десятки. Професор Грушевський*) між иншим звернув увагу, що в той час як в других землях тисяча звичайно сходилась із землею, на території Полян центром одної тисячі був Київ, другої — Білгород, а третьої — Вишгород. Поділ території з її населеннім на десятичні округи виявляв із себе старовинну військово-адміністраційну організацію землі. Як давній пережиток, як "архаїзм",**) рештки цієї старовинної організації ще жили в ХІ і ХІІ століттю. Від цієї старовинної землі і математичного ідеального поділу населення на тисячі, десятки і сотні ведуть своє походження уряди тисяцького, десяцьких і соцьких. З протягом часу на уряді тисяцького вже зєднуються принціпи центрального і місцевого управління, і сам тисяцький, замісць безпосереднього обрання на свій уряд населенням, іменувався вже князем. Функції влади тисяцького, соцьких і десяцьких мали характер військово-адміністраційний: почасти в їх руках зосереджується також компетенція адміні-страційно-фінансова (догляд за виконуванням населенням ріжних грошевих і натуральних повинностей).

Тисяцький.

Тисяцький — "старійший чин землі" (вираз професора Грушевського.***) Тисяцький здавна виступає в ролі заступника самого князя, він-же — провідця народнього війська (земського ополчення). Після того як в справах військових поширилися впливи елєменту дружинного, роля тисяцького, як начальника війська, значно підупадає, Тисяцький відав також і справами торговельними, між иншим і судом. Він-же повинен був піклуватись про охорону ладу і спокою — себ-то відати справами, які стосуються т. званої "поліції забезпеки". Взагалі тисяцький був представником народніх інтересів, інтересів самої земщини, і через це до голосу тисяцького мусів прислухатись і князь. Коли, напр., князь хотів розпочати війну без волі віча, на перешкоді намірам князя ставав тисяцький. Тисяцькі

*) Грушевський: "Очерк исторіи укр. народа", 57.

**) Там-само, 114.

***) Там-само.

відогравали значну ролю в демократичному Новгороді; для розвитку тенденцій, які характеризують посаду тисяцького, як "народнього трибуна"*) (вираз професора Владимирського-Буданова), не було з другого боку жадних сприятливих умов у Московщині, чому красномовним свідченням являється трагічна смерть останнього московського тисяцького, що був у 1374 році покараний на смерть.

Таким чином тисяцький був представником земщини в центрі, визначним органом власне земського управління.

Органи влади земського управління (місцеві).

На місцях органами земського управління були соцькі, десяцькі, старости, старці, добрі люде і т. д.

Соцькі та десяцькі.

Спочатку діяльність соцьких, як і діяльність тисяцьких, мала головно характер військовий: з розвитком князівської влади і князівського службового елєменту функції соцьких були скорочені. Головні обовязки соцьких покладалися в піклуванню про забезпечення в даній адміністративній одиниці ладу і порядку — функції характеру поліційного; до їх обовязків також належало піклування підвод в інтересах військових і взагалі для службових осіб, турботи по відбудуванню ріжних будівель для захисту городу від ворогів стягнення з населення ріжних повинностей.

Ті самі функції по містах, головним чином функції поліційного характеру, виконували підлеглі соцьким десяцькі. З цими старовинними органами влади — соцькими і десяцькими — ми пізніше зустрічаємося під назвиском "сотників" і "десятників".

*) "Обзор".

В Чорній Руси на чолі місцевої сільської адміністрації — сорочники, в наддніпрянських волостях — старці, в степових південних околицях Київщини — стоять отамани і т. д.

Що токається власне оганізації народньої судової влади і ріжних її органів, то цього питання в ширшому масштабі ми торкнемося пізнійше, коли будемо викладати про судовий устрій на Україні, а зокрема про організацію народнього українського суду (так званого "копного") в литовсько-польський період нашого права. Тут лише вважаємо потрібним зауважити, що суд князя та його тивунів далеко не уявляв з себе організації, яка охоплювала під свій присуд усю масу тогочасного населення. Уявляючи з себе цілком автономні одиниці, окремі громади з давніх давен правувалися на підставі стародавніх звичаїв народніх, незалежно від суду князя та його урядовців. Народ сам зумів забезпечити собі лад і спокій шляхом організації свого, окремого від князівського народнього суду. "На всьому протязі — пише О. Єфименкова — обнятому українським племенем, в крайньому разі у відомих нам ближче "руських" його межах, в XVI i XVII століттю ми бачимо якісь територіяльні організації досить великих розмірів, що охоплювали у свій район по декілька великих заселених місць, себ-то розмір їх мусів-би приблизно відповідати розмірові сьогочасної волости. Ми не маємо відомостей про жадні инші функції організації, крім судової, і тому можемо назвати ці союзи судовими округами, хоча з

словом "округа" ми звикли зєднувати думку про штучний поділ, а тут ми маємо діло з організаціями, які виросли природним шляхом".*) Ці народні, так звані копні організації, безумовно, вели своє походження з давніх-давен, на що маються ясні вказівки в Р. Правді. В Руській Правді, як відомо, згадується не тільки про так званий "заклич або заповідь на торгу", про челядина, який "сховався",**) про ізвод перед 12 чоловіки;***) там же згадується і про "свод в городі" і "свод по землях — конах",†) про так зв. "гоненіе слідом з чужими людьми" (сусідами) і "послухи".††) Сумніву не може бути в тому, що копи литовсько-польського періоду і кони в Руській Правді знаходяться поміж себе в тісному генетичному звязку. "Копи — пише професор Леонтович — безумовно уявляють з себе розвиток конів Правди, відносяться до старовинних славянських установ, мають один корінь з чеськими "осадами" і з сходками на торгу, конами Правди".†††)

На самостійне становище в той час суду народнього вказують і ті "судні сужі", старці, добрі люде, про котрих згадує Руська Правда. Власне під т. зв. "добрими людьми", що затримались і в литовський період історії нашого права, розумілися сусіди сторони в процесі, що мали значіння — як висловлюється проф. Леонтович — "почасти суддів факта, почасти свідків". В інституції добрих людей безумовно заховані були зерна тих підвалин правного суду, на яких базується інститут присяжних суддів, "присяжних засідателів" — безсто-ронніх, обєктивних суддів самого факту про вину або невинність підсудного. Характерно, що цей інститут "добрих людей", затримавшись потім в литовсько-українському законодавстві в Московщині — як це засвідчує той-же вчений — був паралізований і навіть цілком щез під впливом раннього розвитку шкідливих для нього адміністративних і судових порядків.†*)

*) А. Єфіменко: "Копные суды в лівобер. Украині", 198.

**) Тр. Сп. 26—28.

***) Ак. Сп. 14.

†) Тр. 31, 33 і др.

††) Там-же, 70.

†††) Леонтович: "Рус. Правда и Лит. Статут".

†*) Леонтович: Там-само.

професор Владимирський-Буданов теж підтверджує, що корінь цього слова загальний индо-европейський — warf,*) але другі вчені (Міллер, Соловйов, Сергєєвич) виводили назву "вервь" од славянського слова "веревка".**) Висловлюється і погляд, що на Руси, як і в старовинному Римі, родинний звязок одержував назву "веревки", "ужа" — римське linea. "Вервь" Руської Правди — пише професор Сергєєвич — адміністраційна одиниця, населення котрої не памятає про єдність свого походження і певно має в своїх колах приблудних сужородців. Всі вони звуться "людіе".***) Зважаючи на те, що населення "верві" само правується на своїх вічах, на своїх зібраннях, де-хто з учених, напр., професор Леонтович †) висловлює гадку, що, можливо, Руська Правда під "вервю" розуміє не виключно саму відповідну округу — волость, а і саме зібрання волостних людей.

Військо.

На організації війська і військової справи взагалі досить уважно спиняються в своїх працях історик Костомароↆ) (організація війська у В. Новгороді) і проф. Сергєєвич.†††)

Військо в той час складалося: 1. із народнього ополчення (земське військо) і 2. з князівської дружини. Таким чином на упорядкуванню справи військової, на її організації і структурі самого війська, відбивався подвійний характер державних форм: поруч князівських органів стояли й сили самої земщини.

Народнє ополчення не складало з себе постійного війська, воно скликалося тільки на час війни; по закіняенню війни земське військо демобілізувалося і "вої" відпускалися додому. Народнє військо складалося з усіх верств населення і через це виявляло з себе загально-земську, загально-народну силу. Участь народа у

*) Див. "Обзор", 79.

**) Веревка вживалася, як одиниця земельної міри.

***) Сергєєвич — там-же, 258.

†) Леонтович: "Руська Пр. і Лит. Стат.".

††) Костомаров, тт. VII, VIII.

†††) Сергєєвич, "Рус. Юрид. Древности".

*) В одній старовинній колядці, в якій розповідається про морську виправу Русинів на Візантию, воїни висловлюють такі бажання:

Не куймо, браття, золоті перстні,

Куймо, браття, шовкові шнури, —Шовкові шнури, мідянні човна.

Спустимось вниз по Дунаю.

Гей, по Дунаю під Царгород і т. д. (див. "Іл. Іст. України" Грушевського).

**) Яку значну військову силу складав собою власне цей тюркський елємент — про це маються вказівки в літопису: у князя Ярополка, коли він року 1130-го пішов на Чернигів, було 30.000 берендіїв; у князя Володимира Глібовича в 1185 р. було 21.000 їх-же, і т. д. (Див. В.Буданова "Обзор", вид. V., 1907, 87 ст.)

звалися дружиною. Так під 1036 роком мається таке свідчення: "Ярослав виступи із града і ісполчи дружину: постави варяги посреді, а на правій стороні кияне, а на лівім крилі новгородці". Але все-таки в літописних свідченнях слово "дружина" частійш за все вживається для опреділення власне князівського війська; під 1024 роком в літопису, напр., читаємо: "Мстислав же рече: хто цьому не радий? Се лежить сіверянин, а се Варяг, а дружина своя ціла". (Див. Сергєєвича "Рус. Юр. Др.").

Військо складалося з кінноти (конників) і піхоти. Зброя була: мечі, списи, сокири, луки із стрілами, рогатини; для захисту від ударів ворога вживалися броня, щити і шеломи. Для означення війська в літописних свідченнях зустрічаються терміни "полк" і "рать". Проф. Сергєєвич гадає, що під полком треба розуміти (в більш пізній час) праве чи ліве крило війська, під ратю — військову силу взагалі — армію.*) В час війни, яку вели вкупі ріжні князі, єдности командування не помічалося. Кожний окремий князь сам вів своє військо. "Дерзські і кріпкі на рать", князі посилалися вперед. Про істнування яких-будь правил, що встановлювали військову дисципліну, вказівок не мається. Очевидно, визнання кожним вояком свого військового обовязку, надії здобути на війні славу і військову здобич — були єдиною забезпекою заховання в час походу в самому війську необхідного ладу і порядку. Власне почуття підсказувало кожному воякові в інтересах справи не порушувати порядку й ладу в час походу; але, певне, ексцеси й чималі бували. Новгородське військо, по свідченню Костомарова, уживало на війні, як звичайного споосбу боротьби з ворогом — вогню. "Взагалі палити, пише Костомаров, складало звичайний спосіб війни... Як скоро увіходили у ворожу землю — треба було палити".**)

Постійним утримуванням користувалася лише дружина,***) (отроки, гриді і т. д.). Звичайне військо мусіло в часі війни само

*) У В. Новгороді, на погляд Костомарова, слово "полк" мало ширше і стислійше значіння; в першому значінню під "полком" розумілося все ополчення, що йшло на війну, за виключенням дружини князя; у другому — відділ війська. ("Сів.-рус. народоправства во времена уд.-вічев. укл.", 278).

**) Костомаров: "Моногр. тт. VII і VIII", 279.

***) Можна гадати, що дружинники одержували від князів добре утримання. Старі дружинники, по свідченню літописця, не покладали на своїх жінок золотих обручів, не ходили їх жінки в сріблі. От-же можна гадати із цього свідчення (ХІІІ-го віку), що в цьому принаймні віці дружина матеріяльна була добре забезпечена.

собі здобувати корм. Обєктом для здобуття корму і військових трофеїв була власність ворога. Але деякі вчені (напр., професор Сергєєвич) констатують, опріч безпосереднього здобуття собі кожним вояком корму в час походу, й инші способи більш організованої винагороди війська. А саме, на погляд проф. Сергєєвича, мала місце система одноразових грошових винагород, які видавалися кожному воякові зараз після закінчення походу. Очевидно, ці винагороди видавалися з тієї контрибуції, яку накладали на ворога, коли похід був удалий. Опріч того корм в часі походу видавався воякам організовано при переходів військ через території союзних князівств; у данім разі союзники допомагали один другому в час війни на підставі окремих умов і договорів проміж себе. Для впорядкування цієї справи на місцях були навіть спеціяльні урядовці, що завідували кормом призначеним для вояків, піклувалися про відведення для війська помешкань, про постачання і т. д.

Центральне військове управління зосереджувалось у руках самого князя, тисяцьких і воєвод; що торкається місцевого військового управління, то на чолі його стояли посадники.

Федеративний принціп наУкраїні і теорія Костомарова.

Ми спинилися вище над організацією форми влади в старовинній Українській (Київській) Державі і накреслили в загальних рисах еволюцію українських державних форм та загальну структуру самої держави-землі. От-же повстає тепер питання, яку-ж власне державну форму уявляла з себе давня українська держава — Земля Руська?

Чимало російських учених вбачали в тогочасному держав-ному устрою виявлення принципів монархичних. Мало того, більшість російських істориків навіть тримається думки, що пізнійша московська монархія з її царським самовладдям являється прямим спадкоємцем Київської Руської Держави, і з особливою

любовю вишукують монархичних принципів у Київській Руси. І данина, яку збірав Олег і Ігор "зі всіх Славян, що підлягали їх владі, і "світлі князі під рукою Олега і Ігоря сущі", і єдиний князівський рід", і "ліствичне восходження князів", і ніби єдині не тільки релігія, а і мова і право єдині для Київа і для Суздаля або Володимира на Клязьмі — весь цей матеріал до ріжних дрібниць включно — все використовується для того, щоби підкреслити державно-монар-хичну традицію, яку ніби веде Москва від Руси Київської. "Звичайна схема "русской исторіи — пише проф. Грушевський — починається оглядом кольонізації Східної Европи, захоплює історію Київської Держави до половини ХІІ-го віку, потім звичайно з київського погрому 1169 року переходить до знову сформованого велико-руського князівства, ростово-суздальського, яке замінило Київ, як новий політичний центр, і слідкує за історією московського народа, або держави, пристосовуючи до неї час до часу той чи инший епізод з історії України і Білоруси... Тільки з трудом і дуже повагом проникає в учену літературу розуміння того ясного і цілком очевидного факту, що київська держава, її право, побут і культура у московської народности зявляється майже такою-ж рецепцією, як право і культура візантійська або, напр., польська, в життю українського народа XVII—XVIII віків."*)

Ми не будемо тут спинятись на цих тенденціях російських учених від Карамзіна, Соловйова, Кавелина до Ключевського і Платонова включно, про них уже було говорено. Нас у данім разі цікавить юридичний бік справи про саму форму української державности київського періоду. Із цього боку — мусимо і це ствердити — і в російській науковій літературі висловлювались і инші думки. Вже, напр., Лешков у своїй рецензії на роботу Сергєєвича "Віче і князь" замітив, що старовинна Київська Руська Держава була й "ні теократія, ні патріярхальна або патрімоніяльна держава, ні монархія, ні республіка, а щось нове — нова форма державного устрою, яку необхідно самостійно досліджувати."*)

Що-ж власне уявляла з себе Київська Україна-Русь з точки погляду права державного, які принціпи просвічують в її державній організації?

*) Проф. Грушевський: "Очерк ист. укр. народа", 107 (курсив наш).

Із аналізу природи її державности, що нами вище зроблений, видно, що старовинна Українська (Руська) Земля не складала з себе в політичному відношенню якогось моноліту, одної держави: при єдности релігії, мови, правних традицій, при єдности навіть князівського роду, представниками котрого були обсажені всі столи, — Руська Земля не утворила з себе врешті-решт єдиного політичного цілого; вона врешті виявляється перед нашими очима у вигляді цілої системи окремих самостійних держав зі своїм вічем, зі своїми князем, зі своїм військом та зі своїми органами влади в кожній. Підходити до старовинно-української держави з шабльон-ним поглядом про державу, як про щось закінчене, замкнене в собі, не годиться; тім більше не годиться вбачати в її старовинній формі якесь азійське царство, якусь китайщину, що за своїми стінами завмерла для дальшого поступу; не з централістичною державою, що трощила всі прояви місцевої самобутности,**) ми маємо діло; навпаки — ми мусимо констатувати инші змагання, инші тенденції; ми мусимо сконстатувати, як факт, що на українській території врешті-решт кожна окрема волость, кожний окремий визначний курс землі тягнулися до політичної самобутности. Це, очевидно, був той процес, з яким уже і в дуже давні часи світової історії підчас її розгляду зустрічається і історик, і правник у найріжнійших народів. Зміст змагань, зміст стихійного процесу залишалися незмінними: ріжнилися форми, шляхи і методи. І в даному разі, коротко кажучи, маємо діло з досить складною державною формою.

Як відомо, в сучасній науці державного права вже більш-менш ясно відріжнюються друг від друга так званий "союз держав" (Staatenbund) і "союзна держава" (Bundesstaat).

Вже в XVIII віці теоретики державного права змагалися ухопить основну ріжницю між цими двома формами складної держави. Вже в т. зв. "Federalist-i"***) висловлювалися погляди, що головна ріжниця між союзом держав і союзною державою покладалася власне в тому, що в союзі держав центральна влада

*) Див. Лешков: Рецензія на "Віче і князь" — Сергєєвич, 238.

**) Яскравий приклад такої держави уявляло з себе безумовно історичне велике князівсьво (потім, царство) Московське, основні традиції котрого потім продовжувала б. Імперія Російська.

***) Журнал в Зєдинених Державах Північної Америки.

встановлюється не над підданими, а над самими державами. В першій половині ХІХ-го віку наукова думка прийшла до висновку, що "союз держав" власне не єсть один політичний організм, а простий звязок цілком самостійних і суверенних державних тіл — міжнародньо-правна згода. В наш час панує взагалі думка, що в союзній державі кожна окрема держава, що увіходить в союз, єсть член союзу і обовязково бере участь в утворенню загальної волі (центрального уряду). Через це союзна держава обовязково повинна мати свій уряд, свій представницький орган і навіть свої окремі суди (федеральні трибунали), цілком незалежні від урядів, представництв і судів кожної окремої держави, члени союзу (федерації), при чому сі центральні органи здійснюють свої державні завдання безпосередньо.

Ми не будемо тут торкатись всіх поодиноких теорій і поглядів, які власне стосуються союзної держави (Єлінек, Токвіль, Вайц і другі). Ми не будемо спинятись навіть на теорії про так званий "поділений суверенітет" (між союзом і окремими штатами), одним із представників якої являється Токвіль, і на питання про можливість чи неможливість істнування несуверенних держав, на ріжниці між суверенними і несуверенними державами, між несуверенними державами і простими автономними одиницями, громадами і т. д. — всі ці питання, як спеціяльні, стосуються власне науки державного права.

Нам лише важливо сконстантувати факт, що в сучасній нам науці державного права підкреслюється положення, що в союзній державі обовязково мусить істнувати якийсь зверхній загальний орган, що стояв-би над окремими частинами одного загального цілого. От-же сконстатувати цього положення нам і необхідно для вияснення, чи не помічається в процесі утворення старовинно-української держави власне принципів федеративних; чи не маємо ми діла зі своєрідною українською федерацією. Такої думки, як відомо, свого часу тримався найвидатніший історик наш небіжчик професор Костомаров. Ми вже відмітили погляд Костомарова на основний напрям державного процесу в Руській Землі. Костомаров тримався думки, що цей процес ішов двома шляхами — "з одного

боку до складання цілої Руської Землі в одно державне тіло, а з другого до утворення в ньому політичних організмів, котрі, заховуючи кожний свою самобутність, не губили-би проміж себе звязку і єдности, яку виявляла-б їх сукупність". Костомаров мусів сконстатувати, що в період коло половини ХІІ-го віка вже ясно відзначився поділ на окремі землі з цілою системою волостей в кожній групі володіння; поділ стався по етнографичних ознаках; межі поділу були зазначені самими народностями. При чому разом і Русь-Поляне, і Волинь, і Русь Червона — всі частини Української Землі і української народности складали єдину південну Руську Землю.*) Окрім релігії, мови, походження та побуту визначний звязок між всіма частинами цілої території покладався, на думку Костомарова, і в "єдиному князівському роді". Всі ці сили не допускали окремі землі до організації свого життя на грунті цілковитої відірваности одної від другої, але ці сили разом з тим не були остільки міцні, щоби злити всі частини в єдине ціле.**) Зокрема Костомаров силкувався знайти звязок між самими князями, знайти такий орган, який стояв-би над кожним із них, як орган зверхній. За такий зверхній орган Костомаров вважав великого київського князя. Таким чином Костомаров, опріч сконстатування цілої категорії сил моральних (мова, віра і т. д.), сил, що підкреслювали певну духовну єдність окремих часток цілої теріторії, — силкувався знайти і юридичну основу, підставу, на котрій базувались-би взаємо-відношення окремих земель і волостей. Вбачуючи цю правну підвалину в особі великого князя київського і його функціях, функціях, які надавали йому значіння князя "старійшого", князя, що був відносно инших з "отця місце", — Костомаров і обгрунтував свою теорію про федеративне походження старовинної Руси.

Сумніву не може бути в тому, що аналіз старовинної руської державности, який був зроблений Костомаровим, його думки про федерацію Руси відкидати цілковито нам не можна. Аналіз Костомарова глибоко зачіпив той складний процес в народженню і поступовому зрості нашої державности, який нам коротко зясований вище. Федеративні тенденції дійсно помічаються в процесі

*) Костомаров: "Мисли о федер. началі въ древней Руси", 9.

**) Там-само, 49.

народження Київської /Руської/ держави, і з цим фактом мусять рахуватися історики права; навіть і ті представники науки, які цілковито стоять на инших позиціях, визнають за костомарівською теорією про федерацію Руси визначну наукову вартість. "Замовчу-вати цю ідею — пише, напр., про погляд Костомарова на федеративні підвалини Руси професор Владимирський-Буданов*) — немож-ливо", додаючи, що цьому погляду, цій теорії, повинно дати окреме місце серед пережитих форм руського державного порядку. Але в теорії Костомарова було одно слабе місце, свого роду "Ахілесова пята", по котрій вдаряли представники юридичної наукової думки. Це та правна підвалина, яку для обгрунтовання своєї теорії Костомаров найшов в особі великого князя київського, в його владі, в його функціях. Ми вже зазначили свого часу, що з боку правничого влада князя київського не визначувалася якимись окремими офіційними функціями, які-б цього князя підіймали над иншими, як певний правний зверхній орган в системі поодиноких земель і волостей. Він дійсно був старійшим, він дійсно був "в батька місце", хай навіть і патріярхом серед усіх инших князів, патріярхом цілої Руси; але його впливи — як ми вже зазначили — були морального походження, не спирались на певний юридичний грунт, на певну державну підвалину. Це в наш час доказано зокрема трудами проф. Сергєєвича; а раз так, то з огляду на вимогу теорії державного права про необхідність в системі федеративній мати певний центральний орган — вимогу, про котру ми й нагадали вище, — теорія Костомарова підбивається значно в самому важливому свому положенню. Це, очевидно, замічав сам творець її, сказавши про федерацію Руси між иншим так: "Щось хотіло вийти — і не вийшло, щось готовилося — і не доробилося".**)

Процес федерування, кажучи иншими словами, визначився, але не закінчився. Закінченню цього процесу, на погляд Костома-рова, власне зашкодили татарські наступи. "Русь — пише Костомаров — стреміла до федерації, і федерація була формою, в котру вона починала одягатися. Татарське завойовання зробило раптовий зкрут в її державному життю."***)

*) "Обзор"; доповнення до І части; стаття: "О федер. начал. на Руси".

**) Костомаров: "Ист. моногр. и изслід." т. І, 201.

***) Там-само, 49.

Загальний висновок про основні підвалини старої української (київсько-руської) державности.

Закінчуючи про форму і організацію влади на старовинній Україні-Руси, вважаємо за конечне підкреслити ті загальні положення, які, на наш погляд, ясно визначуються в тогочасній державности. Перш за все ясно визначується ідея народоправства. Верховним органом землі-держави було віче, найдорогоціннійше і найважливійше явище народньої самобутности*) (Костомаров). Але разом з тим і князь, як визначний орган влади, бере участь в керуванню державою, виявляючи з себе "необхідний її елємент". 2. Ідея децентралізації влади: автономія громад, місцева самоуправа і т. д. 3. Принціп виборчий (демократичний): народ управляється і правується своїми виборними властями (старці, соцькі, десяцькі суд по землях — конах і т. д.); представники центру на місцях, як посадники і т. п., не порушають загально-демократичної концепції цілої державности. 4. Домінування приватно-правних принципів і в сфері державного управління: система кормів; органи князівського управління, як тивуни, виконують не тільки обовязки характеру державного (суд і т. д,), але й кермують князівським господарством; сам двір князя не відокремлюється ясно від приватного князівського господарства і т. д. Суд князівський з його вірами і судовою оплатю зявляється "прибутковою статею", як для самого князя, так і для ріжних його органів. Лише помалу, шляхом еволюції, норми права публічного починають яснійше визначуватися і набірати самостійної ваги і значіння. 5. Ясно закреслений договірний характер правних стосунків: віче і князь і, як звязуюче звено, "ряд"; договори князів між собою (дума князів), договори князів з землями і т. п. Звідсіль — федеративні тенденції в процесі народження держави (на наш особистий погляд, власне не федеративні, а скорше конфеде-ративні);*) цей процес не доходить, не закінчується. 6. Держава не панує над людиною, над особою, не виявляє з себе самоціль, не населення для держави, а ця остання для потреб населення:

*) Моногр. т. І, 15.

<<Попередня  |  Змiст  |  Далi >>