князя".*) Ми зазначили вище, що у вічу брали участь всі свобідні, виходить і бояре; при нормальному ході життя на віче зявлявся і князь. Таким чином віче виявляло з себе, як ми вже сказали, загально-земську, загально-народню владу. Професор Костомаров зве віче "самим дорогоцінним і важливійшим явищем народньої самобутности, "ознакою істнування землі, що визнає свою автономію".**) Костомаров підкреслював також, що "князі водворялися по обранню і таксамо проганялися", що віче вважало за собою право "судити проганяти і карати другорядні власти, що були встановлені князями, а иноді і їх самих".

Професор Грушевський досить стримано відноситься до діяльности наших українських віч: навіть Київське віче, діяльність котрого відзначилася особливо виразно, не придбало, на погляд професора Грушевського, визначних форм і постійних визначних функцій.***) Але і професор Грушевський мусів визнати, що в моменти, які загрожували спокою і добробуту країни, віче завше підіймало свій голос. "В такі моменти — пише професор Грушевський — воно, як справжній суверен, виявляло свої бажання і вимоги князю".†)

Врешті вважаємо не зайвим нагадати, що (опріч трудів українця Костомарова) в російській науковій літературі особливо яскраво підкреслено значіння віча в трудах професора Сергєєвича, також бар. Корфа. Значна більшість російських учених, як історик Соловйов, професор Ключевський, Бестужев-Рюмін і другі та історики "русскаго" права Самоквасов, Владимирський-Буданов і чимало инших, домінуючу ролю в стародавньому київському державному устрою віддають князеві, а не вічу.

*) Костомаров — том І. стор. 15 і 205.

**) Так-само.

***) "Князь з своєю дружиною забрав до своїх рук політику, суд, адміністрацію, а населення так звикло до того, що почувало себе безрадним, коли князя в трудну хвилину не було, і не було кому розпорядитись. Хисту до управління землею віче міст в українських землях так і не розвинуло". (Див. Проф. Грушевський: "очерк ист. укр. народа", 111 ст.).

†) Так-само.

Князь.

Ми в свій час спинялися на тому, що на Україні в давні часи відогравали визначну ролю города, як центри військові, релігійні і зокрема торговельні; ми також, зазначили, що в українських містах, як осередках життя, визначну ролю відогравала міська торговельна аристократія — "градські старці", "старійшини по всім градам", "лучші мужі". Але опріч цих градських старців, що впливали тоді на життя, літопис згадує також про місцевих племенних князів, як Мал у Деревлян. Так-само і з візантійських джерел, як, напр., із свідчень імператорів Маврикія і Константина Багрянорідного видко, що у Славян було чимало "царків", хоч у візантійських-же свідченнях і підкреслюється, що Славяне не люблять самовладдя. Прокопій Кесарійський, розповідаючи про Славян, зазначає, наприклад, що Славяне не підлягають єдиному мужу, але здавна живуть в "народовластю". Таким чином опріч старійшин градських у нас здавна були і князі. Що з себе уявляли ті князі? Ми вже, розповідаючи про загальний устрій і походження старовинної Київської держави, зазначили, що, очевидно, ці старовинні місцеві князі, або як їх звуть "князьки", були подібні до тих "банів", які в відповідний період історичного життя зустрічаються у південних і південно-західних Славян. Де-хто з учених, як, напр., проф. бар. Корф, додержуються погляду, що ці князі цілком відповідали південно-славянським "жупанам" і "банам". Таким чином це були виборні племенні начальники, що виконували почасти військові обовязки, почасти обовязки суддів або жреців. Справами землі керували народні зібрання — віча, які зібралися в визначних центрах. А такими центрами були на Україні городи. Ми вже вище спинялися також на свідченню літописця, автора "Повісти временних літ", про так зване прибуття Варягів, яке сталося, по свідченню літопису, приблизно коло 862-го року: ми тоді вже зазначили, що прибуття Варягів, про котре згадує літописець, безумовно, не можна розуміти, як якусь безсумнівну подію, що мала місце в той час. Варяги здавна по великій торговельній артерії Дніпра приходили на Русь, прямуючи на Візантію; варяжські купці приходили до нас з озброєною силою, з дружинами вояків, певно і

в початку ІХ-го віку, а може й ранійш. Як-би там не було, а в Х-му і в початку ХІ-го віку ми бачимо вже варяжських дружинників на службі в руських (київських) князів, що, — як пише Грушевський*) — дало потім авторові "Повісти" підставу прийти до висновку, що київські князі походять від варяжських "конунгів" і що саме імя Руси прийшло до нас з Варягами із Швеції. Ми тоді привели висновок нашого вченого про безпідставність заключення автора "Повісті" про походження руських князів од варяжських "конунгів", а імени Русь із Швеції і вертатись до цього питання не будемо, тим більш, що воно стосується здебільшого до історії, а не історії права. Для нас важливе сконстатувати, що вже з Х-го віку київські князі зявляються на історичній арені в оточенню дружини, яка в більшості свого складу мала спочатку варяжський елємент. Спираючись на цю військову фахову силу, на кваліфікованих вояків, руські князі відзначуються в цей час, власне як начальники дружин, за допомогою котрих ведуть свої визначні військові акції. Ясно, що Київська Русь в цілях захисту своєї території і в цілях захисту своєї торгівлі притягала до державної служби також варяжський елємент. Власний інтерес землі підказував її конечність притягнення цього елєменту на службу державі, зазначуємо ясно — "держава", — бо та система городів-центрів з землянами, що тягли до них, з визначною організацією влади, вічами, громадськими старійшинами і т. д. безумовно виявляла з себе най і не розвинену, як слід, най і досить примітивну по своїй структурі, але в усякім разі дрежавну організацію.

Таким чином підкреслюємо ще раз, про яке-будь "перене-сення" державности до нас варяжськими дружинниками при сучасному стані історичної науки безумовно не можна й говорити.

Спираючись на свою дружину, київські князі поширюють територію, збірають "дань" з сусідних племен та поширюють впливи київської державности. Місцеві туземні "князьки" потроху заміщуються київськими намісниками або князями — підручниками київського князя. З поширенням київського князівського роду і поділом землі на окремі волости — в кожній волости є князь із того-

*) Див. "Очерк ист. укр. народа", 54—55; також "Іл. історія України".

ж роду київського. В такому напрямі — коротко кажучи — відзначується державний процес. Але "земщина" зі своїми стародавніми вічами, що виявляли волю народа, змагається затримати свої споконвічні права. І ми бачимо, що стосунки земщини і князя з дальшим розвитком державного процесу набирають визначний характер і зміст. Земщина виявляє свою волю через віча, але віче само по собі занадто складний орган, щоби керувати землею; народу потрібний князь: князь-начальник дружини, князь-суддя, князь-адміністратор. Дві визначні державні сили стають одна проти другої, одна доповнює другу, одна і друга потрібна землі. І обидві ці сили знайшли для опреділення своїх стосунків, своїх правних взаємовідносин визначений грунт в договорі — "ряді". На підставі "ряду" князеві давався так званий "корм", який забезпечував його і дружину; зі свого боку князь мусів виконувати у волости певні обовязки, головно (спочатку) військові. Ряд заключювало з князем віче, виявляючи народну волю, але, як ми вже вище зазначили, "головуючим" елєментом такого договору було віче, бо власне від нього залежала санкція самого договора; таким чином принціп верховенства землі — народа над князем — не порушався. Але ряд з князем спочатку не заховував у себе досить певних гарантій правного ладу. Князі довгий час блукали зі своїми дружинами від волости, не проймаючись місцевою стихією, місцевими інтересами земщини; чуючи за своїми плечима озброєну силу, князь тягнувся до раті, його вабило поле; цим, мабуть, почасти можна зясувати факт, що, не зустрінувши підтримки для своїх військових акцій в земщині, князі поодиноких волостей розпочинали військові акції на власну руку. Треба було не малого часу, поки князь "закріпився" за волостю і пройнявся її місцевими інтересами.*) Таким чином одним з головних обовязків князя у волости були власне функції військові; він з своєю дружиною повинен був захищати територію землі або даної волости від ворогів, забезпечувати в країні лад і спокій.

*) "Довгий час князь і волость" — пише бар. Корф: "стояли один проти другого, як дві незалежні і самостійні сили, заключуючи між собою лише тимчасові договори: тільки на основі таких чисто-договірних відносин і будувався їх обопільний звязок." (Бар. С. А. Корф: "История русской государственности. 70).

Але здавна відзначуються й инші визначні та поважні функції князя: функції судові. На погляд професора Сергєєвича судові функції князя: функції судові. На погляд професора Сергєєвича судові функції й були якраз головними функціями князя. І князь дійсно був суддею, суддею головне по справах карних. Суд свій провадив він або сам, або з поширенням його князівської влади, через встановлені ним органи влади — ріжних тивунів, бояр і т. д. Але все-таки князь не охоплював у своїй особі цілої повности судової влади на всій території волости; поруч князя були місцеві громадські судді — ріжні старці, які у своїх місцевих округах на своїх громадських землях провадили судівництво незалежно від князя, (згадаймо хоч-би суд "по конах", по землях, про котрих згадує Руська Правда, — суд, який безумовно знаходиться в звязку з громадським судом, відомим потім на Україні в литовсько-польський період історії під натиском суду копного). Взагалі що-до судових функцій князя, то на погляд Костомарова, князеві належало власне "оправлення" виправданого і кара винного, себ-то власне те, що безпосередньо належало "внутрішній обороні земства". "Через це — пише Костомаров — половина вір і судових пошлин, що платила винна сторона, ішли князю; ця платіжка була "казнь".*)

Оприч судової влади князеві належать також функції адміністративні. Державне життя ускладнювалося; такий складний орган влади, як віче, не міг жваво і завше відкликатися на всі біжучі потреби життя, на всі його вимоги, які необхідно було розвязувати в адміністративному порядку. В даному разі князь і міг зявитись органом, що зосередив у своїх руках адміністраційні функції по управлінню волостю під зверхнім доглядом того-ж віча. Але, як адміністратор, князь, не втручався у внутрішнє життя тогочасних громад; відношення князя до окремих громад, що здавна мали свою самоуправу, особливо спочатку, не йшло далі збору з населення відповідної данини. І лише з розвитком князівської влади функції князя, яко адміністратора, значно поширюються на рахунок компетенції віча. Взагалі треба зазначити, що через увесь стародавній період нашої історії просвічує одна ідея: князь не був

*) Н. Костомаров: Том VI—VIII, 93 ст.

монархом, тим більш в тому стислому значінню цього слова, яке монархові надається в науці в наш час. Князь був дійсно "необхідним" (вираз Костомарова) елєментом волости-держави, але врешті-решт він був тільки першим слугою народа, хоч із широким обсягом своїх власних князівських прав. Досить влучно охопив природу влади тогочасного князя професор Бєляєв, зазначивши, що князь був незалежним лише тоді і в тих своїх розпорядженнях і підприємствах, які не торкались земщини.*)

В основу взаємовідносин між народом та князем покладався, як ми вже зазначили, договір — ряд. Ряд заключувало з князем віче. Основною вимогою віча князеві було — "не ображати народа".**) Князь представляє вічу свої умови, свої пропозиції, а від останнього вже залежало, чи прийняти ці пропозиції та посадити князя на стіл, чи їх відкринути. Таким чином остаточне рішуче слово належало вічу. Воно санкціонувало своєю ухвалою "ряд". Безумовно у відповідній сфері життя державного князь одержував досить широку владу, але вся його діяльність знаходилась під зверхнім доглядом віча. Закликання князя на князівство мало характер тимчасовий: перехід стола від батька до сина, від брата до брата не тільки не був звичайним порядком переємности князівської влади — але, як це підкреслює професор Сергєєвич — у народньому переконанню являється чимсь "недоречним і образливим".***) Через це і про закликання того чи иншого князя на старовинній Україні-Руси з правами спадковими в історичних джерелах нема жадного свідчення.

Самий договір, ряд князя з вічем, заключувався, звичайно на словах, принаймні листовних договорів до нас не дійшло.

З дальшим розвитком історичного процесу князівська влада набірала потроху все більшого значіння; судова влада князя і його органів поширювалася, все більші кола, більші групи населення, підпадала під його юрисдикцію. Ширилися також його адміні-страційні функції, а головно начала виразнійше визначуватися законодавча влада князя. Ранійш не було визначної потреби в

*) Бєляєв: "Лекціи по исторіи русскаго законодательства", 27.

**) Див. С. А. Корф: "Исторія рус. государственности", 76.

***) Сергєєвич: "Віче и князь".

законодавчих нормах, бо правувалися майже виключно на підставі народних звичаїв. Ранійш князі були лише, по виразу Корфа, кодифікаторами норм права звичаєвого, а з розвитком державного життя, виникла пекуча потреба урегулювати законодавче питання, утворити норми права писаного. І ми бачимо, що князь взяв і в цій діяльности помітну участь.

Князь зосереджує також у своїх руках право іменувати на ріжні посади, які ранійше заміщувалися шляхом обрання (напр., на посади тисяцьких). Князь вже тіснійше звязується з волостю та її інтересами. Він уже не блукаючий з волости у волость кондотьер, начальник дружини, ватаги сміливих наїзників — він, тепер суддя, адміністратор, законодавець. Але в цей більш пізній час історії князівської влади Київської Руси відзначуються також инші звязки з землею: князь не тільки звязаний з волостю своїми князівськими функціями по управлінню державою, він і приватний власник, вотчиник,*) біля нього купчаться бояре — теж землевласники. Він дає землю у володіння боярам, манастирям,**) певно із своїх власних земельних фондів, а це сприяє закріпленню його становища, його влади. Військові успіхи князя в таких війнах, що мали загально-земський характер, в яких брала участь і земщина, земське вояцтво, не могли не сприяти ще більшому зміцненню князівської влади.

Історик Грушевський в свойому нарисі історії українського народу в стислій формі закреслює обсяг ділання і функції українського князя: "Він (князь) — пише Грушевський — видавав закони і розпорядження, в його руках була адміністрація і суд, який він творив або сам безпосередньо, або через своїх урядовців і агентів, яких сам іменував; він розпоряджався доходами землі, накладав нові податки і дані або змінював попередні, нарешті він брав дуже діяльну участь у церковних справах. Особа князя користувалася великою повагою, вона вважалася майже недо-торканою навіть в тяжких смутах і розрухах: такі факти як вбивство князя населенням в Київі в 1146 році або повішення князів

*) Під 1158 р., записано в літопису про те, що князь Ярополк Ізяславич (Володимирський) подарував свій маєток біля Київа печерському монастирю.

**) Проф. Бєляєв, на підставі свідчення літопису, констатує, напр., що у одного із князів (Ігоря Олговича) було "кобил стадних 2000 а конь 1000 і навколо по селах багацько жита, а при одному сельці 900 стогів на гумні". (Див. Бєляєва: Нісколько слов о землевладеніи в древней Россіи", (Временник И. Мос. О. Ист. и Др. Рос., кн. 22; 46—49 ст.)

галицькими боярами, що були роздратовані масовим мордом бояр, були явищами виключними. "Але — подає компетентний історик — візантийське учення про богоустановленість влади не встигло поширитись в суспільстві".*)

Таким чином князь не був на Україні монархом, що прибрав свою владу а Deo. З ідеєю монархізму звичайно звязують ідею про виключні привілєї, виключно прерогативи, виключний авторитет і головне спадкові права. В російській науковій літературі виразно визначувалися тенденції шукати монархічних принципів в стародавній Київській Руси. Історик Соловйов, напр., являючись представником так званої теорії "родового принціпу", утворив цілу систему заміщення князями столів друг після друга. По системі Соловйова, відомій під назвиском "ліствичного возходження князів", перехід столів від князя до князя провадився по принціпу родовому в порядку старшинства — з менших князівств на більші. Згідно з цією теорією, що встановляла складну гієрархію князівського роду, старший київський князь був ніби на становищу патріярха, або короля в Руській Землі. Ми вже вище привели погляд Сергєєвича, що перехід столів від батька до сина або від брата до брата вважається в стародавній Руси чимсь незвичайним і навіть образливим для народу. Але це не значить, що князівські тенденції до затримання столів у свому роді і в певній волости були цілковито невідомі Україні-Руси. Починаючи від Володимира Святого, ідея династична, як ідея про виключне право Володимирового роду на княження в Руській Землі, безумовно ясно просвічується, але в свому розвиткові ця ідея далі формального визнання принціпового і виключного права за нащадками Володимира Святого на обняття столів у "Руських" волостях не розвинулася; тенденції-ж до затримання за своїм родом, власне за своєю лініею, виключного права на ту чи иншу волость дійсно помічалися на Україні серед місцевих князів. Так, напр., відомо, що на Київщину з часом виявляли свої виключні претензії нащадки Мономаха, на Чернигів — Ольговичі, на Волинь — нащадки Ізяслава Мстиславича і т. д. Це цілком зрозуміло, бо князі, що були тісно звязані своєю

*) Професор М. Грушевський: "Очерк ист. укр. народа", — 113.

діяльністю з тою чи іншою волостю, безумовно були зацікавлені в тому, щоби після їх смерти їх стіл, їх "отчина", залишалися за їх нащадками; от-же, вмираючи, вони призначували завчасу у своїх духовницях після смерти собі спадкоємців. Але ця передсмертна воля князів і взагалі всі такі розпорядження самі по собі не мали жадного юридичного значіння для народа. Врешті-решт ухвала визнання прав на стіл за спадкоємця князя залежали від віча. Правда, князі-претенденти на стіл иноді здобували його шляхом війни, озбройною рукою, використовуючи право сильного, але цей надзвичайний спосіб*) здобуття "отчини" лише підкреслює виразнійше ідею, що в спадковому праві князів не було нічого твердого, сталого, і що врешті-решт затвердження за тим або иншим князем права на стіл залежало од народа — віча. Приблизно з половини ХІІ-го віку обрання князя на стіл народом на його вічах набірає форму постійної і сталої правної традиції.

Що-ж торкається питання про так зване старшинство князів, то й відкидаючи теорію "ліствичного восходження" історика Соловйова, не можна не відмітити деяких ознак, коли не юридичного, то фактичного старшинства стола київського князя. По ідеї всі князі, як представники незалежних одна від другої держав, були рівні, у своїх міжкнязівських відносинах вони звали друг друга "братами"; але вважаючи на те, що самим старовинним осередком землі української був Київ, що власне від нього "Руська земля стала есть", що Київ здавна являвся визначним торговельним, економічним, культурним і релігійним центром, князь київський фактично не міг не відзначуватись серед усіх инших князів, як князь старший, "великий";**) ясно, що через це також стіл князя київського набірав домінуюче політичне значіння. Князь київський вважався через це для всіх инших молодших князів "старійшим", був для них "в отця місце", "піклуючись, як каже проф. Грушев-ський, про добро роду і про загальний добробут Руської Землі".***)

*) Треба впрочім зазначити, що цей спосіб придбання столів в епоху князівських "котор", міжусобиць, із надзвичайного перевертався у певній мірі у звичайний; проф. Сергєєвич у своїй відомій монографії "Віче и князь", 1867 р.) власне і тримається того погляду, що князівські столи "добувалися" князями.

**) "И кто убо не возлюбитъ Кіевского княженія — каже літописець під 1155 р. — понеже вся честь, и слава и величество, и глава всімъ землямъ Русскіимъ-Кіевъ" (Полн. Собр. Рус. Літ., т. ІХ, Патр. или Никон. літопись".)

***) Проф. Грушевський: "Очерк исторіи украин. народа", 110 ст.

Але це першорядне становище князя київського, як старійшого, мало лише моральне значіння, хоч ці моральні права старійшого в руках князя могутнього перевертались фактично в справжню владу над иншими князями. І це цілком зрозуміло: київський, напр., князь — старший князь — мав здавна в свойому розпорядженню більш матеріяльних сил і більше засобів для поширення своїх впливів. Очевидно в инших землях і волостях, а не тільки на Руси Київській, встановилися поміж князів "старших" і "молодших" такі самі фактичні взаємовідношення. Безумовно, наприклад, на сіверщині, стіл чернигівського князя мав більше значіння, чим стіл князя якої-небудь захудалої волости тієї-ж Чернигівської Землі.*)

юридичних прав князя київського, то таких справ в дійсности не було; сама, напр., влада князя "старійшого" і "великого" нічим не відріжнялася по самій природі своїй од влади инших князів. Коли-ж до голосу князя київського прислухалася вся "руська Земля", то головне через те, що князь київський, як старійший, був для всіх инших князів "в отца місце", а не в силу бідь-яких виключних, йому одному належних юридичних прав.

В таких загальних рисах вияснюється нам природа влади українського князя, його роля і значіння, як органа влади на Україні-Руси в земський період її історії.

Князівські зїзди та договори князів між собою.

Ми відмітили вище, що, не дивілячись на політичний розділ, на відокремлення українських земель, ці останні заховували свою національну єдність, не розпорошували свого внутрішнього звязку. Але не тільки мова, віра продовжували звязувати українські волости-

*) Кн. Юрий Долгорукий каже князю Ізяславу Давідовичу, по свідченню літописця (під 1455 р.), так: "Твоє убо есть великое княженіе Чірніговъ, мні-же достоитъ сидіти на великомъ княженіи въ Кіеві" (П. Соб. р. літ., 1862, т. ІХ; курсив наш).

держави в одне національне тіло, в один національний організм; були також в сфері чисто правних і політичних стосунків инши звязки. В данім разі ми знаємо на увазі так звані "князівські зїзди", на котрих князі поодиноких держав-волостей, увіходячи друг з другою в безпосередні стосунки, заключували по ріжних державних питаннях відповідні договори.

Землі розпалися на цілу низку поодиноких волостей. Кожна така волость — якою-б вона малою по своїй території не була — виявляла з себе цілком самостійну незалежну державу зі своїм вічем, князем та з певними своїми органами влади. Але бути цілком відокремленою одна від другої, бути обнесеною китайськими стінами, за межі котрих не приникали-б ріжні впливи ззовні — безумовно ці волости не могли; така відірваність не лежала навіть в інтересах цих поодиноких держав-волостей, населення котрих було тісно звязане мовою, вірою і стародавніми правними традиціями. Для кожної волости було важливе головно одне: забезпечити свою політичну незалежність, заховати на далі своє право на самостійне політичне істнування, захтстити від зовнішнього ворога свою територію. Але опріч цих головних завдань виникала в кожній поодинокій волости-державі ціла низка инших питань державного характеру, що торкалися не тільки зовнішніх відносин, але і внутрішнього життя; розвязати їх можливо було тільки шляхом відповідного порозуміння з представниками влади инших сусідніх держав-волостей. Без такого порозуміння для розвязання тої чи іншої справи визначувався лише один шлях: війна. Зокрема таке порозуміння було необхідним для урегулювання межкнязівських стосунків, бо князі, належачи до одного князів-ського роду, дуже часто знаходилися проміж себе в так зв. "которах", ворожнечах, власне за права на той чи инший стіл, на обняття своєю владою тої чи иншої волости. От-же щоби попередити міжусобні війни і означити взаємні права та обовязки, а також щоби захистити дрежавну незалежність своєї волости, князі почали у певних випадках зявлятися на так звані князівські зїзди, де по тих або инших питаннях складали поміж себе відповідні їх інтересам договори.

Такі зїзди князів відомі і науці під назвою "думи князів;*) що-ж торкається самих договорів, які складали проміж себе князі, то в ті часи, до котрих ці договори стосуються, вони мали ріжні назви: "ряд", "докінчання", "цілування". Змістом таких договорів були: 1. військові конвенції, — умови, що-до оборони території од ворогів, або що-до спільного наступу; 2. ряд, яким забезпечувалася недоторканість території волости князів-контрагентів; 3. опре-ділення порядку вихода князів-контрагентів на війну; 4. забез-печення повної незалежности в справах внутрішнього управління; 5. урегулювання питань, які торкалися претензій князів на заняття того чи иншого князівського столу (на відомому Любечському зїзді 1097 р. князі-союзники казали один другому: "Нащо губимо Руську Землю, самі на себе "котру" діючи!... кожний держить вітчину свою". На князївських зїздах иноді розвязувалися судові справи: князі-судді постановляли свій присуд відносно того чи иншого князя, який порушив спокій, або заподіяв визначний злочин (так, напр., на Увітичському зїзді 1100 року князі судили князя Давида Ігоревича за осіплення Василька).

У взаємовідносинах князів на їх зїздах підкреслюється ідея рівности всіх князів, хоч фактично князі, займаючи столи в ріжних поодиноких волостях (більших, менших, або зовсім дрібних), не були рівні. Але на своїх зїздах вони для підкреслення ідеї рівности звуть один одного "братами", так-само підкреслюється ідея єдности і незалежности князів. Увіходячи у відповідні договорні стосунки, князі-контрагенти зобовязувалися разом з тим не вступати в нові умови без волі і згоди сторони по договору. Для забезпечення сили договору князі цілували хрест (цілування). Иноді в цілях забезпечення цілости договору в цьому останньому зазначувалися наслідки, які мали наступити для тої сторони, котра договір порушила-б: так. напр., в договорі між Ростиславом Київським та Святославом Чернигівським (ХІІ вік) була умова, що той з князів, що не виконає договору, позбавляється волости. Князівські зїзди — на погляд Сергєєвича — не були установою постійною для всіх

*) Цей термін "дума князів" треба ясно відріжняти від терміну "князівська дума", який прикладається поодинокими вченими (Сергєєвич, Філіппов та инші) до т. зв. "боярської думи". Під останньою (про неї див. вище) розуміється рада князя з своїми "мужами" по ріжних державних питаннях.

руських князів, куди князі повинні були зявлятися для обміркування питань загальних для всієї Руської землі; князі мали лише право зявлятися на таки зїзди, ане обовязок; через це самі зїзди князів не мали ні означеного складу, ні означеного часу для зібрань князів. Зїзди не мали права видавати обовязкових для всіх князів (не тільки князів-контрагентів) постанов і взагалі таких постанов, що мали-б силу і значіння для цілої Української Землі. Але в науковій літературі зустрічаються й инші погляди: так, професор Владимирський-Буданов гадає, що "союзу князів" належало право видавати закони, що мали силу не тільки для якоїсь одної землі: напр., Руська Правда Ярославичів була вироблена на зїзді трьох князів братів.

Органи управління.

Певної системи та певного поділу на органи центральні і місцеві в Київській Державі не було; поділ на органи центральні і місцеві був відносний.

: Перш за все сам князь являвся органом центрального управління. Князь самостійно розвязує карні справи і позови про "задниці", провадить адміністраційну діяльність: так, напр., відомо, як Ольга встановляла "погости і дані" і т. д. В центральному управлінні беруть визначну участь князівські "думці", "бояре думаючі" (боярська дума). Опріч того ближчими помічниками князя що-до суду та управління являються ріжні призначені князем урядовці і судді — тивуни, ключники, детські, отроки, ябедники і т. п., які складали так званий "княж. двір".

На місцях визначну ролю, як представники центральної вляди, відогравали посадники.

Але опріч князівських органів влади були паралельно також органи "земські". До цих органів влади відносилися тисяцькі (в центрі); а також сотники, десяцькі, добрі люде, старці і т. п. — представники виборної влади (на місцях).

Таким чином в управлінню визначуються органи князівські та земські. Що-ж власне торкається поділу на органи центральні

та місцеві, то як ми вже зауважили, такий поділ був відносний, бо, напр., сам князь, являючись органом загально-державним, разом з тим брав участь у місцевому управлінню в певній окрузі, проводячи свою діяльність або безпосередньо, або через своїх агентів (тивунів, детських і т. п.); що-ж торкається, напр., такої посади, як тисяцький, то на цьому уряді елєменти центрального та місцевого упраління у відомій мірі обєднуються, зокрема-ж у більш пізні часи, коли тисяцькі стали вже іменуватися князями.

Органи влади центрального управління (княжі).

Рада князя, або "Боярська дума".

Опріч самого князя, як ми зазначили, в центральному управлінню відогравала визначну ролю так звана "боярська дума". Про думу є вказівка в Іпатієвському літопису вже під 1169 роком. Професор Грушевський цілком слушно вважає самий термін "дума", який принято в науковій літературі терміном пізнійшим, мос-ковським.*)

Боярська дума — це рада князів з боярами, завданням якої було полагоджувати питання, які торкалися державного управління. Український князь не був необмеженим правителем, а через це і свої розпорядження він робив, порадившись поперед зі своїми найближчими співробітниками. Цілком природно, що такими найбільш близькими до князя особами були частійш за все бояре, "мужі". Що князь дійсно радився зі своїми "мужами" по ріжних державних питаннях, на те є ясні безпосередні вказівки в Руській Правді. Так, напр., відміна синами Ярослава "убіення за голову" і заміна його "кунами" сталася після ради синів Ярослава з "мужами їх": "По Ярославі же паки совокупившися синове его Ізяслав, Святослав, Всеволод і мужі їх... і отложиша убіенне за голову, но

*) Очерк, 114 стор.

кунами ся викупати"... (Тр. 2.) Так само устав князя Володимира Всеволодовича "про різи" (проценти) був складений з участю дружини: "Володимир Всеволодович по Святополці, созва дружину свою. ...і уставили до третього різа. ..." (Тр. 48). Впрочім у тій-же Руській Правді — як це цілком правильно зауважує професор Сергєєвич — находяться вказівки на указну діяльність князів і без поради з їх мужами: розмір прибутків так званих "вірників" був, наприклад, встановлений князем Ярославом без участи "мужів". Руська Правда зве його уроком Ярославля: "То ті урок Ярославль" (Ак. 42). Виникає таким чином питання: чи була князівська рада (дума) установою постійною, кажучи инакше — чи був князь обовязаний радитися зі своїми "думцями"? В науковій літературі з приводу цього питання нема одностайного погляду. Професор Сергєєвич тримається погляду, що дума не була постійною установою: князь просто радився з людьми, котрим довіряв, але він не був повинен з ними радитися; він радився тоді тільки, коли сам того бажав; саме слово "дума" заховує в собі зміст власне "наміру", "пляну дії". В протилежність проф. Сергєєвичу, другий видатний учений, проф. Владимирський-Буданов (як також Загоскин і Ключевський), висловлюється про "думу", як про установу постійну. "Боярською думою — пише цей учений — зветься постійна рада ліпших людей (бояр) кожної землі, яка вирішала (враз із князем) вищі земські питання.*) Але й Владимирський-Буданов зазначує, що самого терміну "боярська дума" не було, а назва ця утворилася штучно від слів "бояре думаючі". На погляд В.-Буданова, як і багатьох инших російських учених, дума є не тільки постійна установа, але і орган верховної влади, склад якої взагалі трійний: князь, боярська дума і віче. В найбільш важливих випадках князь радився зі своїми боярами, дружинниками, а потім і з боярами земськими — старцями, або старійшинами. На початку ХІ-го віку бояре-дружинники і бояре земські злилися, і в складі думи залишилися тільки бояре. Тих-же приблизно поглядів на думу, як на орган верховної влади, орган постійний, трималися з російських наукових сил такі вчені, як академик Дяконов, Філіппов, професори

*) Див. Владимирський-Буданов: "Обз. ист. рус. пр." в V., 45 стор.

<<Попередня  |  Змiст  |  Далi >>