("Народне слово", 1994 р., 8 лютого)  

... О, если б из могилы
Прийти я мог, сторожовою тенью
Сидеть на сундуке и от живых
Сокровища мои хранить...
А. Пушкин.

Багато розмов, а ще більше чуток і пліток нині навколо Ільїна та його скарбів. Чи не забагато вчинено галасу, та ще й даремного? Переконаний, що ні! Олександр Борисович та його спадщина — Феномен нашого міста не уявний і не вигаданий. Збирача антикваріату такого рівня місто не мало і не матиме вже ніколи. Поки компетентна комісія намагатиметься описати та оцінити історико-художню та матеріальну вартість накопиченого Ільїним добра, спробуємо розповісти про нього самого.

Не збираюсь писати біографію Олександра Борисовича — вона мені майже не відома. Це лише декілька штрихів до його портрета. Я чітко усвідомлюю, що мої уявлення про Олександра Борисовича неповні та суб'єктивні, але це Ільїн, яким його знав я, яким він запам'ятався мені.

Ким же він був насправді — скромний електрик у спецодязі, з незмінною сіткою в руках, завсідник міських книгарень? Подвижником? Безкорисливим диваком? Невтомним шукачем історико-культурних раритетів? Мисливцем за скарбами? А може, то була людина одержима манією знаходити та ховати від людей шедеври? І взагалі, чи можемо ми називати Олександра Борисовича видатним колекціонером? Деякими рисами своєї вдачі, поведінки та способу життя Ільїн нагадував відомих літературних героїв: Плюшкіна, підпільного мільйонера Корейка, барона із "Скупого лицаря" Пушкіна... В ореолі легенд і міфів цій людині судилося залишитися назавжди. На багато загадок відповідей, боюсь, ми так і не отримаємо.

Коли міська газета після того, як почалося перевезення ільїнських скарбів до державних сховищ, звернулась до мене з проханням розповісти про Олександра Борисовича, я рішуче відмовився, згадавши латинське прислів'я: "Про мертвих або говорити добре, або мовчати". А змінити своє рішення мене змусила одна незаперечна істина. Ми повинні бути вдячні Ільїну хоча б за те, що він свою збірку не забрав у могилу, вона (чи її залишки) існує реально. Ільїн володів мало не енциклопедичними знаннями, мав неабиякий художній смак та розвинену інту-їцію, був талановитим реставратором і палітурником, тобто мав усе для того, щоб стати видатним колекціонером, та, на превеликий жаль, цього не сталося. Олександр Борисович, м'яко кажучи, не відчував ні любові, ні поваги до країни, у якій жив, та її народу. Він накопичував знання та скарби для себе, тільки для себе, виключно для себе; у нього не було ні певної системи, якою б він керувався при збиранні, ні чітких критеріїв, ні високої мети. Відомий болгарський письменник Богомил Райнов писав: "...За певних обставин колекціонування може стати справжньою творчістю, а сама колекція перетворюється в самобутньо організоване творіння, що якоюсь мірою віддзеркалює особистість колекціонера". Зрозуміло, у випадку з Ільїним про це годі й говорити. Все життя віддавши цій пристрасті, Олександр Борисович позбавив навіть себе задоволення помилуватись своїми скарбами у повному обсязі. Хаотичне нагромадження цінностей призводило до того, що, частенько він сам уже не міг знайти, коли виникала потреба, необхідну річ.

Моя перша зустріч з Ільїним відбулась на початку 60-х років, а знайомство та спілкування з ним, щоправда з великими перервами, тривали понад 30 років. Уже працюючи в картинній галереї, досить часто спілкувався з Олександром Борисовичем. Він неодноразово запрошував до себе, та я не скористався такою нагодою. І річ не стільки в притаманній мені лінькуватості, а в тому, що на той час я добре знав, хто такий Ільїн і як він приймає гостей. Всі, без винятку, відвідувачі Олександра Борисовича ділились на дві категорії. Для зручності назвемо їх так: "допорожці" (та їхній різновид "підгрушники") і "запорожці". Влітку переважну більшість своїх гостей Ільїн приймав на подвір'ї під старою грушею: дещо виносив та показував, розповідав. У "підгрушники" потрапив навіть наш відомий краєзнавець та письменник Микола Смоленчук. Дотепно, з гумором розповідав про це Олександр Борисович. Письменник тоді збирав матеріали для історичного роману "Білі бланкети", і йому потрібна була "Історія України-Руси" Грушевського. А в кого її шукати, як не в Ільїна? Отам, під грушею, у трусах і провів декілька тижнів за читанням та конспектуванням Грушевського письменник, вразивши Ільїна кількістю випитих відер води (чи знав Ільїн, що Микола Кузьмович хворів на цукровий діабет?) та лякаючи сусідок своєю огрядністю. Як не дивно, Ільїн ще й почувався ображеним. Мовляв, невдячним та забудькуватим виявився письменник: адже роман за його допомогою написав, а от подарувати з присвятою так і не спромігся.

А в холодні пори року відвідувачі допускались до порога. Сам Олександр Борисович у кожусі, валянках та шапці стояв у коридорі, а "допорожці" мерзли на вулиці. Нарешті, лише одиниці допускались за поріг.

... Цікаво, до якої категорії відвідувачів потрапив би я, якби все-таки скористався запрошенням Ільїна? Враховуючи, що Олександр Борисович частував мене плодами з тієї знаменитої груші, то це і є відповіддю на моє запитання.

Улюбленою темою розмов Ільїна зі мною був наш краєзнавчий музей. Історія їхніх взаємин — дивовижна! Олександр Борисович протягом багатьох років був головним консультантом і експертом краєзнавчого музею. У ті часи визначити, де закінчувались музейні збірки і починалась колекція Ільїна, було неможливо. Ільїн був переконаний, що не існує людей чесних і непідкупних. Він був великим спокусником і міняйлом. Як і тоді, так і тепер впевнений, що Олександра Борисовича навряд чи всерйоз могли зацікавити ті речі (ікони, церковні книги), які я привозив до галереї із експедицій по області. Але він, бувало, місяцями набридав мені, пропонуючи різноманітні варіанти обміну. Найпростіший такий: замінити більш цінні ікони та книги, які йому сподобались, на менш цінні, які він принесе, а я отримаю від нього винагороду. Мої заперечення, що я збираю експонати не для себе особисто, а для картинної галереї, а значить вони мені не належать, і я не можу ними розпоряджатися таким чином, Олександр Борисович просто не сприймав. Він щиро дивувався: "Ви любите мистецтво, розумієтесь на ньому, то чому ж ви нічого не збираєте?" І наводив приклади з історії краєзнавчого музею. Спілкування з Ільїним проходило за майже однаковим сценарієм. Привітавшись та оглянувши нові надходження, якщо вони були, Олександр Борисович починав:

— Володимире Миколайовичу! А в музейній бібліотеці є книги Шильдера "Император Александр І" із золотим обрізом?
— Так. Я їх бачив.
— А ви знаєте, що то мої книги?
— Як то?
— Ну... Розумієте, я їх подарував музею, а, якщо точніше, обмінявся з ним. А портрет полковника Красноглазова, фундатора Успенського собору, зберігся?
— Немає. Є портрет фундаторів Знам'янської церкви — подружжя Купченкія,
— То я знаю. Але портрет Красноглазова набагато цікавіший. Немає, значить?.. А знаєте, чия то робота? Колишнього директора. Коли він покидав музей, то вивіз декілька машин з книгами та картинами. От розшукайте його, подайте в суд, нехай він поверне, що вкрав.

За Ільїним виходило, що майже всі музейні експонати з'явились з його благословіння або були ним подаровані. Фонди краєзнавчого музею Олександр Борисович знав як мало хто із його працівників. Слухав розповіді Олександра Борисовича, і мимоволі спадало на думку, що історія краєзнавчого музею в післявоєнний час — то історія його тихого розкрадання Ільїним за участю та при потуранні музейних працівників. А ми інколи дивуємось, чому такі бідні наші музеї, чому у фондах майже немає цінних експонатів.

Якось на декількох іконах я виявив написи червоним олівцем "Ільїн". Оглянувши їх, Олександр Борисович підтвердив: "Так, це мої ікони. Мені їх привезли із Новогеоргіївська". Я так і не з'ясував, чому Ільїн їх не забрав: чи забув, чи передумав, а найвірогідніше, залишив взамін. Складалось враження, що нині Олександр Борисович шкодує навіть за тими речами, які вимушений був залишити в музеї, а надто ж за "своїми", які віддав музею в обмін.

Врешті-решт, Ільїн (змирившись, що зі мною угода не відбудеться) запропонував ледве не ідеальний варіант обміну уже для картинної галереї. Ми йому, з дозволу керівництва, передаємо ті декілька ікон та книг, які його зацікавили, а він нам — ранню роботу Осмьоркіна, диван з будинку Паученка та диплом, яким була нагороджена іконописна майстерня Паученка. Зрозуміло, що і цей задум Олександра Борисовича не увінчався успіхом.

Поступово мені набридли такі пропозиції Ільїна, його відверта, якщо можна так висловитись, музеєфобія. Одного разу я не витерпів і сказав: "От ви, Олександре Борисовичу, зневажаєте музейних працівників, вважаєте їх некомпетентними та ще й крадіями! А ви самі, як головний консультант музею, невже ви не крали? Так, знаю... Ви завжди щось давали взамін. Та невже ви думаєте мене переконати, що міняли шило на мило, тобто давали більш цінне, ніж забирали. Хіба це не різновид розкрадання, тільки більш витончений, підступніший?"

Ільїн від несподіванки отетерів на якусь мить, втратив дар мови, на щоках з'явилась подоба рум'янцю, а на очах виступили сльози. Затинаючись, він заговорив: "Я... не злодій, я не... злодій. Я нічого не вкрав!" Швиденько схопив свою сітку і буквально втік. Після цього інциденту Олександр Борисович перестав відвідувати картинну галерею, і наше спілкування припинилось.

Трапилось це років зо два тому.

Отже, одним з основних, хоча й не єдиним, джерелом походження скарбів Ільїна, був краєзнавчий музей та наше місто в цілому. У пошуках скарбів Олександр Борисович обійшов його уздовж і впоперек неодноразово. Все, що було у місті цінного та коштовного, як правило, осідало в Ільїна. У багатьох мешканців міста він щось викупив, виміняв або вициганив. Як не дивно, кумиром серед колекціонерів для Ільїна був... Дмитро Яворницький. До речі, Олександр Борисович захоплювався українською історією, але зневажливо ставився до всього українського (мови, церкви, культури й т. д.) в житті. Спроби пояснити йому, що він чинить нелогічно, були марними. Він пояснював це так: історія України просто набагато цікавіша від російської. Так от, книгу І. Шаповала "У пошуках скарбів", присвячену Яворницькому, Ільїн проштудіював грунтовно.

Розмов про долю своєї колекції та її склад Олександр Борисович твердо уникав. Мене він, приміром, запевняв, що наявні у нього картини та ікони давно обміняв на книги. Здається, у 1978 році Міністерство культури України видало постанову про взяття на облік приватних колекцій. Мій легковірний колега, зустрівши Ільїна, відразу ж і почав: "Ну, Олександре Борисовичу, коли до вас можна прийти?" "А з якого приводу?" — запитав Ільїн. "Ну, як же! Колекцію вашу описувати!" На що Ільїн нецензурно вилаявся і скрутив дулю.

Сумніваюся у тому, що Ільїн був віруючою людиною, хоча церкву відвідував регулярно, спілкувався з владиками, був активістом релігійних громад. Якось я пожартував: "Якщо ви, Олександре Борисовичу, по-справжньому віруюча людина, то чому б вам не продати вашу колекцію і на виручені кошти не побудувати храм на честь святого Іллі, який би так і називали ільїнським?" Ця ідея його залишила байдужим. Пам'ятаю, що ми всерйоз пропонували Олександру Борисовичу ще й таке. От ви передасте чи продасте свою колекцію державі, а натомість будете її вічним хранителем, та й музей носитиме ваше ім'я. Зробіть так, як, приміром, Іван Гончар у Києві! Між іншим, цей подвижник української культури витримав у застійні часи шалений тиск з боку КДБ. Його намагались скомпрометувати, змушували віддати свої скарби державі без будь-яких гарантій, що вони будуть збережені. А в той же час у нашому місті Ільїн без перешкод міг збирати заборонені книги та обмінювати їх, не кажучи вже про ікони та дорогоцінності. Диво, та й годі!

Був час, коли Олександр Брисович поширював чутки, що заповів свою колекцію Ермітажу. А взагалі, історія з Ільїним та його скарбами нагадує скандально відому справу львівського колекціонера Островерхова. Той заповів свою збірку музею образотворчих мистецтв ім. Пушкіна у Москві. Але львів'яни через суд довели, що колекція Островерхова зібрана у Львові і складається в основному з речей, або викрадених зі львівських музеїв, або ж видурених у мешканців міста. До того ж, Островерхов, як з'ясувалось, співробітничав з НКВС і писав доноси на власників приватних колекцій та цінних речей з метою прибрати їх до своїх рук. Я зовсім не ототожнюю Ільїна з Островерховим, але схожість між ними була.

Захоплююче, майстерно, із знанням справи розповідав Олександр Борисович про пошуки ним знаменитого Євангелія на пергаменті із Покровської церкви єдиновірців м. Єлисаветграда. Я навіть радив Ільїну записати цю історію та інші про пошуки цінних книг. Я вже тоді мав підозру, що Олександр Борисович таки здобув той раритет, тільки не хоче признаватися.

Чи не остання авантюра Ільїна — це заміна цінних ікон у храмах, що відкривались. Він приносив місцевим художникам репродукції, по яких вони за 100-200 крб. писали якісь імітації ікон. Ільїн же обмінював їх на старовинні ікони у церквах, благо для віруючих нова, та ще й яскрава ікона значно цікавіша, ніж потемніла від часу.

Приватні колекції існували в нашому місті задовго до Ільїна. Олександр Борисович знав про них та своїх попередників — єлисаветградських колекціонерів. І можна не сумніватися, що найцінніші експонати якщо й не збереглись в Ільїна, то, в усякому разі, пройшли через нього. Так, наприклад, Олександр Семененко згадує збірку гравюр військової тематики генерала А. А. Адабаша, яка вважалась першою в Росії. Твори із приватних колекцій були широко представлені на Першій єлисаветградській художній виставці 1913 року. Редактор місцевої газети "Голос Юга", член Державної Думи Дмитро Горшков надав у розпорядження організаторів виставки 18 творів образотворчого мистецтва (І. Левітан, 1. Гінзбург, О. Кисельов, К. Первухін, Є. Полєнова та ін.). А ще слід назвати приватні колекції Л. Пещанського, родини Барковських, В. Флоровського, В. Харцієва, М. Бракер, В. Дроботковського, О. Михалевича та інших.

Ми знаємо назви багатьох робіт, створених у Єлисаветграді Петром Крестоносцевим, Феодосієм Козачинським, Ісааком Данишевським та ін., але не знаємо місця знаходження самих картин. А куди поділись із краєзнавчого музею знаменита картина В. Волкова "Імператор Петро та гетьман Павло Полуботок", сорочка-вишиванка Полуботка? Адже достеменно відомо, що ці реліквії зберігались у нашому місті. Якось в одного колекціонера ми придбали графічний портрет Шевченка. Як виявилось, до нього він потрапив від Ільїна; був то портрет Кобзаря дійсно унікальний, прижиттєвий (1860 р.), виконаний лейпцігським май- стром Ф. Брокгаузом. Коли я повідомив про це Олександра Борисовича, він визнав, що "прошляпив". Отак, чисто випадково, не від Ільїна ця реліквія потрапила до нашого музею, а я повірив в існування ільїнських скарбів.

Певно, багато мешканців міста пам'ятають колекціонера Олександра Корецького, який відкрив у своїй квартирі музей. Збірка була у нього невелика, але цікава і різноманітна. Тут був і живопис (найціннішим вважався портрет Єрмака, виконаний, якщо не помиляюсь, Козачинським), музичні інструменти (виділялась цитра), колекція (декілька десятків) козацьких люльок, цвітнянська кераміка. Олександр Якович Корецький мріяв, щоб й інші колекціонери наслідували його приклад, щоб якомога більше людей могли побачити їхні колекції. На жаль, цей чудовий почин розвитку не набув і закінчився доволі сумно. Корецький осліп, а експонати з його домашнього музею порозтягували. Наскільки мені відомо, Ільїн і тут поживився.