їм можність провадити торговельні стосунки з населенням і взагалі прикладати свій труд і знання (як, напр., ремісництво) на певних правних підвалинах.

Опріч купців і "гостей" визначну більш-менш групу населення тогочасних українських міст складали ще так звані чорні городські люде; в склад цих людей увіходили, очевидно, й ремісники. Вже в VIII, IX i X віках, на погляд проф. М. Грушевського,*) у нас значно розвинулася продукція реміснича; помічався повний розвиток теслярства, гончарства, ковальства і т. д. З поширенням христіянства і під його впливами значно розвинулася також і плячиста штука, малярство і т. п. Від часу ХІ-ХІІІ вв. залишилося чимало памяток церковного будівництва, виробів золотничих і т. д. "На всіх цих полях з грецькими майстрами — пише проф. Грушевський — працювали наші місцеві мистці більш-менш зручно, але нераз також дуже зручно переймаючи надзвичайно високу техніку Візантиї і вносячи свою власну орігінальність в мотиви грецької творчости"**). Отже ремісники, а також кваліфіковані майстри, штукатурі і т. д. мешкали здебільшого в городах, де зосереджувалась — не тільки торгівля, а взагалі культурне наше життя, і де фаховці-майстри завше мали змогу найти для прикладання свого ттруда відповідний грунт.

Само собою, що в містах, як у визначних центрах, жило також чимало бояр. Чорні люде в тісному значінню цього виразу, себ-то ремісники, складали в містах саму низчу соціяльну групу населення, купці належали до групи середньої, а бояре до найвищої. "При перерахуванню ріжних груп населення — пише проф. Сергєєвич — купці стоять звичайно низче бояр, але вище чорних людей"***).

Ця диференціація населення українських міст періоду земського досить довгий час заховувалася на Україні, а також в Білоруси, і потім ще в період литовського панування. Лише потроху і помалу з поширенням права магдебургського на українські і білоруські міста (починаючи з другой половини XV стол.) почався

*) Проф. М. Грушевський: "Очерк исторіи укр. народа", 31 стор.

**) Проф. М. Грушевський: "Іл. історія України", 137.

***) Сергєєвич: "Віче и князь", 36 стор.

процес розкладу старовинного городського (земського) устрою, а разом з тим і процес диференціяції населення на певні стани з відокремленням власне городського населення в стан містичів*) (міщан) зі своїм власним городським корпоративним устроєм на магдебургський німецький зразок. Але цей процес — процес зруйнування старовинного устрою українських міст і розкладу населення на певні стани з замкненням міщанства в тісні мури "магдебурій" стався не од разу. Ще в XV стол. в містах України і Білоруси, в яких ще не було заведено магдебурського права — почасти ще заховувалася стара диференціяція населення на відповідні кляси (а не стани), що продовжували ще всі разом жити старим загально-земським життям. "В 1456 р. в Полоцьку — пише проф. Владимирський-Буданов — були ось такі верстви міських мешканців: 1. вища верства посідачів — бояре, 2. верства торгова — міщане (те саме, що перше "купці", такий термін ужитий в грамоті короля Казимира під впливом польської мови, або радше польських юридичних понять); 3. міські дворяне; 4. верства реміснича і хліборобська — чорні люде**). Правда, це свідчення стосується до білоруського Полоцького, але сумніву не може бути в тому, що це саме свідчення досить характеристичне і для вияснення соціяльної диференціяції міського населення в тогочасних українських містах, в яких ще старовинно-земський устрій не був остаточно зруйнований під впливом польсько-німецького муніціпального права.

В свій час ми спинимося спеціяльно на еволюції всіх верств тогочасного українського населення, а зокрема на еволюції населення міського, еволюції, яка відбувалася під визначними впливами німецько-польського магдебургського права; цього складного процесу ми торкнемося тоді, коли будемо викладати історію права українського слідуючого литовсько-польського його періоду.

*) Але для Литви половини XV в. вираз "містичі", на погляд проф. Влад.-Буданова, ще не мав жадної визначености, бо право магдебурське в той час тільки-тільки зявились на Литві. (Див. "Христ. по ист. рус. пр.", 24).

**) Владимирський-Буданов: "Німецьке право в Польщі і Литві" (в укр. перекладі 113 стор.). Див. також того-ж автора: "Христоматію по исторіи русскаго права" — "Жалован. грамота короля Казимира" 1457 р., травня 2; теж "Акт. Запад. Россіи", т. І.

Церковні люде.

Досить визначну групу населення складали так звані церковні люде. Ми вже торкались побіжно питання про визначні культурні впливи церкви. Церква українська правуючись на підстави своїх церковних правил була автономна від держави і залежала тільки від Константинопольського патріярха. Князі уважно ставилися до церкви і, не втручаючись взагалі до її внутрішнього самоуправління, піддержували церкву матеріяльно. Церковна догматика, церковне управління — це була та область, куди влада князя не втручалася. Суд церковний — як ми вже зазначили — мав досить широку компетенцію. При таких умовах церква, уявляючи собою автономну організацію, розвинула широко свою діяльність. Остання між иншим була скерована в напрямі гуманітарному: церква засновувала школи, лікарні, богодільні, странно-приїмниці, і т. д., матеріяльно і морально підтримуючи цілу масу людей, що потребували визначної помочи. Старі, хворі, каліки, — ввесь цей бідний нещасливий народ, що потребував організованої опіки — купчився коло церкви і її установ. Отже ввесь цей елємент, який знаходився під опікою церкви (разом за самим духовенством), і складав собою окрему певну групу населення так званих "церковних людей". В церковному уставі, який приписується кн. Володимиру Св., перераховуються всі головні категорії церковних людей: "игумен, поп, дьякон, діти их, попадья и кто в клиросі, игуменья, чернець, черница, проскурница, паломник, лічець (лікарь), прощенник..."

Ізгої.

Серед людей, які знаходилися під опікою церкви своєрідну групу складали так звані "ізгої". Слово — "ізгой" деякі російські вчені (Микутський) виводять від латишських слів: izi — йду і izgois — той, що вийшов; другі вчені гадають, що слово ізгой походить від славянського слова "гоіти" в значінню "жити". По українському,

як відомо "гоїти" — лікувати (рани), заспокоювати; можливо, від цього слова "гоїти" походить і слово "ізгой". Кого-ж саме треба розуміти під ізгоями? Для зясування цього досить добру підставу дає один памятник права новгородського (в Новгороді теж були "ізгої"), а саме церковний устав князя Всеволода (1125—1136); в ньому мається таке означення ізгойства: "Ізгої" трої: "попов син грамоті не уміет, холоп из холопства выкупится, купец одолжает: а се и четвертое изгойство и к себе приложим; аще князь осиротіет". Таким чином під ізгоями треба розуміти людей, які розірвали звязки з тими верствами, до котрих належали і залишилися викинутими з них. По влучному і короткому означенню одного вченного (Малиновського) — "ізгої" — це "бувші люде". Ізгоєм міг бути кожний: смерд, купець, і навіть князь, бо кожен з них міг остаточно підупасти в свому становищу і під примусом тяжких обстовин залишитися "за бортом" життя. Але спочатку, як і гадають вчені, під ізгоєм розумілися власне люде, що вийшли, викупившись із холопства. В XV віці під ізгойством розумівся викуп, який за одержання волі платили холопи свойму панові. (Сергєєвич). В памятниках права московського для означення категорії "бувших людей" і зокрема селян вживався також термін "сироти"; впрочім і князі ізгої також називалися здавна "сиротами", як це видно, напр., із устава князя Всеволода.

Ізгої, як ми зазначили, знаходилися під опікою церкви, бо в той час єдиною організацією, яка відала благодійними справам, була власне церква. Бідний, зубожений люд, викинутий з своїх звичайних умовин життя — всі принижені і ображені, всі, котрих доля гірко покривдила — ввесь цей елємент знаходив для себе притулок коло церкви та її благодійних установ. У слідуючий литовсько-польський період історії нашого права категорії таких людей значно збільшуються. Зокрема ці категорії поповнювалися елєментом селянським. З поширенням панських привілєїв, з наданням панам феодального ius ducale, з зосередженням юрисдикції над селянами в руках тих-же панів, зі зростом тенденцій до цілковитого відібрання від народа прав на землю, з примінюванням до селянської маси ясно визначеної системи ріжних утисків, а головне з поширенням так званої панщини — із верств народних викидали "за борт" цілі

категорії селян, які, не зносячи панського свавілля, морального і економічного гніту, залишали свої оселі і йшли світ за очі. Отже всі ці категорії селян складали собою цілий контингент тогочасного українського населення, відомий під назвою людей "лезних" (Luzny гультай.*) Деякі українські вчені (як, наприкл., О. Ефименко)**) вбачають не без підстави в цих "лезних" людях литовсько-польського періоду нашої історії старовинно — руських селян — ізгоїв, морально змучених і економічно знищених людей, для котрих не знаходилося вже місця в суспільстві "на власній не своїй землі". В свій час на цій категорії українських селян і їх правному стані ми спинимося спеціяльно.

Влада.

Віче.

Вище спинялись ми на двох основних елементах старовинної української держави — на її території і населенню: тепер мусимо звернути увагу на третій основний єлємент, який входить в склад поняття держави — на форму і організацію влади в той час.

Форма і організація влади в державі уявляє один із самих важливійших елєментів державного життя: форма влади і її організація надає державі виразне обличчя, опреділює її структуру, дає можливість спостерегти істнуваннє в самому народі, в його масах, тих або инших правних ідеалів, які в відомий період народнього життя відчуваються безпосередньо самим народом. По організації влади в державі в той або инший період народнього життя історик і історик права може більш-менш правдиво зробити

*) І. Назва, "лезний", на погляд О. Лазаревського, походить від польського слова Luџny, lnyуџ. (А. М. Лазаревський: "Малорос. посполит. крестьяне", 14 ст.).

**) А. Я. Ефименко: "Исторія украинскаго народа", 118 стор.

відповідні висновки що-до самої культури народньої, зясувати більш обєктивно ту ступінь, до якої у певний історичний мент вже дійшов даний народ.

Виходячи із цих загальних точок, ми і звернемось до зясування форми влади і її організації в старій українській державі.

За браком вичерпуючих і повних історичних свідчень сказати щось певне про форму і організацію влади в старовинний період життя народа нашого доволі тяжко. Але в усякім разі історія заховала для нас деякі дорогоцінні свідчення про старовинну форму влади на Україні, які стосуються навіть і тих далеких часів життя нашого народа, коли він жив окремими племенами, правуючись по своїх стародавніх звичаях. Візантійські письменники шостого віку Прокопій і Маврикій, розповідаючи про Славян, що жили на сучасні території України, зазначують, що Славяне і Анти не мають единодержавя, але з давніх-давень живуть в народоправстві, що щасливі і нещасливі випадки скликають їх на загальні збори. Взагалі Славяне ці у свідченнях того часу малюються як народ свободо-любивий, який не зносить деспотизму. На підставі свідчень київського літопису треба сконстантувати, що у полян здавна ріжні справи вирішалися народнім зібранням: так, напр., коли Хозари напали на Полян — останні зійшлися на народнє зібрання: "Здумавше Поляне — каже літописець — і вдша од дима меч". Приблизно на істнування таких-же самих стародавніх порядків також у Деревлян вказують ті-ж самі літописні свідчення. "В історії про повстання Деревлян — пише професор Грушевський — в половині Х-го століття, хоча і згадуються деревлянські князі з компліментом, що вони "добрі" і "розпасли" деревлянську землю, але рішають важливійші питання все-таки самі Деревляне.*) Таким чином в самій основі організації влади у старовинних Українців покладалися ідея народоправства і цій ідеї зовсім не перечило те, що в літописних свідченнях одночасно з народніми зібраннями згадується почасти і про місцевих племенних князьків (Мал у Деревлян, напівміфічний Кий у Полян).

*) Професор М. Грушевський: "Очерк ист. укр. народа", 42 стор.

В чому власне у нас виявлялась ідея народознавства, в які форми вона в той час виливалася, як визначилася в народньому життю? Літопис дає нам можливість відповісти на це питання: "Новгородці бо ізначала — каже літопис — і Смоляне і Кияне і Полочане і вся власти, якоже на думу на віча сходяться, на що-ж старійші здумають, на тому і пригороди". Таким чином "ізначала" себ-то перш за все стоїть віче — народне зібрання: воно являється тим верховним народнім органом, який вирішував з давніх-давен долю народа.

Віче, як зверхній орган народньої влади, було явищем загальним: як вислів народньої волі, воно зустрічається споконвіку в усіх українських землях. І не тільки в українських етнографічно, не тільки в тих землях, де жили племена, від яких власне Українці ведуть своє походження: воно спочатку було явищем загальним у всіх східних славянських племен. Професор Сергєєвич в своїй відомій праці "Віче і князь" сконстатував істнування віч на широчезних просторах, де жили східно-славянські племена взагалі. Для цілого славянського сходу Европи віча в давні часи були явищем загальним. Але найбільш інтенсивно виявило своє істнування віче в Землі Київській, у Полян, які "ізначала", якоже на думу на віча сходяться". Через що саме у полян вічеві принципи найбільш розвинулися, зясувати легко: Русь Київська в справі правного розвитку йшла здавна попереду инших славянських племен; через землю Полян проходила головна торговельна артерія "із Варяг в Греки", що не могло не сприяти зросту громадського життя, розвиткові, енергії та самодіяльности населення. "Торгівля" — пише російський історик Платонов — викликаючи знайомство з багатьма народами, сприяла нагромадженню багацтв і знання. Відносно освіти Київська Русь стояла не нижче инших молодих держав своїх ближчих сусудніх славян. Дослідувачі первісних стосунків Руси з Польщею просто визнають культурну перевагу першої.*) Досить вже того, що західнім чужоземцям Київ здавався суперником Константинополя.**) І, очевидячки, він здавався їм суперником

*) Платонов: "Лекц. по русской исторіи", СПБ. 1901.

**) Там-же.

Константинополя не лише тільки по гарному зовнішньому вигляді. Безумовно, що цей визначний розвиток Київської Руси знайшов для себе вираз і в сфері права державного — в організації участи самого населення в життю державному. Участь ця виявлялася здавна на вічах. Цим і можна зясувати той факт, що більш важливі питання, які торкалися цілої землі, здавна вирішалися на вічах; так, напр., хрещення Руси при Володимирі Святому було вирішене на Київському вічу. Безумовно цим розвитком енергії і самодіяльности населення можна також пояснити визначний розвиток вічевих принципів і на далекій півночі в торговому здавна Новгороді, у Новгородців, які по свідченню літописця: "Почаша самі в собі володіти". (Лавр.).

Розвиток вічевих принципів у далекому від України-Руси Новгороді, який правувався довгий час, очевидно, не маючи, жадних князів лише на основі чистого народовластя, надзвичайно характерний особливо коли взяти на увагу племенну близкість Новгородців і Українців, яка — на погляд Костомарова — похована десь в глибині далекого минулого.

Але що-ж власне уявляло собою старовинне українське віче, який був його склад, функції і взагалі в чому покладалися його завдання і сама природа його влади?

Слово "віче" походить від слова "вішати", "оповіщати" себ-то скликати, збірати; виходить от-же — віче є народнє зібрання.

Ми сказали вже вище, що віче було зверхнім народнім органом влади, що в ньому відбивалася верховна воля народа. Таким чином ідею суверенітету носив у собі сам народ, сама земля, а віче — по характерному опреділенню Костомарова — було "виявленням влади землі"; виявлення-ж влади землі — це і є виявлення верховної волі народа.

Коли саме зявилися у нас на Україні віча, яким шляхом вони спочатку почали утворюватись, набрали певного змісту, значіння — ми не знаємо. Ми згадували вище вже свідчення візантійських письменників VI-го віку про істнування в славян здавна народо-правства; от-же нам і приходиться лише сконстатувати самий факт істнування у нас віч здавна і власне — як виявлення верховної

народньої волі. По характерному опреділенню професора Сергєєвича, "вічу" не утворено князем і складає початкову форму побуту*). Виходить віче істнувало з передісторичних часів.

З кого-ж складалося віче? Ми зазначили вище, що все населення в той час поділялося на свобідних і рабів. Свобідні користувались всіма громадянськими правами: по ідеї всі свобідні були рівні, а коли була між тими або иншими групами населення ріжниця, то вона полягала головно в тім або іншим економічнім достаткові, в більшій чи меншій заможности представників тих чи інших груп; що-ж торкається прав громадянських, то жадної ріжниці між, скажемо, боярами чи простими хліборобами-смердами в той час не істнувало. А коли так, то правом на участь у вічу, в народньому зібранню, користувалися в однаковій мірі всі свобідні громадяне даної землі. Обмеження прав що-до участи у вічах відносилось лише до тих, хто персонально залежав від другої особи: через це холопи, раби, закупи у вічах участи не брали. Не брали участи у вічах також жінки і неповнолітні громадяне. В науковій літературі впрочім істнують погляди, що із свобідних у вічах брали участь власне представники окремих родин — домохазяїни. Але з другого боку такі компетентні знавці вічевого устрою, як професор Сергєєвич, гадають, що для участи у вічу не вимагалося ні сталого на визначеному місці прожиття, ні якихось инших прикмет, що обмежували-б участь у вічах, а через це всяка вільна людина даної волости мала право брати участь на вічевому зібранню.

Головну масу на вічах складали прості люде — "люде", але у вічах брали участь також і бояре. Так, напр., під 983 роком літопис розповідає, що в складі народнього зібрання, на котрому було вирішено принести жертву поганським богам — були присутні "бояре і старці" (себ-то лучші люде). Під 1097 в літопису значиться: "Святополк созва боляр і Киян" — Киян, себ-то простих людей; в 987 році на зібранню, яке складалось із бояр, старців і людей", розглядалося питання про віру, і було вирішено послати послів, які на місцях дізналися-б про кращу віру і т. д.

Князь брав участь також у вічах. таким чином віче було владою загально-земською, загально-народньою.

*) Сергєєвич: "Р. Юр. Др.", том. І.

Але безумовно поголовна участь всіх громадян у вічах даної окремої волости була фактично неможлива: для такої участи потрібно було, щоби та чи инша волость по своїй території і скількості самого населення була-б занадто вже малою, походила-б, напр., на дрібний сучасний швайцарський кантон. Таких занадто вже малих волостей у нас не було, а коли-б і були, то не було-б виключенням, хоч і у нас, як відомо, землі довгий час дробилися на окремі самостійні держави-волости, серед яких були і дрібні. От-же дякуючи почасти тому, що фактично неможливо було скликати на віча всіх громадян даної землі-держави, і зважаючи на те, що на Україні здавна міста були осередками не тільки економічного і торговельного життя, але й центрами життя політичного — набрав певного значіння і змісту звичай, що віче збіралося завше в центральному "старшому" городі даної землі, при чому в вічевому зібраню брали фактично участь лише мешканці-громадяне цього "старшого" города. Що-ж торкається громадян пригородів, мешканців сел і т. д., то вони фактично постійної участи у вічах "старшого" города не брали, хоча de iure мали повне право на те. Такої думки принаймні додержуються чимало вчених. Постанови віч "старшого города, себ-то постанови центральної громади землі, були і для пригородів обовязковими. Це певно не значить, що в самих пригородах зовсім не одбувалося віч; віча одбувались і в пригородах, але ці вічеві зібрання, не торкалися загально-земських справ, а лиш обмежувалися розвязуванням справ місцевого значіння.*) Впрочім професор Сергєєвич тримається думки, що пригороди брали участь взагалі у вічевих городських зібраннях, але з огляду на їх географічне віддалення від городів, участь пригородів у вічах городських не була постійною і повною. Професор Костомаров, розповідаючи в одній із своїх монографій про природу, склад і організацію новгородських віч, які безумовно мали багато загального з вічами нашими українськими, між иншим звернув свою увагу також на участь пригородів у вічевому життю Великого Новгорода. "Невідомо — пише Костомаров — в якій степені, коли

*) В науці істнує й інший погляд: так, напр., професор Сергєєвич гадає що, "порядок пригородного віча і предмет його відомства нічим не відріжнюється від порядків і предметів відомства віча головного города". (Сергєєвич — "Віче и князь", 93—94 стор.)

і як брали участь в Новгородському вічу пригороди і волости. Зустрічаються вказівки, що разом з Новгородцями брали участь у вирішенню справ також пригородні мешканці, напр., коли Всеволода виганяли, то скликали Псковичів і Ладожан.*)

Очевидно, треба спинитись на думці, що в тій чи иншій мірі в загально-земському вічевому життю брали участь і пригороди — що найменше в поодиноких важливих випадках, власне тоді, коли реальні життєві умови тому фактично не перешкоджали. Але разом з тим пригороди, маючи самі значіння центрів для місцевої людности, мали і свої місцеві віча незалежні від віч старшого города.**) Виходить — віча одбувалися, як у старшому місті цілої землі, так і в кожному пригороді, — взагалі в кожному місцевому центрі даної поодинокої волости. Таким чином вічевою стихією було переняте все тогочасне життя.

Віча скликалися тими, хто був зацікавлений, щоби дане питання було розглянуте вічем. Такою особою міг бути кожний громадянин; міг бути ініціятором скликання віча також князь. "Скликати віче — каже у вище згаданому творі Костомаров — значило винести справу на обміркування народа, а тому всякий, хто вважав себе в праві говорити з народом, міг скликати віче. Траплялося — скликав віче князь, але не по якому осібному визнаному за ним праву, а тому, що князь, як правитель, природньо має причину і конечність говорити з народом.***) Ці спостереження Костомарова, хоча власне і відносяться до скликання віча у Великому Новгороді, можуть бути прикладені до порядку скликання віча і на території тогочасної України-Руси, бо врешті-решт якоїсь помітно-виразної ріжниці між самою природою новгородських віч і вічами старовинно-українськими — ми принаймні не помітили. Але думку деяких російських істориків, що "за законне" віче вважалося лише віче скликане князем, ми поділити не можемо: віче було верховним органом влади, воно виявляло волю народа, зміст і значіння його з давніх-давен визначувалися в його верховенстві над

*) Н. Костомаров: "Ист. моногр. и изслідованія" — кн. ІІІ. том VII—VIII, 254—5.

**) В пригородних вічах мали право брати участь також мешканці головного міста, так-само як мешканці пригорода мали право брати участь у вічах головного города, бо колишня волость, город і пригороди разом, складали одне ціле.

***) Н. Костомаров — ibid. 258

князем, або, як висловлюється Костомаров, "в признанні народної волі віча над правом князя",*) і через це вважати за законне віче лише те, яке скликав сам князь, було-б рівнозначно зводити віче до значіння "боярської думи".

Виходить — скликати віче мав право кожен громадянин; одначе скликати віче без поважних причин було не тільки недоцільне, але просто небезпечно; бо ті, що хотіли використати народнє зібрання в особистих цілях, ріжні інтригани та політикани того часу, при невдачі тяжко відплачувалися перед народом за це. Народ не терпів зловживань з його волі, і не дарма у Великому Новгороді тих, що намагалися використовувати таким способом народню волю — звали "коромольниками".

Чи був якийсь спосіб перевірки права тих, що хотіли брати участь у народньому зібранні — ми не знаємо. Але можна все-таки гадати, що в кожному конкретному випадкові перед розпочаттям проводилася фактична перевірка тих, хто явився на віче. Одних допускали, а инших, що не мали права на підставі загально-вічевого устрою та стародавніх звичаїв брати участь у вічах, усували.

Невідомо також, яким саме способом виносилися вічеві рішення. По влучному опреділенню Костомарова — "маса рішала справу".**) Більшість істориків права сходяться на тій думці, що для законности постанов на вічевому зібранню вимагалося "єдиногласіє", у всякому разі необхідно було, як це, напр., підкреслив Лешков,***) щоби справа була вирішена на вічу безумовною більшістю, наче-б "з одного", наче, як один, або "єдиними устами". Таким чином ні про абсолютну, ні про відносну більшість голосів, що означується ціфрами ²/₃ і ³/₄, не можна було й казати. Даючи повну можливість висловити на вічу свою думку кожному громадянинові, віче очевидячки, прагнуло до того, щоб обєднати всі думки на одному приємлемому для всіх положенню і винести рішення, свою вічеву постанову — мовляв — "єдиними устами". Само собою, що для законности вічевої постанови, ухваленої на зібранню, безумовною, кваліфікованою більшістю голосів, - голоси

*) Н. Костомаров: Том І. 41 сторінка.

**) Н. Костомаров: Том VII i VІІІ, 255.

***) Див. його рецензію на монографію Сергєєвича "Віче и князь".

поодиноких громадян, що не погоджувалися з постановою віча, не мали вже жадного значіння.

Яку-ж компетенцію мало віче та які конкретно справи воно розвязувало? Маючи на Україні з давніх-давен значіння верховного органу, який і виявляв зверхню безапеляційну волю народа, віче й володіло по ідеї цілою повнотою влади. Не було справи, не було питання, яких фактично не мало-би права розвязувати віче. Але само собою, що віче, як верховний народній орган, не мало жадної потреби в тому, щоби розмінювати свою власть на всякі дрібниці, і тому історично утворилося так, що на вічевих зібраннях вирішалися головним чином найбільш важливі справи — справи, що торкалися інтересів держави, навіть цілого народа. Розповідаючи про природу влади і компетенцію новгородського віча, професор Костомаров писав: "Віче встановлювало рішення по управлінню, договори з князями та иншими землями, оголошувало війни, заключало мир, закликало князів, вибірало владик, робило розпорядження про збір війська і про захист країни, віддавало на власність або в кормленіє землі, опреділювало торговельні права і якість монети, иноді ставило громадою церкви та манастирі, встановлювало правила й закони: було таким чином законодавчою владою, а разом з тим являлося судовою, особливо в справах, що торкалися громадянських прав".*)

Не можна краще, на наш погляд, охопити компетенцію віча, як це зробив професор Костомаров. Правда, це Костомарове опреділення компетенції віча відноситься до віча новгородського і то в розцвіт його розвитку, але ця характеристика природи віча і його компетенції в основних своїх точках в значній мірі може бути пристосована також і до наших українських віч, бо, як ми вже вище зазначили, природа віч в самій сути й основі своїй була та сама.

Таким чином влада віча була законодавчою і судовою. Таку надзвичайно широку владу віча можна цілком справедливо опреділити, як владу верховну, і в дійсности віче було верховним правителем цілої землі-держави.

Законодавча діяльність віча виявлялася в обговоренню на народніх зібраннях і в установленню законодавчих постанов, які

*) Костомаров: "Ист. моногр.", том VII—VIII, 254 (курсив наш).

мали, як закони, обовязкову силу в державі. Треба одначе зазначити, що ця законодавча діяльність віча в найбільш давні часи вічевого життя на Україні не набрала широкого значіння і власне тому, що тоді люде правувалися майже виключно на підставі норм права звичаєвого і не відчувалося ще ясної потреби у виданню спеціяльних законодавчих норм. Старовинні постанови віч законодавчого характеру до нас не дійшли. В Новгороді та Пскові в більш пізній період історії продуктом вічевої законодавчої діяльності зявилися — як відомо — визначні памятники права: Псковська (в Пскові) і Новгородська (в Новгороді) Судні Грамоти, памятники XIV i XV віків.

Одним із самих важливих обовязків віча зявлялося закликання князя на княжий стіл і опреділення на підставі уложеного з ним договору ("ряда") відносин між ним, князем, і народом.

Нижче, коли будемо торкатись періодики природи князів-ської влади і становища князя в стародавній Українській Державі, ми ще спинимося на питанню про взаємовідносини між вічем та князем, а зараз вважаємо лише нобхідним підкреслити одне основне положення, що власне віче (а не князь) було верховним органом народу, і старовинний український князь залежав од віча.

В основу їх відношень покладався договір, — "ряд". "Головуючим" субєктом такого договору — як це цілком слушно підкреслює проф. бар. Корф*) — залишалося власне народнє зібрання — віче: од волі останнього залежало врешті-решт становище князя і санкція самого договору. Князь мусів виконувати ті обовязки, які йому були зазначені народом на вічу в спеціяльному договорі — ряді. Про безумовне право віча закликати князів і з ними радитись, умовляти на певних основах, цілком ясно свідчать літописи. Так, напр., в році 1113 Київське віче покликало на Київський стіл Мономаха, в році 1146 князя Ізяслава і т. д.

Маючи право закликати князів на княження, віче eo ipso мало й право, на випадок, коли-б князь не виконував прийнятих на себе обовязків, усувати його з князівського столу. Так, напр., в 1067 році

*) Бар. С. А. Корф: "Исторія русской государственности", 69.

Київське віче усунуло з князівського столу князя Ізяслава, будучи незадоволене його війною з Половцями; в 1078 році Чернигівське віче усунуло князя Всеволода і обрало Олега Святославича і т. д.

До досить важливої компетенції віча належало також розвязання питання про війну і мир — питання, яке безпосередньо торкалося інтересів народу. Правда, мається чимало свідчень, що той чи инший князь иноді розпочинав війну на власну руку без волі віча, але це не підбиває зовсім основного положення, що розвязання питання про війну і мир було власне прерогативою віча. І це цілком слушно і зрозуміло: вирішаючи справу про війну або мир, віче руководилось волею землі; постанова віча була виявленням волі земщини, — а коли так, то й війна набірала значіння народньої справи. Війни, які розпочинали князі без волі земщини, спираючись на свої дружини, ніколи не набірали характеру і значіння загально-народньої справи, і князі, розпочинаючи такі війни на власну відвічальність, часто жорстоко терпіли від подібних сепаратних кроків. І ми бачимо, що князі розуміють добре, яке значіння має санкція віча для такої справи, як війна, і силкуються уникати колізій, звертаючись за підтримкою у військових справах до віча.

Що-ж торкається державного управління взагалі, то в цій сфері діяльність віч виявлялася головно в загальному зверхньому догляді за ріжними урядовими органами влади, тим більше, що найбільш важливі посади в давні часи, як, напр., посада тисяцького, обсаджувалися шляхом народнього обрання власне на вічах. Віча, констатуючи бездіяльність народних обранців, а тим більше спостерігаючи їх негативну для народних інтересів працю — скидало їх з посад, на котрі вони були обрані.

В найбільше важливих випадках віче творило суд, особливо, як це свідчить Костомаров, в справах, що торкалися громадянських прав. Віче власне було верховним судом по справах, які торкалися ріжних непорозумінь між народом і князем. Коли князь не вдоволяв народнім вимогам, віче своїм присудом вказувало йому "путь чист". Взагалі коли між вічем та князем виникали які-небудь суперечки, останні усувалися шляхом "визнання народньої волі віча над правом

<<Попередня  |  Змiст  |  Далi >>