І. К. Тобілевич
/ Карпенко-Карий/

29 серпня старого стилю 1944 року скінчилося 99 років з дня народження українського артиста і драматурга Івана Тобілевича (Карпенка-Карого)¹¹.

Народився він у сім'ї вбогого прикажчика Карпа Тобілевича в маєтку багатого дідича на Катеринославщині. Тяжкі це були часи, часи кріпацтва, насильства, неволі. З дитячих років бачив він тяжкі людські злидні, темряву і кривду. Душа його боліла, а в серці будився протест і щире бажання боротися з тим лихом, що на селі панує. Його мати — колишня кріпачка багатого пана Золотницького, яку батько викупив з неволі, була першою вчителькою сина, вчителькою, що заклала в його душу любов до свого народу, до його художньої творчості, до тих мистецьких і поетичних скарбів, які втілені в його казках, піснях і переказах. І він протягом усього життя залишився вірним тим почуттям, винесеним з рідного села і батьківської хати, де під впливом матері розцвітала любов і родинна згода. Під тим же впливом виросли і молодші брати Івана Тобілевича — Садовський і Саксаганський. І в їхніх серцях ніщо не згасило любові до України, до простого люду — ні казенна школа, ні військова служба, ні що інше. Доля українського народу була головною метою життя і творчості всіх трьох братів.

Саме життя з днів молодості ставило Івана Тобілевича в такі умови, в яких він мав змогу знайомитись з безліччю дійових осіб складної трагедії українського народу, з робітниками — напівголодними і обідраними, з пишними панами, з простим хліборобом, з нужденним наймитом і вигодованою міською бюрократією в золоті і оксамиті, з убогими хатинками і розкішними палацами. Він добре вивчив те середовище темряви, експлуатації, насильства і визисків. Які страшні потвори виростали тут, постаті, які втілювали огидну людську скупість, пожадливість, здирство! Які типи! Маючи багато достатків, всякий такий Терентій Пузир мільйонер бажав мати ще більше і досягав своєї мети, жорстоко грабуючи і визискуючи робочий люд.

За дитячих років Іван Тобілевич бачив чимало тяжких картин горя і недолі, бачив, як плакала мати і просила батька, щоб зменшено було непосильну працю кріпаків на панських ланах, працю нещасних людей, що падали на лану від утоми і безсилля.

Любов до мистецтва, до театру виросла в його серці під впливом чарівної краси краєвидів України, під впливом чарівного голосу матері, яка знала і чудово співала всі арії з «Наталки Полтавки». Ще служачи у панів, вона бачила цю виставу у виконанні артистів мандрівних театрів Жураховського і Молотковського.

Це було тоді, коли славні твори Котляревського та Тараса Шевченка вже ставали відомі не тільки в містах, але й по селах України, і пани дозволяли іноді своїм кріпакам дивитися вистави мандрівних театрів.

Молодий Іван Тобілевич, скінчивши чотирикласну школу в місті Бобринці, заради шматка хліба мусив поступити як канцелярист до частного пристава, а потім і до губернської канцелярії, як урядовець. Але справа українського театру не переставала хвилювати серця молодого чиновника. З Бобринця Іван Тобілевич ішов до Єлисаветграда пішки шістдесят верст, щоб побачити знаменитого англійського трагіка Ольдріджа, який грав того вечора в трагедії Шекспіра «Отелло». Так само не боявся він ні труднощів дороги, ні інших невигод, коли в Єлисаветіраді гастролювали столичні російські трупи з участю першорядних артистів. В російських театрах ще з молодих років його найбільше захоплювали герої творів Островського і Грибоєдова. Взагалі він дуже рано почав цікавитись тим впливом, який театр робить на людські серця.

Він систематично читав і знав напам'ять драми російських та західноєвропейських класиків — Островського, Грибоєдова, Шекспіра та інших. В часи, коли йому довелось працювати секретарем міської управи в Єлисаветграді, він познайомився з артистами російського театру, виступав не раз в їхньому ансамблі, граючи з успіхом роль Жадова в «Доходном месте» Островського.

Тоді ж за ініціативою і участю Івана Тобілевича, членів його сім'ї та деяких учителів і міських службовців були влаштовані українські вистави, прибуток з яких ішов на користь ремісничої школи для незаможних дітей і Червоного Хреста. Було багато праці, але вона давала моральне задоволення, бо приносила користь людям, а це для Івана Карповича було найголовніше; все своє життя він допомагав людям як міг, ділився з ними останнім своїм достатком.

Час минав — вся родина жила в Єлисаветграді; у секретаря були вже дружина і четверо дітей. Старшого сина назвали Віссаріоном на честь Бєлінського; в домі відбувались літературні вечори — читали, співали, декламували брати і сестра Марія.

Мати раділа, що діждала щастя бачити всіх живих і здорових в одній оселі. І все було добре. Та чорна хмара вже нависла над краєм, над світом, хмара, з якої грім мав зруйнувати не одну оселю, не одні ясні надії. Це була війна 77 року, що забрала на шипкінські висоти багатьох юнаків, і урядова заборона всього українського на Україні, що сталася 1876 р.

А коли на «шипці» все заспокоїлось, коли війна «кінчилася і син Микола (Садовський) живим повернувся до сім'ї, коли той страшний циркулятор 76 року був частково забутий і український театр почав відроджуватись, спочатку в аматорських виставах та українських виставах російських труп, коли стало легше дихати, тоді знову в родині Тобілевичів склалося не все гаразд. Насамперед у службовій діяльності Івана Тобілевича: начальникам і співробітникам не подобалось його бажання допомогти людям, бути оборонцем і заступником покривджених.

Його любов до українського театру теж викликала обурення. В кінці-кінців за діяльність, що «підриває державні устої», Івана Тобілевича звільняють з посади секретаря правління. І це, здавалося, був ще дуже щасливий вихід, бо приятеля його доктора Міхалевича і брата дружини вислали на сім років до Сибіру.

Тоді ж стались і інші тяжкі нещастя. Спершу занедужала стара мати і померла. Потім майже одночасно захворіли донька Галя і дружина. Незабаром дружина померла. Щоб лікувати хвору доньку, треба було везти її до моря на лиман, але й це не допомогло дівчинці — Галя померла, і Іван Тобілевич лишився сам у хаті з маленькими дітьми і старим батьком, що вже нездужав працювати.

Сумні настали часи, про які не любив він згадувати... З тої безодні горя збудив його лист друга —Марка Кропивницького і брата Миколи Садовського, в якому вони сповіщали, що заборону з українського театру знято, що вистави починаються, і вони просять його негайно до свого гурту.

Це врятувало життя і майбутнє всієї сім'ї. Іван Тобілевич, знесилений зруйнуванням свого рідного гнізда, свого щастя, попрощався з батьком, з дітьми, З дорогими могилами і поїхав туди, де ждала його здавна укохана жінка — сцена.

Так закінчився перший етап життя Івана Тобілевича.

Важко оцінити той вплив, який гнівна муза Шевченка робила на різні верстви громадянства шестидесятих років, починаючи від бідної хатини кріпака аж до затишного кабінету міського інтелігента, ученого-народолюбця.

Творчість Шевченка була, є і буде невичерпним джерелом натхнення і революційного громадянського пафосу.

Про це будуть написані цілі томи.

Недаремно боровся і страждав поет: його натхненні, пророчі слова, його літературна спадщина, життя, повне муки, і передчасна смерть — будили свідомість народних мас, закликали до боротьби проти деспотизму і разом з творами і життєвим прикладом інших геніальних поетів і письменників, імена яких дорогі серцю нашому, ростили і виховували сміливих лицарів, відважних борців за правду.

Недаремно боровся і страждав Тарас Шевченко, співець горя народного і могутньої сили народної. Кожна гірка сльоза, що відбилась у його безсмертних творах, викликала в серцях мільйонів протест проти зла і рішуче бажання боротися з ним.

Перед тим величним пам'ятником, що збудували вдячні нащадки кобзареві України, я разом з усім народом низько схиляю своє чоло і до ніг його клад\ своє серце, повне любові.

А разом з тим, поки ще не ослабла стара моя пам'ять, я хочу поділитися з молодим поколінням читачів деякими фактами й відомостями з життя близьких мені людей, на яких відбився вплив творчості великого поета, фактами, які може й не дуже відомі широкому суспільству. Я хочу сказати, що той вплив, який робили твори Шевченка на все суспільство, не оминув і сім'ї Карпа Тобілевича, його сивів — Івана, Миколи і Панаса та дочки Марії. Батько їх і мати знали напам'ять багато віршів і пісень Шевченка, і вони були першими учителями своїх дітей, прищепивши молодим серцям гарячу любов до поета.

Мати була неписьменною і коли діти почали вчитись у школі, то найбільшою радістю для неї було слухати, як сини читали або декламували твори Шевченка.

З раннього дитинства ім'я поета було рідним і близьким всій сім'ї і саме під впливом тієї гарячої любові збудилось і виросло в юнаках бажання щиро послужити своєму народові.

Коли вся сім'я переїхала з села до Єлисаветграда, то там, в помешканні старшого брата Івана, збиралась щосуботи молодь на літературні вечори, і обік творів Гоголя і Шевченка, які користувались найбільшим успіхом, читались твори Пушкіна, Некрасова, твори Чернишевського, Герцена та інших революційних письменників.

Ці вечори розширяли політичний світогляд молоді, роз'яснювали питання економічного і соціального ладу і урядової політики післяреформеної Росії, з усією, її класовою нерівністю, неволею і темрявою. Тут ще більше в душах молодих ентузіастів закипало бажання вибрати собі такий життєвий шлях, таку діяльність, щоб «хоч трохи поменшити ту біду, яка на селі панує». І такий шлях знайшовся. Такою діяльністю, що задовольняла моральні потреби братів Тобілевичів і Марка Кропивницького, став український народний театр.

Першим кроком на цьому шляху були аматорські вистави, організовані за приводом і з ініціативи Марка Кропивницького. У тих виставах брали участь Тобілевич, сестра їхня Марія і дружина старшого брата Надія.

До артистів того колективу належали чиновники, працівники різних установ міста, учителі, учні різних шкіл, юристи. Весь цей гурт був об'єднаний однією спільною метою, одним бажанням служити рідному ділу, справі освіти темного, замученого неволею українського народу.

Однією з перших вистав був «Назар Стодоля» Шевченка, любимий твір артистів і публіки, в якій Іван Тобілевич грав Назара, а його дружина — Галю. До речі тут буде сказати, що, як доказ любові Івана Карповича до пам'яті великого поета, дітям своїм він дав імена героїв п'єси: Назар і Галя, а другу свою дочку назвав Іриною —іменем героїні з поеми «Невольник».

Театральним псевдонімом для своєї акторської діяльності Іван Тобілевич теж таки взяв ім'я одного з головних персонажів «Назара Стодолі» — Карого, роль якого після Кропивницького він виконував з великим піднесенням і щирістю.

Тоді ж Іван Тобілевич написав драму «Чабан» («Бурлака»), в якій він відобразив тяжке становище селян під утиском царських посіпак і здирщиків.

Вся наступна літературна творчість Карпенка-Карого кристалізувалась під впливом революційно-народницьких ідеалів 60—70 рр., під впливом кращих творів російської демократичної літератури та Шевченкової музи. Згадаймо такі твори як «Безталанна», «Наймичка», «Не так пани, як підпанки», що малюють тяжку долю жінки українки в темряві, в злиднях і неволі.

Матеріалом для решти творів узяті були гострі теми епохи визиску і експлуатації людини людиною, бажання чинів, дворянства і жадібне стремління до збагачення, зростання сільських багатіїв.

Під впливом благородних стремлінь, під впливом творів великого кобзаря вибрав свій життєвий шлях і М. Л. Кропивницький, який, бувши забезпечений матеріально, залишив усе для непевної і хиткої кар'єри українського артиста. Цим шляхом пішли і брати Тобілевичі — Микола Садовський і Панас Саксаганський. Хто виконає з таким вогненним почуттям музичне соло з кантати, написаної на слова Шевченка «Б'ють пороги», як це робив артист Саксаганський! Хто в драмі «Невольник» зіграє так роль сліпого Степана, як це робив артист Садовський, хто заспіває так Степанову «Думу»!

Вистави цього аматорського гуртка були невичерпним джерелом радості і для артистів і для глядачів. Тут виставлялись твори Шевченка, Котляревського, Островського, Гоголя, Квітки-Основ'яненка. У мене збереглася рідка фотографія Івана Тобілевича в ролі Назара Стодолі, його першої дружини — в ролі Галі, та ще ціла група того гуртка з Кропивницьким, Садовський і Петром Ніщинським, учителем грецької мови, який написав популярні «Вечорниці» до другої дії «Назара Стодолі».

Діяльність цього гуртка, в якому молодь шукала морального задоволення і забуття тяжкої, гіркої тодішньої дійсності, була раптом припинена 1876 року циркуляром міністра Валуєва, який твердив, що нічого українського «не было, нет и быть не может». Цей жорстокий циркуляр надовго припинив діяльність людей, які готові були віддати всю душу культурно-освітній справі. Вони залишились, як бурею розбиті мореплавці, без керма і без вітрил. Тільки таємні щосуботні вечори в помешканні Івана Тобілевича, де під прикриттям танців, співу і музики відбувались все-таки літературні зібрання, задовольняли в деякій мірі тугу молодих товаришів за сценічною діяльністю. Тут читались твори всіх видатних російських публіцистів-революціонерів і закордонні видання: «Земля і воля», «Колокол» Герцена, перші марксистські твори, перекладені на російську мову. Це був наче університет надому.

Іван Тобілевич переклав тоді «Подлиповцы» Ф. Ре-шетнікова¹² і трохи згодом, в часи арештів і трусів, цей твір закопали в садку, разом з іншими забороненими книжками, серед яких був і «Кобзар» Шевченка.

З того часу минуло довгих шість років. Багато води утекло в море за той час, багато сліз і крові пролилось на Балканах під час російсько-турецької війни. А коли затихла буря і солдати вернулись з бойового походу, а разом з ними і Микола Тобілевич (Садовський), тоді знову закипіла театральна діяльність розпорошеного гурту, бо саме в той час були зняті кайдани з українського слова і пісні і було дозволено українським акторам на сцені говорити рідною мовою.

Під керівництвом громадського діяча і письменника М. П. Старицького, з участю М. Л. Кропивницького був організований справжній український народний театр, який згуртував навколо себе всіх визначних аматорів і артистів з усієї України. Кропивницький, Садовський, Саксаганський, Карпенко-Карий, Заньковецька, Садовська, Затиркевич, Вірина, Грицай, Максимович, Манько та багато інших складали це товариство.

М. П. Старицький не жалів ні коштів, ні старань, щоб створити художній ансамбль і всі сприятливі умови для його існування і дальшого розвитку. Йому багато в цій справі допомогло те, що всі артисти, за малим винятком, були ідейні люди, переконані художники й народники, гарячі прихильники високих ідеалів Тараса Шевченка. Його геніальна творчість, що мала таке видатне значення в житті кожного працівника театру, робила той же вплив і на всіх письменників і композиторів.

Величні поеми і думи Шевченка дали натхнення українським композиторам. М. В. Лисенко скомпанував багато музичних творів, серед яких кантата «Б'ють пороги», сумний спів «Як умру, то поховайте» та багато інших являють собою справжні шедеври музичної творчості. Аркас, давши музичне і сценічне оформлення поемі «Катерина», створив драму, яка робила незабутні враження і довгі роки не сходила зі сцени театру Садовського і Саксаганського. Твори Шевченка, декламовані зі сцени артистами українського театру, знайомили широкі маси міської робітничої людності з безсмертними думками і закликами геніального поета і тим самим спричинились до поширення його високих ідеалів по всій Україні і поза межами її.

Коли через кілька років нашої театральної діяльності новин циркуляр заборонив українське слово і пісню на Україні, то хоч це робило нашу циганську мандрівку ще тяжчою через труднощі переїздів з півдня на північ Росії, одначе артисти українські не лякались ніяких перешкод, бо знали, що за межами України живе братній російський народ, шкільна молодь, робітники заводів, інтелігенція, які нас радо вітали і яким завжди було миле слово і пісня українського народу.

Світлий образ поета, пам'ять про його страдницьку долю, жила завжди в серні кожного артиста української сцени, з'єднуючи всіх в одну дружню сім'ю. Ніякі переслідування уряду, які доводилось терпіти, ніякі життєві катастрофи, що несли в собі загибель усього діла, не зупинили завзятців на їх шляху — служити ідеалам добра і правди.

Українські актори несли від берегів Чорного моря аж за Волгу, за Урал, в далекий Сибір слова, пісні, думки українського трудового народу. І той щирий, гарячий прийом, який зустрічали артисти на своєму шляху, був їм нагородою за всі негоди їх існування, підтримував їх дух, їх віру в те, що діло, якому вони віддали своє життя, є справді велике і святе.

М. К. Садовська
/ Барілотті /

Серед усіх незабутніх імен артистів українського театру ім'я артистки Марії Садовської повинне посісти почесне місце. Наймолодша з талановитої сім'ї Тобілевичів, вона взяла собі на сцену дівоче прізвище своєї матері, а разом з тим її чарівний голос, красу обличчя і постать, доброту серця і шляхетність характеру.

Виростаючи на селі, серед тяжких умов селянського життя, вона глибоко розуміла і відчувала думки, настрої, мрії і страждання простого люду. Тим-то вся творчість народна, пісні і думи, в яких народ шукав радості і розваги, були з дитинства такі рідні і близькі її серцю.

Батько її Карпо Адамович, з природи дуже розумний, хоч і малописьменний, добре знав, що тільки освіта робить людину достойною свого призначення і торує їй шлях у життя, і тому робив все, що міг, щоб своїм дітям дати освіту. 1 цю заповітну мрію-життя він здійснив з честю. Це було гордістю і славою його вбогого існування.

Все підготовляло молоду дівчину до майбутньої кар'єри української артистки: і арії Наталки Полтавки, які так гарно співала її мати, і сільські народні пісні, що співали дівчата на оденках в домі Тобілевичів. А згодом, коли вся родина переїхала з села до Єлисаветграда до власної хати, тоді все життя сім'ї і діяльність старшого брата Івана йшли спільною стежкою праці на користь майбутнього українського театру. Саме тоді Петро Ніщинський написав для хору свої «Вечорниці», які і до сьогодні не втратили своєї чарівної сили для слухача. Одбувалися літературні зібрання, репетиції, хатні концерти, читання класичних творів, творів Шевченка. Це були для молоді підготовчі лекції і по співу і по декламації.

Марія Садовська в ті роки вчилася в міській гімназії, але це не перешкоджало їй готуватися до театральної праці.

Закінчивши гімназію, Марія Садовська була цілком готова, щоб зайняти яку-небудь посаду при самій гімназії, та, провіривши свої почуття, вона не виявила в собі найменшої до цього охоти. Навпаки, страх її обняв і сум великий! Що робити, щоб не змарнувати часу, а віддати свій труд, свою душу на користь якогось рідного серцю діла?

В уяві тодішнього культурного громадянства вже народився і виростав великий інтерес до театру. Вже збирались в похід люди, яких природжений талант звав на це поле діяльності, радість захоплювала серця, виростали надії, але циркуляр 1876 року на деякий час вбив цю радість. Цей нежданий вирок приголомшив усе. Куди діти своє серце, свою працю, своє життя? Марія Садовська під впливом зневір'я і жалю на свою долю прийняла першу-ліпшу пропозицію якогось антрепренера і поступила в оперетку, щоб хоч яким-небудь чесним трудом заробити собі на утримання, бо в домі батьків разом з переїздом до міста виявились великі нестатки. Всі витрати і кошти на утримання сім'ї падали в зв'язку з хворобою батька на старшого сина Івана Тобілевича, у якого теж були свої обов'язки—дружина і четверо дітей.

Молода артистка, співаючи веселі опереточні мелодії, почувала в своїм серці велике розчарування, що не на той шлях вона стала, не там приймає оплески від глядачів, яких чарував її прекрасний голос і щирість виконання, бо не постатями опереточних героїнь вона мріяла підкоряти людські серця, не «веселими вдовами» здобувати їх любов, а стражданнями душі української дівчини, «Наталкою» робити незабутнє враження! І часто траплялось, що, нагороджена шумними оплесками і криками «браво!», молода артистка виходила з театру, обливаючись гіркими сльозами від почуття жалю, що не на той потрапила шлях.

Переболівши серцем те гірке розчарування, вона врешті дала себе заворожити одному юнакові, італійцеві, артистові оперети. Вона повірила його палким признанням, його завіренням у щирість почуття і згодилася бути його дружиною. Це принесло немало гірких переживань молодій жінці, а потім і матері.

Не було згоди, не було щастя. Та різниця характерів, переконань, звичок у домашньому побуті, його байдуже ставлення до її ідеалів рівності і волі межи народами — всі ці скарби духовні, винесені з рідного гнізда від матері-кріпачки та брата — переконаного демократа, щирого друга простого люду, були йому цілком байдужі і чужі. Згодом і він став для неї чужим, і вона, взявши своїх двох дітей, покинула і його і оперетку та повернулася до рідних, де вже її нетерпляче чекали.

А за цей час стались великі події, що схвилювали весь світ. Переживались тяжкі роки, вибухла війна, на яку мусив іти і брат Марії Микола. Минуло чимало часу, поки матері діждались своїх синів, а сестри братів своїх. Нарешті і сім'я Тобілевичів діждала дня радості —зустрічі з Миколою. Це була для сім'ї подвійна радість, бо майже одночасно вернулась до рідних і сестра їх Марія — теж жива й здорова, тільки сумна і знервована вкрай. У рідному гурті близьких серцю людей почали гоїтись рани серця, наступав бажаний спокій, оживали в душі ясні зорі забутих було надій...

1884 року з’їхались до Києва українські артисти, між якими була і Марія Садовська. Відтоді і розпочалась її праця на рідній сцені, спочатку у співочих ролях в операх, а потім і в усіх драматичних ролях у драмах і трагедіях тодішнього репертуару. Всі ролі вона виконувала з рівним захопленням, щирістю і глибоким почуттям ніжного жіночого серця.

Не було такої жіночої ролі в тодішньому репертуарі, виконання якої Марією Садовською не зворушило 6 глядача до глибини душі. Були ролі виключно трагічні в її виконанні, яких після її смерті жодна артистка не одважилась грати, почуваючи свою слабість перед відтворенням на сцені тієї величі страждання. Я говорю про роль Пракседи в драмі «Гуцули» польського письменника II. Корженевського. Після смерті Марії Садовської ця трагедія вже більше не бачила світу.

Перші роки своєї театральної діяльності Марія Садовська працювала під режисурою Марка Лукича, а коли згодом трупа поділилась, учителем її став брат Саксаганський, якому товариство доручило цю справу, бо наука театрального виховання була завжди невичерпною темою розмов Саксаганського з молодими акторами. Він був гарячим проповідником тих славних російських і європейських діячів і учителів мистецької творчості, які в життєвій правді шукають розв'язання всіх трудних моментів у виконанні будь-якої ролі. Життєва правда! Тож тільки цей великий дар спостережливості, що дає змогу бачити всі відтінки почуттів людської душі, робить артиста великим і безсмертним у відтворених ним тинах. Всі брати Тобілевичі мали від природи цей дар спостережливості, а тому працювати з ними було так легко і радісно. І театральна молодь слухала їх і вірила кожному їх слову, кожній вказівці.

Легко й радісно було режисерові працювати на репетиції з артисткою, що розуміла і вміла висловити словом і інтонацією голосу найтонші почуття людського серця. Марія творила образи, що потрясали до глибини душі слухачів, залишаючи незабутнє враження. Таке враження лишалось у глядачів після «Наталки Полтавки», таке враження переживали глядачі після похоронного співу Пракседи в «Гуцулах»: «Ой, під горою під кам'яною, там сидів голуб із голубкою». Ця пісня в чарівному виконанні артистки справляла таке враження на людей, що після її смерті на білім мармуровім пам'ятнику на її могилі ці слова і ноти були вирізьблені золотими літерами. Зате, коли артистка виявляла веселий настрій і співала на закінчення «Наталки» «Начинаймо веселиться...», то стільки щастя і радості світилось в її ясних очах, що всім ставало радісно й весело жити на світі.

Наскільки артистку тішив її успіх на сцені, радували ті оплески й овації, якими нагороджували її слухачі, настільки ж тяжке було її родинне становище —ніжної дочки, мати якої недавно померла, і люблячої матері своїх дітей, які лишились без батька і з якими вона мусила розлучатись на цілий сезон, бо возити маленьких дітей з собою під час тяжких мандрівок їх циганського життя було неможливо. Це одна з найтяжчих умов мандрівного життя українських акторів, які щороку переселялись з кінця в кінець великої держави. Це безнадійно тяжке становище руйнувало часто радість від мистецької праці, наповнюючи душу вічним непокоєм і тривогою за своїх любих пташенят, що виростають без материнського слова і ласки, як справжні сироти, забуті долею. І хоч діти були залишені в хаті старого діда, під його опіку і догляд надійної жінки, родички на селі, але серце матері не знало ні радості, ні спокою ні вдень, ні вночі.

Потім настало те, про що каже народна приказка, що «на віку—як на довгій ниві». Треба було пережити арешт старшого брата Івана Тобілевича і висилку його на п'ять років до Новочеркаська на-Дону, треба було прощатися з ним, виряджаючи в далеку дорогу. У цім горі був їй щирим другом, крім братів, один артист —Мова, який згодом став її чоловіком. Саме в Новочеркаську, де ми з чоловіком жили в засланні, одбувся їх шлюб і гучне весілля на радість усіх братів і всього товариства артистів. Було два роки спільної праці, а коли настали непорозуміння між головними діячами трупи, то Марія Садовська, яка любила всіх братів, тяжко переживала розлуку з тим, хто відходив. Але глибока любов до тих братів, що з нею лишились і вели далі своє, діло, загоїли всі рани серця, і вона працювала з ними до самої смерті, яка так раптово вкоротила їй віку в самім розквіті її сил — артистки, жінки і громадянки. Це сталося в Одесі наприкінці зимового сезону 1891 року. Не стало на світі одного українського соловейка — так називали Марію Садовську ті, що її бачили і чули її чарівний голос.

М. К. Садовський

Доля України, життя народу, його злидні, неволя і темрява були майже ціле століття невичерпним джерелом тем для творчої праці найкращих українських письменників.

Згодом, у наслідок їх творчої діяльності, розпочав свою працю і український театр.

Якщо наукові і літературні твори були приступні лише для обмеженого гурту свідомих, культурних громадян, театр у живих словах і образах промовляв до кожного слухача, до кожного людського серця, будив у ньому свідомість і приспані буденщиною життя благородні почуття.

Серед тих, хто творив український театр наприкінці минулого століття, не можна оминути мовчанням світлого імені Миколи Садовського. Один з визначних і славних артистів українського театру, Микола Садовський народився в селі Костоватій на степовій Україні, на Херсонщині¹³, в родині Карпа Тобілевича.

Виростаючи на селі в дружніх стосунках з селянами, Микола, як і його брати, мав змогу глибоко відчути душу селянина, його недолю. Він сам зробився неначе членом великої селянської сім'ї.

Перші роки дитинства Микола Садовський прожив як у чарівному сні під опікою любої матері, що співала йому своїм чудовим голосом народні пісні, прожив серед краси природи, гаїв, садів і ланів, серед мелодій пісень і дум українських, в яких обездолений народ виливав свою тугу і шукав розваги. І коли через кільканадцять років доля поставила його на сцені українського театру в ролі бідного бурлаки Миколи, чи ватажка Сави Чалого, чи гетьмана Богдана Хмельницького, чи Степана-невольника, то в його душі й уяві вистачило засобів, щоб характерними рисами відтворити постаті героїв сучасного та минулого.

У цьому допомагали йому зовнішні дані: велична постать, краса обличчя і голос, повний усіх відтінків почуття душі людської. Правду говорив часто Іван Тобілевич, що тільки за винятково сприятливих умов родяться такі таланти на світі.

Свою першу шкільну науку Микола Садовський проходив у місті Бобринці. Це дало можливість молодому учневі школи іноді бачити ті вистави, які влаштовував ного брат Іван разом з Марком Кропивницьким, багато про них чути, захоплюватись успіхами і грою артистів. Це також збудило в душі хлопця щиру прихильність до діла, яке так цікавило і хвилювало брата Івана, який був йому за учителя і друга. А коли через два роки брата Івана перевели до Херсона секретарем міської управи, а ще через два роки — до Єлисаветграда, то Микола теж був переведений туди в гімназію (Херсонську), а потім до реальної школи в Єлисаветграді, де на той час оселився і батько з усією родиною, купивши собі домок з садком на краю міста. Ці переїзди з школи до школи дали змогу юнакові жити під опікою старшого брата і знайомитись з життям міста; з суспільством, поділеним на класи панів і простих людей, дали змогу познайомитись з яскравими представниками народницької інтелігенції: учителем Дмитром Пільчиковим, доктором Панасом Міхалевичем та іншими, що були на той час ясним світочем у темряві ночі для молоді, що перші показали їй шлях, яким слід іти серед нетрів життя, щоб служити своєму народові.

Коли вибухнула війна 1877 р. проти Туреччини, Микола Садовський пішов добровольцем. Пішов, хоч міг і не йти, пішов, бо чула його душа не могла залишитись у затишку родинного гнізда і не відгукнутися на заклик братів слов'ян, яким загрожувала загибель і неволя.

Цей рішучий вчинок Миколи Садовського вимагав вії нього не абиякої мужності і сили волі, бо йти доводилось на явну згубу в чужий далекий край. Іти тоді, коли вже відкривалось для нього поле праці на сцені українського театру, бо коли час від часу ставились у місті аматорські вистави, то в них брали участь і брати Тобілевичі.

Сцена ж з перших кроків завоювала собі серця юнаків, і вони ще з того часу готові були віддати їй все своє життя. Але обов'язок громадянина поборов голос серця і мрію Миколи Садовського. Він пішов на бойове поле, де смерть косила свої жертви в широких степах півдня, на переправі через Дунай, через Балканські висоти, під мурами Царграда. Він бачив гори трупів, занесених снігом, і сам тільки чудом якимсь залишився живим серед того пекла. Тільки чудом! На Україну він повернувся тяжко знесилений тілом і душею.

У мене залишився випадково лист Миколи Садовського, писаний до брата Івана з військового табору. У ньому виявлена сердечна туга за Україною і щире бажання якнайшвидшого повернення. І те щастя, яке він подарував своїй родині і всім друзям своїм поверненням, було і для його серця цілющою водою. Мати плакала з великої радості, батько, реаліст у житті, кричав в нестямі: «Горілки! На сто карбованців горілки!»

Це були незабутні хвилини для всіх рідних і близьких.

Але враження від страшних подій війни були такі тяжкі, такі болючі, що він не любив про них згадувати.

Спочатку він шукав забуття кривавих примар війни у батьківській хаті або на хуторі «Надія», серед херсонських степів, а потім, діставши листа від Марка Кропивницького, поїхав до нього в Кременчук, в російську трупу Ашкаренка, і там зіграв одну визначну роль у п'єсі, перекладеній з французької мови, в якій мав великий успіх. Це вирішило його майбутнє, його життєвий шлях.

Здобувши спільними зусиллями дозвіл уряду на постановку українських спектаклів і списавшись з деякими відомими аматорами, серед яких була Марія Заньковецька, і залучившись їхньою згодою, артисти Кропивницький і Садовський розпочали діло українського театру, діяльність якого тривала майже сорок років¹⁴. Спочатку на чолі стали Кропивницький і Старицький. Вони створили великий артистичний колектив, що чарував своїм художнім ансамблем всю стару Росію. Той колектив розпався згодом на чотири окремі трупи, що під орудою Старицького, Кропивницького, Садовського та Саксаганського мандрували по безмежних просторах країни і знайомили людей з минулим і сучасним життям українського народу.

З часом сценічний талант артиста Садовського так розвинувся, до таких дійшов висот, що найскладніші і найрізнохарактерніші типи драматичних героїв виходили як живі в його виконанні.

Того враження, яке вся творчість корифеїв, а особливо Садовського, справляла на широкі маси публіки, не виявити словами, бо слова надто мізерні. Цілу галерею типів і характерів змалював на подив світові цей великий драматичний артист. Де чув хто такий чудовий голос, що передавав всі найтонші відтінки почуття людського?! Хто так передасть страдницький монолог Тараса над трупом Тетяни Бондарівни? Або гнівний докір парубка паничеві над трупом нещасної Катрі, жертви панської пихи в драмі «Не так склалось, як жадалось»? Хто заспіває так думу сліпого Степана-невольника з драми Кропивницького? І безліч інших глибоко-трагічних арій і монологів. А разом з тим у родинному і товариському оточенні він був завжди душею товариства, живий, веселий співбесідник, який часто своїми гумористичними оповіданнями смішив до сліз слухачів. У цьому він міг змагатись навіть з братом Саксаганським, який був неперевершеним коміком у житті і на сцені. Характерною рисою натури Миколи Садовського була глибока любов до народної творчості, до українських дум і пісень, які він майже всі знав. Його справжнім щастям був той успіх, що випав на долю українського театру. Ні на які скарби світу не проміняв би артист Садовський свого становища українського актора.

Передо мною його театральні мемуари, в яких він згадує про колосальний успіх українського театру в обох столицях Росії і ті принадні обіцянки, якими редактор «Нового времени» Суворін переманював його і всіх корифеїв на казенну імператорську сцену, на широке, мовляв, море артистичної діяльності.

Безліч матеріальних вигод було їм пропоновано, аби лиш дали згоду покинути убогу селянську хату і перейти в пишний палац офіціального імператорського театру. І як здивований був той пан, коли переконався, що чесної людської душі не купиш і за гори золота! А одночасно любов до російської поезії, до демократичного російського мистецтва була близька серцю Миколи Садовського. У мене в пам'яті, обік українських дум і пісень, які він любив співати і вдома і на сцені, залишились, як живі, деякі російські, в яких змальовується велич природи або страждання людського серця. Ось ці пісні:

...Нелюдимо наше море:

День и ночь шумит оно,

В роковом его просторе

Много бед погребено!..

Погасло дневное светило,

На море синее вечерний пал туман.

Шуми, шуми, послушное ветрило,

Волнуйся подо мной, угрюмый океан...

...Порою я, мрачен, печален, угрюм,

По тайгах Сибири брожу...

Я і через п'ятдесят років не можу забути, з яким почуттям артист Садовський співав цю пісню Рилєєва (останню), в якій відбились страждання вигнанця за рідним краєм, смуток його і туга.

У цій пісні відбилась уся душа поета-страдника, пам'ять якого була близька і рідна серцю українського артиста.

* * *

Відпочинок душі й тіла після повороту з турецької війни, відпочинок серед тиші української природи, серед близьких серцю людей був конче потрібний для майбутнього актора Садовського перед початком його театральної діяльності, яка вимагала багато сили волі, праці, енергії і здоров'я.

Обов'язки артиста, режисера і керівника театрального гурту були надзвичайно тяжкі в ті часи немилосердних урядових циркулярів, всіляких утисків і заборон, з якими треба було боротись поводирям товариства. Це виявилось особливо тоді, коли заборонено було грати на Україні і увесь гурт мусив мандрувати по широких просторах країни від Балтики до Каспію і від Варшави за Урал.

А заборона ця тривала десять років!

Від берегів Неви до гір Кавказу, понад берегами Волги й тихого Дону, всі російські міста чули і захоплювались красою української пісні, співчуваючи щиро лихій долі українського трудящого люду, нужденного селянина.

Увесь культурний і робітничий світ великих міст Росії співчував горю «наймичок» та «безталанних» добре знаючи на власній долі, як тяжко жити простому людові в умовах царизму.

У своїй діяльності артиста й режисера Микола Садовський далекий був від бажання шукати дешевих лаврів, показуючи селянина в образі циркового блазня, з обов'язковим гопаком і горілкою; його метою було не смішити і бавити веселих паничів, — він хотів зробити театр школою просвітних ідей, де в живих образах змальовано все життя народу і подано критику нерівенства, визиску та несправедливого державного і суспільного устрою.

А крім того, він мав на увазі зробити свій театр місцем розваги і відпочинку трудящих класів міст, місцем, доступним для бідніших верств людності. Для цього раз на тиждень давались найкращі загальноприступні вистави (від 5 до 20 копійок), в яких брали участь усі кращі артисти. Ці вистави, що приваблювали маси робітників, школярів, студентів, бідних службовців, хатньої прислуги, солдатів, завоювали театрові щирі симпатії і прихильність пролетарської людності і немало спричинились до слави артистів. Микола Садовський завжди охоче провадив бесіди з робітниками, цікавився їх життям і роботою.

На своєму артистичному шляху Микола Садовський, крім гучного успіху і лаврів, зустрічає часто і терни колючі, що боляче ранили його душу. Це був насамперед арешт і заслання брата Івана, відсутність якого позначилась на деякий час і на художнім ансамблі товариства. Тоді Микола Садовський їздив до Новочеркаська провідати брата в засланні, допомагав йому матеріально й морально, взявся проводити через цензуру п'єси, до вистави не дозволені. І це трудне завдання вдалося йому, дякуючи успіхові, який театр мав у столиці. Навіть термін заслання Івана Карповича завдяки старанням Миколи Садовського був скорочений- на три роки, і це дало змогу старшому братові доживати заслання на хуторі і побільшувати репертуар театру.

Другою тяжкою подією був, як я вже згадувала, розділ трупи — лихо, що відчулось однаково всіма братами. Але другого виходу не було.

Справи театру часто викликали суперечки і непорозуміння серед головних його діячів: то репертуар, то маршрут, то обсада, то заборони і безліч інших, причин доводили до суперечок. Краще було розійтись, ніж жити в незгоді¹⁵. Але скільки це коштувало здоров'я, нервів та душевного спокою всіх спільників! Пишу про це коротко, бо мені й досі серце болить! Зате ж, коли час і події заспокоювали образи й суперечки, головні діячі мирились і працювали разом на користь любимого діла, радість і щастя переполняли їхні душі. Так було разів зо три, і це були великі свята не тільки для колективу, а й для всіх друзів і прихильників українського театру.

Під час останнього передреволюційного десятиріччя своєї творчої праці Микола Садовський збагатив репертуар свого колективу, розширивши його, вперше в історії українського театру. Сюди ввійшли «Енеїда» за Котляревським, «Ревізор» Гоголя, «Продана наречена» Сметани, «Зачароване коло» Реділя, «Огні Іванової ночі» Зудермана, «Мазепа» Словацького, «Загибель Надії» Гейєрманса та багато інших п'єс, які давали змогу артистам всестороннє розвивати свої таланти. Місцем перебування товариства в зимові сезони був Київ — «Театр грамотности» на Великій Васильківській вулиці¹⁶.

* * *

Життя кожної людини може бути темою для літературної творчості письменника, а з життя такої людини, як Садовський, з тисячами пригод, сильних вражень, пережитих радощів і горя, можна було б не одну написати книгу. У цьому короткому нарисі я мушу і повинна дещо сказати про його близькі стосунки з людьми, про його родинне життя. Ще будучи на військовій службі в Бендерах, Микола Садовський брав участь в аматорських виставах, улаштовуваних драмгуртком його полку. Там познайомився він з талановитою аматоркою Марією Заньковецькою. З нею Микола Садовський грав Петра в «Наталці Полтавці», і вони обоє зробили на присутніх незабутнє враження щирістю гри і красою голосів, обличчя і постатів. З того часу починаються їх сердечні стосунки, взаємоприязнь і симпатія, а потім спільне життя і праця на сцені майже п'ятнадцять років. Хоча кінець-кінцем їхні шляхи розійшлися, і це було логічним наслідком їхніх великих талантів, що єднали їм серця поклоників серед інших шляхів — шляхів творчості і праці.

Обдарований так щедро від природи і чудовим голосом, і красою обличчя, і талантом, Микола Садовський і на сцені і поза сценою привертав до себе серця людей — і чоловіків і жінок. І була вічна боротьба голосу серця з почуттям обов'язку і це було трагедією життя їх обох — Садовського і Заньковецької.

Згадуючи про діяльність Миколи Садовського, як талановитого артиста й режисера, несправедливо було б не згадати його твори і переклади, які збільшили репертуар і дали багатий матеріал для історика українського театру. Він переклав «Ревізора» Гоголя українською мовою, переробив «Горькую судьбину» Писемського у п'єсу «Нікандр безщасний», переклав «Гальку» Манюшко, зробив інсценівку «Енеїди» Котляревського. Ці твори не сходили з афіш київського театру М. Садовського аж до революції. Окрім того, його спогади «Мої театральні згадки», що були видані окремою книгою, малюють досить яскраво час і тяжкі обставини, серед яких доводилось жити і працювати діячам української сцени. На великий жаль, уся театральна бібліотека Миколи Карповича розвіялась по всій Україні, і ніхто не знає, де її шукати. Але це не зменшує його заслуг, не зменшує вартості тої праці, яку він виконав на користь свого рідного народу і свого улюбленого діла.