Пивовар А.В. Поселення задніпрських місць до утворення Нової Сербії в документах середини ХVІІІ століття

Після укладання карти Нової Сербії 1752 року, на якій було представлено, по-суті, один із варіантів плану розміщення сербських поселенців на території Задніпрських місць, перші відомості про виготовлення інших загальних карт території краю відносяться лише до 1756 року. Принаймні за донесеннями у Сенат головного командира Нової Сербії Івана Глєбова, на початковому етапі заселення його цілком задовольняли місцеві карти, що виготовлялись переважно на основі картографічних зйомок де Боскета 1745 року.

На відміну від попередніх картографічних зображень, на карті 1756 року вперше були зафіксовані ті зміни, яких зазнав адміністративно-територіальний устрій краю після утворення Нової Сербії та Слобідського козачого полку. Вважається, що в подальшому подібні карти виготовлялись мало не щорічно. На жаль, у переважній більшості, вони не дійшли до нашого часу і сучасним дослідникам доводиться задовольнятися або наявними згадками про існування таких карт, або виготовленими на їхній основі копіями і картосхемами.

За інформацією Ф.Ласковського, при складанні карти були використані : для зображення розташування річок – новітні карти, для відображення укріплених пунктів і розмежування ротних земель – плани того часу за наявною в архіві Воєнно-топографічного депо (спр. № 912) картою Нової Сербії, складеною на самому початку утворення військового поселення в 1756 році (Ласковский Ф. Материалы для истории инженерного искусства в России. – Спб. : 1865 г., т. 3, с. 83, 872).

Зокрема, про достовірність їх використання свідчать реєстр розміщення новосербських шанців 1753 року (див. док. 47). Окремі редакційні відмінності в передачі назв можна зрозуміти, враховуючи ті ускладнення в їх передачі, які могли мати столичні виконавці при опрацюванні рукописних документів більш ніж сторічної давнини. Не виникає потреби також у спеціальному описі карти, репродукція якої за розмірами майже ідентична до опублікованої Ф.Ласковським.

Крім просторового уявлення про устрій краю на середину 50-х років ХVІІІ ст., карта є останнім джерелом, де в повному обсязі зафіксовано топонімію колишніх Задніпрських місць, використану в первісних назвах сербських шанців. Певною мірою вона відображає також підсумок 5-річної діяльності генерал-майора Івана Глєбова на посаді головного командира Нової Сербії. Після його звільнення з 1757 року влада на території краю переходить практично в одноосібне управління Івана Хорвата (відтепер генерал-лейтенанта). Саме до цього часу відноситься перейменування новосербських шанців, більшість з яких для привабливості іноземних переселенців отримали назви відповідних поселень на берегах Тиси і Дунаю.

На відображеній на карті території Нової Сербії привертає увагу дотримання чіткої, суто армійської послідовності в розташуванні ротних шанців. В Гусарському полку, починаючи від полкового центру – Нового Миргорода – їхня нумерація здійснена строго на захід (2-7 роти), потім на схід вздовж прикордонної річки Висі та навколо Чорного лісу (8-20 роти). Цей полк було розташовано в основному на території, підпорядкованій Цибулівській і Архангелогородській сотням Миргородського полку. Винятком є хіба-що Глинський шанець, розміщений на землеволодіннях колишньої Криловської сотні, відведених разом з задніпрськими частинами інших сотень Миргородського полку (Власівської, Кременчуцької і Потоцької) та Келебердянської сотні Полтавського полку під поселення пандур.

Певної послідовності при розміщенні шанців на початковому етапі очевидно дотримувались і в Пандурському полку, де нумерація рот закладалася в розрахунку на їхнє розташування вздовж Дніпра, включаючи задніпрські поселення Орлянської сотні. Друга лінія пандурських шанців мала йти вздовж річок Омельника, Кам’янки, Інгульця, Березівки і до Тясмину. Лише після вилучення з планів розміщення сербських шанців у слободах Буянській, Мішуринорозькій (очевидно звідси, від найменування церкви села, походить назва 18-го, Святосимоновського шанця), Калужиній і Кам’янці та у Бородаївці, попередньо визначена схема втратила свою послідовність. Чотири останні шанці (з 17-го по 20-й) було додатково розміщено вздовж найбільш інтенсивного і неспокійного від гайдамаків Січового шляху, що йшов від Кременчука. У зв’язку з цим відповідних змін зазнала також територіальна орієнтація закріплених за шанцями земельних округ (з вертикальної, по аналогії з Гусарським полком, на переважно горизонтальну).

Порівняно з офіційним реєстром 1753 року змінилися назви шанців 3-ї роти Гусарського полку з Петроострівського на Петровський, 6-ї роти з Новоселицького на Берладинський (від назви Барладимського урочища у верхів’ях Синюхи), 10-ї роти – з Трьохбуєрачного на Трьохболотний (судячи з топографічних карт, місцевість тут дійсно була болотиста). На карті представлена також дійсна назва 12-го, Крутоярського шанця, помилково зазначеного в реєстрі 1753 року як Ліснянський. У Пандурському полку Григорівський (7-й) і Симеонівський (18-й) шанці зазначені без посилання на їх первинне походження від імен святих православної церкви; 17-й шанець, який планувалось розмістити біля Корчевського хутора на Омельнику, було перенесено в Андрусівку, відповідно 16-й (Калантаївський) шанець – у безуказне село Стецівку. Фактично помінялися місцями також 19-й (Дроздовський) і 20-й (Куп’єватівський) шанці, центр першого з яких перемістився ближче до вершини річки Куп’єватої, другого, навпаки, – у верхів’я річки Кам’янки.

Судячи з представленого на карті розмежування території шанців, втратив зв’язок з первісною етимологією назви також Краснянський шанець, який аналогічно до слободи Красної в урочищі Липняги на заході краю, отримав це найменування саме завдяки його початковому порубіжному розташуванню і поширенню територіальних меж до так званої "Красной черты" новосербського кордону. Аналогічна картина спостерігається також стосовно розташування Бутівського, Скулеватівського, Доротівського, Костенківського, Березівського, Усиківського та деяких інших шанців. Як би не регламентували інструкції дотримання 8-ми чи 6-ти верстової віддалі між ротами, в кінцевому підсумку для поселення вибирались найбільш обжиті місця закріплених за шанцем земельних округ. При необхідності більш чіткого дотримання визначеної дистанції виставлялись форпости, окремі з яких на пізніших картах можна зустріти не лише на значній віддалі від ротного поселення, а й на території сусідніх шанців.

На відміну від слобід Слобідського козачого полку, на карті Нової Сербії не зазначені назви конкретних поселень, які на той час слугували центрами шанців (не виключено, що відсутність подібної інформації визначалась чисто адміністративними вимогами І.Глєбова стосовно дотримання безуказного статусу колишніх задніпрських сіл і хуторів, що продовжували існувати на території краю). За недостатньої прив’язки територіальних меж шанців до реальної сітки річкових долин з наявної карти важко судити також про фактичне розташування їх ротних центрів, особливо в Пандурському полку, де вони зазнали найбільших змін відносно попередньо визначених місць дислокації [1]. Лише окремі з колишніх та новозаснованих поселень згадуються під назвою шанців в інших документах того часу (зокрема, див. док. 60), які, однак, не дозволяють відтворити цілісну картину у масштабах краю на середину 50-х років. Але навіть при цьому простежується тенденція, коли серед офіційних назв шанців починають згадуватись інші поселення, що поступово стають місцями їх реальної дислокації.

Ситуація, коли назва шанця одна, а ротного поселення інша, неминуче супроводжується неабиякими незручностями в управлінні краєм [2]. Можливо саме це і спонукало І.Хорвата до запровадження нових, переважно сербсько-угорських, назв шанців. Принаймні вже з 1757 (а можливо і з 1758) року [3] вони вперше зустрічаються в опублікованій А.Скальковським копії "Генеральной карты от Киева по реке Днепру до Очакова и по степи до Азова с показанием Новой Сербии со Слобоцким казачьим поселением и с Украинскою линиею, також Турецкой области и Польскаго владения с Российскою империею границ", яка з посиланням на авторство полковника де Боскета була помилково датована 1751 роком [4].

Відповідний коментар до карти в роботі А.Скальковського відсутній [5]. Можливо тому, що в ній приведено детальний перелік тогочасних новосербських шанців і козачих слобід, отриманий від катеринославського архієпископа Гавриїла. (Як відомо, отримані від Гавриїла відомості датуються за матеріалами донесення 1959 року протопопа фортеці Святої Єлизавети у Переяславсько-Бориспільську єпархію відповідно до клопотання І.Хорвата про відкриття церков у поселеннях Нової Сербії).

Але вже через певний час (у 1851 році) аналогічні матеріали з деякими відмінностями щодо назв і нумерації новосербських шанців публікуються також в роботі самого архієпископа Гавриїла (ЗООИД, т. ІІІ, с. 83-84). Якщо у Гусарському полку в переліках шанців, приведених Гавриїлом і Скальковським, не співпадала лише нумерація двох із них (16-го і 17-го), то у Пандурському полку подібні розбіжності мали місце вже стосовно їх переважної більшості. З’явилися також додаткові назви (Благоват) та пропуски окремих шанців (Вінгош).

За відсутності реально використаних документів важко судити, хто з вищезазначених авторів і в якій мірі допустився помилки, але даний факт до цього часу залишає перед ділемою багатьох дослідників. Наявні неузгодженості через певний час (1863 рік) спробував ліквідувати О.Шмідт, але чисто логічним методом, без залучення реальних першоджерел. Ф.Ласковський у своїй роботі (1865 рік) використовує дані А.Скальковського. З наступних дослідників, які працювали з втраченим архівом Новосербської канцелярії, В.Шишмарьов без будь-яких уточнень посилався на дані О.Шмідта. Н.Полонська-Василенко запропонувала лише свій варіант нумерації пандурських шанців, чисто механічно розташувавши відсутній у переліку Гавриїла шанець Вінгош під останнім, 20 номером. У такому ж порядку пандурські шанці зазначені в роботі сучасної дослідниці О.Посунько (1998 рік). Із посиланням на джерела 1758 та 1761 років маємо лише перелік новосербських шанців, опублікований В.Кабузаном (1976 рік). Характерно, що в останньому виявився відсутнім не лише міфічний шанець Благовате, а і Пілажниця, замість яких згадуються Смередівський і Томашницький шанці.

Звичайно, подібні розбіжності могли мати місце при додатковому перейменуванні шанців. Але такі випадки не зустрічалися навіть при пізнішій реорганізації Нової Сербії. Малоймовірно також, що потреба у перейменуванні виникла стосовно найменш заселених на той час шанців. Скоріше відповідні неточності та пропуски мали місце у відомостях єлисаветрадського протопопа, використаних Скальковським і Гавриїлом, а назва шанця Благоват з’явилася вже під час редакційного опрацювання рукописів останнього.

Певних пояснень потребує також посилання архієпископа Гавриїла на так звану Межову карту Новосербського поселення 1758 року (див. наст. стор.), яку нерідко вважають додатковим джерелом опублікованого ним переліку новосербських шанців. Але не дивлячись на гучну назву, ця карта, що збереглась завдяки її факсимільній передачі при виданні роботи Гавриїла, по-суті, є лише планом розподілу земельних угідь в окрузі фортеці Святої Єлизавети, на якому Нова Сербія представлена хіба-що назвою її порубіжних районів.

З карт новосербського періоду, які згадуються в літературі, нам не вдалося ознайомитись лише із трьома. Останні в роботі В.Кабузана з посиланням на Військово-історичний архів у Москві (РДВІА, ф. ВУА, дд. 26031, 26034, 26035) зазначені як такі, що стосуються Нової Сербії та Слов’яносербії і складались мало не щорічно. Судячи з відсилочного характеру згадки, це могли бути варіанти вищезгаданих загальних карт тогочасної України у виконанні Де Боскета. Але не виключено, що одна з більш детальних карт Нової Сербії і Слобідського козачого полку (очевидно вже початку 60-х років) могла бути використаною при підготовці виданого у 1772 році в Парижі Атласу карт Польщі та Литви італійця Річчі Дзанноні.

В свій час А.Скальковський піддавав серйозній критиці зміст картографічних матеріалів, вміщених в Атласі Р.Дзанноні, особливо в частині Запоріжжя і прилеглих територій, які пізніше увійшли до складу Новоросії. І не без підстав. На картах можна зустріти одночасно не лише назви на кількох мовах (французька, польська, турецька), а й відображення картографічних уявлень різних епох, починаючи від середньовіччя. Зрозуміло, що це не сприяло їх використанню в дослідженнях з історії Південної України. Але при відокремленні інформації з картографічних джерел попередніх епох, а вони в основному відомі, карти з Атласу дозволяють отримати і багато відомостей про тогочасний стан відповідних територій [7].

Насамперед нас цікавить інформація з Атласу про Нову Сербію, де чітко простежується дещо змінена сітка пришанцевих земельних округ та їх поділ на дві, а то й кілька частин (очевидно в залежності від призначення: для ротного штату, під загальний вигін та новопоселених слобід). Як показує вивчення карти, межі шанців наносились на попередньо зазначену сітку річкових долин, що має досить архаїчну конфігурацію (особливо в частині Пандурського полку, де витоки Переволочанського Омельника опинились у верхів’ях Кам’янки, Обломіївка впадає в Омельник Келебердянський, верхів'я Інгульця змістились у долину Бешки тощо). При таких розбіжностях важко очікувати співпадіння на карті місць розташування ротних поселень і їх земельних округ. Але важливо вже те, що ми маємо справу фактично з першим виданням періоду існування Нової Сербії, до якого відомості про новосербські шанці могли потрапити лише з тогочасних джерел.

Стосовно конкретних поселень, де могли бути місця тогочасної дислокації шанців, на карті зустрічаються як уже знайомі їх назви, так і нові. Серед перших у Гусарському полку маємо Новий Миргород, Коробчине, Петроострів (Peczerow), Нове Село, Старий Архангельськ, Лісницьке, Ольховатський, Дмитрівський, Нестерівський (Nekrowtkoy), Глинський, Цибулівське укріплення і село Цибулів, яке укладачі чомусь розмістили аж на Цибульнику біля Глинська. Під новими назвами зазначені Печка, Надлацьк, Семлецьк, Мартинов, Мартокош (Вищий і Нижчий), Панчова, Каніжа, Сента, Буковар (Bukowar), Федвар, Суботиця, Самбор, Вершац, а також сільце Ятраниця на усті Кільтені [8]. На карті відсутні назви 16 роти і Кальниболотського шанця (останній, очевидно випадково, позначений за межами Нової Сербії як Каlinbaloy [9]). Не виключено, що Мартокош і Мартинов (очевидно форпост), які зустрічаються у подібній транскрипції також у деяких інших документах, є похідними від однієї й тієї ж назви – Мартоноша.

У Пандурському полку із збереженням своїх попередніх назв зазначені шанці Крилов, Табурище, Крюков і Кам'янка, а також село Андрусівка. Серед нових маємо: Земунь (Semuni), Чанат, Домашинці (Domaczynczy), Ковіна, Смодеров (Smoderow), Сланкамен, Бечка Мала (Великою Бечкою у Слобідському полку названо слободу Бешка), Бараждина (Barasdina), Глоговац, Янова, Ситамош (Sytamocz) – пізніше Шолмош, Павлиш, Мондорловка Велика, Сантомаш, а також слободи Капітанська та Цибульник при однойменній річці. Відсутні номери 14-ї і 17-ї рот та назва 6-го (Дереївського) шанця, на місці якого зазначене укріплення Тройницьке. На карті чітко простежується також відмежування земельної округи 6-го шанця від території Нової Сербії, що, очевидно, відображає плани її приєднання до майбутнього Єлисаветградського пікінерного полку, де слободи Дереївка і Тройницька перебували в складі однієї (Дереївської) роти.

Порівняно з Пандурським полком, колишні назви шанців частіше зустрічаються у Гусарському полку, який на час перейменування був більш залюдненим. У багатьох випадках тут можна одночасно відшукати як попередні назви шанців та ротних ротних поселень, так і нові, розташовані переважно на певній віддалі від перших. Не виключено, що це були форпости, яким, власне, і надавались нові назви, а вже потім їх почали використовувати для найменування відповідних ротних поселень (Нове Село, Коробчине, Лісницьке, Ольховатка, Нестерівка). У малозаселених частинах Пандурського полку нові ротні слободи, очевидно, утворювались переважно в місцях дислокації форпостних команд [10].

У переліку нових найменувань новосербських шанців та форпостів, представлених на карті Р.Дзанноні, ми не знаходимо згадок про Благовате і Пілажницю. В той же час Смередовський і Томашницький шанці, зазначені в дослідженні В.Кабузана, без особливих ускладнень ідентифікуються у Пандурському полку з назвами Смодерово і Домашинці. Цікаво, що аналоги перших не вдається відшукати також у місцях, звідки могли мати походження використані при перейменуванні шанців чужоземні топоніми. Переважно це район виходу на поселення першої партії переселенців на чолі з І.Хорватом, відомий на той час як провінція Банат у прикордонних територіях Австро-Угорщини по річках Дунаю, Тисі та Моришу. Але зустрічаються і більш віддалені назви, пов'язані, очевидно, з історично пам'ятними для сербського народу місцями.

Зокрема в сербській частині басейну Тиси на сучасних картах нескладно відшукати поселення Мошорин, Бечей, Сента, Каніжа, Мартонош і дещо вище – угорський Чонград; в долині Мориша (ліва притока Тиси), в основному в румунській частині неподалік від Хорватового містечка Куртича, де річка отримує назву Муреш, – Чанад, Надьлак, Семлaк (Cемлик), Печка (Печика); Павлиш (Паулиш); у межиріччі Мурешу і Дунаю – румунське сільце Янова і сербський Вршац; вверх вздовж Дунаю до устя Тиси – Ковин, Смедерево, Панчево, Земун (Землин), Сланкамен; вище – перед впадінням хорватської Драви – Вуковар (Буковар) при усті Вуки; вверх по Драві – Вараждин; від устя Драви на Дунаї до Моришу на Тисі – сербські Сомбор і Суботиця (Маріятерезіопіль). На більш давніх російських картах кінця ХІХ ст. на правобережжі Тиси можна було також знайти Сентомаш (Сент Томаш, нині Србобран) і Фельдвар (Бач-Фельдвар, нині Бачко-Градіште), в долині Мурешу – Глоговац (нині Владимереску), Вілагош (нині Ширія), Мондорлак (нині Мандрулок).

Щодо аналогів Шолмоша-Шолкома-Ситамоша, – зустрічаються лише близькі до них назви: сільця Шомош на лівобережжі Тиси і більш вірогідна – Шоймош (на російських картах – Соллош) при річці Муреш. Із назв Домашинці-Томашинці – біля Вараждина знаходиться містечко Домашинець, на лівобережжі Тиси – Томашеваць. Крім того, у верхів'ях річки Вуки є також славонське сільце Томашанці (Tomasanci). В районі найбільш вірогідного походження топонімів, використаних при перейменуванні новосербських шанців, зустрічаються й інші поселення з аналогічними назвами: Чанад біля Сенти на Тисі, Семлак і Павлиш біля Вршаца, Вукова або Темешвуковар біля Янова, Малий Сомбор і Ковин на Муреші, Каніжа, Сомбор і Суботиця в прилеглих до Вараждина придунайських районах тощо. Яке конкретно з цих поселень залишило слід в новосербській топонімії краю, навіть не беручи до уваги багато редакційних розбіжностей в передачі одних і тих же назв, однозначно відповісти важко без урахування їх історії та можливого зв’язку з переселенням сербів до Росії. Не виключено, що таку інформацію міг містити реєстр перейменованих новосербських шанців чи форпостів, який за аналогією з реєстром 1753 року, мав бути офіційно поданий І.Хорватом для його погодження у Сенаті або до відома Військової колегії.

Карта Р.Дзанноні містить і багато іншої інформації стосовно Нової Сербії і Слобідського козачого поселення. Зокрема, крім шанців і ротних слобід, на ній зафіксовані і більш дрібні поселення, зазначені у поясненнях до карти як фільварки. Враховуючи польську термінологію, сюди віднесені, очевидно, крім хуторів і слобідок також байраки, що перейшли в підпорядкування вже нових власників. Більше їх відмічено в Гусарському полку (Кагарлик, Горма, Високий, Журавка, Кілтінь, Ольшанка, Рільна, Кулін, Тільник, Злена (Зелена), Корнієво, Камарівка, Юркіна, Удрайка, Запілля, Колпінка, Загорський, Новлінський, Ліски, Томаково, Новий двір, Крутоярський), де переважна частина байраків зберегли також свої попередні назви. Нові найменування відносяться в основному до невеликих сіл та хуторів. У Пандурському полку серед них зазначені Запів’я, Ладрениця, Юліна, Боровиці, Золнівка, Мондорловка Мала, Липівка, Чорна, Рубівка, Щацьк, Гусагва, Тисня і Огородка [11].

Крім того, в Чорному лісі відмічено окремо розташована культова споруда – очевидно розпочатий будівництвом Святомиколаївський Сафронієвський монастир поблизу колишньої Ухівки. Ще два таких об’єкта зазначені на річці Бешці (Св. Йова) та на лівому березі Інгулу проти фортеці Святої Єлизавети (Св. Димитрія) – можливо розкольничі каплиці. Біля Архангельська позначено резерв, на Малій Висі редут чи інший військовий об’єкт під назвою Січ Генерала, поруч – відмежована земельна округа (очевидно під Хорватову слободу, пізніше відому як Мала Виска). Ще для однієї такої слободи (Онуфрієвки) земельну ділянку було відмежовано в окрузі 19-го шанця Пандурського полку.

На території Слобідського козачого полку, крім відомих на той час сотенних слобід в окрузі фортеці Святої Єлизавети (Добрянка, Тернівка, Тишківка (на карті Тишновка), Красна, Плетеноташлицька, Вись, Грузька Велика, Інгульська з сільцем Лелеківкою, Аджамська, Кам’янка, Мурзинка, Велика Бешка, Овнянка, Верблюжка, Зелена, Жовта, Комісарівка, Омельницька або Лихівка, Пушкарівка, Домоткань, Бородаївка, Калужиніна, Кам’янка, Мішурний Ріг, Буянська, Тройницька) як слободи зазначені Князька у верхів’ях Саксагані, Юхівка на лівобережжі Інгулу та при Чорному Ташлику розкольничі слободи Івана Гридіна, Федерова, Мінова і Луйка (Luika) – явно перекручена назва Злинки. Крім того, при Інгулі показані села Калинівка Велика, Українська Цибулівка і ближче до Синюхи – Межирічка і Канар’я та село Верпілове. (вище устя Чорного Ташлика), яке могло потрапило сюди випадково з польської сторони кордону. Нижче Тернівки відмічено карантинний форпост Новоархангельський, поруч ще один – запроектований, вниз при шляху вздовж Синюхи (біля Верпілова) – форпост Кам’яний [12], при усті Синюхи – Нашляцький Орлов і укріплення Ловницький Орел, де, очевидно, знаходилась і слобода Орел. Як укріплені в східній частині полку зазначені також слободи Домоткань, Кам’янка, Мішурин Ріг і Тройницька. Напроти Верблюжки на кордоні з Запоріжжям зазначено також карантинний форпост при Інгульці.

Серед більш дрібніших поселень на території Слобідського козачого полку зазначені: в басейні Синюхи і Чорного Ташлика – Берізка, Богданова, Опочна, Нікольська, Піщаний Брід, Розкольнича і Мала Красна; в західних районах, прилеглих до фортеці Святої Єлизавети, – Костовата, Удрайка і Калинівка Мала; на лівобережжі Інгулу – Баравінка і Прилуки; при Інгульці – хутір Марінський; при річці Жовтій – Іваново; при Саксагані – Белінка (можливо Біленка); в долині Самоткані – Селехова і Свідовка; при Омельнику між Калужиною і Кам’янкою – Рог-віна (можливо в перекладі це Кислий Ріг при однойменній балці Кисляківці, що знаходиться в цих місцях). На жаль, більш детальної інформації про переважну частину з цих невеликих поселень ми на сьогодні не маємо. Та й занадто мінливою була подальша історія цього краю, щоб можна було простежити їх зв’язок з пізнішими населеними пунктами, які на постійній основі з’являються тут вже переважно в 70-ті роки (після масової роздачі вільних земель).

Не менше "білих плям" також в історії новосербських шанців, які після реорганізації цього військового поселення за указом 1764 року не ввійшли до складу новосформованих гусарських полків (це, як відомо, 6-11 та 19-20 шанці Пандурського полку). Лише стосовно двох із них, Усиківського (Сланкамень) і Дереївського (Вілагош) достовірно відомі місця їх розташування. Щодо шести інших шанців (Чанад, Томашинці, Ковин, Смедерів, Мондорлак, Сентомаш) такі відомості в літературних джерелах на сьогодні відсутні. Досить орієнтовно вони відображені також в опублікованих картографічних джерелах.

Не дивлячись, що це питання дещо виходить за хронологічні рамки даної роботи, відповідь на нього треба шукати насамперед у реалізації затвердженого 22 березня 1764 року “Плану роздачі казенних земель в Новоросійській губернії”. Саме за цим планом на теренах Нової Сербії і Слобідського козачого поселення мало бути утворено 70 земельних округ (52 військових, 16 державних і 2 міських). Із згаданих восьми шанців Пандурського полку лише Дереївський повністю увійшов до складу військових земельних округ (11 рота пікінерного полку), решта – переважно до державних (І-ІV і VІ округи), які пізніше відомі як Куп’єватівська, Зибківська, Куколівська, Краснокам’янська і Головківська земельні округи.

Про розташування частини ліквідованих шанців певне уявлення дає фрагмент пізнішої прикордонної карти території краю між Дніпром та Бугом 1775 року, на якій виявились зафіксованими місця їх дислокації при Омельнику, річках Кам’янці та Інгульцю. При останньому, починаючи від шанця Бечки на усті Березівки, ми бачимо на його лівому березі також шанець Слань Камень, далі – на річці Кам’янці – шанець Смедеровка (ліворуч від устя балки Ануфрієвки). У верхів’ях річки Амельника Переволочанського перед впадінням балки Шевцової (Шевської) зазначена слобода Попельнаста, поруч, при усті Шевської, – шанець Томашинці, біля слободи Омельницької (на лівому березі Омельника) – шанець Чатьнат (Чанад), далі вниз по Омельнику йдуть уже слободи Калужина, Свистунівка і Кам’янка. Точну дату, до якої відноситься інформація, використана при укладанні карти, встановити важко. Можливо це останні рік-два перед ліквідацією Нової Сербії. Принаймні вже на карті 1764 року (з новими кордонами реорганізованих новосербських полків) [14] ми не бачимо шанця Томашинці (у верхів’ях Омельника зображена лише слобода Попельнаста), не зазначена також Свистунівка, відомостей про існування якої з початку 60-х років ми не маємо.

"Карта течению рек Днепра и Буга от Елисаветграцкой провинции вниз до соединения их вод и устья лимана с показанием берегов Гнилого и от него до Берды Азовскаго, а от Кинбурна к Перекопи Чорнаго морей, и как росийская граница по мирному в 774-м году при Канарже трактату установлена, и где прежняя на правом берегу Днепра состояла, означена ж между помянутых рек и ситуация объяснена особо экспликацией. Все берега Днепра и Буга, а також и Чернаго моря, кроме Азовскаго от Соленых Уклюк до Берды сыманы по инструменту, а тот берег назначен с примерных карт бывшими инженер афицерами в комисии инженер подполковника Томилова и им везде объездом и в свезании съемок поверено 1775-го года". Масштаб 1: 336000 або 6 верст дюймі (100х130 см.), багатокольорова // ІК НБУВ, д. 17483.

Ще через рік на місці шанця Мондорлак у верхів’ях Куп’єватої балки була поселена розкольнича слобода Зибка. На місці сусіднього шанця Ковина у верхів’ях Лозоватки отримав землю під заселення слободи капітан Турунжа (пізніше сільце Верхня Лозоватка), в районі шанця Чанад – ротмістр Турчановський. (Частина жителів цього шанця, очевидно, переселилась до Мішуриного Рогу, біля якого ще і в ХІХ столітті можна було зустріти хутір Чанад). В 1765 році у колишньому Смедерівському шанці отримав землю осадчий із Запоріжжя Трохим Челован. Через гучні спори з ротним квартирмейстром Іваном Куколем, який не бажав втрачати прав на прилеглі до колишнього шанця сінокоси, новозаснована тут слобода отримала назву Куколівки. Землі сусіднього шанця Сентомаша дістались капітану Івану Радковичу, за клопотанням якого ще до реорганізації Нової Сербії тут була збудована Богоявленська церква (освячена в 1764 році). Від імені церкви та відставного командира шанця, заснована на його місці слобода пізніше відома як Богоявленське або Радьківка. При шанці Сланкамень землю отримав відставний поручик Іван Пиварович. Пізніше сільцем володіло також багато інших власників, але без зміни назви, яка зберігалась фактично до його злиття з передмістям сучасної Олександрії.

[1] В Пандурському полку до сталих стосовно місцезнаходження можна віднести хіба що чотири перших шанці (Криловський, Табурищенський, Крюківський і Кам’янський), які зберегли свої назви і в подальшому. 5-й (Бутівський) шанець було перенесено в Плахтіївку, де для цього була залишена церква. 6-й шанець, помилково названий Деревським, фактично розміщувався в селі Дереївка. 7-й (Григорівський) шанець певно так і залишився при хуторі Гегели біля новопоселеної слободи Лихівки. 8-й (Омельницький) шанець за пізнішими картографічними зображеннями розміщувався при усті Шевської балки. 9-й (Краснянський) шанець, що мав розміститися біля Черничевого байраку при вершині Кам’янки, фактично було розташовано на протилежній стороні байраку при вершині річки Лозоватої (притоки Омельника). 10-й (Онуфрієвський) шанець при річці Кам’янці було розміщено дещо нижче від колишнього Онуфрієвого хутора, у більш зручному місці при усті Малої або Сухої Кам’янки (пізніше відома як Радьківка). 11-й (Усиківський) шанець фактично було розміщено в районі хуторів Григорія Усика та Феска Шовкуна при Інгульці. 12-й (Березівський) шанець – при інших Інгулецьких хуторах, що входили до складу сільця Усівки і знаходились праворуч від устя Малої Березівки (хутори Михайла Авраменка, Федора Собецького та інші). Його місце, попередньо визначене при хуторі колишнього сорочинського протопопа на усті Березівки, фактично було відведене під розташування 13-го, Костенківського шанця. Практично на місце останнього при сільці Косівці в долині Березівки перейшов 14-й (Доротівський) шанець. У верхів’ях Березівки, найбільш вірогідно при хуторі Клима Дерев’янки, розмістився також 15-й (Скулеватівський) шанець. Як уже відмічалось, 16-й (Калантаївський) шанець переведено в Стецівку, 17-й (Корчаківський) – в Андрусівку. У зв’язку з цим 18-й (Святосимонівський) шанець з вершини Мокрого Омельника змістився ближче до його устя, де раніше знаходився хутір кременчуцького сотника Гаврилова. 19-й (Дроздоський) шанець замість верхів’їв однієї з приток Кам’янки було розміщено при Січовому шляху ближче до вершини ріки Куп’єватої. Відповідно 20-й (Куп’єватський) шанець переведено у більш обжиті місця при хуторах Малої Кам’янки (в так зване сільце Христичівка).

[4] Скальковський А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. Т.1. – Одеса, 1836, с. 41. Цікаво, що перед цим (с. 22) історик зазначає, що в 1751 році при визначенні в Сенаті кордонів для поселення сербів використовувалась карта з дещо іншою назвою, а саме: "Генеральная карта от Киева по реке Днепру до Ачакова и по степи до Азова с показанием Украинской линии, также Турецкой области и Польского владения с Российской империей граничащей" (див. док. 70). Можливо саме схожість їх назв і привела дослідника до сприйняття фактичної дати укладання карти (не раніше 1757 року) за бажану (1751 рік). В результаті в поясненнях до копії карти Скальковського виявилося записаним буквально наступне: "Сия карта скопирована с высочайше исполненной в 1751 году инженер полковником Дебоскетом и подписанной генерал лейтенантом Хорватовым". Але перший з них отримав звання полковника не раніше 1752 року (див. док. 37), другий – лише після увільнення з займаної посади у 1756 році генерал-майора І.Глєбова. Це не говорячи вже про те, що згадане у назві карти Слобідське козаче поселення та відповідний полк започатковані лише у 1754 році.

Варто також згадати про ще одну з карт Де Боскета цього періоду. Мається на увазі "Генеральная пограничная карта от реки Двины, где Смоленская губерния зачинается, даже до Киева и вокруг Киева до украинской линии по Новую Сербию, по Турецкой границе, даже до Ачакова и Азова с показанием Украинской линии и Славяносербии и всех форпостов и спорных мест, сочинена 1755 году" (РВ БАНР, м. Санкт-Петербург, д. 549), яка, крім нової назви при зображенні території Нової Сербії, ще не фіксує особливих змін в адміністративному устрої краю порівняно з попередніми картами Задніпрських місць (про цю карту див. також в роботі С.Шамрая – 1929, с. 218).

[5] В частині території Нової Сербії на карті без особливих ускладнень вгадуються знайомі з попередньої карти 1756 року межі полків та пришанцевих земельних округ. Дещо змінилась лише конфігурація характерного для всіх наступних зображень Нової Сербії заглиблення в межі Слобідського козачого полку у верхівўях Висі і Плетеного Ташлика, зумовлене вилученням частини території цього полку під так звану "дачу" Новомиргородського гарнізону. (На карті 1756 року цей виступ мав більш видовжену форму і передбачав вилучення частини землеволодінь також в районі слобід Тишківки і Красної. Ці землі, очевидно, виділялись для розміщення обіцяної до виводу в Нову Сербію великої партії чорногорців та албанців, яке фактично не відбулось. Після поселення тут слободи Злинки, західна частина вилученої території була повернута до складу земель Слобідського полку).

Назви і нумерація шанців, зазначених на карті, у переважній більшості співпадають із наведеними у переліку А.Скальковського (у Пандурському полку, очевидно за браком місця, відсутній номер і назва 10-го шанця, важко ідентифікувати їх наявність також в районі розташування 7-го шанця, 8-й шанець, про який йтиметься дещо пізніше, прочитується скоріше як Тамашнице чим Пілажниця). У будь якому випадку ми маємо справу з копією, яка крім помилкової дати, могла містити також інші невідповідності з рукописним оригіналом.

Стосовно поселень Слобідського козачого полку, в переліку 26 таких слобід, опублікованих Скальковським (фортеця Святої Єлизавети, Добрянка, Аджамка, Вершино-Кам’янка, Мурзинка, Бешка, Овнянка, Верблюжка, Зелена, Омельник, Вороново, або хутір Тройницького, Мішурин Ріг /Ретраншемент/, Буянськ, Кам’янка, Калужина, Бородаївка, Домоткань, Пушкарівка, Інгульська, Комісарівка, Грузька, Виска, Плетений Ташлик, Красна, Ольшанка, Злинка /розкольнича/), на копії карти також простежуються і окремі відмінності щодо їх складу. Зокрема, у верхівўях річки Жовтої бачимо слободу Жовтеньку, в західній частині замість Ольшанки – слободу Тишківку, поруч – Тернівку, а також Архангелогородський карантин. Цей карантин ще за клопотанням І.Глєбова від 2 травня 1754 року мав бути збудований "за Архангельском около Маслова буерака, вне Новой Сербии" (Сенатський архів, т. ІХ, с. 259). На карті кінця 50-х років, про яку йтиметься нижче, він зазначений як Новоархангельське укріплення або форпост, проти будівництва якого було чимало протестів з польської сторони.

Не зрозуміло також, чому в переліку А.Скальковського відсутня слобода Тернівка. Не виключено, що у використаних істориком матеріалах Єлисаветргадської протопопії вона, за церковною традицією (з часу відкриття тут першої серед новослобідських поселень церкви), була зазначена як Новоархангельськ. Цю назву в роботі Скальвовський застосовує виключно до Старого Архангельська (перейменований у 30-х роках ХІХ ст.), висловлюючи навіть певне невдоволення, коли в тогочасних документах вона зустрічається у зовсім іншому місці і, відповідно, могла бути випадково вилучена при редагуванні рукопису.

[6] Карта охоплює територію довкола фортеці Святої Єлизавети від верхів’їв річок Бешки і Кам’янки на сході до Чорного Ташлика на заході. Більш інтенсиво розподіл землеволодінь торкнувся правобережжя Інгулу. Зокрема, на його лівому березі лише при усті Аджамки зазначені межі землеволодінь слободи Калинівки, вище яких показані угіддя, виділені перекладачу Шияничу, священикам і розкольникам. Далі вверх йшли вже землі слободи Аджамки, а також (на правобережній балці) хутори Іванченків і Сазонів. У долині річки Кам’янки крім однойменної слободи, на балці Лозоватій відмічено хутір Степаненків. Ще один лівобережний хутір – Тяшкін, показано при Інгулі, вище угідь слободи Калинівки.

На правобережжі Інгулу найбільше розподілених землеволодінь зазначено при річці Сугаклеї Кам’януватій, де при балці Лозоватій вони були відведені для інженерної команди, при балці Коноплянці – Турченінову, Арсеньєву, раднику (прізвище не зазначене), знову для інженерної команди та для канцелярських комісій; далі при балках у верхів’ях річки – Бутовичу, Волкову і Баранову, для артилерійських казенних коней, на закриту команду сугаклейську та гарнізонним канцеляристам. Тут же знаходились хутори Мельників, Делятинського, Погрібного, Лисанів, Браубатолів, Тавровського, Стрельників та Сироват/ський/ Став.

У верхів’ях Висі біля однойменної слободи зазначені байраки Курячі і Дебистий (можливо Добитний). Біля останнього – Миргородська могила та (уже при вершині Плетеного Ташлика) могила Холявина /Халядника/. На захід від неї починається земельна округа, відмежована під дачу Новомиргородського гарнізону. Нижче йшли володіння козаків Ташлицької слободи та угіддя, надані "раскольникам поташлыцким" при річці Буки. На цій річці знаходилась також Розкольнича слобода (Злинка) та позначені на плані млин і камедь (очевидно місце, де її добували з відповідних дерев або кущів).

[7] Зокрема, на картах Нової Сербії і Слобідського козачаго поселення, чітко виокремлюється інформація з середньовічних карт Де Боплана (зображення Чорного шляху з початком від Чорного лісу і Мосової долини на південь від Другого Омельника) та з польських карт території краю до останньої російсько-турецької війни 1735-1739 років (Орлянське село, польські назви деяких річок: Тільник (Кільтень), Кривий (очевидно Сухий) Ташлик, Мотрина (Ірклей), зображення міфічного озера на витоках Інгулу тощо). Більшість із карт, що могли бути використані при підготовці Атласу, представлені в Матеріалах з історії картографії України В.Кордта (К., 1931). Інформація з карт Задніпрських місць Де Боскета не простежується (очевидно з-за їх таємності). Залишається лише здогадуватись, як до укладача Атласу потрапили більш пізні карти Новосербського військового поселення.

[9] Це підтверджує інформація з пізнішої карти Російсько-Турецького та Польського кордону, укладеної у 1769 році Я.Шмідтом, де на території колишньої Нової Сербії позначені наступні шанці та поселення (з заходу на схід): "Архангельськой, Семлек, Калинбалой, Надлак, Петрово, Печка, Новомиргородской, Мортокаж, Панчова, Канижа, Санто, Буковар, Федварь, Суботица, Цыбулев, Дмитревка, Самбор, Глинской, Крылов, Табурище, Каменка, Земун, Чаношь, Ковин, Смедеров, Сантамаш, Сланкамень, Вараждин, Бечка, Глоговац, Янова". (Див. В.Кордт, 1931).

[10] З позиції сьогодення важко зрозуміти також логіку перейменувань шанців. Ми далекі від того, що при цьому І.Хорват керувався мотивами дати кожному з них назву, яка б відповідала місцям колишнього проживання його нових жителів. Склад військовопоселенців за національною ознакою був занадто строкатим, щоб подібна мотивація могла бути реалізована. Крім того, багато з найбільш наближених до Хорвата осіб із першої партії переселенців проживали у шанцях, які, навпаки, залишилися не перейменованими. Якщо брати до уваги найбільш відомі на той час у регіоні поселення (насамперед з церквами), цей критерій також не спрацьовує. Скоріше були офіційні чинники, з якими не можна було не рахуватись. Як і у випадку з погодженим у Сенаті найменуванням шанців від імені відповідних задніпрських урочищ, якого послідовно дотримувався І.Глєбов, для І.Хорвата такі чинники могли лежати лише у більш значимій для нього площині інтересів. Не виключено, що тут на першому місці стояли плани будівництва укріплених шанців, які потребували додаткового фінансування. А це залежало як від рішення Сенату, так і Військової колегії. (Серед таких укріплених шанців Ф.Ласковський у додатках до своєї роботи приводить виконані на той час плани будівництва Криловського, Новомиргородського, Архангельського, Цибулівського, Крюківського, Григорівського і Петровського або Петроострівського укріплень). Укріпленим був також Глинський шанець. Можливо планами було передбачено також укріплення Табуриського, Кам’янського, Дмитрівського та Кальниболотського шанців.

[14] Мається на увазі карта Новоросійської губернії, частини Малоросії і Польщі 1764 року, інформація з якої використана учасником відомої академічної експедиції в Україну Христофора Ейлера у 1770 році "морского корабельного флота штурманом" Василем Купріяновим при укладанні однієї з найбільших за розміром "Карты пограничной к реке Днепру…" (264х157 см., масштаб 1: 420 000 або 10 верст в дюймі). Карта знаходиться у Рукописному відділі БАНР у Санкт-Петербурзі (д. 652), з якої ми маємо лише копію окремих фрагментів.