невдалому князю народ вказує "путь чист". Звідсіль актуальність самого населення, яке бере безпосередню участь у державному життю, його (населення) самодіяльність і енергія. Народ правується головно на підставі норм права звичаєвого, стародавнього; народ сам творить своє право, якому підлягають і князі. 7. Як прояв демократичности державного устрою — повна відсутність станів, замкнених в собі самих корпорацій, каст.*) І смерд, і боярин політично рівноправні; і смерд і боярин разом з князем беруть участь у вічу, яко органі, що виявляє верховну волю народа.**) Взагалі в цей період у сфері життя державного ясно зазначуються ті сили, що заховувала в собі сама земля, сили самої земщини, через що і в цей період — так звана "княжа доба" — відомий під титулом періоду земського.

Підупад Київа.

З відокремленням земель значіння Київа, як політичного центру, підупадає. Кожна земля з цілою системою своїх волостей, виявляючи одну групу володіння, тяглася вже до своїх власних центрів, а Київ (з другої половині ХІІ-го віку) вже не відогравав тої визначної політичної ролі, яка впадала на нього здавна. Підупаду політичного значіння Київа сприяла ціла низка ріжних причин, характеру, як зовнішнього, так і внутрішнього; до перших треба безумовно віднести ту дезорганізацію, яку вносили в життя наступи тюрських хижацьких орд (Половців.). Нападаючи на каравани купців, вони підривали торговельні стосунки Київа з иншими землями і взагалі з иншими країнами, а це не могло не відбиватися на економічному стані цілого краю — цілої землі. Перенесення ж військових подій на державну територію вносило в життя заколот,

*) Кожна держава-волость врешті-решт була суверенна і цілковито незалежна. Договірний принціп (конфедеративний) просвічувався у думі князів, у князівських зїздах, де князі умовлялися, заключували військові конвенції для оборони своїх волостей і т. д.; але разом з тим відчувається і ширше поняття про єдину українську націю (федеративний принціп). На тих-же зїздах своїх князі кажуть: "Пощо губимо Руську Землю?"

**) Хоч фактична нерівність між поодинокими верствами, а зокрема нерівність економічна, в дійсності істнувала (заможний боярин і хлібороб-смерд, або "ролейний закуп" — наймит і т. д.).

дезорганізацію, порушувало спокій в державі. Але опріч цих зовнішніх причин, що підривали значіння Київа, дуже спричинилася його підупадова і та боротьба за київський стіл, яку провадили проміж себе представники ріжних ліній князівського дому. В Землі Київській, як відомо, управа зосередилася врешті-решт головним чином в руках старшої лінії Мономаховичів, але на київський стіл претендували і князі молодшої її лінії, також і князі чернигівські. Це все причинилося до загострення міжкнязівських стосунків та поширення міжкнязівських "котор" і усобиць.

Ці усобиці українських князів, як відомо, використали князі московського Ростово-Суздального князівства, яке якраз в той час (друга половина ХІІ-го століття) набрало визначного політичного значіння і визначної сили. Суздальські князі*) завше зазирали на Київ, з іменем котрого було звязано стільки славних історичних спогадів, вони ввесь час стреміли до заволодіння ним, щоби скорити своїй владі цей стародавній український центр. Усобиці українських князів їм були на руку. В 1169 році Суздальський князь Андрій (Боголюбський) — син князя Юрія Довгорукого, вмішався в сперечання українських князів, щоби знищити старовинний український центр Київ, і з великим військом напав на город. "Суздальці — пише професор Грушевський — кілька день грабували місто, церкви, монастирі, не жалуючи нічого: забірали з церков ікони, книги, ризи, дзвони навіть здіймали, везли до себе в північні краї, людей убивали і забірали в неволю."**) Описуючи цю нечувану, жорстоку навіть на ті часи розправу з Київом, яку заподіяли Москалі, літописець кінчає своє оповідання такими словами: "И бысть в Кіевъ на всіх человіцех стенаніе и тута и скорбь неутішимая и слезы непрестанныя" (Ип. 100). В 1203 Київ був знову пограбований. Після цього зруйнування Суздальцями, Київ — на погляд Грушевського, — упадає вже зовсім, упадає вже так "що пізнійший татарський погром не багато доправив до тих домашніх погромів".***)

В 1240 Київ зруйновано Татарами, і з цього часу, яко політичний центр, він остаточно упадає; осередком політичного і

*) Князі ці були з молодшої лінії Мономаховичів.

**) М. Грушевський: "Іл. Історія України", 110 сторінка.

***) Там-само.

державного життя України з того часу майже на ціле століття (від половини ХІІІ-го до половини ХIV-го століття) робиться Земля Галицька.

Галицько-Володимирська держава.

Серед українських земель досить своєрідним життям визначилася Земля Галицька, яка відокремилася вже в кінці ХІ-го віку. Серед місцевого населення в Галичині здавна визначилася своїми впливами верства боярська. Більша, ніж центральних українських земель забезпеченність Галичини, дякуючи її географічному положенню, від роздухів, звязаних з наступами кочових східних народів, сприяла економічному зросту власне верстви боярської, і бояре галицькі здавна зосереджують у своїх руках в Галичині впливи на політичне життя, спираючись на свою заможність. Вже в час правління нащадків Володаря — в час так зв. Ростиславичів, — боярство в Галичині, як політична і економічна сила, визначується своїми впливами. Разом з тим галицьке боярство здавна підпадає під впливи аристократичної Польщі й Угорщини, потроху й помалу проймаючись своєрідним шляхецько-аристо-кратичним духом, яким здавна визначувалося панство польське. Помалу старовинне вічеве життя в Галичині підупадає, і майже вся влада зосереджується в руках боярської думи, яка стремить до відсунення на другий плян самого князя. В ХІІ-ому віці князів в Галичині закликувало на стіл уже не віче, а боярська дума, і бояре, як висловлюється про них професор Грушевський, — "як ляльками перекидаються князями, шукаючи кандидатів більш здатних до запровадження своїх політичних плянів". Майже на правах князів вони керують цілими волостями, роздаючи землі своїм підручним. "До того, — пише професор Грушевський про галицьке боярство — бояре самі по собі набули великі засоби; через малолюдність княжого роду всі поважнійші посади, які по инших землях звичайно віддавано князям, займали в Галичині бояре (так вони мали в

держанню значні міста, як Перемишль, Звенигород). Боярство галицьке було переважно не перехоже, а осіле, займаючи ріжні уряди; часом за кілька поколінь, воно придбало значні маєтности, мало власні свої дружини, а через богацтво, як і через держання урядів, мало по місцевостях значний вплив на людяність".*) Ту-ж саму боярську силу і впливи боярських верств в Галичині констатують і инші українські історики. "В Галицькій Землі — пише професор Костомаров, народня сила і значіння зосередилися в руках бояр — осіб, що силою обставин виступали із маси і опанували справи в краю. Тут уже проривалися основи того панства, яке під польською владою охопило країну і, противопоставивши себе масі народа, зрушило нарешті її в лиці козаків".**)

Яку визначну силу складали собою бояре в Галичині, свідчить яскраво хоч-би відомий історичний факт, що трапився в 1210 році, коли боярин Володислав сів у Галичині на князівський стіл. Це "вокняження" боярина, особи не князівського роду — йшло безумовно вступереч усім старовинним традиціям, згідно з котрими займати князівський стіл мала право тільки особа князівського роду. З другого боку з початку ХІІІ-го століття стався в Галичині в історії галицького боярства факт жорстокої розправи бояр з князями Ігоревичами (із Чернигівської лінії); галицьке боярство, роздра-товане енергійною боротьбою з боярським свавіллям цих князів, яких воно само закликало до Землі Галицької, за допомогою Угрів, захопило декілька князів і повісило. Взагалі для усунення тих або инших незручних їм князів — бояре, галицькі не спинялися перед дворцовими переворотами. Історик український О. Єфіменкова, спиняючись на боярській олігархії в Галичині каже, що подібної олігархії, подібного панування боярських верств, ми не знаходимо ні в одній із земель руських. "Впливи народа — пише О. Єфіменкова, що виявлювалися у вічу, відсуваються на задній плян і потім зовсім щезають за боярською олігархією."***)

**) Грушевський (Сергієнко): "Громадський рух на Україні-Руси ХІІІ-го віку", — 6 ст.

**) Костомаров: Моногр. Том. І. 69 (курсив наш).

***) А. Я. Єфименко: "Ист. укр. народа", 69.

Ці боярські впливи, на погляд Єфіменкової, ясно відзна-чилися вже в час знаменитого галицького князя Ярослава Осьмомисла, що по свідченню літописця, "підпирав своїми полками угорські гори і заступав путь королю". Але не дивлячись на цю страшну олігархію боярства, галицько-український народ знайшов в собі стільки сили, щоби заховати не тільки політичну незалежність своєї землі, але після наступу Монголів і зруйнування Київа ще ціле століття тримати в своїх руках живу ідею української державности. Безумовно, значно допомогла Землі Галицькій в поширенню її державних впливів злука з Володимирським князівством в одну своєрідну федеративну Галицько-Володимирську, або Галицько-Волинську державу*) — подія, яка сталася в самому кінці ХІІ-го століття (1198—1199). Знаменитий князь Роман Мстиславич Волинський повів енергійну боротьбу з боярським свавіллям; князь Данило Романович, король галицький,**) продовжував цю боротьбу, але навіть і в час Данила боярство галицьке вживало всіх заходів, щоби затримати свої впливи і свої позиції. "Бояре галицькі — каже літопис — Данила князем собі назвали, а самі всю землю держали". Одночасно князь Данило вів енергійну боротьбу з так званими "людьми татарськими". Вони складали з себе в той час (в половині ХІІІ-го віку) цілу низку автономних громад, що, очевидно, добровільно втяглися під панування Татар, аби позбавитися боярського панування. Татарські люде займали досить велику територію на Волині, по горішньому Бугу; горішній Случі і Тетерові і — як гадає професор Грушевський — автономні громади людей татарських причинилися головним чином до того, що Данилові не вдалося скласти з України-Руси одну дужу сконцентровану державу і з усіма її силами поставити опір Татарам".***)

Але, підкреслюємо ще раз, не дивлячись на цю олігархію боярських верств, Галицько-Володимирська Держава ціле століття після занепаду Київа продовжувала в тяжких зовнішніх обставинах (татарська гегемонія) тримати прапор української державности.

*) При нащадках Романа сталося остаточне обєднання Волині з Галичиною в одну державу.

**) Від папи римського князь Данило Галицький, як відомо, одержав королівську корону в році 1253.

***) Див.: проф. М. Грушевський (Сергієнко). Там-же 27 ст.

Відрізана від південно-східних земель Татарами, Галицько-Володимирська Держава поширює свою територію на північ і почасти на захід; в склад її увіходять не тільки старовинні галицькі землі, але і Земля Ятвяжська, Берестейська; король Данило тимчасово поширює свою владу і на Київ,*) князь Лев Данилович змагався навіть приєднати до Галицької Держави Краків. Замісць старовинно-галицьких центрів Перемишля, Звенигорода, Теребовлі, Галича, (від котрого власне пішла сама назва "Земля Галицька"), центрами політичного і національного життя робиться Львів**) при сині Данила князі Льві і Володимир Волинський, де правив при Данилі його брат Василько.

Таким чином в цей період, з половини ХІІІ-го віку, не дивлячись на опозицію татарських людей, явно помічається тенденція до поширення державних впливів Землі Галицької і до утворення із самостійних земель єдиного національного політичного тіла. Загрожені зо всіх боків ворогами, українські землі, після занепаду Київа, явно відчували потребу створення якогось нового осередку національного і політичного життя і до консолідації розпорошених національних сил. За такий осередок вважалася деякий час Галичина, територія старовинногалицька, що не вчувала так болюче тих страшних ударів, які були нанесені східним українським волостям наступом Татар. Поширюючи свою територію, Галицько-Володимирська Держава, дякуючи невпинній енергії таких талановитих князів своїх, як Роман Мстиславич, Данило Романович, Лев Данилович, — заводить широкі зносини з західними державами, веде торговельні стосунки з Німцями, Чехами і т. д.; князі галицькі в офіційних актах величають себе "князями всієї Руси",) ("rex Russiae", dux Russiae", і т. д.) чим, як підкреслює професор Грушевський, зазначують свою національну свідомість.

Але, очевидно, чогось бракувало для дальшого розвитку галицької державности. Ми вже вище зазначили тенденцію і змагання галицького боярства до зосередження у своїх руках впливів

*) В 1240 р. підчас наступу Батия на Україну і облоги татарами Київа в останньому сиджів, як відомо, намісник князя Данила — тисяцький Дмитро.

**) Львів, як гадають, збудований 1241 князем Данилом Романовичем Галицьким і одержав свою назву в честь сина Данила Р-ча, князя Льва Даниловича. Впрочім точно встановити дату заснування міста Львова — не можливо; в усякому разі в 1255 р. Львів уже істнував.

на політичне життя. Ці тенденції, зокрема під впливами аристо-кратичної Польщі, визначилися також і на Волині, серед її місцевого боярства. Сумніву не може бути в тому, що ці аристократичні тенденції галицького боярства, боротьба бояр за владу, їх інтриги, сперечання, нехтування громадськими інтересами, тенденції до використання своїх впливів у своїх особистих інтересах і спричинилися головним чином до занепаду в половині XIV ст. Галицько-Володимирської Держави. Утворення на Волині, очевидно, й далі на схід в сумежних з татарами територіях автономних громад "людей татарських", що, можливо, цілком свідомо потягли до татар, аби не вчувати панування боярства, безумовно, й треба вважати, як реакцію народніх мас проти поширення боярської гегемонії та особистих прав бояр за рахунок прав народа.*) Очевидно, занадто дорогі і занадто істотні були для народа нашого старовинно-демократичні принціпи стародавньої України-Руси, на котрих базувалось усе колишнє українське життя. Хоч як талановиті були князі галицькі, нащадки Романа Мсти-славича, але їх зусилля створити міцну (сконцентровану) державу українську обернулося врешті-решт в ніщо. З половини ХІІІ в., з занепадом Київа, як політичного центру, народ почав вчувати все сильніші і сильніші нездорові тхнення боярських кол, і хоч ще ціле століття українська держава заховувала свою незалежність, але занепад її був неминучий. Безумовно, що до занепаду галицько-української державности в половині ХIV-го століття значно причинилися, опріч внутрішніх, чисто зовнішні причини, — і той громадський рух, що визначився на Україні в ХІІІ віці в виді автономних громад "людей татарських", не треба перебільшувати, а зокрема ідеалізувати. Історик права повинен лише сконстатувати цей рух, як своєрідну прояву народнього самоозначення, як рух, на якому досить виразно визначилися правна ідеольогія української народньо-селянської маси, що не вбачала ніколи в державі самоціль, що розуміла державу, як організацію, яка повинна забезпечувати цілому населенню комплекс принаймні найелєментарнійших прав.

*) Про "людей, що сиділи за Татари", про т. зв. "болоховські городи" в українській науковій літературі єсть спеціяльна дуже цікава розвідка проф. М. Грушевського (Сергієнко).

Татари на тих територіях, де поширився цей рух, не втручувалися в автономії громад, збіраючи тільки з населення данину, і народ і без бояр змагався організувати своє життя і затримати старовинно-громадські форми свого побуту. Але, як ми зазначили, не тільки внутрішні причини підточили галицько-українську державність, — були причини і зовнішні: Польща, Угорщина і Литва давно вже зазирали на плодючі українські землі і чекали лише догідного випадку, щоб використати в своїх інтересах внутрішні тертя. Такий випадок лучився в половині XIV-го століття після смерти галицького князя Юрія ІІ-го, який в 1340 році був отроєний боярами. Польща, використовуючи безладдя, втручилася в справи Галичини і врешті-решт Галичина, Холмщина, Белзька Земля в другій половині XIV-го століття, а західнє Поділля в першій половині XV-го століття підпали під безпосередню окупацію Польщі. Центральні українські землі (Київщина, Волинь і Східнє Поділля, а також частина Землі Чернигівської) увійшли в склад Литовської Держави.

З цього моменту в історії українського права починається новий період, який ми звемо добою литовсько-польською.

Роля і значіння православної церкви та її правне становище на Україні в княжу добу.

Наш очерк не був-би вповні закінченим, коли-б ми хоча-би в стислій формі не спинилися ще раз на тому, що вже сказано вище — на ролі і значінню церкви в старовинній Україні-Руси. Той факт, що христіянська віра була принята нагими правітцями з Візантії, сприяв, як це ми зазначили в свій час, поширенню в нас впливів візантійського, зокремаж права церковного.

Цілком природно, що духовенство, правуючись на підставі норм грецького церковного права, не могло не заняти одразу визначного місця серед тогочасних активних чинників на малорозвиненій в порівнанню з Візантією України-Руси. Духовен-

ство не обмежилося виключно церковною діяльністю; як кваліфікована (по освіті) верства — воно одразу заняло визначне місце взагалі в тогочасному суспільстві, впливаючи і на державне життя. Єпископи, як вищі представники церковної влади, як живі виразники християнської моралі, одразу завязують близкі, безпосередні, стосунки з князями. Далеко уступаючи по своїй освіті єпископам, вихованим на культурі візантійській, свідомим не тільки в праві церковному, але й горожанському, князі підпадають значно під вплив єпископів, радяться з ними по важливих, не тільки церковних питаннях, але й загально-державних; князі запрошують митрополита й єпископів, як також і бояр, на свої наради, на свою думу. Київські митрополіти зі свого боку не уникають таких нарад з князями; будучи залежними, як ієрархи, лише, від Констан-тинопольського патріярха, вони мають можність розмовляти з князями не тільки як духовні батьки зі своїми дітьми, але і як представники незалежної від князя влади і князі, зважаючи на високий єпископський сан, не могли не рахуватися з їх порадами. Митрополит і єпископи вмішувалися часто в князівські спори, в князівські "котори", виступали в ролі третейських суддів між князями в їх спорах або в спорах, між князями і народом, користуючись впливом свого авторитету, як представники такої високої інституції, як церква. В своїх порадах князям вони, безумовно, відбивали ту офіційно-церковну візантійську ідеольогію, виразниками якої заявлялися, а через це і ширили на Україні впливи права візантійського. Безумовно, що ці впливи мали не тільки позитивний бік, але й почасти негативний, бо право візантійське, в його закінченому вигляді, в усіх тих збірниках законів, як Екльога, Прохирон і другі, які були в щоденному вжитку духовенства, в досить частих випадках знаходилися в повній колізії з правною ідеологією народа українського. В свій час, коли ми будемо викладати історію права цивільного і карного, ми спинимось спеціяльно на тих поодиноких положеннях, на котрих ясно відзначилися впливи візантійські — як позитивні, так і негативні. Тут вважаємо не зайвим підкреслити ту, напр., зокрема гостру колізію, яка виникла між правною ідеологією народа нашого і

ідеологією візантійською в справі, що торкалася реорганізації нашої системи карної — заміни "устроенія отня і дідня" нормами права візантійського. Безумовно, напр., що система жорстоких кар, (як кара смертна, кара на тілі), заводилася в нас під визначним і безпосереднім візантійським впливом. Україна-Русь, як відомо, не знала зовсім ранійш смертної кари; у нас були — помста і викуп. По гіркій іронії долі з приняттям віри христіянської вже при Володимирі Святому (в перший раз) у нас була заведена смертна кара. Її заведенню ми були зобовязані грецьким єпископам, їх "порадам" кн. Володимиру. "Се умножишася розбойниці — кажуть Володимиру єпископи — почто не казниши їх". Він же рече: "Боюся гріха". — "Ти поставлен еси од Бога — відповідають єпископи — на казнь злим: "достоін ти казнити розбійників". Але Володимир, видно, не витримав цього іспиту і незабаром вернувся "ко устроенію отню і дідню", себ-то до системи "вір", яка істнувала ранійше. При Ярославі була знову заведена смертна кара для "раба, що вдарив свобідного мужа" (очевидно, як гадає професор Сергєєвич, ця кара накладалася по присуду суда*) (Сини Ярослава скасували її знову.**) В договорах 911 і 945 з греками мається артикул, на підставі якого убивців карали на смерть; про цей артикул ми згадували, коли спинилися на договорах Русинів з греками. Цілком справедливо замічає з приводу цього артикулу цей-же вчений (Сергєєвич), що про викуп в данім разі нічого не говорилося не через те, що він не був відомий на Руси в Х віці, а через те, що вбивця по грецьких (візантійських) законах не міг викупитись; убивцю в Греції карали смертю, а через це і той артикул заховує в собі норми не руського, а візантійського (власне римського) права. Таким чином вже до приняття христіянства із Візантії грецькей римське право проникало на Україну-Русь, впливаючи на зміну системи кар. Ясно, що з прийняттям христіянської віри з Візантії, ці впливи права грецького значно поширились. Очевидно, що і така сувора кара, як віддача злочинця "на поток і розграбленіе", зявилась на Україні під впливом Візантії. Ми не будемо дальше спинятись тут на всіх цих поодиноких впливах Візантії на наше право. Привчаючи розум наших правітців

*) Р. Юр. Др., І., 109.

**) Кар. сп., 76.

до юридичного думання, грецьке право, дякуючи здебільшого церковний практиці, вжитку того права в ріжних церковних інституціях і безпосереднім впливам духовенства на державну владу, було занесено не тільки в церковні устави князів, але і в Руську Правду.

Виходить от-же, що духовенство зявлялося в той час на Україні визначним чинником в суспільному життю, впливаючи безпосередньо на зміну не тільки по одиноких правних положень, але і на відміну цілих поодиноких інститутів. Впливи ці були почасти безумовно високо-позитивні: так, напр., духовенство вплинуло значно на відміну таких інститутів, як многоженство (правда, на Україні і в поганську добу інституті малорозвиненому), кровавої помсти, судового поля, на полекшення становища рабів і т. д. Але візантійські ідеї про так зв. спадкового монарха, (про що ми вже згадали ранійш), на Україні успіху не мали, хоч церква, а власне духовенство, (очевидно, грецьке), змагалися поширювати і в нас ці думки; епископи, напр., даючи пораду Володимиру Святому завести для розбійників смертну кару, казали: "Ти поставлен еси од Бога на казнь злим." Очевидно, ідеєю народовластя дійсно були глибоко переняті в той час всі верстви української людности, коли монархічна ідея успіху не мала. Ця остання ідея, як ми відзначили в свій час, набрала надзвичайного розвитку лише потім в Московщині,*) а не на Україні, для котрої ця ідея завше була далекою і чужою.

Як же правувалася в той час на Україні церква?

Будучи незалежною від влади державної, від князя і його органів, і підлягаючи тільки патріархові константинопольському, українська церква фактично була самостійною, що користувалася в питаннях свого внутрішнього життя повною самоуправою. Коли залежність від Візантії просвічувалася, — то лише в одному: в

*) "По старих славянських поняттях — пише Костомаров — князі були виборні правителі, що залежали віж народньої волі, а учення, яке було принесене із Візантії, стало придавати їм значіння візантійських государів"... "З благословення церкви — пише той-же історик — в особі митрополитів утвердилася Москва; з благословення церкви Іоан ІІІ знищив новгородську свободу." В "Кормчих" книгах, що походили із Візантії, наші правітці ще в Х і ХІ віці читали, що "народи, котрі не мають властелина, а управляються самі собою — варвари!" (див. Костомарова: Собр. Соч. Истор. мон. и изслід., т. І, ІІ и ІІІ, 1903. СПБ., 29 стор.)

іменуванню митрополита київського патріярхом констан-тинопольським. "Патріярх іменував митрополита — пише, напр., про становище нашої церкви в той час О. Ефименко, який висвячував єпископів, в чому едино і виявлялася ця підлеглість; в усьому иншому, за винятком питань права канонічного, руська церква все-таки користувалася повною автономіею."*) Але і в даному разі просвічувалася тенденція до набуття права вибору митрополита київського і заховання цього права за собором єпископів; відомі, напр., два випадки, коли митрополити київські були не іменовані патріярхом константинопольським, а обрані на соборі "руських епископів" при участи князя. Влада митрополита київського, митрополита "всея Руси", ширилася по-за етнографічно-українські межі. Владі його в церковному відношенню були підлеглі і єпископи Великого Новгорода, навіть тоді, коли єпископи новгородські стали не іменуватись із Київа, а обіратись**) на вічах Великого Новгорода, що набуло там характеру звичайности, — як гадають деякі вчені — вже в ХІІІ віці.***) Взагалі влада вищого православного духовенства була по обєму своєму і обсягу незвичайно широка; деякі вчені, як напр., проф. барок Корф висловили навіть думку про фактичне головування "Візантиї над князем, церкви над державою". Духовенство православне — писав проф. Корф, дякуючи тим величезним просторам, які географічно відділювали його від начальства, голови церкви, користувалося майже повною незалежністю, яка не могла не збільшуватися, дякуючи його культурній перевазі над славянським суспільством".†) Але будучи незалежним у справах церковного управління від державної влади, духовенство українське ні в цей час, ні пізнійше — ніколи не виявляло тенденції до захоплення і зосередження в своїх руках політичної влади в державі, до утворення своєї гегемонії: для таких тенденцій на Україні-Руси з її демократичним устроєм, з її вічами, визначним розвитком громадського життя, так само, як і для

*) О. Ефименко: Исторія украинскаго народа.

**) В Новгороді "обрання владик залежало від віча; на цьому вічі брали участь не тільки духовні, але і всі міряне". (Костомаров: VII—VIII т., 320).

***) Бар. Корф: "Исторія русской государственности, 238—239.

†) Там-само, 161.

поширення і поглиблення ідеї про спадкового монарха, безумовно не було належного грунту. З приводу цього цікаво пригадати, що в самодержавній Московщині вже в XVII століттю був навіть цілий період коли одночасно було два "великих государя": царь Олексій Михайлович і патріярх Никон*) при чому останній у відсутности першого заступав царя, керуючи цілою державою, як справжній самодержавець. Цей недопустимий в монархічній державі порядок тягнувся доти, поки перший "великий государь" (Олексій Михайлович) не заявив рішуче другому "великому государю" (патріярхові Никонові) "щоби він більше не писався і не звався великим государем". Із історії ми знаємо, що від царювання при живому царі "великий государь" Никон уступив не без протесту і боротьби, чим спричинився до немалої "смути" в державі московській. Очевидно, що в такій задушливій атмосфері, яка панувала в Московщині, в країні, де ціла маса населення, в тім числі і бояре, вважалися за царських холопів, був цілком сприятливий грунт для розвитку нездорових теократичних тенденцій**) з фактичним переверненням "князів церкви "в князів держави". З другого боку в московському церковному життю і зокрема в пізнійший-вже імператорський період держави Російської ясно визначувалися такі факти, які свідчили про зведення церкви до підлеглого державі службового її органу. "В історії Московщини — пише Костомаров — ми бачимо наодноразову приклади, як первопрестольники церкви попускали світським монархам і освящали їх діла, навіть цілком противні уставам церкви." (Костомаров, т. І, 51 ст.) Таких явищ наша Україна не знала, хоч церква і користувалася у нас широкою автономією. Гадаємо, що власне ця визованість духовенства на принціпах автономії (при всіх негативних рисах нашого духовенства, яких теж було чимало,) врятувало нашу церкву від подібних явищ.

*) Перед історією з царюванням патріярха Никона при живому царі був у державі Московській, як відомо, цілий період царювання патріярха Филарета (Никитича) одночасно і разом з сином патріярха — царем Михаїлом Федоровичем. Ті, хто жив у той час в Московщині, звали цього патріярха остільки властолюбивим, "яко и самому царю боятися его"... (Див. М. Дьяконова: "Очерки общественного и государственнаго строя древней Руси", СПБ. 1912.)

**) Теорія "двох мечів" в невдалій московській редакції.

Принціпами своєї автономії наша церква дорожила і довго боролася потім за свою незалежність. Перший тяжкий удар автономії нашої церкви був нанесений тією-ж Москвою, так само як і перший тяжкий удар по політичному організму нашої старої Київської Держави (похід на Київ кн. Суздальського Андрія 1169 р.) Коли після татарських наступів і руйнування Київа київський митрополит Максим в кінці ХІІІ-го століття (1299) переніс митрополичу катедру до Володимира на Клязьмі — Москва розпочала енергійно руйнувати автономію української церкви. Московський великий князь Калита Іван в 1326 році примушує митрополита Петра перенести митрополичу катедру з Володимира на Клязьмі до Москви. Великі князі московські починають втручатись в церковні справи, обмежують її компетенцію, "прибіраючи до рук окремі области церковного управління". (Корф) Зважаючи на те, що перенісши катедру до Московщини з огляду на тяжкі політичні події на Україні, київські митрополити продов-жували користуватись, як і ранійш, титулом митрополита всієї Руси (власне, як титулом митрополита київського, руського, себ то українського), московські князі використовують це перенесення катедри руських митрополитів до Московщини в цілях політичних. До цього часу вони не титулувалися великими князями "руськими"; — вони титулувалися великими князями володимирськими, московськими, суздальськими, нижегородськими і т. п. От-же від часів Івана Калити, "собирателя Руси", "щоб не здаватись нижче митрополита, великі князі московські починають теж засвоювати собі титул великого князя всієї Руси."*) Професор Сергєєвич називає цей титул вел. князів московських "ідейним титулом", ми гадаємо з повним правом, можемо назвати цей титул (великий князь московський і всієї Руси) політично-тенденційним бо в той час, як церковна влада митрополита київського здавна ширилася на всі князівства, майже вся стара історична Русь в той час була поза межами держави московської. Ми не будемо вже спинятись на повній відсутности у великих князів московських будь-якої історичної традиції для такого величання, тим більш, що осередком

*) Див. Сергєєвич: Р. Юр. Др., ІІ т.

політичного життя України-Руси була в той час Галичина, князі якої продовжували політичну традицію Київської Держави, титулучись "князями Руси". Очевидно, для того, щоби усунути саму можливість бідь-яких політичних впливів Москви на церковні справи України Галицької через митрополита "руського", що сидів у Московщині, князі галицькі, в році 1303 з дозволу патріярха констан-тинопольського навіть утворюють для Галичини осібну митро-полію: Наддніпрянська-ж Україна лишилась при старій митрополії. От-же централістична політика великих князів московських значно причинилась до розділу старої руської митрополії на дві, а це в свою чергу вело до ослаблення, кажучи словами професора Грушевського, ще одного із звязків, які зєднували до того часу західну і східну Україну. Але східна Україна, що в більшости своїх земель в другій половині XIV-го віку увійшла в склад великого князівства Литовського, ввесь час бажала відокремлення себе в церковному відношенні від Москви, яка в політичних цілях використовувала пробування митрополита "руського" на Московщині. Ці змагання врешти-решт увінчались успіхом: 1458 року литовська Русь в церковному відношенню відокремлюється від Москви з заведенням в литовсько-українській державі окремої від Москви митрополії. Але і перед тим, ще при Витовті, церква українська відділилася на деякий час в ієрархичному відношенню від московської: в 1416 р., як відомо, на Руси Литовській було обрано незалежного від Москви митрополита "Київського і всієї Руси" — Григорія Цамблака. Характерно, що в цьому обранню незалежного від Москви митрополита (для українських і білоруських єпархій), яке одбулося в Новгороді литовському, брали участь крім єпископів "руських", також всі литовські і "руські" князі, заможні бояре, архимандрити, ігумени і священники; характерно також, що, обіраючи митрополита всієї Руси, єпископи українські і білоруські згадували старі традиції (часи князя Ізяслава Київського,*) також практику, якої держалися в Болгарії і Сербії), "де само духовенство становило собі зверхників духовних". (Skarbiec diplomatуw, t. II. 44—45). На думку проф. Владимирського-Буданова, вже з цього моменту обрання на

*) При Ізяславі за його згодою собором руських єпископів було обрано на митрополита Климента, який не був затверджений на своїй катедрі патріархом.

<<Попередня  |  Змiст  |  Далi >>