Р. ЛАЩЕНКО,

професор Укр. університету в Празі

ЛЕКЦІЇ ПО ІСТОРІЇ

УКРАЇНСЬКОГО

ПРАВА

ЧАСТИНА ДРУГА:

ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКА ДОБА.

Випуск перший:

ПАМЯТНИКИ ПРАВА

ПЕРЕДМОВА

У 1923 році в Празі вийшла з друку перша частина моїх "Лекцій по історії українського права": "КНЯЖА ДОБА" (видання Українського Університету в Празі). По наміченому мною пляну слідуюча (друга) частина моїх "Лекцій" мусіла обіймати добу ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКУ і складатись із двох відділів: 1, історії памятників права і 2, історії державного права. Малось також на увазі зробити вказівки на літературу, яка стосується згаданої доби, в окремому бібліографичному додатку до видання.

"Доба литовсько-польська" готова для друку в цілому, але в цей час автор має можливість видати друком і то зі скороченнями лише історію памятників права цієї доби.

Необхідність у виданні хоча-би самого стислого огляду памятників права доби литовсько-польської, щоби дати студен-там-правникам Українського Університету в Празі можливість ознайомитися з історією памятників права, гостро вчувається, а тому автор і примушений відступити од наміченого пляну що-до видання "Історії українського права доби литовсько-польської" одразу і випускає поки-що лише історію памятників права згаданої доби.

ПРОФ. Р. ЛАЩЕНКО.

Українські землі в складі Великого Князівства Литовського.

Татарський наступ в половині ХІІІ в. Спричинився, як ми і зазначили в свій час, до занепаду Київа, як осередка української державности. З того часу, з половини ХІІІ в., на ціле століття центр політичного життя України переноситься вже у Землю Галицьку. Але коло половини ХІV століття Галицька держава губить вже свою політичну незалежність і незабаром західно-українські землі (Галичина, Земля Белзька, Холмщина, а трохи пізніше і Західне Поділля), підпадають під окупацію Польщі.

Загублення Галицькою державою її політичної незалежності в половині ХІV ст. для цілого комплексу українських земель — і центральних і східних — було подією, яка тягла за собою надзвичано важливі наслідки. Після занепаду Київа, що був в ХІІІ віці спустошений татарами, розпадався тепер вже і на західних теренах України новий центр, новий осередок національного і політичного життя, розпадалася державність, в історію якої були вписані яскраві сторінки про блискучий вік Ярослава Осмомисла, що, по свідченню літопису, "заступив путь королю" і про героїчний період князювання Романа Мстиславовича, Данила Романовича, "короля Галицького" і його сина — енергійного князя Льва Даниловича. Весь схід був загрожений татарами, спустошення котрих ширили трівогу серед населення і на самих далеких західно-українських теренах; захоплення поляками під свою окупацію Галичини одразу вибивало із цілого комплексу українських земель самий видатний для того часу політичний чинник й найміцнішу політичну силу. Після Київа занепадали тепер і Галич і Львів, як осередки національного життя України, і на теренах останньої не залишалося вже центру, який в тогочасних умовах міг би стати незалежним виразником української

політичної і державної думки.

Утворити новий осередок життя національного десь на Волині або в якій з центральних чи східних українських земель, що пробували під татарською гегемонією, очевидно, було не можливо. Отже і не дивно, що всю цю складну сітуацію, яка утворилася в той час, і використала нова зовнішня політична сила. Ця сила і заявилася в молодій державі Литовській.

Литовці — одна із галузей арійської сімї народів — здавна жили між низовим бігом р. Висли і Західної Двини по Німаню і по Балтийському Поморрю, межуючи на південному сході з Кричинами і Дреговичами, і поділялися на цілу низку поодиноких племен: Литва, (Аукстоте), Жмудь (Жомойть), Жемгала, Летгола, Ятвяги, Пруси.

Племена литовські, що обіймали теріторії по сусідству з словянами, очевидно, здавна увійшли у безпосередні стики зі своїми сусідами — племенами білоруськими, (як Кривичі Смоленські), а потім і українськими. Стики ці мали з початку характер військовий, головним чином характер пограничних війн. Вже про князя Володимира літопис розповідає, що він взяв землю Ятвягів (Літ. По Лавр. Сп., ст. 80). Під 1040 р. В літопису мається, напр., цікавий запис про похід князя Ярослава на Литву (Воскр. сп., 185; Skarbiec diplomatow, t. I, N 12). По свідченню літописця, той же князь в 1044 р. знову ходив на Литву і, очевидно, для захисту своїх володінь, недалеко від гряниць литовських заклав город Новгород (Новго-родок) (Воскр. ст. 187; Skarbiec diplomatow, t. I, N 13). В 1203 р., по свідченню новгородківського літопису, ходили походом на Литву князі Ольговичі (Карамзинъ, т. ІІІ, No 110; Skarbiec diplomatow, I, N 52). Галицькі князі Данило і Василько в 1246-1248 р. воювали з литовцями (Skarbiec, I, N 97) і т . д. Зокрема, набирають інтензивного розвитку стики українців і білорусів з литовцями, власне вже в ХІІІ ст. в самому початку цього століття для Литви наступив, по виразу Ол. Ефименко, "час тяжкого іспиту"*); до етнографично литовських теріторій й близилися кордони німецьких рицарів — крестоносців і меченосців. В 1200 р. Засновується місто Рига. В 1230 р. Тевтонські рицарі, яким не було вже чого робить в Палестині, по пропозиції Конрада, Мазовецького князя, прибувши на прибережжя Балтий-

*) А. Ефименко: Исторія украинськаго народа, 81 ст.

ського моря, розпочинають енергійний наступ на литовські території. Під натиском німецьких рицарів литовці, які в той час в своїй масі ще додержувалися поганської віри, поневільно починають посуватись на схід і південь на території словянські. Сміливі і відважні литовці, у котрих вже в ХІІ в., як гадають де-які дослідувачі*) їх давнього побуту, існував дружний устрій, захоплюють з початку під свою владу сусідні ним теріторії на етнографично-білоруських теренах; так, вже в половині ХІІІ ст. Литовці поширюють свою владу на Полоцьку Землю, а далі і на т. зв. Чорну Русь. Але, крім стихійного рушіння на схід і південь, під настиком з заходу німецьких рицарів, в цей самий час (половина ХІІІ в.) вже ясно відзначається на Литві і надзвичайно важливий процес обєднання до цього часу розпорошених поодиноких племен литовських і організації самої держави Литовської. Хоч процес обєднання литовських племен по части розпочався вже в ХІ віку, але лише енергійний литовський князь Миндовг в половині ХІІІ ст. нарешті об'єднує Литву і Жмудь і разом з тим силою зброї корить литовській владі у 1230-1240 роках Гродненську область (т. зв. Чорну Русь) в басейні Німана. До цього моменту — до обєднання Литви і Жмуді — литовські племена, на думку проф. Антоновича,**) власне не складали держави. До цього часу литовці, які додер-жувалися паганської віри, жили по окремих волостях під керуванням своїх місцевих вождів (в середньовічних грамотах ці вожді звуться requli, duces, reges, nobiles). Як встановлювалася влада цих князів — чи вони були спадкові начальники в роді чи виборні особи — не відомо.

Що торкається литовських віч, народних зібрань, то джерела, що стосуються часів давнішніх, про них не згадують. Але в більш пізні часи, згідно літописних свідчень, князі литовські обиралися на вічах; так, напр., літописні джерела свідчать, що на народніх зібраннях були обрані князі Войшнлек, Кейстут і де-які другі (див. Літ. Биховця). Об'єднували литовців лише спогади про племенну їх єдність, а також спільний релігійний культ. Між иншим на Литві здавна користувалася великим впливом корпорація жреців під

*) Див. Н. Дашкевичъ: Литовско-русское государство, условія его возникновенія и причины упадка. Кіев. Унив. Ивз. 1882 г. Мартъ, 61.

**) В. Антоновичъ: Очеркъ исторіи в. Княжества Литовскаго. Вып. І., К. 1878 г., 14 ст.

керуванням жречеської колегії Кривітів і її начальника т. зв. Криве-Кривейта. Лише від часів Миндовга розрізнена литовська маса, що в поодиноких волостях керувалася своїми місцевими вождями (kunigai, rikai, лат. reguli, duces), була об'єднана в одне суцільне політичне тіло. Таким чином власне князь Миндовг і поклав (в половині ХІІІ в.) перший камінь по організації Литовської держави шляхом об'єднання під своєю гегемонією двох найбільш видатних литовських племен — Литви і Жмуді.

Скоривши своїй владі Чорну Русь з городами Новогрудком, Здитовим, Слонимом, Городкою і Волковийском і закріпивши остаточно за Литвою землю Полоцьку — при кінці 50-х років (1258-63) братанич Миндовг Тотивил княжив у Полоцьку (Див. Грушевський: Історія України-Руси, ІV, 12 ст.) — єнергійний князь Миндовг загинув в боротьбі за литовську державність.

Представник нової литовської династії, яку розпочав Витень і яка походила од князів жмудських — Гедимин (1316-1341), основоположник м. Вільни — столиці держави — енергійний продовжувач об'єднувати литовські племена, поширюючи свої акції далеко поза литовські етнографічні межі. Власне при Гедимині литовці починають вже опановувати не лише білоруські етно-графічні території, а і українські. При Гедимині у склад литовської держави увіходять вже не тілько земля Кривичів (значна її частина, земля Полоцька), але і Підляшша (бувша Земля Ятвяжська) і Турово-Пинське князівство (Полісся). Границі Литовської держави при Гедимині йшли по Дніпру до устя Припяти, а потім до північних меж Київщини. Впрочім, на думку Грушевського, впливи В. Кн. Литовського за часи Гедимина поширилися і на тих північних частинах Київщини, які правдоподібно були відірвані вже й перед Гедимином*).

При Ольгерді влада великих князів Литовських поши-рюється вже на Київщину (в 1360-х роках), Волинь, частину Сіверщини і Східне Поділля (Брацлавщину). В своєму русі на південь литовці зустрічаються з татарами. В 1362 р. Ольгерд в бійці на Синіх водах розбиває т. Зв. Подільську Орду і опановує Побужжєм і

*) Див. ib., IV, 18-19 ст.

Подністровям.

Таким чином до складу Литовської держави в кінці XIV віку, цеб-то в той-же самий час, коли Галицька держава губить свою незалежність, прилучаються майже всі центральні українські землі. Приєднання до невеликого відносно литовсько-етнографічної території цілого комплексу білоруських і українських земель надає одразу державі Литовській характер держави українсько-білоруської, і столиця великого князівства Литовського — Вільна, з того часу на протязі цілих століть з'являється вже визначним політичним центром.

Яким же способом, якими шляхами відбувався цей процес приєднання до Литовської держави українських і білоруських земель і який вигляд, яку структуру, мала в решті сама держава?

Поступовий рух литовців на південь і схід не мав характеру лише військових акцій, завоєвань.

Напрям на південь і півдневий схід був Литовцям, по виразу Грушевського, "продиктований принціпом найменшої супро-тивності або найменшої трати сил" (ib., IV, 63). Литовці в даному разі лише використували ту складну і тяжку для українських земель сітуацію, яка утворилася на Україні з часу зруйновання Київа татарами, (хоч татарська орда в кінці XIV ст. і була ослаблена). Життя настирливо вимагало, — як ми і зауважили вище, — утворення якогось нового політичного центру, який би разом з ти міг би стати і визначним осередком життя культурного. Необхідність в утворенню такого центру вимагали зокрема і інтереси самої держави. Ціла територія, що була вкрита системою поодиноких князівств, загрожених з півдня татарами, з занепадом Києва залишалася без осередку. Окупація поляками Галичини і загублення Галицьким князівством своєї державності були новим тяжким ударом для цілого комплексу українських земель.

Рух почав стреміти на північ і тим більше, що населення загрожених кочовниками українських територій вже з ХІІ ст. потрохи посувалося далі на північ. Вже з того часу почали, очевидно, завязуватися між українцями і литовцями і більш тісні стосунки і зокрема — треба гадать — тоговельні, і українське населення північних українських областей увійшло з литовцями в безпосередні

стики. Таким чином стихійно підготовлювався грунт і для дальшого просування литовців в глиб українських теріторій, загрожених кочовниками. Наступ на Україну татар в половині ХІІІ в. і загублення Галицьким князівством політичної незалежності в половині XIV ст. і втягував українські центральні землі вже й безпосередньо під литовську гегемонію. Отже й виходить, що опанування літовцями українських теріторій не носило, як ми кажемо, характеру завойовань. Але крім того, цілий комплекс історичних факторів (крім загрози від наскоків татар) сприяв зі свого боку тому, що цей процес одбувався не стільки в наслідок військових акцій, скільки стихійно і безпосередньо. "Українські землі переходили під литовську зверхність або добровільно, а що найменше — при пасивности людности. А крім самої людности тут не було більше нікому боронитися, бо в одних землях не було зовсім державної організації (як на Поділлю або в значній частині давньої Київщини та в Переяславщині), в инших (як в Сиверщині або в самім Київі) ся державна організація, хоч і була, але незвичайно слабка." (Грушевський, ib. IV т., 94-95 ст.).

Литовці, опановуючи все новими і новими "руськими" теріторіями, зі свого боку підпадали під безпосередні культурні впливи елементу "руського". Литовці були поганці (христіанство католицьке стає на Литві державною релігією з кінця XIV в.) і стояли взагалі на дуже низькому культурному рівеню в порівнянні з христіянами "руськими", що мали вже свою давню національну культуру, свої розвинені звичаї правні і "Руську Правду". Литовські великі князі приймають "руську" (православну) віру, увіходять в шлюбні стосунки з "руськими" княжнами, переймають не тільки віру*) , але і мову, звичаї і остільки проймаються чисто "руською" стихією, що з повним правом мали можність вживати тітул не тільки В. Князів Литовських, але і Руських. Вже в. Князь Гедимин, що титулував себе "королем Литовським і Руським" (Lithuanorum Ruthenorumque rex), був православним, а мати його — "руська". Із семи синів Гедимина половина були православними: Наримунт — Гліб, Корият — Михайло, Любарт — Дмитро, а можливо і Ольгерд

*) Див. про це, напр., у Ейнгорна в "Чтеніях И. О-ва Исторіи и Древн. Россійскихъ, 1893, кн. 2. 86 і слід. стор.

(Див. Грушевського, Істор. України-Руси, ІV т. 95 ст.). З часом же руська віра, мова, звичаї правні остільки поширюються на самій Литві, що мова панувала на литовському дворі. Знаємо певно, — пише Грушевський, — що Ягайло з Витовтом кореспондував по руськи і то при кінці життя, по кількадесяти літ польського королювання. Призвичаєння до руської штуки, до руської культури переніс він з собою до Кракова й защепив своїй родині (руські майстри в Кракові й инших польських містах за Ягайла, "грецькі" властиво руські каплиці на Вавелю") (ib., т. IV, 96). Мовою "руською" в. Князі пишуть свої привілеї поодиноким землям, видають ухвали, устави, ріжні державні акти і т. д., і потроху ця мова набірає характеру мови державної. Цей процес поширення культури "руської" в Литовсько-руській державі привів в решті-решт до того, що сама Литовсько-руська держава, кажучи словами професора Любавського, виявляла з себе досить рідкий приклад держави, в котрій "пануюча політично народність підпала під духовий і культурний вплив народності підлеглої.*)

По виразу Грушевського, "при кінці XIV в. Властиві литовські провінції не творили і пятої части держави: словянська стихія (білоруська і українська) заливала литовську, що давно перестала бути підставою держави" (96 ст., IV т., Грушевський).

Підпадаючи цим впливам культури руської, литовськї великі князі, опановуючи новими "руськими теріторіями", не ламали в них старовинного устрію, не заводили в них нових порядків, навпаки: вони урочисто і відверто підкреслювали в своїх привілеях поодиноким землям своє незмінне основне правило: "Ми новини не уводимо, а старини не рухаємо". Через це саме і приєднання до держави Литовської все нових і нових українських і білоруських земель одбувалося в більшості не шляхом зброї, військових походів, окупацій поодиноких територій, а шляхом договорним. Таким чином були приєднані до Литви Київщина, Волинь, Поділля, земля Чернигіво-Сіверська. Увіходячи у склад в. Князівства Литовського, землі ці з цілою системою волостей в кожній, заховували свою самостійність, правуючись по своїх стародавних звичаях; в землях

*) Див. Любавського: Областное дъленіє и мъстное управленіе Литовско-Русскаго государства.

цих так само, як і раніш, залишалися і їх місцеві князі Володи-мирового дому. Вся залежність цих князів від центру полягала головним чином у тому, що вони повинні б-були платити великому князю Литовському дань — т. зв. "поданщину" і брати участь, по дорученню господаря, у військових походах. Таким чином ціла державна система мала характер федеративний.

"Ціле в. Князівство, — пише професор Грушевський, — творило щось до певної міри зближене до федерації, котрої осередком служила "Литва", центральні землі: передовсім їх аристократия держала в своїх руках біжучу, центральну управу держави, засідаючи на урядах столиці і близших до неї округів, тимчасом як инші землі закликалися до участи в державних справах в випадках важнійших, більше надзвичайни і брали в них участь через своїх урядників і магнатів, або й земських відпоручників, а з рештою полагоджували у себе дома, на своїх зїздах, свої домашні справи". Але, — цілком слушно додає до цього стислого закреслення литовського федеративного устрію той же історик, — "Було се тільки зближенє до федеративного устрію, а не правдива федерація — тому, що довго, аж до другої половини XVI в., не було вироблених докладних форм ані репрезентацій земель в цент-ральних органах, ані форм місцевої самоуправи, і сама центральна управа не мала характера власти вибраної, членами федерації установленої. З рештою сама одноцільність земель була в середині розбита цілим рядом нових явищ суспільно-політичного характеру, що виривали все глубже борозди в її устрою".*)

Лише по троху і по малу розпочався в державі Литовській процес централізації поодиноких самостійних перед тим земель. Вже Ольгерд в цілях найліпшого закріплення за собою і своїм родом "руських" земель, почав замінювати місцевих князів Володи-мирового роду своїми родичами, синами, братами, племенниками, цеб-то князями Гедиминова роду. Так, напр., Київ дістався сину Ольгерда Володимиру, Волинь Любартові, Східне Поділля-ж його племенникам т. зв. Князям Коріятовичам.

Заступник Ольгерда в. Князь Вітовт в совїх заходах до закріплення за Литвою білоруських і українських теріторій пішов

*) М. Грушевський. Історія України-Руси, т. V, 14 ст. Див. про федерацію в. Кн. Литовського у Любавського і зокрема у Довнар-Запольського ("Госуд. Хозяйство").

ще далі: він почав заміщувати в поодиноких "руських" князівствах місцевих князів своїми намістниками. Так, напр., в 1395 був позбавлений стола Київський князь Володимир Ольгердович, і хоча після нього де-який час на Київському столі сидів ще брат Володимира — Скиргайло Ольгердович, але в решті-решт Київ був відданий під керування великокнязівському намістникові князю Гольшанському. Правда, син Володимира Олелько Володимирович на де-який час відновив стару княжу традицію і вокняжився у Київі, але після смерти сина його семена (в 1471 р.), який був затверджений на київському княжому столі вже королем Казиміром, давня київська княжа традиція перекорочається не завше: у Київ посилається великокняжий намістник (Мартин Гаштольд). Намістники в. князя і починають з того часу вже постійно правити Київською областю. Потроху і помалу старе князівство Київське перетворюється у автономну провінцію держави Литовської.

Така-ж, приблизно, еволюція одбувається потроху і з другими землями: місцеві руські князі гублять один за другим свою самостійність, а їх "отчини" віддаються під управління велико-княжих намістників. Так, напр., вже при Вітовті Волинь була відібрана у кн. Федора Любартовича, а Поділля від князів Каріятовичів.

Разом з насадженням своїх намісників великі князі Литовські починають вмішуватися потроху і у внутрішні справи поодиноких земель, і хоч землі ці правувалися на підставі своїх звичаїв стародавніх, сила і непорушність котрих урочисто стверджувалась велико-княжими привілеями цим землям ("ми новини не уводимо і старини не рухаємо"), але "господарь його милість" далеко вже не завше додержувався своїх обіцянок.

В усякому разі цей процес централізації поодиноких "руських" земель у великому князівстві Литовському йшов помалу і повагом і ніколи не набірав тут такого характеру і такого виключного розміру, як в державі Московській. На чолі держави хоч і стояв монарх, але його влада не була абсолютною. В час теріторіяльного зросту Литовської держави, в період інтенсивного поширення державних кордонів і прилучення до великого князівства нових українських і білоруських земель, господарь примушений був рахуватися з цілим комплексом місцевих сил, до яких належали і

звичаї давні, і правні традиції поодиноких земель і нахил населення до удержання старих форм свого правного побуту і т. д. Отже, щоби не дратувати своїми втручаннями в устрій і в уклад тої чи другої землі місцевої людності і не викликати в масі населення стремлінь центробіжних, литовські князі "старини не рухали", визнаючи на місцях і незалежність князів руських, і їх суд і управу і весь давній устрій "руський" з його стародавніми вічевими традиціями. Їх влада була обмежена фактично.

Колиж цей процес поширення і закріплення державної теріторії закінчився і в. Князі Литовські сполучили коло єдино центру всі поодинокі землі руські, влада господаря Литовського була вже обмежена і юридично і фактично: майже ціла повнота влади в державі опинилась в той час в руках вищого домінуючого в державі стану — у руках "народа-шляхти" Великого Князівства Литовського.

Впливи права українського на суспільне життя XIV-XV в.

У Великому Князівстві Литовському

В XIV столітті, у другій його половині, більшість україн-ських центральних земель підпали під панування Литви, яка, — як ми і зазначили вище, — зі свого боку почала з того часу вже інтензивно і безпосередньо підпадати під впливи "руської", цебто власне української культури. Одною із самих визначних сил, яка сприяла зросту на Литві і взагалі в Литовській державі української культури, було власне національне українське право, стародавні народні правничі звичаї. Майже весь період з кінця XIV аж до ХVI стол. був періодом панування у державі Литовській народнього звичаєвого "руського" права, норми якого прикладалися до життя не тільки виключно на етнографічно-українських і білоруських теріторіях, але навіть і на самій Литві. Безумовно, що і впливи звичайового білоруського права, як і мови білоруської, були в державі Литовській надзвичайно міцні — міцні остільки, що і науковій

літературі і в наш час істнують погляди, що сама держава Литовсько-руська в культурному відношенню була власне "білоруською"; так, напр., дивиться на Литовсько-руську державу академик Шахматов (див. його "Очеркъ исторіи русскихъ неръчій." Ж. М. Н. Пр. 1899 р.).

Для таких північних і почасти середніх областей Литовської Руської держави, як землі Витебська, Полоцька, Мінська, з домінуючим там етнографічно-білоруським населенням цей погляд безумовно має свою рацію, але один вже той факт, що переважаючу більшість населення Литовсько-Руської держави з приєднанням до неї центральних і східних українських земель складало власне населення українське — домінування українських культурних впливів і зокрема впливів права українського в Литовсько-Українській державі не підлягає в наш час жодному сумніву. "Ще в XVI віці, — пише проф. Грушщевський, — по старій традиції говорять українці з вел. Князівства Литовського про "наше государство христіянське руське, в. кн. Литовське" (М. Грушевський, Історія України-Руси, т. ІV 98 стор.). Такому поширенню культури української і зокрема поширенню впливів українського права на території Литовсько-Білорусько-Української держави безумовно значно сприяла Руська Правда, яка остаточно сформувавшися в ХІІІ ст., виявляла собою майже до видання І-го Литовського Статуту (1529 р.) єдиний збірник права писаного*) для всіх західньо-руських земель, цеб-то і етнографично українських і етнографично-білоруських. За Руською Правдою була вже в той час довголітня традиція, вона з'являлася тою криницею, з якої тогочасне населення черпало відповідь на ріжні питання правного характеру, які ставило на розвязання реальне життя. До Руської Правди, як до джерела права, зверталися і офіційні чинники Литовсько-Української держави, до такого стародавняго джерела права, яке виявляло собою Р. Правда в країні, де 0,9% населення упадало власне на "руський "елемент". В старовиннійших памятниках литовських єсть багато безпосередніх і посередніх вказівок на Правду, — пише проф. Леонтович, — як на діюче литовсько-руське законодавство". (Леонтовичъ, "Рус. Правда и Лит. Статутъ"). Вказівки ці зустрічаються між іншим у старовинних договорах литовських князів (1366-1440) (Див.

*) Коли не рахувати Статуту Короля Казимира Ягайловича 1468 р. — статуту, що містив в собі майже виключно норми права карного.

Danilowicz-Skarbiec diplomatow, I). Так, напр., в договорі вел. Князя Ольгерда разом з братами його Кейстутом, Явнутом, Любартом 1366 р. з польським королем Казиміром мається положення, щоб при деяких спірках мешканці з Литовської Руси — "русини" правувалися-б по руському праву (Skarbiec, № 432). На підставі цього договору були встановлені "пограничні" судді. Судді ці повинні були розвязувати пограничні спірки і судити поляків — польським правом, "русинів" — руським правом. Замісць терміну руська "правда" і право в де-яких юридичних памятниках того часу вживаються у відповідних місцях старовинно-руські терміни "пошлина", "обичай" і т. д.

Не дивлячись на те, що в кожній "руській" землі, що увіходила у склад Литовсько-Руської держави, існували й свої партикулярні закони — привілеї земські, договірні листи і т. д. — Руська Правда з її основними правними положеннями з'являлася тим загально-правним збірником, який об'єднував правне життя Литовсько-Української держави майже до самого видання першого Литовського Статута. На погляд професора Леонтовича "Руська Правда" мала в Литовській державі характер "загальних законів", який їй зокрема надала судова практика. "По ній, — пише професор Леонтович, — і судилися всі мешканці Литовсько-Руської держави." Це саме стверджував ще й Раковецький: "Правдою Руською, — писав він, — судилися всі краї руські"*). Про ужиток Руської Правди в судовій і адміністративній практиці в Литовсько-Руській державі свідчить і проф. Грушевський, на погляд котрого Руська Правда в Литовсько-Руській державі "заховувала свій авторитет, як старійша кодифікація" стародавняго обичая", котрий повинен був служити основою судової практики". (Див. "Українській народъ въ его прошломъ и настоящемъ, т. І). Але разом з тим проф. Грушевський, спиняючись на тому, що тісний звязок Руської Правди з правом литовським, закреслений вже давніми працями Даниловича, Леонтовича, Владимирського-Буданова і його учениками (Ясинсь-ким, Максимейко), висловлює зі свого боку думку, що в той час, коли формувалося право литовське (XIV і XV в.), середнє Подніпровя,

*) Rakowiecki: Pravda Ruska. W Warszawie, 1820; 243 ст.

на теренах якого сформувалося право Руської Правди, було ще в дуже слабкому звязку з литовською державною, а тому власне Подніпровє "і не могло мати ніякого впливу" на сформування права в. кн. Литовського. "Отже той факт, — пише Грушевський, — що у склад в. кн. Литовського входили землі, де сформувалася Руська Правда, не грав тут ролі, й репрезентанти згаданої школи вказують на нього зовсім не до річи. Як я підносив в своїм місці (т. IV, с. 5), той елемент, що зрущив в. кн. Литовське, йгого устрій, право, культуру, був не так український, як білоруський, і головну ролю відограли тут землі басейну Німанського (т. зв. Чорна Русь) й зах. Двини (Витебська й Полоцька), також Березини й Бугу (з українських тільки Дорогочинське-Берестейське Побуже війшло в склад в. кн. Литовського рано й тісно). І коли право Руської Правди було присвоєне праводавством і практикою в. кн. Литовського, як то з повною очевидністю показують памятки в. кн. Литовського, то запозичене було се право Руської Правди не з Подніпровя, а з тутешніх земель, з їх права і практики, що опиралася на київським праві, защеленім київською династією, київською дружиною і кодифікаціями київського права. Норми литовського права таким чином свідчать посередньо про глибоке перейняття провінціального права земель в. кн. Литовського правом київським, представлением Руською Правдою. Високо інтересною задачею для істориків права було б прослідити, оскільки можливо, чи рецепція права Руської Правди правом литовським відбувалася за посередництвом її кодифікованих джерел, то значить Руської Правди, як кодекса права (уживаного, значило б, в тутешніх землях, як джерело права в ХІІІ-ХIV в.), чи дорогою практики, себ-то, оскільки норми, скодифіковані в Руській Правді, перейшли в правну практику тих провінцій. Розвязання цього питання кинуло б цікаве питання і на староруські часи, як кидає, напр., його уже отсей, піднесений нами факт, що право таких далеких і слабо звязаних з Київом земель, як порічя Німана й Двини (землі кн. Полоцького, найслабше звязаного з Київом з усіх земель давної Руської системи), стояло під таким сильним і глубоким впливом Київського права і передало його норми праву в. кн. Литовського".*) Безумовно що висновок проф. Грушевського, що той елемент, який зрущив в. кн. Литовське, був

не так український, як білоруський, і що Подніпровє "не могло мати ніякого впливу" на право в. кн. Литовського, можна було б вважати за цілком слушний, коли-б на правну еволюцію, що одбувалася в ХІІІ-XIV-XV в. в. в Литовській державі, дивитися виключно очами історика, ане історика права з наданням при розгляді цієї еволюції домінуючого значіння лише зовнішнім історичнм подіям. Те, що у склад Литовської держави увійшли з початку етнографічно-білоруські теріторії в басейні Німана (т. зв. Чорна Русь) і Західної Двини (земля Вітебська і Полоцька) — безумовно факти, які і історик права ігнорувати не може при освітленню складного процесу переутворення Литовської держави в державу Литовсько-Руську; але разом з тим історик права в жадному разі не має права випускати із ока тих основних правових джерел, які посували цей процес у відповідному напрямі. Вихідною точкою цілої правової еволюції, що одбувалася на теренах Литовських, була Русь Київська, з її правом руським, з її Правдою Руською, нормами якої в ХІІІ-ХІV століттях були глибоко переняті і етнографічно-білоруські терени, навіть такі далекі від Київа землі, як земля Смоленська. Про це свідчать, хочби такі памятники права, які дійшли до нас, як "Правда князя Смоленського з Ригою 1222 р.", що значно перейнята правовою стихією Руської Правди з уживанням і її юридичної термінології ("гість", "дітський", "послух", "добрі люде", "тивун", "істець", "пересуд" і т. д.) або "ряд князя Смоленського з Ригою (1240-1250 р.)". Те, що право Правди Руської в землях білоруських — Полоцькій, Вітебській і др. — набрало вже в ХІІІ-ХІV в.в. своєрідного вигляду, що відбивав в собі загальний характер життя суспільного згаданих областей, не скільки не підбиває основного положення, що право це тягло свою традицію з України-Руси, з землі Полян, де й було вже досить розвинено ще й тоді, коли білоруські племена на щаблях розвитку культурного в порівнянні з українцями стояли значно низче. Отже з висновком проф. Грушевського, що той елемент, що зрушив в. князівство Литовське, а зокрема його право, був не стільки елемент український, як білоруський, ми принаймні погодитися не можемо: обидва ці

*) Див. М. Грушевський, ib., V т., 631 ст.

елементи, на наш погляд, зрущали в. кн. Литовське; але з огляду не те, що Руська Правда — памятник Руси Київської, що її стародавні положення полягали в саму основу тогочасного суспільного ладу і на білоруських теренах, а через це і безпосередньо впливали на право і устрій держави Литовської — ми навпаки домінуючу ролю в цьому процесі "зрущення" в. кн. Литовського віддаємо елементу українському, який, очевидно, впливав на це "зрущення" ще й тоді, коли ні Київщина, ні Волинь, ні Схід. Поділля ще не були приєднані до Литовської держави. З тим більшим правом ми маємо це казати, що впливи Правди Руської сягали в свій час й далеко за етнографічні землі. Так, по досліджуванню Раковецького, вплив нашої Руської Правди в свій час ширився і на теріторії сусідніх нам славянських народів.

Не треба також випускати з ока і тієї обставини, що українські центральні землі і такий центр України-Руси, як Київ, були приєднані до Литовського великого князівства вже в другій половині XIV ст. і приєднані — як ми і зауважили вище — не стільки в наслідок завоєвань, скільки шляхом взаємних порозумінь між литовцями і українцями, шляхом відповідних договорів. Такий характер приєднання не міг не свідчити про попередні довголітні стики литовців з українцями і про утворення між ними за довго до актів приєднання правових підстав для них, цеб-то належного правового грунту. Північні-ж українські землі — Дорогочинська та Берестейська а також земля Турово-Пинська — були прилучені до Литви в кінці ХІІІ в. і в початку XIV, а це не могло не ширити на Литві вже в той час впливів права українського і безпосередньо. Традиції-ж цього права йшли з Подніпровя — з Київщини, а культурні звязки між українськими землями не перекорочувалися ніколи. Отже ми і не можемо погодитися і з думкою професора Грушевського, що в час, коли формувалося право литовське (XIV і XV в. в.), середнє Подніпровє (терен, де сформувалася Руська Правда) не могло впливати на сформування права великого княз. Литовського.

Ми в свій час зазначили, що Руська Правда не була офіційним збірником, і згадані вище свідчення вчених (як Леонтовича і Грушевського) безумовно не можна розуміти в тому змислі, що

Руська Правда ex officio була обовязуючим кодексом, тим збірником законів, артикули котрого повинні були, як норми обовязуючого права, прикладати в своїй практиці судді під примусом державної влади. Але, не маючи характеру збірника обовязуючого ex officio, Руська Правда в той час користувалася такою повагою серед місцевого "руського" населення, що її положення мали силу морально обовязуючих норм: в них просвічувала сіда старовина, в них були заховані старовинні правничі принціпи, які жили ще в світогляді народних мас, а відомо, що українське і взагалі "західно-руське" населення завше відзначувалося що-до заховання прадідівських звичаїв виключним консерватизмом. Старовини "не рухають" і новин "не уводити" було в той час основним правилом. Безумовно до розвитку цього своєрідного консерватизму в добу литовську значно спричинилися і ті виключні історичні події, як трапилися в кінці XIV віку (унія з Польщею). Народ вчував інтуітивно, що з часу унії Литви з Польщею старовинному укладу життя його, старовинному громадському устрію, як-ні-як вже почала загрожувати йому, народові, ворожа сила — "право" польсько-німецьке, шляхецьке, в уяві народа — право "панське"; народ наш не міг не вчувать, як з сусідньої Польщі почали все сильніше і інтенсивніше ширитися і на рідних його теренах ворожі стародавнім українським звичаям положення цього "панського" права; народ не міг не помічать, як з поширенням "панських" прав, з наданням боярству господарями литовськими ріжних привілєїв потроху і помалу до ворожого народу нашому стану шляхетсько-польського, ворожого не тільки соціяльно, але і національно, почали переходити і найбільш хиткі елементи із місцевих українських і білоруських князів і бояр і на все життя народне почали, хоч і повільно, накладатись ланцюги неволі. Цей процес ясно почав відзначуватись зараз-же після унії Литви з Польщею (1386 р.) вже в королювання Володислава-Ягайла. З'єдинивши Польщу і Литву, а з нею і Україну (центральні українські землі) по акту унії, цей нащадок Гедиминів, надівши на себе польську корону і обернувшись в католика, шляхом надання ріжних привілеїв литовським панам, значно сприяв поширенню польсько-шляхецьких впливів і на теренах литовської України-Руси.

<<Попередня  |  Змiст  |  Далi >>