тих учених, які, як напр проф. Малиновський, стали в даному разі на послідовно еволюційний грунт і висловлюють думки про послідовну зміну форм побуту у наших далеких правітців.

Цим, очевидно й треба зясувати той факт, що літописець, розповідаючи про стародавній славянський устрій, перераховує вже поодинокі землі. Так, напр., під 945 р. літописець розповідає про "Деревлянську Землю". Таким чином слід прийти до висновку, що найдавнішою формою державного життя на Україні в той час, до котрого стосуються свідчення початкового літопису, треба вважати організацію життя українських племен по окремих землях. "Земля" власне, яко певний термін, охоплювала в собі загальне поняття про тогочасну державність: слово це містило в собі поняття про територію і про населення (елементи поняття "держави"); в літопису під 1145 р. значиться: "Ходиша вся Руська Земля (себ-то Кияне) на Галичь". Так-само і влада, як елемент держави, означується тим самим терміном: "Посла ни Деревська Земля" і т. д.

В які-ж власне форми, в які рамки вкладалося поняття про землю, як про державу? По якому, так-би мовити, принціпу вона формувалася? Цілком ясну відповідь на це питання з українських істориків дав ще Костомаров,*) який підкреслив у процесі формування землі головне етнографічний принцип. Племенний характер земель, перерахованих літописцем, підкреслило й чимало й видатних істориків та істориків права російського. Навіть проф. Сергєєвич, що взагалі скептично ставиться до стародавнього розподілу території по племенних ознаках населення, врешті-решт мусив погодитися, що кожна волость мала свою історію.**) Виходить, кожне українське племя займало визначену племенну територію і, правуючись на такій території по своїх звичаях, утворювало одне поняття землі-держави. "Описуючи розселення українських племен Х-ХІ віків — пише проф. Грушевський — київський книжник з усією визначеністю, на котру він був здібний, зясовує, що племенне угрунтування було етнографічним. ***) Безумовно, що і ті свідчення літопису, в яких розповідається про

*) "Мысли о федер. началю в Деревн. Руси" та инш.

**) "Рус. Юр. Др." 14 ст.

***) "Очеркъ ист. украинскаго народа." 40 ст.

побут тогочасних Славян і де згадується слово "рід", власне підкреслюють здебільшого елємент етнографічний. Під "родом", в даному разі, треба розуміти частійш за все племя, націю, але в усякому разі не "рід" в стислому значінню цього поняття, бо період родового побуту для того часу давно минув. Але разом з тим цей етнографічний племенний елємент в утворенню тогочасної землі-держави не треба й значно перебільшувати. Безумовно в процесі формування земель відогравали визначну ролю й инші фактори, зокрема стосунки економічні, торговельні і т. д., але все-таки етнографічна стихія в цьому складному процесі і зокрема спочатку відогравала значну ролю.

Крім терміну "земля" для означення тогочасної української держави в памятниках права зустрічаються також инші терміни; напр., для означення поняття держави зустрічається досить часто термін "волость". Останній термін — метафора, що переносить один елемент держави — "власть", на два других себто і на територію і на населення. Але слово "волость", як і слово "земля",*) має ширший і менший зміст: "слово волость означує власне, пише професор Сергєєвич, всяку область, що знаходилася під однією владою і тому однаково вживається як для означення цілої держави, так і її адміністративних дяльниць.**) Зважаючи на те, що князь був "необхідним" елєментом держави — для означення її вживався і термін "князівство".

Кожна земля уявляла з себе політично незалежну від другої одиницю — себ-то політично самостійну державу. Маючи більш-менш означену у відповідних межах територію з постійним населенням, кожна така земля-держава мала свої органи влади, правуючись по своїх стародавніх звичаях. Таким чином в той момент до котрого по літопису відноситься сформування Київської або Руської Держави (Землі Полян), істнували крім цієї останньої також

*) "Земля" теж метафорний термін держави; один елемент її (теріторія) переноситься на два других: владу і населення. (Див. Проф. Владимирського-Буданова "Обзоръ исторіи русскаго права", 11 ст.) Проф. Владимирський-Буданів з приводу слова "волость" держиться думки, що "головне значіння" цього слова єсть власне "частина держави, провінція". "Для означення цілої держави слово це вживається, порівнюючи, в рідких випадках". Що-ж торкається слова "князівство", то воно, на погляд пр. Владимирського-Буданова, мало найближче відношення до слова "волость" і означувало власне "територію, що належала тому чи другому князю".

**) Сергєєвич: "Юрид. Древн.", т. І, 1.

цілком незалежної одна від другої землі, як Земля Деревлян, Земля Сіверян (Сіверська), Земля Уличів і т. д. Виходить, що українські землі мали здавна (за довго до ІХ-го віку) старовічну державну традицію (бо землі-держави не могли утворитись одразу), і що погляди тих учених, які гадали, що власне від Варягів починається державна організація в Київі — не мають під собою підстав: професор Сергєєвич добре зазначив, що взагалі державність не є щось таке, що можна було-б кудись "переносити". Варяжські дружини, як бачимо, не принесли до нас ні імени "Русь", ні державности: і те, і друге вже істнувало у нас ні здавна, і Варяжські дружинники, приходячи до нас, приходили на готове.

Стародавній "городовий" устрій земель.

Значіння і роля городів.

Землі складалися із городів і пригородів з територіями, що тяготіли до них. З найдавніших часів в кожній землі-державі велику і визначну ролю грали "городи"; — це були центри в яких здавна зосереджувалося політичне, економічне і сіспільне життя. Перш за все городи були центрами військової організації: власне в них зосереджувалися головні заходи влади по обороні краю від зовнішніх ворогів. Город мав значіння перш за все військової фортеці. Під захист города прибігали завше мешканці землі, коли їм загрожувала небезпека від наступу ворогів.

Городи були в той час і центрами релігійними; в епоху поганства в них знаходилися капища, священні гаї то що.

Але головне значіння городів було як центрів економічних, а зокрема торговельних. В городах в той час зосереджувалася торгівля, яка відогравала в життю тогочасного населення одну із самих важливих ролей. Особливо відзначався своєю торгівлею, як внутрішньою, так і зовнішньою найдавніший центр Руси — Київ. Візантийські й арабські джерела свідчать, що Русь здавна провадила торгівлю зі східними країнами: руські купці бували не тільки в

Болгарах (Болгари — місто на Волзі), в хозарському Ітілю, Візантії, але і в Александрії Єгипетській і навіть в Багдаді. Київ, як відомо, лежав на великому історичному шляху "із Варяг в Греки",*) і це страшенно спричинилося до торговельного і взагалі економічного розвитку Київа та инших "руських" городів. Через це міста головним чином будувалися в той час по водяних торговельних артеріях; самою головною такою артерією, по котрій провадилася торгівля, і був Дніпро. Безумовно, що городи, як торговельні і економічні взагалі центри, приваблювали до себе всі околичні теріторії і їх населення; в городах, як визначних економічних центрах, зосереджувалося головним чином суспільне життя. До городів тяглися пригороди ("при городі"), які в свою чергу являлися місцевими центрами для земель, що тяготіли до них разом із селами і приселками. Кожний пригород мав таким чином свою певну територію, свою волость. Остання в свою чергу розпадалася на де-кілька "волостей", в склад яких увіходило де-кілька громад. Бувало иноді так, що той чи инший пригород з розвитком місцевого життя набирав більш ширшого значіння і навіть перетворювався в город: траплялося й так, що в той час, як город економічно і політично занепадав, — ріс одночасно його пригород і город врешті-решт уступав йому своє місце.

В кожній землі був свій старший город; в цьому власне і зосереджувалося не тільки економічне, але й політичне життя даної землі; в ньому одбувалися здавна віча, які виявляли верховну волю землі і постанови котрих мали обовязуючу силу для даної землі-держави. Цим старшим городам таким чином підлягали пригороди; це положення ясно підкреслено в літопису; "що-ж старійші здумають, — на тому-ж пригороди стануть". В Землі Руській за такий старший город од споконвічних часів уважався Київ — "мати городів руських".**) Вважаючи на те, що в старшому городі зосереджувалася вища політична гегемонія над цілою землею —

*) Київ був визначним торговельним етапом по впровадженню торговельних стосунків і між сходом і заходом (Европою і Азією). Українські купці бували в Німеччині, Чехії і т. д.

**) "Київ — пише акад. Шахматів — як це видно із оповідання про Аскольда і Дира, мав політичне значіння і до утворення при Олезі загально-руського союзу." (див. Шахматова: "Къ вопросу объ образованіи русскихъ нарічій", "Ж. М. Нар. Пр.", 1899, квітень.)

остання звалася (пізнійше) по імені свого старшого города; так Земля Полян, Земля "руска", старшим городом котрої був Київ, звалася також Київською Землею; частина Землі Сіверської по назві своєго старшого міста звалася Чернігівською і т. д.

Городовий характер устрою тогочасної землі-держави і розвиток торговельної діяльности серед населення поклали свій відбиток на все тогочасне життя. Розвиток власне торгівлі, на яку спирався в значній мірі добробут місцевого городського населення, сприяв утворенню здавна серед місцевої людности окремої верстви — так званих "градських старців", "лучших" або "нарочитих" людей, "старійшин по всім градом" — городової старшини". Це був своєрідний місцевий патриціят, своєрідна, головним чином торговельна аристократія, яка, очевидно, утворилася шляхом довгого процесу і яка разом з осередженням в своїх руках впливів на економічне життя брала, як це можливо думати, визначну участь в управлінню самою волостю.

Ці-ж "лучші" люде, "градські старці", мусіли піклуватись про оргранізацію на певних підвалинах справи війскової оборони землі, бо ця справа в ті далекі часи, коли землям зо всіх боків загрожувала небезпека од нападу ворога, потребувала особливо пильного до себе відношення. Заходи всіх місцевих чинників до організації оборони землі від зовнішнього ворога і до забезпечення спокійного провадження торгівлі зовнішньої і внутрішньої, очевидячки, спричинилися до поділу цілої території землі на так звані тисячі, сотні і десятки, сліди якого на довгий час залишалися в істнуванні в українських землях урядів тисяцьких, сотських і десяцьких, навіть в той період історії нашої державности, коли власне військова оборона краю від зовнішніх ворогів набула инших форм.

Вище вже зазначено, що вже в цей час історії нашої державности визначну ролю відогравало власне віче, як орган, який виявлював волю народа; на таку визначну ролю народнього зібрання, віча, маються вказівки у візантійських джерелах навіть з VI-го віку. Так візантійські письменники Маврикій і Грокопій Кесарійський свідчать що Славяне не підлягають одному мужу, але здавна живуть в народоправстві. Але опріч віч, на організації котрих, як і инших

органах влади (князя, боярської думи) ми далі спеціально спинимося, у тогочасних українців, як бачимо, істнували так звані "градські старші" із кол котрих, очевидячки, виходили ріжні урядові особи. Але крім "градських старців", літописець згадує про істнування в окремих українських племен своїх місцевих князів, або як їх звуть в історичній літературі, "князьків"; так літописець згадує про якогось князя Мала у Деревлян, і т. д. Що власне уявляли з себе ці місцеві князі за браком свідчень трудно зясувать, але єсть підстава думати, що в книзі в той далекій період нашої історії, були виборні племенні начальники. Очевидно, вони підходили до тих князів, з якими зустрічаємося в той-же період і у других канів і т. д.,*) що виконували обовязки військових начальників а почасти суддів. Через це немає жадних підстав бачити в цих стародавніх славянських князьках представників монархічного спадкового принціпу, який спостерігали у факті істнування тих князьків у давніх правітців наших славян деякі російські історики. Історичні свідчення не дають підстав для такого висновку.**)

В такій формі виявлялася загальна структура української державности біля того періоду, в який, по свідченню літописця, трапилась ніби визначна історична подія, відома під назвиском прибуття на Україну варяжських князів з їх дружинами.

*) Див. Барон С. А. Корф: "Исторія русской государственности", 49 ст. Як замічає цілком справедливо бар. Корф, літописи "ніде не разповідають нам про істнування князівського роду, а лише про окремих осіб"...

**) "Цікаво відмітити — пише той-же автор — що Скандинавські саги говорять про славянських князів первобутньої епохи, але також не згадуючи ні про князівський рід, ні про князів-монархів" (див. там-же, 48 ст., курсив наш.)

Русь (Земля Полян, Земля Київська), як осередок української державности.

Всі українські землі, як ми зазначили, були політично незалежні одна від одної. Русь — Земля Полян із своїм старшим городом Київом, дякуючи зокрема своєму географічному поло-женню (через Київ проходила велика історична путь із Варяг в Греки), йдучи в справі правного розвитку поперед инших українських земель, з давніх-давен мала значіння національно-політичного осередку життя всього українського племени. Центр землі Київ і був тим рудиментом української державности, з якого шляхом довгого процесу розвинулась і виросла стародавня Українська (Київська) Держава, захоплюючи в сфері своєї київсько-руської державної ідеології всі инши поодинокі українські землі і навіть поширюючи свої державні впливи далеко поза українські етнографічні межі. Процес цього поширення впливів і зміцнення основ української державности на певних підвалинах був безумовно дуже складний, щоб його можна було накреслити у стислих та загальних формах. Але не роблячи більш глибшого аналізу сього складного процесу (яким він у дійсності являється), ми вважаємо за конечне зазначити, що основний його напрям більш-менш виявився ще тоді, коли процес формування поодиноких державних тіл (земель) набув уже певних форм.

Торгівля, яко фактор у процесі створення Української Держави.

Роля і значіння дружинного елєменту.

Інтензивний розвиток торгівлі, від якого залежав добробут тодішнього українського населення і зокрема зносили торговельні з чужими країнами, як ми зазначили, вимагав могутньо організувати справу оборони землі від зовнішніх ворогів на певних і твердих підвалинах. Торгівля не могла ширитись і розвиватись у краю, на який мали змогу безкарно робити наскоки поодинокі хижацькі орди ріжних кочовників та грабували не тільки горговельні валки купців, але їх склади та факторії, як також і місцеве населення. Ті заходи влади до організації оборони краю від зовнішніх ворогів, сліди яких ми вбачаємо в поділі цілої території землі з її населенням на тисячі й десятки, були тоді вже досить архаїчними і не задовольняли вимог тодішнього часу. Життя владно вимагало впорядковання справи оборони краю і забезпечення торговельних інтересів населення на инших, нових підвалинах. Упорядковання справи цієї знайшло для себе (приблизно біля пол. ІХ-го віку) міцні підвалини в притягненню до захисту країни від зовнішніх ворогів чинника — чужоземної організованої військової сили. Цією силою й були т. зв. Варяги, про яких оповідає літописець.

Скандинавські купці, очевидно, здавна приходили на Русь, з якою були в постійних торговельних зносинах; ще частійше переходили вони через Русь Дніпром та його притоками, попри Київ, простуючи до Чорного моря у Візантию. Так-само вони вертали і з Візантії з ріжним східним крамом (вином, т. зв. "паволоками" — коштовними тканинами, та инш.). Київ був значним шляховим пунктом, де торговельні валки скандинавських купців завжди зупинялись і де віддавна провадилося жвавий торговельний обмін межи Русю та Варягами. Для безпечного та спокійного провадження таких торговельних справ варяжським купцям потрібна була в ті часи добре наладжена військова охорона. Тому вони зявлялись на Русь досить часто в супроводі добре озброєних військових відділів

— дружин. Бувало безумовно, може й частійше, що такі озброєні ватаги Варягів або, як їх називали на півночі в Новгороді, "варяжські находники" дорогою в тому або иншому випадкові і самі грабували місцеве українське населення. Проф. М. Грушевський пише слідуюче про "руських купців того часу: "Торгівля вимагала озброєної охорони, купецькі каравани рушали в путь зі зброєю в руках, як військові експедиції, і кожної хвилі караван таких купців-вояків був однаково готовий одкрити торг або вязатись у бій, заключити корисний договір або вишукати здобич, злупити контрибуцію, наловити невільників".*)

Безумовно, ще в більшій мірі ця характеристика відноситься й до варяжських купців. Але, як би там не було очевидно, "Русь" не могла не звернути своєї уваги на цю добре впоряджену військову силу, на добре озброєних варяжських вояків, сміливих та відважних. Саме тоді, зрозуміла річ, виникла думка притягти цих "находників" (ІХ віку) на службу державі з метою організованого захисту державної території від зовнішніх ворогів, провадження військових акцій у чужих краях та запровадження ладу в самій землі, в самому краю, що було само собою потрібним за-для інтересів торгівлі. І ось — в Х-му та на початку ХІ-го віку ми бачимо на Руси чимало варяжських дружинників, яких мали під своєю рукою "руські" князі. Це, як думає проф. М. Грушевський, і привело потім (уже в половині ХІ-го в.) автора "Повісти временних літ" до висновку, що київські "руські" князі походять од варяжських "конунгів" і що саме імя Руси перенесено, мабуть, Варягами із Швеції. Проф. Грушевський говорить: "І справді — хронольогія Повісти" не витримує критики навіть у її виправленому вигляді. Появу варяжських "конунгів" у Київі "Повість" пристосовує до 860-их років через те, що у 860-их роках у Візантії знали Русь, а автор "Повісти" вважав сю Русь за київську. Але в дійсности візантийці знають Русь уже напочатку ІХ-го віку, певно ту Русь, що приходила не із Скандинавії, а із українських земель. Імя Руси звязане найтісніше з Землею Полян і, очевидно, було її стародавнім іменем. Всі зусилля розшукати сліди стягнення Руси в Скандинавських землях не привели ні до яких

*) "Очеркъ исторіи украинскаго народа", ст. 51.

позитивних результатів. Скандинавські саги, які добре знають своїх земляків, що ходили на Русь на службу до тамошніх князів, але нічого не знають про скандинавське походження київської князівської династії, зовсім не натякають на нього. Весь арсенал доказів, які було зібрано оборонцями літописної теорії про варяжське походження київської держави (т. зв. Норманістами) свідчить тільки (а се ми й так знаємо), що в ІХ-Х вв. в дружинах київських князів було багато варягів, і що через се, напр., у Візантії не вміли иноді відріжняти Варягів од славянської Руси.*)

Цей варяжський дружинний елемент мало-помалу розчи-нився в місцевому елєменті і особливо впливу на правні українські норми не мав. Разом із місцевими українськими дружинниками він відограв лише визначну ролю на протязі цілого періоду як військова сила. За допомогою власне дружими Русь поширює свої державні впливи на всі сумежні з нею українські землі і навіть провадить військові акції в далеких чужих краях. (Згадаємо хоча-б відомі походи Олега та Ігоря на Візантию, виправу Ігоря 944-го року на Каспійське побережжя, походи Святослава на Хозар, Ясів, Косогів, нарешті на Дунай у Болгарію, та инше).

Яка саме територія Української Держави була за Олега, Ігоря та Святослава — сказати трудно. З літопису відомо, що Олег ходив походом на Деревлян, Уличів, Радимичів, Сіверян, Тиверців і що Деревляне, Сіверяне та Радимичі платили Олегові дань. Взагалі літопис уже згадує про "світлих князів під рукою Олега та Ігоря сущих". Останній скорив своїй владі також і инші племена поза українськими етнографічними межами, як напр., Вятичів.

Яку-ж власне форму придбала українська державність за цього нового періоду історії, відомого під назвою періоду "дружинного"?

Основний напрям "руського" державного устрою — на погляд Костомарова — тримався "двох шляхів": з одного боку це було складання цілої Руської Землі в одне державне тіло, а з другого — утворення в ньому політичних організмів, які "заховуючи кожний

*) Проф. М. Грушевський: так-само, ст. 55-56; курсив наш.

свою відокремність, не втрачували-б звязку та єдности, проявом чого була-б сукупність їх."*)

Поширюючи владу Руси на сусідні землі, київська держав-ність не зачипала в цих останніх місцевих особливостей, їх устрою, як не втручалась також і у внутрішні справи: всі відносини цих земель до "центру", яким був із себе Київ, яко "мати городів українських", з іменем якого були звязані традиції про "стар-шинство", — обмежувалися головним чином на "дані", яку ці землі повинні були давати київському князеві. Дань цю збирали звичайно підчас т. зв. осіннього "полюддя": з непокорних за допомогою дружинних залог; в цьому випадку до платіжки дані "примучували". Але поза цим землі правувались по силі своїх місцевих стародавніх звичаїв і, очевидно, в них продовжували деякий час княжити їх місцеві князі: за кн. Ольги, наприклад, у Деревлян сиділи місцеві князі, що — як каже літопис — "розпасли суть Деревську землю". "Лише потроху й помалу з центра замісць місцевих князів насаджувались підручні князю київському князі київського дому, а в ріжні провінції було посилано київських намістників; в "непокорних" територіях розтошовувалися дружинні залоги".**)

Цей процес в утворенню "Руської" або Київської Держави, процес, який дуже влучно проф. М. Грушевський означує, як процес "механічної еволюції" української державности, досяг свого найвищого ступіня вже за часів Володимира Св., за якого Українська держава охоплювала величезні простори: на далекому північному заході кордони Української Держави доходили до Прусів, на заході — майже до Кракова а на південному суході — до Ясів та Косогів. Таким чином українська державність поширила свої впливи далеко поза етнографічні українські межі, а прийняття віри христіянської за Володимира надало їй нового, глибшого морального змісту та оперло на нові культурні основи.

*) Н. Костомаров: "Монограф. и изслід." т. 1, 1.

**) Див. Грушевський: "Очеркъ", ст. 65.

Відокремлення земель.

Але з часу Володимира Святого (з кінця Х-го в.) в історії української державности відзначається разом із тим процес, коріння якого фактично було заховане в перших періодах її історії; процес цей відомий в історії під іменем відокремлення земель.

Вже за життя Володимира Св. його численні сини займають місцеві столи по визначних політичних центрах. Розміщуються вони "не по окремих провінціях, а по готових державах"*). Таким чином визначується ніби більш міцний звязок земель-держав із центром Київом, на грунті єдности (в кожній землі) князівського роду. Але з поширенням князівського роду починає разом із тим також ширитись розподіл і окремих земель на окремі князівства (зокрема після Ярослава,**) причому при кінці цього складного процесу ясно накреслюється ціла система князівств-волостей, які всі разом складали з себе одну певну землю. В цей т. зв. княже-дружинний період поодинокі землі з усією системою своїх волостей-князівств виявляють тенденцію до автономного, цілком незалежного від Київа політичного життя. Поділ на окремі волости йде, але цьому поділові, як влучно висловився Костомаров, галузі трималися звязку проміж себе в тих границях, які зазначили їм народности"... "Всі князі одної землі між собою завжди були в найтіснішому звязку: їх князівства мали змисл одної групи володіння, одної нероздільної, внутрішньою єдністю утвореної округи".***) Врешті-решт замісць впливів дружинних елєментів ясно виявляється значіння "земщини". Керує державними справами центральна "громада" землі: власне — віче старшого города по стародавньому правилу: "що старійші думають, на тому і пригороди стануть." У всіх зеимських справах пригороди з своїми волостями тяготіють до старшого города. Цю силу земщини добре розуміють князі, що шукають підпори у самого населення, у землі, прислухаються до голосу її віч. "В результаті — пише пр. Грушевський — київським князям, збирачам спадщини Володимира

*) Див. Вл.-Буданова: "Обзоръ", 15.

**) Ярослав розділює свої володіння межи дітьми. Він дає "городи, розуміється, з пригородами", себ-то волости. Роздаючи волости, він має на оці повну їх політичну самостійність, а тому забороняє синам "переступать преділ братній" (Сергєєвич. "Рус. Юрид. др." ст. 45).

***) Так-само.

Св., приходилося вести боротьбу, не тільки з князями окремих земель, але і з самими землями, що відстоювали свою відокре-мішність, і вся доосередочна енергія старої державної машини ослаблюється також і цими відосередочними стремліннями земель".

Процес цей закінчився відокремленням земель: опріч Київської Землі в кінці процесу відокремилася Земля Сіверська, яка складала два незалежні князівства: Чернігівське і Переяславське, далі Земля Волинська, а ще ранійш Галицька з своїм визначним у той період центром Галичем. Відокремилася також Земля Турово-Пинська на глухому Припетському Поліссю. Таким чином вся Україна поділилася на окремі землі з цілою системою окремих князівств-волостей в кожній поодинокій землі; разом-же всі ці князівства-волости, уявляючи з себе цілком самостійні, політично-незалежні держави, складали внутрі кожної подинокої землі "одну групу володіння".

Національна єдність.

Розпавшись на окремі землі з цілою системою князівств у кожній землі, Україна-Русь разом із тим продовжувала заховувати національну єдність. Єдина мова, єдина релігія, єдині основні положення народнього права старо-руського, що знайшли для себе яскравий вияв у "Правді Руській"; нарешті єдина династія єдиного князівського роду київсько-руського, стародавні впливи й традиції київські, — все це, не зважаючи на князівські "котори", суперечки проміж собою окремих князів і навіть волостей, — все це обєднувало всі поодинокі політичні угруповання українські в одне визначне національне ціле — в "землю Руську". Що, не дивлячись на свій політичний розділ, Земля Руська — Україна — уявляла з себе одне визначне національне ціле, про це заховалося з ХІІ в. чимало свідчень літопису. В свідченнях літописів ХІІ в. Русь взагалі різко відділюється від північних (великоруських, а навіть білоруських) земель і волостей. Так, напр., в літопису під 1149 роком розповідається про побачення київського князя Ізяслава з братом своїм Ростиславом Смоленським, причому літопис одріжняє Русь

од Смольнян-Кривичів. По свідченню Іпатєвського літопису (1180 р.) Ростово-Суздальська волость — не Русь; так-само не Русь і Володимир на Клязьмі, рівно-ж і Новгород (1149 р.): "Пустиста Новгородци и Русь воєвати к Ярославлю". В Іпатєвському літопису під 1224 р. згадується, напр., про раду князів Мстислава Романовича Київського, Мстислава Козелецького та Мстислава Галицького з приводу майбутньої зустрічі з татарами. В літопису про цих князів сказано так: "Ти бо бяху старішинами в Руській земли"; далі літопис відтіняє: "Юрія князя-ж великого Суздальського не было в том совіті" і т. д.*)

З другого-ж боку з поширенням національного звязку між українськими землями назва Руси прикладається й до инших (опріч київської) територій, що підпали під впливи київської державности; так, напр., назва Руси прикладається в пол. ХІ-го століття до Володимирської волости на Волині, далі поширюється на Галич і Чернигів і т. д. В літописних свідченнях, починаючи з ХІІ в., для означення Української Землі починає зустрічатись вже і назва "Україна", про що вище ми вже згадували.

Таким чином, не дивлячись на політичний розділ і на відокремлення земель — всі вони звязані поміж собою внутрішнім звязком, який не зникав і надалі, навіть тоді, коли поодинокі українські землі та волости під впливом історичних подій почали тратити свою політичну незалежність і входити в сферу впливів чужих сусідніх народів. Всі частини України — "Русь з Поділлям, Полісся, Волинь, Червона Русь — при кожній народній дії", пише Костомаров: "показували обопільне тяготіння і визнання свого внутрішнього звязку та нероздільности. Через це русь-Полян, Полісся, Волинь, Поділля, Червона Русь, всі частини Південно-Руської землі та Південної руської народности з їх приватними відокремішностями повинно розглядать як єдину Південно-Руську Землю, всі перераховані частини якої відносно загального свого

*) Див. про це у Сергєєвича: Р. Юр. Др., т. !.

Розповідаючи, напр., про події, які сталися в літо 1675, літописець пише: "а Святослав приде з Суздальці і з братами і з Смоляни і з Полоцани к Руси (П. С. Л. т. VI, Новг.) Москва ще й напочатку ХІІІ в. в уяві літописця теж — не Русь. Так, напр., під 1213 р. літописець про одного князя розповідає так: "Он-же йде з Москви в Русь". (Полн. Собр. Рус. Літ., літ. по Воскр. сп., 119 ст.). Автор.

звязку зєднані ще тісніше, ніж у Великій Руси Вятичі, Рязань, Суздаль відносно загально-народнього звязку великоруського елєменту."*)

НАСЕЛЕННЯ.

Невільники.

У всіх взагалі історичних народів населення в старовину поділялося на "вільних" і "невільних". Інститут "рабства" у відповідні історичні періоди життя народів уявляв із себе загальне явище. Правничі думки, що осуджували такі інститути, як інститут невільництва, рабства, йшли та розвивалися за довго до їх можливого реального здійснення. В стародавніх грецьких державах уже тоді, коли високо розвинулася культура, рабство продовжувало істнувати; цього мало — в самому суспільстві грецькому, навіть серед визначних представників грецької думки (Аристотель), продовжував жити погляд, що рабство — явище нормальне, природне. Теж і віра християнська з її ідеалами рівности й братерства всіх людей не мала змоги рішучо, цілковито й одразу знищити рабство, і ми знаємо з історії всесвітньої, що довгий час — цілі століття вже за христіянської ери — в ріжних народів продовжував істнувати (в тих або инших формах) цей інститут. Для знищення невільництва в Америці, напр., відбулась тяжка горожанська війна; в царській-же Росії рабство (у формі кріпацтва) було скасоване лише в 1861 р.! Всю першу половину ХІХ в. в Московщині, кажучи словами московського поета Некрасова, "потомокъ татаръ, какъ коня выводилъ на рынокъ раба-славянина", а поет Пушкін свого часу з жалем мріяв: "Увижу-ль я народъ неугнетенный!" Життя-ж і страждання генія нашого слова Тараса

*) М. Костомаров, І т., ст. 13.

Григоровича Шевченка — живий доказ "живучості" старовічного інститута рабства, для знищення якого потрібно було на протязі цілих століть цілій низці поколінь зосередити всі свої зусилля на боротьбу за волю.

Отже після всіх цих коротеньких замітів нас не може вражати самий факт істнування в стародавній Україні-Руси інститута рабів: історичні закони, закони еволюції та людського поступу в основі своїй однакові у всіх народів.*)

"Несвобідні" в наших памятниках мали ріжні назви: 1. челядь, 2. холопи, і навіть пізнійше просто "людіе". В останньому випадкові лише підкреслювалося, що вони до когось належали: "боярські" людіе і т. д. В звичайному значінні під "людьми" розумівся простий народ (особисто-вільний) у відріжнення від бояр. "Челядь" одного походження з "чадо" і означає власне домочадців. "Холоп" — назва, якої вживалося для означення невільного чоловіка; для означення невільної жінки вживали назви "роба", "холоп", "холопи", "хлопець" — як це підкреслює проф. Сергєєвіч — є назви, яких потім уживалося для означення слуг взагалі.**) В литовсько-польський період нашої історії назва "хлоп" (також "кметь") прикладалося (під впливами польсько-шляхецькими) на Україні і до "волосних людей", себ-то до селян, на котрих поширювалася все більш і більш панська неволя; під "хлопом" розуміється власне "селянин", а не слуга в стислому значінню цього слова. Слово "роба" походить од слова "робити". Назва "роба" як і "холоп" вживається "Руською Правдою": "А втроє хлопьство: поиметь робу без ряду". (Р. Пр., Тр. 103).

"Холопи" були повні і неповні. Повні "холопи" звалися "обельними"; "обельний", "обель" — значить повний, ціл-ковитий.***) Цілком окрему групу уявляла з себе категорія

*) На погляд проф. Чічеріна, в стародавній Руси справжнє рабство зявилося лише після прибуття варяжських дружин, і можливо, було занесене ними. Взагали-ж у науковій літературі висловлювалися й погляди (Маційовський), що рабство не було інститутом стародавньо-славянським, а було прищеплене славянам зовні.

**) В памятниках права московського несвобідних звали також "слугами", "діловими людьми", — служилими людьми". — Див. Сергєєвіч: Р. Юр. Др. т. І.

***) В литов. пер. нашої історії слово "обель — вічно" зустрічається в актах купівлі-продажу і данини для означення повного, цілковитого збуття майна без права викупу його попереднім власником та його спадкоємцями. (Акт. Лит. Метр. т. І та ин.)

<<Попередня  |  Змiст  |  Далi >>