Гадаємо, що і цього вже буде досить, щоби прийти перш за все до висновку, що вже одна назва Руської Правди свідчить про її українське походження.

Списки "Правди", які дійшли до нас, належать по часу свого походження до ріжних століть: найбільш старі списки — ХІІІ-го століття, найбільш пізні XVIII-го. Зважаючи на те, що в деяких із списків Правди остання мала і такі назви як "Суд Ярославль Володимириця (Синодальний список), або "Суд Ярослава Князя і устав о всяцих пошлинах і о уроціх" (Пушкинский список), "Суд Ярославль Володимеричя указ" (список князя Оболенського) і т. д. — перші дослідувачі Руської Правди, російські історики — Татищев, Щлецер, Карамзин та ин. — прийшли до висновку, що Правда уявляла з себе збірник офіційного походження, а власне — збірник законів князя Ярослава Мудрого. До цієї думки названих учених схиляло й те, що літописець, розповідаючи під 1016 р. про поміч, яку подали Новгородці князю Ярославу підчас його боротьби з кн. Святополком, додав, що Ярослав дав їм у подяку за цю поміч — "Руську Правду" ("Дав їм Правду і устав списав, глаголав тако: по сей грамоті ходите, якоже писаних вам, такоже держите").

Але дальшими науковими дослідуваннями Руської Правди цей погляд про офіційне її походження був цілком відкинутий: зміст Правди не складається виключно з юридичних норм; в Правді мається і матеріял, який треба віднести до судових рішень, єсть і артикули, що взагалі не мають відношення до права; про князя розповідається, як про третю особу і т. д. На тій самій підставі відкинута думка і тих учених, які гадали (Бєляєв, Погодин та ин.), що Р. Правда уявляє з себе збірник законів Ярослава і його синів (Ярославичів) з додатками ще й Володимира Мономаха.

В наші часи у науці — можна сказати — твердо встановився погляд, що Р. Правда уявляє з себе не офіціяльний збірник — себ-то не збірник кн. Ярослава Мудрого, чи Ярослава Ярославичів і Володимира Мономаха — а збірник чинних в той час правних норм, складений приватними особами.*) Але разом з тим, на підставі глибокого і всебічного дослідування вченими цього памятника, в

*) Такого погляду, напр., тримаються такі вчені, як Калачов, Бестужев-Рюмін, Дювернуа, Сергєєвич, історик Платонов і багато инших.

науці також твердо встановився погляд, що Руську Правду не можна

вважати за один збірник, а за цілу низку поодиноких збірників, причому ці збірники відносяться по свойому походженню до ріжних діб; найбільш старші належать до ХІ і ХІІІ вв.). Першу, початкову редакцію Руської Правди — короткий її список (перші 17 статей) — вчені відносять до часу Ярослава Мудрого, а ту його частину,*) де згадуються також імена синів Ярослава — до доби так званих Ярославичів (друга половина ХІ-го стол.). Через це власне сама найдавніша редакція Руської Правди (першої половини ХІ-го ст.) відома під назвою "Правди Ярославичів" (другої половини ХІ-го століття).

Що торкається власне руської Правди, редакції довгої, — то вона взагалі більш пізнього походження, ніж Правда коротка, причому найпізніші збірники довгої Правди відносяться вченими до початку ХІІІ-го віку і в крайньому разі до часу коло половини ХІІІ-го ст. В тій редакції Правди маються вже додатки, які відносяться до часу князювання Володимира Мономаха; додатки ці — як гадають деякі вчені — могли увійти в Руську Правду вже і після Мономаха.

Із списків Руської Правди найбільш відомі, опріч списку "Академічного", що заховує в собі зразкову старійшу (коротку) редакцію Руської Правди ("Правду Російськую"), і списку "Карамзинського" (зразкова редакція довгої Правди") — також: 1. список Синодальний (ХІІІ-го в.); цей список видобуто із "Кормчої" Московської Синодальної Бібльотеки; назва Правди в цьому списку така: "суд Ярославль Володимириця"; 2. Список Троїцький (ХIV ст.); він належав бібльотеці Троїцько-Сергієвської Лаври (під Москвою); 3. Список "Пушкинський" (XIV ст.); належав до гр. Мусин-Пушкина; наголовок "Правді"; "Суд Ярослава князя и устав о всяцих пошлинах и о уроціх"; 4. Список Археографічної Комісії — (половини XV-го в.); 5. Список князя Оболенського — найпізніший, коло половини ХVII-го в.; "Руська Правда" в цьому спискові має такий наголовок: "Суд Ярославль Володимеричя указ".

*) Останні 26 артикулів короткої редакції.

Крім цих списків Правди відомо також і багато инших: списки — Чудовський, Крестинський та инші. Всі ці списки Правди знаходилися в ріжних збірниках; літописах, Кормчих, в рукописах, що містили в собі імена "руських" князів, митрополітів, родословні князів і т. инше.

Серед дослідувань Руської Правди, як памятника права, в російській науковій літературі відомі праці Тобина, Калачова, Мрочек-Дроздовського, Сергєєвича, Владимирського-Буданова; дуже цінний вклад у науку права уявляє з себе також праця професора Леонтовича: "Русская Правда и Литовскій Статут".

Який-же власне зміст заховує в собі Руська Правда? Ближче ознайомлення з Правдою вказує на те, що найголовнішим змістом Руської Правди є власне стародавні українські (руські) народні звичаї. Звичаї ці увійшли в Руську Правду безпосередньо або в формі т. зв. "уставів", і "уроків" руських князів, які в своїй законодавчій діяльности базувалися власне на тогочасних народніх звичаях; деякі-ж звичаї увійшли в Руську Правду разом з судовим рішенням, що були занесені в Руську Правду її складачами. Але, опріч українських правних норм, на Р. Правді почасти відбились і впливи візантійські, хоч норми права грецького, в порівнянню з головним національно-українським елемєнтом Р. Правди, мають характер лише поодиноких рецепцій.

Головний зміст Руської Правди складається з норм права карного і цивільного. До норм права карного стосуються артикули про такі злочини, як убивство, татьба (крадіжка), підпалювання, нанесення ран і т. п. До норм права цивільного відносяться постанови про спадщину, опіку, про проценти і т. п. Чимало в Р. Правді є норм характеру процесійного: про "заклич" або "заповідь на торгу", про "ізвод перед 12 человіки", про свод в городі, про свод по землях, конах, про гонення слідом з чужими людьми, про шукання на суді послухів і відоків, про роту, про наклади, і т. д. Єсть також постанови з означенням ціни свійської тварини на випадок стягнення на суді втрат, а також норми, які торкаються холопів, закупів, смердів і т. ин.

Якоїсь означеної системи викладу всіх цих норм права в Правді не помітно, але — як це зазначає слушно проф. Сергєєвич,

зважаючи, очевидячки, на те, що убивство сильніше других злочинів вражало тогочасну людину — убивство в складі артикулів Правди стоїть на першому місці; з нього власне починається "Руська Правда".

Руська Правда, як памятник української правної творчости, в історії українського права мусить займати і займає почесне і визначне місце. В Правді, як в дзеркалі, відбилися правні положення стародавнього українського звичаєвого права. В ній-же взагалі просвічує правний світогляд народа українського. Рус. Правда не була офіціяльним збірником законів: не має вказівок на те, що вона, як судебник, була обовязкова ex officio для ужитку в тогочасних українських судах, хоча в одному зі своїх списків, а власне в Карамзинському, вона зветься "Судебником". Але Руська Правда, заховуючи в собі норми українського звичаєвого права, на підставі котрого правувався український народ, була фактично збірником живого, діяльного в той час народнього права, — з цього власне боку цей памятник правної творчости народа нашого уявляє з себе глибокий інтерес для кожного правника, який хоче уважно зясувати собі всю правну еволюцію українського народа. Правні положення Руської Правди не вмерли, не щезли. Правні положення Правди сприяли не тільки дальшому розвиткові власне народа українського, але й вплинули в свій час на правний розвиток сумежних славянських народів. Не кажучи вже про те, що основні принціпи Руської Правди не тільки в ХІІІ, але й у пізнійших століттях, як це засвідчує один із її знавців професор Леонтович, "продовжували діяти в південно-західній Руси,*) не кажучи вже про те, що ті положення яскраво відбилися на всіх памятниках литовського періоду нашої історії (листи і привілеї вел. князів литовських, "устави" і "ухвали" литовсько-руських князів, судебник короля Казимира Ягайловича" 1468 р., зокрема Литовський Статут,**) історики права знаходять ясні сліди впливів Руської Правди і на стародавні законодавства славянські. Так професор Леонтович спостеріг ясні сліди впливів Руської Правди на "багатьох нормах"

*) Леонтович: Русская Правда и Лит. Статут, 117 стор.

**) "При самому поверховному досліджуванню Лит. Статуту не можна не бачити без посереднього його звязку з Р. Правдою". (Леонтович: Рус. Пр. и Лит. Статут, 1 стор.

Польського Вислицького Статута 1347 р. і на Статуті Володислава Ягели 1420-1423 р. Характерно між иншим, що той-же професор примушений був сконстатувати, що в Московщині вже в XIV століттю стали заводитися порядки і видаватися закони окремі від Руської Правди і остання відступає на задній плян. "Законодавство моськовське — пише Леонтович — в час Судебників губить усякий звязок зі старовинно-руським правом".*) Очевидячки, ті рецепції з Руської Правди, які спочатку було зроблено московським законодавством, були занадто поверховні, не відзначувалися глибиною, а головне: норми Руської правди, як памятника української правної творчости, в самій основі своїй (перевага норм права приватного над публічним, повага до особи, досить незалежне правне становище жінки і т. д.) не відповідали зовсім правній ідеольогії народа московського, який уже в XIV століттю остаточно підпав під визначені впливи "Золотої Орди", себ-то норм і положень права мусульманського. Ті-ж північні землі, в яких заховувався довгий час стародавній славянський устрій і які духовно тяглися до України-Руси з її Руською Правдою, як республіканський Новгород і Псков, після примусового їх приєднання до Москви, були жорстоко покарані московськими "самодержцями". І недарма, мабуть, ці останні розпочали свою діяльність під впливом татарщини в почесній ролі "прикащиків хана",**) по влучному означенню історика Костомарова; і недарма також "віче" в Суздальській Землі зникає у другій чверті ХІІІ-го століття, а потім іменем "віч", як це свідчить проф. Вл.-Буданов, називають тут "повстання і змови."***) Взагалі "історія Московської Держави вся складається із процесу поступового подавлення тих політичних і суспільних основ, якими жила Київська Русь і при дії та під безпосереднім впливом котрих утворилася і розвинулася "Правда Руська".†) Не те, як бачимо, було на Україні. Але стародавні положення Руської Правди тим більше мусять на себе звертати увагу українських правників, що основні принціпи Правди продовжують жити в наш час на Україні. Це і

*) Леонтович: там само 117 стор.

**) Костомаров: Моногр. І том, 79 стор.: вид. 1903 р., 200.

***) Проф. Вл.-Буданов: Обзор истор. права, 54 стор.

†) Мрочек-Дроздовський: "Главнійшіе памятники русскаго права эпохи містных законов", 77 стор.

спостережено зокрема українськими етнографами. Так, напр., дуже цінні для науки українського права спостереження зроблено в кінці 60-их років минулого віку відомим українським етнографом небіщиком П. Чубинським в його відомій праці: "Очерк народных юридических обычаев и понятій в Малороссіи". Зокрема цінні спостереження цього етнографа стосуються до права цивільного спадкового і родинного, — вони дають ще більшу підставу для висновку, що стародавні правничі принціпи Р. Правди продовжували в самій основі своїй жити на Україні з сучасних українських народніх правничих звичаях ще й у другий половині ХІХ-го віку.

Врешті вважаємо за необхідне зазначити, що в російській науковій літературі мається чимало видань Рус. Правди. Най-кращими виданнями Руської Правди вважаються власне видання Калачева, Мрочек-Дроздовського, Сергєєвича і Владимирського-Буданова.

u1U

ІІІ. Історія державного укр. права.

Найдавнійше розселення українських племен і їх побут.

Український народ, як відомо, належить до східно-полудневої групи Славян, що з найдавніших часів історії займав величезні простори в басейні середнього і нижнього Дніпра, Дністра, південного і західнього Бугу. Етнографічна границя народу українського на цих просторах на півночі означувалася (приблизно) лінією р. Припяти, яку українці — на думку академика Шахматова*) — перейшли, мабуть, ще в доісторичну епоху; на заході ця границя сягала за Сян і Карпати, а на сході доходила до теріторії в басейні Донця, Кубані і Манича. Українські історики**) гадають, що під Антами, про котрих згадують візантійські письменники, як про народ, який займав уже в IV в. по Р. Христ. теріторію над Дністром, Дніпром і далі аж до Азовського моря, власне треба розуміти племена українські. Займаючи на сході величезні простори, що нічим не були захищені від нападу кочевих азійських народів, український народ на протязі цілих століть уявляв з себе, по виразу

*) Див. статтю Шахматова в "Жур. Мін. Нар. Пр.," 1899 р., квітень.

**) Див. Мих. Грушевський: "Історія України" стор. ІІ.

проф. Грушевського — "бруствер", який затримував постійні і систематичні наступи на захід азійських народів, Гунів, Аварів, Болгар і т. п. Через це, очевидячки, на протязі цілих століть найдавнє життя українського народу відзначується характерними рисами: постійним рухом населення, яке то значно поширювало свою кольонізаційну діяльність далеко на схід, то під напором ріжних азійських народів, зокрема кочевих тюрських орд, залишало на півдні і сході вже заняті визначні степові обшари і відходило в більше захищені від нападу ворога старо-українські місцевости. Через це, очевидячки, здавна культурні та суспільні традиції, як свідчить історик Грушевський, ліпше заховувалися в західній части українських земель; центр-же життя українського знаходився на Дніпрі. Тому власне степові теріторії, що тяглися понад Чорним морем "дякуючи тюрській еміграції, не грали в життю українських племен визначної ролі"*).

Візантійські джерела, а головне наш літопис (ХІ стол.), подали нам важливі свідчення про розселення українських племен на визначених теріторіях.

На підставі цих свідчень видно. що в басейні середнього Дніпра приблизно між Дніпром, Ірпенем і Росю, жили Поляне, що звалися також Русю — назва, яка потім стала історичною назвою власне українського народа. По сусідству з Полянами — Русю — на північний захід від них в басейні Тетерева, Горині, серед лісів, жили Деревляне; на лівім березі Дніпра по Десні, Сойму і Сулі, жили Сіверяне, що здавна мали визначні городи: Чернигів, Новгород-Сіверський, Переяслав і Любеч; в басейні західнього Буга за р. Случем жили Дуліби, а в басейні південного Буга — власне між Бугом та Дніпром і на побережжу Чорного моря жили Уличі; далі-ж на захід між Дністром і Прутом — Тиверці. На території сучасної Галичини, як гадають деякі історики, жили Хорвати. Осередком життя цих українських племен була земля Полян, або Руська, з її

*) Див. Мих. Грушевський: "Очеркъ исторіи украинскаго народа".

предавнім центром Київом*). Власно від землі Полян — із Київщини — пішла руська, себ-то українська державність. Свідчення автора "Повісти временних літ", що землі Полян надали назву Русь вже пізнійше князі варяжського роду, не має історичних підвалин: "В звістках чужоземців, які маємо з ІХ-го і Х-го віку — пише проф. Грушевський — наші князі та їх військо все зветься Русю — руськими. У нас Русю звалась Київщина. Здогад нашого старого літописця, що імя Руси було принесено з Швеції варяжською дружиною, не справджується: в Швеції такого народа не знати, а Шведів ніколи цим іменем не звали. Звідки це імя взялося в Київщині, ми не знаємо і не будемо вгадувати. Але нам важно, що це імя так міцно звязане з Київом, і з того міркуємо, що звістки про Русь і руську дружину, які маємо у чужоземних джерел ІХ-го і Х-го вв., належать до Київської держави: до тих князів і дружин, котрих столицею був Київ"**).

"Руська земля — пише проф. Сергєєвич — есть земля Полян. Вона відповідає київській воловти. Але границі київської волости не лишилися незмінними; київські князі опановували також нові волости. Це вело до переносу назви "Руська земля" і на теріторію инших племен, яку приєднували до Київа".***) Але безсумнівні літописні свідчення вказують на те, що вже в ХІІ в. наша земля звалася також "Україною". Розповідаючи, напр., про смерть князя Володимира Глібовича, літопис під 1187 р. зазначує "О нем-же Україна много постона,†) під 1189 р. літопис, розповідаючи про князя Ростислава Берладничича, заховує в собі і такий вираз: "Приїхавшю-же єму ко "Україні Галичької".††)

*) Торкаючись розселення українських племен на стародавніх їх теріторіях, акад. А. Шахматів писав: "Ми на маємо підстав гадати, що сучасні малоруси прийшли в Наддніпрянщину лише в історичний час; ми повинні визнати їх такими-же прапершими поселенцями Росії, як визнали кривичів або вятичів. Але малоруси од берегів Припяти аж до Чорного моря, од Дніпра і до Карпат говорять з такою вимовою, яка ясно свідчить про споконвічну племенну їх єдність. Ось основа, чому ми мусимо визнати єдиноплеменність полян, деревлян, волинян, тиверців, хорватів та инших племен, про котрих розповідає літописець "(див. статтю А. Шахматова" "Къ вопросу объ образованыи русскихъ нарічій", "Ж. М. Нар. Пр.", 1899, апріль.).

**) Грушевський М. "Ілюстрована Історія України", 52 ст.

***) Сергєєвич "Рус. Юридич. древности". І. т., 84 ст.

†) Полн. Собр. рус. літоп., ІІ., 2 вид.1908, 653.

††) Теж, 663; див. також у розвідці С. Шелухіна: "Назва України", Відень, 1921.

На північ від Українців (в басейні Дніпра, Двини, Німана) займали досить широкі простори племена середньо- та північно-східної славянської групи Кривичі, Дреговичі, Радимичі, від яких ведуть своє походження сучасні Білоруси, (також в басейні верхньої Оки) — Вятичі, а коло озера Ільмен Новгородці. Від цих племен походять сучасні Великороси (москалі).

Живучи здавна в країні відкритій для наступу кочевих народів, українські племена підпали здавна під значний вплив тюрських народів, що, очевидячки, вже в той період, до котрого стосується свідчення літопису, сприяло утворенню своєрідного етнічного типа "Русина"-Українця, який відріжнюється від типів тої середньо-східної славянської групи, від якої потім пішли Білоруси, і від тої, від якої ведуть своє походження Великороси. І це цілком зрозуміло: ті північно-східні славянські племена, від яких ведуть своє походження Білоруси, здавна увійшли в тісні стосунки з географічно до них близькими Литовцями,*) а Вятичі, від яких походять Великороси, змішалися здавна з племенами фінськими (Мурома, Меря та инш.); племена-ж українські підпали, як ми вже вище зазначили, під впливи головно елементів тюрських. Не торкаючись уже більше ранніх часів, пригадаємо хоча-би, що вже в XI ст. на південно-українські теріторії насунули орди Печенігів, причому печеніжський елємент пробиває, так-би мовить, для себе шлях в саме серце української землі. На погляд історика Костомарова**), з кінця ХІ-го віку Торки, Берендєї і Печеніги почали увіходити в руське життя і складали частину українського населення; од часів-же Мономахових вони під загальним назвиском Чорних Кльобуків навіть жили на берегах р. Рось. В ХІІ століттю Українці витримують боротьбу з Половцями; ми вже і не згадуємо про Козар, яким навіть по свідченню літописця, деякий час (ранійше) Поляне давали данину.

*) Утворення білоруської народности, на погляд акад. Шахматова, знаходиться власне в звязку з об'єднанням дреговичів і радимичів під Литовською гегемонією (див. статтю А. Шахматова в Журн. Мін. Народ. Пр., 1899 р., квітень). До речі додамо, що акад. Шахматів не погоджується з тим, що сіверяне були "одноплеменні" з иншими українськими племенами (див. там-же, 346 ст.)

**) Історик Костомаров навіть висловив думку про зачаток на Україні під впливом Печенігів (власне Чорних Кльобуків) козацьких товариств. (Див. Костомарова: "Черты народной южнорусской исторіи", Собр. Соч. І т., вид. 1903 р., 116 ст.)

Причини фізичні (природні умовини, клімат і т. д.) зі свого боку не могли не накладати свого значного відбитку на етнічний український тип.

По свідченню літописця, кожне українське племя відріж-нювалось одне від другого своїми звичаями: "Имяху бо обичаї своя і закони отець своїх і преданія, кождо свій нрав". Сумніву не може бути в тому, що, підлягаючи взагалі більш-менш однаковим впливам, підпадаючи довгий період під удари таких могутніх історичних факторів, як періодичні наступи кочевих народів сходу, українські племена хоч і ріжнилися між собою совїми звичаями, але безумовно не в тій мірі, як од племен північно-східних; останні, як напр.ж Вятичі, здавна підпали під вплив народів фінських, але опріч того і сама північна сувора природа не могла з давніх-давен не накласти свого властивого характеру на етнічний північний тип. Власне що до цих північних Славян, то, на погляд Костомарова, в Українців більш було загально-подібного і спорідненого в звичаях з Новгородцями, які, на думку Костомарова, і походили навіть од частки якогось українського племени, що в дуже давні часи під впливами невідомих причин відкололася від свого корегя і переселилася на далеку північ — на береги озера Ільмен.

Характерно, що літописець, розповідаючи про побут і звичаї українських племен, спиняється зокрема на звичаях Полян (від яких головно походять Українці), підкреслюючи більш-менш визначні риси їх (в порівнянню з другими племенами) примітивно-правного побуту. "Поляне, бо своих отець обычай имут кроток и тих, и стыдініе к снохам своим... Брачныя обычаи имяху"*). Із цього свідчення літописця ми можемо лише зробити висновок, що Поляне-Русь здавна йшли попереду инших племен у правному розвиткові, що цілковито й відповідало дійсности. Але цієї "кротости" (Полян) — як цілком слушно зазначив професор Грушевський — не треба перебільшувати: "розбишацькі походи Руси IX-X віків супро-водяться зовсім иншими атестаціями про її характер"**).

*) Лавр. сп., 6 ст.

**) Проф. М. Грушевський: "Очеркъ исторіи украинскаго народа", 34-35 стор.

Взагалі що до побуту та устрою східних Славян до так званого прибуття "варяжських князів", про котре згадує літописець, в історичній літературі, зокрема російській, істнували ріжні протилежні погляди. Вчені ранійшої (німецької) школи, як Шлецер та инші гадали, що до самого прибуття Варягів Славяне пробували в стані цілковитого дикунства, жили без усякого уряду, управління — жили так, "як ті звірі та птахи, що наповнювали їх ліси"*). Дикі, некультурні Славяне почали виходити на певний державний шлях тільки завдяки Германцям, котрим доля судила посіяти на сході сонця у східній Европі перші зерна справжньої цивілізації. Инші вчені трималися протилежної думки та гадали, що у східних Славян, здавна вже був осібний устрій суспільного життя і своєрідний громадський лад.

Само собою, такі перестарілі погляди, як погляд Шлецера, на стародавній побут східних Славян взагалі, які ніби до самого прибуття Варягів, про котре згадує літописець, пробували в стані дикунства, треба цілковито відкинути: в наш час історична наука встановила вже инші положення. Що торкається племен укра-їнських, то на підставі свідчень літопису, також грецьких, арабських і взагалі чужоземних джерел, а рівно-ж тих даних, які знаходяться в розпорядженню археольогів і які почасти освітлюють життя цих племен по їх розселенню на стародавніх їх територіях, можна сконстатувати більш-менш вже значний загально-культурний рівень цих племен і перед тим ментом, який відзначується в літопису, як мент сформування давнійшої "руської" держави. А саме, на підставі всіх цих свідчень і взагалі всіх цих даних, що маються в розпорядженню науки, видко, що вже за довго до того часу, до котрого відноситься літопис так зване прибуття Варягів (IX вік), українці, що жили на своїх давніх територіях, займалися хліборобством (в могилах напр. Деревлян і Сіверян знаходять серпи і подібні хліборобські знаряддя), бджільництвом, вели торговельні зносини з сусідніми державами та иншими країнами і взагалі мали свій більш-менш означений державний лад.

*) Див. "Исторія русской жизни съ древнійшихъ временъ". Соч. И. Забілина. 58 стр.

Теорія походження давнійшої української ("руської") держави.

Український народ безумовно спочатку переходив цілу низку ступнів, через котрі в своєму поступовому розвитку переходили також инші народи. Сумніву не може бути в тому, що народ наш в найдавніші від нас часи за довго до утворення на своїй території державної організації, державних тіл і їх скупчень, жив так званим родовим побутом, в основу котрого покладалися природні, кровні звязки між членами роду. З поширенням роду, з притягненням до родових організацій нових елєментів, ці природні, родові звязки підупадали, порушалися та одночасно з поширенням територій, що були заняті такими патріярхальними родовими союзами, виникали потроху инші стосунки — територіяльні, але спочатку кровні і територіяльні одночасно. Кровні звязки ще трималися, але поширення звязків територіяльних конче вело до розпаду роду, остаточного розкладу родового побуту, в основі котрого лежала єдність кровного походження членів роду, і до організації життя на громадсько-територіяльних підвалинах, себ-то на грунті єдности території та місця пробування. Цей процес, цей розвиток життя, ширився аж доки остаточно не сформулювалась нова форма суспільного житті — життя окремими громадами на територіях, що були заняті окремими племенами. Поступовий розвиток громад стихійно і невідступно вів до все більшого ширення племенної солідарности, племенної єдности, до настриливої конечности більш-менш глибокого обгрунтування самих основ суспільного життя, поставлення певних кордонів для впливів ріжноманітних чинників, зовнішніх і внутрішніх, до принаймні елєментарного захисту інтересів цілої території, де були розкинені окремі громади з їх приселками. Ці всі вимоги реального життя невідступно вели до організації і обєднання громад з їх приселками і кольоніями у

волости, а ці останні у землі-держави.

Такий у головних, очевидно, рисах процес треба припустити при народженню давнійшої української державности — процес, який відбувався протягом всього доісторичного періоду, поки не вилився в організацію суспільного життя по окремих землях.*)

Не спиняючись тут на других теоріях московських учених відносно стародавнього устрою життя наших правітців, вважаємо конечним зазначити, що ми в цьому питанню додержуємось поглядів

*) В російській науковій літературі що-до початкового устрою східних славян, які утворили потім Київську Державу і від котрих ми й ведемо своє походження, мається де-кілька теорій: 1) Теорія родового побуту. Основні положення цієї теорії закреслені ясно в відомому труді її основоположника Еверса: "Das дlteste Recht der Russen". На підставі цієї теорії славяне до утворення державної організації жили т. зв. родовим побутом, в основу котрого покладалися кровні звязки між членами поодиноких родів або великих родин; головував у такому кровному союзі старший в роді. Членів роду обєднував і культ правітців, що вказувало і на релігійні звязки. Характеризує стародавній родовий устрій і спільність посідання майна, що належало цілому родові, члени-ж останнього тільки користувалися ним. Основні положення родової теорії знайшли потім для себе вираз і в труді відомого російського історика С. Соловьова ("Исторія Россіи"), а також у трудах К. Кавеліна (вкажемо хочи-би на відому працю названого вченого — "Взглядъ на юридическій бытъ древней Россіи"). Незалежно від цієї теорії додамо що про рід і родовий устрій взагалі, як і про походження сімї, державної влади, а також і інституту права власности мається на мові російській видатний труд славетного вченого Максима Ковалевського. Заперечення проти самої можливості істнування родового устрою на Руси в до-Рюриківську добу подав у свій час у російській науковій літературі ще И. Д. Бєляєв (див. зокрема його "Лекціи по исторіи русскаго законодательства" — праця яка впрочім була видана вже по смерти автора). Основні положення Бєляєва: Славяне не були сторомешканцями на Руси, а переселилися з-за Дунаю, де жили родовим побутом і де їх родовий устрій був зруйнований ще Римлянами, які крок за кроком опановували їх території і будували на них свої городи. Вже самий факт переселення Славян і розселення їх на нових місцях їх осідку свідчить про розпорушення у них уже в той час родового устрою, бо останній єсть приналежністю племен "домосідних"; у Славян "руських"; по свідченню літописця, був вічевий устрій, а віче при родовому устроєві "неумістно"; городовий характер суспільного життя на Руси заперечує родовий устрій в самих його основах"; як і у Сербів на Дунаю, так і у нас на Руси, було дві форми посідання землі: не тільки землеволодіння громадське, але й приватне з правом збуття поземельної власности, а такий порядок єсть неможливий при родовому побуті. Взагалі Бєляєв тримається погляду, що на Руси не було осібної прихильности до родового побуту, ні спричиняючих тому обставин. (Див.: "Лекціи по исторіи русскаго законодательства" 1-12 ст.). 2) Теорія задружнього побуту. Основоположником і головним представником цієї теорії в б. Росії був проф. Лєонтович. На погляд названого вченого і його однодумців, Руська Держава виникла із т. зв. задружнього устрою, в основу котрого покладалися не лише кровні звязки, але й територіяльні. Такою організацією суспільного життя на Руси перед утворенням державного організму й була стародавня "вервь", так само як південно-західних Славян "задруга" (Див. Лєонтовича "О значеніи верви сравнительно съ задругою юго-западныхъ славянъ", "Задружно-общинный характеръ политическаго быта древней Россіи") До речі вважаємо конечним додати, що про задругу і в науковій чеській літературі мається низка трудів поодиноких учених; вкажемо хоча-би на "Rodinnэ nedil иili zбdruha v prбvu siovanskйm" проф. д-ра К. Кадлеца — автора "Dйjнny Ruskйho prava do Ottova slovniku nauиnйho". 3) Теорія "общинна", представниками котрої в б. Росії були т. зв. московські славянофили: К. Аксаков, Хомяков, Самарін, Кирєєвський і др., які трималися того погляду, що стародавній устрій життя суспільного у наших провітців був громадський. "Община", займаючи визначену територію, правувалася на підставі своїх правних звичаїв, маючи свої виборні органи влади. (На характерних рисах "общинного" устрою в уяві славянофилів і на пізнійшій "общині" московській, яку в жаднім разі не можна змішувати з українською "громадою", ми в свій час спинимося уважно в другому місці).