Та могутня сила гніву і протесту, що проймає всю творчість Тараса Шевченка, страждання і біль серця в кожнім слові безсмертного Кобзаря, його боротьба проти кривди і недолі свого народу зробила колосальний вплив на всю демократичну інтелігенцію, на всіх справжніх друзів народу.

Цей гнів священний промовляв до кожного чесного серця, запалював серця протестом і бажанням боротись з тяжкою кривдою, бажанням іти на допомогу народові.

І хоч за тяжких умов царизму, серед вічних заборон і репресій доводилось вести культурно-освітню діяльність, в останній чверті XIX сторіччя на широкій Україні, у містах її склалось багато громад, просвітних товариств, культурних гуртків, де працювала народна інтелігенція, не шкодуючи часу і сил. І тоді, коли вчені, знавці історичного минулого України, писали наукові статті і книги, — письменники і поети малювали в своїх творах життя народне, минуле і сучасне. Тоді славні імена Івана Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Старицького, М. Кропивницького і багатьох інших стали відомі і поза межами свого краю. Тоді і український театр, що в живих образах показував життя селян, виступив яв учитель і провідник волі, рівності і братерства між людьми.

В наш час, коли український радянський театр досяг великої майстерності і став не тільки видовищем і розвагою, але і школою, кафедрою, трибуною всесильного слова, дзеркалом душі людської, справедливим буде, оглянувшись назад, згадати добрим словом людину, що була першим фундатором цієї високохудожньої і гуманної інституції.

Людина ця — Михайло Петрович Старицький.

Ще з юних літ, читаючи безсмертні твори російської та української літератури, твори Пушкіна і Шевченка, Котляревського і Гоголя, він мріяв створити на Україні зразковий театр, дати йому потрібний репертуар і всі умови для творчої праці артистів. Це вимагало довгих років роботи, великих старань і коштів, це вимагало всіх його сил і здоров'я, але врешті він здійснив свою мрію.

Його щира любов до обездоленого, покривдженого народу накреслила йому життєвий шлях і була провідною зорею на все життя.

Коли інші працювали переважно над історичними темами, не даючи житейській «суєті» одривати їх від письменницької справи, Михайло Петрович присвятив себе справі театру, як його драматург і організатор, і не зійшов з цього шляху до самої смерті⁵.

Велику працю поклав Михайло Петрович на користь цього діла за все своє життя і як письменник, і як організатор першого українського товариства акторів. Минають десятиріччя з дня смерті Михайла Петровича Старицького, пишно розцвів у наші дні вільний радянський театр, на славу собі і людям на радість, а ще й досі мало кому з молодого покоління відомо, чим справді був Михайло Старицький для українського театру — ця винятково чесна, ідейна і талановита людина. Скільки праці, коштів, сил, життя і здоров'я поклав він на те, щоб згуртувати зразковий ансамбль артистів і керувати ним! Він як досвідчений полководець зібрав тоді кращі артистичні сили, по всій Україні розпорошені, зібрав ті мистецькі сили в один славний загін і сміливим побідним маршем виступив у похід.

Слава таких велетнів сцени як Кропивницький, Садовський, Заньковецька, Саксаганський прогриміла по всій Україні і поза її межами. Українське слово і пісня залунали по всіх просторах, незважаючи на утиски, обмеження і заборону. Великою заслугою Михайла Старицького є те, що він не тільки сам писав хороші драматичні твори, а й інших до цього заохочував, коли спостерігав у кому іскру справжнього таланту.

Перша драма Івана Тобілевича «Бурлака» викликала щире захоплення Михайла Петровича, і це захоплення дало авторові натхнення до дальшої праці на літературному полі.

Це був час, коли постійних труп не було, а талановиті аматори були розпорошені по всій Україні і грали то тут, то там, де прийдеться, і то дуже рідко.

Щоб зібрати всіх цих аматорів в один спільний колектив, потрібна була виключна енергія та віра в майбутнє своєї справи, в творчі сили народу. Ця віра жила в Старицькому. Він знайшов Кропивницького і братів Тобілевичів на Херсонщині, Заньковецьку, Грицая та Вірину на Чернігівщині, Затиркевича на Полтавщині, а решту театральних посад зайняли люди, що потребували праці і шматка хліба.

Я, що всю молодість прожила в глухому закутку України, теж опинилась в їх гурті, дякуючи Михайлові Старицькому, а разом зі мною і багато бідних дівчат, яким українська сцена стала рідною матір'ю після того, як лиха доля вигнала їх на вулицю рідного села, з батьківського дому.

Я мушу сказати тут кілька слів про себе, щоб була зрозуміла моя любов до театру і його корифеїв. Це трапилось зі мною, коли я, проста селянська дівчина, дочка вбогого польського шляхтича, через свої нестатки мусила шукати заробітку і шматка хліба і знайшла його в родині одного польського дідича, як вихователька його малих дітей. Але чудні і дивні події бувають в житті людському, події, які раптом змінюють усе і відкривають нам нові шляхи, нові виднокруги. Сталась неждано страшна пожежа в домі того дідича в селі і там згоріло все його майно і всі хазяйські будинки. Розчарований селом, той пан з жалю і досади продав за безцінь свій маєток, а собі купив дачу в Києві на Лук'янівці. А поруч у близькому сусідстві, уся в кущах бузку і троянд, стояла друга дача, в якій жила родина Старицького і Миколи Лисенка. Туди щодня збирався гурт молоді, співаків, артистів, відбувались репетиції, читання нових творів перед початком нового сезону.

Тут, познайомившись з усіма, я опинилась у царстві мелодій і звуків прекрасних, чула чудові співи — хорові і сольні партії, і, нарешті, захопилась до глибини душі цією справою, коли зрозуміла, що тут готується велике діло українського театру, що саме тут відбуваються репетиції, вчаться ролі, пишуться декорації, шиються театральні костюми і увесь гурт готується до першого виступу, а потім і до мандрівки по містах України, бо по селах не було дозволу грати. Тоді і вирішився мій життєвий шлях: спробувавши мій голос, мене прийняли до гурту як хористку. Згодом я стала артисткою, а потім дружиною одного з корифеїв театру — Івана Тобілевича.

А тоді, в те літо, трапилось ще одне лихо в родині мого хазяїна: він, що ледве живий вискочив з пожежі на селі, недовго жив після цього. Коли він помер, дружина його з дітьми в тяжкому стані виїхала з дачі на Поділля до матері, лишивши свою хату пусткою і мене в ній. Це було тяжко і сумно, але я була вільна, незалежна не від кого і з чистою совістю згодилась бути хористкою в новоутвореному театрі. Яка я була рада, горда і щаслива, приставши до цього, рідного моєму серцю, берега! Люди, що були хазяїнами цього діла, такі освічені і культурні, — які вони були ласкаві, сердечні і прихильні до всіх бездомних, безпритульних бідолах! Не гаючись, вони запросили мене перебратися до їх приміщення, і я у них почувала себе як в рідній сім'ї. Минуло більш як півстоліття, а я й досі забути не можу, ким був Михайло Старицький для незаможної шкільної молоді — студентів і курсисток. Яка це була високо-гуманна і чутлива до людського горя людина! В моїм власнім житті сталась згодом подія, що підтверджує правду моїх слів. Коли незабаром артиста Івана Тобілевича, чоловіка мого, було заарештовано і вислано до Новочеркаська на Дону⁶, — Михайло Петрович відвідав нас у нашій убогій землянці на Аксайській вулиці, де Іван Карпович мусив був працювати як коваль у кузні заради шматка хліба. Як щирий друг поставився він до нашого лиха — хотів дати нам на поміч значну суму грошей, щоб полегшити наше життя і дати змогу Тобілевичу не марнувати час в кузні, а писати драматичні твори для бідного репертуаром українського театру. Ця щира порада справді врятувала згодом від одчаю душу і мозок бідного вигнанця.

А тоді, в час зборів до великої артистичної мандрівки, який був піднесений настрій у всіх більших і менших працівників сцени! Це була чудесна атмосфера, дивний світ вищих інтересів, де все своє, особисте, здавалось таким дрібним, мізерним перед величчю святого діла — народного театру. З якою увагою і любов'ю готувалися сценічні аксесуари, головні убори, жіночі вбрання і прикраси! Дружина Старицького — Софія Віталіївна, сама допомагала в цій справі, вибираючи узори і зразки історичних костюмів. До правдивого відображення народного життя ставились дуже поважно. Уся діяльність молодого гурту ішла під прапором життєвої правди.

Шарж, буфонада і утрировка в ролях були суворо заборонені. Цей спосіб, «дражнить хахла» і викликати тим оплески і сміх, вважався недостойним справжнього артиста.

Яких великих коштів, якої праці вимагала справа організації українського зразкового театру! Доконче треба було забезпечити колектив приміщенням на весь сезон, створити новий репертуар і дати йому належне оформлення, костюми і декорації — це все вимагало від керівника самовідданої праці, палкої любові до народного театру і знання діла. Та Михайло Петрович поборов усі труднощі, не шкодуючи ні сил, ні здоров'я, аби здійснити свою здавна укохану мрію.

Нарешті наступив бажаний час, почались вистави з участю всіх визначних артистів трупи — Кропивницького, Садовського, Заньковецької, Саксаганського, які справили надзвичайне враження на глядачів. Цей винятковий успіх українського театру був великою радістю Михайла Петровича Старицького і нагородою за всю його працю організатора і письменника-творця. Бо і в той час і пізніше він збагачував рідну театральну літературу багатьма творами з народного життя, з історії, в яких відбилась доля народу — з його злиднями і кривдою. Ці твори весь час не сходили зі сцени театру і давали артистам нагоду виявити весь свій блискучий талант.

Творчість М. П. Старицького, всестороннє освітлюючи життя народне, давала змогу трагічній артистці Марії Заньковвцькій, граючи роль героїні з п'єси «Не так склалось, як жадалось», глибоко зворушувати серця слухачів і доводити їх до сліз, показуючи кривду бідної дівчини, а Маркові Кропивницькому у водевілі «Як ковбаса та чарка» смішити глядачів до сліз. З багатющої галереї типів, змальованих у його творах, було на чому розгорнути свої таланти всім артистам — великим і малим. Він створив цілий репертуар українських п'єс — драм і комедій, в яких відбилось життя і гірка доля народу, його страждання і деякі комічні гумористичні риси. Його твори, що весь час не сходили зі сцени, склали не одну книгу: «Не так склалось, як жадалось», «Утоплена», «Циганка Аза», «Зимовий вечір», «Сорочинський ярмарок», «Чорноморці», «За двома зайцями», «Маруся Богуславка», «Ой, не ходи, Грицю», «Богдан Хмельницький» та інші; його прозові та поетичні твори і переклади з інших слов'янських поетів і письменників свідчать про високу культуру, благородні переконання, про щире бажання щастя, волі і свободи для свого народу.

«Ось де я найшла свій світ, своїх людей, своє життя,— писала я тоді до своєї матері на Україну, — ось коли ваше серце може бути за мене цілком спокійне. Отут я оживу і наберусь сили і здоров'я до дальшої світової мандрівки».

П. К. Саксаганський

Молодший син родини Тобілевичів народився в селі Костоватій на Херсонщині, де його батько служив прикажчиком у маєтку багатого дідича⁷.

Любов юнака до свого обездоленого народу, що зародилась в його серці ще з дитячих років під впливом матері-селянки, керувала вибором його життєвого шляху. Скінчивши школу, а потім і військову службу, він вступив до лав артистів українського театру, що тільки недавно почав свою діяльність під дирекцією М. П. Старицького. Він з запалом молодого ентузіаста весь віддався творчій праці, він горів і інших запалював бажанням відтворити на сцені правду людського життя в ті тяжкі часи. Мати і старший брат Іван Тобілевич були його першими учителями на цім шляху, яким пішли і брат Садовський і сестра — Марія Садовська.

Все оточення тодішнього життя на селі, з народними злиднями, темрявою і убозтвом робочого люду, вся розкіш і пишність панського життя були теж доброю школою для уважного спостерігача, школою, що наочно доводила всю нерівність класів, те провалля, що відокремлювало панів від селян.

Переселившись до міста, де жив тоді і працював на урядовій службі старший брат Іван, він і там побачив тяжку картину горя і неволі народу. В домі брата він зустрівся і зійшовся з щирими народолюбцями, які, бажаючи прийти на допомогу народові, покладали великі надії на виховний вплив театру. Тут, у цім гурті культурної молоді, читались твори визначних письменників — Бєлінського, Добролюбова, Герцена та інших провісників революції, тут зародилась перша думка про український театр.

Згодом тут чулись українські народні пісні, декламація, відбувались репетиції аматорських вистав, в яких брав участь і учень реальної школи Панас Карпович Тобілевич.

І вступивши згодом до професійних артистів, Панас Саксаганський прийшов туди не з порожніми руками, бо він часто одвідував і гастролі російських труп з участю видатних майстрів — Самойлова, Щепкіна, Ольдріджа і Сальвіні, які були добрими учителями театральної науки для молодого актора.

А крім всіх цих сприятливих умов, ще й сама природа обдарувала його такими багатющими даними зовнішньої і духовної краси, такою силою таланту у вияві найглибших переживань людського серця, що це дало йому загальну славу і любов.

Він глибоко шанував і любив майстрів російської сцени, що розкривали в своїх образах велич і почуття людського серця, запалювані геніальними творцями російської літератури, він любив щиро і українських письменників, послідовників Шевченка, тих, що проповідували рівність і свободу! Він схиляв чоло перед величчю театрального мистецтва, як перед кафедрою добра і правди!

«О, служити таким ідеалам — любо!» — каже Іван Тобілевич в «Суєті» устами лицедія Барильченка, висловлюючи свої переконання про високі завдання театру в житті людському. Нудити свідомість мас, бичувати зло сатирою гострою, а сміхом через сльози примушувати людей соромитись своїх лихих вчинків! О, таким ідеалам служити любо! Тут можна й поголодати, коли знаєш, що несеш нехибно цей стяг священний⁸.

Ці думки і стремління були провідною зорею в діяльності братів Тобілевичів, що освітлювала їх трудний життєвий шлях від початку до кінця їхнього життя. Але це не зломило їхньої енергії і бажання служити своєму народові, щоб «зменшить ту біду, те лихо, що на селі панує».

Важкий це був шлях, яким ішли корифеї українського театру! Шлях вічного переслідування, погроз і заборон від царського уряду. На воловій шкурі не списати всіх зневаг і заборон, які надали з урядових установ на українське слово, пісню і думку, коли в них виявлялось справжнє життя трудового народу, бажання волі і ненависть до панів, до визиску людини людиною.

Легко зрозуміти, як це впливало на духовну рівновагу артиста, який був одночасно і режисером і відповідальним керівником театрального гуртка! Як ця боротьба руйнувала здоров'я артиста, сили його моральні і фізичні!

Минуло два десятки років такої боротьби за своє укохане, рідне діло, а вже перед революцією почав слабнути і здавати колосальної сили і мужності організм Панаса Карповича Саксаганського.

«Не годи, а тяжкі пригоди руйнують силу і здоров'я чоловіка», каже народне прислів'я. Отже й тут сталось щось подібне: життя принесло братам неждано-негадано стільки тяжких ударів і переживань, стільки «пригод», що і найсильніший упав би під їх тягарем: насамперед стався арешт і заслання брата Івана на Донщину на п'ять років без права виїзду куди-небудь. Ця страшна подія на довгі роки завдала всій родині туги і жалю тяжкого, якого не зменшили великі артистичні успіхи талановитих братів.

Після повернення старшого брата на сцену сталась нова тяжка подія — поділ трупи, коли Панас Саксаганський лишився сам з братом і сестрою і мусив починати всю працю спочатку, щоб створити достойний колектив і, подолавши всі труднощі, почати роботу. Це були часи, коли виявилась вся сила мужності обох братів у нещасті, їх любов до театру, до праці, — їх невсипуща енергія у виконанні складних обов'язків головних поводирів нового гуртка артистів⁹.

Через рік-другий театр під керуванням Саксаганського в мандрівках по Україні і поза межами її здобув собі загальну любов і пошану, здобув лаври і троянди, якими вдячна молодь стелила шлях обраним артистам і укрила незабаром ранню могилу артистки Марії Садовської, рідної сестри Тобілевичів.

Це був страшний удар для братів, які були безмежно закохані в свою талановиту, веселу єдину сестру. Крім того, тут було ще й інше нещастя — втрата артистки на перші ролі, які так блискуче виконувала Марія Садовська! А коли час загоїв трохи ту болючу рану в братерському серці, а талант артистки Любові Ліницької усунув цю невигоду, і діло знову стало розквітати пишним цвітом і чарувати людські серця, особливо в робітничих районах України, коли товариство мало вже всі потрібні для своєї діяльності аксесуари і допоміжні засоби — бібліотеку, костюми і декорації, тоді сталось нове нещастя, що надовго припинило діяльність цілого колективу: одного ранку згорів театр, в якому ми грали. Це сталось в Катеринославі, де робітники так любили наш театр. Зборів театр, згоріло чимало людей, а разом все добро і майно трупи — всі костюми і декорації. Всі артисти вискочили з вогню, як були на сцені, і вся їх одежа згоріла.

Чиясь шляхетна допомога стала в пригоді цьому лихові і дала нам змогу знову розпочати працю. Були куплені на базарі якісь недоноски з старої одежі і в них треба було віднині, на якийсь час, виступати артистам.

І знову час заволік туманом тяжкі події, пережиті всіма товаришами, і знову з почуттям надії в серці, не маючи іншого певного пункту, бо всі театри були зайняті, поїхав наш гурт до міста Вільно на літній сезон.

Але й ця надія була несподівано зруйнована. Ніхто не пам'ятав влітку такої зливи, такої дощової пори, коли страхітливі потоки води лились на нещасних артистів у пустому театрі, тоді, коли мешканці міста сиділи по хатах, ховаючись де хто міг від того нещастя.

За той час, коли заборонені були на Україні вистави українського театру¹⁰, трупа Панаса Саксаганського побувала по всіх далеких закутках Росії з півночі на південь — від Кронштадта, Москви, Казані —аж до міст Криму, Кавказу і Польщі.

Через брак театрів у деяких містах ми грали зимою в літніх театрах і замерзали від холоду. У Варшаві (де нам теж довелося грати в літньому театрі) ми одвідали могилу знаменитого польського артиста Жулковського. Там Саксаганський випадково зустрів свою землячку Ніну Левченко, яка згодом стала його дружиною і другом вірним на все життя.

В останні роки його артистичної діяльності перед революцією було вже знято заборону грати на Україні, але ті криваві погроми, які терпіла повсюди людність єврейська, тяжким робили життя Панаса Карповича, благородне серце якого повставало проти всякої неправди і насильства; тяжкими і безрадісними робили вони його думки, почуття і переживання. А разом з тим довготривала недуга брата, що закінчилася нарешті смертю, пригнітила остаточно його душу. Те, що Саксаганський робив потім, було тільки блідою тінню з його кипучої діяльності молодих років.

Велика і дивна сила таланту Саксаганського справляла на глядачів незабутнє враження: його уміння перевтілитись з одного типу в другий, зміняючи своє лице, рухи, поставу і голос, давали йому змогу виконувати різноманітні ролі, типи і характери. Він грав одночасно Возного і Стецька, смішного дивака Бонавентуру Копача і героїчного Гната Голого, старого Шпоньку і молодого ентузіаста Івана Барильченка і десятки інших типів репертуару українського театру.

Серед тяжких пригод, що зливою лились на гаряче серце артиста, його найбільш підтримувала глибока любов брата і дружини, а також безмежна любов усіх трудящих верств глядача, робітників і шкільної молоді. Про ту всенародну любов до славного артиста можна багато сказати. Маси простого робітничого люду завжди заповнювали театр, коли виступав Саксаганський. І зміст п'єс і художнє виконання будили в них свідомість і благородні почуття, давали пораду і науку, як жити треба на світі.

І хоч фізичні сили артиста почали слабнуть, але, коли сталась всесвітнього значення подія і ясне сонце революції прогнало темряву і знищило кайдани неволі, тоді знову воскресла бойова сила його душі, і він з подвійним запалом узявся до праці, дякуючи своїй долі і великому вождеві народів Сталіну, що дали йому щастя бачити за свого життя свій край назавжди вільним і радісним.

М.К. Заньковецька

Коли почав свою діяльність український народний театр — здавалось, що вогненний стовп заяснів у пустині чудесним світом. Почулось з кону рідне слово, полилася жалібна пісня Наталки Полтавки — «Віють вітри, віють буйні», яку співала артистка Марія Заньковецька, показуючи здивованим слухачам тяжке горе української дівчини.

Серед широких просторів, серед поетичних закутків України, далекі від суєти широкого світу родились і виросли ті, що мали стати своєму народові друзями і поводирями.

До тих запальних юнаків, що стали до бою за щастя свого народу і воювали не мечем, а гарячим словом, належить і славна дочка України — Марія Заньковецька.

Неначе з наказу вищих законів правди і справедливості, в різних закутках нашого краю в один майже час встали всі учасники того славного походу молодих ентузіастів, що здивував і підкорив усі серця на просторах нашої країни. Серед тих героїв, яким за єдину зброю було тільки слово, серед тих велетнів духу перше почесне місце посіла Марія Заньковецька. Вона не побоялась порвати зі всіма традиціями свого заможного стану, кинути спокійне життя і ступити на тернистий шлях артистки народного театру.

Вихована на селі, в родині заможного дідича Адасовського, серед розкішної природи Чернігівщини, вона ніби з'єднала в своїй душі всі творчі сили землі рідної, всі скарби і дари щедрої природи — її красу і талант. Сама природа обдарувала її всім тим, що робить людину безсмертною, даючи їй право бути першою між перших. Всі привабливі риси її постаті, обличчя і голосу, обік великої сили таланту, серця і розуму, створили чудо. З її появою на сцені театру захвилювалось мертве море людського життя, закипіло до самих глибин таємних і загуло бурею, вибухом ентузіазму, подиву і великої радості.

З появою Марії Заньковецької неначе народилась якась нова, чудодійна сила, немов джерело живої води влилось в життя, в серця людей. Хто з нас не пам'ятає її творчого натхнення? Хто не зливався з нею почуттям? Хто не плакав з нею разом? І друзі і вороги — всі були захоплені одним великим враженням від якогось нежданого чуда і ті враження, я певна, залишались, як святиня, в серцях їхніх і збереглись аж до кінця їх життя!

І не тільки збереглись, але й опромінювали все їхнє існування! Вона розбудила думку і свідомість, у мільйонах душ запалила іскру любові до всіх покривджених і знедолених, життя і страждання яких так яскраво відтворені були артисткою. Недаремно лились в горі і неволі сльози жінок, недарма гинули в журбі безліч людських душ!..

Марія Заньковецька зібрала в скарбницю свого чулого серця сльози ті, по всій країні розвіяні, зібрала, зогріла теплом свого почуття і як живі самоцвіти повернула народові, винесла на подив усього світу.

Вся кривда і несправедливість суспільного ладу державних установ царизму, усі ті жертви панської сваволі, класової і національної нерівності, показані артисткою з вражаючого, ні з чим незрівнянною силою, все те небачене ще ніколи на сцені збудило серед широких мас глядачів почуття жалю, обурення і протесту. І коли хто тепер скаже, що український народний театр протягом своєї майже півстолітньої діяльності працював на користь всіх страждущих і пригноблених, вірний ідеалам революції, то це не буде пустим самохвальством. Те ж саме сказати треба і про всіх ного видатних діячів: вони часто, і інколи навіть підсвідомо служачи одному «богові мистецтва», служили разом з тим і високим ідеалам людства: ідеалам волі, рівності і братерства. І тільки тому, що їх проповідь лунала з театральних підмостків, що проповідники її виступали під маскою актора, а урядові сфери дивились на них як на камедіантів, тільки тому український театр, ця важлива кафедра живого слова, залишилась цілою серед тодішнього лихоліття, серед руїн і звалищ.

Кожна роль Заньковецької, кожна постать жіноча, в ланцюги недолі закована, була відтворена артисткою з такою правдою, з таким захоплюючим душу трагізмом, що глибоке співчуття охоплювало глядачів; до тих нещасних «безталанних» і «наймичок», запалюючи в їхніх душах вогонь протесту і гніву проти насильників.

Сорок років свого життя присвятила Марія Заньковецька народному театрові, сорок років йшла вона тернистим шляхом утисків, заборон і різних перешкод, які робили професію артиста за тих часів однією великою виснажною боротьбою за свої ідеали. Крім того, професія артиста на той час не була почесною і бажаною в уяві більшості громадянства, і батьки здебільшого не дозволяли своїм дітям іти на сцену. Це й було причиною тяжких непорозумінь між видатною артисткою і її родиною — батьками та чоловіком, які протестували проти її бажання працювати в театрі. Вона щиро любила своїх рідних, але бажання служити народові перемогло всі інші доводи і вони мусили скоритися. А та гучна слава, та любов і ентузіазм, якими оточене було славне ім'я Заньковецької, замирили всіх її рідних і близьких з її професією української артистки. Але скільки страждань випало їй пережити, скільки безсонних ночей провести, скільки пролити гірких сліз! Вона твердо і рішуче ішла по обраному шляху, свідома свого обов'язку громадянки, будучи глибоко переконана у великому впливові театру на суспільство, на народ. Те переконання зробило її мужньою і дало сили боротися з усіма труднощами тривалого мандрування з півдня на північ, зі всіма невигодами і нестатками. Не спокушали її перспективи замоленого, розкішного життя з багатим чоловіком, якого вона лишила, вступивши на сцену, не зманювали її і обіцянки великого гонорару на сцені імператорського театру, куди її не раз запрошували під час перебування трупи Старицького в Петербурзі. Тоді великий світ російської інтелігенції вперше побачив на кону театру трагічний, зворушливий образ української жінки і дівчини і віддав їй честь і пошану в захоплених рецензіях. Тоді весь ансамбль театру, а серед нього Марія Заньковецька, святкував визнання рідної української сцени, любов до неї російської демократичної інтелігенції.

Тільки любов народу і мирила артистів з умовами тяжкого мандрівного життя.

Ніколи не забути тих бур оплесків і овацій, якими вітали і проводжали глядачі корифеїв — Садовського, Саксаганського та інших, а найбільше славу і гордість нашого театру Марію Заньковецьку. Скільки вогню, скільки святого запалу лилось з кону в серця глядачів і знову вертало на кін у громових оплесках і вигуках «браво» і «слава», утворюючи живу течію взаємного порозуміння! Корифеї українського театру жили і творили з глибоким переконанням, що вони творять не пусте діло розваги, а несуть народові користь моральну, надію на волю, на краще майбутнє, несуть і освіту. Коли б зібрати в одно всі хвалебні гімни, якими столичні рецензенти виявляли своє захоплення і здивовання, оцінюючи гру Марії Заньковецької і запрошуючи її енергійно на імператорську сцену, обіцяючи їй почесне місце серед столичних артистів, то було б ясно, що ці похвали могли б запаморочити голову менш переконаній людині і повести її на роздоріжжя. Але Марія Костянтинівна була щирим і вірним другом свого обездоленого народу і хоч любила гаряче і щиро Росію, її мистецтво, її геніальних поетів, її величний театр, та не піддалась ні на які намови дирекції імператорських театрів і залишилась вірна своїй ідеї служіння простому народові — в ролі артистки нужденного, але гордого і талановитого українського народного театру. Вона одмовлялась тим, що «гріх лити воду в море, не освіживши нею безводні пустині Сахари».

Коли б зібрати в одно всі квіти і вінки, якими засипали і обдаровували артистку, коли б зібрати всі сльози, пролиті з нею разом, всі зітхання... Коли б! Та все минає... і не вертає! Залишається лише спомин про те велике і святе, якому віддала людина життя і любов, спомин про ті високі ідеали, які запалювали і вабили до життя душу Марії Заньковецької в часи її молодості, які освічували і гріли її ясну осінь і тішили похилу старість аж до смерті. А те моральне задоволення, те почуття, що недаром прожите життя, що виконаний свій обов'язок перед вітчизною, перед громадянством, дало їй спокій і силу пережити всі минулі лиходні, біль минулого і дожити до кращих днів.

НАЗАД | ЗМІСТ | ВПЕРЕД