятдесять,

І п'ятдесять музики.

Блаватні купці пару сот,

Зі сто кравець французький,

На бурсу для дівчат, мабуть,

Лишилося дві "шустки".

(Твори, т. XI, стор. 373 – 4).

Як живо займала тоді Франка жіноча проблематика, може свідчити його лист до Івана Белея з січня 1882 р.:

"Праця про Шевченкові жінки... розростається, серденько, під руками, так що чорт її знає, чи і як я зможу її скінчити. Ось погляди, який дивовижний плян я зладив до неї:

I. Відносини українського народу до жінки і українське жіноче питання (Джерела: Боровиковський "Женская доля в малороссийских песнях", Чубинський Труды тт. IV, VII, Драгоманов "Народные предания и рассказы", він же "Нові українські пісні",- дещо друге).

II. Жінка в українській письменній літературі (головно, Квітка — "Маруся", "Козир-дівка", "Сердешна Оксана", "Щира любов",- Марко Вовчок — "Сестра", "Одарка", "Інститутка", "Ледащиця",- дещо з Кониського, Нечуя, Павликова "Тетяна Ребенщукова").

III. Відносини Шевченка до жінок і його пісні до жінок (використасти споминки про Шевченка в "Кобзарі", "Правді", листи Шевченка, деякі думки).

IV. "Катерина", V. "Наймичка", VI. "Відьма", VII. "Неофіти"; VIII. "Марія".

Як бачиш, захопити б величезне поле, коби матеріял. Ну, але всетаки попробувати не вадить, нехай опісля хто другий та зробить ліпше ³).

В часі побуту в Нагуєвичах у роках 1881-82 Франко писав: Борислав сміється, Хлопська комісія, Ліси й пасовиська, Циганки, Малий Мирон, Лідвиківка, Історія моєї січкарні й др. та Захара Беркута з прекрасною постаттю Мирослави, шляхетної амазонки українських Карпат. Зокрема займався тоді Франко європейською

поезією (переклади В. Гюґо — Лє Шантіман) й думав про видання окремої збірки віршів, бо на його думку, найкращі, Белей (співредактор "Світу") не допускає до друку, як і дрібні оповідання "лежали роками в Белеєвій шухляді й розкидались". А попри те був час і на такі проблеми як — жінка й подружжя. Франко виготовляв тоді велику віршовану поему (на 4,000 віршів): "Історія лівої руки", де головною постаттю була мати Стебельського з оповідання "На дні". У зображенні її життя поет хотів показати "як гніт подружжя без любови деморалізує й до крихти руйнує жінку", що з нормальної стає спершу девоткою, а далі доходить до божевільної "богоненависти" і до пропаганди тої ненависти між народом -- це посунена дальше тема повісти Гонкурів "Мадам Жерве". В виготовлених тоді частинах поеми зображено життя священичих родин і духовної семинарії. Ця поема "Історія лівої руки"⁴) дуже лежала Франкові на серці, коли на її видання він призначав гроші одержані з премії за "Захара Беркута" (Переписка IV, 99). Взагалі ж на той час "жіноча проблематика" живо займала Франка: Флобера "Мадам Боварі", якою не так дуже одушевлявся як Павлик, хоч бачив у ній знамениту психологічну студію, але не жіноцтва — "тільки одної жінки, і то французки". Для наших обставин вбачалась йому більше відповідна для перекладу Ґонкурів "Жерміні Лясерте", що для артизму й теплоти чуття йому більш подобалась від "Боварі". Згадуючи "Записки з мертвого дому" й "Руських Женщин" Франко писав Павликові: "Чорт їх побери з їх літературою. Не багато в ній ладану. Коби тільки дістати історичні та другі матеріяли про Україну, хоч що з грубшого, — а цього саме в нас нема!" (IV, 102). До наступного річника "Світу" приготовляв Франко статтю про жінку — матір у творах Шевченка, де модифікація одного типу жінки-матері йшла до щораз вищого й ідеальнішого, від Катерини, Наймички, Відьми, Неофітів аж до Марії. Як виходить із цього листа до Павлика (з датою 12. XI, 1882) була вже готова стаття про долю жіноцтва в народніх піснях.

Стаття Івана Франка п. н. "Жіноча неволя в руських піснях народних" появилася в "Зорі" в 1883 р. та є в нашому письменстві першим голосним і поважним словом про жіноче питання. Ця науково-дослідницька праця Франка, написана на основі пісенного матеріялу, зібраного переважно самим І. Франком, а також Павликом, Рошкевичівними й др., та джерел, що про них автор подає наступні завваження:

Матеріяли етнографічні до цього предмета зібрані в Чубинського "Труды етнограф.-статист, експедиції в Югозап. край, т. V і VIII", Драгоманова "Предания и рассказы", Головацького "Песни галицько-русского народа" і др. З опрацювань бачиться, найдавніше і єдине досі спеціяльне оброблення того предмету є Боровиковського "Женская доля в песнях укр. народа", напечатане переводом в минувшому річнику "Зорі". Жаль тільки, що оброблення це настільки некритичне, що автор помішав пісні новіші з давніми, обрядово-весільними, в яких віє зовсім інший дух, ніж у новіших піснях, і в яких жіноцтво займає далеко нижче, підрядне становище в родинному житті. Дуже цінні уваги щодо того питання знаходимо в прекрасній розправі М. Драгоманова: "Отголоски рыцарской поезії в украинских песнях", а також в його новій знаменитій книжці: "Нові українські пісні про громадські справи".

На самому вступі Франко подає погляд на українську жінку порівнюючи її з жінками сусідніх народів:

"Коли це правда, що мірою культурности всякого народу може служити то, як той нарід поводиться з жінками, те й це безперечна правда, що русько-український народ за цією мірою покажеться висококультурним у відношенні до других сусідніх народів. Від давніх давен усі вчені люди, що придивлялися до життя руського народу, признавали, що русини поводяться з своїми жінками далеко лагідніше, далеко гуманніше й свобідніше, аніж їх сусіди. Свобідна воля жінки знаходить тут далеко більше пошанування, ніж напр. у великоросів, в родині жінка займає дуже поважне й почесне становище, ба навіть веде своє окреме (жіноче, домашнє) хазяйство побіч чоловічого і до якого мужик рідко коли мішається. Ніякого важнішого діла мужик не робить без поради з жінкою, ба, дуже часто розумна й одважна жінка вміє в усім поставити свою волю супроти мужикової. Що вже й говорити про те, що через таке чесне й людське держання жіноцтво руське мусіло й самим своїм характером вийти далеко краще, розвитіше, ніж це бачимо у сусідніх племен. Це також признали трохи чи не всі етнографи, не кажучи вже про велику щирість і ніжність чуття, яке такими чистими перлами вилилося в незлічимих, чудово гарних піснях жіночих; уже сама зверхня подоба руського жіноцтва — складна, свобідна, гарна, — само його сміле та певне виступування супроти чужих людей, все це свідчить дуже корисно про поважне, людське становище жінок серед народу.

А все ж між жіночими піснями руського народу зустрічаємо дуже багато так сумовитих, так жалібно болючих, розкриваючих нам таку многоту недолі, що вдумавшися в ті пісні і в те життя, що їх викликало, ми не можемо не вжахнутись, не можемо не спитати самих себе: невже ж це правда? Невже ж це може діятись у нас перед нашими очима, між нашим лагідним руським народом? Особливо заміжня жінка винаходить у своїй жизні щораз нові рани і недогоди, на які нарікає в піснях.

Кожний, хто звик пильно придивлятися життю народньому і особливо слідити його безмірно цікаві духовні прояви, мусить звернути увагу на ті пісні, на ті, сказати по правді жіночі невольничі псальми. Особливо — тим цікаві вони — крім своєї основи — що майже всі за винятком деяких мандрівних, а лиш до нашого життя більше або менше приноровлених, є новішого, майже сучасного походження, як це доказує бесіда, чиста, без архаїзмів, часом зовсім льокально забарвлена, — як доказують також зовсім нові сучасні поняття й обставини, в них зображені. Чи не доказує нам цей факт, що доля нашого жіноцтва стоїть тепер на переломі, що нові обставини життя суспільного — ростуча біднота і др. — заявляють тенденцію змінити становище нашого жіноцтва і, розуміється, змінити його на гірше! Правда, в самих піснях, побіч цього непомітного факту, ми побачимо ще й друге, противне явище — реакцію жіноцтва супроти більшаючого гнету. Маймо надію, що гнет той чим далі буде зменшуватися і що жіноцтво наше без перепони буде поступати дорогою духового розвою в міру поступу цілого руського народу" (підкреслення нові).

Розглядаючи тексти пісень Франко звертає увагу на випадки силуваного одруження:

"Такий гарячий і живий протест проти силування свідчить саме про те, що силування це серед нашого народу — випадок рідкий, що в наших дівчат дуже живе й сильне почуття свободи власної волі, що вони не уважають так як великорускі жінки своїм першим обов'язком — у всім покорятися мужчинам і у всім відректися власної волі. А хоч нераз протест цей мусить остатися безплідним, хоч воля дівчини не може відстоятися супроти переважаючих обставин, то вона все таки не піддається пасивно, вона скидає з себе відповідь за це нечесне й нелюдське діло. Ба, що більше, не раз дівчина воліє смерть собі заподіяти, ніж по силуванім шлюбі жити з немилим їй чоловіком".

На підставі розгляду вибраних пісень, їх змісту й мистецької форми Франко клясифікує різні прояви жіночої неволі: страждання дівчат, що віддалися нерозважливій любові, знущання від свекрух (хоч без особистої підлеглости невістки), бідування за нелюбим чоловіком, за чоловіком п'яницею, за ледачим і розтратним, якого спершу полюбила, за зрадливим, що до іншої ходить... У всіх цих випадках нещасного подружжя на жінок спадає виключна турбота про дітей, щоб їх "вивести в люди". Франко називає це "головним путом, що приковує жінку до чоловіка, хочби й нелюбого".

Після того наведені приклади спроб жіноцтва найти вихід з поганого положення:

"Коли першою основою всякої практичної волі уважати вільне, живе чуття, ненадламану, цільну особовість і бажання особистої самоуправности, то ми, бачиться, не раз, і досить ясно в оцій статті виказали, що така основа волі у нашого жіноцтва є.

Щодо економічної неволі, то наше жіноцтво, безперечно, дуже тяжко її відчуває. Ми бачили, як жінка плаче і жалується перед матір'ю на те, що чоловік узяв її віно і протратив. Жінка працює в чоловіка гірш наймички, бо наймичці треба платити, а жінці ні,- наймичка не схоче бути, то геть піде, а жінка ні. Та ще й жінці приходиться на своїх плечах зносити всякі мужикові примхи, невдоволення й всякі хиби його характеру, а крім того головно на ній лежить обов'язок — годувати та пильнувати дітей. Не диво затим, що поперед усього жінка виступає проти того, щоб бути наймичкою у свого чоловіка, бути у всім йому покірною слугою:

Куди йду, туди йду,

все збираю лободу,-

а я свому муженькові

за наймичку не буду.

(Лолин).

Жінка ясно бачить, що велика частина її неволі лежить в економічній залежності від чоловіка, і тому вона намагається вирватися з-під тої залежности, вирватися не чим, як тільки своєю працею, на волю.

Най мене нелюб не любує,

Най мене не б'є, не збиткує!

Вмію я, мужу, ткати, ткати, —

Буду я свій вік коротати.

Вмію я, мужу, шити, шити, —

буду я й сама в світі жити.

(Ценів, Колом, зап. від Кароля Батовського)

В кінцевій частині своєї студії Франко зупиняється докладніше над піснею "про шандара", яку записала в Лолині від Явдохи Чігур — Михалина Рошкевич, як цікавий прояв "найновішої фази жіночого питання". В цій пісні жінка визначається безмірною силою характеру й палкою чуттєвістю. На зміст пісні зложився звичайний факт у родинному житті: жінка не любить чоловіка та віддається жандармові, що не вартий її любови. "Зганьблений" чоловік вбиває жандарма та сам гине від смертної кари. Про жінку Франко пише:

"Заради своєї любови вона рішається на найбільшу жертву, яку тільки може

принести жінка, на неславу, на прилюдну нечесть ... — не вагається з тим же жандармом відверто гуляти на ринку.

Михайлина Рошкевич

— Але ж вона неморальна, зіпсована жінка! — скаже може дехто!

Воно б так і могло здаватися, але закінчення пісні очевидно перечить тому. В тій хвилині, коли Николая ведуть на смерть, вона просить і для себе смерти, — чи може, щоб хоч по смерті лежати побіч свойого мужа? Ні, щоб була похована разом із жандармом. Я не знаю, як кому видається така жінка, — мені вона видається засліпленою може в любові, але все таки гаряче й щиро люблячою. А в кого любов така гаряча, невмираюча любов є головним двигачем цілого життя й поступування, — чи ж можна того назвати зіпсованим і неморальним?"

Ця пісня дала Франкові сюжет для його драми ''Украдене щастя".

Аналізуючи мотиви поступку жінки, Франко висловлює свої погляди, в загальному, що знову доказують його високу оцінку української жінки:

"Коли я сказав попереду, що Николайкова жінка "засліплена своєю любов'ю", то я сказав це не без розмислу. Бо й справді, вона, бачиться, мало прибирала, кого любити, кому віддати великий скарб свого серця, — а віддала його першому-ліпшому, що їй сподобався чи то своєю зверхньою поставою, чи може своєю поведінкою або чим-небудь другим. Правда, говорять: серце не навчити, серцю не до приборів, кого схоче, то й полюбить, не питаючи про вдачу. Може воно й так. Але з другого боку хоч би й так не було, то годі нам винуватити жінку, яка вибрала собі ледачого чоловіка. Адже ж їм, правду кажучи, ні в чім і вибирати. Котрий чоловік у нас, чи з-між простих, чи з-між освічених, може показатися гідним великої жіночої любови? Котрий з нас не обмане її ожидань, не зрадить її серця, не витисне сліз з її очей — не тих блаженних, щасливих, але гірких, пекучих сліз? Чи ж диво, що найчесніша, найкраща жінка в нас кидається в обняття чоловікові ледачому і зовсім її не гідному, коли і всі другі такі самі або майже такі самі? А з-між сотні зовсім негідних вишукувати одного, який би може на один процент був гідніший — то годі і не виплатиться. Так от вона і віддається першому-ліпшому, зразу своїм гарячим темпераментом і своєю любов'ю приглушуючи всі сумніви, — щоб опісля, коли доочне їй покажеться ледачість любого чоловіка, — ну, звісно, щоб опісля бути тим більше нещасливою".

З Франкової студії "Жіноча неволя в руських піснях народних"⁵) виникає, що доля жінки нерозривно зв'язана з долею свого народу: щоб направити долю українських жінок, треба, щоб покращали умовний життя цілого українського народу.

Українським жінкам-страдницям присвятив Франко VI. поезію з циклю "На старі теми":

Де не лилися ви в нашій бувальщині,

Де, в які дни, в які ночі —

Чи в половеччині, чи то в князівській удальщині,

Чи то в козаччині, ляччині, ханщині, панщині,

Руськії сльози жіночі!

Скільки сердець розривалось, ридаючи,

Скільки зв'ялили страждання!

А якже мало таких, що міцніли, складаючи

Слово до слова, в безсмертних піснях виливаючи

Тисячолітні ридання!

Слухаю, сестри, тих ваших пісень сумовитих,

Слухаю й скорбно міркую:

Скільки сердець тих розбитих, могил тих розритих,

Жалощів скільки неситих, сліз вийшло пролитих

На одну пісню такую?

(Твори, т. XI, Київ, 1952, стор. 282)

Один із критиків так пише про цей вірш:

"... Тут кожне слово-перлина української поетичної мови, а ввесь вірш звучить скорбним реквіємом тисячам "руських" жінок, що гинули під копитами половецьких коней, в татарському полоні, на ненависній панщині, "складаючи слово до слова", себто зберігаючи для сучасного поета скарби української народньої мови".

Заховався вірш - присвята, написана на окремій відбитці "Жіночої неволі в руських піснях народніх" (Львів, 1883), що її Франко подарував своїй приятельці Ользі Білинській, народній вчительці:

Тобі, що власною рукою

Собі здобути вміла, долю,

Робітнице на світла ниві

Я шлю "Жіночу сю неволю".

Най світло сіяне тобою,

Поранньов заблисне зорою

Що нам віщує дні щасливі!

Най плоди принесе твій труд!

І по життя твого дорозі

Най злоте жито, чудні рожі

Неувядаючі цвітуть!

Львів, дня 23 січня 1884.

(Твори т. XIII, Київ, 1954, стор. 164, 442).

Франко в той час був знайомий і з іншими молодими вчительками, які згодом визначилися в письменстві, завдяки заохоті й виховній праці Франка над ними. Про взаємини Франка з молоддю пише згадуваний вже д-р Іван Куровець:

“... Франко був душею всього руху. Він приготовляв собі нові кадри за посередництвом своїх довірених учеників, при помочі яких поширював лектуру книжок і української літератури, етнографії й історії... Сам Франко в розмові з молоддю ніколи не накидав насильно своїх думок, а впливав на молоді уми відповідною літературою. Ніколи не впливав на молодь аґітаційно, підбехтуючи її проти якогось начальства, або релігії або духовенства як то думало собі старше українське громадянство тодішніх часів.

...Завдяки своїй бібліотеці Франко мав дуже великий вплив і то дуже корисний на молодь, бо вчив її читати й думати та заохочував до науки. Крім того він учив збирати етнографічні матеріяли ..., статистичні й інші наукові матеріяли, в справах аґрарних, економічних, просвітніх, давав до цього відповідні квестіонарі, це робив кожного року, заки молодь роз'їздилась з на літні ферії. Заохочував також збирати всяку старовину, а це книжки, брошури з давніх часів, а яких по старих попівських домах на стрихах багато валялось.

...У часі ферій Франко заохочував молодь до мандрівок і при тому приучував помічати життя людей, збирати всякий матеріял, напр. етнографічний і статистичний. Франко дав почин до студентських мандрівок, які в 80-их роках минулого століття, зорганізувалися й що року відбувалися в різні закутки нашого краю, ба навіть пізніше й на Закарпаття, де наша молодь давала концерти, познайомлювалася з тамошнім населенням і будила до життя тамошню мертвеччину.

Ці студентські мандрівки мали свою історію та своє змагання, вони гуртували в цілій Галичині молодь обох полів і запізнавали її між собою. В часі ферій внаслідок мандрівки оживало в глухій провінції Галичини життя, ішла виміна гадок, кольпортажа брошур, різних видавництв, а що найважніше поширювання новіших книжок, які молодь роздобувала з бібліотек Франка й товариства "Січ" у Відні...

Наталія Кобринська

... В часі мандрівок пізнав я ... пізніші світила нашого жіноцтва, які в емансипаційному жіночому русі відограли передову або визначну ролю,пізнав я тоді пані Наталію Кобринську (вульґо: жіночий рабін), п. Михайлину Рошкевич (вульґо: Довбуш), панни Окуневські, Бурачинські й інші — в часі мандрівок пізнав я також панну К. Бурачинську, свою пізнішу дружину, яка ціле життя була моїм найліпшим товаришем у щоденному житті та співробітником у суспільній народній роботі, овіяна духом Франка багато потрудилася до освідомлення та просвіти селянства й міщанства в Калущині, а до цієї праці саме заправилася ідеями Франка й лектурою, при помочі якої набула велике знання й освіту.

Кожного року по закінченні мандрівки, молодь роз'їздилася гуртками в різні закутини по інтелігентних українських домах, як до Белелуї, пов. Снятинського, до о. Озаркевича, колишнього посла до державної ради, до Окуневських в Яворові, пов. Косів, Бурачинських у Криворівні й інших, де молодь у гарному, добірному й інтеліґентному товаристві передискутовувала всі нові питання тих часів, валила старі ідоли та покланялася новим. В ці доми заїздив Франко й він палкими дискусіями дав почин до емансипаційного руху серед нашого жіноцтва, він підготовляв лектурою тодішнє жіноцтво, заправляв і вчив їх писати, виправляв їх перші твори й виробляв їх письменницький хист. Сміло можна сказати, як би не Франко, емансипаційний рух стояв би довгі літа облогом. Наталія Кобринська й інші передові жінки тих часів це духові діти Франка" ⁶).

З праць Михайла Возняка⁷) про Івана Франка наглядно видно, скільки молодий поет витрачував часу, щоб зацікавити жіночу молодь питаннями літератури й науки, щоб її саму заохотити до писання. Запопадливо й уперто переконував він сестри Рошкевичівні. З цих його вказівок, розкинених у листах до Ольги можна б скласти підручник для початкової науки письменницького звання:

"... Пиши наперед то, що Тобі найліпше вдається, — коротенькі ескізи, розмови, замітки, сценки, не питаючи, що з них вийде і до чого вони здадуться. Всякий образ, який Тобі насунеться намагайся як найвірніше схопити на папір і такі уривочки покищо складай докупи, то є до шухляди. Колись, як достаточно випробуєш своїх сил у таких кусничках і проясниш свій погляд на цілість життя й на глибше значення фактів, — то й прийде така хвилина, коли якийсь незвичайний факт поразить фантазію і більша цілість немов сама собою зложиться з призбираного матеріялу. Таким способом працюють всі знатні реалісти, особливо Доде й Золя, — таким способом треба й тобі працювати. Особливо постав собі таке правило: не пропустити ані одного дня, щоб бодай маленького свисточка, дрібонької записочки не доложити до колекції. А це дуже легка річ, — бо хоч би цілий час яка робота Тебе займала, то все ж таки підслухати і підглянути можеш тисячу фактів, — а ввечорі, заки ляжеш спати, — сядь на хвилинку і спиши на карточці або до нотатки, що з усього найсвіжіше лишиться в пам'яті. Це єдина дорога — виробити свій талант, і я думаю, що Ти попробуєш на неї ступити", (квітень, 1879).

Віддавна безнастанно намовляв він обі сестри до участи в львівських виданнях, на всякий лад їх заохочуючи:

"...Розуміється, про що писати, — це вже Ваша річ.-- Найліпше позаписувати слово в слово оповідання деяких жінок про власне життя (Анни або других), так само про їх господарювання, про бійки, — одним словом, про тисячні факти щоденного сільського життя. Записуйте скільки можна, власними словами оповідаючих і все без розбору, — хай Вам ніякий факт не видається пустим або маловажним: нераз найменший факт, найменша фраза може бути цінним матеріалом до психології й судження про речі люду... Там можуть бути різні розмови, оповідання про життя і т. д. щось подібного до Анниної хроніки "Мої й людські гріхи". Знаєш, це прехороша річ, а місцями навіть глибоко патетична. А спосіб писання — чисто жіночий: логіка в кут, наглі скоки з факту на факт, а все навіяне якимсь дивним духом, що його й означити годі......Ви там обі з Мінею зможете, напевно, описати, як можна, докладно господарство попівське, а саме зверніть увагу на такі питання: як виглядає резиденція? Скільки вікон і куди обернені? Як усередині, якії покої, підлоги, меблі, образи? Як виглядає кухня? Скільки слуг, скільки служниць, яких літ і до чого? Скільки господарських будинків і які? Скільки худоби?...

Одержавши матеріял від Михайлини (Міні) Рошкевич Франко писав:

"...Шкіц панни Міні дуже тут усім подобався і швидко буде надрукований із похвальною заміткою. Павлик посилає їй письмо від себе, — а я замічу тільки, що в неї видно, коли ще не талант письменницький, то принаймні величезну силу обсервації, яка для всякого писателя повістей перша і найважніша річ. Як би панна Міня (чого від серця бажаю) взялася писати більше подібних шкіців, а при тім читала другі взірцеві повісті (Золя, Толстого, Решетнікова, Нечуя), то з неї могла б виробитися дуже реальна й хороша письменниця".

Недивлячись на протести авторки "фотографія" Михайлини Р. п. н. "Кума з кумою" появилася в "Молоті", як "дуже цікавий образок з життя жінок у Лолині" з прихильною оцінкою від видавництва, де при кінці побажано, щоб "молода авторка не покидала й надалі подібної праці".

У Франка було сильне бажання зробити з Ольги першу письменницю в Галичині:

"... виступаючи перша в нас на тім полі, Ти зможеш зробити великий вплив на других жінок, Твоє образовання, правда, не спеціяльне, але більше загальне дає Тобі перед між усіми майже жінками в нас, і... моя рука, оскільки це в перших починах потрібне, ніколи не відкажеться від помочі для Тебе"...

Всі намови й переконування Франка, що де дасть їй змогу, щоб вона "стала людиною в повному значенні, розвивалася й поступала раз-у-раз наперед" — мали той наслідок, що Ольга переклала L'аssommoir Золі, але її "Обух" Франко перемінив на "Довбню"; переклад вийшов у "Дрібній Бібліотеці" з передмовою Франка. Цим успіхом своєї учениці Франко радів і писав до Павлика:

"Як Вам подобався переклад Довбні? Тут на Довбню верещать (молодий Наумович дуже гримав), але при тому купують, — досі розійшлось звиш 150 примірників, хоч і ціна 20 кр. Верхратський читав і злився на деякі слова: валька, срожитися, хоч і признав, що вони вживаються в стрийських горах. Панна О-а кінчить уже переклад IV кусника і одушевляється Ґонкуровою Жерміні Лясерте, яку я післав їй по французьки. Ось що вона пише про неї: "Ти мов знав, яку повість вибрати мені до читання на теперішній час. Знаєш, Золя більше артистичний, часом розпалює, морочить змисли, а Ґонкур спокійно і розважно оповідає лише про нужду, нещастя та вічну біду людську, не рахуючи на ефект.

Ольга Рошкевич-Озаркевич

Читаємо його все з зворушенням, і мимоволі нам приходить на гадку, що є люди-мільйони, — які далеко більше перетерпіли, намучились ніж ми, що наша доля — щастя проти їхньої, та що все те, чим ми користуємось, ми винні їм віддати, хоч би прийшлось нам зносити те саме, що вони. Коли читаємо його, наша недоля здається нам легшою, бо він учить нас, моралізує правдиво". Я дослівно навів уступ з її письма. Додам тільки, що побіч Золя вона перекладає тепер "Николу Знаменського" Решетнікова. До газети обіцює і вона, і Михаліна ескізи" (30. VII. 1879, Переписка, т. III, стор. 93).

Ольга Рошкевич не виправдала надій Франка - стати першою галицькою письменницею, але він згадав її в свойому "Нарисі історії Українсько-руської літератури до 1890 р. "на стор. 386 і 68:

"До розділу 54, ст. 250: Говорячи про "Дрібну Бібліотеку" забув я згадати ім'я Ольги Рошкевичівної, що для тої бібліотеки переклала кілька початкових розділів повісти Золі "L'Аssоmmоіr" і цілу повість Золі "Lа сигее", яка досі лишилася в рукописі. Вона записала дуже цінну збірку весільних пісень у Лолині, що була надрукована в XIII т. "Збірника відомостей до крайової антропології" у Кракові. Пізніше переклала вона також повість Ланської "Обрусителі", що вийшла у Львові в 2-ох томиках".

"І серед весільних пісень стрічаємо дуже давні комплекси, наприклад, записане Ольгою Рошкевичівною весілля в Лолині з виразними слідами матріярхату".

Про появу пісень і обрядів, зібраних Ольгою Рошкевич, що вийшли заходами Франка, накл. Краківської Академеії Наук, повідомляв Павлик Драгоманова в листі з 26. II. 1886.

Перше оповідання, що появилася друком з-під пера Наталії Кобринської — "Задля кусника хліба" довелось таки — редагувати Франкові, бо саме тоді в 1884 р. працював він у редакції "Зорі". І склалося так, що темою цього оповідання першої галицької письменниці була посередньо — його власна любовна траґедія. Про сюжет цього оповідання д-р Кирило Трильовський подав вияснення:

"В сусідньому селі Русові жила бідна вдова по тамошньому парохові о. Петровським. Мала вона дуже гарну, високого росту доньку і між нею та молодим Влодзем Озаркевичом зав'язалось щире кохання. Одначе мотиви "родинної політики" розбили це кохання та довели до подружжя Володимира з Ольгою Рошкевичівною, якої батькам було на руку віддати її як найскоріше заміж, щоб раз на завжди зробити неможливою комбінацію зо "скомпромітованим" політичними процесами Іваном Франком" ⁸).

Саме в тому часі під опікою Франка пробувала розвинути свої поетичні обдарування ще одна молода народня вчителька — Юлія Шнайдер. Завдяки цій помочі молода адептка поезії стала першою в Галичині авторкою збірочки віршів "Prima Vera", що вийшла заходами Франка в "Русько-українській бібліотеці" 1885 р. На підставі переписки⁹) Франка з Юлією Шнайдер, що прийняла авторське ім'я Уляни Кравченко, видно, як багато труду вкладав він на вирощування її таланту.

Перш за все він наклонив Уляну Кравченко працювати радше в поезії ніж у прозі, відповідаючи на питання, що їй вибірати:

"...Такий то в нас вже звичай, що всім починаючим поетам звичайно радиться взятися радше до прози. З поетками, поготів, я досі не мав діла, тож і не знаю, як їм другі радять. Але щодо Вас спеціяльно, то мушу признатися, що я почав читати Вашу повість (автобіографічну "Марта", яку У. Кравченко прислала для "Зорі" — І.К,), прислану до п. Партицького, і вона мені не подобалась... Діло в тому, що до написання доброї повісти треба не тільки сили чуття, але також сильної і ясної фантазії, яка б усе, що там описується, докладно представляла авторові перед очі, треба ще й тої сили, яка б раз представлений образ так довго держала ясним і виразним перед очима фантазії, поки перо не зможе його списати, — треба того, що називається "наглядністю", "пластикою", — а у Вас того нема...

... для написання доброї повісти в наших часах треба також великого очитання в повістевій літературі других народів, треба виробленої методи й великого запасу знання...

... Хто вміє своїми, хоч і нескладними щодо форми віршами глибоко потрясти серце другого чоловіка, той мусить свідомо чи інстиктовно — знати дорогу до серця... Все це переконує мене, що у Вас є далеко більша спосібність до поезії і то до ліричної поезії, ніж до повісти, і я радив би Вам працювати на тому полі, і то працювати систематично, витривало.

... Всі предмети, які тільки ми можемо обробляти в поезії, були вже оброблюванні далеко більшими від нас майстрами... Не познайомившись із тим, що вони робили і як робили, ми будемо мимоволі тільки повторяти в недолугий спосіб те, що вони робили далеко краще, і ніколи не поступимо вперед ..." (14. XI. 1883).

Коли ж У. Кравченко не присилала віршів, Франко писав:

"Дорога Товаришко! Поперед усього дозвольне знову наганьбити Вас. Прошу я Вас, що це має значити? Вже два листи від Вас дістаю, а вірша ні одного. Хіба ж це так годиться ? Та коли так, то я й кореспондувати з Вами покину, бо до учительки Юлії Шнайдер мені яке діло? Я маю діло тільки до поетки Юлії Ш., а коли вона мені не ласкава, то я рушаю собі на чотири вітри. Чи може я своїми науками знеохотив Вас до писання віршів? З Вашого останнього листа щось подібного видко, — в такому випадку я дуже жалкую своїх наук. Але ні. Я знаю, що в кого є дар правдивий де поезії, того ніяка наука не знеохотить, той із затрутого зілля потрапить мід виссати як бджола"...

Сам у матеріяльних недостатках хотів якнебудь влегшити поетці її прикре життя сільської вчительки:

"... Мені було б дуже жаль, як би Ви з своїм талантом мусіли марно пропадати в нужді і надмірній, а невдячній роботі. І ще одно— як гадаєте? Не буде це нечемно з моєї сторони, якби я предложив Вам від себе яку невеличку поміч? Правда засоби мої невеликі, але потребую дуже мало, так, що міг би Вам може дечим прислужитися, чи то газетами, чи книжками, чи й грішми. Надіюсь, що Ви не погніваєтеся на мене за це предложення, пливуче з щирого серця".

Бажаючи відвернути У. Кравченко від еротичної тематики, Франко переконував про святість і вищість чуття любови до всіх нещасних, покривджених :

"Якби яка жінка — не дай Боже — мене любила і задумала оспівувати мої сірі очі і мою скулену поставу і свої медові хвилини зо мною, — то Бог мене побий, якби я її вірші не кинув в огонь, а їй самій не вліпив кільканадцять солених "пац" на її ніжні ручки. Невже ж таки тільки низька любов має бути змістом цілого життя нашої жінки?" ...

У. Кравченко не забула цієї науки Франка в своїх бойових закликах до жіноцтва. Працюючи в указуваному напрямку, поетка діждалася й признання:

"Лист Ваш, а особливо Ваша посилка втішила мене дуже. Ваші вірші прислані цим разом, майже всі дуже гарні. Ще такі дві-три посилки, і буде можна справді видати маленьку книжечку Вашого первоцвіту. Партицький у цих номерах "Зорі", що вийдуть цими днями, напечатає дещо. Про осібне видання я ще з ним не говорив, але скоро буде матеріал, я сам приймусь за його упорядкування і передам усе готове до друку".

Уляна Кравченко

Франко дотримав обіцянки про допомогу:

"Дорога Сестричко! Просять пани Кахникевичі, щоб Ви приїхали між руськими й польськими святами до Львова і остаточно угодилися... про місце у Василіянок". (21. XII 1884).

У. Кравченко дістала посаду вчительки в дівочому інституті СС. Василіянок у Львові та в тому ж році вийшла її збірочка віршів, про які Франко писав, що виявили дуже гарний талант: "від них справді віяло неначе запахом весни". Накладом "Літературно-наукової Бібліотеки" Франка вийшла друга збірка поезій Уляни Кравченко “На новий шлях!” (1891 р.), що поставила її в перші ряди змагань за рівноправність української жінки.

У своїх "Спогадах учительки" Уляна Кравченко пише про нещасну любов до неї одного з учителів, що виїхавши лишив їй на спомин свій пам'ятник: двадцять дрібно польською мовою записаних аркушів з любовними скаргами. Франко в часі відвідин забрав цей зшиток, написавши на ньому по польськи звернення до "любови, що ломить кості — щоб їй ніхто не заздростив". Авторка впевняє, що сліди перечитання цього зшитка залишилися в... "Зів'ялому листі" не подавши ніяких ближчих вияснень для цього твердження¹⁰).

У. Кравченко присвятила окремий цикл віршів -панегіриків Миронові-Франкові, а також разом з Павликом 5 сонетів: "Титани". ("На новий шлях", Коломия, 1928, накл. "Загальної книгозбірні").

До іншої вчительки, Климентії Попович так писав Франко про У. Кравченко:

"Щодо панни Шнайдер, то скажу Вам, що обставини її, наскільки можу судити, не на багато ліпші від Ваших. Виросла в біді, тепер учителька в Бібрці і удержує ще при собі стару матір.

Правда, що оскільки можу з Ваших листів вносити про Вашу вдачу, міркую, що панна Шнайдер остільки щасливіша, що не журиться ніякими дрібницями щоденного життя, попросту тому, бо їх не бачить, а живе тільки між хмарами,

цвітками і безкровними ідеалами. Ориґінальна натура, невилічимо, як мені здається, хвора на ідеалізм. Так само щодо пачок її поезій мушу поправитись остільки, що, крім кількох досі напечатаних є у мене 10, присланих, якраз останнього разу.

Хіба це багато? Я вже підмовив Партицького, щоб видав її теперішні й будучі вірші невеличкою брошурою, і він погодився" ¹¹).

Як виходить із цього листа, Франко був у частій переписці і з К. Попович, що під його впливом теж ступила в ряди галицьких поеток. Як саме цей вплив проявлявся, можна б пізнати з їхніх листів, що про них невідомо, чи вже опубліковані. Одне безсумнівне, що Франко не давав скніти по затишках молодим жінкам з освітою, якщо вони мали хист для письменницької роботи. Ось ще один доступний уривок листа до Климентії Попович з 13. IV. 1884 ¹²):

"Зав'язаний моїми заходами "Кружок Етнографічно-статистичний" приймає в члени всіх людей, які приречуть достачувати йому матеріялів (пісень, казок, приповідок і пр.) і відповідей на квестіонарі".

Нерідко заохотою жінкам був їм присвячений вірш. Такий під наголовком "Відповідь" з підписом "Мирон" надрукував Франко в 1884 р. у "Зорі" для Климентії Попович:

Климентія Попович-Боярська

К. П.

Гарна дівчино, пахучая квітко!

Оком і словом стріляєш ти мітко

В серця чутливий потайник укритий, —

Хто тебе бачить, той мусить любити.

Тільки ж не гнівайсь за щиреє слово:

Світ і життя ти береш поверхово,

Мислиш, хто спів твій полюбить і очі,

Той вже нічого на світі не хоче.

Сли ж для очей і для пісні твоєї

Кине він все — боротьбу за ідеї,

Працю для тих, що їх тиснуть окови, —

Вір мені, серце, не варт він любови.

Сли ж крім очей і крім слова дзвінкого,

Ти не даси йому в жизні нічого,

В бій не загрієш і ран не загоїш,

Вір — і сама ти любови не стоїш.

Блиск чарівний очей потускліє,

Зміниться голос, і спів заніміє —

Сли ж в твоїм серці і думці пустинно,

Чим ти тоді причаруєш, дівчино?

("З вершин і низин", 1893).

А перед роком в тійже "Зорі" 'Мирон" присвятив вірш з датою 9 квітня 1883 р. Михайлині Рошкевич:

Михалині Р.

Ні, не однаково для всіх сонце сяє,

Хоч безучасно над всіми блищить.

Бідний слізми його блиск заливає,

Щасним воно і терни золотить.

Серце дівоче, красніше сіяє

Щирість твоя, аніж соняшний світ:

Радісний усміх для щасного має

Сльози для горя, пораду й привіт.

("З вершин і низин", 1893)

Мобілізуючи жіночу молодь до творчої й культурної роботи Франко не мав особливих труднощів. Ореол найбільшого поета й письменника, борця за нові ідеали незламного революціонера притягав до Франка молодь, що легко дає себе поривати — величному й героїчному. Уляна Кравченко та її товаришки зо шкільної лавки, що порівнювали рахітичну творчість тодішніх письменників з полум'яними закликами Франка до боротьби проти несправедливости — були захоплені молодим поетом, вивчали на пам'ять і деклямували його твори та... мріяли про особисте знайомство з автором "Каменярів", "Беркута"", "Наймита"¹³). Цієї шкільної молоді Франко віддавна не поминав своєю увагою, а в його "Сучасному літописі" з 1884 р. (Нове зеркало), читається під 20—22 червня:

Не треба й пророка, щоб здріть світляний

Будуччини нашої ранок:

Сьогодня ми бачили іспит річний

У закладі Василіянок.

Учителькам, вчителям честь за їх труд,

І честь настоятельці тоже!

Хай далі "по-руськи й по-людськи" ведуть

Оцей інститут! Щасть їм, Боже!

І вам честь, дівчата! Та ж Русі ви цвіт

І кращої долі надії,

То ж шле літописець для всіх вас привіт

На ім'я Ціпановській Марії.

До гурта знайомих поета належали свідоміші й освіченіші жінки тих часів: піяністка Олеся Бажанська, Софія Окуневська, 3. і К. Бурачинські, Євгенія Бохенська, Танчаковська, Ольга Гузар-Левицька і др. Коли ж приїхали до Львова літом 1885 р. київські студентки Олена Доброграївна і Катря Мельник —

О. Бажанська-Озаркевич

найбільшим авторитетом був для них Франко. Павлик скаржився в листі до Драгоманова, що з справі проектованих видавництв -- Олена Доброграївна була по стороні Франка: "каже, що союз Франка й молоді зо старими діло природне, бо вони власне однаково думають, а так, мовляв, як ви, в Галичині не думає ніхто" (26. VII. 1885; ст. 427). 3-приводу смерти Олени Доброграївної писав Павлик до Драгоманова а 27. VI. 1888, що редакція "Товариша" (до якої належав Франко) відкинула його: "споминки про Доброграївну, між іншим через те, що я вжив слова соціялістка, а це-ді по Франку і неправда і таких слів уживати не слід, щоб не лякати нашу публіку", (т. V. ст. 226).

Кам'яна душа", з центральною постаттю любовниці Марусяка, ватажка оприжків у Карпатських горах при кінці XVIII віку, перед яким вона заховала таємницю свого шляхетського походження та була горда й неустрашима аж до смерти — має напис: Присвячую пам'яті Олени Доброграєвої. Ця Франкова драма в одній дії була друкована в 1895 р. в його журналі "Життя і слово" (т. III, кн. 3).

У червні, 1888 р. написав Франко оповідання “Маніпулянтка”, що того ж року друкувалося спершу в польській газеті "Курієр Львовскі", а в 1890 вийшло у збірці "В поті чола". Автор першої в нас історії літератури, о. Омелян Огоновський, професор львівського університету в свойому розгляді творчости Івана Франка на підставі цього твору назвав його речником емансипації жіноцтва:

"В новелі "Маніпулянтка" став він речником емансипації жіноцтва, зобразивши незавидну долю молоденької сироти Цєлі ..., що з тяжкої життєвої боротьби винесла чутливе серце й душу непорочну". (Исторія літератури рускої, Львів, 1893, Ч. III, стор. 1044).

Целя, поштова службовичка живе в комірному в родини Темницьких, яких син лікар саме приїхав із Відня. Молода й гарна дівчина "совісна й точна в сповнюванні своїх обов'язків, як загалом усі жінки, допущені до якої-небудь публічної служби", нічого іншого не бажала, тільки чесно заробляти на прожиток, хоч часом і подумала: "От якби то могти мандрувати мандрівку життя опираючися на сильне рам'я чоловіка". А втім її небуденна краса не знайшла відповідного аспіранта. З одного боку збудила сантиментальний захват у листах бідного на вроду журналіста: "він, хоч ще молодий, ходив згорблений і немов розломаний, мав лице широке, вистаючі вилиці, вид якийсь заляканий і непевний, блукаючий вираз очей, ніс розплющений і руде волосся. До того додати одіж, звичайно стареньку і немов би не на нього шиту — от і портрет автора любовних листів". То ж його Целя не могла полюбити. А з другого боку загрожував їй цинічний лікар своєю брутальною пожадливістю, обмотуючи її брехливими оповіданнями про багату наречену, але стару й погану, з якою зірвав висилаючи листа через її руки. Перший поклонник не був небезпечний і самозліквідувався софістичним міркуванням, що мовляв, ніколи не повірив би, в її любов і був би завжди нещасливий. Другому могла вдатися засідка, якби не щасливий збіг обставин: Целя дістала в руки листа від мнимої нареченої, що показалася старою покоївкою, якій лікар був винен гроші.

Крім самої героїні, скромної, але шляхетної душі, що зуміла власною силою оборонити себе, Франко накреслив кілька інших жіночих постатей, що ступили на самостійну дорогу здобувати підстави для власної екзистенції: пані Грозицька, вдова, що мусіла виховувати троє малих дітей:

"Роблячи, що до неї належало, вона проте знала й бачила все, що робили інші в бюрі. Найменше занедбання товаришки, невинний жарт, трохи голосніший усміх або живіший рух — усе це стрічало її докірливий погляд або нагану. Була немов би сумління бюра, холодна й нелицеприятна душа тої машини, що звільна й несистематично висисала молодість, жвавість і свіжість працюючих у ній жінок".

Інша молода маніпулянтка, Оля, яку покинув суджений, зажила ліку або отруї й померла:

"А все ж та дівчина, яку формалістичні й бюрократичні душі назвуть упавшою й легкодушною, в часі, коли йшла та страшенна боротьба в її нутрі, могла працювати в бюрі зо спокійним видом, могла чемно й терпеливо обслугувати публіку, вдавати з себе веселу посеред веселих товаришок і ані словом перед ніким на світі не зрадити себе зо своєю мукою! Що більше, власне для того, щоб своїм упадком не скомпромітувати товаришок, вона відважилася на злочин".

На вид оголошення "куток у кімнаті до винайму" Целі ввижається:

"вбоге піддашшя або темна пивниця, де якась бідна прачка або послугачка щоденною важкою працею здобуває собі кусник хліба, мусить числитися з кожною латочкою, а тепер нараз, за приходом гарячої пори, коли панство починає роз'їжджатися на ферії або до купелів, бачить недобори в своїм бюджеті та бажає надолужити болючу втрату бодай жертвою з власного спокою й власної вигоди, винайняти половину малої своєї, тихої комірчини, і з дрожжю непевности, з молитвою на устах чекає день по дневі "кого їй Пан Біг пришле".

А ось ще як виглядає ця емансипація в пластичній уяві Целі:

"... широкий, запилений і погано вимощений шлях. Це жіноча публічна служба. Тим шляхом іде нечисленна жмінка жінок, молодих і старих, веселих і понурих, повних надії і повних зневір'я. Здається, що всі вони йдуть усуміш, рівним розміреним кроком, але все ж, приглянувшися ближче тій громадці, видно неначе три купки, три стежки на шляху.

Стежкою направо йде купка жінок, у яких у серцях горе життя, розчарування і службовий риґор висушили відмолоджуюче джерело чуття й людської самодіяльности. Це — жінки-бюрократки, які непохитно пильнують своїх обов'язків у житті, але жінки з дуже затісненим круговидом життєвих інтересів, симпатій і антипатій. Це — людські істоти, симпатичні з багатьох поглядів, гідні спочуття також із багатьох поглядів, але дуже зредуковані, упрощені, зведені, так сказати, до спільного знаменика. Курява дороги насіла на них густою верствою, вгризлася в їх шкуру і вигризла з неї всякий колір, усякий полиск свіжости.

Другою стежкою, наліво йдуть істоти, якраз противні тамтим, живі, палкі, й повні бажання жити, повні запалу до праці, повні посвяти й спочуття, але власне тому наражені на найтяжчі спокуси, на найбільші небезпеки, похибки й помилки. В цій групі нема одностайности й уніформи, тут кожне лице — справді відмінна фізіономія, тут повно руху та контрастів, лунає сміх і глухо стогне розпука, а вздовж шляху, яким пройшла ця громадка, час-до-часу остається якийсь невідомий останок: то труп, то калюжа крови.

А третій шлях — середній. Іде ним дуже мішана, найчисленніша компанія. Є тут жінки, загартовані досвідом, які з тяжкої життєвої боротьби винесли все-таки чутливе серце й непорочну душу, є молоді панночки, яких щасливий темперамент хоронить від екстраваґанцій, а молодість від рутини, натури гармонійні, з живим чуттям і бажанням діяльности, але кермовані більше розумом ніж чуттям. Боротьби і внутрішніх роздвоєнь і тут не хибне, не хибне блудів і помилок, бо де ж їх не хибує в ділах людських? Але скарб найдорожчий: людськість, гідність і індивідуальність людська в цій громадці хорониться свято, переноситься як найцінніше насліддя все наперед, до далекої, кращої будуччини".

Ці останні, нарочно тут підкреслені слова — хоч вложені в уста мало досвідченої Целі — є основним поглядом Франка на завдання жіночої емансипації, які щойно в наших часах повільно приходять до здійснення.

Противником жіночої рівноправности є в оповіданні старий Темницький, що в розмові з Целею "шпилькував емансипацію й емансипанток":

"...Панни савантки, обсервантки, маніпулянтки й емансипантки, нове покоління, рівноуправнення з мужчинами, життя на власну руку, здобування будуччини, аякже, аякже! Хто би вас ближче не знав, той би вас замість святих купив. Але нас, старих горобців, на це не зловите. Вже ми що знаємо, те знаємо. Знаємо, що жінка — все жінка. Не один дурник думає собі: а, це новий тип, це жінка самостійна, майстриня своєї долі, живе власною працею! А він і не знає, що цій майстрині зовсім чого іншого хочеться. Все мода та й годі! Була мода на криноліни, потім на пуфи потім на капелюшки з пташками, потім на тюрнюри, — настала мода і на емансипацію, на рівноуправнення, здобування будуччини власною працею. А то все — зовсім одна і та сама праця: і криноліни, і пуфи, і тюрнюри, і емансипація! все має тільки одну мету — здобувати серця мужчин, полювати на мужів, уловляти вселенную з вусами".

"... Ну, ну, ну, нібито ми старі, вже такі дурні й нічого не розуміємо! Коротке волоссячко, синенькі панчошечки, служба в канцелярії, самостійне життя... степ широкий, світ одвертий... самостійна молода дама, і там далі, і там далі..."

В уста Темницького Франко вклав опінію про жіноче питання, що була тоді панівна в галицькому суспільстві. Емансипаційний рух у тих часах робив там щойно перші кроки і дуже повільно здобував собі прихильність загалу. Це тим більше, що його часто ідентифікували з соціалізмом і всіми його крайностями. Тим то і зрозумілий є уступ в оцінці о. Омеляна Огоновського, який полемізує на цю тему з Франком:

"Автор помістив поштову маніпулянтку між робучими людьми, що працюють в поті чола¹⁴). Коли воно справді так є, то пощо ж теоретики-соціялісти проповідують емансипацію жінок? — Пощо добиватися до того, щоб якась машина висисала молодість, жвавість і свіжість працюючих у ній жінок ? Мабуть, ті машини не такі дуже страшні, коли сучасний світ поступовий прямує до того, щоб як найбільше жіноцтва около них горнулося. Отже коли жіноцтво хоче стати побіч мужчин і хиснуватись правами емансипації, то й мусить враз із ними працювати в поті чола. Отже так поставляється альтернатива: або жіноцтву не пертися до тих машин, або займати з резиґнацією своє місце в службі такій, яка домагається праці в поті чола". (Там же стор. 1050).

Для тогочасних читачів тенденцію твору висловлювала репліка Целі лікареві, що противився пропаґанді "емансипованого целібату":

"... хоч і сама я противлюся такому розумінню становища жінки яко чогось зовсім відрубного і протилежного мужчинам, то все таки я не посміла б ніколи висмівати ані осмішувати тих жінок, що зайняли таке становище... думка про права й суспільну працю жінки відносно ще нова і мало розповсюджена навіть між самими жінками, то й потребує гарячих апостолів, пропаґаторів і адептів, а тому саме мусить витворювати екстреми, які власним прикладом силуються дати свідоцтво справедливості й силі того напрямку. Екстреми такі із суспільного погляду конечні, щоб відкрити людям очі, щоб ці люди нападаючи на пересадні вискоки, привикли головний, основний напрям уважати чимось пожаданим, а далі й природним, таким, що само собою розуміється".

"Маніпулянтка" була новаторським твором, для наших же часів економічна самостійність жінки є здійснена й самозрозуміла — то ж це оповідання для сучасних читачів і критиків цікаве не тільки як історичний документ поглядів Франка на жіноче питання, але також як автобіографічний матеріял про появу в житті Франка — Целіни Журовської, що справді була службовичкою на пошті, де Франко полагоджував свою кореспонденцію, і надхнула його до створення "Маніпулянтки".

А втім уся літературна діяльність Франка була його життям. Він сам говорить про те, як "правда й вигадка" сплелися в одно в його творах:

"Про свої новелі скажу тільки одно, що майже всі вони показують дійсних людей, яких я колись знав, дійсні факти, на які я колись дивився або про які чув від свідків, малюють краєвиди тих закутків нашого краю, які я, як то кажуть переміряв власними ногами. В такому розумінні -- всі вони частки моєї біографії". (з листа до Драгоманова для передмови в збірці "В поті чола", Львів 26. IV. 1890).

Та не вдаючися в розшифровування дійсних людей Франкових персонажів — його жіночі постаті, креслені зо справжнім спочуттям до їх долі й готовістю вирозуміти кожний їх крок, навіть коли він злочинний --є теж немаловажним джерелом для пізнання становища Франка до жіночого питання. Розуміється, така обширна тема переступає обмежені рами цієї публікації, але її оброблення повинно знайти своє місце у вивчанні світоглядових заложень творчости Франка.

Це не припадкове, що часто в творах Франка більш хвилюючі є героїні ніж мужчини: чи буде це Олімпія Торська в "Основах суспільности" (що в ній о. Нестор почув існування звіра, хижої бестії, що дрімає на дні кожної людини), Ангеля Ангарович з "замкненою в собі енергією й незламною рішучістю" (Для домашнього огнища), Женя і Галя Суботівні (Великий шум), пристрасна й нерозгадана Марія (Сойчине Крило) Реґіна, взнесла в свойому терпінні (Перехрестні стежки), горда й до смерти невгнута Маруся (Кам'яна душа), Гання (Украдене щастя), Сильвія з "багатою душею й серцем великим" (Святий Валентій), Юліяна в Поемі про білу сорочку чи хоч би соняшна Марися та її інспіраторка, глибокоумна баба в коротенькому оповіданні "Неначе сон"... Скрізь тут не видно "першенства" мужчини: жінки вириваються поза межі просторів, назначених їм мужчиною — вони перестають бути тільки його доповненням і противенством. В них є свідомість свого окремішного існування на землі, як самостійних людських істот, що самі кермують власною долею. Емансипацією цих жінок є відродження повноцілої людини в жінці — коли вона буде жити собою й через себе.

Міт жінки створений поетами й письменниками в їхніх творах буває рідко ними самими респектований у їхньому житті, поведінці й обичаях. Той самий Гете, що лишив міт про взнеслу Марґариту й "Вічну Жіночість" - коли до Німеччини мала приїхати пані де Stael, він у роздразненні питав Шіллера: "Мій Боже, коли ж вона забереться геть?". Ще в 1929 р. у виданій "Історії жіночої літератури в Франції" автор впевняв, що жінки не створили нічого вартісного за винятком листів, що є розмовою навіддаль, а навіть, коли вони блистіли в ліриці й романах, то без досконалости форми: ті з них, що досягли вимог стилю й композиції, були спомагані мужчинами:..." де Stael своїми безчисленними приятелями, Жорж Санд своїми амантами, а Колєтт своїм чоловіком"¹⁵). Це очевидна неправда. Але нам варто з цієї нагоди пригадати, що коли в нас П. Куліш і другі громадили "аргументи" проти автентичності писань Марка Вовчка, коли заперечували їй авторства "Народніх оповідань" — Франко рішуче вказував, що треба "основне повимітати те павутиння, яким обвішав Куліш цю незвичайну літературну появу, повикидати геть такі критичні абсурди, як його суд про "Інститутку" та інші оповідання..." (Літ. Наук. Вістник, 1903, т. XXI. кн. II), а в некролозі писав м. ін.: ...оповідання Марка Вовчка найясніше і найпростіше зазначують емансипаційну тенденцію — не абстрактними мудруваннями, не зворушливими покликами, а простим, скромним та сердечним змалюванням щоденних фактів життя, від якого тільки по довшім вчитуванні морозиться кров у жилах.. З простотою, красою й ніжністю її мови й стилю в'яжеться нерозривно її ніжна любов до всіх нещасних і страждущих, а особливо до найбідніших між бідними, до жінок". (Літ, Наук. Вістник, 1907, т. XXXIX, стор. 381—384). Він ставив Марка Вовчка як найбільший поруч Шевченка талант: "Вся Україна вже звиш 40 літ читає Шевченкового "Кобзаря" та "Народні оповідання", а проте не було ще в нас такого, хто б писав вірші такі, як писав Шевченко, або хто б підхопив секрет незрівняної мелодійности прози Марка Вовчка. (Літ. Наук. Вістник, 1902, тт. XVIII—XIX).

Згадаймо при тому славнозвісну фразу Франка, що перший відкрив громадянству геніяльну поетку -- Лесю Українку: "Від часу Шевченкового "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте" Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст цієї слабосилої, хворої дівчини"... "Україна, на наш погляд, нині не має поета, щоб міг й силою й різносторонністю свого таланту зрівнятися з Лесею Українкою". (Літ. Наук. Вістник, 1898, т. Ш, стор. 6-27).

Даючи оцінку репрезентантам нового напрямку в нашій літературі він писав, що "на чолі їх треба поставити Ольгу Кобилянську":

Леся Українка

(світлина з Франкової статті)

"... швидко її надзвичайний талант розвинув крила і знайшов свою власну дорогу. В своїх дрібних оповіданнях, особливо таких як "Битва", "Л ю д и н а", "Некультурна", "Valse melancoligue" і т. д. вона дала нам ряд майстерних малюнків людської, особливо жіночої душі і здобула собі заслужене признання не тільки в нас, але і в Німеччині і в Росії". ("З останніх десятиліть XIX в.", з відчитів Франка в Перемишлі, 1901 р.).

Ольга Кобилянська

Жіноча емансипація в поглядах Франка не була на те, щоб ділити жінок і мужчин на два відокремлені світи, але щоб приспішити побудову нового кращого життя без тих глибоких різниць, які внесли тисячолітні традиції "вищости" мужчини й "нижчости" жінки. У жіночому питанні не тільки в теорії, але завжди і всюди Іван Франко був — оборонцем людини в жінці.

III.