Передмова

Молодше покоління наших театральних працівників добре знає талановиту книгу Софії Віталіївни Тобілевич, що розповідає про життя, мандрування та творчість видатного українського драматурга. Але книгою про Тобілевича, виданою в останньому томі збірки творів драматурга і окремо в ювілейні дні 1945 року, не вичерпується літературний багаж С. В. Тобілевич, уродженої Дитковської. Вірний друг і сподвижник видатного драматурга, талановита артистка і літератор, вона немало уваги приділяла репертуарові українського театру і по праву може вважатись одним з перших його історіографів.

1885 року С. В. Тобілевич у співавторстві з Карпенко-Карим написала чотирьохактну драму «Чортова скала», використавши сюжетні мотиви Галасевича. Дозволена цензурою восени 1885 року, ця п'єса якийсь час була і в репертуарі театру. 1905 року С. Тобілевич переклала українською мовою драму польського письменника Горчинського «В липневу ніч» («W noc lipowa»), що дістала премію Г. Сєнкєвича. Брала С. В. Тобілевич участь і в роботі над драмою «Гуцули» та рядом інших п'єс і як перекладач, і як літературний радник, і як секретар-переписувач. Крім того, добре відомі численні статті Софії Віталіївни про знаменні події в історії українського театру і його видатних діячів. Ці статті відзначаються не тільки високими літературними достоїнствами, соковитою, мелодичною мовою, яскравими образами та порівняннями, але й постійною творчою схвильованістю, зворушливою закоханістю в предмет і підкоряючою щирістю.

Усі ці якості відзначають і публіковані літературні нариси-портрети. Їх писав не вчений педант, не причіпливий дослідник, а схвильований учасник театрального процесу, один з будівників театру корифеїв. Написані в різні роки, ці нариси мають безперечну спільність та цільність настрою не тільки через те, що їх написала одна людина, але і завдяки тенденції, що послідовно в них проводиться.

В семи коротких нарисах перед читачем проходять найвизначніші діячі старого українського театру — М. Кропивницький, М. Старицький, П. Саксаганський, М. Заньковецька, І. Тобілевич, М. Садовська-Барілотті і М. Садовський. Як важко розповісти про них у такій невеликій книзі! Адже кожний з цих майстрів-митців заслуговує на велику монографію, широке дослідження. Про кожного з них С. В. Тобілевич, яка добре знала їх, протягом десятиліть спостерігала їх творчість, могла 6 написати великі книги.

Завдання цього збірника інше — розповісти театральній молоді Радянської України про найголовніше, що було в житті і творчості корифеїв. Ось чому нариси С. В. Тобілевич навряд чи можна віднести до розряду мемуарної літератури. Для цього їм невистачає повноти, докладності й ґрунтовності, хронологічності і, нарешті, документації. Ці нариси стоять між мемуаристикою та публіцистичними статтями, що мають певну, яскраво виявлену спрямованість, тенденцію.

Автор нарисів звертає більше уваги на загальні риси, що споріднюють усіх корифеїв, ніж на з'ясування мистецької, творчої індивідуальності кожного з них. Окремі абзаци та фрази, які дають уявлення про творче обличчя Саксаганського, Садовського та інших корифеїв, історики українського театру хвалитимуть як дорогоцінні крупинки. Але таких абзаців небагато. С. В. Тобілевич більш охоче й частіше звертається до фактів біографії, до загальних ідей, ніж до конкретної характеристики творчої своєрідності, неповторної індивідуальності того чи іншого актора. Тому корисну й потрібну книгу С. В. Тобілевич треба віднести до популярної літератури. Призначається вона насамперед для численної театральної молоді, яка невиразно уявляє собі, чаш же насправді був блискучий театр корифеїв.

Які ж ті загальні ідеї, яка та тенденція, що про них так дбає автор пропонованих нарисів?

Це передусім розвиток теми «Театр і народ». Наполегливо й переконливо автор показує цей зв'язок корифеїв з трудовим народом, їх прагнення зробити театр доступним для широких кіл народу. Щодо цього ті сторінки книги, де автор розповідає про ставлення до народного театру студентства, трудящих, про те, як у багатьох містах дореволюційної Росії, де погано розуміли українську мову, основними глядачами театру корифеїв були робітники й студенти,— становлять велику цінність для історика нашою театру. Нариси переконують читача в тому, що не порожнім заняттям, не забавкою і не розвагою, не джерелом наживи був для корифеїв театр, а благородною трибуною для народу, місцем: благовійного й самовідданого служіння трудовому народові. Ми б повторили принаймні третину матеріалу книги, коли б зробили спробу деталізувати й розвинути цю тему. Думка ця — одна з поширених ідей українського театрознавства, обгрунтована численними прикладами та доказами, широко, розгорнута, в устах активного діяча театру корифеїв вона, звучить переконливо й свіжо.

Другою, загальною тезою автора нарисів є твердження про формуюче значення творчості Т. Г. Шевченка для українського театру другої половини XIX століття. С. В. Тобілевич намагається говорити про видатних акторів на широкому історичному і історико-літературному фоні, підкреслюючи особливо значний вплив на корифеїв російської демократичної літератури, критики та публіцистики. Але центральною постаттю книги лишається все-таки безсмертний поет-роволюціонер Т. Г. Шевченко. Ця постать велетня української літератури, що підноситься над усією творчістю корифеїв і дбайливо схиляється над колискою народного театру, була для визначних діячів старого українського театру святинею і мірилом, нормою і недосяжним зразком. Такий погляд автора є, безперечно, історичним, відповідає справжньому станові речей і підказує історикам українського театру тему — вплив Шевченка на театр і драму XIX століття, важливу тему, яка ще зовсім не розроблена нашим театрознавством. А тимчасом цей вплив був величезним, навіть незалежно від існування «Назара Стодолі» або численних інсценізацій шевченківських поем.

Перед автором нарисів було багато специфічних труднощів. Деякі з них подолано з великою майстерністю, інші наклали свій відбиток на рукопис. Важко було писати про одну родину (брати й сестри Тобілевичі), про біографії, які так щільно переплітаються, і не повторюватись. Чудесною загадкою лишається те, що одна родина, а потім один край, одна, так би мовити, «провінція», приблизно в один час дали все, що було необхідним для життя і слави видатного театру українського народу. І це був на той час не Харків і Київ, не Одеса чи Катеринослав, не Полтава і стародавній Чернігів, а Бобринець і Єлисаветград.

Розповідаючи про членів однієї родини Тобілевичів (сюди почасти слід віднести і М. Заньковецьку, яка стала членом їх родини), Софія Віталіївна не повторюється, не дублює матеріал або ж дублює його в найменшій мірі, бо публіковані статті писались протягом ряду років.

Наприкінці необхідно відзначити деякі недоліки нарисів. В них виявляється індивідуальність і духовна своєрідність автора. Суто жіночою і акторсько-жіночою рисою здається нам те, що С. В. Тобілевич дуже мало місця приділяє комедії і тоді, коли згадує кращі ролі акторів, і тоді, коли говорить про драматургів, навіть таких, як І. Тобілевич, чиє ім'я в історії українського театру найтісніше зв'язане саме з комедією. Для Софії Віталіївни театр — це насамперед драма і мелодрама, це патетичний світ історичних героїв або прості життєві трагедії наймичок та безталанних. Читач, ознайомлений з історією нашого театру і творчістю драматургів, досить легко заповнить цю прогалину книги.

Про народників і народницьку інтелігенцію 70 —80-х років С. В. Тобілевич розповідає в тоні щирого й безумовного захоплення. Вона дивиться на них і сьогодні очима переслідуваного, відірваного від культурних центрів актора народного театру останньої чверті XIX століття. Не може бути й мови про критичну оцінку їх політичної програми, її громадської діяльності. Автор приймає як певні й правдиві всі їх слова, всі їх полум'яні промови, всю їх пишномовну народницьку фразеологію, культурно-освітню діяльність декого з них, що давала деяку користь. Добре усвідомлюючи обмеженість і помилковість такого погляду, наш читач разом з автором нарисів з вдячністю назве імена тих представників народницької інтелігенції, тих її низових представників, які все своє життя самовіддано й безкорисливо віддали справі освіти народу.

В нарисах читач не знайде і широкого погляду на внутрішні процеси, що відбувались у театрі корифеїв. Розпад і злиття труп або зовсім не пояснюється, або виправдується особистими, біографічними мотивами. Щодо цього книга «Корифеї українського театру» продовжує міцно усталену традицію нашого театрознавства і мемуаристики. Слід сподіватись, що наступні роботи з історії українського театру дадуть, нарешті, марксистський аналіз цих явищ, виходячи з ідейно-художніх суперечностей театру корифеїв.

Та хоч книга С. В. Тобілевич не вільна від хиб, наш читач зустріне її з вдячністю і інтересом, бо завжди вміє по достоїнству оцінити щирі, схвильовані й корисні слова.

О. Борщаговський

М. Л. Кропивницький

У цей великий день в історії нашого театру¹, коли вся Україна шанує пам'ять великого артиста і несе думки свої до могили незабутнього корифея української сцени Марка Лукича Кропивницького, я, що починала свої перші кроки на сцені під його режисурою, не можу не згадати його щирим, вдячним словом. Тяжкі це були часи для трудящого люду, позбавленого прав, закріпаченого панами, для тих, хто був тільки робочою силою. Тяжка була доля народу і нелегко жилось тому, хто за народ покривджений заступався.

Треба було великої сили духу і характеру, щоб іти проти пануючого царського режиму. Та недаром жив і страждав славний кобзар України — Тарас Шевченко. Його заповіт, його правдиве слово, яке поставив він на сторожі інтересів обездоленого люду, створили чудеса: запалили серця, збудили свідомість мас, виростили нових лицарів, які віддали свій талант, працю і життя на користь народу, як перші сівачі на ниві освіти, культури й мистецтва.

Одним з відважних співців і заступників народних був Марко Лукич Кропивннцький — артист, керівник, і драматург українського народного театру.

Народився він у селі Жеванівці, коло (Єлисаветграда (нині Кіровограда), в сім'ї управителя у дідича того села. Скінчивши повітову школу в містечку Бобринці, був якийсь час вільним слухачем Київського університету на юридичному факультеті. Та, уступаючи волі батька, який хотів бачити свого сина чиновником, він вернувся до Бобринця, у міське управління (в так звану «Ратушу») і пройшов там за кілька років усі ступені чинів від простого канцеляриста аж до секретаря.

Але праця в канцелярії не задовольняла палкої вдачі юнака — він з наймолодших літ марив про сцену, про створення українського народного театру. Тоді в таких закутках, як Бобринець чи Єлисаветград, були добре відомі твори Шевченка і Котляревського та прізвища тих артистів, що виступали колись на Україні в п'єсах Котляревського та Квітки-Основ'яненка — славетні імена Щепкіна, Соленика, Дрейсіга. Їхні традиції і спогади сучасників про них будили в душі молодого канцеляриста щире і незбориме бажання випробувати і свої сили на сцені. І коли М. Л. Кропивннцький зустрівся тут і подружив з своїм товаришем по праці Іваном Тобілевичем, що щиро поділяв його прагнення, тоді мрія обох друзів здійснилася.

З допомогою досвідченого актора Голубовського, що теж на той час опинився між ними, в Бобринці був створений аматорський гурток, який почав свої вистави спочатку в якомусь дощаному сараї, а згодом в домі місцевого багатія Медового, який, переконавшись, що діло хороше і користується успіхом у публіки, влаштував у своєму будинку сцену. Вистави аматорів не припинились і тоді, коли «Ратушу» перевели до Є;лисаветграда з усіма її відділами і урядовцями.

Марко Лукич, що мав від природи видатні сценічні дані: чудовий сильний голос, виразну дикцію, гарне лице і величну постать, а крім того, живу, веселу і вражливу вдачу, був великим гумористом у житті і на сцені. Він умів наслідувати і відтворювати аж до найтонших нюансів життєві типи, копіювати їх жести, характер і інтонації. Всі ці природні здібності давали йому право зайняти місце серед учасників аматорського гуртка, запорукою чому був і той успіх, яким він користувався і в Бобринці і в (Єлисаветграді. Та він — вимогливий до себе — не довіряв собі і своєму успіхові і, хоч тяжка і невдячна була йому та суха канцелярська служба, служба заради шматка хліба, мусив тягти ту важку тачку, щоб не залишитись на бездоріжжі.

Репертуар того часу був дуже обмежений: «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «Шельменко денщик», «Чорноморці», «Запорожець за Дунаєм»² — от і все, але й цього було досить, щоб молодий початкуючий актор виявив свої здібності, свій талант перевтілення, своє уміння з'являтись на сцені тим чи іншим типом, характером. Хто навчив того юнака так міняти своє обличчя, голос, свою постать і рухи? Адже юність його пройшла без поводиря, без видатного учителя, без досвідченого режисера. Хто ж навчив його? А хіба вчить хто орла літати, а соловейка співати? Такі артисти раз у століття родяться, а школа для них і режисер їх — їхнє життя і власна інтуїція³.

Коли слава про талановитого актора М. Л. Кропивннцького розійшлася по Україні, відомий перекладач Гомера, учитель Петро Іванович Ніщинський запросив його до Одеси — взяти участь у виставі їхнього аматорського гуртка. Ось тепер і довелося М. Л. Кропивницькому виступити у справжньому великому театрі перед широкою аудиторією і виявити всю свою смілість, увесь свій талант. Граючи з досвідченими аматорами роль Стецька в «Сватанні на Гончарівці», М. Л. Кропивницький провів цю роль ще яскравіше, ще натуральніше, ніж досі, незважаючи на те, що партнерами його були аматори, часто навіть не тверді у своїх ролях.

Той ентузіазм і запал, який викликала його правдива, не шаржована гра у публіки, вирішили його долю — він кидає; урядову службу і весь віддається театральній діяльності.

Крім сценічної діяльності, М. Л. Кропивницький починає творчу працю драматурга. Насамперед поема Шевченка «Невольник» дає йому тему для п'єси тієї ж назви, яка десятками років не сходила з репертуару українського театру. Потім «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай

абож павук» — п'єси, в яких відбилась вся сумна доля селян за часів кріпацтва. І коли б він нічого більше не написав, то й ці три п'єси могли б схвилювати душі і серця вдячних нащадків. Скільки в них гіркої життєвої правди, як яскраво змальована гірка доля української жінки!⁴

1875 року Марка Лукича запрошують до галицької трупи Теофіли Романович, з якою він і об'їздив міста Галичини та Буковини.

Повернувшись на Україну наприкінці семидесятих років, коли указом царського міністра Валуєва були заборонені всі прояви української національної культури — і пісня, і слово, і театр, Марко Лукич вступає до російської трупи Ашкаренка, що грала на той час у Кременчуці. Збори були погані, салонні п'єси успіху не мали, дефіцит був колосальний, платити акторам не було чим. Побачивши таке критичне становище товариства, Марко Лукич порадив Ашкаренкові зараз же писати до міністра Лоріс-Мелікова і просити його дозволу на українські вистави. Той так і зробив і невдовзі дозвіл був одержаний.

Нові можливості відкрились перед тими, в кого жорстокий указ Валуєва відняв був радість життя, можливість грати на сцені рідного українського театру.

Стрепенулись від радості серця, ожили надії і закипіла робота. До Кропивницького прилучились відомі йому талановиті аматори — Затиркевич, Вірина, Гримай, Максимович, Садовський та інші і з ними розпочалось справжнє діло народного театру.

Згодом Михайло Старицький, відомий громадський діяч і драматург, став на чолі цього колективу, як головний адміністратор і керівник. Його адміністративна діяльність і грошова допомога, якою він забезпечив усі матеріальні потреби трупи, усуваючи перешкоди, відкрили для українського театру вільні шляхи для дальшої творчої праці і розквіту сценічного мистецтва. І це було здійснено в повній мірі, коли до товариства прибули Марія Заньковецька і брати Тобілевичі: Іван Карпенко-Карий і Панас Саксаганський.

Не буду згадувати всіх мистецьких тріумфів і лаврів, які чекали артистів на їхньому шляху, — про це знають всі, кому дорогий український театр, — я тільки повинна сказати, що дуже трудно вирішити, чиї тут найбільші заслуги. Кому з усіх товаришів належить найбільша честь і слава за величне діло українського-театру?

Тут усі разом і кожен зокрема несли по камінчику, щоб збудувати величну будівлю мистецтва і культури.

Але віддаючи належну пошану всім видатним працівникам нашого театру, не треба забувати, що потрійний труд, який виконував Марко Лукич, бувши одразу драматургом, артистом, режисером і учителем цілого гурту артистичної молоді, вимагав надлюдських сил, надзвичайного напруження нервів і здоров'я. Та Марко Лукич був невтомний працівник. Його чудесна, жартівлива вдача допомагала йому побороти всі труднощі. Всі актори, яким він допомагав оволодіти сценічною технікою мистецтва, всі його учні, не виключаючи Садовського і Саксаганського, всі були закохані в Марка Лукича Кропивницького як артиста, режисера і великої душі людину.

Він до самої смерті залишався на своєму славному посту і не кидав любимої справи. Не кинув він її навіть і тоді, коли тяжка недуга зламала його фізичні сили. І помер Марко Лукич в дорозі, у вагоні, їдучи з трупою на сезон. Це сталося 1910 року.

Коли в думках оглядаєш пройдений ним артистичний шлях, на якому, крім троянд і лаврів, виростали часто терни колючі, коли згадуєш, скільки довелося перенести йому утисків заборон, розчарувань і тяжких пригод у своїй довгій мандрівці, то боляче стає на серці і мимоволі запитуєш себе: чому доля не дала Маркові Кропивницькому дожити до кращих часів, щоб побачити свій рідний народ, свій любимий театр у величній славі на вільній, оновленій землі?

НАЗАД | ЗМІСТ | ВПЕРЕД