Книга Ірени Книш "Іван Франко та рівноправність жінки"

"... Було це року 1872, саме по полудні в суботу перед Зеленими Святами... Моя мама лежала в передсмертних муках, конаюча. Вранці в суботу я сидів у школі й мене напала страшна, ненатуральна, шалена веселість. Я сміявся без упину від 8 до 12 години. Прийшовши на станцію (в Дрогобичі), я почув — ну, що почув, не знаю. Знаю тільки то, що був дощ, я був голоден, не їв обіду, не обзирався, тільки почувши, що мама вмирає, як стій побіг піхотою до Нагуєвич. Я прибіг по полудні, мокрий до нитки і застав маму конаючу Вітчим сидів під вікном і чесав вовну. Я став коло постелі, не говорячи ні слова, — я тільки дрожав, — ані сльозинки не капнуло з моїх очей. Мама не могли говорити, але дивилися пильно на мене. Як виглядало тоді моє лице, — не знаю. Другого дня вранці мама вмерли. Вночі вони ще говорили з другою жінкою, (я спав) і тота жінка передала мені ось які слова: "Боже, Боже, — казали небіжка — мій Іванцьо прибіг з Дрогобичє, став коло мене і так сі чогось гнівно на мене дивив, так гнівно, що Господи! Що я йому зробила злого?..." (з листа до Ольги Рошкевич, серпень, 1878 р. ^¹).

Це потрясаюче останнє бачення з матір'ю, яку він безмежно любив, крім болю й розпуки залишило в душі вразливого юнака рефлексію: "Хто знає, чи та причинка психічної муки, яку я завдав моїй мамі в останніх хвилинах її життя, не схоче страшним способом відомститися на цілому мойому житті?..."

Маючи 9 років, Іван Франко втратив батька, 15-річним хлопцем залишився без матері.

Немов заплатою гіркого сирітства був розголос, що йшов за Франком від наймолодших років. Ще недорослий школяр - гімназист стягав увагу своїх наставників, учителів, товаришів. Хлопчина позначений феноменальною пам'яттю й мовними здібностями, сильно вирізнявся від свого довкілля ^²). Як було не подивляти того, хто зумів слово в слово переповісти ціле-годинний виклад професора історії? Як не пишатися товаришем, що Іван Франко шкільні задачі писав віршем у формі історичних поем, епопей і драм, до того на різних мовах?! Ще перед закінченням гімназії його твори друкувалися в львівському студентському журналі "Друг". Близькі товариші знали, що автор "Джеджалик" - це Франко. Йому віщували блискучу життєву кар'єру, для найближчого оточення він став свого роду "зіркою".

Звичайно під час літніх ферій він перебував у родинних Нагуєвичах, помагаючи пасти худобу й збірати врожай. Інакше влаштувався Франко в 1874 р. скінчивши 7-му гімназійну клясу: замість їхати до свого села, пішов у мандри в Стрийські Карпати і тоді відвідав в Лолині коло Долини свого молодшого товариша, якому помагав у науці — Ярослава Рошкевича. Його батько був парохом Лолина, де вже дійшла була слава найздібнішого в Дрогобичі гімназиста, що сам заробляє на своє життя. З особливою цікавістю оглядали гостя обі старші сестри Ярослава: Ольга й Михайлина (Міня), що вже досягли ступня "паннів на відданні". І Михайлина таким його з того дня затямила:

"Якось перед полуднем Франко прибув у Лолин в дивовижному вбранні: в чорному, довгому сурдуті, в краплистих штанях, в чоботях з високими халявами і в чорному м'якому капелюсі з широкими крисами, який різко контрастував із цим вбранням. На палиці за плечима він ніс пакунок у краплистій хустині. Виглядав Франко дуже бідно". (М. Возняк).

З гарним і милим обличчям, але — ні чепурун, ні особливий красунь, хоч вславлений здібностями, Франко своєю появою не був для молодих дівчат "мов удар грому" від першого погляду. Та вистало ввійти з ним у розмову і чар його особовости притьмом тріюмфував. Живим, товариським темпераментом, даром розповіді, гумором і дотепом чарував він своїх слухачів, а бистроумністю й широким начитанням -- імпонував свойому оточенню.

Найстарша між 4-а дітьми о. Рошкевича, Ольга, з різьбленим обличчям і чорними очима, давала себе разом із другими слухачами вести розмовам Франка на літературні теми. Вже тоді заставляв він їх слухати не тільки своїх чудових деклямацій "Кобзаря", якого знав на пам'ять, вибраних місць Ґетового "Фавста", але й власних творів...

Після майже місячної гостини в Рошкевичів Франко відбував дальше намічену мандрівку горами, але нові враження не затерли Лолина. З його поворотом до Дрогобича Ольга Рошкевич одержала від нього у вересні перший лист, що започаткував їхню переписку на довгі роки.

Найближчий Великдень Франко перебув у Лолині, де записався в пам'яті Михайлини Рошкевич — своїм новим, модно скроєним одягом. Під час свят Ольга виявила Франкові стільки прихильности, що він писав їй про "відчуття радости нового життя"...

З перспективи кількох років молодий поет таким себе тоді бачив:

"Поза наукою, поза читанням книжок шкільних і нешкільних він не знав світу, пройшов гімназію дитиною, аскетом... Незвісне досі чуття любови до жінки прокинулося в ньому, почало будити його молоду кров,— розкрило звільна його очі на дійсне життя, розвіяло книжковий туман, крізь який він досі мало добачав дійсного світу." ("На дні").

Історію цього першого кохання в житті поета вимовно ілюструють листи його й Рошкевичівної (на жаль, досі ще в цілості не видані).

Початкова стриманість Ольги була диктована прийнятими конвенансами: її мати вважала таке листування непристойним, тому вона просила не писати їй аж до літніх ферій.

"Ви не знаєте, як усі мої думки нерозлучно зрослися з Вами, --а мій характер не такої конституції, щоб я міг забути" - відповідав Франко, що крім мрій про спільне з Ольгою майбутнє, писав і про свої літературні пляни: "...Нещодавно написав я малий томик віршів і дав до друку, — це має бути мій перший більше публічний виступ на поетичному полі. Якою стала доля цих бідних віршів, досі я не знаю, — добродій доктор Омелян Огоновський, мабуть, узяв їх під свою цензуру. Мій приятель, якому доручив я вести всю справу, писав мені нещодавно, що добродій доктор сказав,що він бачить тут, правда, багато таланту, багато уяви, - але мало естетики й історії. Якщо вони вийдуть, пішлю й Вам цю мою першу літературну спробу. Тепер працюю над другим томиком, - - Ви можете, розуміється вгадати, що Ви єдина інспіруюча муза як першого так і другого..." (26. V. 1875).

Замісць заповідженої збірочки (що вийшла в наступному році як "Балади й розкази") Франко вислав Ользі покищо "на день 11 юлія 1875" візитну картку з віршем:

Виїхавши на університетські студії до Львова, Франко глибоко переживав непевність, яку вносила Ольга в його почування. Була це звичайна жіноча "дипломатка", що її вимагала тодішня гра ловлі на жениха в усіх попадянок. Колишні слова Ольги: "Сподівайтесь, що все буде добре" скріпили в ньому надію й він домагався щирої відповіді, замість її повсякчасного: "Пізніше, пізніше! Говоріть наперед із батьком!" І Франко дістав від о. Рошкевича апробату вважати себе за "претендента до руки" Ольги. Офіційних освідчин ні заручин не було. Ще ж невідомо, наскільки вигляди на рожеву майбутність "многонадійного" молодця виправдають себе. А покищо, він надалі мав наглядати над наукою Ярослава Рошкевича, що до VІ-ої гімназійної кляси перенісся до Львова. Для того вони навіть, разом замешкали. Зв'язок і контроля повністю забезпечені, решту мав показати час.

Але Франко не думав терпіти цієї уляглости старосвітським звичаям і обичаям. Він завжди обурювався на всі заборони листування, а коли ж Ольга знову просила не писати якийсь час, в його листі до неї з 30 жовтня 1875 є м. ін.:

“... А тепер я хочу поставити ще декілька питань, у додатку до тих усіх, які я ставив Вам від початку нашої знайомости, а які всі лишились без відповіді. Хай і тепер не буде відповіді, якщо так мусить бути. Отже найперше мушу повторити питання: що думаєте про мене?, — які Ваші почуття для мене? Знаю, — подобатись я не міг Вам ніколи, ані щодо мого зверхного вигляду, ані щодо моєї поведінки. Я й ніколи не рахував на це. Знаю також, що я спричинив Вам не одну прикрість своїми листами, своєю настирливістю. Не маю наміру тут усправедливлюватися. Ні, — я тільки збираю разом враження — і я запримічую, що у Вашому серці з згадкою про мене мусять в'язатися самі неприємності. Ваша теперішня поведінка усправедливлює мої слова. Але це не докір Вам. Ні! Однак Ви колись сказали мені, щоб я надіявся — Ви навіть дали мені пізнати, що я не був зовсім байдужий для Вас, що Ви "спочуваєте" мені, — а це, думаю, може давати мені підставу й тепер поставити Вам це питання: чи почуваєте Ви що для мене або ні? Прошу Вас, — будьте зовсім щирі, відповідаючи на моє питання! Якщо Ви настоюєте на те, щоб я дотримав слова, яке я дав Вашому батькові, то я зроблю це. Але якщо Вам подобається, щоб я покинув усяку думку про Вас, то так само я зроблю це без супротивлення. Тому не в'яжіться жадними оглядами! Найперше — свобода почуття! Я був би найнещасливішою людиною на світі, якщо моя особа, навіть моя присутність або моє кохання в'язало б Вас у чомусь або якнебудь шкодило Вашій свободі.

Сподіваюсь, що Ви вдостоїте мене письмовою відповіддю. Усно, на жаль, не можу говорити про це! А втім, Ви маєте перед собою не того Франка, що кохав Вас колись гаряче і тепер ще теж дуже кохає, — Ви маєте тепер перед собою письменника, мертвого на все, що не книга й папір. Але коли Ви не відповісьте мені, нічого не відповісьте, то, думаю, маю право вважати це відмовою на моє питання.

Прошу Вас, виконайте це моє прохання, і хай Бог дасть, щоб я ніколи вже більше не докучав Вам своїми проханнями. Сподіюсь, що нарешті Ваша відповідь буде щира й походитиме від серця, — а більше надіятись я не маю причини".

Цим листом Франко поклав край усій мінливості й недомовленості. Ольга нарешті написала бажану відповідь і відтоді Франко вже відкинув зворот "пані": «...Серце моє так не навикло звати Тебе "Пані", що й руці годі не слухати серця".

З того 1875 року повного надій, розчарувань, мук і радости молодий студент написав сонет про "Жіноче серце'', з якого Ольга може бути гордою. І не тільки вона одна.

Ольга знала німецьку й французьку мову й радо приймала всі поради Франка, що їй читати. Він хотів, щоб його вибрана працювала над власною освітою й поділяла його погляди, щоб пробувала заправлятися до літературної праці. В альманаху "Дністрянка", що вийшов у Львові 1876 р. він помістив її переклад "Сімнадцяті й двадцять перші уродини Марії -- Софії Шварц" (під псевдонімом "Надежда"). Під його впливом Ольга визбувалась дрібноміщанських пересудів та починала повільно наближатися до тої духової атмосфери й проблематики, що в ній жило львівське студентсво. Через брата Ярослава мандрували до Лолина книжкові новості, що їх Франко міг в той час придбати, а з ними й свіжі твори Золі, до яких перекладу він Ольгу гаряче заохочував.

Блискучі іспити в університеті, одержання високої стипендії, жвава творча праця, а з нею ріст поваги й популярности Франка між молоддю, склонили батька Ольги погодитися на одруження її з Франком. Здавалося, що вже незабаром здійсняться мрії закоханих. Сповнений цими надіями й лист Франка, написаний весною 1877 року:

" .. .Тямиш, вечорами нам не хотілося розставати! Щасливі хвилини, глибоко ви врилися в мойому серці, — і нераз аж сумно мені стане, коли навернеться гадка: ні, це надто хорошо для мене! Хто зна чи в свойому житті я діжду коли таких других вечорів!... Мені тепер приходить на гадку, що я сказав до Тебе: при щирій любові щастя повинно рости, а не зменшуватися! Нічого тужити за минулим! Ми молоді, світ ще усміхається, — жити хорошо, любити хорошо!..."

Але в тому самому листі повідомляє він про нагінку на студентську молодь:

"... Нас усіх гостро слідять і хочуть як мож скомпромітувати. Не досить того, що нас тут окружили шпигунами, але навіть раз-у-раз шлють письма до російської амбасади у Відні (до Новикова), де описують кожного як соціяліста й чорт знає що, — а це в тій цілі, щоб скоро котрий із нас появиться в Росії, сейчас із ним туди, де козам роги простують .Ми тут заперестали всякої переписки з заграницею, що й до нас не доходить нічого, зрештою знаємо напевно, що всі письма й посилки до нас і від нас на границі розпечатуються”.

Немов передбачаючи в зв'язку з цим ускладнення, Франко радив Ользі "подумати про яке-небудь зайняття", що дало б їй на майбутнє економічну незалежність.

Ці перешкоди приніс раптовий арешт Франка і поліційний трус у Рошкевичів. Хоч обшук був без успіху, бо Ольга завчасу поховала всі листи й брошури Франка в пасіці, але в очах обуреного о. Рошкевича, як зрештою всієї галицької "опінії - це, була компромітація, скандал! Дізнавшися про це Франко звернувся листом до Ярослава Рошкевича:

"... Заразом напиши мені, з яких то причин Твій батько так страшно розгнівався на мене, що, будучи у Львові, навіть не хотів побачитися зо мною. Для мене видається такий гнів чимось таким, що не має найменшого сенсу, - бо й що ж це значить гніватися на чоловіка в нещасті, — як коли б я сам собі це зробив, і то ще йому на збитки? Для того будь такий добрий і при найближчій спосібності напиши до дому й донеси отцеві Рошкевичові, що надіюсь його з донькою бачити на моїй розправі. Прошу тебе конче написати це і відтак донести мені дослівно відповідь, щоб я знав, чого маю держатися". (22 вересня, 1877)

Як можна було передбачити, о. Рошкевич не був на розправі, а шкода. Може б і тоді постава молодого ідеаліста промовила йому до серця, як і одушевляла всю молодь, що прислухувалась процесові; згадує про це д-р Іван Куровець: “Дуже нам усім імпонував молодий Іван Франко своєю характерністю, сміливим виступом у суді й промовою, яку виголосив із запалом дзвінким, металічним голосом (Спомини про Івана Франка, Львів, 1927, накл, "Нового Часу”, стор. 21).

Після виходу Франка з тюрми прийшли найбільш патетичні й водночас трагічні перипетії його кохання з Ольгою.

Гостра заборона о. Рошкевича приймати Франка в Лолині й продовжувати переписку з ним зродила конспірацію з її різними хитрощами й підступами. Книжки й листи передавали тайком товариші, а часом висланий поштою лист мав тільки кілька байдужих слів, а чисті сторінки великого аркуша, натерті соком цитрини або цибулі, вкривалися густо дрібним почерком Франка. Крім того значені крапками літери в книжках були теж способом листування.

Нерідко листи пропадали й в наслідок цього приходило до непорозумінь.

Ольга спершу домагалася, щоб "любий Івась" випровадився від Павлика й чим скоріше "піддався всім татковим умовам". Вона вже давніше часто повторяла: "Покинь ту роботу, віддайся мені, старайся наперед злучитися зо мною, а тоді вже побачимо, що далі робити". І Франко був переконаний, що їхній "роман мусить іти не тою, що досі дорогою, і не може надалі ограничитися письмами й зідханнями, -- пора думати про життя" ... Він мав різні "пляни", про які хотів говорити "усно". Хоч побачення було неможливе, але їхні взаємини набрали нової сили.

Ольга писала: "Пощо нам гризти та турбувати одне одного? Хіба ми не можемо любитися й так? Любімся, поки молоді, поки кров гаряча!"

- "Ох, якби я хотів -- відповідав Франко -- щоб це була правда, щоб можна було звікувати здалека, одно від другого і ввесь вік вічно любитися платонічною любов'ю! Хто його знає, може це й правда, — може другі можуть так жити, -- я тільки про себе знаю, що не можу! Платонічна любов швидко навкучиться, саме тому, що не достає їй того, чого саме конче вимагає розумна, правдива, любов, — зміни, яку приносить практичне життя, спільна боротьба за свої переконання, за своє існунання! Такого життя ураз із коханою особою я бажаю,

бо воно одно зможе розвинути любов правдиву, зможе платонічну любов зробити зовсім реальною, сильною, зробити елементом життя, таким конечним, як хліб або повітря"... (30 липня 1878).

Листи Франка з цього періоду визначається особливою чуттєвою силою й красою вислову. А втім поет був далекий під типу закоханця, що віддався безплідним мріям, пасивним роздумуванням, самодратуванню й бездіяльній тузі. Він кохав, мріяв, страждав при акомпаньяменті наполегливої й безпереривної праці. Це були часи видавання "Громадського Друга", "Дзвону" й "Молота": "Друкую дальшу книжку нашого видавництва, кінчу "Bоа Сопstгісtог", редаґую й порядкую різні “Вісті з Галичини”, пишу "Критичні письма", пишу до "Tygodnia" і "Ргасу" та ще й наукові роботи для університету, — ось представ собі, на якій я тепер розірві! Вже й очі починають мене боліти, — але це байка, - треба жити інтенсивно, коротко а дільно, раз а гаразд, це моя засада".

Франко нестримно прагнув побачення та скрито змовлявся з Ольгою визначуючи для зустрічі відомі їм місця серед гірської природи в околицях Лолина. Готуючись до неї на 10 травня поет починав свою "Картку любови".

Про цю проектовану зустріч Ольга звірилась сестрі та разом з Михайлиною пішли в назначене Франком місце, прив'язуючи слідом червоний гарус на смереках, щоб Франко знав, якими стежками лісом вони проходили. В здогадному місці Франка не зустріли, а він тим часом дожидав їх на іншому узбіччі гори:

Не дочекавшися Ольги, Франко зважився, “мов яструб” явитися на приходстві, зчинивши переполох серед жінок, що боялися повороту о. Рошкевича, а він, побачивши Франка, обурений заборонив його приймати та в довгій із ним розмові домагався покинути всі наміри й надії на Ольгу. Ця драматична подія не відстрашила молодих. Вони знову домовлялися на побачення в Лолині в серпні, коли батьків не буде дома.

Надіючись на це побачення, Франко серед кипучої видавничої праці мов на дозвіллі писав свої незрівнані, довгі любовні листи:

"Я знов пишу до Тебе, Кохана, пишу не з проханням, не з жаданням ніяким, не з жалобами на долю, — пек їм, тим жалобам, - пишу просто зі потреби висповідатися, вилити все, що набралось у мене в душі, поділитися всім з другою, щирою людиною. Не знаю, що такого сталося зі мною. Потреба — чутися близьким комусь, знати, що хтось щирою думкою бере участь у всім, що чоловік робить, — потреба взаємного, живого, ненастанного обміну гадок і чуття — така сильна в мені останніми часами, що я не можу здержатися, щоб не написати до Тебе хоч би оцього листа На мене щораз то частіше находять хвилини тяжкої задуми, і я мимоволі відновлюю раз-по-раз у своїй пам'яті Твій любий образ. Бажання — побачити Тебе в мене щораз сильніше, хоч обставини спиняють мене на силу. Такі хвилини я переживав хіба в тюрмі, коли безконечно довгими зимовими ночами я лежав на сіннику в темній казні й старався живо викликати перед своїми очима Тебе — всю, якою бачив я Тебе в найкращих, найщасливіщих хвилинах нашої любови. Чи вернуться коли тоті хвилини — ні, чи прийдуть коли подібні хвилини?...

Ох, хвилини щастя такі рідкі в кожнім житті, а особливо в моїм! Я всіх їх можу на пальцях почислити. І це, значиться, — чоловік жив, був молодий, любив усім жаром молодої, першої любови!... І це, значиться, — найвище щастя, найвища поезія життя осягнені, — більшого, кращого нічого не надіятись!... Я не раз мав би охоту прокляти все це життя і всю його поезію в купі з його поганою прозою, — коли б я не знав, що тисячам-тисячам це життя дає тільки саму прозу і сто раз поганішу від моєї, — коли б я не знав, що Ти мене хоч трохи любиш, — хіба не правда? — і що Ти готова ділити зо мною не тільки поезію, але й прозу життя. ...

Ах, то була б розкіш! Якби в тій хвилині я міг бачити Твоє лице — усміхнене так як тоді, коли Ти перший раз поцілувала, — або покрите рум'янцем гніву так, як тоді, коли я Тебе перший раз поцілував!... ех, калейдоскоп, калейдоскоп, — коли Ти почнеш крутитися, вирувати передо мною ? ... Як умієш, то молися, щоб це швидко наступило! Тоді чень уступить з моєї груди той проклятий біль, який — та ну його!...

... На мене находять такі хвилини, що я рад би затерти всяку пам'ять про Тебе, коли я лютий, пригадуючи собі кожне Твоє слово, кожний жест, усміх, жарт, — Ти не знаєш, який я буваю лютий. Тільки одно, з чим я не можу справитись, — одна хвилина, якої не можу з пам'яті витерти, не можу до разу осміяти, спрофанувати, — це хвилина, коли я в приступі злого гумору не відповідав на Твоє питання: Чи Ти мене любиш? — тямиш, цьому вже рік минув, — а Ти зразу всміхнулася, а відтак залилася сльозами. Пощо на світі Ти тоді плакала? Якби не ці сльози, — знаєш, — я би був досі Тебе вигідно забув! Ці нещасні сльози, — вони мене й досі печуть! Ех, ви жінки, жінки! Ані ваші ласки, ані ваша краса, ані ваша доброта не так небезпечні, як ваші сльози! І пощо було Тобі тоді плакати? Чи почавши сміхом, не могла Ти й сміхом докінчити, розреготатися на голос?... А це було б так хороше! Я би був досі забув Тебе і забився в книжки мов хробак та не гадав про будуче. "Буде, що буде! Згину з голоду, то сам, — що кому до того! Я свобідний!" А тепер ні. Нещасливі сльози мене зв'язали. Я шарпався то сюди, то туди і, розуміється, — собі ж на втрату, а не на зиск.

Ти розгнівана на мене. Це факт певний, А втім скрита нота гніву звучала вже в Твоїм гарячім, любовнім листі. Я чув її добре. Це був також сміх крізь сльози. Але що ж, — Любцю, — Ти не гнівайся, — проси тільки Бога, щоб швидко, швидко я зовсім втратив розум, пам'ять, — мені вже недалеко до того, — щоб вогненний калейдоскоп закрутився передо мною! Щастя непам'яті! Щастя забуття, — коли вас діждатися?...

Ти знаєш те зілля, — воно росте всюди по луках, з якого корінь розварений і зажитий мірно — поволі, поволі вбиває чоловіка, нищить його м'язи висушує як скіпу, розстроює нерви, відбирає ясність очам, притуплює мислення і вкінець зовсім убиває чоловіка? Ти знаєш це зілля? Воно є в мене, — відвар з нього, зіляний у пляшочку, стоїть у шупляді, — дорога зовсім близька, - тільки ті сльози лежать поперек дороги. А все таки якось безпечніше жити, маючи близько себе такого спасителя! А пляшечка з жовтавим плином така сумирна, спокійна — зовсім не страшна.

Правда, — я починаю діставати гумор! Читаючи повищий уступ, Ти знов посмієшся. Ах, Твій чаруючий сміх – чи вчую я його ще коли? Знаєш, — сидячи в тюрмі, я нераз серед глухої нічної тиші чув цей сміх зовсім виразно!.. Хто знає, — посиджу до півночі, — Павлик давно спить, — місто втихне,- може також і нині почую той сміх. Бо щож, — довше чень він не буде летіти з ґанку перед вашою хатою аж сюди! А почути я почую, не бійся, — вухо в мене гостре, а пізнати — Твій сміх пізнаю! Ти зважила може, що в хвилинах, коли любов або яке інше глибоке чуття мене найсильніше опановує, я тоді наймилішій особі справляю біль? Це правда, - може бути, Ти признала це вже давно так, як признала в страшній хвилині друга жінка, яку я після тебе (значить ступінь, а не час), du Eifersuechtige (Ти ревнива) найбільше любив" . . .

В дальшій частині цього листа Франко наводить останню зустріч зо своєю матір'ю, яку подано на початку.

В іншому листі він намагається заспокоїти сумніви Ольги:

“......Серденько дороге, вір же Ти мені й моїй любові так, як я Тобі вірю. Я ж, як сама знаєш, люблю Тебе першу в житті, пізнаючи й люблячи Тебе, я пізнавав жінку перший раз. Ти знаєш, що відколи я Тебе побачив, аж дотепер _ любов до Тебе була моєю провідною звіздою, що вона стала для мене чимось так природним, так конечним і сильним, як само життя, як друга природа. Не гризися, Любочко, я остану Тобі вірний як досі, а ніяка жінка не зможе витиснути Тебе з мого серця! Я надіюся, що швидше чи пізніше ми злучимося, що будемо жити хоч би й з дня на день, але раз-у-раз працюючи, борючись і тим самим усе більше люблячись. “

Серед усіх цих листів є один, далекий від любовних воркувань, винятковий своїм змістом і розмірами. Це лист з датою 20 вересня 1878 р., який в опінії самого автора скидається радше на наукову розвідку. Він і справді може вважатися унікатом у світовій любовній епістолографії славних людей. В ньому Франко представив коханій своє світоглядове віровизнання. Ця деклярація його поглядів економічних, політичних, релігійних, соціологічних і практичних на його думку потрібна, бо "з одного боку розсіє деякі ілюзії, а з другого скріпить її віру в нього і в ті принципи, за які він хоче боротися до останньої хвилини життя". Давніше він нераз натякав на ці справи, а після виходу з тюрми він навіть постановив: “... для діла великого, святого діла, якому посвятив своє життя, — відректися тої слабости, розірвати останню нитку, що в'язала його з давнім життям”. Але тоді Ольга, відповіла йому таким "гарячим і сердечним письмом як ще ніколи." Тому він так мотивує цей лист:"

“...Як колись ми будемо жити разом (я вірю твердо, що ми будем жити разом), а Ти, наприклад, почнеш знов в'язати моє переконання і здержувати мене від зроблення того, що мені велить робити совість, то я перестану Тебе любити, покину Тебе, не питаючи на жадні побічні огляди. Тому, думаю, тим потрібніше тепер прояснити нам обопільно свої переконання бодай у найзагальніших рисах, і то у всіх головних питаннях".

Правдоподібно, Франко не був далекий від правди, припускаючи що цей лист у формі наукового трактату буде скучним для Ольги. А втім ті його уступи, в яких він висловлює свої погляди на подружжя, могла вона прочитувати з цікавістю, інша річ, чи з одушевленням і апробатою:

“...Подружжя по моїй думці, треба все вважати з двох оглядів: яко акт релігійний, формальний... і яко акт соціологічний, означаючий сполучення двох людей спільною волею і симпатією до спільної, обом любої праці... Треба, щоб обоє ті люди, що лучаться між собою, були наскільки можна належно розвинені, щоб їх темпераменти були згідні і любов настільки сильна, щоб не щезала за першим-ліпшим прозаїчним, щоденним випадком: треба любови здорової, органічної, яка не ідеалізуючи любий предмет, не строячи його в небувалі прикраси, не розпадається при першому дотику дійсного життя. Любов правдива може повстати в чоловіка здорово й нормально розвиненого, — вона спокійна, чиста, похожа більше на щиру приязнь, на почуття своєї рівности й солідарности з коханим предметом, - і така любов спосібна перетривати всякі нещастя, - бо вона одно з люблячих робить для другого конечним, природним складником життя, так як повітря, хліб, книжку, працю. Це було б одно, а друге, що потрібно, - це високої, гуманної й чесної цілі, за яку тото подружжя боролося спільною силою ввесь вік; тота боротьба одна може вічно піддержувати їх любов, бо люблячи спільну ціль мимоволі любиться й ціниться кожного, хто йде до тої самої цілі...

... А третя умова щасливого подружжя при теперішніх обставинах — це обопільна свобода ділання: одне не повинно в'язати другого, повинно бути вирозуміле на всякі похибки другого, від яких не є свобідний ні один чоловік, — загалом повинні поступати приязно й тактовно . . .

... Переходжу тепер до третього пункту, а саме до відносин між мужчиною й жінкою. Вже з досі сказаного легко вирозуміти, що я признаю для жінки право й обов'язок зовсім рівного розвитку і становища в суспільності, як і для мужчини. Ти сама мала спосібність не раз переконатися наочно, як я відношуся до всяких церемоній моїми і конвенієнцій, якими обставлений зв'язок мужчини з жінкою, — так само й я переконався, що й Ти не менше розумно й ліберально відносишся до всього того, що заключається в пустій фразі "не випадає". А втім, думаю, що цей пункт у нашому будучому житті буде нам робити найменше трудности, бо щодо мене, то вже сам мій темперамент, м'який і податливий, далекий від усякої тиранії. Одного тільки боюся, а саме того: нераз мені лучається, живучи ближче з деякими людьми, що, коли вони через якенебудь глупе поступовання втратять у мене поважання, то я стаю для них хвилями дуже прикрий, несправедливий, їдкий,- це поступовання пізніше болить мене самого, коли розважу все ближче, — але в даній хвилині не можу зміркуватися. Це одна з моїх найпоганіших хиб, — така хиба, над якої усуненням я працюю від кількох літ, а все надармо. Але я надіюсь, що, живучи з Тобою, не тільки не буду мати ніколи причини бути для Тебе несправедливим і відмовити Тобі свого поважання (що затруїло б і моє життя й Твоє), але що, навпаки, Твоє тактовне поступовання зможе відучити мене цієї поганої хиби.

На тому кінчу своє confession de foi (віровизнання)".

Дівчата з т. зв. "добрих родин" від поколінь виховувалися в тому дусі, що їх призначенням на цій землі є заложити нову "добру родину" і це все. Про подружню любов говорено рідко, це не належало до доброго тону і того "паннам на відданні" не поручалося. Ольга під впливом Франка доволі багато читала й була обізнана з новим течіями, які нуртували між тодішньою молоддю, то ж для неї були оправдані такі вимоги як любов і взаємна пошана в подружжі, але спільна праця й боротьба за спільні ідеали — могли її радше охолодити або й відстрашити. Вона ж уже пережила наслідки того по боці Франка, коли його заарештовано й засуджено. Тим часом йому хотілося на ці теми з Ольгою обмінюватися думками: "Якби Тобі було що неясне, то напиши, а мені буде дуже приємно пояснити Тобі, що треба,- а особливо дуже мене це втішить, що Ти думаєш над тими поняттями, аналізуєш їх".

А втім, вона їх розглядала по свойому. На заклики Франка: "Пиши, працюй, збирай матеріял, — скільки можеш, - це ж єдина наша надія, яка поможе нам перемогти лиху долю, з'єднає нам узнання й забезпечить життя. Праця, думка й сміле поступування" — вона неначе шуткуючи. наперекір йому робила закид, чи бува, не є його ідеалом жінка-письменниця..." І Франко вияснював:

"Ти боїшся, чи моїм ідеалом жінки не є жінка-письменниця, Ти, значить, не знати, чи зможеш стати таким ідеалом. Любцю моя, - цим не журися. Ідеал мій це жінка в повному значенні слова, жінка-людина, жінка — мисляча, розумна, чесна й переконана, а таким ідеалом Ти можеш бути, — а втім до того ідеалу загального додати ще лиш жінку люблячу, гарячу, сердечну, щиру, і це ввесь мій ідеал, — а таким ідеалом Ти напевно будеш. Коли я налягаю на те, щоб Ти пробувала своїх сил в літературній роботі, — так це не для того, що, думаю (так як і Павлик), що на цім полі найшвидше будеш мати з часом дещо заробити і що на всякий спосіб робота подібна до моєї зближує Тебе зо мною, може вказати найбільше спільних інтересів ніж усяка друга, і тим самим скріпити нашу любов і збільшити наші сили. Але коли по пробах покажеться, що Твоя сила замала до подібної роботи, то вір мені, серденько,- що займаючися всякою другою працею, будеш мені так само дорога як і тепер. А знаєш, чому б я ще дуже бажав, щоб Ти пробувала зайнятися літературною роботою? Ось чому: тота робота ще найбільше веде з собою свободи, розвитку думки, незалежности, — вона для жінки відкриває далеко ширше, краще й надійніше поле до самостійного життя, як усякий другий зарібок, усякий другий уряд, до якого вони бувають допущені..."

Навряд, чи Ольга, сумнівалася в силу цих принад своєї жіночости. Адже ж він їй писав: "Яка Ти добра, сердечна, щира.!.. " Але не її типом була бойова речниця жіночої рівноправності!. Вона могла вдоволено почувати себе "вільною" й в матеріальній залежності від чоловіка. Ще й в сучасній нам цивілізації більшість жінок шукає підпори в мужчині та з цілим спокоєм і безпекою продовжують ролю власности свого самодержця. Бо й чому ж би ні, коли вони на це знаходять відповідних мужчин? Такі жінки, якщо надаються для цеї ролі, можуть навіть багато досягти й визначитись у своїй суспільності, не менше від других, що вибрали інший рід кар'єри. І вони можуть вповні почувати себе — вільними. До цієї категорії належала й Ольга Рошкевич. Вигляди на заробітки пером могли їй цілком слушно видатися нереальні. Бо яку ж вона мала надію на свої переклади чи писання початківця, коли найбільший тогочасний письменник (як вона називала Франка) мешкав і проживав на борг та не мав навіть мінімальної суми грошей на університетську оплату? До того вона належала, як видно, до жінок, що знають собі ціну й знають, чого бажають: "...я до роботи лінива, я до нічого не здала. Ми з образуванням і талантом не нарівні, ... а лише таке подружжя може любитися стало й правдиво" (27. XI. 1879).

А втім Франко своєю безприкладною працею старався всіми силами здобути підставу для екзистенції — для їхнього подружнього життя:

"Загалом і тепер уже в других краях зачинають дивитися на нас, як на кадри "молодої літератури". Ось Анжельо де Ґубернатіс, славний італійський учений, видає лексикон біографічний усіх живучих поетів і літератів, де влізуть також і наші біографії ураз з списами й оцінкою наших писем. Розуміється, з того ще нічого говорити про якусь “славу”, - її я впрочім мало бажаю (не скажу, що зовсім ні), але головне діло – чень удасться яким небуть способом добитися якого кусника хліба, обезпечити собі будучність і підставу до життя з Тобою, моя зірочко кохана...”(Зима,1878-9).

Не тільки Франко нарікав на повсякчасну відстань у їхній “паперово-атраментовій” любові. Не менше прикро відчувала це й Ольга:

“Ах, Івасю мій любий, де поділися тоті наші давні лолинські вечерки, коли то був з ними п. Павлик? Все бувало заведем якусь займаючу бесіду, або хоть і забавляємося по-дитинному, то все то не видавалося мені так “Geschmasklos”(банально), як тепер. Признаюсь, що я тоді найбільше навчилася. Чи вернуться для мене ще такі веселі, недармовиті години? Чому я далеко від Тебе? Мені нудно, бо я сама і все мов чужа посеред товариства...”(22 січня, 1879)

Тому й рішилася на одчайдушність – тайний приїзд до Львова, щоб побачитись з Франком, за що він був безмірно вдячний:

“...Передовсім мушу Тобі сказати, що опісля цілої історії чуюся таким сильним, здоровим, вдоволеним, веселим, охочим до роботи, що, бачиться тепер зможу переламати всякі труднощі, які мені послідними часами насувалися...

...Справді, штука сказати, що я тепер гадаю о Тобі,- хиба б хотів виразити це звичайними, плиткими фразами, що поважаю Тя, як уперед, - а люблю далеко дужче, бо ліпше знаю, що вражіння, які я виніс були такі хороші й щасливі й чисті, що з них не могло виродитись нічо погане або нечисте або сумне. Чи це толкування ясне досить? Думаю, що ні, бо воно ані не виражує моїх мислей досить сильно, ані не оперте на докладній аналізі тих вражінь. Ах, до такого аналізу в мене ще не було часу! Я як той купець, що привіз з Індії повен корабель всяких дорогоцінних скарбів і тішиться ними, любуєсь наперед їх красою, хоч ще не мав часу розпакувати їх і придивитися кожному кавалкові з осібна. І в тому нема нічого злого. Я ж звичайний чоловік і не можу – не хочу аналізувати сейчас кожне хороше враження, що мене вдоволяє, тішить, ущасливлює само собою, без усякого аналізу...”

З тих років, його молодости з “п'ятиліття 1874-1879” походить вірш “ЛЮБОВ”:

А втім смілива прогулька Ольги до Львова тільки приспішила катастрофу. Батько цим разом ужив гостріших засобів: вся переписка Ольги була перевірювана, кожний крок підгляданий. Це її зв'ялило. Тільки один вихід бачився їй: одруження з теологом Володимиром Озаркевичем, що від кількох місяців до неї залицявся. Так вона й написала, Франкові. У відповідях Франка нема ні скарги, ні благань: "Вважай, що моя доля - вітер у полі і що хто знає, куди мене кине. Вважай, наскільки різниця між долею моєю й Озаркевича і рішай...”

«...У мене добрий замір і чисте сумління, — я не скривджу нікого. Тому добровільно й радо йду заміж. Спитаєш: чому казала я все, що конче буду ждати на Тебе? Я по правді це говорила, но тепер перервані навіть і ті мізерні способи зносин, які були між нами за ті два роки розлуки. На Тебе ждати би ще зо три літ, а мені не спосіб тут. Скажи ж тепер, чи Ти не забув би сам за мене, не чуючи за той час ні про мене, не переписуючись, не видячись може ні разу, бо я ту в страшенних карбах...”

Франко відписав аж на цей наступний її лист, що благав його відповіді:

"...Страшно мені! Пропала я на віки! — Відпиши мені, прошу тебе дуже, Івасю, сли не на інше, так май увагу на моє здоров'я. Я хвора з того страху, з того непокою, — тяжко мені на грудях, з сил упадаю, часто сон неспокійний . Переміни треба конче якоїсь, єсли хочу бути здоровою. — Ані з ким порадитися,— сама я сама, опущена. Що ж мені чинити? Хочу повінчатись з другим, щоб зноситись з Тобою свобідно, а не крадькома, як от переписка наша від двох літ. Но, а Ти за це гніваєшся на мене? Сли через то я так низько упадаю в очах всіх чесних людей, сли через то трачу в Тебе всьо, повагу, приязнь і взагалі кожну добру думку, яку не покидав Ти о мені від початку, так я тоді і вінчатись не буду, тоді однако мені, бо той упадок гірше, лютіше, страшніше смерті"...

Ця логіка Ольги, що вона виходить за іншого, щоб вільно зноситися з Франком і для їх обопільного щастя, була для Франка, "роздираюча серце", та він опанувавши біль, старався й її зрівноважити:

“...Правда, люблячи Тебе, я повинен і терпіти враз із Тобою, але Ти не забувай, що моє давнє місце в Твоїх особистих ділах зайняв другий і до нього все це належить у найближчім ступні. Між нами можуть бути тепер тільки зносини ділові, не інші, і чим скорше ми – по моїй думці – відкинемо всі особисті споминки й зв'язки, чим скорше уладимо такі чисто літературно-наукові зносини, тим менше прийдеться нам терпіти непотрібного жалю,- тим повніше будемо могли повернути всю свою силу в діло, якого домагаєсь від нас наше переконання”...

В парі з цим повідомляв Ольгу про успіх її перекладу Золі “Довбні”, яку “розхапують”, бо “ім'я жінки-переводчиці всіх вабить”.

Вінчання Ольги відбулося 14 вересня 1879 р., після чого вона не припиняла своїх листів до Франка. Вона вдається в легковажно-свавільний тон на тему самого листування, коли її сестра заставши її над листом завважила: “От то, одного виправила на ординацію, а до другого пише!”...Гм! Вона того не робила б ніколи, ну, а я роблю – і що з того? Я роблю, бо мені так добре й не бачу в тому нічого злого”... Це в два тижні після весілля вона мріє про побачення з Франком, пишучи, що небавом поїде до Відня, а дорога туди й звідти веде через Львів!... Ольга засипувала Франка листами, вишукуючи способи для їхнього побачення. Відповіді Франка не збереглися, а тільки коротенькі натяки в листах до Павлика, якому ще в червні писав: "...Покищо я не писав нічого, бо формально одурів і зідіотів тут серед усякої погані. Цілими днями лежу або ходжу й проклинаю все, а до жадної роботи не можу взятися, хоч гинь. Моя лолинська історія, Богу дякувати, кінчиться, і як всі правдиві історії – сумно, сказав би трагічно...” В день вінчання Франко звітував Павликові обширно про видавничі справи, про закінчення попереднього дня розправи селян і Анни Павлик, згадавши, що Василь Полянський, Ярослав Рошкевич, Коси “поїхали нині гурмою до Лолина на весілля, яке саме нині має відбутися. Обіцяли зібрати там дещо на Нову Основу, - побачу, чи встатчуться в слові”.

З листа датованого 10 жовтня, виходить, що Франко відбував військову службу: “Я – також з недостачі утримання — вступив до війська і "зицирую" тепер так, що аж за десяту межу стидно. З мене alter Гриць Турчин і оферма, як це можна було надіятись"..., а в кінцевій частині листа вміщена згадка, що "Ольга вже їмосць Озаркевичева й на пам'ятку свого весілля прислала мені -- пачку кармельків. Правда, що ґречно!" В листі з 18. X. Франко, посилаючи Павликові листа Ольги, писав:

"Здається мені, що повинен Вам розповісти на доклад діло Ольги. Досі я не зробив того, бо завжди, коли тільки згадував про це в листі, у Ваших листах я бачив короткі й неохітні слова, немов уся тота справа осточортіла Вам. Воно по трохи й справедливо, бо як самі знаєте, справа йшла такими викрутасами та манівцями, що осточортіла б і не знати кому. Вона й тепер зовсім не прояснилася та не втихомирилась. Я з свого боку стараюсь зовсім не думати нічого про це, та й правду кажучи, не до того ми за вічними "Habt Acht, In die Ballanz, Schuitert, та Doppelreihe rechts-um!" (команда при муштрі). Бувають такі хвилини, коли мені здається, що й давня любов щезла мені зовсім із гадки, — і воно б була для мене велика благодать. А часом то щось пече та коле, мов жаль, давніше гостріше, — тепер менше. Як сама Ольга — не знаю. А втім може Ви в жіночих ділах більш битий, та й краще розберете, де правда, — так ось я посилаю Вам її останнього листа недивлячись на її заказ, щоб його "не пускати в курс". Мені при всій симпатії до цеї людини здається, що її писання декуди трохи фальшиве, — а втім, кажу Вам, не можу собі й досі вияснити, що з того й до чого вона прямує"... (Переписка, т. III, стор. 151 -2).

Був це, мабуть, лист Ольги з 1 жовтня, де вона пише про потребу побачення й кінчить:

"...Так, Івасю любий, будь мені братчиком,- сам не маєш сестри, прийми мене за щиру любячу сестру, якою чуюся бути Тобі з глибини душі й серця. Правда? Серце моє кохане, Ти мені завше скажеш все щиро й одверто, як дотепер, все, найменшу долегливість, чи втіху, яка Тобі лучиться. Будь переконаний, що ніхто в світі так живо не відчуває в своїм серці Твою долю, — як я, Твоя найщиріша, ніколи незмінна приятелька".

Мабуть, Франко не був схильний продовжувати таку переписку, коли в наступних листах Ольга вдарила в інший тон, більш офіційний, та речевий. Все таки на закінчення вжила суто романтичної декорації: "Я ще не одно мала Вам сказати на свою некористь, значить представити точно, якою єсьм та якось уже не можу далі писати. Сили м'я опускають, руки й очі не служать, а в голові – але!..12 година вже минула; пугач на стодолі зачав жалібно, переразливо пугати, б го разить світло з мого вікна. Нарікає на мене, бо му докучаю. Бувай здоров, дорогий Іване, і – забувай за мене швидко!”

Все таки Ольга зуміла здобути назад довір'я Франка, переписка продовжувалась і то в бажаному Ольгою напрямку: де й коли побачитися з ним. На місце зустрічі вибрано Коломию, якщо у Франка будуть гроші:

“Отже до Коломиї приїзди, хиба би в Тебе грошей подостатком не найшлося,

тоді напишеш, а я Тобі визначу день. А як ні, то я до Тебе до Львова доконче приїду на весні, десь в маю, чуєш, приїду певно на весні, хиба би не знаю, що зо мною було. Не журися, я вже говорила о тім, як то має зробитися, щоб з того не вийшов крик і гвалт. Скажи ж Іванку, будеш мене надіятися з утіхов? Я лише вічно о тім гадаю, а навіть занадто багато, бо через то всякі другі мислі в голові не вміщаються. Слухай, зійдемося та Ти мені порадиш, що робити, аби о Тобі так уєдно не думати. Правда, через то власне треба нам конче видітися, бо йнакше я не вспокоюся...”

Коли до того додати прохання Ольги поради Франка в писанні “нарису про виховання в Устю”, про що він їй давніше радив писати, видно було, що зустріч неминуча. З радістю дякувала в листі 12. II 1880 за його плян приїзду на довший час до Геника у Березові:

“Дякую, приятелю коханий! Що тут говорити багато: знаючи мене, повіриш тим кільком словам, що мешкати ближче Тебе то для мене радість найбільша, все одно де, чи тут, чи у Львові, чи в Америці, чи і – сказала б – між готтентотами..."

...Буду старатися посписувати дещо зо своїх мемуарів в хронологічнім порядку, отже з таких препарацій будемо бачити, що зробити дасться. Гадаю, що так буде найліпше й найлегше для мене на сам початок. Гей! Коби воно мені вдалось, коб я могла прислужитися вам чим добрим, щаслива була б. Маю щиру волю й охоту, лише чи відповідять мені сили. Будемо бачити”.

Епілог цього першого ^³) й у всякому випадку далекого від банальности кохання в житті Франка найшов свій вислів у оповіданні "На дні", яке Франко написав після 3-місячного арешту в Коломиї. Заарештований герой оповідання, Андрій Темера в тюрмі згадує останню зустріч із його укоханою Ганею:

"...оттепер учора, нині рано! Їх розмови, їх радість, перемішана з горем і жалем — усе це пече його, мучить, давить до землі. А проте він був щасливий, ох, який щасливий! Бо в ті хвилини він почув, що його давнє кохання не вистигло, не завмерло, а живе, палає, як давно, панує над його думками, як давно держить за поводи всі його бажання й жадоби, як давно... Правда, він тепер десять раз глибше почув свою втрату, рана загоєна вже з часом, потроху, тепер відновилася, кров утишена горем та недугою, знов розігралася, — але що з того? З давнім коханням він почув у собі й давню силу, давню охоту до праці, до боротьби за волю...

— Ганю, серце моє, - що ти зробила зо мною? — шепотів він їй, упоєний щастям-отрутою.

— Що ж я зробила з тобою?.. Сам ти казав, що не в'яжеш мене... А я так багато, так багато перетерпіла задля тебе! Роки цілі!

Сльози котяться з її очей, а він тисне її до серця, немов давні, хороші хвилини їх вільного кохання ще не минули на віки.

--Ганю, доле моя, що ти зробила зо мною? Чи буде в тебе досить сили, щоб опертися тій погані, що навкруги нас, розвиватися й стояти за волю, за добро

-- Я не забула того, мій милий, і не забуду ніколи. А сили в мене стане. Мій чоловік поможе мені!

-- А зо мною що станеться, Ганю? Хто мені поможе витривати на тяжкій дорозі самому?..

--Не бійся, милий мій! Не журися! Все ще добре буде, всі будемо щасливі, всі!..

Андрій ухопився руками за голову і знов почав бігати по казні.

Всі будемо щасливі, всі? Ні, це помилка, Ганю! Всі будуть щасливі колись, пізні внуки наші, які й не знатимуть того, що терпіли, як мучились їх діди та прадіди для їх щастя!.. А що ми? Одиниця серед мільйонів! Яка ж їй ціна?.. І ми хочемо бути щасливі, коли мільйони довкола нас у сльозах родяться й гинуть!Ні, Mein Lieb, wir sollen beide elend sein! (моя кохана, ми обоє маємо бути нещасні— слова Гайне). А ти не віриш тому, побачиш!

Франка -Темеру вбиває Бовдур, здичілий продукт продукт суспільного шумовиння, в якому ціною цього напів божевільного злочину відроджується — людина.

Новими віршами доповнилася й "Картка любови":

До цього ж циклю належать ще три сонети: "Від того дня вже другий рік пройшов", "І ти підеш убитою дорогов", "Я буду жити, бо я хочу жити". — всі з 1880 року. Але сліди цих переживань відозвуться ще нераз в поетовій душі — їм теж у великій мірі завдячує українська література жмутки "Зів'ялого Листя" — найкраще, що досі видала вона з любовної лірики.

З сьогоднішнього погляду перша любов Франка не була "нещасним коханням": Ольга Рошкевич, без сумніву, кохала Франка, вона продовжувала любити його й вийшовши заміж за другого. Трагедією Франка було те, що він визнавав подружжя найвищою й найгіднішою формою а вслід за тим не могла йому дати вдоволення ні т. зв. вільна любов ні подружжя без любови. Бо сам він любив всеціло: не тільки розумом, не тільки змислами, але й серцем, і цим останнім належить він до винятків.

В опінії М. Павлика між Франком і Ольгою не було щирої любови: “Мені ця обопільна “любов” видавалася з обох боків нещира і комічна; трагічна вона стала подекуди аж після виходу заміж д. Ольги Рошкевич,- чого, розуміється не було б якби д. О.Р. Справді любила д. Франка”. (Переписка, Т.III, стор. 152). На цю тему Павлик написав до Франка обширного листа, на який він відповів 8. XI.1879:

“Ваш лист про мою історію з О. одержав нині і сердечно Вам дякую за нього. Ви висказали там ясно й рішуче багато гадок, які вже досі й мені самому приходили в голову. Я пішлю його Ользі. В однім тільки Ви помилились — щодо мене виводячи з усього, що я не любив О. Будьте переконані, що в цій

хвилині не говорить із мене ані фальшиве самолюбство, ані охота – щоб моє було на верха, — але я кажу Вам по совісті, що я любив її так, як тільки я спосібний любити. Доказом того те, що витерпів за час цього літа. А те, що Ви наводите проти мене, дуже легко вияснити самою моєю вдачею й моїм вихованням. Та це зрештою діло таке, що про нього балакати б довго, а в мене часу нема. Пізніше колись".

А Франко вмів любити так винятково як винятковою є ніжність мужчини. Тому й Ольга, не маючи, листів від нього, вживала успішного способу: "Відпиши мені, прошу тя дуже, Івасю, сли не на інше, так май увагу на моє здоровля. Я хора з того страху, з того непокою..." Бо ніжність може не завважити вигляду й втоми, але вона тремтить на згадку небезпеку здоров'я, хто нею визначається, той може не думати повсякчасно, про свою кохану, але він й не стерпить думки про своє життя без неї, він може мало дбати про способи заховати її при собі, але не уявляє собі втрати її, він не завжди намагається говорити багато про любов, бо він же ж – любить...Це той, що жахається бачити її нещасну, а коли не бачить, вірить, що вона щаслива. Якби у Франка була тільки пристрасть, хвилевий порив, а не було ніжности — він не був би склав зброї перед Ольгою. Бо мужчина, що раз віддав свою ніжність, її не відбирає, ні не зраджує. Ольга Рошкевич належить до невеликого числа жінок, що мали найкращу любов —виняткового мужчини.

Ольга Рошкевич вийшла заміж за другого, Іван Франко любив Ольгу, Франка ж любила Анна Павлик, якій траплялися інші женихи... З такої ланцюжкової, як у "Сні літньої ночі" Шекспіра системи виникла концепція подружжя поета з сестрою Михайла Павлика, тим більше не ждана, що вийшла від самого Франка.

Дорогою ціною окуплена була коломийська зустріч, бо тримісячним арештом, брутальними поліційними транспортаціями та чуть не смертельним захворінням. З бігом обставин Франка безпідставно вмішано в черговий процес Анни Павлик і других косівських селян. Все це назвав Франко "страшним епізодом свого життя". І ось опущений, схорований і вичерпаний пережиттям останніх місяців, він пише Павликові до Женеви :

"...Ви минулої осені прислали мені 25 рублів для передачі сестрі. Не знаючи, де вона, я кілька день задержав гроші в себе, а написав лист на адресу умовлену між нами. Відповіді не було, а між тим, надійшли записи університетські. Мені стиха переказав Соболяк (комісар поліції М. П.), що мене хочуть видалити зо Львова, як чоловіка без зайняття, і для того я повернув Ваші гроші на впис в університет. Цього я не домовив Вам і це моя вина перед Вами. Конечно, через те Ви мусіли втратити й віру до мене. Сидячи в тюрмі, я думав направити це хоч так, щоб побратись нам із Анною й обоїм завести друкарню спільно з поляками. Я числив при тім на Укр., та не на які небудь даровані гроші або зичені, а тільки на роботу від них, яка б платилася й помогла б стати друкарні на ноги (Словар). Тепер же, коли Ви відбили нам роботу (У "Правді", листом до редакції М. П.) і взагалі віру Укр. — плян розлетівся. Що буде далі не знаю, а тільки чую, що я досить покараний за ту недомовку супроти Вас, що я розбитий зовсім, без енергії й надії на далі. Будь-що-будь, — я не вернусь вже до Львова на життя, — їду до Відня на права, також сам не знаючи, на яке та й що, та на чий хліб.

Сестри Ваші дома. Я не міг бачитися з ними, бо мене в Березові пильнували й староста колом, без права й поводу казав жандарям, як злодія спровадити мене до Коломиї, - мене слабого взяли з ліжка й погнали піхотою, - а все лиш на те, щоб порадити мені виноситися з Березова. Я винісся не задля його приказу, але щоб не компромітувати Ґеника. В Косові бути мені було зовсім неможливо,- я тільки передав лист до Анни й жду її відповіді. А втім у Березові я майже весь час лежав хворий і по конечності не виходив з хати”.

Анна Павлик, дівчина-гуцулка, що самотужки пробивалася крізь освіту, товаришка з лави обвинувачених Франка й інших студентів на судовому процесі в січні 1878 р., невтомна пропагандистка нових ідей, безнастанно переслідувана поліцією й судами, індивідуальність, на думку Мих. Грушевського, далеко сильніша й яскравіша від свого брата – була першою жінкою, що в Західній Україні ступила сміливо в ряди політичної боротьби ставши тут першою окличницею жіночої рівноправности:

“Ви, дівчата й молодиці, до мужчин мішайтесь —

тогди правду по всім світі борше будуть знати . ..”

Між нею й Франком нанизалось безліч дрібних вузлів приязні з близькими людьми, спільної праці й турбот, тюремних переживань і подій зв'язаних із видавництвом. Це були дружні відносини, скріплені її оригінальними фольклорними писаннями, що друкувалися в тодішніх виданнях, а наді все вона була була ярким уосібленням - близького внутрішнього споріднення з селом, яке Франко так живо в собі відчував^⁴).

Але вже тоді може навіть непомітно для Анни — цей найздібніший і до того веселий товариш брата був їй особливо милий. На радощах сіяє вона пишучи Павликові в червні 1877 про лист від Франка:

Таку дуже цікаву новину знаю, що не можу витримати, щоб до тебе не написати. До мене присланий лист звідти, звідки я тобі казала, що буде ретельно, і то знаєш, як є цілий аркуш паперу, то цілком списаний так що не було вже місця й підписатися, а такий смішний, що є з чого сміятися, бо то ніби написано, що знається дуже важні речі, і ніби сказано про тих, що я тобі казала, що вони книжки продають, і ще причеплена до того риба, знов такі речі, що в нашім краю й не чути про таке. Просив, щоб я написала, як наші речі виглядають і як я ловлю рибу, і пише, що він дуже сокотиться усього, бо свої листи не посилає ніколи поштою, лиш усе післанцем, і ніби пише, що для того післав до мене письмо чоловіком, що боїться, щоб не зловили його письма на пошті. Я йому відписала, що як хоче наші речі знати як виглядають, то хай прийде до нас і буде бачити, як виглядають, а знов як хоче знати, як я ловлю рибу, то хай прийде до нас, а я йому позичу сака або вітра і піду з ним у став або в потік і покажу, як то ловиться рибу, коли він такий дуже цікавий, як я ловлю. Може припадком Тебе буде хто питати про рибу, то скажи хай спитається мене, а я кожного можу навчити, як рибу ловити, бо я покажу і саки, вьитри, і вершки, тоті, що ще дід небіщик ловив рибу ними. Я той лист сховаю добре й мушу затримати, аж поки ти не приїдеш до дому й прочитаєш собі сам усе, то тоді будеш бачити, що то за смішний лист, бо навіть і співанка ..."

Не діждалася Анна приїзду Франка на рибу до Косова так, як того прагнула в захопленні його веселим листом. Зате після виїзду Павлика до Швайцарії, коли її черговий раз заарештовано (в січні 1879) — Франко намагався їй допомогти в львівській тюрмі, а Павликові робив закиди, що непотрібно присилав на її адресу, й взагалі на провінцію женевські видання: “...Я писав Вам давніше, щоб Ви зволили не присилати просто на провінцію, бо це лихо. Ви не послухали і всадили через це сестру до арешту (свідчить приложене її письмо)”. Тоді саме зібрався Франко відвідати Анну: “З сестрою побачуся в неділю, - ледве вимолив у Кр-на”

Ок. 15. IV. 1879 Анна писала Франкові з тюрми (залишена оригінальна мова):

Дякую Вам, шосте переказали мині, що Брат виїхав з Львова. Мене то дуже кішить, що віїхав, бо, якби були арештували, то би були Бог знає доки тримали. От мині вже четвертий місьіць доходить, як арештованам, тай ще не знаю, доки буду сидіти. А скажу Вам направду, що доста міні памятний тот рік голодний, а сисе арештовання ще ліпше буду памятати, бо як тут до Львова мене спровадили, то навіть того не дали, що другі дістають, так я була захорувала з голоду моцно. А вни дали мине до шпиталю Марії Магдалини (карне жіноче заведення у Львові). Там я трохи прийшла до себе, до сили, бо там давали три рази їсти на день і доброго. Тогди, коли Ви були перед вікном народнозбірного дому Заїздного (слідчої тюрми М. П.), то я була в шпиталі. Але мені другі особи сказали , що Ви були, як одна особа сказала, в котрім я вікні. Тепер прийшлам зо шпиталю і вже мені ліпше, бо засталам, що хтось прислав пару риньских, і не хоче керкер-майстер дати, хоть дохтор записав кілька раз, то все за дурно, бо керкер, переказав мині, що в креминалі не можна вимагати ніц, - так як би я Бог знає що вімогала, і знов так якби то було за єго гроші! Прошу Вас, напишіть до Брата, що в нас у Косові було арештовання простих людей, і одного спровадили тут до Львова. А то сміх, бо такого, що навіть читати не вміє, — то не знати, з якої причини арештований! От, мене, то принаймі з такої причини, що книжки під моїм адресом прийшли й затримали на пошті, — а єго не знати, за що.

Це той лист писаний на клаптику паперу, таємно переданий, якого Франко післав Павликові. Кілька тижнів пізніше Франко писав: "З сестрою Кр-н не пустив мене бачитися, хоч я ходив кілька, разів. Тепер уже слідство скінчене й акти в прокуратурі! Судова розправа проти Анни Павлик і тов. відбулася щойно 13 вересня, на ній був Франко й другого (день вінчання О. Рошкевич) дня звітував про це Павликові: “...Сестра остається тут кілька днів, лише біда, що засобів у нас маленько. Вона ночує в одного християнина-поляка”. В наступному листі Франко повідомляв Павлика, що Анна після кількох днів побуту у Львові від'їхала до Косова. Франко тим часом відбував рекрутську муштру, а в листі з 18. X. 1879 доносив Павликові: "Щодо Анни то від неї я ще не маю вістки. Озаркевич був у неї вже по її повороті до дому, — казав, що здорова і вчить дівчат шити та читати по давньому. Цими днями я написав до неї нове письмо. Скоро що буде, донесу Вам. Вона з тюрми вийшла здорова й не змарніла" В листопаді є вже згадка про намірений виїзд до Коломиї: “Сестрі вишлю гроші на днях, — а властиво надіюсь, що й сам зможу бути в Коломиї й бачитись з нею", а перед фатальною поїздкою в листі з 10. 11. 1880 Франко помітно хвилюється: ... До сестер я писав два рази, але відповіді не дістав ніякої, аж вкінці дізнався, що намісництво розписало до всіх староств довірочні письма, щоб шукати за ними; а втім, що ж би я їм поміг, коли й сам я так само здихав та мерз, не маючи ні вбрання, ні хати, ні нічого? Спасибі Барановському, що прийняв до себе бібліотеку й мене на якийсь час, — тепер він їде, то й мені приходиться книжки перетаскувати й забиратися..." (Переписка, III, 170).

Наступний лист Франка був аж після "страшного епізоду" і з нього Павлик дізнався про постанову одружитися з Анною. Про це також писала й Анна, що ввесь цей час тинялася по різних пристановищах, щоб змилити чуйність поліції, яка без упинно за нею слідкувала, доки знову не схопила:

Наколи повернулася я до Косова з Коломиї, так зараз же мене замкнули косівські добрі урядники. А це без жадної причини. Прийшли до нас вночі жандарми. Мати не пустила до хати, казала: "Приходіть вдень — не поночі, не давати спати!" А я навіть не чула, як були. Ранесенько я збудилася-- а коло мене три жандарми. Казали мені зібратися й мамі, та й іти з ними до староства. Ми прийшли, а нас замкнули й засудили на тиждень. Та й це не знати - за що? Я думаю, що урядники ніколи не гадають вмірати, що так за дурнісенько карають людей. Ми з мамов сміємося з цієї кари. Але добре нам тепер, коли я маю пару ринських і живемо добре, а ще в одній казні, - а якби не було та й гинь без часу...

...Мама Тебе прохає не банувати, що там ти лишився: тут би Тобі не дали дихати голоп'ятники! Більше напишу, як вийду.

Франко також бідує – і його без причини мучили. Прошу ж тебе, уважай, що кажу: на цей лист відпиши скоро, а другий не пиши, аж потім як знов напишу до тебе.

Франко казав мені, що хотів би зо мнов женитися. Мені ж віддавання цілком не в голові. Мені в голові: як би я могла розказати за свої й людські гаразди – більше нічого! Рівно ж я відписала йому так: що як хоче, аби приїхав до нас, до Косова і був на господарстві в нас дома — то добре, пристаю, а не хоче так – то я інакше не хочу. Хоч то мені направду віддавання не в голові: але от, погадала собі, що він сирота, сам, як билина в полі, на ціле своє життя не має до кого і до чого навернутися — то тому так написала. Другий раз – тому, що мати прохає, щоб я конче віддалася: то хіба я лиш зробила б мамі волю –більше нічого. Але також не зроблю, бо ж потім не зможу розказати про свої й людські гаразди. Тепер будь здоров.

Мати нічого не сумує, що сидить: сміється та каже. “коби я вміла писати, то бим написала до Місьі, аби мині прислав дві банці на репарацію вікон”...

Ти, дорогий Михасю, не гадай, що я така сміла до Тебе за грішми! Я направду Тобі кажу, що мені легше здихалося б, коли б тобі могла післати, не від тебе просити — але я прошу з лиха, бо мені, як кажу, добрі пани не дадуть заробити ніде. Будь здоров і не бануй за цим краєм" (Переп. III, 190-201).

Лист Франка до Павлика, писаний під кінець жовтня 1880 р. свідчить, з яким трудом шукав він практичної розв'язки свого подружнього пляну:

“Те, що Ви пишете про “На дні” - цікаве дуже. Ви, бачу думаєте, що уступи з Темерою — чисто моя власна сповідь, і з того вносите, що я й досі люблю О. і що я подекуди скомпромітував її. Помилка, добродію! Що в дечім воно так є--

не перечу, але далеко не все. А вже з повістевого образу виводити дійсні відносини непримісно. Жити з Анною я рішився тоді, коли сидів і мав час думати й передумати своє положення. Правда, рішився не по любові, а по приязні. Головне за цим питання тут таке: чи приязнь вистачить для життя, приязнь скріплена ще одним і по мойому найсильнішим вузлом -- спільною роботою? Я думаю, що вистачить. А як Ви гадаєте? Сидячи в Березові, я дуже рад був піти до Косова, але місяць лежав слабий, а відтак пильнували жандарми, поки не виїли. Не знаю, чи і як можливо мені буде поїхати до Косова. Там Сабат — лютий Савло на все, що не пахне на милю суспільним порядком. Поїхати, то возьмуть знов гурму люда. Літом там було попросту осадне положення, -- вартівники стояли і всякого молодого, інтелігентного чоловіка питали про паспорт і пр. Говорив один товариш. Не знаю проте, як тут порадити. На всякий спосіб, їдучи туди, треба бути готовим на сидження, а це в мене буде аж тоді, як покінчу хоч деякі роботи (повість "Борислав сміється", яка почата недавно). Та й і з другого боку біда: з чого жити? У Ваших, знаю, ґрунту мало, а компетентів досить. Треба буде мені побалакати зо своїми, то перейдемо жити в Нагуєвичі. Там і безпечніше й ширше. У нас ґрунту около 16 моргів на нас трьох братів і четверту сестру (яку треба буде сплатити), - в остаточнім випадку можна буде жити, коби ще попри це мати літературний зарібок, щоб було хоч на книжки, газети та на деяку поправу в господарстві. Отож то тепер хотів би я присидіти, щоб позав'язувати нитки з деякими німецькими газетами, які б платили за роботу. Мене пхали цього року на права до Відня і сам я гадав, — але показалося, що нема грошей, — так я остався тут, та й навіть не записувався нікуди, — благо, що маю легітимацію, видалити не можуть. Вітчим мій рад би був, щоб я конче добивався якого становища, — звісна річ, чоловік в тім лиш бачить вище щастя, що стоїть вище нього своїм становищем. Не знаю, що скаже на мій намір — сидіти дома. Заставить до роботи, це певно, але я тепер дужий став, роботи не боюся. А попри це може дасться й між людьми дещо заробити.

Такі мої, гадки про це діло. Що з того вийде — побачимо. З вітчимом говорити буду аж на Різдвяні свята, коли буду в Нагуєвичах. Не знаю, як, переказати щонебудь до Анни?..."

Останнє запитання найбільше Павлика розгнівало, чого він і не скриває перед Драгомановом : “Або й те: питає мене, як йому порозумітись із сестрою, від якої він був 1¹/₂ милі, 5, а тепер 35 миль, а я за дев'ятьма горами й дев'ятьма водами, у десятім царстві?!! І то навіть не йде про Київ, а про Коломию, 8 годин від Львова... Що ж мені звідси 48 годин до Африки і львов'янам прийдеться в мене справлятись про Коломию в другій частині світу. Ну, та це вже такі речі, що їх трудно когось навчити.” (Переписка, III, 255)

А коли й сестра в довшому листі тільки одним реченням згадала: “...а скажи дещо про Франка”, Павлик післав Анні гроші на дорогу й доручив їхати до Львова. Це було для неї, мов би її “з пекла викупив", бо дома її силували виходити заміж за якогось німця. Про Франка нічого “докладного” не могла братові написати: “але ще буде час знати”.

Саме тоді Франко, зайнятий видаванням нової газети “Світ”, знайшов час на вичерпний лист у справі подружжя з Анною:

Оце хочу дописати кілька слів до сестриного листа, та й сам не знаю, як писати й як думати. Дивне моє положення, Ви це певне й самі зможете догадатись. Тисячні гадки мене зносять, а коли прийдеться їх ясно сформулювати, то хоч що дій, все годі. Бачите, діло важне, і то не для мене самого, а й для других осіб, і навіть не для мене й Анни, але й для багатьох других людей, а тут треба зважитися: так або сяк. Дивно мені на душі і чогось страшно. Не беріть цього з невластивого боку. Мені не йде про власне чуття, про власне, так сказати серце, -- чорт . Ви знаєте може, що я здавна досить скептично відносився до Вашого жіночого питання, все мені здається, що під цим оглядом у нас тепер навіть для людей переконаних і бажаючих найбільшої свободи почувань і життя, мусять все таки при розв'язці власного питання жіночого переважати огляди практичні. Ось таке й моє з Анною. Практичний огляд каже: охоронити її від посіпак, від нужди і всякого силування дома, і цього було для мене досить, щоб приректи їй -- подружитись із нею. Я Вам давно писав, що це зв'язок не з любови, зв'язок не по теорії. Але хіба ж це важна річ? Хіба ж усе наше життя йде по теорії? На бік із цим! І тепер, коли моя рука дрижить пишучи ці рядки, будьте певні, що не це бентежить мене, а інші практичні огляди. Я чую всю вагу нового становища, всю фальшивість мого положення супроти родин і своєї й Вашої. Але й це байка. А чи, бачите, чи здужаю я саме зробити те, чого підіймаюсь, чи здужаю забезпечити її від посіпак та від недостатку, я, сам ні в цім, ні в тім незабезпечений! Візьмім, що піду жити до Косова,- чи думаєте, що тамошній староста не буде й зо мною робити раз у раз те, що з нею? Чи навіть шлюб наш буде для нього чимось, що примусило б його респектувати нас? Та й ще друге — як жити, з чого жити? До польової роботи в мене, як знаєте, мало сили й зовсім нема вмілости. Чи за плугом піду, чи косою потягну, чи що? А жити денебудь у місті — з чого? З її зарібку? Це, признаєте, крайна недоречність. З писання повістей? Коли ж бо за них ніхто не платить. Адіт, я ось, що досі живу у Львові, то вже маю звиш 100 р. довгу, та й то живу як пес, в нетопленій хаті, картоплею та капустою, та й то на кошт робітника. І що тут думати про будуче? Одна рада — йти до Нагуєвич, — тем ще в нас ґрунту трохи більше, але чи буде життя? Я з свого боку, — що я, зеро, я здавна вчивсь коритися, тупитися в куті, зносити життя з усякими людьми, — тому я не входжу в рахунок. Але другі?... А втім мені здається, що коли б я мав запевнений хоч який невеличкий зарібок літературний збоку, я б з Анною міг жити в Нагуєвичах дуже спокійно й гарно. Але тут, як бачите, дві штуки: раз що на це скажуть Ваша мати й менша сестра? А друге, що щоб мати який такий зарібок із літератури, треба: 1) щоб у нас була література, т. є щоб була читаюча публіка, купуюча книжки та газети, а до того треба, щоб упав кордон між Галичиною й Україною, — а це, бачите, яка далека штука, а 2) треба в цій будучій літературі вибороти собі хоч яке таке місце, щоб не писати статтей і повістей надаремне, мишам на снідання. Страшно подумати, яка то машина мусить рушитися, щоб чоловік, одно малесеньке колісце, міг також і собі рухатися.

Ви не скажете, щоб я спав, лінувався до якої небудь роботи, щоб колинебудь втратив надію або віддавався пустому самокритикуванню, яке позором критичного скептицизму маскує лінь та неохоту до праці. Признаєте, що я, хоч часто й дурниці роблю, але все працюю, — та тільки що з того? Хіба мені крім морального вдоволення від того що небудь легше? А втім чорт побери, про себе я не дбав би, — будь я сам собі, я б не думав про те, а йшов наперед із зав'язаними очима. Але на таке в'язатись із другою людиною, якій би хотілось влегшити й її важкої долі ?...

Відписуйте живо, яка Ваша думка й Ваша рада? Прошу Вас тільки не думайте, що це все я пописав на те, щоб спекатися даного слова. Зовсім ні. Я думаю, що треба защитити Анну, хоч би й на крайнє прийшлось, — але тим не менше мені здається, що все таки, доки до крайнього, чоловік повинен шукати й кращого.

Коли б мені можна було денебудь дістати роботу літературну хоч на 50 р. місячно, або й на менше, то здається, що ми вижили б з того обоє, а тоді доля наша запевнена. А як ні, то б хоч було де містити повісті та статті, які я писав

би сидячи на селі, щоб мати хоч яких 400 або й 300 р. річно для підрятунку, то й тоді може б воно якось було хоч до ліпших часів. Але що ж, до всього треба ждати, добиватись, задовжуватись і ще вчитись.

Оце я пишу Вам не в надії, що Ви тому зарадите, бо знаю, що й Ваше не краще, а щоб витолкувати Вам, чого мені страшно й почути Вашу думку, Вашу раду: що нам діяти в тім випадку?

Ждемо Вашої відповіді. Покищо я буду намагатись визичити для неї, хоч в Ред. “Світла” дещо грошей. Відповідайте живо!

Аж моторошно стає від того образу тортурованої свідомости й мучеництва почувань, які добровільно взяв на себе молодий Франко -- шукаючи виходу з понурої нужди щоденної екзистенції.

Павлик, без сумніву, бажав подружжя Анни з Франком. Він же в обширному листі переконував його про всю штучність лолинської історії та про вищість сестри над Ольгою (М. Возняк), а коли події не розвивалися по його волі, шукав ради й помочі Драгоманова й особливо його жінки Людмили. Але Драгоманови, дискретні – не вмішувались у ці тонкі, особисті справи. Раз тільки Драгоманів вихопився з увагою, що Анна “ні се, ні те”-- чого Павлик не міг йому простити (III.498).

Про відповідь Павлика Франкові можна дізнатися з звірювань Павлика Людмилі Драгоманів:

“...відписую: 1) Франкові, що без любови я йому не раджу, особливо ж не раджу, коли він не чує себе в силі узнати чужий світогляд, не пошкодити йому “словоізверженіями”, а навпаки його популярно передати Анні всю позитивну вмілість, не раджу також братися до хліборобської праці й покидати Львів та йти на село, бо однаково з того не буде толку з ніякого боку. Обом же раджу не спішитись, а розважати добре, а коли прийде до чого, то раджу сестрі завжди іти своєю дорогою, бо Франко й тут може напутати своїм політиканством ... (III, 345).

Анна проживаючи від січня 1881 р. у Львові, заробляла дещо шиттям або домашньою роботою, але більшість часу присвячувала шуканню зв'язків із робітниками й ремісниками, яким давала книжки й заохочувала "аби дещо думали про світ". Це все мало впливало на взаємини з Франком; про що вона й писала в березні братові:

“...За Франка я докладно нічого не можу знати, бо я з ним тут мало буваю, а подруге, як би бувала й часто, то не випадає мені говорити про женитьбу. Якби Франко сам мені говорив, то добре б було, я б тоді й докладніше могла знати. Франко то мені таки найліпше сподобався з усіх, але що того — коли відай не буде як уштудерувати, аби Підковалево дістати...” (III, 374).

Анна теж бачила в першу чергу матеріяльні перешкоди й турбувалася про викуп заставленої в Косові частини ґрунту "Підковалево", яка б приносила деякий дохід. Позатим вона укладала вже весільні пляни "без дружбів і дружок" і "без музики", щоб зменшити видатки. Бідна Анна вже в короткому часі побачила свою помилку та писала Павликові:

"... За Франка я була написала дуже великий лист, чому на нього жалуюся, і хотіла до Тебе післати, але прийшла я перед висланням до Франка, а він мені сказав, що приймив би до газети, якби я що написала. Мене це втішило і лист пірвала я. Буду бачити надалі, що й як буде. Франко мені видається гонорненький та й відай таки так, не йнакше, бо до мене, де я сиджу, не прийшов би. Я до нього також не пішла б, якби не товариство соціалістичне й книжки. Жаліюсь на нього, за що жаліюсь (жьілую), а за те навиджу, що соціалізм не покидає. Він коли б ще так зрозуміліше писав для людей, то було б дуже добре. Тебе прошу, щоб нічого Франкові не споминав, що він не приходить, де я, він може тому соромиться приходити, що я в пивниці сиджу. Я де інде не можу сидіти, бо нема за що ..." (III, 403 – 4).

Не було можности вдержатись у Львові працею при газеті "Світ" і Франко мусів виїхати до рідні на село. Передтим писав (11. IV. 1881) до Павлика м. ін.:

“...Насамперед щодо Анни. Вона потрохи й справедливо жалується, що мало видаюся з нею, правду кажучи, у мене раз-у раз робота, і в неї, звісна річ так само, - значиться ніколи. А друге й те, що якось ніколи не можемо розговоритися належно, а може й – не маємо собі що сказати, або я знаю. Про женитьбу я ані з нею не говорив, ані до Вас не писав, бо й що тут говорити? Я старався пересилувати сам себе на тільки, щоб женитьба наша була по можності скріплена й любов'ю, але досі не встиг. А втім і друга річ, матеріальні обставини, як Вам відомо, такі, що тепер про таке діло й думати не можна.

Я ще оце тільки до четверга зістаюся у Львові, а відтак їду до Нагуєвич, без надії навіть вернутися сюди ще коли-небудь, поки не знайдеться якийсь зарібок і не будуть сплачені довги...” (III, 426).

У четвер 14 квітня, Франко справді поїхав до Нагуєвич, не бачившись з Анною. Про його виїзд зо Львова вона довідалась другого дня від їх спільної знайомої Вимутової (освіченої молодої дружини львівського студента), до якої вона часто заходила. Тоді й писала братові при кінці свого листа: «В останнім моїм листі було написано, що я Франка не хочу, щоб зо мною женився. Не знаю, чи ти його дістав? Це є й останнє слово Анни в справі подружжя з Франком. Ще один лист Анни до Павлика зберігся: з грудня, І881, коли вона після двох місяців тюрми й судової розправи у Львові вийшла на волю. Тоді вона відмовляла брата від повороту до краю, бо тут його жде тюрма: “ Ти велико можеш служити для світа, але лиш в тих сторонах, де пан Драгоманов і пан Подолинський”. В цьому листі нема вже згадки про Франка.

Недивлячись на пересторогу сестри, Павлик рішився на поворот, хоч тут його ждала тюрма з присудом за його повість “Ребенщукову Тетяну", бо вже не міг оставатися в Швейцарії живучи з зарібку, що його давав Драгоманів та -- заплутавшись у любовні заяви на адресу його жінки Людмили. Крім пересвідчення про свою більшу придатність у Галичині, не маловажну ролю грала й охота наладнати подружжя Анни з Франком. Одначе з ним нав'язав Павлик переписку аж під кінець 1882, після виходу з тюрми, коли Франко вже другий рік проживав "між курми й телятами" в Нагуєвичах. Відтоді вони нераз проєктували замешкати разом для спільної праці. Були навіть пляни разом закупити хату в Коломиї, Дрогобичі або Станиславові, але про давні подружні пляни в листах уже не згадувалось. Аж під кінець 1884 р. Павлик написав Драгоманову зо Львова:

"... Правда: як буду стояти трохи ліпше, то возьму сюди з Коломиї сестру, щоб тут привчилася до пошти й телегр. Вона до того має велику охоту, і це дасть їй ліпший зарібок, ніж прокляте шиття, над яким майже даремне сидить день і ніч ... Для неї досі не знайшлося відповідного мужа, вона може жити тільки з вповні образованим і людяним чоловіком, ну, а такий її не візьме, бо не має ані крейцера за душею. А втім вона не має охоти виходити заміж..." (Переписка, IV, 307).

І Анна Павлик залишилася незаміжня. Вона не знайшла дороги до серця Франка, для того їй може багато недоставало, але вона зуміла з гідністю зійти з його дороги, бо мала те, що й сьогодні є найціннішим виявом жіночої рівноправности : -- характер. Цю силу й стійкість її характеру цінив Іван Франко, коли задумував із нею одружитись.

З листів Франка до Анни Павлик ні один не зберігся, бо вона, повсякчасно переслідувана поліцією, не могла переховувати своєї переписки. Зате в поетичній спадщині Франка є пам'ятник її піонерської праці — вірш з року 1880 (друкований у збірці "З вершин і низин", 1893) "Анні П.":

Між недрукованими творами поета знайдено ще уривок п. н. Жниця, присвячено А. П.:

Недивлячись на невдачі в матримоніяльних замірах, думка про подружжя не покидала Франка. Називаючи 80-ті роки своєю "великою як на галицько-руські відносини школою життя", Іван Франко подає імена польських письменників і студентів, з якими тоді познайомився. Між іншими згадує станиславівського ученика Дзвонковського, що ввів його в "дім Броніслава Дескура, де під проводом старого й дуже симпатичного господаря відбувалися оживлені розмови молоді, що шукала нових доріг для суспільно-політичної праці" (Нарис іст. Укр. Літер., 363). Цей Вол. Дзвонковський, син землевласника, мав сестру, Юзефу(Осипу) -- ніжну, тендітну й прегарну. Павлик пишучи до Драгоманова про її побут у Косові, додає в примітках, що Франко хотів з нею женитися (IV, 404).

Потвердженням слів Павлика можна вважати вірші поета, найдені в рукописах, присвячені Юзі Дзвонковській. Один з них написаний у Станиславові у вересні 1883 р.:

Кожний артист не визнає в любові національних меж ні расових перешкод. Не дивлячись на те, Франко в любовному захопленні не відкидав їх:

І він дає гарній польці, що його причарувала, такі поради:

Осінню 1883 р. Франко мав намір перебрати в аренду задовжене й невпоряковане господарство дідички Дзвонковської в Cтаниславові, куди задумували перенестися з Павликом для спільної праці над історією української літератури. Для певности Павлик написав до власниці, чи годиться вона, щоб він переїхав туди разом зо сестрою, що мала б вести господарку. Дзвонковська відповіла щоб не їхати. Хоч Франко писав у жовтні, що "проєкт з Дзвонковським розбився оконечно. Ну, це байка, - не світ же на нім був побудований», але ще раз у лютому їздив до Станиславова заключати контракт, що знову, як того Павлик сподівався, провалився зо стидом".

Між віршами поета є ще один слід із тодішніх його нездійсненних подружніх намірів. Принагідно^⁶) згадується про велику симпатію поета до молодої народньої вчительки (кузини Вол. Коцовського), Ольги Білинської, якій присвятив він вірш з 24. 11. 1884:

Віддавна Франко збірався їхати в Україну. Аж на провесні 1885 року вдалося йому побути в Києві й познайомитися з тамошніми діячами, які гуртувались біля давньої "Громади" й трьох інших культурницько-політичних груп. Одною з них був кружок Олени Доброграївни, зложений з 14 дівчат - студенток, що поклали собі ціллю: політичне, національне й економічне визволення України. Мабуть, до них належала й курсантка Ольга Хорунжинська, якої старша сестра була заміжня за Трегубовим, діячем "Громади". Особиста зустріч із Оленою Пчілкою, що близько жила з Трегубовими, теж причинилася до знайомства Франка з — Ольгою Хорунжинською.

В березні Франко вернувся з Києва, звідкіля привіз і задум подружжя з Хорунжинською, як справу не виключно особисту, але залежну від його становища в громадянстві і всупереч його дотеперішнім поглядам, як справу не почувань, а - "доктрини", бо серце поета куди інде зверталось...

Діставши згоду Київлян на видавання літературно- наукового журналу, Франко згідно з їхнім бажанням "залишити сварки" кинувся приєднати для "Поступу" й народовців. Це найбільше розлютило Павлика, що бачив у тому початок невдачі.

Надійшли літні вакації, справу видавництва відложено, а Павлик 15 липня так передавав Драгоманову ситуацію:

"... що буде зо справою журналу, — то тепер і знати годі, бо Франко наваривши каші і з нами і потім з молоддю, сам стрибнув зо Львова аж до — Косова!!" (IV, 404).

В Косові перебувала тоді в рідні Павлика Юзефа Дзвонковська, що порізнившись з матір'ю задумувала на осінь підготовлятися у Львові до іспиту на сільську вчительку. Чи мало це який зв'язок з подружніми плянами Франка, про які згадував Павлик -- невідомо. Мимоходом Павлик додав, що Дзвонковська справді стала вчителькою, але — "дуже делікатна (та прегарна!) швидко померла". (Переписка IV, 420).

А втім задумане подружжя з молодою київлянкою завдавало Франкові немало вагань і турбот. Над цим важливим життєвим рішенням, він багато роздумував і шукав порад. Працюючи тоді над редакцією жіночого альманаху Н. Кобринської, він писав до Олени Пчілки попри редакційні справи:

"... Останнім уступом Вашого листа Ви, ласкава Пані, вбили мені чималого клина в голову. Звісно, о таких речах, як родинне життя Ви компетентніші говорити, ніж я, — а говорите мені таке, що мені аж страшно, звісно, я знаю потрохи, що значить недібране подружжя, але знаю не менш того, що дібрати подружжя є майже неможливо, бо подружжя майже завжди льотерія, яку 99% хибляє. Значиться, що ж тут робити? Дві дороги: або зовсім зректись думок про засновання власного огнища, або — і це мені здається хоч непринципіяльна, а найпрактичніша дорога — умалити претенсії до крайньої можности, не надіятись забагато!

Мені здається, що найбільша частина щасливих подруж основана саме на тій обопільній, взаємній резиґнації, на поблажливості для взаємних похибок. Ех, Ласкава Пані, якби Ви знали, з якими людьми мені приходилось не тільки миритися, але й дружитись і з яким оптимістичним упором я вмію вишукувати добру сторону в чоловіці зовсім упавшім, — ну, та це нехай собі. Даруйте, Пані, що ввійшов на це особистої натури поле і що до повніших, може й зовсім

лишніх уваг докину одну, може й зовсім недискретну: Ваші уваги про подружжя

писані таким тоном, немов би були вимірені на певну одну особу. Коли так, то

я дуже був би радий почути від Вас дещо більше в тій матерії, коли ж ні, то щиро прошу Вашого прощення за це питання.

(З рукописного відділу Полтавського Музею, "Червоний шлях", Харків 1923, стор. 226).

-- «Пригадую собі, що Франко радився з нами, чи має женитися чи ні з одною знайомою йому закордонною українкою» — написав у своїх споминах про Франка — д-р Лонґин Озаркевич, що жив разом із Франком, Андрієм Косом і Ярославом Рошкевичем у мешкані архітекта Василя Нагірного, при вул. Ліндого ч. 3. (Бібліотека "Нового Часу" ч. 7. Львів, 1927).

— "Дарма, судженої і конем не об'їдеш" - такий фаталістичний присуд дав свому жениханню самий Франко, що в час листування з Ольгою Хорунжинською пізнав з далека вродливу польку, Целіну Журовську, службовичку поштового уряду.

Що писали до себе тоді: Ольга Хорунжинська, тендітна панночка з поміщицької родини, освічена й поступова, ентузіястка театру, музики й літератури, та карпатський поет, прославлений син коваля? Чи знала вона, що не серцем її вибирає? Чи теж готова була як він "не надіятись за багато?" Їхні недоступні листи про це нам не кажуть.

"Франко вже поїхав на Україну. Поїхав він умисне по жінку (візьме там шлюб з сестрою жінки Трегубова й вернуть сюда)" - 7 травня 1886 звітував Павлик Драгоманову.

Ольга Хорунжинська — Франко в чужому для себе й старосвітському Львові зразу ввійшла в крутіж усіх турбот матеріяльних і видавничих, зв'язаних із прожитком. Маючи знання французької мови, вона виявляла живу охоту помагати й у перекладах. Де-далі була в не-одному допоміжною в кипучій діяльності свого чоловіка. Тільки ж від самих початків не змогла стати для нього ні музою, ні могутнім джерелом надхнення. Ця роля припала — іншій. Для неї ж в архіві Франка знайшовся тільки один вірш з датою 21 січня 1887, хоч повний щирости й теплого чуття.

Склалося так, що в архіві Франка залишилась переписана рукою його дружини повість «Лєль і Полєль», до якої була йому надхненням - Целіна Журовська. Франко написав її на варшавський конкурс - польською мовою, надіючись на високу надгороду. Героїня повісти прозвана Реґіною, визначалась не тільки зовнішньою красою, але й дарами духа, чого не можна, сказати про її прототипа з чарівним личком, але порожньою головою, з позою взнеслости й зворушливої стриманости, що найпевніше скривала досконалу глупоту. Ось якого листа написала вона 13 вересня 1887 поетові, що повідомляв її про свою повість:

"Шановний пане! У відповідь на Ваш шановний лист заявляю, що моя цікавість не сягає аж так далеко, щоб я мала аж переглядати Ваші манускрипти. Дивує мене лише й не можу зрозуміти, що дало підставу помістити мене у Вашій повісті, бо я нічим не дала причини до цього, а знову не хочу посудити Вас у злій волі, а тим самим у бажанні виявити неповагу до мене, тому полишаю собі при відповідній нагоді прочитати її тоді, коли буде для всіх приступною.

Щодо зацікавлення моїм здоров'ям можу Вас запевнити, що я вернулася зовсім здоровою на душі й тілі. З високим поважанням Целіна Журовська". (З передмови М. Возняка до повісті "Лель і Полель", Рух, Харків, 1929).

Вже на старості літ Журовська-Зигмунтовська призналася, що їй подобалися тільки й виключно.. "брунети"^⁷). В свойому балянсі почувань, поданому в листі до А. Кримського (16. VIII. 1897) поет обчисляв, що ця жінка завдала йому 10 років любовних мук, яких випливом були "Маніпулянтка", "Зів'яле листя", "Перехрестні стежки" й ін. Фантом цієї недосяжної краси блукав і між Франками в прикрих хвилинах їх подружнього життя. А втім Ольга Франко дізналася про це далеко пізніше.

Щиро й віддано піднялася вона влаштувати домашнє огнище, якого так довго й нестримно прагнув Франко. Від початків їхня хата була відкрита для проїзжих гостей, і повсякчасних відвідувачів: товаришів і студентів. Недивлячись на всі невигоди для молодої господині близькі знайомі чоловіка стали її столівниками, до того часто безплатними як ось Павлик, що з перших місяців харчувався в них: "Я там їм обід, разом з Коцовським для доброти домового обіду й для того, що йнакше не міг би користати з бібліотеки".

У своїх листах Павлик доволі часто згадує "Франчиху". З його уривчастих уваг раз у захопленні або спочутті, то знов у гніві й нетерпимості, зарисовується невиразна сильветка малознайомої дружини Франка:

Жінка Франкова, як оказалось, того й дулась і хмурилась на мене і не говорила 1¹/₂ місяця, вкінці сама сказала, що годі далі їсти, не плативши і це якраз після того, коли ми з Франком говорили при ній же, що коло мене велика біда. (Я ж у Франка був випросився й він мені нічого не казав). Мені й самому крайнє прикро було, що не можу заплатити, і за зле їй не беру ... — 22. XII. 1886 (V, 143).

Неперемінно б треба вженитися, а то подохну або вдурію. Думав знайти собі жінку на Україні, якби був туда поїхав (Галичанка ні одна за мене по піде, а зрештою вони якісь недолюдки проти росіянок,- от Франчиха звичайнісінька російська панночка, а й то куди простіша й людяніша від найпоступовішої галичанки — Кобринської^⁸) -- 26. II. 1889.

Прикре моє життя та все таки мені часом видиться, що й сім'я тепер чисте нещастя -- як от погляну на Франків: вічно обоє мучаться і не мають вільного часу для якої небудь роботи, та й тісно в них страх.--11. 10. 1890 (VI, 75).

Платня від "Народа" увільнить Франка від Вислоуха (хоч у Кур'єрі львівськім буде й далі), позволить наймити квартиру обширнішу, дівчину для дітей, і визволить від муки, неспаних ночей і т. і. і його й жінку, яка зниділа на пні.

При нагоді мушу Вам написати про велике горе, яке постигло Франка — украдено жінчиних 3,000 гульд...(V. 227).

Втрата Франків знайшлася... Слава Богу, а то просто біда: одно, що могло наробити багато клопоту своїм людям, а друге, що самого Франка було би вгнало в гріб, бо була би заїла жінка (у них і так війна по поводу докторства, яке Франко вважає втратою часу й сил) – 21.VII. 1891 (V, 234).

...посилати Франчиху так вона не втерпить, , а розкаже, кому треба й кому не треба і з того може піднятися чимала буча в партії. (Я зобов'язав Франка, щоб не смів казати жінці, що таке сталося, бо вона й тут не втерпіла б). Та взагалі вона не вміє мовчати навіть там, де справді треба. — 14. IV. 1892. (VII, 19).

Франко післав мій лист своїй жінці, а та мені заборонила "тривожити його своїми листами" 16. XII. 1892. (VII, 109).

Щодо Франків скажу Вам, що вона, приїхавши до мене з панночкою (тою, що привезла мені з Києва гроші), наробила мені чимало сцен перед гостем і другими, обвиняючи мене в несотворених речах, супроти Франка і т. і. Це мене збісило, і я назвав ці видумки по іменні. Такі речі, як "отстраненіє" мною Франка од “Народа”, виступ проти його докторату з зависти, що він їде вище мене, крадіж мною Франкових статтей — я мусів опрокидати при всіх, та й Франко став тут по моїм боці — листами. Просив я Франкову кривавими сльозами не порушувати цих дурниць при посторонніх людях, та ніяк не вмолив. Це найтемніша хвилина в моїм житті, тим, що вона кине негарне світло на на нас обох із Франком на Україні. Я через те писав Вам про Франківщину, що бажав так направити його на добру дорогу (він мене рідко коли слухає, а вже зовсім не слухає, коли йому сказати що просто й ясно: так я просив його прочитати мою статтю в “Народі” про попівство, для зорієнтовання а він відповів уступом у Курієрі Львівськім, що Ви маєте). Ви очевидячки мусіли делікатно писати Франкові про мої з ним відносини, а Франчиха виводить із того, що я лізу до Вас з усякими "дрязгами". Франко очевидячки також сердиться на мене за це. Після того, що Франко сказав жінці, що я йому не даю спокою своїми листами... і листу Франчихи "відчепися" від чоловіка, — мені майже неможливо писати до нього, тим більше, що він на це все мовчить. Почекаю, може вийде що після докторату, та й то навряд, бо між нами нема гіршого посередника над його жінку. В ній, мов у дзеркалі, ярко відбилися всі добрі й лихі боки Франка, а так як вона слабіша розумом і образованням та ще й прибита дітьми й т. і. сімейними злиднями, то

вона стала просто коректурним листком із масою помилок, що мусять бісити такого прихильника жіноцтва як я, а до того в мене самого нерви хворі... — 24. 1. 1893 (VII, 136- 137).

... я не видержав і кілька разів назвав завини Франкової брехнею. (Я вмію панувати над собою, та цим разом я просто взбішений). Звісно, і Франко буде лютий на мене за жінку, бо я сказав перед людьми, що в справі маю на нього більше право чим жінка. Все діло в тому, що Франко все чисто розказує жінці, з чого в неї виходить хаос і почасті й шкода для справи, яку вона путає. Нема в нього того нюху, що може переварити чужий мозок без шкоди для інших і для справи. Я би про це Вам не розказував, якби не те, що вона псує відносини Франка зо мною й іншими людьми. І годі мені сказати: Бог з ним! — 31. 1. 1893 (VII, 149).

...я раз сказав був словечко проти принципу Франків: д и т и н і в с е м о ж н а, та почув від Франчихи докори, за побуту її в Коломиї, що в сімейних справах я деспот — і то якраз перед Киянкою... — 1. VI. 1893 (VII, 227).

...Коло нас добра мало: Франкова мала вибух крови і лежить хвора. — Франко в розпуці. — 9. VIII. 1893 (VII, 274).

Був у Франків. Він взагалі дуже прибитий м. ін. й Вашими докорами... А вона, бідна, недовго буде жити— у неї сухоти. Перед чоловіком сяк-так держиться, щоб його не добивати, а передо мною плакала, що так марно сходить зо світа. — 18. II. 1894. (VIII, 35).

... між мене й Франка влізла клином Франчиха, яка стає чим раз більше безтолкова й зла, а він по своїй слабохарактерності, нічого їй тут не скаже і я завше виходжу дураком, коли не мошенником. — 30. X. 1894. (VIII, 144).

При цих щирих і безпосередніх виявах Павликових поглядів на дружину Франка не треба забувати, як цю відвертість свого товариша розцінював Франко:

Ольга Хорунжинська-Франко без сумніву мала найкращу волю бути гідною дружиною Івана Франка, її часті й небезпечні подорожі в Україну й Росію з важними дорученнями піддержували взаємини наддніпрянців із галичанами. Живо цікавилася вона видавничими плянами радикалів, виєднювала дозвіл російських властей на висилку в Україну творів Франка, займалась розсилкою львівських видань і деякий час адміністрацією часопису "Народ"...

Ось яке поліційне донесення з 2 липня 1893 дістав російський консул у Львові, К. Г. Губастов:

"В департамент поліції неодноразово поступали вказівки, що Ольга Федорівна Франко, яка проживає в м. Львові (вул. Зиблікевича, 10), дружина відомого галицького соціяліста Ів. Франка, уроджена Хоружанська, спеціяльно займається відправкою в Росію контрабадним шляхом нелегальних видань. Означені вказівки підтвердилися і в минулому квітні у Варшаві і Харкові затримано два транспорти відправлених туди Франком закордонних революційних видань. Разом з тим були одержані відомості, що Франко і його найближчий підсобник по ввезені в Росію політичної контрабанди, студент Львівського політехнікуму Толочко, знаходяться в межах імперії, з огляду на що зроблено було розпорядження про старанний їх

Однак, тепер, встановлено, що згаданий знаходиться у Львові і співробітничає в місцевому журналі "Жизнь", який підбурює польську молодь до організації в царстві польському заворушень, а Ольга Франко тимчасово проживає за кілька миль від Львова, в м. Грудно, де саме і друкується більшість польських соціяльно-революційних видань, розповсюджуваних у Росії.

Беручи на увагу, що особа галицького революціонера Івана Франка добре відома австро-угорському урядові і що революційна діяльність дружини його і Толочка спрямовується, без сумніву, на шкоду обох держав, я маю честь уклінно просити Ваше превосходительство про зміст цього повідомлення довести до відома належних властей і переговорити про можливість прийняття відповідних проти подружжя Франків і Толочка заходів і притягнення їх до відповідальности. При щасливому розв'язанні цього питання дуже було б бажано досягти негласного пред'явлення Вам речових доказів, які будуть відібрані при обшуку, для зняття копій із адрес листування та інших предметів, що заслуговують уваги" ^¹⁰).

А все те йшло в парі з недостатками й невигодами домашнього життя. Тісна хата з малими дітьми стала робітнею, місцем сходин та безпереривних відвідин гостей зблизька й здалека, нічлігом приятелів і студентів. Треба було залізного здоров'я й сталевих нервів на таке життя. І Ольга Франко в початкових роках була настільки витривала, що зуміла наклонити чоловіка до осягнення докторату, захищаючи його перед М. Павликом і другими, що могли тому перешкодити. Побут Івана Франка у Відні -- це її заслуга. Правда, вона прагнула, щоб Франко зайняв університетську катедру — бо це направило б матеріяльні основи їх родинного життя. Можливо, якби це життя проходило в добробуті, не прийшло б і до остаточної катастрофи.

Тільки винятково можна дошукатись і її слідів власних зацікавлень: ім'я Ольги Франко видніє в списку авторок ''Першого вінка" (інтересна з фолкльорного боку стаття про родинне життя бойків), як видавець квартальника “Життя і Слово”,

як видавець збірки "З вершин і низин" у 1893 р., а як колишня учасниця театральних вистав у Києві переклала вона для українських читачів гарну статтю з французького журналу "Фіґаро" про великого актора Муне-Сюллі (Літ. Наук. Вістник, 1899, травень). Умовини життя Ольги Франко не дозволяли на більші успіхи. Кілька днів після того, коли вона разом з Н. Кобринською брала участь у львівському жіночому вічі (травень, 1892) М. Павлик писав: "Франкова ...поїхала в Росію – там у неї страшенні сімейні драми. Вона так прибита дітьми й бідністю, тіснотою мешкання у Львові, що забула й те, що знала в пансіоні."

А втім Франко дбав усіми силами, щоб дати матеріяльне забезпечення своїй родині. Для неї пішов він "у найми до сусідів" працювати в польських видавництвах. Для неї хотів навіть покинути свій рідний край і виїхати до Америки: “Франко написав до американських русинів, що готов туди поїхати, редагувати “Америку" і інше, та ще не відписали...” сповіщав Павлик Драгоманова 9 серпня 1888 р. Франко готовий був їхати з весною, а покищо мав слати матеріяли для “Америки" - однак з цих плянів нічого не вийшло, бо рідня жінки спротивилась. На всякий випадок Франко й Павлик мали забезпечити редакцію “Америки” повістевим матеріялом та вістками з краю. Павлик багато роздумував на цю тему, ба навіть радив Драгоманову їхати туди й перебирати редакцію “Америки”. Зате Франкові ввесь час відраджував і так писав про це до Драгоманова:

"... Франко ж зразу був готовий, хоч я йому казав, щоб перше подумав заки предложить їм. Я ж усе таки думаю, що шкода йому туда їхати, раз тому, що там такої літературної сили ще не треба, а потім, що він тут потрібний, а туда, по мойому, повинні їхати лиш лишні тут люди. Що там би мав більше грошей, то це дурниця, бо чоловік живе не тільки хлібом, а й духом суспільности: на чужині ж тяжче пановання, ніж у ріднім краю бідовання – так по крайній мірі я чую. — 10. IX. 1888. (V, стор. 240).

Для добра своєї родини (хоч і з думкою про загальне добро) Франко силкувався добути катедру української літератури в львівському університеті, на що ремствував Павлик, боячись, щоб Франко не покинув політичної діяльности: "Мені просто лячно подумати, що він пустившись на професуру, мусить перекреслити все зроблене ним добро, - - особливо тепер, коли над його сім'єю висить жебрача бідність." (24. 1. 1893). А втім Павлик і не довіряв у здібність Франка відповісти всім труднощам вимаганих передумов. Тоді на становище професора університету треба було дістати прихильну оцінку комісії професорів за друковану наукову працю, зложити усний іспит перед спеціяльною комісією й виголосити перед професорським збором і університетським сенатом (ректор з прибічною радою) "габілітаційний виклад."

Врешті 20 березня 1895 щоденник "Діло" сповістило про — габілітацію доктора Івана Франка дня 22 березня в годині 5-ій дня в 3-ій залі лівого крила старого університету на тему "Розбір "Наймички" — поеми Т. Шевченка".

Після викладу молодь у захопленні обступила Франка, а коли час був іти -- "відступила від вікна непоказна жіноча постать. Це була дружина Франка — Ольга Федорівна. Маленька, худорлява, бліда, з бистрими рухами, чорними очима. Вона збоку приглядалася, тепер замішалася між молодь і мовчки йшла до чоловіка." Молодь проводила Франка з університету на вул. Глибоку, де він тоді жив. "Опинившись біля фіртки у високому, почорнілому паркані, Франко сказав: "Бувайте здорові, спасибі!" З цими словами пішов у двір з дружиною, яка всю дорогу мовчала". Цю картину подав учасник цієї події, тоді молодий студент, Денис Лукіянович, що знав Ольгу Франко від 1887 року, але тільки тепер зрозумів ту жінку, що присвятила своє особисте життя великому поетові й діячеві^¹¹).

Коли нема любови в подружжі — лишаються жертва й посвята. В подружжі Франків посвята була обопільна. Франко поклавши своє особисте щастя на

жертівнику «соборности» («треба було вженитися з придніпрянкою, і то з більш освіченою курсисткою») та прийнявши національні потреби за базу для свого подружжя—-знайшов у Ользі Хорунжинській дружину податливу й готову, засвоїти собі тон, клімат, звички й ритм його життя. Вона, передбачлива й чесна в свойому осуді, більше дбала, щоб помагати свому чоловікові, ніж щоб подобатись йому. Динамічна й підприємчива ввесь час присвячувала дітям і чоловікові, ними займалася й для них трудилась. Та тільки посвята ця випливала — з любови. В тому відношенні Франкові можна признати цю правдиву, перемогу мужчини, за яку вважає одна з визначних сучасних письменниць-- коли жінка добровільно визнає мужчину своїм призначенням. Ольга Хорунжинська визнала Івана Франка --призначенням, судьбою свого життя.

Досі невідомо, чи тяжкі матеріальні злидні, глибокі розчарування після даремних довголітніх змагань, чи спадщинність, що тяжіла невмолимо над своєю жертвою — кинули Ольгу Франко в психічну недугу, що закрила перед нею назавжди свідомість власної долі.

Франко для сучасників був взірцевим батьком і чоловіком. Попри обурення Павлика на прив'язаність, щиромовність і льояльність Франка до своєї дружини,

є й інші, правда, скупі свідоцтва, що говорять про його родинні й товариські прикмети. В роках 1901-19І4 Франко з ріднею перебував літній вакаційний час у мальовничій Криворівні в Карпатах. Тоді часто бував гостем у місцевого пароха, о. Олекси Волянського, що так м. і. згадує Франка:

"... Зараз з самого початку перебування в Криворівні Франко з'єднав собі загальну симпатію в населення, а в мене ще більшу пошану своїм поведенням, бо кожний признаєть, що поведення нашої української інтелігенції на селі, під час її літнього побуту, не малий вплив має на нашого селянина.

А власне цим своїм поведенням дав він доказ своєї високої інтелігенгенції та культурности, бо зараз першої неділі той ославлений "атеїст" явився в церкві, зайняв місце поміж господарями, а коли почалася Служба Божа, підійшов до крилоса й співав разом із дяками. Тут мушу зазначити, що всі літники криворівнянської кольонії ходили на недільні Богослуження до церкви, а особливо поява Франка і Грушевського викликувала велике враження на населення, а це відмальовувалося на його лицях, та ще з більшою пошаною відносилися мої парохіяни до них за те, що не соромилися зайняти своїх місць у церкві між господарями і так стоячи поровень з ними слухали Служби Божої.

... Франко своїм примірним поведенням і то всюди, де не сходився б з людьми, ніколи не порушував теми про віру й церкву, а де хто другий необачно щось такого сказав, він своїм рішучим словом затер це немиле враження необачного вислову.

Пригадую собі, як Франко, приявний при якійсь такій полемічній дебаті про віру, не забирав зовсім слова, а коли полеміка доходила до точки кипіння, тоді сказав: "Лишім ми віру нашому народові, бо то є ще один амальґам, який його держить!" І цим способом перервав дискусію в найгарячішій її точці.

... В подружньому житті Франко був добрим чоловіком та люблячим батьком, а що при своїй праці потребував спокою, то ж керму домашнього огнища держала в своїх руках д. Франкова, якій Франко без застереження піддавався, а хоч поблажливість матері супроти дітей ішла часами до безграниць, то Франко, хоч бачив це й зовсім не похвалював, однако годився з тим, бо "мама того хоче".

Що року робили ми прогульку далеко в гори (до границь трьох царів, себто до цієї точки в Карпатах, де сходилися границі трьох держав: австрійської, угорської й румунської).

На таку прогульку запрошували ми й Франка, який дуже радо приставав на наші запросини, не сподіваючися жадної перепони.

Тим часом д. Франкова, яка чомусь не могла брати участи у цій прогульці, заложила своє veto, і ледве вдалося моїй жінці та докторовій Курівцевій переконати д. Франкову, що Франкові не загрожує жадна небезпека й під гарантією обох вище згаданих пань удалося виєднати йому позволення на цю прогульку.

З причини того veta д. Франкової мали ми сто потіх на цій прогульці, бо коли лише Франко забалакався довше з котрою з пань, то ми всі перестерігали його, щоб не забував на те, що очі всіх звернені на нього, а по гарних днях прогульки, може наступити буря з блискавками та громами.

Ці докори вправляли і Франка в ще ліпший гумор та ще з більшою енергією віддавався він фліртові, вишукуванню грибів та ловленню пстругів, наскільки наш прогульковий табір ставав на відпочинок або нічліг ...

Взагалі Франко вмів вести товариську бесіду та надати їй такий напрям, що не тільки бавила, але й учила, а своїм інтересним викладом зацікавлював навіть найбільше байдужих на все людей ...

...Його лице завжди мало вираз задумливости, а з очей його можна було вичитати, що під високим його чолом нуртує безупинна гадка про почин нового або про докінчення початого ним діла.

В товаристві, чи то високо чи мало вчених, чи з більшою чи меншою освітою заховав завжди свою рівновагу й ніколи не дав по собі пізнати, щоб його це мучило. Супроти людей гордих та зарозумілих, особливо для таких, що ніби чимось на літературному полі відзначилися, себто, що їх друкували, був без пощади ...

Для дітей, не тільки своїх, але для всіх дітей, був незвичайно ласкавий, а любови та ніжности для них могла б йому неодна жінка й мати позавидувати. При тім умів так достроїтися до них, що ніколи не попсував їм своєю присутністю їх гармонії, при якій небудь їх забаві, часами й сам брав живу участь у забаві, щоб зробити й цілій малій братії яку приємність" ^¹²).

До початка 90-их років відноситься спогад про Франка Миколи Голубця, коли він з другим шкільним товаришем відвідав Франкових дітей:

"... Франкові сини Петро й Тарас були старшими від мене всього на рік-два, дочка Гандзя була молодша. Тому, коли ми вдвох з Пушкарем прийшли до них, то дитяча забава зашуміла на добре. Осторонь від нас держався тільки найстарший син Франка, пок. Андрій. Щоправда, я, хоч і бавився, то раз-у-раз поглядав на двері Франкового кабінету. Я лякався, що він може вийти й нагримати на нас за крик, а відтак, що він не вийде взагалі й я не матиму змоги його побачити.

Та він таки вийшов. Я злюстрував його постать одним поглядом. Людина середнього росту, сильно збудована, з пухкими рудавими вусами й такою ж буйною чуприною. Що в першу чергу кинулося мені у вічі, це його винятково високе чоло. Сорочка на ньому була очевидно вишивана... Під лівою пахою був у нього оберемок книжок. Франко збирався кудись іти. Та проходячи попри нас, він зупинився й запитав привітним голосом:

Я не зрозумів алюзії до мого прізвища й не відповів.

- Ну, ну, бавтеся, але не забудьте про лекцію на завтра! - сказав Франко й від-ходячи від нашого гурту погладив мене по голові.

Як тільки Франко вийшов, ми кинулися до його кабінету. Я приляг до бюрка, що стояло посередині і пробував відшифрувати свіжо записані листки. Та це було неможливе. Франків почерк був особливо нечиткий. З черги я глянув довкола - книжки й книжки. Шість набитих ними шаф, а крім цього дві-три скрині з брошурами. Книжки в шафах гарно оправлені, з витисками - українські, московські, польські, французькі, й що мені найбільш заімпонувало – жидівські.

На одному з бокових столиків стояв "ріг обильности" – в золоченій оправі з візитними карточками в ньому, на стінах кілька образочків. В цілому кабінет Фрaнкa відбивав від решти помешкання. Там був безлад і пустка, тут чистота, порядок і розмірно багацько обстанови. Так і видно було, що тут, а не в кухні чи їдальні був панацей мешкання.

Дружини Франка я тоді не бачив і взагалі, як тепер собі з'ясовую дитячі враження, її приявности в домі не відчувалося. (Мої спогади, Літер.-наук. додаток

Батьківську любов Франка утривалив картиною зо своїх споминів – Богдан Лепкий, що згадав нічліг Франка з його синком у домі свого батька:

«...я на пальцях перейшов залю та несміливо зазирнув до гостинного покою. Франко сидів на кріслі коло канапки, обтулював дитину і присипляв її якоюсь казкою, мабуть, одною, з тих, що склалися на збірку: "Коли ще звірі говорили".

Не знаю, чому, але образ цей був для мене якоюсь дивною несподіванкою. Такої батьківської ніжности по суворім і поважнім Франку я тоді не сподівався. І та жанрова картинка до нині залишилася в моїй пам'яті. Якби я був малярем, то радо переніс би з голови на папір". ("Три портрети", Львів, 1937, стор. 44).

Цим хлопчиком був Андрій, найстарший і найздібніший між 4-ма дітьми Франків, найбільше прив'язаний до батька і ним найбільше люблений. Його втрата була для Франка одним з найболючіших моментів. На похороні припавши на коліна коло домовини поет не міг утулитися від спазматичного плачу...^¹³)

Подружжя як апотеоза любови та любов як основа подружжя -- не були уділом Франка. Не зазнав він і справжнього родинного щастя. Навіть придбана врешті своя хата, з-зовні чепурна вілла з садком, замісць принести злагоду й спокій — ховала недостатки, крики безумної дружини та власну недугу й безпомічність.

Величній у свойому післанництві поет був ним і — в любові. Жінку, яку любив, хотів бачити побіч себе в спільному змаганні до високої мети, у рівності, волі й братерстві, у взаєминах людських, щиролюдських: не володарів і рабинь, не експлуататорів і жертов, але щирих і вірних союзників. А до цього наша сучасність щойно наближається.

Зпоміж багатьох жінок, що любили й адорували поета, не можна назвати ні одної, що їй завдячував він повноту щастя в коханні, якого прагнув він своєю ясною, чистою й промінною душею. Чи це вина сучасниць, заскорузлих і малодушних, чи доля трагічної раси поетів – засуджених на поталу смутку, розпачу й страждань, чи призначення геніїв бути самотніми...

Герой «Зів'ялого листя» -- цієї незрівняної містерії любовних мук і хвилювань,

Немов античне фатум тяжить на ньому прокляття мук:

Одна тільки жінка зайняла в душі Франка місце окремішне й незаступиме. В свойому серці носив він античний респект матері. Вона в житті була йому провідною зорею:

В хвилині розпачу до неї одинокої звертається поет:

Її одну згадав він в останній хвилині свого конання. Глянувши на змінене й спустошене недугою своє обличчя, Франко прошептав: "О, який я нещасливий, якби так моя мама мене побачила!..^¹⁴) Чи в ясному до останнього віддиху його умі віджила картина смерти його матері, що вмірала з образом його гнівного погляду? Чи його скорбна душа бажала теплоти материнської в останню дорогу, куди збірався — самотній і опущений ?

Він же в "Мойому Ізмараґді" навчав "любого брата чи любу сестру, що читатимуть оті рядки":

1)Цитати з листувань— наведені з праці Михайла Возняка п.н. "Автобіографічний елемент в оповіданні Франка — На дні" (місячник "Живе Слово", Львів 1939 та В-во Львівського Університету, 1955) і Переписки Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (видав д-р Лев Когут, Чернівці; 1910 -1912, т. II - VIII). Підкреслення в текстах - нові та деякі мовні й правописні зміни, особливо в "Переписці" Павлика. "Переписка" в 3-ох оправлених книгах —власність бібліотеки Українського Національного Об'єднання – У.Н.О. в Монтреалі.

2 ) В біографічних згадках про Франка повтаряється викривлений образ його шкільних років, як ось: "А в школі Василіян ще збільшилися немилі обставини школярського життя, де навіть самі вчителі насміхалися й збиткувалися над несмілим і заляканим селюхом. Боязкий, неодягнений і нечесаний хлопчина надавався на посміховище товаришам і безборонну жертву вчителям...''

Проти такого неправдивого насвітлення виступив Франко в львівському журналі "Учитель", стверджуючи, що "ті слова могла сплодити тільки хвора фантазія письменника, що не вміє уявити собі селянського хлопця йнакше, як боязким, неодягненим та нечесаним. Щоправда, бували в мене в перших днях шкільного життя прикрості з товаришами, але ті прикрості були хвилеві та скороминущі і швидко перейшли в приємне товариське співжиття. Так само про вчителів Василіян, під котрими я проходив ті три роки нормальної школи, з виїмком о. Телесницького, що мав пасію до биття дітей, не можу сказати нічого злого, а навпаки, такі вчителі, як клирик Крушельницький, що був господарем кляси в другій клясі, о. ректора Барусевича, що вчив німецького в третій клясі, катехиту о. Красіцького, родовитого поляка, та о. Немиловича, пізнішого ігумена, що був у нас господарем у четвертій клясі. згадую, як про світлих, гуманних та симпатичних людей, що вміли впоїти дітям не страх, а замилування до науки та до чесного, трудящого життя". (Уривок статті "В інтересі правди", написаної 23. X. 1913).

3) Володимир Чапельський у своїх спогадах "З родинної хроніки", друкованих в журналі "Арка" (Мюнхен, 1948, стор. 38 - 42) відкрив "першу, велику, ідеальну, молодечу любов" Франка. Нею мала би бути тітка автора, чорноока і смуглява попадянка в селі Добрівлянах, де Франко перебував літні вакації в 1878 р. і наст. Є в цих споминах багато живих картин (напр. поява дівчини-німфи серед стручків фасолі немов Міцкевичівської Зосі в коноплях) та діяльоґів-розмов з Франком і про нього. Це все розповіла авторові тітка Наталія Яворська в Лучинцях 1903 р. та призналася, що має від Франка "хорошу, малу книжечку, вишивками прикрашену", а на її першій сторінці виписаний поетом прекрасний вірш до неї, але, на жаль, не хотіла цеї пам'ятки показати. Для сільської попадянки вірш поета їй присвячений міг мати особливу вагу, тимто й епізод цей набрав у її уяві виняткового значення. А втім підчас студентських мандрівок такі випадкові "музи" траплялися на кожному приходстві і це вже сила й чар поезії могли кожній підказувати, що вона "перша й найбільша".

Не відомо, скільки в цих ревеляціях правди та вигадки, бо нема в спогадах В. Чапельського ніяких вказівок, що доказували б слушність цього "відкриття".


DC.Metadata
[ HOME ]		Читальний зал (повні тексти)
		<<< Повернутись \| Початок \| Далі >>> ЛЮБОВ І ПОДРУЖЖЯ "... Було це року 1872, саме по полудні в суботу перед Зеленими Святами... Моя мама лежала в передсмертних муках, конаюча. Вранці в суботу я сидів у школі й мене напала страшна, ненатуральна, шалена веселість. Я сміявся без упину від 8 до 12 години. Прийшовши на станцію (в Дрогобичі), я почув — ну, що почув, не знаю. Знаю тільки то, що був дощ, я був голоден, не їв обіду, не обзирався, тільки почувши, що мама вмирає, як стій побіг піхотою до Нагуєвич. Я прибіг по полудні, мокрий до нитки і застав маму конаючу Вітчим сидів під вікном і чесав вовну. Я став коло постелі, не говорячи ні слова, — я тільки дрожав, — ані сльозинки не капнуло з моїх очей. Мама не могли говорити, але дивилися пильно на мене. Як виглядало тоді моє лице, — не знаю. Другого дня вранці мама вмерли. Вночі вони ще говорили з другою жінкою, (я спав) і тота жінка передала мені ось які слова: "Боже, Боже, — казали небіжка — мій Іванцьо прибіг з Дрогобичє, став коло мене і так сі чогось гнівно на мене дивив, так гнівно, що Господи! Що я йому зробила злого?..." (з листа до Ольги Рошкевич, серпень, 1878 р. ^¹). Це потрясаюче останнє бачення з матір'ю, яку він безмежно любив, крім болю й розпуки залишило в душі вразливого юнака рефлексію: "Хто знає, чи та причинка психічної муки, яку я завдав моїй мамі в останніх хвилинах її життя, не схоче страшним способом відомститися на цілому мойому житті?..." Маючи 9 років, Іван Франко втратив батька, 15-річним хлопцем залишився без матері. Немов заплатою гіркого сирітства був розголос, що йшов за Франком від наймолодших років. Ще недорослий школяр - гімназист стягав увагу своїх наставників, учителів, товаришів. Хлопчина позначений феноменальною пам'яттю й мовними здібностями, сильно вирізнявся від свого довкілля ^²). Як було не подивляти того, хто зумів слово в слово переповісти ціле-годинний виклад професора історії? Як не пишатися товаришем, що Іван Франко шкільні задачі писав віршем у формі історичних поем, епопей і драм, до того на різних мовах?! Ще перед закінченням гімназії його твори друкувалися в львівському студентському журналі "Друг". Близькі товариші знали, що автор "Джеджалик" - це Франко. Йому віщували блискучу життєву кар'єру, для найближчого оточення він став свого роду "зіркою". Звичайно під час літніх ферій він перебував у родинних Нагуєвичах, помагаючи пасти худобу й збірати врожай. Інакше влаштувався Франко в 1874 р. скінчивши 7-му гімназійну клясу: замість їхати до свого села, пішов у мандри в Стрийські Карпати і тоді відвідав в Лолині коло Долини свого молодшого товариша, якому помагав у науці — Ярослава Рошкевича. Його батько був парохом Лолина, де вже дійшла була слава найздібнішого в Дрогобичі гімназиста, що сам заробляє на своє життя. З особливою цікавістю оглядали гостя обі старші сестри Ярослава: Ольга й Михайлина (Міня), що вже досягли ступня "паннів на відданні". І Михайлина таким його з того дня затямила: "Якось перед полуднем Франко прибув у Лолин в дивовижному вбранні: в чорному, довгому сурдуті, в краплистих штанях, в чоботях з високими халявами і в чорному м'якому капелюсі з широкими крисами, який різко контрастував із цим вбранням. На палиці за плечима він ніс пакунок у краплистій хустині. Виглядав Франко дуже бідно". (М. Возняк). З гарним і милим обличчям, але — ні чепурун, ні особливий красунь, хоч вславлений здібностями, Франко своєю появою не був для молодих дівчат "мов удар грому" від першого погляду. Та вистало ввійти з ним у розмову і чар його особовости притьмом тріюмфував. Живим, товариським темпераментом, даром розповіді, гумором і дотепом чарував він своїх слухачів, а бистроумністю й широким начитанням -- імпонував свойому оточенню. Найстарша між 4-а дітьми о. Рошкевича, Ольга, з різьбленим обличчям і чорними очима, давала себе разом із другими слухачами вести розмовам Франка на літературні теми. Вже тоді заставляв він їх слухати не тільки своїх чудових деклямацій "Кобзаря", якого знав на пам'ять, вибраних місць Ґетового "Фавста", але й власних творів... Після майже місячної гостини в Рошкевичів Франко відбував дальше намічену мандрівку горами, але нові враження не затерли Лолина. З його поворотом до Дрогобича Ольга Рошкевич одержала від нього у вересні перший лист, що започаткував їхню переписку на довгі роки. Найближчий Великдень Франко перебув у Лолині, де записався в пам'яті Михайлини Рошкевич — своїм новим, модно скроєним одягом. Під час свят Ольга виявила Франкові стільки прихильности, що він писав їй про "відчуття радости нового життя"... З перспективи кількох років молодий поет таким себе тоді бачив: "Поза наукою, поза читанням книжок шкільних і нешкільних він не знав світу, пройшов гімназію дитиною, аскетом... Незвісне досі чуття любови до жінки прокинулося в ньому, почало будити його молоду кров,— розкрило звільна його очі на дійсне життя, розвіяло книжковий туман, крізь який він досі мало добачав дійсного світу." ("На дні"). Історію цього першого кохання в житті поета вимовно ілюструють листи його й Рошкевичівної (на жаль, досі ще в цілості не видані). Початкова стриманість Ольги була диктована прийнятими конвенансами: її мати вважала таке листування непристойним, тому вона просила не писати їй аж до літніх ферій. "Ви не знаєте, як усі мої думки нерозлучно зрослися з Вами, --а мій характер не такої конституції, щоб я міг забути" - відповідав Франко, що крім мрій про спільне з Ольгою майбутнє, писав і про свої літературні пляни: "...Нещодавно написав я малий томик віршів і дав до друку, — це має бути мій перший більше публічний виступ на поетичному полі. Якою стала доля цих бідних віршів, досі я не знаю, — добродій доктор Омелян Огоновський, мабуть, узяв їх під свою цензуру. Мій приятель, якому доручив я вести всю справу, писав мені нещодавно, що добродій доктор сказав,що він бачить тут, правда, багато таланту, багато уяви, - але мало естетики й історії. Якщо вони вийдуть, пішлю й Вам цю мою першу літературну спробу. Тепер працюю над другим томиком, - - Ви можете, розуміється вгадати, що Ви єдина інспіруюча муза як першого так і другого..." (26. V. 1875). Замісць заповідженої збірочки (що вийшла в наступному році як "Балади й розкази") Франко вислав Ользі покищо "на день 11 юлія 1875" візитну картку з віршем: Хвилі щастя золотого, всі надії, думи, сни, пісні, втіхи серця мого, дні свободи і весни, все, все, що лиш завдячаю згадці про Твою любов, я в день нинішній желаю — сто раз більше — Тобі знов! Ох, чи Ти ще пам'ятаєш свого друга, світе мій? Чи про це коли згадаєш, що забрала мій спокій? Прости, що не можу дати, жадного Ти дару днесь! — Ох, в одно лиш я багатий, но Ти того не приймеш!... Днесь не можу й серця свого дарувати вже Тобі, Твоє воно з часу того, як я первий раз тя вздрів. Ользі Рошкевич Іван Франко. Виїхавши на університетські студії до Львова, Франко глибоко переживав непевність, яку вносила Ольга в його почування. Була це звичайна жіноча "дипломатка", що її вимагала тодішня гра ловлі на жениха в усіх попадянок. Колишні слова Ольги: "Сподівайтесь, що все буде добре" скріпили в ньому надію й він домагався щирої відповіді, замість її повсякчасного: "Пізніше, пізніше! Говоріть наперед із батьком!" І Франко дістав від о. Рошкевича апробату вважати себе за "претендента до руки" Ольги. Офіційних освідчин ні заручин не було. Ще ж невідомо, наскільки вигляди на рожеву майбутність "многонадійного" молодця виправдають себе. А покищо, він надалі мав наглядати над наукою Ярослава Рошкевича, що до VІ-ої гімназійної кляси перенісся до Львова. Для того вони навіть, разом замешкали. Зв'язок і контроля повністю забезпечені, решту мав показати час. Але Франко не думав терпіти цієї уляглости старосвітським звичаям і обичаям. Він завжди обурювався на всі заборони листування, а коли ж Ольга знову просила не писати якийсь час, в його листі до неї з 30 жовтня 1875 є м. ін.: “... А тепер я хочу поставити ще декілька питань, у додатку до тих усіх, які я ставив Вам від початку нашої знайомости, а які всі лишились без відповіді. Хай і тепер не буде відповіді, якщо так мусить бути. Отже найперше мушу повторити питання: що думаєте про мене?, — які Ваші почуття для мене? Знаю, — подобатись я не міг Вам ніколи, ані щодо мого зверхного вигляду, ані щодо моєї поведінки. Я й ніколи не рахував на це. Знаю також, що я спричинив Вам не одну прикрість своїми листами, своєю настирливістю. Не маю наміру тут усправедливлюватися. Ні, — я тільки збираю разом враження — і я запримічую, що у Вашому серці з згадкою про мене мусять в'язатися самі неприємності. Ваша теперішня поведінка усправедливлює мої слова. Але це не докір Вам. Ні! Однак Ви колись сказали мені, щоб я надіявся — Ви навіть дали мені пізнати, що я не був зовсім байдужий для Вас, що Ви "спочуваєте" мені, — а це, думаю, може давати мені підставу й тепер поставити Вам це питання: чи почуваєте Ви що для мене або ні? Прошу Вас, — будьте зовсім щирі, відповідаючи на моє питання! Якщо Ви настоюєте на те, щоб я дотримав слова, яке я дав Вашому батькові, то я зроблю це. Але якщо Вам подобається, щоб я покинув усяку думку про Вас, то так само я зроблю це без супротивлення. Тому не в'яжіться жадними оглядами! Найперше — свобода почуття! Я був би найнещасливішою людиною на світі, якщо моя особа, навіть моя присутність або моє кохання в'язало б Вас у чомусь або якнебудь шкодило Вашій свободі. Сподіваюсь, що Ви вдостоїте мене письмовою відповіддю. Усно, на жаль, не можу говорити про це! А втім, Ви маєте перед собою не того Франка, що кохав Вас колись гаряче і тепер ще теж дуже кохає, — Ви маєте тепер перед собою письменника, мертвого на все, що не книга й папір. Але коли Ви не відповісьте мені, нічого не відповісьте, то, думаю, маю право вважати це відмовою на моє питання. Прошу Вас, виконайте це моє прохання, і хай Бог дасть, щоб я ніколи вже більше не докучав Вам своїми проханнями. Сподіюсь, що нарешті Ваша відповідь буде щира й походитиме від серця, — а більше надіятись я не маю причини". Цим листом Франко поклав край усій мінливості й недомовленості. Ольга нарешті написала бажану відповідь і відтоді Франко вже відкинув зворот "пані": «...Серце моє так не навикло звати Тебе "Пані", що й руці годі не слухати серця". З того 1875 року повного надій, розчарувань, мук і радости молодий студент написав сонет про "Жіноче серце'', з якого Ольга може бути гордою. І не тільки вона одна. Жіноче серце! Чи Ти лід студений, чи запашний, чудовий цвіт весни? Чи світло місяця? Огонь страшенний, що нищить все? Чи ти, як тихі сни Невинности? Чи як той стяг воєнний, Що до побіди кличе? Чи терни, чи рожі плодиш? Ангел ти надземний, чи демон лютий з пекла глибини? Чим б'єшся ти? Яка твоя любов? В що віриш? Чим живеш? Чого бажаєш? В чім змінне ти, і в чім постійне? Мов! Ти океан: маниш і потопляєш, Ти рай — добутий за ціну оков. Ти літо: грієш враз і громом убиваєш. ("З вершин і низин", 1693) Ольга знала німецьку й французьку мову й радо приймала всі поради Франка, що їй читати. Він хотів, щоб його вибрана працювала над власною освітою й поділяла його погляди, щоб пробувала заправлятися до літературної праці. В альманаху "Дністрянка", що вийшов у Львові 1876 р. він помістив її переклад "Сімнадцяті й двадцять перші уродини Марії -- Софії Шварц" (під псевдонімом "Надежда"). Під його впливом Ольга визбувалась дрібноміщанських пересудів та починала повільно наближатися до тої духової атмосфери й проблематики, що в ній жило львівське студентсво. Через брата Ярослава мандрували до Лолина книжкові новості, що їх Франко міг в той час придбати, а з ними й свіжі твори Золі, до яких перекладу він Ольгу гаряче заохочував. Блискучі іспити в університеті, одержання високої стипендії, жвава творча праця, а з нею ріст поваги й популярности Франка між молоддю, склонили батька Ольги погодитися на одруження її з Франком. Здавалося, що вже незабаром здійсняться мрії закоханих. Сповнений цими надіями й лист Франка, написаний весною 1877 року: " .. .Тямиш, вечорами нам не хотілося розставати! Щасливі хвилини, глибоко ви врилися в мойому серці, — і нераз аж сумно мені стане, коли навернеться гадка: ні, це надто хорошо для мене! Хто зна чи в свойому житті я діжду коли таких других вечорів!... Мені тепер приходить на гадку, що я сказав до Тебе: при щирій любові щастя повинно рости, а не зменшуватися! Нічого тужити за минулим! Ми молоді, світ ще усміхається, — жити хорошо, любити хорошо!..." Але в тому самому листі повідомляє він про нагінку на студентську молодь: "... Нас усіх гостро слідять і хочуть як мож скомпромітувати. Не досить того, що нас тут окружили шпигунами, але навіть раз-у-раз шлють письма до російської амбасади у Відні (до Новикова), де описують кожного як соціяліста й чорт знає що, — а це в тій цілі, щоб скоро котрий із нас появиться в Росії, сейчас із ним туди, де козам роги простують .Ми тут заперестали всякої переписки з заграницею, що й до нас не доходить нічого, зрештою знаємо напевно, що всі письма й посилки до нас і від нас на границі розпечатуються”. Немов передбачаючи в зв'язку з цим ускладнення, Франко радив Ользі "подумати про яке-небудь зайняття", що дало б їй на майбутнє економічну незалежність. Ці перешкоди приніс раптовий арешт Франка і поліційний трус у Рошкевичів. Хоч обшук був без успіху, бо Ольга завчасу поховала всі листи й брошури Франка в пасіці, але в очах обуреного о. Рошкевича, як зрештою всієї галицької "опінії - це, була компромітація, скандал! Дізнавшися про це Франко звернувся листом до Ярослава Рошкевича: "... Заразом напиши мені, з яких то причин Твій батько так страшно розгнівався на мене, що, будучи у Львові, навіть не хотів побачитися зо мною. Для мене видається такий гнів чимось таким, що не має найменшого сенсу, - бо й що ж це значить гніватися на чоловіка в нещасті, — як коли б я сам собі це зробив, і то ще йому на збитки? Для того будь такий добрий і при найближчій спосібності напиши до дому й донеси отцеві Рошкевичові, що надіюсь його з донькою бачити на моїй розправі. Прошу тебе конче написати це і відтак донести мені дослівно відповідь, щоб я знав, чого маю держатися". (22 вересня, 1877) Як можна було передбачити, о. Рошкевич не був на розправі, а шкода. Може б і тоді постава молодого ідеаліста промовила йому до серця, як і одушевляла всю молодь, що прислухувалась процесові; згадує про це д-р Іван Куровець: “Дуже нам усім імпонував молодий Іван Франко своєю характерністю, сміливим виступом у суді й промовою, яку виголосив із запалом дзвінким, металічним голосом (Спомини про Івана Франка, Львів, 1927, накл, "Нового Часу”, стор. 21). Після виходу Франка з тюрми прийшли найбільш патетичні й водночас трагічні перипетії його кохання з Ольгою. Гостра заборона о. Рошкевича приймати Франка в Лолині й продовжувати переписку з ним зродила конспірацію з її різними хитрощами й підступами. Книжки й листи передавали тайком товариші, а часом висланий поштою лист мав тільки кілька байдужих слів, а чисті сторінки великого аркуша, натерті соком цитрини або цибулі, вкривалися густо дрібним почерком Франка. Крім того значені крапками літери в книжках були теж способом листування. Нерідко листи пропадали й в наслідок цього приходило до непорозумінь. Ольга спершу домагалася, щоб "любий Івась" випровадився від Павлика й чим скоріше "піддався всім татковим умовам". Вона вже давніше часто повторяла: "Покинь ту роботу, віддайся мені, старайся наперед злучитися зо мною, а тоді вже побачимо, що далі робити". І Франко був переконаний, що їхній "роман мусить іти не тою, що досі дорогою, і не може надалі ограничитися письмами й зідханнями, -- пора думати про життя" ... Він мав різні "пляни", про які хотів говорити "усно". Хоч побачення було неможливе, але їхні взаємини набрали нової сили. Ольга писала: "Пощо нам гризти та турбувати одне одного? Хіба ми не можемо любитися й так? Любімся, поки молоді, поки кров гаряча!" - "Ох, якби я хотів -- відповідав Франко -- щоб це була правда, щоб можна було звікувати здалека, одно від другого і ввесь вік вічно любитися платонічною любов'ю! Хто його знає, може це й правда, — може другі можуть так жити, -- я тільки про себе знаю, що не можу! Платонічна любов швидко навкучиться, саме тому, що не достає їй того, чого саме конче вимагає розумна, правдива, любов, — зміни, яку приносить практичне життя, спільна боротьба за свої переконання, за своє існунання! Такого життя ураз із коханою особою я бажаю, бо воно одно зможе розвинути любов правдиву, зможе платонічну любов зробити зовсім реальною, сильною, зробити елементом життя, таким конечним, як хліб або повітря"... (30 липня 1878). Листи Франка з цього періоду визначається особливою чуттєвою силою й красою вислову. А втім поет був далекий під типу закоханця, що віддався безплідним мріям, пасивним роздумуванням, самодратуванню й бездіяльній тузі. Він кохав, мріяв, страждав при акомпаньяменті наполегливої й безпереривної праці. Це були часи видавання "Громадського Друга", "Дзвону" й "Молота": "Друкую дальшу книжку нашого видавництва, кінчу "Bоа Сопstгісtог", редаґую й порядкую різні “Вісті з Галичини”, пишу "Критичні письма", пишу до "Tygodnia" і "Ргасу" та ще й наукові роботи для університету, — ось представ собі, на якій я тепер розірві! Вже й очі починають мене боліти, — але це байка, - треба жити інтенсивно, коротко а дільно, раз а гаразд, це моя засада". Франко нестримно прагнув побачення та скрито змовлявся з Ольгою визначуючи для зустрічі відомі їм місця серед гірської природи в околицях Лолина. Готуючись до неї на 10 травня поет починав свою "Картку любови". Зближаєсь час, і з серцем, б'ючим в груди, Я вирвуся, щоб бачити тебе, порвати пута фальші і облуди, що тисне нас і по душі скребе, пробить стіну, якою людська злість нас, друже мій сердечний, розділила, не знаючи, що в наших серцях сила, якої ржа упідлення не з'їсть. Зближаєсь час, і, радісно тремтячи, в твої обійми щирі кинусь я, і скаже мені цілунок гарячий, що будь-що-будь, а ти повік моя! Моя і невідлучна! Бо сльозами і горем ти звітована зо мнов! Нема стіни, перегород між нами! Не знає стін, перегород любов! Всі пута, що засліплення й зла воля на нас вложили, нам на біль — порвем! Отруту, що нас нею щедро доля поїла, — виллєм з серця і затрем усякий слід тих споминок важких, які мов черви серце підгризали, щоб навіть тіні темнії від них на наше вольне щастя не лягали. Зближаєсь час, коли подібно нам, по довговічних боях, муках люди прокинуться, гнилий розмечуть трам, що їх давив, і щиро грудь до груди, уста до уст притиснуть, мов брати, приязним, щирим словом, заговорять, позбувшись пут недумства, темноти і зависти, і людовладства, й горя. 1 травня, 1878. Про цю проектовану зустріч Ольга звірилась сестрі та разом з Михайлиною пішли в назначене Франком місце, прив'язуючи слідом червоний гарус на смереках, щоб Франко знав, якими стежками лісом вони проходили. В здогадному місці Франка не зустріли, а він тим часом дожидав їх на іншому узбіччі гори: Плив гордо яструб в лазуровім морю, широко круг за кругом колесив, а на горі в ожиданні і горю, лежав я й лету яструба слідив. Я ждав на ню, свою єдину зорю ... Мов яструб бистро я сюди спішив — від рана жду, думками поле орю — Нема голубки! Серце біль здушив. Нема голубки! Тільки яструб в'ється! Нема голубки! Тільки серце б'ється! Вже ніч. — В розпуці знов я геть пішов. А за ліском на цій ж горі чекала вона ввесь, день на мене, виглядала, тужила важко й плакала за мнов. 10 травня 1878. Не дочекавшися Ольги, Франко зважився, “мов яструб” явитися на приходстві, зчинивши переполох серед жінок, що боялися повороту о. Рошкевича, а він, побачивши Франка, обурений заборонив його приймати та в довгій із ним розмові домагався покинути всі наміри й надії на Ольгу. Ця драматична подія не відстрашила молодих. Вони знову домовлялися на побачення в Лолині в серпні, коли батьків не буде дома. Надіючись на це побачення, Франко серед кипучої видавничої праці мов на дозвіллі писав свої незрівнані, довгі любовні листи: "Я знов пишу до Тебе, Кохана, пишу не з проханням, не з жаданням ніяким, не з жалобами на долю, — пек їм, тим жалобам, - пишу просто зі потреби висповідатися, вилити все, що набралось у мене в душі, поділитися всім з другою, щирою людиною. Не знаю, що такого сталося зі мною. Потреба — чутися близьким комусь, знати, що хтось щирою думкою бере участь у всім, що чоловік робить, — потреба взаємного, живого, ненастанного обміну гадок і чуття — така сильна в мені останніми часами, що я не можу здержатися, щоб не написати до Тебе хоч би оцього листа На мене щораз то частіше находять хвилини тяжкої задуми, і я мимоволі відновлюю раз-по-раз у своїй пам'яті Твій любий образ. Бажання — побачити Тебе в мене щораз сильніше, хоч обставини спиняють мене на силу. Такі хвилини я переживав хіба в тюрмі, коли безконечно довгими зимовими ночами я лежав на сіннику в темній казні й старався живо викликати перед своїми очима Тебе — всю, якою бачив я Тебе в найкращих, найщасливіщих хвилинах нашої любови. Чи вернуться коли тоті хвилини — ні, чи прийдуть коли подібні хвилини?... Ох, хвилини щастя такі рідкі в кожнім житті, а особливо в моїм! Я всіх їх можу на пальцях почислити. І це, значиться, — чоловік жив, був молодий, любив усім жаром молодої, першої любови!... І це, значиться, — найвище щастя, найвища поезія життя осягнені, — більшого, кращого нічого не надіятись!... Я не раз мав би охоту прокляти все це життя і всю його поезію в купі з його поганою прозою, — коли б я не знав, що тисячам-тисячам це життя дає тільки саму прозу і сто раз поганішу від моєї, — коли б я не знав, що Ти мене хоч трохи любиш, — хіба не правда? — і що Ти готова ділити зо мною не тільки поезію, але й прозу життя. ... Ах, то була б розкіш! Якби в тій хвилині я міг бачити Твоє лице — усміхнене так як тоді, коли Ти перший раз поцілувала, — або покрите рум'янцем гніву так, як тоді, коли я Тебе перший раз поцілував!... ех, калейдоскоп, калейдоскоп, — коли Ти почнеш крутитися, вирувати передо мною ? ... Як умієш, то молися, щоб це швидко наступило! Тоді чень уступить з моєї груди той проклятий біль, який — та ну його!... ... На мене находять такі хвилини, що я рад би затерти всяку пам'ять про Тебе, коли я лютий, пригадуючи собі кожне Твоє слово, кожний жест, усміх, жарт, — Ти не знаєш, який я буваю лютий. Тільки одно, з чим я не можу справитись, — одна хвилина, якої не можу з пам'яті витерти, не можу до разу осміяти, спрофанувати, — це хвилина, коли я в приступі злого гумору не відповідав на Твоє питання: Чи Ти мене любиш? — тямиш, цьому вже рік минув, — а Ти зразу всміхнулася, а відтак залилася сльозами. Пощо на світі Ти тоді плакала? Якби не ці сльози, — знаєш, — я би був досі Тебе вигідно забув! Ці нещасні сльози, — вони мене й досі печуть! Ех, ви жінки, жінки! Ані ваші ласки, ані ваша краса, ані ваша доброта не так небезпечні, як ваші сльози! І пощо було Тобі тоді плакати? Чи почавши сміхом, не могла Ти й сміхом докінчити, розреготатися на голос?... А це було б так хороше! Я би був досі забув Тебе і забився в книжки мов хробак та не гадав про будуче. "Буде, що буде! Згину з голоду, то сам, — що кому до того! Я свобідний!" А тепер ні. Нещасливі сльози мене зв'язали. Я шарпався то сюди, то туди і, розуміється, — собі ж на втрату, а не на зиск. Ти розгнівана на мене. Це факт певний, А втім скрита нота гніву звучала вже в Твоїм гарячім, любовнім листі. Я чув її добре. Це був також сміх крізь сльози. Але що ж, — Любцю, — Ти не гнівайся, — проси тільки Бога, щоб швидко, швидко я зовсім втратив розум, пам'ять, — мені вже недалеко до того, — щоб вогненний калейдоскоп закрутився передо мною! Щастя непам'яті! Щастя забуття, — коли вас діждатися?... Ти знаєш те зілля, — воно росте всюди по луках, з якого корінь розварений і зажитий мірно — поволі, поволі вбиває чоловіка, нищить його м'язи висушує як скіпу, розстроює нерви, відбирає ясність очам, притуплює мислення і вкінець зовсім убиває чоловіка? Ти знаєш це зілля? Воно є в мене, — відвар з нього, зіляний у пляшочку, стоїть у шупляді, — дорога зовсім близька, - тільки ті сльози лежать поперек дороги. А все таки якось безпечніше жити, маючи близько себе такого спасителя! А пляшечка з жовтавим плином така сумирна, спокійна — зовсім не страшна. Правда, — я починаю діставати гумор! Читаючи повищий уступ, Ти знов посмієшся. Ах, Твій чаруючий сміх – чи вчую я його ще коли? Знаєш, — сидячи в тюрмі, я нераз серед глухої нічної тиші чув цей сміх зовсім виразно!.. Хто знає, — посиджу до півночі, — Павлик давно спить, — місто втихне,- може також і нині почую той сміх. Бо щож, — довше чень він не буде летіти з ґанку перед вашою хатою аж сюди! А почути я почую, не бійся, — вухо в мене гостре, а пізнати — Твій сміх пізнаю! Ти зважила може, що в хвилинах, коли любов або яке інше глибоке чуття мене найсильніше опановує, я тоді наймилішій особі справляю біль? Це правда, - може бути, Ти признала це вже давно так, як признала в страшній хвилині друга жінка, яку я після тебе (значить ступінь, а не час), du Eifersuechtige (Ти ревнива) найбільше любив" . . . В дальшій частині цього листа Франко наводить останню зустріч зо своєю матір'ю, яку подано на початку. В іншому листі він намагається заспокоїти сумніви Ольги: “......Серденько дороге, вір же Ти мені й моїй любові так, як я Тобі вірю. Я ж, як сама знаєш, люблю Тебе першу в житті, пізнаючи й люблячи Тебе, я пізнавав жінку перший раз. Ти знаєш, що відколи я Тебе побачив, аж дотепер _ любов до Тебе була моєю провідною звіздою, що вона стала для мене чимось так природним, так конечним і сильним, як само життя, як друга природа. Не гризися, Любочко, я остану Тобі вірний як досі, а ніяка жінка не зможе витиснути Тебе з мого серця! Я надіюся, що швидше чи пізніше ми злучимося, що будемо жити хоч би й з дня на день, але раз-у-раз працюючи, борючись і тим самим усе більше люблячись. “ Серед усіх цих листів є один, далекий від любовних воркувань, винятковий своїм змістом і розмірами. Це лист з датою 20 вересня 1878 р., який в опінії самого автора скидається радше на наукову розвідку. Він і справді може вважатися унікатом у світовій любовній епістолографії славних людей. В ньому Франко представив коханій своє світоглядове віровизнання. Ця деклярація його поглядів економічних, політичних, релігійних, соціологічних і практичних на його думку потрібна, бо "з одного боку розсіє деякі ілюзії, а з другого скріпить її віру в нього і в ті принципи, за які він хоче боротися до останньої хвилини життя". Давніше він нераз натякав на ці справи, а після виходу з тюрми він навіть постановив: “... для діла великого, святого діла, якому посвятив своє життя, — відректися тої слабости, розірвати останню нитку, що в'язала його з давнім життям”. Але тоді Ольга, відповіла йому таким "гарячим і сердечним письмом як ще ніколи." Тому він так мотивує цей лист:" “...Як колись ми будемо жити разом (я вірю твердо, що ми будем жити разом), а Ти, наприклад, почнеш знов в'язати моє переконання і здержувати мене від зроблення того, що мені велить робити совість, то я перестану Тебе любити, покину Тебе, не питаючи на жадні побічні огляди. Тому, думаю, тим потрібніше тепер прояснити нам обопільно свої переконання бодай у найзагальніших рисах, і то у всіх головних питаннях". Правдоподібно, Франко не був далекий від правди, припускаючи що цей лист у формі наукового трактату буде скучним для Ольги. А втім ті його уступи, в яких він висловлює свої погляди на подружжя, могла вона прочитувати з цікавістю, інша річ, чи з одушевленням і апробатою: “...Подружжя по моїй думці, треба все вважати з двох оглядів: яко акт релігійний, формальний... і яко акт соціологічний, означаючий сполучення двох людей спільною волею і симпатією до спільної, обом любої праці... Треба, щоб обоє ті люди, що лучаться між собою, були наскільки можна належно розвинені, щоб їх темпераменти були згідні і любов настільки сильна, щоб не щезала за першим-ліпшим прозаїчним, щоденним випадком: треба любови здорової, органічної, яка не ідеалізуючи любий предмет, не строячи його в небувалі прикраси, не розпадається при першому дотику дійсного життя. Любов правдива може повстати в чоловіка здорово й нормально розвиненого, — вона спокійна, чиста, похожа більше на щиру приязнь, на почуття своєї рівности й солідарности з коханим предметом, - і така любов спосібна перетривати всякі нещастя, - бо вона одно з люблячих робить для другого конечним, природним складником життя, так як повітря, хліб, книжку, працю. Це було б одно, а друге, що потрібно, - це високої, гуманної й чесної цілі, за яку тото подружжя боролося спільною силою ввесь вік; тота боротьба одна може вічно піддержувати їх любов, бо люблячи спільну ціль мимоволі любиться й ціниться кожного, хто йде до тої самої цілі... ... А третя умова щасливого подружжя при теперішніх обставинах — це обопільна свобода ділання: одне не повинно в'язати другого, повинно бути вирозуміле на всякі похибки другого, від яких не є свобідний ні один чоловік, — загалом повинні поступати приязно й тактовно . . . ... Переходжу тепер до третього пункту, а саме до відносин між мужчиною й жінкою. Вже з досі сказаного легко вирозуміти, що я признаю для жінки право й обов'язок зовсім рівного розвитку і становища в суспільності, як і для мужчини. Ти сама мала спосібність не раз переконатися наочно, як я відношуся до всяких церемоній моїми і конвенієнцій, якими обставлений зв'язок мужчини з жінкою, — так само й я переконався, що й Ти не менше розумно й ліберально відносишся до всього того, що заключається в пустій фразі "не випадає". А втім, думаю, що цей пункт у нашому будучому житті буде нам робити найменше трудности, бо щодо мене, то вже сам мій темперамент, м'який і податливий, далекий від усякої тиранії. Одного тільки боюся, а саме того: нераз мені лучається, живучи ближче з деякими людьми, що, коли вони через якенебудь глупе поступовання втратять у мене поважання, то я стаю для них хвилями дуже прикрий, несправедливий, їдкий,- це поступовання пізніше болить мене самого, коли розважу все ближче, — але в даній хвилині не можу зміркуватися. Це одна з моїх найпоганіших хиб, — така хиба, над якої усуненням я працюю від кількох літ, а все надармо. Але я надіюсь, що, живучи з Тобою, не тільки не буду мати ніколи причини бути для Тебе несправедливим і відмовити Тобі свого поважання (що затруїло б і моє життя й Твоє), але що, навпаки, Твоє тактовне поступовання зможе відучити мене цієї поганої хиби. На тому кінчу своє confession de foi (віровизнання)". Дівчата з т. зв. "добрих родин" від поколінь виховувалися в тому дусі, що їх призначенням на цій землі є заложити нову "добру родину" і це все. Про подружню любов говорено рідко, це не належало до доброго тону і того "паннам на відданні" не поручалося. Ольга під впливом Франка доволі багато читала й була обізнана з новим течіями, які нуртували між тодішньою молоддю, то ж для неї були оправдані такі вимоги як любов і взаємна пошана в подружжі, але спільна праця й боротьба за спільні ідеали — могли її радше охолодити або й відстрашити. Вона ж уже пережила наслідки того по боці Франка, коли його заарештовано й засуджено. Тим часом йому хотілося на ці теми з Ольгою обмінюватися думками: "Якби Тобі було що неясне, то напиши, а мені буде дуже приємно пояснити Тобі, що треба,- а особливо дуже мене це втішить, що Ти думаєш над тими поняттями, аналізуєш їх". А втім, вона їх розглядала по свойому. На заклики Франка: "Пиши, працюй, збирай матеріял, — скільки можеш, - це ж єдина наша надія, яка поможе нам перемогти лиху долю, з'єднає нам узнання й забезпечить життя. Праця, думка й сміле поступування" — вона неначе шуткуючи. наперекір йому робила закид, чи бува, не є його ідеалом жінка-письменниця..." І Франко вияснював: "Ти боїшся, чи моїм ідеалом жінки не є жінка-письменниця, Ти, значить, не знати, чи зможеш стати таким ідеалом. Любцю моя, - цим не журися. Ідеал мій це жінка в повному значенні слова, жінка-людина, жінка — мисляча, розумна, чесна й переконана, а таким ідеалом Ти можеш бути, — а втім до того ідеалу загального додати ще лиш жінку люблячу, гарячу, сердечну, щиру, і це ввесь мій ідеал, — а таким ідеалом Ти напевно будеш. Коли я налягаю на те, щоб Ти пробувала своїх сил в літературній роботі, — так це не для того, що, думаю (так як і Павлик), що на цім полі найшвидше будеш мати з часом дещо заробити і що на всякий спосіб робота подібна до моєї зближує Тебе зо мною, може вказати найбільше спільних інтересів ніж усяка друга, і тим самим скріпити нашу любов і збільшити наші сили. Але коли по пробах покажеться, що Твоя сила замала до подібної роботи, то вір мені, серденько,- що займаючися всякою другою працею, будеш мені так само дорога як і тепер. А знаєш, чому б я ще дуже бажав, щоб Ти пробувала зайнятися літературною роботою? Ось чому: тота робота ще найбільше веде з собою свободи, розвитку думки, незалежности, — вона для жінки відкриває далеко ширше, краще й надійніше поле до самостійного життя, як усякий другий зарібок, усякий другий уряд, до якого вони бувають допущені..." Навряд, чи Ольга, сумнівалася в силу цих принад своєї жіночости. Адже ж він їй писав: "Яка Ти добра, сердечна, щира.!.. " Але не її типом була бойова речниця жіночої рівноправності!. Вона могла вдоволено почувати себе "вільною" й в матеріальній залежності від чоловіка. Ще й в сучасній нам цивілізації більшість жінок шукає підпори в мужчині та з цілим спокоєм і безпекою продовжують ролю власности свого самодержця. Бо й чому ж би ні, коли вони на це знаходять відповідних мужчин? Такі жінки, якщо надаються для цеї ролі, можуть навіть багато досягти й визначитись у своїй суспільності, не менше від других, що вибрали інший рід кар'єри. І вони можуть вповні почувати себе — вільними. До цієї категорії належала й Ольга Рошкевич. Вигляди на заробітки пером могли їй цілком слушно видатися нереальні. Бо яку ж вона мала надію на свої переклади чи писання початківця, коли найбільший тогочасний письменник (як вона називала Франка) мешкав і проживав на борг та не мав навіть мінімальної суми грошей на університетську оплату? До того вона належала, як видно, до жінок, що знають собі ціну й знають, чого бажають: "...я до роботи лінива, я до нічого не здала. Ми з образуванням і талантом не нарівні, ... а лише таке подружжя може любитися стало й правдиво" (27. XI. 1879). А втім Франко своєю безприкладною працею старався всіми силами здобути підставу для екзистенції — для їхнього подружнього життя: "Загалом і тепер уже в других краях зачинають дивитися на нас, як на кадри "молодої літератури". Ось Анжельо де Ґубернатіс, славний італійський учений, видає лексикон біографічний усіх живучих поетів і літератів, де влізуть також і наші біографії ураз з списами й оцінкою наших писем. Розуміється, з того ще нічого говорити про якусь “славу”, - її я впрочім мало бажаю (не скажу, що зовсім ні), але головне діло – чень удасться яким небуть способом добитися якого кусника хліба, обезпечити собі будучність і підставу до життя з Тобою, моя зірочко кохана...”(Зима,1878-9). Не тільки Франко нарікав на повсякчасну відстань у їхній “паперово-атраментовій” любові. Не менше прикро відчувала це й Ольга: “Ах, Івасю мій любий, де поділися тоті наші давні лолинські вечерки, коли то був з ними п. Павлик? Все бувало заведем якусь займаючу бесіду, або хоть і забавляємося по-дитинному, то все то не видавалося мені так “Geschmasklos”(банально), як тепер. Признаюсь, що я тоді найбільше навчилася. Чи вернуться для мене ще такі веселі, недармовиті години? Чому я далеко від Тебе? Мені нудно, бо я сама і все мов чужа посеред товариства...”(22 січня, 1879) Тому й рішилася на одчайдушність – тайний приїзд до Львова, щоб побачитись з Франком, за що він був безмірно вдячний: “...Передовсім мушу Тобі сказати, що опісля цілої історії чуюся таким сильним, здоровим, вдоволеним, веселим, охочим до роботи, що, бачиться тепер зможу переламати всякі труднощі, які мені послідними часами насувалися... ...Справді, штука сказати, що я тепер гадаю о Тобі,- хиба б хотів виразити це звичайними, плиткими фразами, що поважаю Тя, як уперед, - а люблю далеко дужче, бо ліпше знаю, що вражіння, які я виніс були такі хороші й щасливі й чисті, що з них не могло виродитись нічо погане або нечисте або сумне. Чи це толкування ясне досить? Думаю, що ні, бо воно ані не виражує моїх мислей досить сильно, ані не оперте на докладній аналізі тих вражінь. Ах, до такого аналізу в мене ще не було часу! Я як той купець, що привіз з Індії повен корабель всяких дорогоцінних скарбів і тішиться ними, любуєсь наперед їх красою, хоч ще не мав часу розпакувати їх і придивитися кожному кавалкові з осібна. І в тому нема нічого злого. Я ж звичайний чоловік і не можу – не хочу аналізувати сейчас кожне хороше враження, що мене вдоволяє, тішить, ущасливлює само собою, без усякого аналізу...” З тих років, його молодости з “п'ятиліття 1874-1879” походить вірш “ЛЮБОВ”: Хоч, і пізнав би я всі мови І ангелів, і всіх людей, А якби я не мав любови, Був би як кимвал той твердий, Був би як мідь гучна й пуста, Й мертві були б мої уста. Хоть міг би я пророкувати, Знав тайники подій усіх І віру міг могутню мати, Що й гори порушати б міг, А в серці б я любви не мав, Нічим би був, нічого б не здолав. І хочби все добро своє Віддав я бідним без принуки, Хочби і тіло та життя Віддав на смерть, на тяжкі муки, А в серці би любви не мав, Нічим би був, нічого б не здолав. Любов бо довготерпелива, Ласкава й смирна й знає честь, Не зависна, не пакіслива,- Любов за нас пішла на хрест. Негорда, честі не бажає, Терпить, відплати не шукає. Гнів їй далекий і все зле, Неправда й раз її не тішить, Лиш правда потішає все, Все зносить, кожному все лишить, Все вірить, все надію має, І все, і все перетриває. Любов ніколи не загине! Хоч всі пророцтва заніміють, Хоч людська мова в безвість злине, Всю мудрість в пил вітри розвіють, Вона живе, все оживляє, Вона все, все перетриває. (Друг, 1875) А втім смілива прогулька Ольги до Львова тільки приспішила катастрофу. Батько цим разом ужив гостріших засобів: вся переписка Ольги була перевірювана, кожний крок підгляданий. Це її зв'ялило. Тільки один вихід бачився їй: одруження з теологом Володимиром Озаркевичем, що від кількох місяців до неї залицявся. Так вона й написала, Франкові. У відповідях Франка нема ні скарги, ні благань: "Вважай, що моя доля - вітер у полі і що хто знає, куди мене кине. Вважай, наскільки різниця між долею моєю й Озаркевича і рішай...” Своє рішення Ольга так мотивувала: «...У мене добрий замір і чисте сумління, — я не скривджу нікого. Тому добровільно й радо йду заміж. Спитаєш: чому казала я все, що конче буду ждати на Тебе? Я по правді це говорила, но тепер перервані навіть і ті мізерні способи зносин, які були між нами за ті два роки розлуки. На Тебе ждати би ще зо три літ, а мені не спосіб тут. Скажи ж тепер, чи Ти не забув би сам за мене, не чуючи за той час ні про мене, не переписуючись, не видячись може ні разу, бо я ту в страшенних карбах...” Франко відписав аж на цей наступний її лист, що благав його відповіді: "...Страшно мені! Пропала я на віки! — Відпиши мені, прошу тебе дуже, Івасю, сли не на інше, так май увагу на моє здоров'я. Я хвора з того страху, з того непокою, — тяжко мені на грудях, з сил упадаю, часто сон неспокійний . Переміни треба конче якоїсь, єсли хочу бути здоровою. — Ані з ким порадитися,— сама я сама, опущена. Що ж мені чинити? Хочу повінчатись з другим, щоб зноситись з Тобою свобідно, а не крадькома, як от переписка наша від двох літ. Но, а Ти за це гніваєшся на мене? Сли через то я так низько упадаю в очах всіх чесних людей, сли через то трачу в Тебе всьо, повагу, приязнь і взагалі кожну добру думку, яку не покидав Ти о мені від початку, так я тоді і вінчатись не буду, тоді однако мені, бо той упадок гірше, лютіше, страшніше смерті"... Ця логіка Ольги, що вона виходить за іншого, щоб вільно зноситися з Франком і для їх обопільного щастя, була для Франка, "роздираюча серце", та він опанувавши біль, старався й її зрівноважити: “...Правда, люблячи Тебе, я повинен і терпіти враз із Тобою, але Ти не забувай, що моє давнє місце в Твоїх особистих ділах зайняв другий і до нього все це належить у найближчім ступні. Між нами можуть бути тепер тільки зносини ділові, не інші, і чим скорше ми – по моїй думці – відкинемо всі особисті споминки й зв'язки, чим скорше уладимо такі чисто літературно-наукові зносини, тим менше прийдеться нам терпіти непотрібного жалю,- тим повніше будемо могли повернути всю свою силу в діло, якого домагаєсь від нас наше переконання”... В парі з цим повідомляв Ольгу про успіх її перекладу Золі “Довбні”, яку “розхапують”, бо “ім'я жінки-переводчиці всіх вабить”. Вінчання Ольги відбулося 14 вересня 1879 р., після чого вона не припиняла своїх листів до Франка. Вона вдається в легковажно-свавільний тон на тему самого листування, коли її сестра заставши її над листом завважила: “От то, одного виправила на ординацію, а до другого пише!”...Гм! Вона того не робила б ніколи, ну, а я роблю – і що з того? Я роблю, бо мені так добре й не бачу в тому нічого злого”... Це в два тижні після весілля вона мріє про побачення з Франком, пишучи, що небавом поїде до Відня, а дорога туди й звідти веде через Львів!... Ольга засипувала Франка листами, вишукуючи способи для їхнього побачення. Відповіді Франка не збереглися, а тільки коротенькі натяки в листах до Павлика, якому ще в червні писав: "...Покищо я не писав нічого, бо формально одурів і зідіотів тут серед усякої погані. Цілими днями лежу або ходжу й проклинаю все, а до жадної роботи не можу взятися, хоч гинь. Моя лолинська історія, Богу дякувати, кінчиться, і як всі правдиві історії – сумно, сказав би трагічно...” В день вінчання Франко звітував Павликові обширно про видавничі справи, про закінчення попереднього дня розправи селян і Анни Павлик, згадавши, що Василь Полянський, Ярослав Рошкевич, Коси “поїхали нині гурмою до Лолина на весілля, яке саме нині має відбутися. Обіцяли зібрати там дещо на Нову Основу, - побачу, чи встатчуться в слові”. З листа датованого 10 жовтня, виходить, що Франко відбував військову службу: “Я – також з недостачі утримання — вступив до війська і "зицирую" тепер так, що аж за десяту межу стидно. З мене alter Гриць Турчин і оферма, як це можна було надіятись"..., а в кінцевій частині листа вміщена згадка, що "Ольга вже їмосць Озаркевичева й на пам'ятку свого весілля прислала мені -- пачку кармельків. Правда, що ґречно!" В листі з 18. X. Франко, посилаючи Павликові листа Ольги, писав: "Здається мені, що повинен Вам розповісти на доклад діло Ольги. Досі я не зробив того, бо завжди, коли тільки згадував про це в листі, у Ваших листах я бачив короткі й неохітні слова, немов уся тота справа осточортіла Вам. Воно по трохи й справедливо, бо як самі знаєте, справа йшла такими викрутасами та манівцями, що осточортіла б і не знати кому. Вона й тепер зовсім не прояснилася та не втихомирилась. Я з свого боку стараюсь зовсім не думати нічого про це, та й правду кажучи, не до того ми за вічними "Habt Acht, In die Ballanz, Schuitert, та Doppelreihe rechts-um!" (команда при муштрі). Бувають такі хвилини, коли мені здається, що й давня любов щезла мені зовсім із гадки, — і воно б була для мене велика благодать. А часом то щось пече та коле, мов жаль, давніше гостріше, — тепер менше. Як сама Ольга — не знаю. А втім може Ви в жіночих ділах більш битий, та й краще розберете, де правда, — так ось я посилаю Вам її останнього листа недивлячись на її заказ, щоб його "не пускати в курс". Мені при всій симпатії до цеї людини здається, що її писання декуди трохи фальшиве, — а втім, кажу Вам, не можу собі й досі вияснити, що з того й до чого вона прямує"... (Переписка, т. III, стор. 151 -2). Був це, мабуть, лист Ольги з 1 жовтня, де вона пише про потребу побачення й кінчить: "...Так, Івасю любий, будь мені братчиком,- сам не маєш сестри, прийми мене за щиру любячу сестру, якою чуюся бути Тобі з глибини душі й серця. Правда? Серце моє кохане, Ти мені завше скажеш все щиро й одверто, як дотепер, все, найменшу долегливість, чи втіху, яка Тобі лучиться. Будь переконаний, що ніхто в світі так живо не відчуває в своїм серці Твою долю, — як я, Твоя найщиріша, ніколи незмінна приятелька". Мабуть, Франко не був схильний продовжувати таку переписку, коли в наступних листах Ольга вдарила в інший тон, більш офіційний, та речевий. Все таки на закінчення вжила суто романтичної декорації: "Я ще не одно мала Вам сказати на свою некористь, значить представити точно, якою єсьм та якось уже не можу далі писати. Сили м'я опускають, руки й очі не служать, а в голові – але!..12 година вже минула; пугач на стодолі зачав жалібно, переразливо пугати, б го разить світло з мого вікна. Нарікає на мене, бо му докучаю. Бувай здоров, дорогий Іване, і – забувай за мене швидко!” Все таки Ольга зуміла здобути назад довір'я Франка, переписка продовжувалась і то в бажаному Ольгою напрямку: де й коли побачитися з ним. На місце зустрічі вибрано Коломию, якщо у Франка будуть гроші: “Отже до Коломиї приїзди, хиба би в Тебе грошей подостатком не найшлося, тоді напишеш, а я Тобі визначу день. А як ні, то я до Тебе до Львова доконче приїду на весні, десь в маю, чуєш, приїду певно на весні, хиба би не знаю, що зо мною було. Не журися, я вже говорила о тім, як то має зробитися, щоб з того не вийшов крик і гвалт. Скажи ж Іванку, будеш мене надіятися з утіхов? Я лише вічно о тім гадаю, а навіть занадто багато, бо через то всякі другі мислі в голові не вміщаються. Слухай, зійдемося та Ти мені порадиш, що робити, аби о Тобі так уєдно не думати. Правда, через то власне треба нам конче видітися, бо йнакше я не вспокоюся...” Коли до того додати прохання Ольги поради Франка в писанні “нарису про виховання в Устю”, про що він їй давніше радив писати, видно було, що зустріч неминуча. З радістю дякувала в листі 12. II 1880 за його плян приїзду на довший час до Геника у Березові: “Дякую, приятелю коханий! Що тут говорити багато: знаючи мене, повіриш тим кільком словам, що мешкати ближче Тебе то для мене радість найбільша, все одно де, чи тут, чи у Львові, чи в Америці, чи і – сказала б – між готтентотами..." ...Буду старатися посписувати дещо зо своїх мемуарів в хронологічнім порядку, отже з таких препарацій будемо бачити, що зробити дасться. Гадаю, що так буде найліпше й найлегше для мене на сам початок. Гей! Коби воно мені вдалось, коб я могла прислужитися вам чим добрим, щаслива була б. Маю щиру волю й охоту, лише чи відповідять мені сили. Будемо бачити”. Епілог цього першого ^³) й у всякому випадку далекого від банальности кохання в житті Франка найшов свій вислів у оповіданні "На дні", яке Франко написав після 3-місячного арешту в Коломиї. Заарештований герой оповідання, Андрій Темера в тюрмі згадує останню зустріч із його укоханою Ганею: "...оттепер учора, нині рано! Їх розмови, їх радість, перемішана з горем і жалем — усе це пече його, мучить, давить до землі. А проте він був щасливий, ох, який щасливий! Бо в ті хвилини він почув, що його давнє кохання не вистигло, не завмерло, а живе, палає, як давно, панує над його думками, як давно держить за поводи всі його бажання й жадоби, як давно... Правда, він тепер десять раз глибше почув свою втрату, рана загоєна вже з часом, потроху, тепер відновилася, кров утишена горем та недугою, знов розігралася, — але що з того? З давнім коханням він почув у собі й давню силу, давню охоту до праці, до боротьби за волю... — Ганю, серце моє, - що ти зробила зо мною? — шепотів він їй, упоєний щастям-отрутою. — Що ж я зробила з тобою?.. Сам ти казав, що не в'яжеш мене... А я так багато, так багато перетерпіла задля тебе! Роки цілі! Сльози котяться з її очей, а він тисне її до серця, немов давні, хороші хвилини їх вільного кохання ще не минули на віки. --Ганю, доле моя, що ти зробила зо мною? Чи буде в тебе досить сили, щоб опертися тій погані, що навкруги нас, розвиватися й стояти за волю, за добро так, як ми колись собі прирікали? -- Я не забула того, мій милий, і не забуду ніколи. А сили в мене стане. Мій чоловік поможе мені! -- А зо мною що станеться, Ганю? Хто мені поможе витривати на тяжкій дорозі самому?.. Вона обіймає його й усміхається. --Не бійся, милий мій! Не журися! Все ще добре буде, всі будемо щасливі, всі!.. Андрій ухопився руками за голову і знов почав бігати по казні. Всі будемо щасливі, всі? Ні, це помилка, Ганю! Всі будуть щасливі колись, пізні внуки наші, які й не знатимуть того, що терпіли, як мучились їх діди та прадіди для їх щастя!.. А що ми? Одиниця серед мільйонів! Яка ж їй ціна?.. І ми хочемо бути щасливі, коли мільйони довкола нас у сльозах родяться й гинуть!Ні, Mein Lieb, wir sollen beide elend sein! (моя кохана, ми обоє маємо бути нещасні— слова Гайне). А ти не віриш тому, побачиш! (“На дні” у збірці "В поті чола", Львів, 1890). Франка -Темеру вбиває Бовдур, здичілий продукт продукт суспільного шумовиння, в якому ціною цього напів божевільного злочину відроджується — людина. Новими віршами доповнилася й "Картка любови": Тріолет І ти лукавила зо мною! Ах, ангельські слова твої Були лиш облиском брехні! І ти лукавила зо мною! І нетямущому мені Струїли серце гризотою Ті ангельські слова твої... І ти лукавила зо мною! Неначе правдою самою, Неначе золотом в огні Без скази чищеним – ох, ні, Неначе правдою самою, Так в добрі і нещасні дні Я величався все тобою! Мов злотом чищеним в огні, Неначе правдою самою. Та під пліною золотою ховались скази мідяні, і цвіт розцвілий на весні під пишнотою золотою крив червяка! Ох, чи не в сні любились щиро ми з тобою? І серце бідне рвесь в мені, що ти — злукавила зо мною!... 1880. IV Я не лукавила з тобою, кленуся правдою святою, Я чесно думала й робила, та доля нас лиха слідила: що щирая любов ділала, вона на лихо повертала, що чиста щирість говорила, вона в брехню перетворила, аж поки нас не розлучила. Ти ж думаєш, я не терпіла, в новії зв'язки радо бігла? Ти ж думаєш, я сліз не лила, по ночах темних не тужила? Не я лукавила з тобою, а все лукавство в нашім строю дороги наші віддалило і серця наші розлучило, та нашої любви не вбило. 1880. До цього ж циклю належать ще три сонети: "Від того дня вже другий рік пройшов", "І ти підеш убитою дорогов", "Я буду жити, бо я хочу жити". — всі з 1880 року. Але сліди цих переживань відозвуться ще нераз в поетовій душі — їм теж у великій мірі завдячує українська література жмутки "Зів'ялого Листя" — найкраще, що досі видала вона з любовної лірики. З сьогоднішнього погляду перша любов Франка не була "нещасним коханням": Ольга Рошкевич, без сумніву, кохала Франка, вона продовжувала любити його й вийшовши заміж за другого. Трагедією Франка було те, що він визнавав подружжя найвищою й найгіднішою формою а вслід за тим не могла йому дати вдоволення ні т. зв. вільна любов ні подружжя без любови. Бо сам він любив всеціло: не тільки розумом, не тільки змислами, але й серцем, і цим останнім належить він до винятків. В опінії М. Павлика між Франком і Ольгою не було щирої любови: “Мені ця обопільна “любов” видавалася з обох боків нещира і комічна; трагічна вона стала подекуди аж після виходу заміж д. Ольги Рошкевич,- чого, розуміється не було б якби д. О.Р. Справді любила д. Франка”. (Переписка, Т.III, стор. 152). На цю тему Павлик написав до Франка обширного листа, на який він відповів 8. XI.1879: “Ваш лист про мою історію з О. одержав нині і сердечно Вам дякую за нього. Ви висказали там ясно й рішуче багато гадок, які вже досі й мені самому приходили в голову. Я пішлю його Ользі. В однім тільки Ви помилились — щодо мене виводячи з усього, що я не любив О. Будьте переконані, що в цій хвилині не говорить із мене ані фальшиве самолюбство, ані охота – щоб моє було на верха, — але я кажу Вам по совісті, що я любив її так, як тільки я спосібний любити. Доказом того те, що витерпів за час цього літа. А те, що Ви наводите проти мене, дуже легко вияснити самою моєю вдачею й моїм вихованням. Та це зрештою діло таке, що про нього балакати б довго, а в мене часу нема. Пізніше колись". (Переписка, III, 162) А Франко вмів любити так винятково як винятковою є ніжність мужчини. Тому й Ольга, не маючи, листів від нього, вживала успішного способу: "Відпиши мені, прошу тя дуже, Івасю, сли не на інше, так май увагу на моє здоровля. Я хора з того страху, з того непокою..." Бо ніжність може не завважити вигляду й втоми, але вона тремтить на згадку небезпеку здоров'я, хто нею визначається, той може не думати повсякчасно, про свою кохану, але він й не стерпить думки про своє життя без неї, він може мало дбати про способи заховати її при собі, але не уявляє собі втрати її, він не завжди намагається говорити багато про любов, бо він же ж – любить...Це той, що жахається бачити її нещасну, а коли не бачить, вірить, що вона щаслива. Якби у Франка була тільки пристрасть, хвилевий порив, а не було ніжности — він не був би склав зброї перед Ольгою. Бо мужчина, що раз віддав свою ніжність, її не відбирає, ні не зраджує. Ольга Рошкевич належить до невеликого числа жінок, що мали найкращу любов —виняткового мужчини. Ольга Рошкевич вийшла заміж за другого, Іван Франко любив Ольгу, Франка ж любила Анна Павлик, якій траплялися інші женихи... З такої ланцюжкової, як у "Сні літньої ночі" Шекспіра системи виникла концепція подружжя поета з сестрою Михайла Павлика, тим більше не ждана, що вийшла від самого Франка. Дорогою ціною окуплена була коломийська зустріч, бо тримісячним арештом, брутальними поліційними транспортаціями та чуть не смертельним захворінням. З бігом обставин Франка безпідставно вмішано в черговий процес Анни Павлик і других косівських селян. Все це назвав Франко "страшним епізодом свого життя". І ось опущений, схорований і вичерпаний пережиттям останніх місяців, він пише Павликові до Женеви : "...Ви минулої осені прислали мені 25 рублів для передачі сестрі. Не знаючи, де вона, я кілька день задержав гроші в себе, а написав лист на адресу умовлену між нами. Відповіді не було, а між тим, надійшли записи університетські. Мені стиха переказав Соболяк (комісар поліції М. П.), що мене хочуть видалити зо Львова, як чоловіка без зайняття, і для того я повернув Ваші гроші на впис в університет. Цього я не домовив Вам і це моя вина перед Вами. Конечно, через те Ви мусіли втратити й віру до мене. Сидячи в тюрмі, я думав направити це хоч так, щоб побратись нам із Анною й обоїм завести друкарню спільно з поляками. Я числив при тім на Укр., та не на які небудь даровані гроші або зичені, а тільки на роботу від них, яка б платилася й помогла б стати друкарні на ноги (Словар). Тепер же, коли Ви відбили нам роботу (У "Правді", листом до редакції М. П.) і взагалі віру Укр. — плян розлетівся. Що буде далі не знаю, а тільки чую, що я досить покараний за ту недомовку супроти Вас, що я розбитий зовсім, без енергії й надії на далі. Будь-що-будь, — я не вернусь вже до Львова на життя, — їду до Відня на права, також сам не знаючи, на яке та й що, та на чий хліб. Сестри Ваші дома. Я не міг бачитися з ними, бо мене в Березові пильнували й староста колом, без права й поводу казав жандарям, як злодія спровадити мене до Коломиї, - мене слабого взяли з ліжка й погнали піхотою, - а все лиш на те, щоб порадити мені виноситися з Березова. Я винісся не задля його приказу, але щоб не компромітувати Ґеника. В Косові бути мені було зовсім неможливо,- я тільки передав лист до Анни й жду її відповіді. А втім у Березові я майже весь час лежав хворий і по конечності не виходив з хати”. (Липень 1880, Переписка М. Драгоманова з М. Павликом, Т. III, стор. 178-9) Анна Павлик, дівчина-гуцулка, що самотужки пробивалася крізь освіту, товаришка з лави обвинувачених Франка й інших студентів на судовому процесі в січні 1878 р., невтомна пропагандистка нових ідей, безнастанно переслідувана поліцією й судами, індивідуальність, на думку Мих. Грушевського, далеко сильніша й яскравіша від свого брата – була першою жінкою, що в Західній Україні ступила сміливо в ряди політичної боротьби ставши тут першою окличницею жіночої рівноправности: “Ви, дівчата й молодиці, до мужчин мішайтесь — котрі мете правду знати, другим повідайте. Як дівчата й молодиці будуть сі мішати, тогди правду по всім світі борше будуть знати . ..” (Громада, 4, 1881) Між нею й Франком нанизалось безліч дрібних вузлів приязні з близькими людьми, спільної праці й турбот, тюремних переживань і подій зв'язаних із видавництвом. Це були дружні відносини, скріплені її оригінальними фольклорними писаннями, що друкувалися в тодішніх виданнях, а наді все вона була була ярким уосібленням - близького внутрішнього споріднення з селом, яке Франко так живо в собі відчував^⁴). Але вже тоді може навіть непомітно для Анни — цей найздібніший і до того веселий товариш брата був їй особливо милий. На радощах сіяє вона пишучи Павликові в червні 1877 про лист від Франка: "Любезний Брате, Таку дуже цікаву новину знаю, що не можу витримати, щоб до тебе не написати. До мене присланий лист звідти, звідки я тобі казала, що буде ретельно, і то знаєш, як є цілий аркуш паперу, то цілком списаний так що не було вже місця й підписатися, а такий смішний, що є з чого сміятися, бо то ніби написано, що знається дуже важні речі, і ніби сказано про тих, що я тобі казала, що вони книжки продають, і ще причеплена до того риба, знов такі речі, що в нашім краю й не чути про таке. Просив, щоб я написала, як наші речі виглядають і як я ловлю рибу, і пише, що він дуже сокотиться усього, бо свої листи не посилає ніколи поштою, лиш усе післанцем, і ніби пише, що для того післав до мене письмо чоловіком, що боїться, щоб не зловили його письма на пошті. Я йому відписала, що як хоче наші речі знати як виглядають, то хай прийде до нас і буде бачити, як виглядають, а знов як хоче знати, як я ловлю рибу, то хай прийде до нас, а я йому позичу сака або вітра і піду з ним у став або в потік і покажу, як то ловиться рибу, коли він такий дуже цікавий, як я ловлю. Може припадком Тебе буде хто питати про рибу, то скажи хай спитається мене, а я кожного можу навчити, як рибу ловити, бо я покажу і саки, вьитри, і вершки, тоті, що ще дід небіщик ловив рибу ними. Я той лист сховаю добре й мушу затримати, аж поки ти не приїдеш до дому й прочитаєш собі сам усе, то тоді будеш бачити, що то за смішний лист, бо навіть і співанка ..." (Переписка М. П., Т. II, 229 – ЗО) Не діждалася Анна приїзду Франка на рибу до Косова так, як того прагнула в захопленні його веселим листом. Зате після виїзду Павлика до Швайцарії, коли її черговий раз заарештовано (в січні 1879) — Франко намагався їй допомогти в львівській тюрмі, а Павликові робив закиди, що непотрібно присилав на її адресу, й взагалі на провінцію женевські видання: “...Я писав Вам давніше, щоб Ви зволили не присилати просто на провінцію, бо це лихо. Ви не послухали і всадили через це сестру до арешту (свідчить приложене її письмо)”. Тоді саме зібрався Франко відвідати Анну: “З сестрою побачуся в неділю, - ледве вимолив у Кр-на” Ок. 15. IV. 1879 Анна писала Франкові з тюрми (залишена оригінальна мова): Всечесні! Дякую Вам, шосте переказали мині, що Брат виїхав з Львова. Мене то дуже кішить, що віїхав, бо, якби були арештували, то би були Бог знає доки тримали. От мині вже четвертий місьіць доходить, як арештованам, тай ще не знаю, доки буду сидіти. А скажу Вам направду, що доста міні памятний тот рік голодний, а сисе арештовання ще ліпше буду памятати, бо як тут до Львова мене спровадили, то навіть того не дали, що другі дістають, так я була захорувала з голоду моцно. А вни дали мине до шпиталю Марії Магдалини (карне жіноче заведення у Львові). Там я трохи прийшла до себе, до сили, бо там давали три рази їсти на день і доброго. Тогди, коли Ви були перед вікном народнозбірного дому Заїздного (слідчої тюрми М. П.), то я була в шпиталі. Але мені другі особи сказали , що Ви були, як одна особа сказала, в котрім я вікні. Тепер прийшлам зо шпиталю і вже мені ліпше, бо засталам, що хтось прислав пару риньских, і не хоче керкер-майстер дати, хоть дохтор записав кілька раз, то все за дурно, бо керкер, переказав мині, що в креминалі не можна вимагати ніц, - так як би я Бог знає що вімогала, і знов так якби то було за єго гроші! Прошу Вас, напишіть до Брата, що в нас у Косові було арештовання простих людей, і одного спровадили тут до Львова. А то сміх, бо такого, що навіть читати не вміє, — то не знати, з якої причини арештований! От, мене, то принаймі з такої причини, що книжки під моїм адресом прийшли й затримали на пошті, — а єго не знати, за що. Будьте здорові і покажітсі коли". (Переписка III, 13 – 14) Це той лист писаний на клаптику паперу, таємно переданий, якого Франко післав Павликові. Кілька тижнів пізніше Франко писав: "З сестрою Кр-н не пустив мене бачитися, хоч я ходив кілька, разів. Тепер уже слідство скінчене й акти в прокуратурі! Судова розправа проти Анни Павлик і тов. відбулася щойно 13 вересня, на ній був Франко й другого (день вінчання О. Рошкевич) дня звітував про це Павликові: “...Сестра остається тут кілька днів, лише біда, що засобів у нас маленько. Вона ночує в одного християнина-поляка”. В наступному листі Франко повідомляв Павлика, що Анна після кількох днів побуту у Львові від'їхала до Косова. Франко тим часом відбував рекрутську муштру, а в листі з 18. X. 1879 доносив Павликові: "Щодо Анни то від неї я ще не маю вістки. Озаркевич був у неї вже по її повороті до дому, — казав, що здорова і вчить дівчат шити та читати по давньому. Цими днями я написав до неї нове письмо. Скоро що буде, донесу Вам. Вона з тюрми вийшла здорова й не змарніла" В листопаді є вже згадка про намірений виїзд до Коломиї: “Сестрі вишлю гроші на днях, — а властиво надіюсь, що й сам зможу бути в Коломиї й бачитись з нею", а перед фатальною поїздкою в листі з 10. 11. 1880 Франко помітно хвилюється: ... До сестер я писав два рази, але відповіді не дістав ніякої, аж вкінці дізнався, що намісництво розписало до всіх староств довірочні письма, щоб шукати за ними; а втім, що ж би я їм поміг, коли й сам я так само здихав та мерз, не маючи ні вбрання, ні хати, ні нічого? Спасибі Барановському, що прийняв до себе бібліотеку й мене на якийсь час, — тепер він їде, то й мені приходиться книжки перетаскувати й забиратися..." (Переписка, III, 170). Наступний лист Франка був аж після "страшного епізоду" і з нього Павлик дізнався про постанову одружитися з Анною. Про це також писала й Анна, що ввесь цей час тинялася по різних пристановищах, щоб змилити чуйність поліції, яка без упинно за нею слідкувала, доки знову не схопила: Косівський арешт (IX) 1880. Дорогий Михасю! Наколи повернулася я до Косова з Коломиї, так зараз же мене замкнули косівські добрі урядники. А це без жадної причини. Прийшли до нас вночі жандарми. Мати не пустила до хати, казала: "Приходіть вдень — не поночі, не давати спати!" А я навіть не чула, як були. Ранесенько я збудилася-- а коло мене три жандарми. Казали мені зібратися й мамі, та й іти з ними до староства. Ми прийшли, а нас замкнули й засудили на тиждень. Та й це не знати - за що? Я думаю, що урядники ніколи не гадають вмірати, що так за дурнісенько карають людей. Ми з мамов сміємося з цієї кари. Але добре нам тепер, коли я маю пару ринських і живемо добре, а ще в одній казні, - а якби не було та й гинь без часу... ...Мама Тебе прохає не банувати, що там ти лишився: тут би Тобі не дали дихати голоп'ятники! Більше напишу, як вийду. Франко також бідує – і його без причини мучили. Прошу ж тебе, уважай, що кажу: на цей лист відпиши скоро, а другий не пиши, аж потім як знов напишу до тебе. Франко казав мені, що хотів би зо мнов женитися. Мені ж віддавання цілком не в голові. Мені в голові: як би я могла розказати за свої й людські гаразди – більше нічого! Рівно ж я відписала йому так: що як хоче, аби приїхав до нас, до Косова і був на господарстві в нас дома — то добре, пристаю, а не хоче так – то я інакше не хочу. Хоч то мені направду віддавання не в голові: але от, погадала собі, що він сирота, сам, як билина в полі, на ціле своє життя не має до кого і до чого навернутися — то тому так написала. Другий раз – тому, що мати прохає, щоб я конче віддалася: то хіба я лиш зробила б мамі волю –більше нічого. Але також не зроблю, бо ж потім не зможу розказати про свої й людські гаразди. Тепер будь здоров. Мати нічого не сумує, що сидить: сміється та каже. “коби я вміла писати, то бим написала до Місьі, аби мині прислав дві банці на репарацію вікон”... Ти, дорогий Михасю, не гадай, що я така сміла до Тебе за грішми! Я направду Тобі кажу, що мені легше здихалося б, коли б тобі могла післати, не від тебе просити — але я прошу з лиха, бо мені, як кажу, добрі пани не дадуть заробити ніде. Будь здоров і не бануй за цим краєм" (Переп. III, 190-201). Лист Франка до Павлика, писаний під кінець жовтня 1880 р. свідчить, з яким трудом шукав він практичної розв'язки свого подружнього пляну: “Те, що Ви пишете про “На дні” - цікаве дуже. Ви, бачу думаєте, що уступи з Темерою — чисто моя власна сповідь, і з того вносите, що я й досі люблю О. і що я подекуди скомпромітував її. Помилка, добродію! Що в дечім воно так є-- не перечу, але далеко не все. А вже з повістевого образу виводити дійсні відносини непримісно. Жити з Анною я рішився тоді, коли сидів і мав час думати й передумати своє положення. Правда, рішився не по любові, а по приязні. Головне за цим питання тут таке: чи приязнь вистачить для життя, приязнь скріплена ще одним і по мойому найсильнішим вузлом -- спільною роботою? Я думаю, що вистачить. А як Ви гадаєте? Сидячи в Березові, я дуже рад був піти до Косова, але місяць лежав слабий, а відтак пильнували жандарми, поки не виїли. Не знаю, чи і як можливо мені буде поїхати до Косова. Там Сабат — лютий Савло на все, що не пахне на милю суспільним порядком. Поїхати, то возьмуть знов гурму люда. Літом там було попросту осадне положення, -- вартівники стояли і всякого молодого, інтелігентного чоловіка питали про паспорт і пр. Говорив один товариш. Не знаю проте, як тут порадити. На всякий спосіб, їдучи туди, треба бути готовим на сидження, а це в мене буде аж тоді, як покінчу хоч деякі роботи (повість "Борислав сміється", яка почата недавно). Та й і з другого боку біда: з чого жити? У Ваших, знаю, ґрунту мало, а компетентів досить. Треба буде мені побалакати зо своїми, то перейдемо жити в Нагуєвичі. Там і безпечніше й ширше. У нас ґрунту около 16 моргів на нас трьох братів і четверту сестру (яку треба буде сплатити), - в остаточнім випадку можна буде жити, коби ще попри це мати літературний зарібок, щоб було хоч на книжки, газети та на деяку поправу в господарстві. Отож то тепер хотів би я присидіти, щоб позав'язувати нитки з деякими німецькими газетами, які б платили за роботу. Мене пхали цього року на права до Відня і сам я гадав, — але показалося, що нема грошей, — так я остався тут, та й навіть не записувався нікуди, — благо, що маю легітимацію, видалити не можуть. Вітчим мій рад би був, щоб я конче добивався якого становища, — звісна річ, чоловік в тім лиш бачить вище щастя, що стоїть вище нього своїм становищем. Не знаю, що скаже на мій намір — сидіти дома. Заставить до роботи, це певно, але я тепер дужий став, роботи не боюся. А попри це може дасться й між людьми дещо заробити. Такі мої, гадки про це діло. Що з того вийде — побачимо. З вітчимом говорити буду аж на Різдвяні свята, коли буду в Нагуєвичах. Не знаю, як, переказати щонебудь до Анни?..." (Переписка, III, 249-50). Останнє запитання найбільше Павлика розгнівало, чого він і не скриває перед Драгомановом : “Або й те: питає мене, як йому порозумітись із сестрою, від якої він був 1¹/₂ милі, 5, а тепер 35 миль, а я за дев'ятьма горами й дев'ятьма водами, у десятім царстві?!! І то навіть не йде про Київ, а про Коломию, 8 годин від Львова... Що ж мені звідси 48 годин до Африки і львов'янам прийдеться в мене справлятись про Коломию в другій частині світу. Ну, та це вже такі речі, що їх трудно когось навчити.” (Переписка, III, 255) А коли й сестра в довшому листі тільки одним реченням згадала: “...а скажи дещо про Франка”, Павлик післав Анні гроші на дорогу й доручив їхати до Львова. Це було для неї, мов би її “з пекла викупив", бо дома її силували виходити заміж за якогось німця. Про Франка нічого “докладного” не могла братові написати: “але ще буде час знати”. Саме тоді Франко, зайнятий видаванням нової газети “Світ”, знайшов час на вичерпний лист у справі подружжя з Анною: Львів, 29. І. 1881 Оце хочу дописати кілька слів до сестриного листа, та й сам не знаю, як писати й як думати. Дивне моє положення, Ви це певне й самі зможете догадатись. Тисячні гадки мене зносять, а коли прийдеться їх ясно сформулювати, то хоч що дій, все годі. Бачите, діло важне, і то не для мене самого, а й для других осіб, і навіть не для мене й Анни, але й для багатьох других людей, а тут треба зважитися: так або сяк. Дивно мені на душі і чогось страшно. Не беріть цього з невластивого боку. Мені не йде про власне чуття, про власне, так сказати серце, -- чорт . Ви знаєте може, що я здавна досить скептично відносився до Вашого жіночого питання, все мені здається, що під цим оглядом у нас тепер навіть для людей переконаних і бажаючих найбільшої свободи почувань і життя, мусять все таки при розв'язці власного питання жіночого переважати огляди практичні. Ось таке й моє з Анною. Практичний огляд каже: охоронити її від посіпак, від нужди і всякого силування дома, і цього було для мене досить, щоб приректи їй -- подружитись із нею. Я Вам давно писав, що це зв'язок не з любови, зв'язок не по теорії. Але хіба ж це важна річ? Хіба ж усе наше життя йде по теорії? На бік із цим! І тепер, коли моя рука дрижить пишучи ці рядки, будьте певні, що не це бентежить мене, а інші практичні огляди. Я чую всю вагу нового становища, всю фальшивість мого положення супроти родин і своєї й Вашої. Але й це байка. А чи, бачите, чи здужаю я саме зробити те, чого підіймаюсь, чи здужаю забезпечити її від посіпак та від недостатку, я, сам ні в цім, ні в тім незабезпечений! Візьмім, що піду жити до Косова,- чи думаєте, що тамошній староста не буде й зо мною робити раз у раз те, що з нею? Чи навіть шлюб наш буде для нього чимось, що примусило б його респектувати нас? Та й ще друге — як жити, з чого жити? До польової роботи в мене, як знаєте, мало сили й зовсім нема вмілости. Чи за плугом піду, чи косою потягну, чи що? А жити денебудь у місті — з чого? З її зарібку? Це, признаєте, крайна недоречність. З писання повістей? Коли ж бо за них ніхто не платить. Адіт, я ось, що досі живу у Львові, то вже маю звиш 100 р. довгу, та й то живу як пес, в нетопленій хаті, картоплею та капустою, та й то на кошт робітника. І що тут думати про будуче? Одна рада — йти до Нагуєвич, — тем ще в нас ґрунту трохи більше, але чи буде життя? Я з свого боку, — що я, зеро, я здавна вчивсь коритися, тупитися в куті, зносити життя з усякими людьми, — тому я не входжу в рахунок. Але другі?... А втім мені здається, що коли б я мав запевнений хоч який невеличкий зарібок літературний збоку, я б з Анною міг жити в Нагуєвичах дуже спокійно й гарно. Але тут, як бачите, дві штуки: раз що на це скажуть Ваша мати й менша сестра? А друге, що щоб мати який такий зарібок із літератури, треба: 1) щоб у нас була література, т. є щоб була читаюча публіка, купуюча книжки та газети, а до того треба, щоб упав кордон між Галичиною й Україною, — а це, бачите, яка далека штука, а 2) треба в цій будучій літературі вибороти собі хоч яке таке місце, щоб не писати статтей і повістей надаремне, мишам на снідання. Страшно подумати, яка то машина мусить рушитися, щоб чоловік, одно малесеньке колісце, міг також і собі рухатися. Ви не скажете, щоб я спав, лінувався до якої небудь роботи, щоб колинебудь втратив надію або віддавався пустому самокритикуванню, яке позором критичного скептицизму маскує лінь та неохоту до праці. Признаєте, що я, хоч часто й дурниці роблю, але все працюю, — та тільки що з того? Хіба мені крім морального вдоволення від того що небудь легше? А втім чорт побери, про себе я не дбав би, — будь я сам собі, я б не думав про те, а йшов наперед із зав'язаними очима. Але на таке в'язатись із другою людиною, якій би хотілось влегшити й її важкої долі ?... Відписуйте живо, яка Ваша думка й Ваша рада? Прошу Вас тільки не думайте, що це все я пописав на те, щоб спекатися даного слова. Зовсім ні. Я думаю, що треба защитити Анну, хоч би й на крайнє прийшлось, — але тим не менше мені здається, що все таки, доки до крайнього, чоловік повинен шукати й кращого. Коли б мені можна було денебудь дістати роботу літературну хоч на 50 р. місячно, або й на менше, то здається, що ми вижили б з того обоє, а тоді доля наша запевнена. А як ні, то б хоч було де містити повісті та статті, які я писав би сидячи на селі, щоб мати хоч яких 400 або й 300 р. річно для підрятунку, то й тоді може б воно якось було хоч до ліпших часів. Але що ж, до всього треба ждати, добиватись, задовжуватись і ще вчитись. Оце я пишу Вам не в надії, що Ви тому зарадите, бо знаю, що й Ваше не краще, а щоб витолкувати Вам, чого мені страшно й почути Вашу думку, Вашу раду: що нам діяти в тім випадку? Ждемо Вашої відповіді. Покищо я буду намагатись визичити для неї, хоч в Ред. “Світла” дещо грошей. Відповідайте живо! Ваш Ів. (Переп., III, 334-36) Аж моторошно стає від того образу тортурованої свідомости й мучеництва почувань, які добровільно взяв на себе молодий Франко -- шукаючи виходу з понурої нужди щоденної екзистенції. Павлик, без сумніву, бажав подружжя Анни з Франком. Він же в обширному листі переконував його про всю штучність лолинської історії та про вищість сестри над Ольгою (М. Возняк), а коли події не розвивалися по його волі, шукав ради й помочі Драгоманова й особливо його жінки Людмили. Але Драгоманови, дискретні – не вмішувались у ці тонкі, особисті справи. Раз тільки Драгоманів вихопився з увагою, що Анна “ні се, ні те”-- чого Павлик не міг йому простити (III.498). Про відповідь Павлика Франкові можна дізнатися з звірювань Павлика Людмилі Драгоманів: “...відписую: 1) Франкові, що без любови я йому не раджу, особливо ж не раджу, коли він не чує себе в силі узнати чужий світогляд, не пошкодити йому “словоізверженіями”, а навпаки його популярно передати Анні всю позитивну вмілість, не раджу також братися до хліборобської праці й покидати Львів та йти на село, бо однаково з того не буде толку з ніякого боку. Обом же раджу не спішитись, а розважати добре, а коли прийде до чого, то раджу сестрі завжди іти своєю дорогою, бо Франко й тут може напутати своїм політиканством ... (III, 345). Анна проживаючи від січня 1881 р. у Львові, заробляла дещо шиттям або домашньою роботою, але більшість часу присвячувала шуканню зв'язків із робітниками й ремісниками, яким давала книжки й заохочувала "аби дещо думали про світ". Це все мало впливало на взаємини з Франком; про що вона й писала в березні братові: “...За Франка я докладно нічого не можу знати, бо я з ним тут мало буваю, а подруге, як би бувала й часто, то не випадає мені говорити про женитьбу. Якби Франко сам мені говорив, то добре б було, я б тоді й докладніше могла знати. Франко то мені таки найліпше сподобався з усіх, але що того — коли відай не буде як уштудерувати, аби Підковалево дістати...” (III, 374). Анна теж бачила в першу чергу матеріяльні перешкоди й турбувалася про викуп заставленої в Косові частини ґрунту "Підковалево", яка б приносила деякий дохід. Позатим вона укладала вже весільні пляни "без дружбів і дружок" і "без музики", щоб зменшити видатки. Бідна Анна вже в короткому часі побачила свою помилку та писала Павликові: "... За Франка я була написала дуже великий лист, чому на нього жалуюся, і хотіла до Тебе післати, але прийшла я перед висланням до Франка, а він мені сказав, що приймив би до газети, якби я що написала. Мене це втішило і лист пірвала я. Буду бачити надалі, що й як буде. Франко мені видається гонорненький та й відай таки так, не йнакше, бо до мене, де я сиджу, не прийшов би. Я до нього також не пішла б, якби не товариство соціалістичне й книжки. Жаліюсь на нього, за що жаліюсь (жьілую), а за те навиджу, що соціалізм не покидає. Він коли б ще так зрозуміліше писав для людей, то було б дуже добре. Тебе прошу, щоб нічого Франкові не споминав, що він не приходить, де я, він може тому соромиться приходити, що я в пивниці сиджу. Я де інде не можу сидіти, бо нема за що ..." (III, 403 – 4). Не було можности вдержатись у Львові працею при газеті "Світ" і Франко мусів виїхати до рідні на село. Передтим писав (11. IV. 1881) до Павлика м. ін.: “...Насамперед щодо Анни. Вона потрохи й справедливо жалується, що мало видаюся з нею, правду кажучи, у мене раз-у раз робота, і в неї, звісна річ так само, - значиться ніколи. А друге й те, що якось ніколи не можемо розговоритися належно, а може й – не маємо собі що сказати, або я знаю. Про женитьбу я ані з нею не говорив, ані до Вас не писав, бо й що тут говорити? Я старався пересилувати сам себе на тільки, щоб женитьба наша була по можності скріплена й любов'ю, але досі не встиг. А втім і друга річ, матеріальні обставини, як Вам відомо, такі, що тепер про таке діло й думати не можна. Я ще оце тільки до четверга зістаюся у Львові, а відтак їду до Нагуєвич, без надії навіть вернутися сюди ще коли-небудь, поки не знайдеться якийсь зарібок і не будуть сплачені довги...” (III, 426). У четвер 14 квітня, Франко справді поїхав до Нагуєвич, не бачившись з Анною. Про його виїзд зо Львова вона довідалась другого дня від їх спільної знайомої Вимутової (освіченої молодої дружини львівського студента), до якої вона часто заходила. Тоді й писала братові при кінці свого листа: «В останнім моїм листі було написано, що я Франка не хочу, щоб зо мною женився. Не знаю, чи ти його дістав? Це є й останнє слово Анни в справі подружжя з Франком. Ще один лист Анни до Павлика зберігся: з грудня, І881, коли вона після двох місяців тюрми й судової розправи у Львові вийшла на волю. Тоді вона відмовляла брата від повороту до краю, бо тут його жде тюрма: “ Ти велико можеш служити для світа, але лиш в тих сторонах, де пан Драгоманов і пан Подолинський”. В цьому листі нема вже згадки про Франка. Недивлячись на пересторогу сестри, Павлик рішився на поворот, хоч тут його ждала тюрма з присудом за його повість “Ребенщукову Тетяну", бо вже не міг оставатися в Швейцарії живучи з зарібку, що його давав Драгоманів та -- заплутавшись у любовні заяви на адресу його жінки Людмили. Крім пересвідчення про свою більшу придатність у Галичині, не маловажну ролю грала й охота наладнати подружжя Анни з Франком. Одначе з ним нав'язав Павлик переписку аж під кінець 1882, після виходу з тюрми, коли Франко вже другий рік проживав "між курми й телятами" в Нагуєвичах. Відтоді вони нераз проєктували замешкати разом для спільної праці. Були навіть пляни разом закупити хату в Коломиї, Дрогобичі або Станиславові, але про давні подружні пляни в листах уже не згадувалось. Аж під кінець 1884 р. Павлик написав Драгоманову зо Львова: "... Правда: як буду стояти трохи ліпше, то возьму сюди з Коломиї сестру, щоб тут привчилася до пошти й телегр. Вона до того має велику охоту, і це дасть їй ліпший зарібок, ніж прокляте шиття, над яким майже даремне сидить день і ніч ... Для неї досі не знайшлося відповідного мужа, вона може жити тільки з вповні образованим і людяним чоловіком, ну, а такий її не візьме, бо не має ані крейцера за душею. А втім вона не має охоти виходити заміж..." (Переписка, IV, 307). І Анна Павлик залишилася незаміжня. Вона не знайшла дороги до серця Франка, для того їй може багато недоставало, але вона зуміла з гідністю зійти з його дороги, бо мала те, що й сьогодні є найціннішим виявом жіночої рівноправности : -- характер. Цю силу й стійкість її характеру цінив Іван Франко, коли задумував із нею одружитись. З листів Франка до Анни Павлик ні один не зберігся, бо вона, повсякчасно переслідувана поліцією, не могла переховувати своєї переписки. Зате в поетичній спадщині Франка є пам'ятник її піонерської праці — вірш з року 1880 (друкований у збірці "З вершин і низин", 1893) "Анні П.": "Дівчина встала рано, рано: Піду я в поле, мамо, мамо! Піду я в поле до роботи, Злоту пшениченьку полоти. Годі сидіти дома тута: Глушить пшеницю хопта люта, Бур'ян буяє рісно-рісно, За ним пшениці тісно-тісно, Повій плететься геть на диво, Хилить пшеницю криво-криво". - "Рано ще в поле, доню, доню, Зимнії роси в полю, в полю! Зимнії роси, зціпнуть ноги, Бодяччям вкриті перелоги!" "Та доки ж, мамо, ждати, ждати? Не сходить сонце, не видати! Зимнії роси що ж удіють? Та вони хопту гріють, гріють. А пок зійти ще сонце мусить, Хопта пшеницю здушить, здушить". -— "Ей, доню, доню, бач, з півночі Чорная хмара валом точить, Чорная хмара, буйна злива — Що ж зробиш в полю, нещаслива?" "Я не боюся хмари, зливи! Що мені вітер той бурхливий? Я про ті тучі сміло-сміло Буду робити чесне діло. Нехай і повінь валом бухне, Моя відвага не потухне, Знесу я всяку злую долю, Та не покину праці в полю. Робити буду без упину, І перестану — як загину!" Між недрукованими творами поета знайдено ще уривок п. н. Жниця, присвячено А. П.: Щастибі, жнице! Рано встала ти, Роса студена ще морозить тіло, Дрімає ліс, вкриває мгла степи, І сонечко ще схопитись не вспіло. Но з щирою охотов стала ти ^⁵) Недивлячись на невдачі в матримоніяльних замірах, думка про подружжя не покидала Франка. Називаючи 80-ті роки своєю "великою як на галицько-руські відносини школою життя", Іван Франко подає імена польських письменників і студентів, з якими тоді познайомився. Між іншими згадує станиславівського ученика Дзвонковського, що ввів його в "дім Броніслава Дескура, де під проводом старого й дуже симпатичного господаря відбувалися оживлені розмови молоді, що шукала нових доріг для суспільно-політичної праці" (Нарис іст. Укр. Літер., 363). Цей Вол. Дзвонковський, син землевласника, мав сестру, Юзефу(Осипу) -- ніжну, тендітну й прегарну. Павлик пишучи до Драгоманова про її побут у Косові, додає в примітках, що Франко хотів з нею женитися (IV, 404). Потвердженням слів Павлика можна вважати вірші поета, найдені в рукописах, присвячені Юзі Дзвонковській. Один з них написаний у Станиславові у вересні 1883 р.: Не схиляй своє личко прекрасне, Не затулюй повіками віч, Із котрих мигоче, то гасне Промінь світла в життя мого ніч. Дай мені ссать з жагою голодного Теє райське проміння живе, Що з таємних глибин благородного, Непорочного серця пливе! Щоб тебе над життя я кохаючи, Так добро теж і правду кохав, Про твоє ущасливлення дбаючи, Я й про бідних, покривджених дбав. Ти будь іскрою в мні громовинною, Що і в мертвому збуджує рух, Будь надхнення струєю невпинною, Що рве вгору і серце, і дух. Хай у серденьку віру в будущеє Відновлять твої ніжні слова, Відновлять пісень джерло цілющеє, Що зморозила жизні зима. Розігнавши всі сумніви й муку, Ти цілим мене мужем зроби, Щоб з Тобою я жив рука в руку Для добра, для людей, для борби. Друк. в журналі "Світ", 1925, ч.5. Кожний артист не визнає в любові національних меж ні расових перешкод. Не дивлячись на те, Франко в любовному захопленні не відкидав їх: Я ЗАБУВ Я й забув, що то осінь холодна! Я й забув, що то смерти пора, Я й забув, що ти кров благородна, Що між нами безодня стара, Що між нами народнії сльози, Що любиться нам зовсім не слід, Я й забув, що столітні погрози Відлучили від мого твій рід. Я забув — ні, я думав безумний, Що засипана прірва стара, Заповнили її трупи й трумни ... Отже ж ні! Ще мабуть не пора! О, забув я про тин той спижевий, Що між нами границею став, І тебе я, мій цвіте рожевий, Як лиш міг, як умів, покохав! Я й забув, що вже цвіти пов'яли І ні з чого віночка плести, Що вони й не мені розцвітали, — Я забув, і тяжкую нести Доведесь мені кару за теє! Я забув, моя біла лілеє, Що моєю не можеш назватися ти, - Я забувся, прости! 10 падолиста 1883. (Т. XIII, 148). І він дає гарній польці, що його причарувала, такі поради: ОСТОРОГА Ей, не люби мене, дівчино! Як хочеш любощів речистих, Як хочеш розкошів огнистих, Присяг, заклять і зідхань много, Щоб нерви мліли, дух спирало, Кров билась бурно, безупинно І серце в груді завмірало, — Коли бажаєш всього того, То не люби мене, дівчино! Ей, не люби мене, дівчино Як хочеш жити в супокою, Мов плідне древо над рікою, Діток коханих годувати, Синів давати в школу, в люди, Дочкам готовить нишком віно, На власну путь благословляти, - Зо мною, хто зна, чи то буде, То ж не люби мене, дівчино! Бо я борець, моя рибчино! Бо я робітник твердорукий, Мене труди ждуть, бої й муки, Мене ждуть бурі громовії, Що може й розіб'ють судно те, В котрім ми попливем, дитино! Як зможеш ти тягти весло те І не злякають бурі тії, Тоді люби мене, дівчино! 10 падолиста 1883р. (Т, ХIII, 149-50) Осінню 1883 р. Франко мав намір перебрати в аренду задовжене й невпоряковане господарство дідички Дзвонковської в Cтаниславові, куди задумували перенестися з Павликом для спільної праці над історією української літератури. Для певности Павлик написав до власниці, чи годиться вона, щоб він переїхав туди разом зо сестрою, що мала б вести господарку. Дзвонковська відповіла щоб не їхати. Хоч Франко писав у жовтні, що "проєкт з Дзвонковським розбився оконечно. Ну, це байка, - не світ же на нім був побудований», але ще раз у лютому їздив до Станиславова заключати контракт, що знову, як того Павлик сподівався, провалився зо стидом". Між віршами поета є ще один слід із тодішніх його нездійсненних подружніх намірів. Принагідно^⁶) згадується про велику симпатію поета до молодої народньої вчительки (кузини Вол. Коцовського), Ольги Білинської, якій присвятив він вірш з 24. 11. 1884: ОЛІ Коли часом на вулиці побачу вдову убогу, сиротя мізерне, що к мені руку простяга жебрачу, в німім благанні очі к мені зверне, тремтить в лахмітті, босе на морозі, слотою бите й гордуванням ситих, - огнем на серце капають ті сльози, той жаль голодних, нищих і невкритих. І думаєсь мені: Недовго, може, коли мене важка прийме могила, і ти отак підеш на роздорожжя за хліб просить, моя дружино мила! "І зжовкне, звяне те лице, що нині так любим сяйвом, щирістю ясніє, погаснуть очі, що сміялись к мені, жура зв'ялить тебе, моя надіє! "І діти наші — ох, аж серце в'яне! — Слотою биті, босі, у лахміттю, на сльози й горе непросвітнотьмяне як сиротята геть підуть по світу". І тайком я тремтячою рукою останній гріш їм ткну й гадаю: "Може хтось змилуєсь колись і над тобою і сиротятам нашим допоможе". (З вершин і низин, 1893) Віддавна Франко збірався їхати в Україну. Аж на провесні 1885 року вдалося йому побути в Києві й познайомитися з тамошніми діячами, які гуртувались біля давньої "Громади" й трьох інших культурницько-політичних груп. Одною з них був кружок Олени Доброграївни, зложений з 14 дівчат - студенток, що поклали собі ціллю: політичне, національне й економічне визволення України. Мабуть, до них належала й курсантка Ольга Хорунжинська, якої старша сестра була заміжня за Трегубовим, діячем "Громади". Особиста зустріч із Оленою Пчілкою, що близько жила з Трегубовими, теж причинилася до знайомства Франка з — Ольгою Хорунжинською. В березні Франко вернувся з Києва, звідкіля привіз і задум подружжя з Хорунжинською, як справу не виключно особисту, але залежну від його становища в громадянстві і всупереч його дотеперішнім поглядам, як справу не почувань, а - "доктрини", бо серце поета куди інде зверталось... Діставши згоду Київлян на видавання літературно- наукового журналу, Франко згідно з їхнім бажанням "залишити сварки" кинувся приєднати для "Поступу" й народовців. Це найбільше розлютило Павлика, що бачив у тому початок невдачі. Надійшли літні вакації, справу видавництва відложено, а Павлик 15 липня так передавав Драгоманову ситуацію: "... що буде зо справою журналу, — то тепер і знати годі, бо Франко наваривши каші і з нами і потім з молоддю, сам стрибнув зо Львова аж до — Косова!!" (IV, 404). В Косові перебувала тоді в рідні Павлика Юзефа Дзвонковська, що порізнившись з матір'ю задумувала на осінь підготовлятися у Львові до іспиту на сільську вчительку. Чи мало це який зв'язок з подружніми плянами Франка, про які згадував Павлик -- невідомо. Мимоходом Павлик додав, що Дзвонковська справді стала вчителькою, але — "дуже делікатна (та прегарна!) швидко померла". (Переписка IV, 420). А втім задумане подружжя з молодою київлянкою завдавало Франкові немало вагань і турбот. Над цим важливим життєвим рішенням, він багато роздумував і шукав порад. Працюючи тоді над редакцією жіночого альманаху Н. Кобринської, він писав до Олени Пчілки попри редакційні справи: "... Останнім уступом Вашого листа Ви, ласкава Пані, вбили мені чималого клина в голову. Звісно, о таких речах, як родинне життя Ви компетентніші говорити, ніж я, — а говорите мені таке, що мені аж страшно, звісно, я знаю потрохи, що значить недібране подружжя, але знаю не менш того, що дібрати подружжя є майже неможливо, бо подружжя майже завжди льотерія, яку 99% хибляє. Значиться, що ж тут робити? Дві дороги: або зовсім зректись думок про засновання власного огнища, або — і це мені здається хоч непринципіяльна, а найпрактичніша дорога — умалити претенсії до крайньої можности, не надіятись забагато! Мені здається, що найбільша частина щасливих подруж основана саме на тій обопільній, взаємній резиґнації, на поблажливості для взаємних похибок. Ех, Ласкава Пані, якби Ви знали, з якими людьми мені приходилось не тільки миритися, але й дружитись і з яким оптимістичним упором я вмію вишукувати добру сторону в чоловіці зовсім упавшім, — ну, та це нехай собі. Даруйте, Пані, що ввійшов на це особистої натури поле і що до повніших, може й зовсім лишніх уваг докину одну, може й зовсім недискретну: Ваші уваги про подружжя писані таким тоном, немов би були вимірені на певну одну особу. Коли так, то я дуже був би радий почути від Вас дещо більше в тій матерії, коли ж ні, то щиро прошу Вашого прощення за це питання. Ваш Іван Франко». Львів, вул. Ліндого, ч. 3. (З рукописного відділу Полтавського Музею, "Червоний шлях", Харків 1923, стор. 226). -- «Пригадую собі, що Франко радився з нами, чи має женитися чи ні з одною знайомою йому закордонною українкою» — написав у своїх споминах про Франка — д-р Лонґин Озаркевич, що жив разом із Франком, Андрієм Косом і Ярославом Рошкевичем у мешкані архітекта Василя Нагірного, при вул. Ліндого ч. 3. (Бібліотека "Нового Часу" ч. 7. Львів, 1927). — "Дарма, судженої і конем не об'їдеш" - такий фаталістичний присуд дав свому жениханню самий Франко, що в час листування з Ольгою Хорунжинською пізнав з далека вродливу польку, Целіну Журовську, службовичку поштового уряду. Що писали до себе тоді: Ольга Хорунжинська, тендітна панночка з поміщицької родини, освічена й поступова, ентузіястка театру, музики й літератури, та карпатський поет, прославлений син коваля? Чи знала вона, що не серцем її вибирає? Чи теж готова була як він "не надіятись за багато?" Їхні недоступні листи про це нам не кажуть. "Франко вже поїхав на Україну. Поїхав він умисне по жінку (візьме там шлюб з сестрою жінки Трегубова й вернуть сюда)" - 7 травня 1886 звітував Павлик Драгоманову. Ольга Хорунжинська — Франко в чужому для себе й старосвітському Львові зразу ввійшла в крутіж усіх турбот матеріяльних і видавничих, зв'язаних із прожитком. Маючи знання французької мови, вона виявляла живу охоту помагати й у перекладах. Де-далі була в не-одному допоміжною в кипучій діяльності свого чоловіка. Тільки ж від самих початків не змогла стати для нього ні музою, ні могутнім джерелом надхнення. Ця роля припала — іншій. Для неї ж в архіві Франка знайшовся тільки один вірш з датою 21 січня 1887, хоч повний щирости й теплого чуття. МОЇЙ ДРУЖИНІ Спасибі тобі, моє сонечко, За промінчик твій — щире словечко! Як промінчика не здобуть притьмом, Слова щирого не купить сріблом. В сльоту зимную, в днину мглистую Я дорогою йду тернистою, Кого я любив, ті забулися, А з ким я дружив — відвернулися. Відвернулися та й цураються, З труду мойого посміхаються. В порох топчуть те, що мені святе, — А недоля й тьма все росте й росте. Важко дерево з корнем вирвати, Друга давнього з серця вигнати. Важко в пітьмі йти, ще й грязюкою, Де брехня сичить вкруг гадюкою. Та як радісно серед трудного Шляху темного і безлюдного Вгледіть-- світиться десь оконечко Так у горю нам — щире словечко. То ж за дар малий, а безцінний твій, Що мов цвіт, скрасив шлях осінній мій, За той усміх твій не вдослід журбі Спасибі тобі! Спасибі тобі! ("Світ", 1926) Склалося так, що в архіві Франка залишилась переписана рукою його дружини повість «Лєль і Полєль», до якої була йому надхненням - Целіна Журовська. Франко написав її на варшавський конкурс - польською мовою, надіючись на високу надгороду. Героїня повісти прозвана Реґіною, визначалась не тільки зовнішньою красою, але й дарами духа, чого не можна, сказати про її прототипа з чарівним личком, але порожньою головою, з позою взнеслости й зворушливої стриманости, що найпевніше скривала досконалу глупоту. Ось якого листа написала вона 13 вересня 1887 поетові, що повідомляв її про свою повість: "Шановний пане! У відповідь на Ваш шановний лист заявляю, що моя цікавість не сягає аж так далеко, щоб я мала аж переглядати Ваші манускрипти. Дивує мене лише й не можу зрозуміти, що дало підставу помістити мене у Вашій повісті, бо я нічим не дала причини до цього, а знову не хочу посудити Вас у злій волі, а тим самим у бажанні виявити неповагу до мене, тому полишаю собі при відповідній нагоді прочитати її тоді, коли буде для всіх приступною. Щодо зацікавлення моїм здоров'ям можу Вас запевнити, що я вернулася зовсім здоровою на душі й тілі. З високим поважанням Целіна Журовська". (З передмови М. Возняка до повісті "Лель і Полель", Рух, Харків, 1929). Вже на старості літ Журовська-Зигмунтовська призналася, що їй подобалися тільки й виключно.. "брунети"^⁷). В свойому балянсі почувань, поданому в листі до А. Кримського (16. VIII. 1897) поет обчисляв, що ця жінка завдала йому 10 років любовних мук, яких випливом були "Маніпулянтка", "Зів'яле листя", "Перехрестні стежки" й ін. Фантом цієї недосяжної краси блукав і між Франками в прикрих хвилинах їх подружнього життя. А втім Ольга Франко дізналася про це далеко пізніше. Щиро й віддано піднялася вона влаштувати домашнє огнище, якого так довго й нестримно прагнув Франко. Від початків їхня хата була відкрита для проїзжих гостей, і повсякчасних відвідувачів: товаришів і студентів. Недивлячись на всі невигоди для молодої господині близькі знайомі чоловіка стали її столівниками, до того часто безплатними як ось Павлик, що з перших місяців харчувався в них: "Я там їм обід, разом з Коцовським для доброти домового обіду й для того, що йнакше не міг би користати з бібліотеки". У своїх листах Павлик доволі часто згадує "Франчиху". З його уривчастих уваг раз у захопленні або спочутті, то знов у гніві й нетерпимості, зарисовується невиразна сильветка малознайомої дружини Франка: Жінка Франкова, як оказалось, того й дулась і хмурилась на мене і не говорила 1¹/₂ місяця, вкінці сама сказала, що годі далі їсти, не плативши і це якраз після того, коли ми з Франком говорили при ній же, що коло мене велика біда. (Я ж у Франка був випросився й він мені нічого не казав). Мені й самому крайнє прикро було, що не можу заплатити, і за зле їй не беру ... — 22. XII. 1886 (V, 143). Неперемінно б треба вженитися, а то подохну або вдурію. Думав знайти собі жінку на Україні, якби був туда поїхав (Галичанка ні одна за мене по піде, а зрештою вони якісь недолюдки проти росіянок,- от Франчиха звичайнісінька російська панночка, а й то куди простіша й людяніша від найпоступовішої галичанки — Кобринської^⁸) -- 26. II. 1889. Прикре моє життя та все таки мені часом видиться, що й сім'я тепер чисте нещастя -- як от погляну на Франків: вічно обоє мучаться і не мають вільного часу для якої небудь роботи, та й тісно в них страх.--11. 10. 1890 (VI, 75). Платня від "Народа" увільнить Франка від Вислоуха (хоч у Кур'єрі львівськім буде й далі), позволить наймити квартиру обширнішу, дівчину для дітей, і визволить від муки, неспаних ночей і т. і. і його й жінку, яка зниділа на пні. XI, 1890 (V, 84). При нагоді мушу Вам написати про велике горе, яке постигло Франка — украдено жінчиних 3,000 гульд...(V. 227). Втрата Франків знайшлася... Слава Богу, а то просто біда: одно, що могло наробити багато клопоту своїм людям, а друге, що самого Франка було би вгнало в гріб, бо була би заїла жінка (у них і так війна по поводу докторства, яке Франко вважає втратою часу й сил) – 21.VII. 1891 (V, 234). ...посилати Франчиху так вона не втерпить, , а розкаже, кому треба й кому не треба і з того може піднятися чимала буча в партії. (Я зобов'язав Франка, щоб не смів казати жінці, що таке сталося, бо вона й тут не втерпіла б). Та взагалі вона не вміє мовчати навіть там, де справді треба. — 14. IV. 1892. (VII, 19). Франко післав мій лист своїй жінці, а та мені заборонила "тривожити його своїми листами" 16. XII. 1892. (VII, 109). Щодо Франків скажу Вам, що вона, приїхавши до мене з панночкою (тою, що привезла мені з Києва гроші), наробила мені чимало сцен перед гостем і другими, обвиняючи мене в несотворених речах, супроти Франка і т. і. Це мене збісило, і я назвав ці видумки по іменні. Такі речі, як "отстраненіє" мною Франка од “Народа”, виступ проти його докторату з зависти, що він їде вище мене, крадіж мною Франкових статтей — я мусів опрокидати при всіх, та й Франко став тут по моїм боці — листами. Просив я Франкову кривавими сльозами не порушувати цих дурниць при посторонніх людях, та ніяк не вмолив. Це найтемніша хвилина в моїм житті, тим, що вона кине негарне світло на на нас обох із Франком на Україні. Я через те писав Вам про Франківщину, що бажав так направити його на добру дорогу (він мене рідко коли слухає, а вже зовсім не слухає, коли йому сказати що просто й ясно: так я просив його прочитати мою статтю в “Народі” про попівство, для зорієнтовання а він відповів уступом у Курієрі Львівськім, що Ви маєте). Ви очевидячки мусіли делікатно писати Франкові про мої з ним відносини, а Франчиха виводить із того, що я лізу до Вас з усякими "дрязгами". Франко очевидячки також сердиться на мене за це. Після того, що Франко сказав жінці, що я йому не даю спокою своїми листами... і листу Франчихи "відчепися" від чоловіка, — мені майже неможливо писати до нього, тим більше, що він на це все мовчить. Почекаю, може вийде що після докторату, та й то навряд, бо між нами нема гіршого посередника над його жінку. В ній, мов у дзеркалі, ярко відбилися всі добрі й лихі боки Франка, а так як вона слабіша розумом і образованням та ще й прибита дітьми й т. і. сімейними злиднями, то вона стала просто коректурним листком із масою помилок, що мусять бісити такого прихильника жіноцтва як я, а до того в мене самого нерви хворі... — 24. 1. 1893 (VII, 136- 137). ... я не видержав і кілька разів назвав завини Франкової брехнею. (Я вмію панувати над собою, та цим разом я просто взбішений). Звісно, і Франко буде лютий на мене за жінку, бо я сказав перед людьми, що в справі маю на нього більше право чим жінка. Все діло в тому, що Франко все чисто розказує жінці, з чого в неї виходить хаос і почасті й шкода для справи, яку вона путає. Нема в нього того нюху, що може переварити чужий мозок без шкоди для інших і для справи. Я би про це Вам не розказував, якби не те, що вона псує відносини Франка зо мною й іншими людьми. І годі мені сказати: Бог з ним! — 31. 1. 1893 (VII, 149). ...я раз сказав був словечко проти принципу Франків: д и т и н і в с е м о ж н а, та почув від Франчихи докори, за побуту її в Коломиї, що в сімейних справах я деспот — і то якраз перед Киянкою... — 1. VI. 1893 (VII, 227). ...Коло нас добра мало: Франкова мала вибух крови і лежить хвора. — Франко в розпуці. — 9. VIII. 1893 (VII, 274). ... Франки дуже бідують. — 18. XI. 1893 (VII, 323). Був у Франків. Він взагалі дуже прибитий м. ін. й Вашими докорами... А вона, бідна, недовго буде жити— у неї сухоти. Перед чоловіком сяк-так держиться, щоб його не добивати, а передо мною плакала, що так марно сходить зо світа. — 18. II. 1894. (VIII, 35). ... між мене й Франка влізла клином Франчиха, яка стає чим раз більше безтолкова й зла, а він по своїй слабохарактерності, нічого їй тут не скаже і я завше виходжу дураком, коли не мошенником. — 30. X. 1894. (VIII, 144). При цих щирих і безпосередніх виявах Павликових поглядів на дружину Франка не треба забувати, як цю відвертість свого товариша розцінював Франко: "Був щиромовний він, та щиромовність Не все те самеє, що правдомовність"...^⁹) Ольга Хорунжинська-Франко без сумніву мала найкращу волю бути гідною дружиною Івана Франка, її часті й небезпечні подорожі в Україну й Росію з важними дорученнями піддержували взаємини наддніпрянців із галичанами. Живо цікавилася вона видавничими плянами радикалів, виєднювала дозвіл російських властей на висилку в Україну творів Франка, займалась розсилкою львівських видань і деякий час адміністрацією часопису "Народ"... Ось яке поліційне донесення з 2 липня 1893 дістав російський консул у Львові, К. Г. Губастов: "В департамент поліції неодноразово поступали вказівки, що Ольга Федорівна Франко, яка проживає в м. Львові (вул. Зиблікевича, 10), дружина відомого галицького соціяліста Ів. Франка, уроджена Хоружанська, спеціяльно займається відправкою в Росію контрабадним шляхом нелегальних видань. Означені вказівки підтвердилися і в минулому квітні у Варшаві і Харкові затримано два транспорти відправлених туди Франком закордонних революційних видань. Разом з тим були одержані відомості, що Франко і його найближчий підсобник по ввезені в Росію політичної контрабанди, студент Львівського політехнікуму Толочко, знаходяться в межах імперії, з огляду на що зроблено було розпорядження про старанний їх розшук і затримання. Однак, тепер, встановлено, що згаданий знаходиться у Львові і співробітничає в місцевому журналі "Жизнь", який підбурює польську молодь до організації в царстві польському заворушень, а Ольга Франко тимчасово проживає за кілька миль від Львова, в м. Грудно, де саме і друкується більшість польських соціяльно-революційних видань, розповсюджуваних у Росії. Беручи на увагу, що особа галицького революціонера Івана Франка добре відома австро-угорському урядові і що революційна діяльність дружини його і Толочка спрямовується, без сумніву, на шкоду обох держав, я маю честь уклінно просити Ваше превосходительство про зміст цього повідомлення довести до відома належних властей і переговорити про можливість прийняття відповідних проти подружжя Франків і Толочка заходів і притягнення їх до відповідальности. При щасливому розв'язанні цього питання дуже було б бажано досягти негласного пред'явлення Вам речових доказів, які будуть відібрані при обшуку, для зняття копій із адрес листування та інших предметів, що заслуговують уваги" ^¹⁰). А все те йшло в парі з недостатками й невигодами домашнього життя. Тісна хата з малими дітьми стала робітнею, місцем сходин та безпереривних відвідин гостей зблизька й здалека, нічлігом приятелів і студентів. Треба було залізного здоров'я й сталевих нервів на таке життя. І Ольга Франко в початкових роках була настільки витривала, що зуміла наклонити чоловіка до осягнення докторату, захищаючи його перед М. Павликом і другими, що могли тому перешкодити. Побут Івана Франка у Відні -- це її заслуга. Правда, вона прагнула, щоб Франко зайняв університетську катедру — бо це направило б матеріяльні основи їх родинного життя. Можливо, якби це життя проходило в добробуті, не прийшло б і до остаточної катастрофи. Тільки винятково можна дошукатись і її слідів власних зацікавлень: ім'я Ольги Франко видніє в списку авторок ''Першого вінка" (інтересна з фолкльорного боку стаття про родинне життя бойків), як видавець квартальника “Життя і Слово”, як видавець збірки "З вершин і низин" у 1893 р., а як колишня учасниця театральних вистав у Києві переклала вона для українських читачів гарну статтю з французького журналу "Фіґаро" про великого актора Муне-Сюллі (Літ. Наук. Вістник, 1899, травень). Умовини життя Ольги Франко не дозволяли на більші успіхи. Кілька днів після того, коли вона разом з Н. Кобринською брала участь у львівському жіночому вічі (травень, 1892) М. Павлик писав: "Франкова ...поїхала в Росію – там у неї страшенні сімейні драми. Вона так прибита дітьми й бідністю, тіснотою мешкання у Львові, що забула й те, що знала в пансіоні." А втім Франко дбав усіми силами, щоб дати матеріяльне забезпечення своїй родині. Для неї пішов він "у найми до сусідів" працювати в польських видавництвах. Для неї хотів навіть покинути свій рідний край і виїхати до Америки: “Франко написав до американських русинів, що готов туди поїхати, редагувати “Америку" і інше, та ще не відписали...” сповіщав Павлик Драгоманова 9 серпня 1888 р. Франко готовий був їхати з весною, а покищо мав слати матеріяли для “Америки" - однак з цих плянів нічого не вийшло, бо рідня жінки спротивилась. На всякий випадок Франко й Павлик мали забезпечити редакцію “Америки” повістевим матеріялом та вістками з краю. Павлик багато роздумував на цю тему, ба навіть радив Драгоманову їхати туди й перебирати редакцію “Америки”. Зате Франкові ввесь час відраджував і так писав про це до Драгоманова: "... Франко ж зразу був готовий, хоч я йому казав, щоб перше подумав заки предложить їм. Я ж усе таки думаю, що шкода йому туда їхати, раз тому, що там такої літературної сили ще не треба, а потім, що він тут потрібний, а туда, по мойому, повинні їхати лиш лишні тут люди. Що там би мав більше грошей, то це дурниця, бо чоловік живе не тільки хлібом, а й духом суспільности: на чужині ж тяжче пановання, ніж у ріднім краю бідовання – так по крайній мірі я чую. — 10. IX. 1888. (V, стор. 240). Для добра своєї родини (хоч і з думкою про загальне добро) Франко силкувався добути катедру української літератури в львівському університеті, на що ремствував Павлик, боячись, щоб Франко не покинув політичної діяльности: "Мені просто лячно подумати, що він пустившись на професуру, мусить перекреслити все зроблене ним добро, - - особливо тепер, коли над його сім'єю висить жебрача бідність." (24. 1. 1893). А втім Павлик і не довіряв у здібність Франка відповісти всім труднощам вимаганих передумов. Тоді на становище професора університету треба було дістати прихильну оцінку комісії професорів за друковану наукову працю, зложити усний іспит перед спеціяльною комісією й виголосити перед професорським збором і університетським сенатом (ректор з прибічною радою) "габілітаційний виклад." Врешті 20 березня 1895 щоденник "Діло" сповістило про — габілітацію доктора Івана Франка дня 22 березня в годині 5-ій дня в 3-ій залі лівого крила старого університету на тему "Розбір "Наймички" — поеми Т. Шевченка". Після викладу молодь у захопленні обступила Франка, а коли час був іти -- "відступила від вікна непоказна жіноча постать. Це була дружина Франка — Ольга Федорівна. Маленька, худорлява, бліда, з бистрими рухами, чорними очима. Вона збоку приглядалася, тепер замішалася між молодь і мовчки йшла до чоловіка." Молодь проводила Франка з університету на вул. Глибоку, де він тоді жив. "Опинившись біля фіртки у високому, почорнілому паркані, Франко сказав: "Бувайте здорові, спасибі!" З цими словами пішов у двір з дружиною, яка всю дорогу мовчала". Цю картину подав учасник цієї події, тоді молодий студент, Денис Лукіянович, що знав Ольгу Франко від 1887 року, але тільки тепер зрозумів ту жінку, що присвятила своє особисте життя великому поетові й діячеві^¹¹). Коли нема любови в подружжі — лишаються жертва й посвята. В подружжі Франків посвята була обопільна. Франко поклавши своє особисте щастя на жертівнику «соборности» («треба було вженитися з придніпрянкою, і то з більш освіченою курсисткою») та прийнявши національні потреби за базу для свого подружжя—-знайшов у Ользі Хорунжинській дружину податливу й готову, засвоїти собі тон, клімат, звички й ритм його життя. Вона, передбачлива й чесна в свойому осуді, більше дбала, щоб помагати свому чоловікові, ніж щоб подобатись йому. Динамічна й підприємчива ввесь час присвячувала дітям і чоловікові, ними займалася й для них трудилась. Та тільки посвята ця випливала — з любови. В тому відношенні Франкові можна признати цю правдиву, перемогу мужчини, за яку вважає одна з визначних сучасних письменниць-- коли жінка добровільно визнає мужчину своїм призначенням. Ольга Хорунжинська визнала Івана Франка --призначенням, судьбою свого життя. Досі невідомо, чи тяжкі матеріальні злидні, глибокі розчарування після даремних довголітніх змагань, чи спадщинність, що тяжіла невмолимо над своєю жертвою — кинули Ольгу Франко в психічну недугу, що закрила перед нею назавжди свідомість власної долі. Франко для сучасників був взірцевим батьком і чоловіком. Попри обурення Павлика на прив'язаність, щиромовність і льояльність Франка до своєї дружини, є й інші, правда, скупі свідоцтва, що говорять про його родинні й товариські прикмети. В роках 1901-19І4 Франко з ріднею перебував літній вакаційний час у мальовничій Криворівні в Карпатах. Тоді часто бував гостем у місцевого пароха, о. Олекси Волянського, що так м. і. згадує Франка: "... Зараз з самого початку перебування в Криворівні Франко з'єднав собі загальну симпатію в населення, а в мене ще більшу пошану своїм поведенням, бо кожний признаєть, що поведення нашої української інтелігенції на селі, під час її літнього побуту, не малий вплив має на нашого селянина. А власне цим своїм поведенням дав він доказ своєї високої інтелігенгенції та культурности, бо зараз першої неділі той ославлений "атеїст" явився в церкві, зайняв місце поміж господарями, а коли почалася Служба Божа, підійшов до крилоса й співав разом із дяками. Тут мушу зазначити, що всі літники криворівнянської кольонії ходили на недільні Богослуження до церкви, а особливо поява Франка і Грушевського викликувала велике враження на населення, а це відмальовувалося на його лицях, та ще з більшою пошаною відносилися мої парохіяни до них за те, що не соромилися зайняти своїх місць у церкві між господарями і так стоячи поровень з ними слухали Служби Божої. ... Франко своїм примірним поведенням і то всюди, де не сходився б з людьми, ніколи не порушував теми про віру й церкву, а де хто другий необачно щось такого сказав, він своїм рішучим словом затер це немиле враження необачного вислову. Пригадую собі, як Франко, приявний при якійсь такій полемічній дебаті про віру, не забирав зовсім слова, а коли полеміка доходила до точки кипіння, тоді сказав: "Лишім ми віру нашому народові, бо то є ще один амальґам, який його держить!" І цим способом перервав дискусію в найгарячішій її точці. ... В подружньому житті Франко був добрим чоловіком та люблячим батьком, а що при своїй праці потребував спокою, то ж керму домашнього огнища держала в своїх руках д. Франкова, якій Франко без застереження піддавався, а хоч поблажливість матері супроти дітей ішла часами до безграниць, то Франко, хоч бачив це й зовсім не похвалював, однако годився з тим, бо "мама того хоче". Що року робили ми прогульку далеко в гори (до границь трьох царів, себто до цієї точки в Карпатах, де сходилися границі трьох держав: австрійської, угорської й румунської). На таку прогульку запрошували ми й Франка, який дуже радо приставав на наші запросини, не сподіваючися жадної перепони. Тим часом д. Франкова, яка чомусь не могла брати участи у цій прогульці, заложила своє veto, і ледве вдалося моїй жінці та докторовій Курівцевій переконати д. Франкову, що Франкові не загрожує жадна небезпека й під гарантією обох вище згаданих пань удалося виєднати йому позволення на цю прогульку. З причини того veta д. Франкової мали ми сто потіх на цій прогульці, бо коли лише Франко забалакався довше з котрою з пань, то ми всі перестерігали його, щоб не забував на те, що очі всіх звернені на нього, а по гарних днях прогульки, може наступити буря з блискавками та громами. Ці докори вправляли і Франка в ще ліпший гумор та ще з більшою енергією віддавався він фліртові, вишукуванню грибів та ловленню пстругів, наскільки наш прогульковий табір ставав на відпочинок або нічліг ... Взагалі Франко вмів вести товариську бесіду та надати їй такий напрям, що не тільки бавила, але й учила, а своїм інтересним викладом зацікавлював навіть найбільше байдужих на все людей ... ...Його лице завжди мало вираз задумливости, а з очей його можна було вичитати, що під високим його чолом нуртує безупинна гадка про почин нового або про докінчення початого ним діла. В товаристві, чи то високо чи мало вчених, чи з більшою чи меншою освітою заховав завжди свою рівновагу й ніколи не дав по собі пізнати, щоб його це мучило. Супроти людей гордих та зарозумілих, особливо для таких, що ніби чимось на літературному полі відзначилися, себто, що їх друкували, був без пощади ... Для дітей, не тільки своїх, але для всіх дітей, був незвичайно ласкавий, а любови та ніжности для них могла б йому неодна жінка й мати позавидувати. При тім умів так достроїтися до них, що ніколи не попсував їм своєю присутністю їх гармонії, при якій небудь їх забаві, часами й сам брав живу участь у забаві, щоб зробити й цілій малій братії яку приємність" ^¹²). До початка 90-их років відноситься спогад про Франка Миколи Голубця, коли він з другим шкільним товаришем відвідав Франкових дітей: "... Франкові сини Петро й Тарас були старшими від мене всього на рік-два, дочка Гандзя була молодша. Тому, коли ми вдвох з Пушкарем прийшли до них, то дитяча забава зашуміла на добре. Осторонь від нас держався тільки найстарший син Франка, пок. Андрій. Щоправда, я, хоч і бавився, то раз-у-раз поглядав на двері Франкового кабінету. Я лякався, що він може вийти й нагримати на нас за крик, а відтак, що він не вийде взагалі й я не матиму змоги його побачити. Та він таки вийшов. Я злюстрував його постать одним поглядом. Людина середнього росту, сильно збудована, з пухкими рудавими вусами й такою ж буйною чуприною. Що в першу чергу кинулося мені у вічі, це його винятково високе чоло. Сорочка на ньому була очевидно вишивана... Під лівою пахою був у нього оберемок книжок. Франко збирався кудись іти. Та проходячи попри нас, він зупинився й запитав привітним голосом: - Що ж, бавитеся, хлопчики? - Бавимося. - А ти як звешся? — звернувся до мене. Я назвав своє прізвище. - А високо літаєш? Я не зрозумів алюзії до мого прізвища й не відповів. - Ну, ну, бавтеся, але не забудьте про лекцію на завтра! - сказав Франко й від-ходячи від нашого гурту погладив мене по голові. Як тільки Франко вийшов, ми кинулися до його кабінету. Я приляг до бюрка, що стояло посередині і пробував відшифрувати свіжо записані листки. Та це було неможливе. Франків почерк був особливо нечиткий. З черги я глянув довкола - книжки й книжки. Шість набитих ними шаф, а крім цього дві-три скрині з брошурами. Книжки в шафах гарно оправлені, з витисками - українські, московські, польські, французькі, й що мені найбільш заімпонувало – жидівські. 6 На одному з бокових столиків стояв "ріг обильности" – в золоченій оправі з візитними карточками в ньому, на стінах кілька образочків. В цілому кабінет Фрaнкa відбивав від решти помешкання. Там був безлад і пустка, тут чистота, порядок і розмірно багацько обстанови. Так і видно було, що тут, а не в кухні чи їдальні був панацей мешкання. Дружини Франка я тоді не бачив і взагалі, як тепер собі з'ясовую дитячі враження, її приявности в домі не відчувалося. (Мої спогади, Літер.-наук. додаток «Нового часу», 30 травня, 1938). Батьківську любов Франка утривалив картиною зо своїх споминів – Богдан Лепкий, що згадав нічліг Франка з його синком у домі свого батька: «...я на пальцях перейшов залю та несміливо зазирнув до гостинного покою. Франко сидів на кріслі коло канапки, обтулював дитину і присипляв її якоюсь казкою, мабуть, одною, з тих, що склалися на збірку: "Коли ще звірі говорили". Не знаю, чому, але образ цей був для мене якоюсь дивною несподіванкою. Такої батьківської ніжности по суворім і поважнім Франку я тоді не сподівався. І та жанрова картинка до нині залишилася в моїй пам'яті. Якби я був малярем, то радо переніс би з голови на папір". ("Три портрети", Львів, 1937, стор. 44). Цим хлопчиком був Андрій, найстарший і найздібніший між 4-ма дітьми Франків, найбільше прив'язаний до батька і ним найбільше люблений. Його втрата була для Франка одним з найболючіших моментів. На похороні припавши на коліна коло домовини поет не міг утулитися від спазматичного плачу...^¹³) Подружжя як апотеоза любови та любов як основа подружжя -- не були уділом Франка. Не зазнав він і справжнього родинного щастя. Навіть придбана врешті своя хата, з-зовні чепурна вілла з садком, замісць принести злагоду й спокій — ховала недостатки, крики безумної дружини та власну недугу й безпомічність. 7 Величній у свойому післанництві поет був ним і — в любові. Жінку, яку любив, хотів бачити побіч себе в спільному змаганні до високої мети, у рівності, волі й братерстві, у взаєминах людських, щиролюдських: не володарів і рабинь, не експлуататорів і жертов, але щирих і вірних союзників. А до цього наша сучасність щойно наближається. Зпоміж багатьох жінок, що любили й адорували поета, не можна назвати ні одної, що їй завдячував він повноту щастя в коханні, якого прагнув він своєю ясною, чистою й промінною душею. Чи це вина сучасниць, заскорузлих і малодушних, чи доля трагічної раси поетів – засуджених на поталу смутку, розпачу й страждань, чи призначення геніїв бути самотніми... Герой «Зів'ялого листя» -- цієї незрівняної містерії любовних мук і хвилювань, признається: Я не тебе люблю, о ні, Люблю я власну мрію, Що там у серденьку на дні Відмалечку лелію. Все, що дало мені життя, В красу перетопляв я, І всю красу, весь жар чуття На неї перелляв я. Ні, не тебе я так люблю, Люблю я власну мрію! За неї смерть собі зроблю, Від неї одурію. Немов античне фатум тяжить на ньому прокляття мук: Матінко моя ріднесенька! В нещасний час, у годину лиху Ти породила мене на світ! ...Ти пустила мене сиротою у світ, Та дала ще мені три недолі в наділ, Три недолі важкі, невідступнії. Що одна недоля то серце м'яке, То співацькеє серце вразливе, На красу, на добро податливе. А що друга недоля – то хлопський рід, То погорджений рід, замурований світ, То затроєний хліб, безславний гріб. А що третя недоля — то горда душа, Що нікого не впустить до свого нутра, Мов запертий вогонь сама в собі згора. .. Проте він це сприймає як конечність: Я не жалуюсь на тебе, доле: Добре ти вела мене мов мати. Та ж де хліб родити має поле, Мусить плуг квітки з корінням рвати . .. Одна тільки жінка зайняла в душі Франка місце окремішне й незаступиме. В свойому серці носив він античний респект матері. Вона в житті була йому провідною зорею: ...Тямлю, як нині: малим ще хлопчиною В мамині пісні заслухався я. Пісні ті стали красою єдиною Бідного мого, тяжкого життя. "Мамо, голубко!" — було налягаю, "Ще про Ганнусю, Шумильця, Вінки!" "Ні, синку, годі! Покіль я співаю, Праця чекає моєї руки". Мамо, голубко! Зарана в могилі Праця й недуга зложили тебе, Пісня ж твоя в невмираючій силі В мойому серці ясніє, живе. Ох, і нераз тая пісня сумненька В хвилях великих невгодин життя Тихий привіт мені слала, мов ненька, Сил додала до важкого пуття. "Синку, кріпися! — мені ти твердила Адже ж не паном родився ти чей! Праця, що в гріб мене вчасно вложила, Та лиш тебе доведе до людей". Правда, матусю! Спасибі за раду! Я її правди не раз досвідив. Праця дала до життя мні принаду, Ціль дала, щоб в манівцях не зблудив ... (Пісня і праця) В хвилині розпачу до неї одинокої звертається поет: Матінко моя ріднесенька! Не тужи ти за мною, не плач в самоті, Не клени, як почуєш, що я зробив! ("Зів'яле листя") Її одну згадав він в останній хвилині свого конання. Глянувши на змінене й спустошене недугою своє обличчя, Франко прошептав: "О, який я нещасливий, якби так моя мама мене побачила!..^¹⁴) Чи в ясному до останнього віддиху його умі віджила картина смерти його матері, що вмірала з образом його гнівного погляду? Чи його скорбна душа бажала теплоти материнської в останню дорогу, куди збірався — самотній і опущений ? Він же в "Мойому Ізмараґді" навчав "любого брата чи любу сестру, що читатимуть оті рядки": Немає друга понад мудрість Ні ворога над глупоту, Так, як нема любови в світі Над матірню любов святу. II. 1)Цитати з листувань— наведені з праці Михайла Возняка п.н. "Автобіографічний елемент в оповіданні Франка — На дні" (місячник "Живе Слово", Львів 1939 та В-во Львівського Університету, 1955) і Переписки Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (видав д-р Лев Когут, Чернівці; 1910 -1912, т. II - VIII). Підкреслення в текстах - нові та деякі мовні й правописні зміни, особливо в "Переписці" Павлика. "Переписка" в 3-ох оправлених книгах —власність бібліотеки Українського Національного Об'єднання – У.Н.О. в Монтреалі. 2 ) В біографічних згадках про Франка повтаряється викривлений образ його шкільних років, як ось: "А в школі Василіян ще збільшилися немилі обставини школярського життя, де навіть самі вчителі насміхалися й збиткувалися над несмілим і заляканим селюхом. Боязкий, неодягнений і нечесаний хлопчина надавався на посміховище товаришам і безборонну жертву вчителям...'' Проти такого неправдивого насвітлення виступив Франко в львівському журналі "Учитель", стверджуючи, що "ті слова могла сплодити тільки хвора фантазія письменника, що не вміє уявити собі селянського хлопця йнакше, як боязким, неодягненим та нечесаним. Щоправда, бували в мене в перших днях шкільного життя прикрості з товаришами, але ті прикрості були хвилеві та скороминущі і швидко перейшли в приємне товариське співжиття. Так само про вчителів Василіян, під котрими я проходив ті три роки нормальної школи, з виїмком о. Телесницького, що мав пасію до биття дітей, не можу сказати нічого злого, а навпаки, такі вчителі, як клирик Крушельницький, що був господарем кляси в другій клясі, о. ректора Барусевича, що вчив німецького в третій клясі, катехиту о. Красіцького, родовитого поляка, та о. Немиловича, пізнішого ігумена, що був у нас господарем у четвертій клясі. згадую, як про світлих, гуманних та симпатичних людей, що вміли впоїти дітям не страх, а замилування до науки та до чесного, трудящого життя". (Уривок статті "В інтересі правди", написаної 23. X. 1913). 3) Володимир Чапельський у своїх спогадах "З родинної хроніки", друкованих в журналі "Арка" (Мюнхен, 1948, стор. 38 - 42) відкрив "першу, велику, ідеальну, молодечу любов" Франка. Нею мала би бути тітка автора, чорноока і смуглява попадянка в селі Добрівлянах, де Франко перебував літні вакації в 1878 р. і наст. Є в цих споминах багато живих картин (напр. поява дівчини-німфи серед стручків фасолі немов Міцкевичівської Зосі в коноплях) та діяльоґів-розмов з Франком і про нього. Це все розповіла авторові тітка Наталія Яворська в Лучинцях 1903 р. та призналася, що має від Франка "хорошу, малу книжечку, вишивками прикрашену", а на її першій сторінці виписаний поетом прекрасний вірш до неї, але, на жаль, не хотіла цеї пам'ятки показати. Для сільської попадянки вірш поета їй присвячений міг мати особливу вагу, тимто й епізод цей набрав у її уяві виняткового значення. А втім підчас студентських мандрівок такі випадкові "музи" траплялися на кожному приходстві і це вже сила й чар поезії могли кожній підказувати, що вона "перша й найбільша". Не відомо, скільки в цих ревеляціях правди та вигадки, бо нема в спогадах В. Чапельського ніяких вказівок, що доказували б слушність цього "відкриття". 4 ) Микола Зеров: Франко - поет, До джерел, Краків - Львів, 1943, стор. 129. 5) І. Франко — Твори в XX-и томах, т. XIII, Київ 1954, cтop. 409. 6 )Володимир Дорошенко:Любов у житті Івана Франка. Календар “Свободи” -- 1956 (стор. 27); замітки X тому Творів І. Франка. Київ, 1954, стор. 449. 7) М. Струтинська: Драматична зустріч: "Наші дні" ч. б, Львів, 1942. 8 ) Н. Кобринська відмовилася одружитися з Павликом. 9) Вірш "На смерть М. Павлика д. 26 січня 1915 р." Іван Франко-- Твори в двадцяти томах — Т. XIII, Київ, 1954, стор. 385-6). 10)Журнал "Культура", Львів, жовтень, 1926 (78-79). 11) В своїй статті: "З уваги на політичне минуле" Денис Лукіянович м. ін. обговорює махінації Баденього (тодішнього намісника Галичини) й др., що не допустили Франка до університетської катедри (Жовтень, Львів, 1956, ч. 2). 12) о. Олекса Волянський "Мої спомини про Івана Франка", Львів, 1927, Накл. "Нового Часу", стор. 58-81. 13) Пише про те в виготовлених до друку Спогадах про свого Батька — донька Івана Франка, пані Анна Ключко. 14) М. Возняк: Пам'яті Івана Франка, накл. "Союза Визволення України", Відень, 1916. М. Колодій: Останні хвилі І. Франка, "Українське Слово", ч.134, 30 мая. <<< Повернутись \| Початок \| Далі >>>
[ HOME ]		Читальний зал (повні тексти)
		© ОУНБ Кiровоград 1998-2006 Webmaster: webmaster@library.kr.ua

<<< Повернутись | Початок | Далі >>>

ЛЮБОВ І ПОДРУЖЖЯ

<<< Повернутись | Початок | Далі >>>