Алексєєв, Івановський, Малиновський і другі. Наш історик проф. Грушевський висловлюється про думу, як про "обовязкову учасницю княжого правління", але дума не мала ні сталої форми, ні означеної компетенції". Князь — пише проф. Грушевський — радився з тими боярами, які були під рукою, або яких він бажав бачити на нараді, через це склад ради міг постійно мінятися".*) Впрочім князь був зацікавлений сам, щоби його дружина була в курсі його справ. Олександра Єфименко тримається приблизно такого-ж погляду: "дума" була власне не "думою", а зібранням "думців", почасти випадкових, а коли й постійних, то за-для "вигоди", а не принціпу. Нам здається, що погляд проф. Грушевського найбільше в даному випадку правильний: "дума", безумовно, зявляється в княжому правлінню визначним чинником, але вона в той час не мала ні сталої закінченої форми, ні ясно означеної компетенції, кажучи инакше, — вона ще не мала під собою ясно окресленої юридичної підвалини. Наради з думцями князя вимагав стародавній звичай; така нарада була природна в країні, для котрої ідея про необмеженого спадкового монарха завше була далекою і чужою. Радитися постійно з вічем по всіх біжучих питаннях державного управління князь певно не міг, бо віче було досить тяжким по своїй структурі органом та в його завдання, як органа верховної влади, не могло увіходити в обовязок по всіх біжучих справах радитися з князем, який сам підлягав вічу. Цілком природно, що князь радився по всіх питаннях, які власне торкаються княжого правління, зі своїми найближчими спів-робітниками — боярами. Але князь радився не тільки з боярами, — на свою нараду він запрошував иноді представників духовенства, єпископів; взагалі склад думи не був ясно означений, і міг змінятися відповідно до біжучих тогочасних обставин. Але для нас важливе те, що такий взагалі звичай скликати на наради "ліпших людей" істнував, що скликання таких нарад вимагала, очевидно, і давня традиція. Те, що по деяких питаннях князь робив постанови і без думи (як, напр., постанова про прибуток вірників), лише вказує на тенденцію князів до поширення своєї компетенції, тенденцію, яка ясно відзначується з протягом часу. На цю-ж тенденцію ясно

*) Очерк ист. укр. народа, 214 стор.

натякають і деякі літописні свідчення. Так, напр., про князя Володимира Галицького літопис розповідає, що він "думи не любляшеть з мужми своїми". (Іп. 1188). Правда, літопис, відтіняючи неприхильність князя до думи, вказує на особисту причину, що відносилась власне до князя Володимира, який ніби "бы бо любезнив питію міногому". З другого-ж боку не можна в даному разі не брати на увагу і того, що річ тут ішла про думу галицьку, себ-то про боярство галицьке, яке само здавна виявляло ясну тенденцію до поширення своєї влади на рахунок влади князя і влади віча. Борючись зі свавіллям галицьких бояр, що прагнули до утворення в державі своєї гегемонії, князь Володимир, природно, не міг прихильно ставитись до нарад з такими "думцями".

Що-до самої компетенції князівської ради — "думи", то, оскільки можливо її вияснити на підставі Руської Правди і літописних свідчень, до думи належали взагалі найріжноманітні справи, що торкалися державного життя, зокрема справи, що торкалися внутрішнього управління, а також почати і справи судові, (суд, напр., князя Володимира над Рогнідою за її відомий замах на життя свого чоловіка провадився при участи "думців"; князь Святополк, напр., радився з боярами-дружинниками про похід на Половців; також і князь Володимир. Дружина, як відомо, була проти цього походу).

Хоч рада князя (дума) і не набула в цей час сталих і ясних форм і певної компетенції, не підвела під себе твердої юридичної підвалини, але давня традиція про необхідність в інтересах державних нарад князя зі своїми ближчими співробітниками продовжувала і надалі заховуватись. На жаль з занепадом Київської Держави і з зосередженням життя державного (після занепаду Київа) майже на ціле століття в Землі Галицькій ввесь дальший основний процес еволюції державних форм під впливом зовнішніх чинників відзначився власне в розвиткові компетенції народних зібрань — віч, які потроху підупадали в свойому значінню і завмерали. Власне в литовський період нашої історії в безпосередньому генетичному звязку зі старою боярською думою знаходилася так звана рада панів

великого князівства Литовського.*) Пани-рада в ХV століттю складали з себе, як відомо, вищий орган при особі господаря; в цьому органі обмірковувалися панами-радою з великим князем важливіщі державні питання; пани-рада в відсутність господаря мали визначне самостійне становище в державі, впливаючи на управління князівством. В привілеях литовсько-руських господарів XV-го віку завше згадується про наради господаря з панами-радою.**) — Таким чином литовсько-руська рада панів не тільки удержувала своє становище при особі господаря, але і розвинула свою компетенцію на рахунок влади великого князя, себ-то досягла того, до чого дійти, в обмеження прав своїх князів, так прагнула в свій час галицька "дума", галицьке і почати волинське боярство.

Цілком инша еволюція сталася з "думою" в Московщині. "Москва, як висловлюється професор Сергєєвич, все старовинне перероблює на нове, переробила вона і думку князівську".***) "Думці" великих князів московських перевернулись із слуг вільних — в невільних, покірних виконавців волі государя: У государя московського відбувалося так зване "сидініе" бояр; на цьому "сидінію" бояре покірно приймали до відома всі вказівки, які їм давав государь. "А лучится царю мысль свою о чемъ объявить" — пише про ролю думи московський письменник XVII-го віку Котошихин — и он имъ, объявля, приказываетъ, чтобы они бояре и думные люде, помысля, къ тому же ділу дали способъ... и они мысль свою къ тому способу объявляютъ".†) "Московські думні люде — пише професор Сергєєвич — не вирішали державних справ, а тільки відповідали на запитання государів і виконували їх накази. Дума робить все, що їй буде наказане государем зробити, і не робить рівнож нічого, коли государю не буде хотітись наказувати їй діяти. А це значить, додає професор Сергєєвич, що дума не має ніякої компетенції".††)

*) "І місцеві сойми, і рада, і вальний сойм в. кн. Литовського знаходяться в генетичному звязку з боярскою думою давньої Росії". (І. Малиновський: "Рада В. кн. Литовськаго" ч. ІІ., 21 ст. (курсив наш).

**) "Ино ми в то угленувши і порадившися з нашою вірною радою — така, напр., формула була майже звичайною у привілеях Волинського князя Свидригайла.

***) Сергєєвич: "Лекціи и изслід.", 269 стор.

†) Там-само.

††) Ми вже зазначили побіжно, що термін "боярська дума" відносно "ради князя" доби княжої — термін штучний і московський. Цей термін ("боярська дума") відносно

Княж двір.

Органом центрального управління, крім самого князя і думи, був так званий "княж двір". Під княжим двором в більш тісному, безпосередньому значінню розумілося власне місце, де зосе-реджувалися суд і розправа. В генетичному звязку зі старовинним княжим двором, про котрий згадується в Р. Правді, в литовський період української історії знаходився так зв. "господарський двір", або "замок". В останньому, як відомо, провадився суд і розправа господарем або його урядовцями: воєводами, старостами і т. д.

На всій системі урядування на старовинно-княжому дворі відбивається характер тої далекої епохи, коли органи державної влади разом зі своїми офіційними функціями заховували свій приватно-правний вигляд. Елємент власне публічний в урядуванню ще не відділився від приватно-правного. Тивуни, що виконували ріжні доручення князя, разом з тим керують його господарством і т. д. Із агентів князя відомі зокрема: тивуни, ключники, детські, отроки, ябетники і т. д. Тивуни часто набірались із рабів і напіввільних слуг, вони завідували князівським двором в загалі князівським господарством, а разом з тим виконували, як ми зазначили, ріжні доручення князя характеру державного, як агенти по управлінню. Але зокрема відзначувалися судові функції тивунів. Тивуни були суддями, тим більш, що сам князь часто виїздив з городу по ріжних справах у волость і на ввесь цей час своєї відстуности вести судівництво доручав тивунам. Таким чином власне тивуни були помічниками князя в управлінню і головно в судівництві.

Тивунів князь іменував, очевидно, по згоді з вічем: "А ось вам тивун — говорить князь киянам 1146 р. — по вашій волі."

Відомі деякі категорії тивунів: І. тивун огнишний, або двірський, котрий власне відав двором князя; ІІ. тивун конюшний і

ради князя доби княжої вживає разом з багатьма російськими вченими і проф. Влад.-Буданов (проф. Сергєєвич уживає термні "князівська дума"). З свого боку проф. Філіппов з приводу цієї термінольогії пише: "Правильніше було-б одначе, на наш погляд, цю раду при князях Київської Руси, а рівнож і Руси удільної, звати князівською, а не боярською думою, перше тому, що ця дума в багатьох не подібна на думу, що була коло московських государств і що звалася боярською; друге тому, що звичайно не боярин є радник князя в цей час, а княж муж, старший дружинник, і третє — самим характерним у цій думі було те, що вона являлася необхідною радою при князі, була князівською думою, або його радою". (Учебн. ист. рус. пр. Пособіе к лекціям. 191 ст.)

ІІІ. тивун сільський. За підручних тивунам двірським службовиків вважались ключники. Тивуни, як і посадники,*) перейшли потім і в Литов.-Українську державу. В Лит.-Українській державі, вважаю-чись господарськими урядниками, тивуни зокрема мали у свому "держанню" волости господарські, і перед виданням Литов. Статута 1529 р. із цих власне тивунів виникли т. зв. "державці".

Детські і отроки знаходилися при дворі князя. Їх завдання більш-менш були однакові. Діяльність їх була головно звязана зі справою судовою; вони виконували ріжні обовязки, що торкалися справи судової: приставляли на суд, оскаржених, виконували судові присуди, були присутними при т. зв. "муках" (напр., при муці залізом), а опріч того виконували инші доручення князя. Де-хто з істориків права (Сергєєвич) гадає, що головна ріжниця між детськими та отроками покладалась у тому, що отроки були молоді люде, походили з рабів, в той час як детські були особами вільного стану.

Як детські, так і отроки супроводили князя на війну, як воїни. "Детські" відомі також лит. українському праву під тією-ж назвою, а також під назвою служебників, слуг, виїзжих і зокрема (пізнійш) "вижів". Детські находилися для виконання ріжних службових доручень, звязаних з веденням суду, при ріжних урядах (воєвод, старост і т. п.). Пізнійше в Лит.-Українській Державі, зокрема від часу сеймової конституції 1551 р.,**) вже під впливом права польського стали зватися "возними".***) Більш докладно ми торкнемося еволюції посади детських та функцій і ролі т. зв. "присяжних вижів" і "возних" на Україні, коли будемо викладати еволюцію державних форм і ріжних органів влади в литовський і польський період нашого права. Це саме застереження наше відноситься до всіх инших органів влади, які перейшли з Руси-України стародавньої в Литовську Державу, набравши під впливом

*) Провінціяльні правителі в Литовсько-Українській державі звалися вже намісниками, потім з поширенням польських впливів — старостами. На еволюції посад тивунів і посадників ми в свій час спинимося. Тут лише зазначимо, що хоч назва "староста", як висловлюється проф. Влад.-Буданов, загально звісна в усіх краях славянського світа, але між польським старостою та "руським" нічого спільного не мається".

**) Див. про це: Леонтов. "Р. Пр. і Лит. Статут".

***) В лит. статутах 1566 і 1588 р. "вижи" вже мають назву "возних" (IV. ст. 1566, IV. 4—5, 67—68). Ст. 1588, IV. 8—11, 93—98).

ріжноманітних чинників почасти нових форм. Тут-же ми для "памяти" вважаємо лише необхідним робити кожний раз відповідні зауваження, аби потім було легше спостерегти генетичний звязок між новою і старовинною державною формою відповідного органа влади.

Опріч детських і отроків в памятниках права, власне в Руській Правді, згадується ще про так званих "ябетників". Під ябетниками треба розуміти окремих "урядовців", обовязок котрих головним чином покладався в так званому "соченню" — шуканню злодія і покрадених річей ("а не отсочить від себе сліда" — вираз Руської Правди). Через це ябетники відомі були литовсько-українському праву під назвою "соків", "осочників". В одному з привілеїв 1505 року про ябетників сказано, що вони "ходять по землі, людей соромотять, клеплюють.*) Посада ябетників відома і другим славянським народам (чеський accusator, черногорський "клевеш-тин" і т. д. (В свій час на посаді ябетників ми спинимось більш уважно.)

Були при дворі князя і так звані "гриді". Гриді — це придворні слуги князя; назва гридь походить від слова "гридниця" — покої; в більш пізній час вживався частійше в памятниках права термін "дворяне", зокрема в памятниках права московського: власне сей останній термін вживається найперш у суздальському літопису 1175 року, в якому розповідається про вбивство князя Андрія Бого-любського. На погляд професора Сергєєвича, "гриді" і "мечники" — це дві ріжні назви одних тих самих осіб, воїнів, що жили при дворі на його утриманню. По шведськи "gred" — меч.**)

Детськи, отроки, гриді, ябетники, а також мечники, метельники і т. д. увіходили, як відомо, в склад молодшої дружини. Всі ці княжі слуги мали від князя утримання, але разом з тим, виконуючи те чи инше доручення князя, вони одержували за свою працю платню безпосередньо від народа (так званий "корм"). Бояре і мужі складали із себе дружину "старшу".

Мусимо тут-же зауважити, що обовязкової, примусової служби в той час на Україні для бояр не було; кожний боярин,

*) Смол. привілей 1505 року (Див. Леонтовича, так-само: також "Акт., относ. к исторіи З. Р..", т. І, 362).

**) Сергєєвич "Р. Юр. Др.", том І, 354.

кожний дружинник, кожна службова людина, мали право по своїй волі кинути службу, або перейти на службу до князя другої волости.

Фінансове урядування.

Певної системи фінансового урядування не було. Того, що ми тепер звемо "державними маєтностями" (російськ. — "государственныя имущества") в тісному розумінню цього виразу, не було; так-само не визначилось ясно істнування так званих "державних регалій". Особисті прибутки князя з ріжних при-буткових статей і прибутки власне "державні" в той час майже зливалися. Але, не зважаючи на відсутність певної фінансової системи врядування, безпосередні і побічні податки і оплать (мито) збіралися з населення. Вище фінансове урядування зосереджувалося в особі самого князя, котрий для стягнення податків призначав ріжних урядовців — митників, данщиків, пошлинників і т. д.

До безпосередніх податків належали дань і урок. Це старовинні терміни. Під данню взагалі розуміється всякий безпосередній податок. Спочатку дань була власне "платіжка" за спокій, Олег спитав Радимичів: "Кому платите дань? — Хозарам, відповіли ті". "І би — засвідчує літописець — Олег обладая радимичами, а з кривичі і сіверці маючи рать." Данина потроху переверталась в постійний податок, який мусіли вносити підлеглі племена і народи. Ольга, скоривши своїй владі Деревлянську Землю, встановила там "устави і уроки", а в Новгороді — погости і дані. Деякі історики права в еволюції дані спостерігають на Руси відповідні стадії. Так, наприклад, професор Гельсінгфорського Університету барон Корф*) спостерігає власне три стадії: 1. дань в формі, яка наближувалася до форми простої контрибуції з населення, яку брав князь за свій військовий риск; 2. яку брав князь, що вже твердо обняв владу в якійсь волості (дані Олега, Ольги, Ігоря, Святослава); 3. дань, що має вже характер державної повинности. В останній стадії само вже населення вважає своїм

*) Бар. Корф: "Ист. рус. государственности", 85—86.

обовязком давати князю дань — обовязок, який має характерну назву: "возити повози". Хоч власне в більш тісному значінню під "повозом" треба розуміти натуральну повинність населення по постачанню для державних потреб підвод.

Старовинною формою стягнення дані було так зване "полюддя". Під полюдами власне розумілася дань, яку збірав сам князь, відправляючись зі своєю дружиною за стягненням дані зі скорених його владі народів. Полюддя звичайно одбувалося в осени, а саме — в листопаді.*) Спочатку полюддя мало вигляд, по опреділенню професора Вл.-Буданова, ніби військових походів, що періодично повторювалися.**)

В дальшому свойому розвиткові полюддя, як це засвідчує між иншим професор Грушевський,***) перевернулося вже в регулярний податок (незалежно від того, чи приїздив за данню сам князь, чи його агенти). Регулярний податок мав уже свої спеціяльні назви. З часом основні категорії оподаткування диференціювалися, набірали певних форм; таким чином утворилися ріжні самостійні податки.

За одиницю по оподаткуванню в той час, на погляд Владимирського-Буданова, вважався дим-двір і рало-плуг (окремий участок землі, що оброблювався домохазяїном власними силами). На це є літописне свідчення: "Сдумавши Поляне і вдаша (Хозарам) од дима меч". Професор Грушевський для опреділення форм і способів оподаткування населення на стародавній Україні-Руси звертається до порядків більш пізнього часу XV-го—XVI-го віків і пригадує так зв. "дворишний" характер землеволодіння. Із тодішних порядків видко, що за основу оподаткування служило дворище, під котрим треба розуміти основну одиницю селянського земле-володіння. Держава в той час мала зацікавлення в землі, на котрій пробувало населення, що ту землю обробляло, — мала зацікавлення перш за все в фіскальних інтересах. Через це дворище (на Волині і в Галичині), земля (в Київській Землі), село (в Сіверщині) зявлялося

*) Про це, наприклад, свідчить візантийський імператор Константин Пор-фірорідний: "В місяці листопаді з початком зими вуся Русь зі своїми князями виходить з Київа і йде на "Полюддя".

**) "Обзор", 79.

***) "Очерк ист. украинськаго народа", 120.

не тільки одиницею по землеволодіння, але також одиницею натуральною по оподаткуванню, по несенню повинностей (служби по тогочасній термінольогії). Але, як це зауважують наші історики, в тогочасних памятниках права зустрічається старовинний термін "дим", під котрим в той час, на погляд О. Єфименкової*), треба розуміти лише частину дворища, як родинно-громадської асоціяції, — частину, що в господарському відношенню відокремилась од цілого. Єфименкова між иншим гадає, що старовинно-руська осада жила спочатку одним загальним життям, коло одного "вогнища — дима". От-же є підстава поділити думку професора Владимирського-Буданова, що за одиницю по оподаткуванню населення на старовинній Руси вважався дим — двір.**) Як ми зауважимо в свій час, в Литовсько-Руській Державі навіть істнував спеціяльний податок з "димів" — так звана "подимщина". Сама назва вказує безумовно на тісний його звязок зі старовинно-руським "димом". В праві московському "подимщині" лит.-русский відповидав почасти податок "посошний".***)

Як бралися дані на стародавній Руси-Україні?

Спочатку дань бралася сирими продуктами — сирівцем (хлібом, медом, хутрами) і вже в більш пізній час грішми, але власне дань грішми почали всеж-таки брати в досить давні часи. Вже в Руській Правді згадується ціла кількість грошевих одиниць: гривні (золотом, сріблом або й просто гривні), куни, ногати, різані, векші (вивериці). Під кунами в даному разі треба розуміти не тільки кунні хутра і взагалі шкіряні гроші, але й гроші металеві. На погляд професор Мрочек-Дроздовського,†) кунами в епоху Руської Правди звалися взагалі гроші. В деяких тогочасних памятниках зустрі-чаються такі, наприклад, вирази: "істі куни" (истыя куны, грам.

*) А. Я. Єфименко "Ист. Укр. народа", 116. Професор Леонтович опреділює "дим", як частину дворища (Див. Леонтович: "Крестьянській двор"). В тогочасних актах зустрічається рівночасно термін "подимье" (Дивись хоча-би "Ак. Лит. Метр., том І, 546, 613, 615 і др.).

**) Але розпреділення по димам, як це зазначує Вл.-Буданов, робило само населення ("Обзор").

***) Так-само, 80.

†) Погляди вчених на "куну" взагалі ріжні. "Куни, пише напр., А. И. Никитський, були не грошовими знаками, а грошовими сурогатами. Вони не були простими клапотями шкіри, а справжніми хутрами, що мали нарізну вартість". (Див. А. И. Никитського: "Очерк економической жизни В. Новгорода", Чтен. О-ва И. и Др., 1893, кн. І, 101). Але і Никитський зазначає, що правильнійше думка тих, хто гадає , що під кунами треба розуміти "відрізки

Ростислава 1150 р.); в данім разі "іста" значить капітал; проценти-ж на тогочасній мові звалися "різами". В памятниках зустрічається між иншим свідчення про дань кунами з придатком "чорні". Олег, наприклад, по свідченню літопису, "примучив Деревлян, имаше на них дань по чорні куні". Характерно, що в памятниках права "тяглі" люде потім звалися "чорними людьми", а їх села "чорними слободами", хоч в Руській Правді немає терміну "чорні" люде, а є просто "людіе".

В Руській Правді згадується також ще одна стара назва: "скот". В стародавні часи "скотницею" звалася князівська скарбниця. Скот такого-ж походження, як римське pecunia від pecus — худоба. З цього приводу професор Мрочек-Дроздовський зауважує, що імена "хутр" в Руській Правді вживаються лише по спогадах і що гроші вже були з металю. Вважаємо ще необхідним додати дещо про гривню: І. як про одиницю ваги, ІІ. як про грошеву одиницю — гривню, про яку згадує Руська Правда. Академік Крут гадав, що слово гривня норманського походження (hring); Мрочек-Дроздовський гадає, що це слово старовинно-славянське. Гривня — прикментник у скороченій формі; "гривна" — шийна оздоба, ціп, металеві кільця, що спочатку покладалися на гриву коня, і які з часом стали засобом обміну. Вага гривні був фунт; фунт став основною одиницею ваги. Але вага фунта-гривні не була однаковою; в Новгороді Великому вживався великий фунт (96 золотників), який став основною одиницею міри ваги в цілій Росії. На Україні — в

шкірок". Куна рівнялася "різані", "а різань вже своєю назвою викликає думку про відрізок" (Див. там-же, 102; порівн. Сергєєвича: в одному з своїх творів з приводу "куни", як одиниці, що виявляла цінність речі, пише, що "одиниця, яка виражала цінність, була куна, куниця, себ-то поняття про цінність певної речі складалося так, що за цю річ можна набути стільки-то кунніх хутр. Чому власне куниця, а не друге хутро набуло це значіння — зясовується тим, що хутро куниці було з усіх хутр середньої гідности — не дуже низької, не дуже високої. Для означення більш низьких цінностей служила білка або векша, себ-то, прикладаючи на цю назву, означували вартість речі тим, що за неї можна набути біличе хутро". (Див. Костомарова: Моногр., VII—VIII, т. 360). 40 шкір білки, звязаних разом, звалися "сорочком". На погляд проф. Сергєєвича, слово куна в Рус. Правді вживається для загального означення грошей, але це слово має і спеціяльне значіння; ним опреділювалася і спеціяльна категорія грошей; в виразі Рус. Правди "10 кун" треба розуміти "монету визначеної цінности, із сукупности котрих складається гривня кун, яка заключує в собі декілька таких дрібних одиниць". На погляд проф. Сергєєвича, гривня кун рівнялася 20 ногатам, 1 ногата 2¹_/2 різаням, 50 різань рівнялися 20 ногатам (гривні кун). (Див. Сергєєвича "Лекціи по історіи рус. права", 459 ст.) Самою дрібною монетною одиницею вважалися векші або вивериці. Проф. Бєляєв гадає, що в куні було 18 векш, а в гривні 900. (Див. Бєляєва: "Лекціи по исторіи русскаго законодательства", 202). Не спиняючись тут докладнійше на тогочасних грошових одиницях, вважаємо необхідним лише зазначити, що свідчення памятників права про цілу кількість грошових одиниць від великих по своєї риночної цінности (золота гривня, напр., рівнялася 50 грив. кун) до самих дрібних (векша, в гривні 900), не може зі свого боку не вказувати на інтенсивний розвиток в епоху "Правди" торговельного і взагалі суспільного життя.

Землі Київській — вживався малий, або так званий грецький фунт (літр) в 24 лоти, або 72 золотники. Що-ж торкається до гривні в значенню грошової одиниці, то її вага рівнялася приблизно половині грецької літри (¹/₂ фунта). Гривня срібла, як це видко і з архео-льогичних дослідів, важила 10—15 лотів (півфунта). Але київська гривня мала значіння власне для Землі Київської: в других землях вага гривні могла бути инша.

Дуже цікаво пригадати еволюцію старовинної грошевої одиниці нашої гривні, традиційна назва котрої в наш час була відновлена постановою Української Центральної Ради. Основна риса еволюції цілого процесу була, на погляд професора Мрочек-Дроздовського, на труді якого ми в даному разі спираємося, така: "Вагова одиниця замінюється лічбовою і разом з тим зявляється й народжується ідея кредита."*)

Гривня вже в Х віці стає у нас основною грошовою одиницею. Срібло на тогочасний мові мало значіння взагалі грошей, як і куни (тільки куна старійша). В загальному розумінню грошей (з нечистого срібла) куни зустрічаються до XV-го віку. Крім власних грошей, чеканка котрих, як можна гадати, розпочалася з часів Володимира Святого, в широкому обігу на Україні були і гроші чужоземні: німецькі, скандинавські і т. д.

Опріч безпосередніх даней в той час бралася з населення "пошлина" (мито); під митом в данім разі треба розуміти податок, який пристосовувався до тих або инших відповідних моментів: населення користується тою чи иншою послугою держави, державних органів, і за цю послугу з нього береться відповідна платня у визначеному розмірі, наприкл., судова оплать з цивільних і карних справ.

В той час уже помічалася певна диференціація митної оплаті. Так, напр., мито і перевоз бралися при переправі через мости, річки і т. п. Це була своєрідна дорожня оплать. Мито бралося також при провадженню торговельних операцій; були навіть спеціяльні урядовці — митники, при участи котрих заключувалися ріжні торговельні умови; про цих митників згадує також Руська Правда.

*) Див. Мрочек-Дроздовського: "Опыт изслідованія источников по вопросу о деньгах Русской Правды".

При продажі коня — пише Єфіменкова — митник клав на ньому пятно (тавро), за що знову таки стягалася "пятенна" пошлина.*) Бралася між иншим спеціяльна оплать з мір і вагівниць; ця оплать ("вісне і помірне") бралася за вимір і з важення краму. Спочатку, як відомо, власне догляд за мірами і вагівництва зосереджувався в руках духовенства.

Більш розвинене було мито судове, судова оплать; бралася судова оплать з цивільних і карних справ; до прибутків з карних справ треба зокрема віднести також грошеві штрафи за відповідні карні вчинки. Відомі ріжні категорії прибутків з судових справ — штрафи: віра, полувіра, продаж; також пошлини: помочне, залізне. Опреділення судових пошлин мається також в Руській Правді. До прибутків од судових справ належали, як ми зазначили, штрафи (кари) за злочин. В Руській Правді за голову забитого ("убіеніе" Руської Правди, убивство, мужебойство Литовського Статута) бралася грошева оплать (заміна приватної помсти). Оплать ця була подвійної форми: 1. головничество — викуп кунами, себ-то пеня на користь родичів забитого і 2. віра (віревне); під вірою розумівся штраф, що стягався на користь князя. Ці традиції що-до стягнення грошевої оплати за убієніє істнують ще в литовський період нашого права, в той час як в Московщині вже в час Судебників діють инші принціпи. По 1-му Литовському Статуту (XVI вік) за мужебойство покладалася: 1. головщина, 2. вина. Головщина (caput) — це була пеня, яка присуджувалася на користь покривдженим родичам за вбитого; вина — штраф на користь господарю.**) В Московщині вже в час Судебників убивців карали смертю. "А доведуть на кого розбой, или душегубство ... того казнити смертною казнею.... а на кого доведуть татьбу или душегубство, или иное какое лихое діло опричь разбоя.... веліти того казнити смертною казню. А государскому убойці и градскому сдавцу и коромольнику живота не дати: казнити его смертною казнею" і т. д.***)

Досить оригінальний і характерний "штраф" уявляла з себе так звана "дика віра". Під нею розуміється штраф, який платила

*) А. Єфименко: "Ист. укр. нар." СПБ, 1906, 50.

**) Тільки по статуту 1566 року за вбивство шляхтича накладалася смертна кара; також і при затриманню убивці на "горячому вчинку".

***) Судебник царя Івана Василевича 1550 року, 59, 60, 61 арт.

автономна в своїй самоуправі старовинна українська громада в тих випадках, коли на її землях був знайдений труп забитого, причому сам злочинець не був відомий. Кожна така громада в своїх внутрішніх справах керувалась принціпом кругової відвічальности всіх своїх членів, і цей принціп був тою підвалиною, на котрій базувався інститут "дикої віри". Громада, як колектив, мусіла відповідати за всіх своїх членів, за спокій та за лад на своїй території, а через це й нести відвічальність, як колектив, за такі право-порушення на її території, які заподіяв невідомий злочинець.*) В свій час ми більш уважно спинимось на цьому питанню, а тут вважаємо лише потрібним зауважити, що інститут "дикої віри" відомий був усім славянським народам. Так, напр., подібний штраф у відповідних випадках платила сербська "околина" (громада) по "Закону благовірного царя Стефана" 1349—1354 р. Пеню за вбивство (hlawa) у відповідних випадках платила і чеська "осада" (волость), або окрема "гонитва" округа, що відповідала, як гадають учені, старовинній "верві" Рус. Правди.

Рус. Правди — це був штраф на користь князю, який накладався за ріжні злочини (крім убивства) проти здоровля людей; за відрубання пальця, напр., накладалося три гривні продажі на користь князю, (Тр. 22) За каліцтво стягалася т. зв. "полувіра" (Тр. 21).

Помічне — це була оплать, яку платили за "поміч" детськими. Поміччю детських на суді при провадженню справи користувалися иноді сторони; за цю поміч сторона, що нею користувалася, повинна була платити детському "помічне". Власне в старовинному українському процесі епохи Рус. Правди, як і потім в литовську добу, активну ролю на суді відогравали самі сторони, а детські і тому подібні органи лише виконували деякі функції підчас ведення справи, функції, які, маючи певне значіння, допомагали ходу самого судового процесу.

Під "залізним" розумілася оплать, яка бралася з оскарженого, якого позбавляли свободи і заковували в "залізо".

*) В науці впрочім істнують погляди, що участь громади в платіжці "дикої віри" иноді мала для її членів характер свобідний, договірний (Леонтович). Для такого висновку є підстава в самій Р. Пр.: "аже кто не вможиться в дику віру" і т. д. (Тр. 6.)

Опріч цих судових, або звязаних взагалі з веденням суду пошлин, відомі ще деякі категорії пошлин: "корчмита" — податок, що брався з власників корчем, "гостинна дань" — пошлина, яка спеціяльно стягалася з купців за користування місцем для складу краму і т. д.

Здавна, очевидно, почали брати ріжні провінціяльні правителі ще спеціяльну пошлину за шлюб, так звані (пізнійше) "виводні куниці".

Але опріч безпосередніх податків — даней і спеціяльних пошлин — мита (до речі замітимо собі, що слово мито виводять від німецького "Maut"), які бралися з населення — на останнє вже в той час накладалися й ріжні натуральні повинности. Із таких повинностей відомий був, напр., так званий "повоз"*) — повинність, постачати в інтересах державних і зокрема військових підводи, човни і т. д.; накладався на населення також обовязок направляти мости на переправах через річки і т. п.

Органи влади на місцях (княжі).

Посадники. Органом центрального уряду на місцях був посадник. Посадники призначалися князем в ріжні місцеві адміністраційні центри. Посадник був правителем окремої провінції. На погляд Костомарова, слово "посадник" відомо всій "Руській" землі. Як гадає цей учений, посадник являвся урядовою особою, яка мала значіння князівського намісника." "Траплялось — пише Костомаров**) — що князь, приймаючи город і край під свою владу, затримував його за собою тим, що садив там посадника. Так Володимир Мономах садив своїх посадників на Дунаю. В Городі Володимирі на Волині Святополк, коли захопив це місто від кн. Давида Ігоревича, посадив у ньому свого посадника Василя". Саме слово "посад", як гадає Костомаров, означує в українській мові возведення в сан, дарування влади. "Так в українських шлюбних

*) З "повозом" ми зустрічаємося в литовській період історії нашого народа: так про "повоз" згадується вже в земському привілею короля Казимира Ягайловича 1457 року.

**) Костомаров: том VII—VIII. 256.

церемоніях, що заховують в собі живий зразець удільного укладу, молодий з невістою, в ознаку пошани, садовляться "на посад".*) На півночі в Новгороді слово "посад" заховувало в собі зміст і "жилого міста". В Великому Новгороді посадники, як і тисяцькі, відогравали визначне значіння; на свої уряди вони там обіралися, а не іменувался князем. Яке велике значіння відогравав у Великому Новгороді посадник, свідчить хоча-би й те, що для опреділення дати якоїсь події звичайно згадувалося імя посадника, який держав свій уряд — "так само як в Римі це робилося по імені консулів".**) Владика, тисяцький і посадник — ця трійка складала з себе політичне й державне представництво Великого Новгорода.

Влада посадника, як правителя окремої провінції мала адміністраційний характер; разом з цим посадник доглядав і за стяганням з населення ріжних податків (фінансова компетенція). Він по своїй окрузі провадив суд і росправи; він мусів піклуватися про військову оборону провінції. Посадники, згідно з пануванням у той час приватно-правних поглядів на уряд, стягали безпосередньо з місцевого населення на своє утримання так званий "корм". Власне у внутрішнє управління провінції вони не мали змоги значно втручатись, бо кожна громада, складаючи з себе автономну одиницю, користувалася самоуправою, обіраючи для управління і суду свої окремі земські органи влади: соцьких, десяцьких, старців, добрих людей і т. д.

Земські органи влади.

Визначним представником земської влади — земщини — в старовину був так званий тисяцький. На уряді тисяцького відбивається стародавній, архаїчний поділ території з її населенням на окремі десятичні округи. Ціла земля складала з себе тисячу (ідеальну). Старші городи й провінції поділялися на сотні та

*) Костомаров, там-же.

**) Там-же.

<<Попередня  |  Змiст  |  Далi >>