напівсвобідних людей: в даному разі ми маємо на увазі т. зв. "закупів", про котрих згадує Р. Правда.

Перш ніж спинитись на правному становищі обидвох категорій, несвобідних і напівсвобідних людей, вважаємо за конечне торкнутись самих джерел походження на Україні інститута рабства.

Найстародавнім джерелом невільництва на Україні, як і всюди, була війна. Полонених усюди обертали на невільників: так було в Греції, старому Римі, — було так-само і в нас. Відомо, напр., що Ольга, скоривши своїй владі Деревлян, віддала їх військо в рабство; те саме зробив і кн. Ярослав Мстиславич, що воював з Ляхами.

Другим джерелом холопства був договір купівлі-продажу: про це джерело рабства згадує Р. Пр. Цей договір мусило укладити перед свідками з додержанням деяких приписів: покупець холопа мусив у його присутности дати продавцеві дрібну монету. Шлюб з робою мав наслідком рабство (Р. Пр. Тр., ст. 103). Для оминення цього треба було молодому перед шлюбом умовитись із господарем роби про заховання для себе особистої волі: "поиметь ли с рядомь, то какося будеть рядил, на том же стоить". (Тр. 103). Той, хто взяв на себе обовязки тивуна або ключника, не виговоривши для себе окремою умовою свободи, — ставав холопом. Довжник, що не зміг виплатити свого боргу, міг легко стати рабом; про такі наслідки власне договору позички для довжника у випадку невиконання ним договору також згадує "Р. Правда" (Р. Пр., Кар. сп., 68-69 арт.). рабом ставав і злочинець, якого віддавали "на поток і разграбленіе" (ibid., 5 арт.). Згадаємо тут, що й потім, навіть у ХVI в., як відгук цього, в литовсько-українському праві мала чинність постанова, що злочинці, засуджені на горло, яле яким покривджений дарував життя, — разом із їх нащадками оберталися на невільних: "таковиі в неволю мають бити дані і діти їх, коториі ся будуть потім родити (Лит: Ст., І р. ХІ, арт. 13).**) Само собою вже зрозуміло, що діти рабів — раби; це цілком ясно підкреслено в Р. Правді: "от челяді плод" есть натуральний прибуток хазяїна.

**) Характерно між иншим, що в бувш. Рос. Імп. арештанти в офіц. актах до указа 1816 р. звалися не тільки "коложниками" (від слова "колода", яка заміняла ланцюги), але також і "невольниками". Зап. И. Р. Г. Об. т. І. 1867).

Взагалі, як це цілком справедливо замічає проф. Чічерін, — кожне залежне відношення могло бути джерелом рабства: полон, шлюб, позичка, найми, злочин, добровільне підданство — все це могло вільного чоловіка зробити рабом, не кажучи вже про способи посередні, як то: купівля та народження в холопському стані*). Про добровільне підданство, про самопродаж Р. Пр. впрочім не згадує, хоч і цей спосіб, очевидно, істнував.

Згідно з Р. Правдою: servi sunt res, хоч і не розвинувся в нас, як у старому Римі, але він просвічує: "од челяди плод и од скота..." Самі ці слова Р. Правди вже означують загально-безправне становище раба.

На вбивство раба Руська Правда не дивиться як на вбивство свобідної людини: "А в холопі і в робі віри не мається" (Р. Пр., сп. Тр., 84). Раба можна було збити і навіть без його провини; але зважаючи на те, що вбивство холопа зявлялося втратою в господарстві, його господареві треба було дати відповідний еквівалент за згубу, втрату, а крім цього заплатити 12 гривень князеві. В Рус. Пр. між иншим мається "такса" за вбивство холопів. З цієї такси видно, що життя звичайного холопа оцінювалося в пять гривень. За крадіж холопа господареві платилося 12 гривень "за обиду"**); (12 гр. платилося теж у випадку крадіжки бобра).***) Характерно, що в Статуті Литовському (XVI в.) на крадіжку челяди дивилися ще як на злочин проти майна хазяйського (Розд. ХІІ, арт. 8, Лит. Ст. 1529 р.), і артикул про неї поміщений поруч із артикулом, який торкається крадіжу волів, корів та иншої худоби; 8 арт.: "теж уставуєм, если бы хто вывел або выкрал чиего чоловека або челядина"; 9 арт.: "А хтобы у кого украл вола, корову, свиню, або вепра; або овцу або козу". Коли ще в XVI в. істнували такі погляди на холопа, нема нічого дивного, що в добу Р. Правди "од челяди плод і од скота" був лише природним прибутком, майном їх власників.

Коли у власника було викрадено коня, зброю або одіж, він, згідно з Р. Правдою, не міг відібрати їх у фактичного посідача, а

*) Чічерін: "Холопы и крестьяне в Россіи до XVI в.", 9 ст.

**) Р. Пр., сп. Ак., 27.

***) Р. Пр., Тр. сп., 62.

мусів звати відвічального за краджі на т. зв. "свод". Та сама процедура "свода" прикладалась і для відібрання у фактичного посідача хазяїном свого краденого холопа. Для уникнення цієї процедури хазяїн, у якого вкрадено "челядина", мусів наперед зробити "заклич або заповідь на торгу про челядина, який зник". (Р. Пр., Тр. сп. 26, 28), і лише при цій умові він міг одразу без суду відібрати свого вкраденого раба від того, в кого раб знаходився. — За поміч рабу, що втік од хазяїна. Р. Пр. встановлювала "пеню" таку саму, як і за вбивство раба.

Особу раба на суді заступав цілковито його власник; раби — не субєкти прав: "їх-же князь продажею не казнить, зане суть несвободни". (Гр. 42). З тої самої причини вони не могли бути свідками на суді, а рівно-ж і послухами (77, 127, 130 арт. Р. Пр., Кар. сп.). Лиш у тих випадках, коли справи не можна було розвязати без свідчення раба, рабів з категорії кваліфікованих, як, напр., тивунів боярських, допускалося на суд в характері послухів. Що-ж до прав на майно, то спеціяльної заборони мати його Р. Пр. не встановлює, але з загального безправного становища видно, що коли-б раб його і мав, то право його не було нічим забезпечене (бо-ж раб сам річ), — тим більше, що раб не був управнений закладати який-небудь позов проти свого хазяїна.

Але в науковій літературі можна стрінутись і з иншими поглядами. Так проф. Сергєєвич гадає, що — хоч становище рабів було загально-безправне — але фактично вони мали і власне майно, і складали ріжні умови, і відповідали на суді, і були учасниками в ріжних судових діях, як хресне цілування, і навіть присуджувано їх до платіжки кар та згуб. Він так-само гадає, що за навмисне вбивство рабів карали, — не карали лишень за вбивство з необережности. З приводу такого погляду проф. Сергєєвича можна сказати, що до першої міри він правильний, бо хоч і суворі постанови Р. Правди про холопів (раб — "скот"), але не може бути сумніву, що і в той час люде не могли не розуміти, що в дійсности раба не можна цілковито звести до становища худоби. З тої самої Р. Пр. ми знаємо, що тивуни та ключники в більшості були рабами, але тивун — "перша людина" в домовому господарстві; ключник так-само, бо

ключ — ознака власти,*) а крім цього раби-тивуни були і суддями. Безумовно, що виконувати всі ці обовязки (зокрема — судді) не могли люде, позбавлені громадянських прав. Правда — всі ці тивуни, ключники складали з себе кваліфіковану групу рабів, але вже одне те, що була така категорія рабів, дає підстави для висновку, що дійсний погляд на раба ріжнився від того, який відбився в Руській Правді. Раби, очевидно, користали з деяких горожанських прав, хоч тут уже з другого боку не треба занадто впадати і в ідеалізм що-до становища рабів. Зовсім слушно замічає проф. Чічерін,**) що саме поняття про людину вироблюється лише шляхом історичного розвою, поступово; цілком зрозуміло також, що тоді таке ширше поняття про людину та її права ще не могло витворитись: для цього треба було ще багато часу. Але христова віра та культурні впливи христіянства і втой час уже значно сприяли поширенню ідеї про людські права невільника і допомогли в поліпшенні його становища. Ті зерна, що їх сіяла христіянська культура, яка боролася проти рабства, очевидно, впали на добрий грунт, бо для зросту рабства та поширення його в нас не було сприятливих умов: ні замкнених в собі упривілейованих станів, ні відсовування народу, маси, від впливів на загально-державне життя; народ, що здавна жив у народоправстві, не міг бути народом рабовласницьким, і не дарма, як свідчить Маврикій, полонених своїх славяне тримали в неволі лиш тимчасово; після певного терміну їм давали можність або заплатити викуп і повернути на батьківщину, або залишитись у хазяїв вільними і як їх друзі. Це свідчення відбиває в собі ідеалізацію становища несвобідних, але в усякому разі для свого часу воно дуже характерне тим, що підкреслює ще раз гуманні риси славянства.

Одначе за христіянської доби вже ясно визначається тенденція до поліпшення становища рабів. Так, напр., діти, яких було прижито від рабині її хазяїном, ставали після його смерти вільними разом із матірю — Кар. 110. Зокрема-ж гуманна тенденція починає помічатися з більшим поширенням віри христіянської з заснованням церкви — Кар. 110. Зокрема-ж гуманна тенденція починає помічатися з більшим поширенням віри христіянської, з

*) Сергєєвич: "Р. Юр. Др." т. І.

**) "Холопы и крестьяне в Россіи до XVI в.", ст. 144.

заснованням церкви. Церква в особі найкращих своїх тогочасних представників, напр., єп. Кирила Турівського (ХІІ в.), ганьбить рабовласників і загрожує їм карами на тому світі за їх "ярість на раби". Так-само впливи церкви спричиняються до поширення звичая відпускати рабів на волю в духовницях, рівно-ж все більш і більш увіходить в життя принціп непорушности церковних шлюбів рабів, та инш. Але для остаточного знесення рабства потрібний був ще довгий час, як ми вже це зауважили, бо і в слідуючому литовсько-польському періоді нашої історії деякий час ще живе інститут справжнього рабства у формі "челяди невільної".

Опріч холопів обельних, себ-то повних, як ми вже зазначили, істнували в той час і люде напівсвободні. До них належать т. зв. закупи. Що-до означення власне-правного обличчя інституту закупництва в російській науковій літературі було висловлено багато поглядів. Де-хто з учених, як Меєр, Неволін, висловилися в тому напрямі, що зукупництво треба виводити з тих зобовязань, які виникали з договору позички, забезпеченої самозакладом довжника. Чічерін гадає, що під закупництвом треба розуміти договір особистого найму, але звязаного при тому з позичковим зобо-вязанням. Чічерін виводив інститут кабального холопства московського права від закупництва. Але вже проф. Сергєєвич зауважив, що це робити не можна, і з свого боку означив поняття "закуп". Він цілком слушно, зазначив, що слово "закуп" зясувала сама-ж Рус. Правда, ототожнивши його з словом "наймит": "продасть-ли господин закупа обель, то наймиту свобода во всіх кунах, а господину за обиду платити 12 гривен продажі" (Тр. 55). Слідує от-же, що під закупом треба розуміти наймита, себ-то таку людину, яка наймається на працю за визначену платню, чи "купу", як зве її Р. Правда. (Тр. сп. 53). Проф. Сергєєвич гадає, що закуп служив за наємну плату, причому, коли брав гроші наперед, то борг свій покривав своєю працею.*) Таким чином межи робітником-закупом та його хазяїном виникали стосунки на грунті договірному: закуп мусів або повернути гроші, що взяв у хазяїна, або протягом

*) От-же виходить, що на погляд Сергєєвича, в основу закупництва було покладено договір особистого найму.

означеного часу (в Р. Пр. згадується рік) одробити їх своєю працєю. Московський-же кабальний холоп служив кредиторові і власним трудом виплачував проценти на позичений капітал. В Рус. Правді згадується що т. зв. ролейний закуп (роля-паша), під яким у розвиток погляду на закупа взагалі, як на наймита, треба розумити власне сільського наймита, наймита-робітника, а не винаємника чужої землі, як де-хто гадає.

Р. Правда знає ще й т. зв. двірного закупа, що жив, очевидно, як наймит, на хазяйському дворі.

На погляд проф. Владимирського-Буданова, який набли-жається до погляду Меєра і Неволіна, ролейний закуп — не наймит; це людина, що позичала в пана ріжні хліборобські знаряддя — борону, плуг та ин. Ці знаряддя повинно було повернути, а використану підмогу відробити хазяїнові. Такі зобовязання ролейного закупа фактично вели до тимчасового прикріплення закупа до землі, на якій він працював і яка рівно-ж була власністю пана. Але такий закуп, на погляд проф. Вл.-Буданова, заховував свої особисті та маєткові права і мав навіть право позву проти свого пана. Він робився холопом лише за втечу від свого пана або тоді, коли вчиняв якийсь злочин. таким чином проф. Вл.-Буданов означає ролейне закупництво Р. Правди, як тимчасове прикріплення.*) З свого боку його ученик проф. Ясинський у своїй спеціяльній розвідці, присвячений виясненню юридичної природи закупництва, виводить цей інститут із договору позички, яку забезпечувалося разом із тим самозакладом особи довжника кредиторів (Див. М. Н. Ясинського: "Закупы Русской Правды и памятн. западн. рус. права."). Хоч на погляд проф. Вл.-Буданова дальший науковий спір що-до закупів після праці проф. Ясинського можна вважати закінченим, але сумніви, які виникають при означуванні юридичної природи цього інститута не усунені.**) Взагалі що-до закупів можна скорше погодитись з поглядом А. И. Філіпова, який зазначив, "що походження їх було дуже складне, і ледве-чи можна пристосувати його до якоїсь одної форми договору".***) Одне лише можна з

*) Див. "Обз. ист. рус. пр.". 35-36; (пор. погляд пр. В.-Б. в його "Христоматіи" 99 пр. до 71 арт. Кар. сп. Рус. Пр.)

**) Див. В. А. Удінцева "Исторія займа". К. 1908.

***) Див. його "Учебник исторіи русскаго права", 214 ст.

певністю сказати, що інститут московського кабального холопства, який деякі російські вчені (Чічерін, Ключевський) виводять із старовинного закупництва — не має з ним генетичного звязку. Інститут московського кабального холопства — явище пізнійше, і утворився в Московщині під безпосереднім впливом татар. Саме слово "кабала" — арабське; в офіційній татарській мові "кабалою" звалася "позичкова посвідка". Позичаючи гроші, довжник видавав кредиторові посвідку,*) зобовязуючись випла-чувати з позиченого капіталу проценти ("рост"); коли-ж він не мав змоги платити процентів, то ставав на роботу до того самого кредитора і проценти виплачував своєю власною працею — як ми і зауважили про це вище — (це була т. зв. "служилая кабала" московського права). При таких взаємовідносинах праця з метою виплачування процентів позбавляла вже довжника самої можности виплатити весь борг, а невиплата боргу робила з довжника "холопа". Важливу ролю в історії московського кабального холопства, яке для Московщини в XV-XVI вв. є характерним явищем, відограли укази 1586 і 1597 рр., якими кредиторам було заборонено брати з довжників їх борги. На підставі цих-же указів "служилыя кабалы" треба було писати в Москві "с доклада Приказа Холопьяго суда"; кабали записувалися в т. зв. "кабальні книги".

Закуп — не раб: він особисто вільний, — лише не має права до кінця терміну відійти від свого хазяїна, який вчинок його мав наслідком обернення в раба. Це видко з Р. Пр-и: "Аже закуп біжить од господі — то обель". (Тр. 52). Ця тимчасова залежність закупа від свого хазяїна сприяла de facto утворенню своєрідного напівсвобідного, напівзалежного становища людини, що мусіла під загрозою рабства працювати на свого хазяїна. "При таких умовах", пише проф. Сергєєвич, "склалася, очевидно, відома нам приповідка: найнявся — продався". Як люде ex officio свобідні, закупи мали право на майно, увіходили в ріжні договірні відносини, виступали в суді (в малих справах) свідками, і т. д. Власне хазяїнові належала лишень деяка дисциплінарна влада над закупом.

*) Ibid. 174; порів. Сергєєвича "Р. Юр. Др."

Свобідне населення.

Починаючи цей розділ, вважаємо перш за все зауважити, що в той час поділу населення на окремі стани, на замкнені в собі корпорації, не було, — але і тоді населення груповалося по окремих верствах, які відріжнялися одні від других головним чином економічними ознаками: мав значіння степень заможности, достаток, з чим був звязаний той або инший вплив на життя. Одначе впливи поодиноких осіб спирались не лишень на економічний їх достаток, вони залежали також од їх індивідуальних здібностей, енергії та самодіяльности. Будь-же якихось спеціяльних норм, які надавали-б певній групі населення корпораційний устрій, закріпляючи за її членами спеціяльні спадкові права — в той час не було.

Все тогочасне свобідне населення, відходячи від ознак економічного стану, характера зайнять і впливу на суспільне життя, можна поділити на три головні категорії: 1. смерди, 2. бояри (лучшіе люди) і 3. мешканці городів.

Смерди.

Слово "смерд" має два значіння: ширше і вужче. У ширшому значінню під словом "смерд" можна розуміти всяку вільну людину, з виїмком князя. В Рус. Правді читаємо: "А за княж конь три гривні, а за смердій дві гривні" (Ак. 25). У вужчому розумінню словом "смерд" називали селянина, себ-то свобідного хлібороба. За литовської доби слова "смерд" уже не вживають, хоч у памятниках права з XIV-XV вв. воно і зустрічається, і селян звуть "волосними людьми", "мужиками", "підданими" чи просто "людьми"; в Московщині-ж за селянами закріплюється назва "крестьяне", яка в бувшій Росії дожила аж до нашого часу. Що під словом смерд у вужчому значінню треба розуміти тогочасного селянина, на це єсть безпосередні вказівки і в літопису: "И рече Володимир (Мономах) дивно ми, дружино... сего не промислите, оже то начнет орати

безземельних смердів — "ролейних закупів" Руської Правди — наймитів ішов на сільські роботи до тих самих землевласників. Тут уже треба шукати початок тої соціяльної нерівности ріжних кляс населення і зокрема тої складної диференціяції селянських мас на Україні, з якими ми стрічаємось у слідуючому періоді історії нашого права. "Закупи", "іскупні" литовсько-руського права, напр., безумовно ведуть своє походження від "закупів" Руської Правди. Так-само і "лезні," "вільні, похожі люде" і т. д., очевидно, теж ведуть своє походження з епохи Р. Правди — від тогочасних селян-ізгоїв і т. д. (Про них див. вище).

Назва "смерд" вживалась і на півночі в республіканському Новгороді. Під "смердами" проф. Костомаров*) розумів тут власне селян, що не мали власної землі, а жили на землях приватних власників — владичиних, церковних, боярських. Такі селяне, що поселилися на землях приватних власників на підставі відповідного договору, в Псковських волостях звалися изорниками, кочетниками, огородниками. Правне становище їх і взаємовідносини між ними і власниками досить докладно зясовані в "Псковській Судній Грамоті".

Бояре.

Вищу верству населення складали "бояре". Боярин (болярин) од слова "болій" — більший.

Свого часу ми зауважили, що у нас здавна по містах визначилася своя місцева старовинна аристократія — т. зв. "старійшини градські", "лучші люде", "нарочиті мужи". Зважаючи на те, що ці впливові верстви були на місцях тогочасними представниками інтересів землі — їх в історії права звуть ще "земськими" боярами /у відріжнення від "княжих мужів", бояр дружинних/. До них деякі вчені відносять т. зв. огнищан. Під огнищем розумілася паша на місці спаленого ліса. Звідсіль і гадають, що під огнищанами треба розуміти старовинно-боярську верству землевласників, що разом із тим використовували і невільницьку

працю*). Впрочім деякі вчені виводять слово "огнищани" од слова "огнище" в значінню хатній "очаг" (Павлов-Сильванський: ("Феодализм в удільной Руси" ст. 455). Історики Ключевський і Платонов ("Лекціи по рус. ист." ст. 82), гадають, що слово "огнище" в старовину означувало й "раба, челядина". Отже і виходить звідсіль, що огнищане володили рабами. Проф. Владимирський-Буданов**) відносить "огнищан" до київської дружини (старшої); становище огнищан він прирівнює до становища княжих тивунів, конюших то-що.

З протягом часу все більше й більше значіння набирала "княжа дружина"; роля "градських старійшин", "старців" все зменшувалася, а впливи дружинно-князівського елементу збільшувалися і врешті-решт шляхом визначеного процесу старовинно-земська аристократія — бояре "земські" і дружинний елємент — зливаються в одну вищу верству — боярську.

Що торкається власне князівської дружини, то вона здавна поділялася на: 1. "дружину старшу" — бояр "більших", "старійших", бояр думаючих, і 2. "дружину молодшу" — бояр "менших", "инших". Старійші бояре в старовину іменувалися на найбільше впливові й високі уряди — посадників, воевод, то-що; з ними-ж радилися князі в ріжних важливих державних питаннях (боярська дума); до дружини молодшої в старовину належали "дітскіе" отроки", гриді, — і т. д. Ця старовинна диференціація вищої верстви на бояр "старійших" і бояр "менших" залишилася й напотім — і після злиття старовинно-земської "аристократії" з князівсько-дружинним елементом в одну боярську верству. Бояре не складали собою певного стану, не мали корпоративного устрою, спадкових, їм одним належних прав. Це була лише кляса, лише верства економічно найбільш заможних людей, що визначувалися в більшості крім того своїми особистими якостями — хистом, здібністю, і т. д. Через це вони і звуться взагалі "ліпшими", "лучшими людьми".

*) Цілком можливо, що "огнищане", володіючи рабами, примушували їх випалювати ліс, викорчовувати пні, себ-то переробляти лісові участки під пашу. В литов. період такі участки зпід ліса звалися "проробками". Праця була надзвичайно тяжка, і прикладання огнищанами в старовину невільницького труду до цієї боротьби з природою припустити безумовно можливо.

**) "Обзор исторіи рус. пр.", ст. 29.

Але в кінці земського періоду і зокрема на початку періоду литовсько-польського почала визначуватись тенденція до відокремлення боярства в осібну корпоративну групу із своїми виключними боярськими інтересами. Зокрема ці тенденції виявилися ясно в сусідній з аристократичною Польщею Галицько-Волинській державі, де боярство здавна відогравало визначну ролю в політичному й державному життю й уявляло з себе соціяльну групу пройняту специфічними боярськими інтересами. Всі ці тенденції, як відомо, сприяли в литовсько-польській період під впливами шляхецько-польськими полекшенню самого процесу диференціяції населення на певні стани, денаціоналізації боярства і злиттю старовинно-українського боярства з ворожим нашому народові станом польської шляхти. Але в цей земський період боярство — підкреслюємо це ще раз — не уявляло з себе замкненої в собі самій корпорації. Перехід із кляси смердів до кляси боярської при вдачі, при здібностях смерда, при поліпшенню його економічного стану — був можливий; вся ріжниця між боярами і смердами, як висловлюється Платонов, врешті-решт зводилася до того, що "одні князю служили, другі йому платили".*) Впрочім і сама служба в той час не була ще примусовою, — боярин завше мав право кинути її або перейти на службу до иншого князя в иншу волость.

Додамо ще, що в той час, як "градські старійшини", "нарочиті люде" і т. д. визначувалися головним чином як торговельна аристократія, — новітнє боярство покладало свою економічну міць головним чином в землеволодінню. Земля, зокрема, в кінці періоду, який ми розглядаємо, була вже більшою економічною вартістю, і через це вища, заможнійша кляса — боярська — і складала з себе клясу землевласників.**) Але, як ми вже це зазначили, одна заможність сама по собі без захисту і здібностей особистих не давала боярських "прав". З цього приводу дуже стислу характеристику боярина дав Костомаров. Хоча ця характеристика власне стосується до боярина новгородського, але в певній мірі її можна віднести й до бояр українських. "По мірі безупинного впливу землевласників на

*) Платонов, "Лекции по русской исторіи".

**) Так було і в В. Новгородці, де — по виразу Костомарова — "боярство без маєтностей було неможливо" (Сів.-рус. народопр." ст. 246).

громадські справи, гідність боярська, не відриваючись від значіння землеволодарів, зєднувалася з поняттям впливу на справи, а тому боярин взагалі був той, хто незалежно від свого поземельного володіння через свій розум, сприт та знання ставав у коло народних радників і керманичів".*) Дозволяємо собі впрочім з приводу цієї характеристики зауважити, що слово "боярин" в життю реальному далеко не завжди було можливо прикласти до "ліпшого" мужа навіть і в той далекий од нас час. Про тенденції бояр галицьких ми вже зауважили: про ці-ж тенденції при нагоді ще буде й далі мова.

В свій час ми вже зазначили економічне, зокрема торговельне значіння українських міст. Всі торговельні інтереси зосеред-жувались у містах: тут були ріжні торговельні склади, факторії, тут провадилися мінові операції, до міст-же з ріжних країв зїздилися люде торговельні — купці і гости. Цілком природно через це, що значну групу серед місцевого городського населення власне складали купці — люде, що заімалися торгівлею. Слово "купець" — від "купить", і вже ця назва в визначній мірі означувала професію купця, що для продажу сам здобував, сам "купував" крам. Але мусимо зазначити, що так само як смерди і бояре, і купці по городах не складали окремого, замкненого в собі стану. "Купцем" в той час міг бути всякий. Кожна людина мала повне право займатись торгівлею і купувати для перепродажу крам: і смерд, і боярин і навіть сам князь. І коли вживається в памятниках права назва "купець", то не для означення людини, що належала до певного стану, який мав свій окремий корпоративний устрій, але для означення людей, які

*) Ibid, курсив наш.

здебільшого, або виключно, займалися торгівлею: вона була їх професією.*)

Але слово "купець", маючи в собі ширше значіння, як термін, що означував людину, яка провадила торговельні операції, займалася торгівлею взагалі, як професією, — заховувало разом з тим в собі і зміст більш тісний, більш вузький, а саме: під купцем здебільшого розумілася людина, яка вела внутрішню торгівлю — торгівлю внутрі даної землі. Для означення-ж людей торговельної кляси із инших країн вживався другий термін: "гість". Таким чином "гість" — це був чужоземний купець. Характерно між иншим, що під "гостем", чужоземним купцем, розуміється й купець не тільки з инших держав, инших далеких або й географічно близьких країн, але і взагалі з не-української, не-"руської" землі. Це ясно видно із Руської Правди. Так в Рус. Пр., напр., сказано: "Пришел гость из иного города, или чюжеземец" (Р. Пр., 69 арт.) Мусимо замітити, що слово "гість" для означення чужоземного купца зустрічається і потім в памятниках литовсько-українського права.**) Впрочім иноді назва "гість" вживається в актах лит.-українського права і для означення взагалі чужої (не-місцевої) людини. Так, напр., в одному із актів 1598-1600 р. селянка, у котрої було вкрадено вночі коня,

*) Впрочім що-до "корпоративного" устрою наших тогочасних купців треба зробить деякі зауваження. В науковій літературі зустрічаються й погляди, що купці, які займалися торгівлею, як професією, здавна мали і свій корпоративний устрій. "Купці (купчини) — пише, напр., проф. Філіппов — у визначнійших городах, як, напр., в Новгороді, складалися в окремі корпорації (сотні), мали свої двори, землі, озброєні дружини для охорони їх караванів під час подорожі в чужі землі" (Див. А. Н. Філіппов: "Учебник исторіи русскаго права", 208-209 ст.; курсив наш.) На організацію життя тогочасних купців, що зосереджувалося в купецьких "сотнях", вказують і инші вченії "Купці — пише, напр. проф. Бєляєв — складали свої общини (сотні), які мали своїх виборних старост (сотських" (Див. Бєляєв: "лекціи по исторіи русскаго законодательства", 54 ст.) Зважаючи на те, що такі висновки вчених спираються на відповідний літописний матеріял, — треба безумовно зробить заключення, що і наші українські тогочасні купці, які займалися торгівлею, як професією, здавна мали і свої професійні організації, при допомозі котрих пляново провадили свої торговельні операції; такий висновок буде мати під собою тим більшу підвалину, що торгівля на стародавній Україні доби княжої, як ми знаємо, здавна відогравала дуже поважну ролю, зявляючись одним із визначнійших факторів сусупільного життя взагалі. Але разом з тим — як нам здається — буде помилкою трактувати наші тогочасні купецькі організації, як корпорації, що мали замкнений в собі устрій. Торгівля в той час була свобідна; займатись нею, як ми й зауважили, міг всякий — і смерд, і боярин, і князь. Отже при такому свобідному відношенню до впровадження торгівлі — організації купців, що постійно займалися нею, не могли мати характеру корпорацій, двері яких були б зачинені для осіб сторонніх. Хто вів торгівлю, хто з неї жив, хто, головне, мав засоби для її провадження і був у площі її інтересів — той, очевидно, і мав завше полну спроможність і повне право стати і членом такої тогочасної торговельної "корпорації".

**) В Актах Литовської Метрики зустрічаються, напр., такі вирази: "А которие гості, купці чужеземниі, будуть приізчати з товари своїми до того його міста". (Ак. Лит. Метр. том І, N 502).

розповідає суду, що тієї ж ночі до одного її односельчанина приїздив якийсь "гість" і тої ж таки ночі відїхав, із змісту акту можна розуміти, що під "гостем" покривджена розуміла якусь невідому чужу людину взагалі, яку вона підозрівала в крадіжці. (Арх. Ю.-З. Россіи, ч. VI том І (L XXXVIII).

Але в епоху Руської Правди під "гостем" треба розуміти чужоземного купця, а також взагалі купця, що вів торгівлю поза межами своєї землі. Торгівля з иншими землями, з иншими країнами вимагала від людини не тільки більших засобів-коштів, але й енергії, самодіяльности, знання життя, ріжних місцевих умов і т. д., через це назва "гість" набирала сама по собі більш важливого змісту. Гість серед людей торгових — це, так-би мовити, більш визначна фігура, ніж звичайний купець.

Сама назва "гість" старовинна.*) Про гостей вже згадується в договорах Русинів з Греками. Так в договорі Ігоря 945 року між иншим сказано: "Ми от рода руськаго съели и гостіе". Тут гости значаться в числі руських послів, що заключали договір з Греками.

Купці — як це можна зясувати собі на підставі літописних свідчень — користувалися всіма громадянськими правами: вони брали участь в громадянському життю, брали участь у війську, і навіть у таких поважних державних справах, як у веденню переговорів з иншими державами в роді послів. Участь "гостей" в посольствах зрозуміла. Гости багато іздили по світу, багато бачили і багато знали, а такі люде в місіях, що мали своїм завданням головним чином складати торговельні умови з иншими державами і землями, були дуже потрібні. "Гість" — поважна людина; через це саме "гости" і купці в той час користувалися навіть привілєями: недоторканість особи їх забезпечується більше, ніж звичайної людини; за вбивство купця або "гостя" по Руській Пр. покладався, напр., такий самий штраф, як за вбивство князівського урядники (40 гривень). "Гостинниці", де спинялися купці, як і "стран-ноприїмниці" — знаходились під особливою опікою і доглядом

*) "Слово гость — пише проф. А. Філіпов — треба виводити від слова gastis, що зустрічається в готській мові, — яке означувало спочатку чужоземця; лат. слово, що йому відповідає, є hostis. Спочатку — ворог, чужоземець, приходячи потім з мировими і перш за все з торговельними цілями, перетворюється в гостя, як чужеземного (пізнійш иногороднього) купця". (Див. А. Філіппова "Учеб. истор. рус. пр.", 208 ст.

церкви і т. д. Опріч гостей, що приїздили зі своїм крамом в українські міста на час для провадження торгівлі, на Україні-Руси по її містах жило в той час і взагалі чимало чужоземців. Головним чином їх приваблювали до себе українські міста, як торговельні центри. В таких визначних центрах України, як Київ, чужоземці, живучи цілими кольоніями, допомагаючи завязанню торговельних стосунків з їх країнами, з їх державами, а почати займаючись рімісництвом, користувались правом самоуправи. Так звані "гостинні двори", або "факторії", виявляли з себе свого роду автономні одиниці, що, користуючись правом внутрішньої самоуправи, правувалися на підставі своїх певних правил. Вони мали навіть право набувати нерухоме майно, користуватися правом суду над своїми членами і т. д. Взагалі треба зазначити, що на Україні "гости", знаходячись під спеціяльною охороною церкви, були як висловлюється проф. Владимирський-Буданов, в упривілейованому стані в порівнанню з місцевим населенням. Почасти треба це зясувати тою характерною національною рисою народа українського, яка так підкреслює повагу і пошану до чужого права, чужих інтересів при відсутности духа бідь-якої виключности, нетерпимости, вузкости в стосунках з чужоземцями взагалі*). Україна-Русь ніколи не уявляла собою держави, що була обнесена китайськими стінами, куди не впускали чужоземців; навпаки — кожному заморському "гостеві" там були раді; згідно стародавній традиції "гість" в родині, серед якої він тимчасово перебував, користувався всіма правами члена сімї. Від гостя лише вимагалося бути зі свого боку толерантним до місцевого населення, його віри і звичаї. З другого боку таке упривілейоване становище "гостя" й опіка над ним пояснюється й тим, що в той далекій від нас час принціп недоторканости особи взагалі не міг певно бути розвинений і ріжні ексцеси відносно чужоземців (при зміні, напр., політичної сітуації в стосунках до тої чи иншої держави) завше могли трапитись, а через те саме життя вимагало удоско-налення, урегулювання правного становища чужоземців, щоб дати

*) В літописах наших (Старовинний звід, Київський літопис, Галицько-Волинський) помічається взагалі надзвичайно толерантне відношення до чужинців (Див. про це хоча-б у Линниченка: "Взаимныя отношенія Руси і Польши до половины XIV в." Кіев. Ун. Изв., 1882, N 2).

<<Попередня  |  Змiст  |  Далi >>