тоді у нас ще не істнувало, між тим реальні умови життя настриливо вже вимагали регулювати більш-менш точно людські правні стосунки. Ролю такого регулятора і виконував у нас в Х ст. і, очевидячки, ще раніше — договір. Регулюючи тогочасні людські стосунки, договір разом з тим і утворював нове право, сам — так би мовити — з'являвся визначним джерелом його. Але ця безпосередня творча діяльність, яка просвічується в старовинних українських договорах, була тільки відносна. Не маючи під рукою готових законодавчих норм, готових положень, на які сторони що умовлялися, мали би змогу спиратись і поневільно йдучи шляхом безпосередньої творчости, контрагенти договорів базували свої умови на тих правних положеннях, які животіли в той час в народі, в нормах неписанаго звичаєвого права. Таким чином в тогочасних договорах мусіли особливо яскраво просвічуватись не тільки тогочасні правні положення права звичаєвого, народнього, але і відбиватись взагалі правний світогляд населення. Безумовно, що в договорах характеру міжнароднього, зокрема в тих випадках, коли народи-контрагенти ріжнились значно по своїй культурі, — відбивалися правні положення: правний світогляд кожної із сторон, як природня виява данної визначеної культури (це і стосується в значній мірі до згаданих вище договорів "Русинів" (Українців) з Греками).

Гадаємо, що і без підкреслення инших деталів ріжниця між тогочасним договором і договором сучасним стає ясною.

Договори того далекого часу, що мали, як визначена форма права публично-правний характер, можна поділити на такі категорії: 1. договори українських князів з чужеземними державами — (договори міжнародні), 2. Договори князів ріжних земель про між собою і 3. Договори між князем і народом.

В старовину всі ці договори мали такі назви: "мир", "ряд", "цілування", "докінчання", і т. д.

Вже із цієї досить виробленої термінольогії видно, що договорний принцип, договорні стосунки, були в ті старовинні часи значно розвинені. Для нас це спостереження має не аби яке значіння через те, що розвиток власне договірних принципів, договірних положень свідчить про енергію і самодіяльність населення. На

великий жаль, до нашого часу дійшло лише декілька старовинних договорів Х ст. (вище зазначених), але і ці памятники старовинного права складають із себе для науки досить цінний матеріял.

Перший із цих договорів — договір княза Олега — 907 р. дійшов до нас в оповіданню літописця. А саме: літописець оповідає, що в 907 р. князь київський Олег з великим військом, що складалося із Полян, Деревлян і т. д. пішов на Візантію. Аби, очевидячки, врятувати Царгород від розгрому, Греки примушені були дати Олегові викуп. На підставі договора, що був заключений Олегом з Греками — останні зобовязалися платити Олегові данину, а "Русини" — припинити свої наскоки на Візантію. Опріч того "Русини" зобовязувалися спинятися в Царгороді лише в передмісті Св. Мами і до міста йти обезброєними, а Греки — давати руським купцям, що приїздять до Царгорода, утримання і харч.

В 911 р.*) був складений договір, очевидно, в розвиток першого. Договір цей заховує в собі досить цінні норми права карного: розповідає про кари за убивство, татьбу, удар мечем.

Після невдалого наступу кн. Ігоря на Константинополь був в 945 р. заключений третій договір, а в 971 р. кн. Святославом був заключений з візант. імператором Цимисхієм ще один договір.

Власне для правника виявляють з себе інтерес другий і третій договори. Метою договорів вважається встановлення мира і добрих стосунків між Греками і Русю: "утвердити любов между Греки і Русію". Договори складаються не від імені одного князя, а од імени "боляр" і "людій", од "великого князя руського і од всея княжія, і од всіх людій руськия землі". Договір мусить бути міцний, твердий, складається "на вся літа, дондеже сіяєть сонце і весь мир стоїть". Греки і Русь стверджують умову клятвою: Греки клянуться церквою св. Ілії, а "нехрещена Русь полагають щити своя і мечи своя наги" і клянуться Перуном. В договорі 945 р. маються також норми карного права в додаток і розвиток норм договора попереднього; оприділюється і порядок судового переслідування за такі злочини, як убивство. "Аще убіеть хрестіянин Русина или Русин хрестіянина, да держим будеть створимий убійство од ближних убіеного, да

*) В літописі цей договір записаний під 912 р.

убіють и",*) за убивство покладалася таким чином кара на смерть.**) Майно вбивці, який втік, конфіскувалося на користь "ближним убієнаго". В артикулі про "татьбу" русином у "хрестія-нина" і навпаки "хрестіянином" (Греком) у "русина" підкреслюється мент затримання злодія на горячому учинку — мент якому і напотім надавав народ у нас на Україні таке важливе значіння. "Аще украдеть Русин чьто любо у хрестіянина или пакі хрестіянин у Русина, и ятъ будетъ въ том часі тать... аще противиться татьбу творяй, и убіенъ будетъ да не възищеться съмерть его ни отъ хрестіянъ ни отъ Руси. (Дог. 911 р.) Таким чином злодій "аще противиться татьбу творяй" — "убіен будет". В одному із артикулів тогож договора (911 р.) згадуються при татьбі — так звані — "показанія явления". "Можливо, що під цими "показаніями явленими" і треба розуміти річеві докази — "лице", яке відогравало таку визначену ролю в українському судівництві в справах про злодійство і якому і в наш час в значінню corpus delicti народ наш надає велике значіння. За "удар мечем" призначається визначена кара "по покону руському". В договорах взагалі згадується "закон" і "покон руський", також "устав руський", підкреслюється також значіння "роти" (присяги), як судового доказу — присяги, яка на Україні, як і у других славянських землях (напр. у Чехів***) відогравала таку поважну роль: зокрема-ж на Україні самий термін "рота" в значінню присяги (власне "формули" присяги) вживався широко і в литовсько-польський період нашої історії й на судах народніх, (копних). В числі послів, що брали участь в заключенню договора згадуються і "гостіе" (купці), чим і підкреслюється їх роля в той час, як державних мужів; так, напр., договір 945 р. і розпочинається так: "Ми от рода руськаго съли і гостіе". В договорах передбачається порядок повернення "челядина", що "ускочить" "од Руси" у Гре-цію і навпаки "челядина" грецького, що "ускочить" на Русь; встановлюється і ціна за челядина: "дві паволоці [коштовні грецькі

*) 21 арт.

**) Кара смертна за убивство — це норма не українська, а візантийська. На цьому артикулі ми в свій час спинимось.

***) У Чехів і в наш час суд присяжних, напр., зветься poroto-ю. Як відомо у Чехів в старовину істнував інституту т. зв. "поротців" ("добрих людей") — суддів факта, які творили свій суд "по роті", себ то по присязі. На цьому інституті, як і на наших "добрих людях", ми в свій час спинимося.

матерії] за челядин" і т. д. таким чином і із договорів ясно видко, що в той час були на Руси раби. З приводу цих свідчень про "челядина" історик Костомарів слушно замітив, що "в договорах Олега і Ігоря, хоча і говориться про біглого челядина, але в той-же самий час дух договорів хилиться до знищення порабощення осіб". Раби-Русини продавалися в той час на східних ринках, але договори Олега і Ігоря — як замічає Костомарів*) — "змагаються прикоротить торгівлю людьми і зобовязують з обох сторін відпускати і викупати із полона, як Русь, так і Греків в їх обопільних справах". Хоч в договорах і не згадується про духовниці так ясно, як, напр., в Правді Руській, де розповідаються свої майном перед смертю, і ця вказівка дуже характерна для того часу; в договорі Олега 911 р., напр., мається така характерна постанова для тих Русинів, що перебували в Греції:" ... аще кто умреть не урядив свого имінія, любо и своих не имать, да возвратиться имініе к милым ближиками в Русь (911 р. 10 арт.).

Опріч норм права карного, цивільного і процесійних в договорах єсть і положення, які торкаються права міжнароднього; так, напр., в договорі князя Ігоря 945 р. забороняється князю руському ширити свою владу на "Корсуньську страну"; забез-печується грецьким (корсуньським) рибалкам право ловити рибу в устій Дніпрьстімъ", регулюється порядок відпущення полонених і т. д. Взагалі договори заховують в собі досить важливі і цікаві для історика права матеріяли для вияснення тогочасного правного становища України-Руси.

Характерно, що в договорах вживається й старовинне українське імя "русин".

Грушевський так оприділює значіння і вартість договорів Руси з Греками: "Самі по собі дуже змістовні, вони з'єдинені з одночасними арабськими і візантийськими відомостями і пізнійшими ремінісценціями "Повісти", дають нам досить ясну уяву про державну систему, утворену до того часу київськими князями. В договорі 944 р. одночасно з послами київського великого князя виступають посли не меньш двадцяти залежних від цього "світлих і великих бояр" (як зве їх договір 911 р.). Таку-ж приближну

*) Костомаров: Монограф. т. І., ст. 115.

кількість послів бачимо тринадцять років після того в Констан-тинополі з кнігинею Ольгою: очевидно, ця система князівст і провінцій тримався в середині Х в. досить стійко.*)

Договори з Німцями.

Опріч стосунків з Греками, з Візантією, Україна-Русь, як і Великий Новгород, землі Смоленська, Полоцька, була з давна в постійних торговельних відношеннях і з західно-європейскими народами — Чехами, Венграми, Німцями, не кажучи вже про стосунки з сусідньою Україні Польщею. Взаємовідношення між Україною і цими народами безумовно також опреділювалися відповідними договорами. На жаль, до нашого часу дійшло лише декілька договорів з Німцями, які заключували в свій час В. Новгород, землі Смоленська, Полоцька, а також і земля Галицька. Всі ці договори відносяться вже до більш пізнього часу, а саме до ХІІ і ХІІІ століть.

Власне торговельні стосунки України Галицької з Німцями поширилися, значно після того, як "татарська орда", кажучи словами Ол. Єфименко, "відрізала галицькому князівству налагоджені торговельні звязки з Чорним морем". Галичина вимагала для себе торговельних шляхів і ринків, "позаяк на півдні — пише Єфименко — "путі ці були зачинені, рух стремів на північ. Завязуються жваві торговельні стосунки з німецькими городами, зокрема з Торном".*) Головним змістом всіх цих договорів було оприділення юридичних прав Німців на території "руській" і навпаки русинів на території німецькій.

*) Проф. Мих. Грушевський: "Очерк ист. укр. народа", 60-61 ст.

**) А. Я. Єфименко: Исторія укр. народа. 74 ст.

Вічеві постанови.

З давніх давен населення України-Руси, як про це ми і зазначили вище, правовувалося на підставі своїх стародавніх звичаїв. Закони, як ми знаємо, з'являються вже пізнійше — з розвитком життя, з поширенням громадських стосунків в суспільстві і взаємовідносин між владою і населенням. Без такого урегулювання шляхом законодавчим взаємовідносин між владою та населенням сама державна організація не могла би істнувати. Норми права звичаєвого, стародавнього, які одержали апробацію народню, з часом не могли вже задовольняти всіх біжучих правних вимог, наслідком чого і виникла потреба в виданню спеціяльних "законодавчих" норм. Але ця заміна звичаїв законами наступає не одразу, і самий закон, як закон, як визначена юридична норма, що має свій визначений юридичний зміст, норма, яка в процесі свойого утворення проходить визначену путь, оголошується для загальної відомості, має обовязкову силу для всіх громадян, відмінюється тільки в визначеному порядку законодавчим-же актом і т. д., набирає ясно закреслених правних форм не одразу.

Верховна влада народа у нас здавна виявлювала свою волю через віча і сумніву не може бути в тому, що власне постанови віч в той час наближувалися по самій ідеї своїй до законодавчих тогочасних норм. На жаль, законодавчі постанови тогочасних віч наших до нас не дійшли і з постановами віч характеру законодавчого, ми зустрінемось власне в памятниках права Вел. Новгорода і Пскова. В даному разі ми маємо на увазі відомі законодавчі памятники віч Пскова і Вел. Новгорода і то більш пізнього часу — Псковську і Новгородську Судні Грамоти (XIV-XV ст.) Обидва ці памятники права, хоч і не являються продуктом безпосередньої української правної творчости — виявляють із себе не аби-який інтерес для історика українського права, бо заховують в собі чимало правних положень однакового порядку і однакової природи з правними положеннями українськими.*) При освітлюванню деяких україн-ських правничих інститутів і взагалі правничих норм, за браком

*) Положеннями "Руської Правди".

відповідних місцевих українських свідчень, історик права шляхом обережних порівнянь і паралєлізму з аналогічними інститутами і нормами права псковського і новгородського може знайти для обгрунтування своїх положень досить поважний матеріял власне в памятниках Пскова і Вел. Новгорода — в Псковській і Новгородській Судних Грамотах.

Власне законодавча діяльність наших віч, очевидно, не була досить розвинена в давні часи через те, що народ, як ми зауважили правувався головне на підставі стародавніх звичаїв, і діяльність віч в даному разі довший час була, мабуть, скерована на те, щоб мати загальний зверхній догляд за захованням правного ладу, правних традицій; урегулювання-ж деяких настирливих потреб в области загально-державного управління вилилося в форму так званих князівських уставів. Ці князівські устави, не являючись спочатку з боку формально-правильного "законами", а лише князівськими розпорядженнями, з часом, з розвитком князівської компетенції за рахунок компетенції віч, набирали силу закона і через це в певному значінню можна їх відносити до памятників законодавчої князівської творчости.

Князівські устави.

"Устав" — старе українське слово. В літопису маються свідчення, що княгиня Ольга, підбивши своїй владі Деревлян, стала там заводити "устави" і "уроки". Таке-ж старе слово "урок". Платіжку вірникові Рус. Правда зве "урок Ярославль"; в Руській-же Правді зустрічаються постанови і про "уроці скоту", і "про уроці смерду". (Тр. ст. 41.) Що власне уявляли з себе "устави і уроки" князів з боку правничого — ми на це питання почасти вже дали відповідь вище; це не були власне "закони" в нашому разумінню цього слова, — це по суті і формі своїй були лише князівські розпорядження, які торкалися і управління і суду. Так і дивиться на князівські устави проф. Сергєєвич. Закон заховує в собі норму права, яка має обовязуючу силу для всіх, князівські-ж устави головне

торкалися лише тих, для кого видавалися — окремих осіб, окремих інституцій і т. д. Закон завше оголошується для загальної відомости, касується лише шляхом законодавчим; до свого скасування він жиє і може пережити не тільки своїх фізичних творців-авторів, але й цілу низку послідуючих їх поколінь; — князівські-ж устави діяли лише за життя того князя, який їх видав і для продовження їх сили потрібно було подтвердження з боку нового князя. Вже цих спостережень досить, щоби прийти до висновку, що під "уставом" треба власне розуміти не закон, а розпорядження князя. Так само, як проф. Сергєєвич, дивляться на юридичну природу князівських уставів і багато инших знавців тогочасного права. Один із самих відомих дослідувачів Рус. Правди проф. Мрочек-Дроздовський в одній своїй праці по історії тогочасного права пише: "Слово "устав" на мові памятників нашої старої письменности завше звязувалося з поняттям про князівську владу; устав завше являється, як устав князівський і уявляє з себе прояв обовязку князя встановлювать і стверджувати певний порядок в руській землі.*) І дійсно, вже Володимир Святий думав напр., "об уставі земленім", відомі також розпорядження князів про скасування вір, про урегулювання системи кар, але ці розпорядження з боку правного не мали характеру "законів", а коли до них і можна прикладати слово "закон", як це роблять чимало істориків права, то лише відносно. Тим більш такі постанови князів не мали характеру закона, тому, що зміст більшости князівських розпоряджень складався, очевидячки, із норм народнього звичаєвого права; творча ініціятива і взагалі творча законодавча діяльність самого князя, як законодавця відступала на другий плян. Роля князя в даному разі досить, очевидно, часто зводилася до ролі простого кодифікатора діючих в той мент народніх правничих звичаїв: у формі "князівських уставів" ці народні звичаї увійшли почасти також у Руську Правду. Але власне те, що зміст князівських уставів здебільшого складався із норм неписаного права народнього, вони мусять звертати на себе увагу історика права. Відбиваючи в собі правничі думки і гадки самого народа, князівські устави уявляють з себе матеріял, який мусить оперувати наука

*) Мрочек-Дроздовський: "Главнійшіе памятники русскаго права эпохи містных законовъ," 79 ст.

нашого права. З поширенням влади князя безумовно поширилася і його уставна діяльність, і устави князів, як ми зазначили, почали набирати характер законів.

В литовський період нашої історії ця уставна діяльність князів, (в якій здавна ролю відогравала і т. зв. "рада" князя, "боярська дума", про яку дивись вище), звязана традицією з періодом київським, знайшла для себе продовження в так званих "листах" і "привілеях" великих князів литовських*), а також по части в т. зв. "уставах" і "ухвалах", тих самих князів. Але на цих законодавчих формах права періоду литовського ми спинимо свою спеціяльну увагу, коли будемо розповідати про памятники права: литовсько-польської доби нашого права.

Церковні устави.

В останню чверть десятого століття трапилася, як відомо, в історії нашого народа велика подія: Україна-Русь приняла христіянську віру із Візантії.

Прийняття віри Христової від греків мало на правний розвиток народу нашого величезний вплив. Нові християнські ідеї, нові думки, які принесено було на Україну христіянством, охоплювали своїм впливом все більші та ширші кола; потроху і помалу ці впливи почали відбиватися і на правно-побутових відносинах тогочасного населення. На Україну з'являються грецькі єпископи, священники і церковники та приносять з собою ріжні збірники грецького церковного права. Потроху і помалу народ-жується, крім духовенства, ціла категорія людей, які знаходяться в близьких і тісних стосунках з церквою. Коло останньої починають утворюватися ріжні благодійні інституції — странноприїмниці, богодільні, і т. и. Являючись незалежною від державної а зокрема князівської влади — українська церква, як відомо, підлягала лише царгородському патріярхові — церква правується сама на підставі

*) В праві московському "листам" і "привілеям" Вел. князів Литовських відповідали "памяти" і "грамоты".

норм грецького церковного права, але саме правне становище церкви, а також духовенства і взагалі "церковних" людей в самій державі потребувало з боку останньої визначеної регляментації. Це визначення державною владою прав церкви і духовенства знайшло для себе в так званих "церковних уставах".

Із "церковних уставів" загально-церковне значіння мають: "Устав Володимира Святого", "Устав князя Ярослава" і "Устав князя Всеволода Новгородського*). Устав Володимира Святого від-носиться до десятого віку, всі инші більш пізнійшого часу: ХІ і ХІІ-го віків.

Устави церковні дійшли до нас у списках пізнійших і в науці навіть були висловлені гадки, що устави Володимира, Ярослава та инших князів не являються продуктом діяльности цих князів і що ці устави складено було не раніше ХІІІ-го і навіть XIV-го століття. Такого погляду між иншим тримається професор Суворов і відомий автор "Исторіи русской церкви" небіщик професор Голубинський.

Зміст церковних уставів є головним чином ті норми права, якими означається компетенція так званих церковних судів, що з'явилися одним із наслідків приняття нами християнської віри; в уставах також означається підлеглість "церковних людей" суду церковному. На підставі уставів церква мала право на так звану "десятину".

З цих уставів церковний устав, який приписується кн. Ярославу, в Литовсько-Українській державі (в окремій редакції кінця XV в.) був відомий під назвою "Свитку Ярослава". Він на Руси Литовській мав силу закона. Свиток Ярослава був в 1499 р. поданий київським митрополитом Іосифом в. князю Олександру для потвердження прав київської церкви.**) (Науці відомі взагалі чотирі редакції цього памятника права "Устава кн. Ярослава").

*) Опріч цих уставів відомі й другі, як, напр., "Устав кн. Київського Мстислава".

**) И. Д. Бєляєв: "Лекціи по исторіи русскаго законодательства", 217 ст.

Рецепції візантійського права.

Христіянська православна церква, як відомо, правується і керується на підставі певних церковних правил, канонів, постанов вселенських соборів і т. п. Все внутрішнє життя церкви спирається на певні норми, церковні закони. Цілком природньо, що з приняттям нами христіянської віри від Греків на Україну стали переноситись духовенством грецьким ріжні візантійські збірники церковного права, які були потрібні для провадження церковної служби і взагалі для організації церковного життя на певних підвалинах.

Із таких грецьких збірників церковних законів, що були перенесені до нас на Україну, найбільше важливе значіння мали "Номоканон", "Екльога" і "Прохирон".

" — це збірник законів, якими керувалася грецька церква; назва — від грецького слова "vуµoз" — закон і "canwn" — церковне правило. Із грецьких номоканонів відомі "Номоканон Іоана Схолястика" (VI віку) і другий — Патріярха Фотія (883). Номоканони, як і инші церковні збірники, переходили до нас в списках (переписувалися переписувачами і перекладалися з грецької на славянську мову). Номоканон Іоана-Схолястика дійшов до нас через Болгарію вже в перекладі на мову славянську. Номоканони відомі були на Україні і Московщині під назвою "Кормчих книг".

В зміст Номоканону входили не лише виключно церковні правила, але й закони звітські; останні були необхідні в судах церковних для розвязання справ.

Другий збірник — так звана "Екльога" — був виданий візантійським імператором Львом Ісаврянином і його сином Константином у 741 р. "Еклога" уявляла з себе власне виняток із ріжних візантійських законів, що заховують у собі головно норми права цивільного (світського).

В "Еклогу" входять норми цивільного візантійського права, які торкаються права спадкового, опіки, духовниць; маються також в "Екльозі" норми процесійного характеру; маються також норми права родинного, шлюбного. Між иншим постанови "Екльоги"

касають конкубінат. Єсть в Екльозі норми права карного, які складають із себе 17-ий її титул. Екльога має 18 титулів і в "Кормчій, куди вона увійшла, має таку назву": "Главизна царей Константина і Леона".

Третим збірником візантійського права був "Прохирон". Він виданий імператором Василієм Македоніном у 870-му році на заміну "Екльоги". "Екльога" і "Прохирон" увіходили в Номоканон, а через це увійшла також і в "Кормчу Книгу". В останній "Прохирон" відомий під назвиском "Законы градскіе".

В той час, опріч цих офіційних збірників візантийського права, були для вжитку в церковних судах на Україні й инші збірники візантийського походження, наприклад: "Судебник царя Конс-тантина", або "Закон судний людем".*) Зокрема дуже важливе значіння має збірник відомий під назвою "Книги законнія". В збірник цей увійшов матеріял із "Прохирону" і "Екльоги".

Для нас, Українців, зокрема важливе те, що в наші "Кормчі", власне в другу їх частину, яка складалася із збірників права й світського, увійшло чимало положень українського звичаєвого права. Таким чином рецепції права візантійського не уявляли з себе простих компіляцій, але в значній мірі були перебіркою права грецького; вони входили в наші церковні збірники, пройшовши поперед, так би мовити, через фільтр українського правничого світогляду. З цього боку ці збірники права мусять спиняти на собі особливу увагу історика українського права і взагалі всіх, хто цікавиться правною еволюцією українського народа. Так, напр., "Книги законныя" про які ми вже згадали, дали можність славнозвісному російському вченому небіщикові проф. Максиму Ковалевському науково обосновувати положення, що "займанщина", як спосіб осягнення тимчасового права користування землею і навіть набуття права спадкової власности на землю, була відома на Україні ще тоді, "коли Київ, як столиця України, находився на чолі князівств, у яких панували нащадки Рюрика."**) Через це власне проф.

*) Проф. Бєляєв висловлює думку, що "Закон судний людем" зявився на Руси ще при Володимирі Святому. (Див. "Лекціи по исторіи русскаго законодательства", 210 стор.).

**) Максим Ковалевський: "Труд, как источник права собст. на землю в Малороссіи и на Украині". 12 стор.

Максим Ковалевський назвав "Книги Законныя" "драгоцінніми". Відомий коментатор і видавець цієї книги проф. А. С. Павлов*) писав, що ці книги, хоч не мали сили закона, але, мабуть, досить часто вживалися для ріжних справок у церковних судах особами церковного відомства. Таким чином рецепції права візантійського, а зокрема норми візантійського цивільного права в перебірці та обробленню тогочасних українських правників не мали лише академічнаго характеру, привчаючи думку "возводити" факти до юридичних понять**), але й знаходили для себе приложення в реальному життю. Поширюючи взагалі правничі знання тогочасного суспільства, привчаючи людей освічених до юридичного думання, деякі рецепції права візантійського в українському переробленню входили в саме життя.

Головним чином рецепції права візантійського вплинули у нас на розвиток права цивільного: під візантійськими впливами складалися юридичні формулювання понять про спадщину, духовниці і т. д. Цих впливів однак не треба занадто перебільшувати, бо ті норми права, що не мали для себе грунту в життю народньому, не відповідали народньому правному почуттю, очевидячки, просто відкидалися народом і не входили в життя. Характерно між иншим, що візантийське поняття про спадкового монарха, яке знайшло для себе потім сприятливий грунт у Московщині, на Україні потім зовсім не привилося, хоч законодавство і взагалі візантійська правнича практика зявляється для ідеї народовластя в той час, кажучи словами М. Попова — "міцним супротивником".***)

*) Див. там же.

**) Н. Костомаров: Ист. моногр., том. І., 46 стор.

***) М. Попов — "О значеніи германск. и византійск. вліянія на русскую истор. жизнь в первія два віка ея развитія", 55 стор.

Руська Правда.

Безумовно самим важливим і цінним памятником історії українського права земського, або князівського періоду треба вважати так звану "Руську Правду".

Руську Правду було відкрито відомим російським істориком Татищевим у XVIII в. (1738 р.) Татищев власне знайшов так зв. "Новгородську літопись", до рукопису якої була приписана Руська Правда. Після Татищева було потім знайдено багато списків Р. Правди. На погляд російського академіка Строєва, мається біля 300 списків Р. Правди.

Р. Правда, як памятник права, одразу звернула на себе увагу вчених. Вона уявляла з себе дійсно видатне явище в історії славянського права. Вже Шлецер видає Р. Правду в 1767 р.; з того часу ціла низка російських істориків і істориків права присвячують дослідуванню Р. Правди свої труди. Що-же власне уявляє з себе Р. Правда, який її зміст і до якого часу цей памятник відноситься?

Російські вчені само собою (принаймні їх більшість) держаться перш за все думки, що Р. Правда є памітником "древне-русскаго права", розуміючи під цим "древне-русским" правом — право єдиного, неділимого російського народу, і в повній згоді з пануючою в російській історичній науці тенденцію вважать Московську Державу за безпосередню спадкоємицю Держави Київської, або "Руської", — вони приєднують цей памятник до памятників московського "русскаго" права. Вважаємо необхідним перш за все зазначити, що Р. П. являється памятником права не "древне-русскаго" (московського), а старовинно-руського, себ-то українського. Communis opinio doctorum визнає вже ясно і твердо, що назва "Русь" була спочатку назвою Полян, Землі Київської або "Руської"; назва "Русь", як це науково доведено Костомаровим, Грушевським та иншими, була і етнографічною назвою власне українського народа. "Імя Руси — пише проф. Грушевський — вказує на Полянську Землю і старий її центр — Київ".*) "До тієї доби — пише в другому місці той самий учений, — "поки не буде

*) Проф. М. Грушевський: "Очерк исторіи украинскаго народа" 1906, стор. 56.

доказано, що в Київі і його околицях в IX-XII віках жили великоруські племена, що принесли потім форми політичного, суспільного і культурного життя на береги Клязьми і Москви, нам прийдеться на підставі простої, льогічної послідовности рахувати ці форми приналежністю української народности, оскільки ці українські племена ІХ-ХІІ віків були її безпосередніми пред-ками."*)

Таким чином Р. Правда перш за все є памятником старо-давнього руського, себ-то українського права, а місцем її народження є Україна-Русь, а власне Київщина, на що вказує сама назва Правди. "Місце складення короткої Правди — пише проф. Сергєєвич — означує її назва — руська. Так звалася в той час київська волость. Коротка редакція Правди складена в Київі."**)

Ми вже вище зазначили, що Р. Правди було знайдено багато списків, причому вчені всі ці списки поділяють на пропозицію Юрьївського проф. Тобина на дві головні категорії: списки короткі і списки довгі. Коротка редакція Правди має 43 артикули, довга — більш 100.

За зразок коротких списків вважається список "Акаде-мічний", а за зразок довгих — т. зв. "Карамзинський". З свого боку відомий знавець Р. Правди, автор одного з найліпших видань цього памятника, проф. Сергєєвич поділяє всі списки не на дві, а на три редакції:***) короткі, довгі і середні, причому проф. Сергєєвич вважає самою старшою редакцією Р. Правди — Правду коротку (за зразок Руської Правди цієї редакції, як ми вище зазначили, вважається список Академічний). В цьому списку памятник має таку назву: "Правда Росьская". "Росьская" — те саме, що "руська", бо, як відомо, в візантійських памятниках другої половини ХІ-го віку Русь біла відома під іменем Вaraggot rvz;†) дякуючи постійним зносинам Руси з візантією, легко могло статись, що до короткої редакції Правди замісць "руська" прикладали також і назву "Російська".

*) Там-же: Вступ VI.

**) Сергєєвич: "Лекц. и изслідованія по др. ист. рус. права", 43.

***) У власному виданню "Р. Правди" (вид. 1904 р.) проф. Сергєєвич поділив усі списки Правди не на три, а на чотири редакції.Єсть взагалі де-кілька систем поділу списків Правди.

†) Див. Грушевський: "Очерк ист. укр. народа", ст. 54.

<<Попередня  |  Змiст  |  Далi >>