митрополита Григорія Цамблака, — "західньо-руська" церква вже остаточно відділилася від східної (московської) (Див. "Обзор", 160 ст.)

В церковно-адміністративному відношенню князівство київське поділялось, (крім самої митрополії), на епархії білгородську та юрівську; кожна окрема поодинока волость мала також свою епархію з залежними від київського митрополита єпископами. От-же були такі епархії: чернигівська, переяславська, володимиро-волинська, тмутороканська, а в Галицькому князівстві галицька, перемиська, угрівська. В період литовсько-польський Україна в церковно-адміністраційному відношенню "заховала в головних рисах старий поділ удільного періоду, що був звязаний з поділом областним."*) В литовськог-українській державі після відновлення православної митрополії (незалежної від Москви) митрополит руський пробував уже або у Вильні (столиці держави), або в місті Новогрудку.

Єпископи на Україні-Руси обіралися; в обранню брали участь самі-ж єпископи і головне — митрополит;**) брав участь в обранню єпископа иноді і князь. Кожна місцева громада, як автономна одиниця, обірала здібних до виконування обовязків священника людей; в основу взаємовідносин між громадою і священником покладався договір. Але разом з тим найбільш заможні бояре виставляли також кандидатів на священника в своїх маєтках із своїх-же письменних холопів, бо в той час серед боярства був взагалі поширений звичай мати свої "домові" церкви. Виборчий принціп при заміщенню церковних посад ввесь час живе на Україні.***) В добу козацьку митрополита київського обірали; його

*) О. Єфіменко: "Ист. укр. народа"; 140.

**) Впрочім в науковій літературі висловлюються також погляди, що епископи довший час іменувалися київським митрополитом. Перші єпископи греки іменувалися із Візантії.

**) В добу литовську найвищі представники церковної влади на Україні обіралися. "Факти пізнійшої історії — пише проф. Малиновський — вказують на участь "князів, панів і бояр" разом з собором духовенства в обранню вищих духовних осіб". Спиняючись на низці фактів обрання в XV i XVI в. вищих духовних осіб в державі Литов. — Українській, проф. Малиновський між иншим замічає: "Всі ці випадки мали місце в XV i XVI вв., але вони вказують, на нашу думку, на порядки, що панували в більш ранню епоху". ("рада В. Кн. Литовського", 112, 115 стор.). Зі свого боку В. Ейнгорн, торкаючись питання про обрання єпископів на Україні, між иншим замічає, що "в православних єпархіях, підлеглих великому князю Литовському і королеві Польському, обрання єпископів стало одбуватися не так, як в Москві, не собором ієрархів по зізволенню великого князя, а самим королем

обірало в той час усе православне населення країни. Тільки після того, як після Богдана Хмельницького митрополит київський став підлягати московському патріярхові (1685), виборчий принціп при заміщенню українських владик, послідовно ламався Москвою — провідною політичною думкою котрої було знищення українських вольностей і перевернення України в московську провінцію.

Будучи незалежною від князівської влади, українська церква широко розвинула організацію церковних судів, про що ми вже в свій час зазначили. До того, що вже сказано про церковні суди княжої доби, додамо лише, що, опріч "церковних людей", судам цим були підлеглі і звичайні громадяне по цілих категоріях справ; а саме, церковні суди розглядали, крім вчинків проти релігії, як єретицтво (вживання поганських звичаїв), вчинки проти моралі (крово-змішення, мордування дітей батьками і т. д.). До компетенції-ж суду церковного належали справи про заключення шлюбів з порушенням правил і вимог церкви, про розвід, а також і справи цивільні, що торкалися вже маєткових стосунків чоловіка і жінки, також справи про спадщину і т. д.

Хоч українська церква в княжу добу була незалежна від княжої влади, але князі, зявившись на Україні у відомій мірі піонерами христіянства (княгиня Ольга, Святий Володимир), вважали за свій обовязок матеріяльно підтримувати церкву і її організації. Ми знаємо, що Володимир Святий призначив на користь церкви Св. Богородиці так звану десятину, потроху ці десятини перетворювалися в податок на користь церкви. Опріч того, з судових справ, які розглядалися в церковних судах, єпископи одержували відповідні пошлини; зважаючи-ж на те, що догляд за мірами і вагою був спочатку доручений духовенству — останнє брало на свою користь відповідні спеціяльні пошлини (мито) з мір і ваги; за дозвіл шлюбу з громадян стягувалося так зв. вінечні пошлини. Нарешті духовенство мало прибуток за виконання ріжних церковних треб. З протягом часу у церков і монастирів зявляється вже нерухоме майно

при участи князів, бояр, священників і всієї православної людности тої єпархії, для котрої обірався єпископ." (Див. Виталія Ейнгорна: "О сношеніях малор. духовенства с моковским правителсьтвом в царствованіе Алексія Михайловича. Чт. в И. О. Ист. и Др. Рос. , 1893, кн. 2; 12 стор.).

(земельна власність). Як гадають вчені,*) появу в монастирів земельної власности треба віднести до ХІ-го віку, хоч і в науковій литературі висловлюються погляди, згідно котрих церковна земельна власність зявилася ніби вже при Володимирі Святому. У всякому разі в ХІІ віці церкви і монастирі вже володіють земельною власністю. Коли ми будемо торкатись по суті права на річи на Україні, ми спеціяльно спинимось також на способах набуття церковними інституціями прав на земельну власність, а зараз лише зауважимо, що право на земельну власність на тогочасній Україні-Руси набувалось церквами і монастирями ріжними способами, серед яких так звана займанщина пустовшин, зокрема спочатку, певно, відогравала визначну ролю. Але крім безпосередньої окупації пустовшин, зустрічаються здавна договори купівлі—продажу.**) Взагалі спочатку всі ці способи мали — по виразу проф. бар. Корфа — "приватно-правний, а не публичний характер".***) Незабаром дуже визначного розвитку, як спосіб набуття права земельної власности, досягли княжі "данини", на підставі котрих церквам і монастирям віддавалося у власність земельні угоддя. Разом з наданням церквам і монастирям прав на земельні угоддя, їм надавалися князями також публічно-правні привілеї: право управління і суду над місцевим населенням, право на стягнення визначених податків, разом зі звільненням самого духовенства від ріжних повинностей, заборонялось князівським урядовцям стягати в церковних маєтностях з населення корми і т. д.†) "Так уже в ХІІ віці, пише профес. бар. Корф, ми зустрічаємо церковні вотчини, себ-то маєтки, відрізні від простих земельних володінь тим, що в їх межах церква користувалася над місцевим населенням вотчинними правами, правом суду і управління, за винятком, як в боярських вотчинах, дії державної влади.††) Характерно, що в другій половині

*) Див про цю річу Милютина: "О недижимых имуществах духовенства в Россіи", також Голубинського "Ист. русской церкви", том І.

**) Див. М. Горчакова: "О земельних владініях всерос. митрополитов, патріархов і Свят. Синода."

***) Проф. бар. Корф: Исторія рус. государственности.

†) Привілеї ці в більшости надавалися церквам і монастирям на принціпі індивідуальному, через це не всі церкви і монастирі користувалися цими вільготами в рівній мірі.

††) Бар. Корф: теж.

окупацією і т. д. набували собі здавна нерухоме майно, володіючи земельними угоддями. Московське правительство Катерини ІІ-ої в 1786 році, як відомо, відобрало від українських монастирів їх маєтки, цілу низку монастирів зачинило; секуляризація провадилася, як і перед тим в Московщині, (маніфест цариці Катерини від 25 лютого 1764 р.) ніби з метою "обратить дар Божій на богоугодныя діла." Разом з тим на українські монастирі були поширені і приписи, яким уже підлягали монастирі в Московщині.

В такому приблизно вигляді визначується перед нами становище церкви православної на Україні-Руси в княжу добу. Поширюючи христіянську культуру на широких просторах України і далеко поза її етнографічними межами, церква православна безумовно зявлялася в той час визначним чинником, що зєднував тіснійше поодинокі землі на грунті вищих духовних інтересів; в період відокремлення земель цей чинник безумовно допомагав ослабленню загострення відносин між поодинокими землями, усуваючи почасти між князями поодиноких волостей ріжні тертя. Монгольський наступ, як відомо, не зруйнував нашої церкви. Татари ставилися до нашої віри взагалі толерантно, навіть звільняли духовенство, церковні інститути та їх маєтки від ріжних податків. В 1315 році хан Золотої Орди Узбек видав на імя митрополита Київського і всея Руси ярлик, в якому забезпечував за духовенством, церквами і монастирями їх маєткові права, піддаючи під безпосередній уряд і суд митрополита всі церковні справи. (Див. про цей акт у Даниловича: "Skarbice diplomatуw", t. I, N 289.). Але татарський наступ сприяв перенесенню митрополичої катедри до Москви. Остання-ж, як це ми відзначили вище, поспішила використати цю подію в своїх власних централістично-московських інтересах, спричинившись там до остаточного занепаду "матері городів українських" — Київа.

Заключення.

Професор Грушевський, закінчуючи опис українського життя київської та галицької доби, в своїй "Ілюстр. історії України" пише між иншим: "Взагалі національне культурне життя України 11—14 віків представляється дуже інтересно: воно повне життя, руху, енергії, обіцювало багато своїй народности, а навіть і культурному людському життю взагалі. Страшенно жаль, що упадок державного життя не дав йому розвинутися і підрубав його в самім корени."*)

На цьому зауваженню історика нашого народа ми нарешті спинимось. Сумніву не може бути в тому, що залежність розвитку життя національно-культурного від життя державного надзвичайна. Лише при свобідному виявленню всіх своїх творчих сил народ може високо піднести і своє культурне життя; а свобідне виявлення всіх творчих сил народа нашого може забезпечити лише така форма державного ладу, яка відповідає правним думкам, правним традиціям і взагалі правним ідеалам українського народа.

Будемо вірити і сподіватися, що народ наш, який в полумях революції, в упертій боротьбі за своє право відновив у наш час українську державність, знайде для себе врешті-решт ту форму державного правного ладу, яка буде сприяти розвиткові всіх його творчих сил, розвиткові української народньої культури; будемо вірити і сподіватися, що над Україною вже засвітила зоря нового життя, і що незабаром настане той час, коли вільний, незалежний український народ прилучиться, як рівний до рівних, до сімї великих европейських народів.

*) М. Грушевський: "Ілюстр. Історія України", 138.

<<Попередня  |  Змiст  |  Далi >>