Народ, — кажемо ми, — ці впливи панської інвазії і на його теренах, очевидячки, почав ясно вчувати вже в той час і, змагаючись захистити свої і національні і соціальні позиції, тримався уперто своїх "стародавніх звичаїв", свого стародавняго права і Правди Руської. Але цей консерватизм що-до заховання свого національного права "руського" не перешкоджав дальшому його, цього права, поступу.

"Литовське право — консервативне, — пише проф. Демченко, — але-ж і воно не залишилося без розвитку, без рушіння. І що-ж? В своєму розвитку воно в значній мірі розвиває положення Руської Правди, робить дальші кроки в тому напрямі, яке було зазначено нею. В цьому, на нашу думку, просвічується ніщо инше, як тільки проява старого, і всім відомого закона: рослина дає належний плід тільки тоді, коли вона росте на відповідному їй грунті і у відповідному їй кліматі". (Див. проф. Демченка: "О наказаніи по Лит. Ст-ту", 7 ст., пр. 2)".

Оглядаючи зараз цю давно добу життя народа нашого, ясно бачимо, що інтуіція, почуття народне, народ не зрадили, бо власне право народне, право національне, й з'явилося тою скелею, о котру розбивалися довгий час всі прояви ворожої народу нашому польсько-шляхецької — "панської" агресивности.

Таксамо і українські міста, яким потроху і помалу стали надавати чуже німецьке магдебурське право, навіть і ті, оскільки могли, змагалися затримати роспад стародавняго свого устрію, заховуючи звичаї стародавні.

І навіть князі і пани і місцеві бояре, які ще не розірвали старих звязків з населенням, і ті ще деякий час правувалися на підставі норм стародавняго звичайового "руського" права, вели разом з селянами "копи" і т. д.

"Південно-Західна Русь, — пише проф. Бєляєв, — знаходячись під пануванням литовських великих князів і потім в з'єднанню з Польщею, що стреміла до поширення в неї польських законів і звичаїв, природно повинна була бути більш стійкою і упертою в піддержанню своїх старих звичаїв і законів, щоби відстояти свою національну і моральну самостійність. А через це в законодавчих памятниках південно-західної Руси ми знаходимио

більш тісний звязок з Руською Правдою і старовинно-руськими юридичними звичаями, ніж в памятниках північно-східної Московської Руси". (Див. Бєляєва: "О наслідствъ безі завіщанія по древнимъ русскимъ законамъ", 117 ст.).

Оскільки була в той час популярна Руська Правда свідчить те, що її правні положення просвічуються в усіх тогочасних юридичних памятниках, як князівські устави, ухвали, привілеї великих князів литовських, Судебник 1468 р. Короля Казимира Ягайловича, сама назва котрого (Судебнику), як зазначає проф. Леонтович, могла виникнути із Руської Правди (в деяких списках, як Карамзинський — ми про це вже згадували — Руська Правда звалася "Судебником"). Але не тільки виключно в "руських" землях примінювалися норми Рус. Правди: де-які вчені, як, напр., польський вчений Раковецький*) (як ми і згадали вище) тримаються й думки, що чинність Руської Правди, як збірника правничих звичаїв", помітна була і в Польщі і навіть у других сусідніх словянських країнах (у Чехах); і не дивно: Руська Правда була самим старовинним збірником словянського права. Оскільки-ж міцні були впливи Правди Руської і взагалі права "руського" на ціле тогочасе правне життя в державі Литовській свідчить хоча би той факт, що під цими впливами в межах етнографічної Литви місцеві правничі звичаї почали швидко щезать, замінюючись "руськими" правними звичаями.

"Що більше — організовуючи чисто литовські землі відповідно державним вимогам, литовські князі, пише професор Грушевський, брали правні норми з практики й права руських своїх провінцій, і руське право пересаджувалося таким чином на литовський грунт, забиваючи місцеве звичайове право так грунтовно, що в пізнійших правних памятниках в. кн. Литовського так, якби і сліду не було чисто литовських (в етнографічнім розумінню сеї назви) елементів права". (V т., 4).

Із всіх цих стародавніх правних українських положень, які діяли в той час і на самій Литві і які були перенесені туди разом з Руською Правдою, найбільш виразно відзначається домінування в місцевому життю власне положень і принципів порядку приватно-правного. Ідея особи, її громадянські права — ця старовинна

*) Див. Rakowecki: Prawda Ruska. W Wfrszawie 1820., 244.

підвалина давняго правного побуту земель наших — заховувалася в непорушності де-який час і на далі. На суді карному приватний обвинуватчик, як і раніш, тримав в своїх руках долю злочинця. Система кар, так само, як і в епоху Правди, мала в основі своїй вигляд системи композиції — системи грошевих штрафів, які стягувалися зі "шкодників" на користь господарю і як винагорода покривдженому за згуби і втрати останнього. В праві-ж цивільному — в інститутах права родинного, яке токалося правних взаємо-відносин членів сімьї, особистих і маєткових, і в праві, на речі, зокрема в таких інститутах, як право земельної власности — особа, індивідум, "персона" продовжували і в цей час відогравати в правних стосунках першорядну ролю; це домінування норм характеру приватно-правного над елементом публичним просві-чується і в розвитку договорних стосунків і взагалі в розвитку норм права обовязуючого. Як і в старовину, договір ще покладається в основу людського життя. Вільна згода, вільна умова, опреділює людські взаємовідношення. Правда, вже не мається минулої "волі", минулої свободи, в цих взаємовідношеннях; все більш і більш відзначуються по своїх ознаках клясові інтереси кожних поодиноких верств, все міцніш і міцніш замикаються в свої виключні "станові" інтереси представники новітнього "шляхетства", все сильніше починає затягуватися петля на ще вільному особисто селянстві, але і в цей час вільна угода, договір, зявляються тою підвалиною, на якій базується тогочасне життя. Процес занепаду, процес роспаду старовинного земського устрію в початку литовської доби нашого права ще тільки починається: народ ще не загубив волі, а новітня шляхта ще не набрала тої сили і політичних прав, які надали їй на потім в державі таке виключне пануюче становище.

Таксамо і в сфері державного і суспільного життя ще продовжували діяти віча (веча, веца, вечья), народні зібрання, ще судові справи розвязувались громадами на своїх безстанових "копах", в яких досить довгий час продовжувало брати участь і місцеве боярство, і громадська воля відогравала в життю досить визначну ролю, спираючись на стародавне народне право. І не диво: адже-ж сама держава Литовсько-Руська в значній мірі спиралася на договір: вона складалася, — як ми і зауважили вище, — із окремих земель,

в яких ще продовжували діяти старі земські правні положення — звичаї давні. На чолі держави стояв господарь — великий князь з роду Гедимина і лише потроху і помалу місцеві "руські" князі, нащадки Володимира Св., стали замінюватися князями гедиминовичами, а потім великокнязівськими наміст-никами. Але і ці князі — гедиминовичі — в значній мірі проймалися спочатку місцевою стіхією, підпадаючи під впливи "руського" права. Землі правувалися по своїх місцевих звичаях, на підставі норм права стародавнього; привілєї великих князів литовських поодиноким землям лише опреділювали взаємовідношення між місцевим населеннім і державною владою, не порушаючи внутрішньої автономії кожної землі і лише по волі і потроху центральна влада через своїх намістників, потім старост і воєвод, стала втручатися і у внутрішні справи поодиноких земель.

Не такий процес, що до заховання норм права стародавнього почав вже в XIV ст. відзначуватися на півночі — в Московщині Сталих, правових традицій, які червоною смугою тягнуться через цілу історію Руси Київської (України), там, в Московщині, і до татар не було і бути не могло, бо сама народність московська сформувалась лише в період складання Московської держави*) (Володимирського на Клязьмі, а пізніше і Московського князівства) цеб-то, не раніше ХІІ віку. І коли Правда Руська і була відома до-татарській Москві, то, очевидно, лише, як збірник права чужоземного, в складанні котрого основний елемент, що утворив московську народність — словяне-Вятичи і Фини, як Мерь і Мурома, яких асімілювала Москва, не брав жадної участи. Татарський-же наступ і довге панування татар наклали там зі свого боку на все місцеве життя і свій власний дуже міцний напечаток. Положення права старо-давнього почали вянути, глохнути; інтерес до Правди руської і до того неясний і невиразний став цілковито щезати, а поодинокі норми її, які примінювалися до життя, під впливом права татарського, почали відкидатися, замінюючись нормами, які не мали вже нічого спільного з правом словянським взагалі. В той час, як на Україні, заховувався

*) Див. про це у Шахматова: "Къ вопросу объ образованіи русскихъ наръчій". Ж. М. Нар. Пр., 1899. апръль, 326 ст.

в силі в правному розвитку давнішній традиційний напрям, а саме домінування в життю норм права приватного над публичним, в Московщині ясно відзначаються вже в XIV-XV в. в. зовсім инші принципи. Права "особи" значно урізуються, зменшуються, і цілим життям починають опановувати норми права публичного. "В Московській державі, — пише проф. Влади-мирський-Буданов, — вже в XIV ст. немає жадних слідів дії Руської Правди (крім одного артикула Судебника 1497)" ("Обзоръ, 196). "Право" московського Судебнику в. князя Івана Васильовича і його унука складало вже собою, по виразу Раковецького*) "твір невільничого духу часу", твір, який був скомпанований під безсумнівними впливами татар. Все населення — не тільки селянська маса, але навіть і боярство і службова кляса — береться під опіку держави; остання починає накладати свою тяжку руку на всі прояви громадського життя; "особа" відступає все далі і далі на другий плян. В Московській державі — по виразу проф. Дювернуа — "абстрактних", так би мовити, чисел зовсім не мається; есть тільки "именованнія" ("окольничій", "стрълецъ, "пушкарь" і т. д.). Держава не тільки не поширює права особи, індивідума, вона особу, — дозволяємо собі так висловитися, — цілком проковтує, затирає, перевертаючи все населення в службовий підручний собі орган. Разом з цим затиранням "особи" і її індивідуальних прав починає ясно відзначуватися принцип абсолюстичний, принціп повновластя одної людини, одної особи — великого князя Московського, потім царя — над цілим народом, над цілою державою. Зокрема, яскраво ці тенденції до повновластя московського великого князя просвічувалися в питанню земельному. Під впливом права мусульманського в Московщині поширилася значно ідея, що всі землі в державі зявляються власністю царя — таксамо, як на сході в уяві мусульман вони в державі належали імаму — "тіні Бога" на землі.

"Мусульманська теорія права, — писав професор Максим Ковалевський, — що вимагала, щоби всі землі розглядалися, як власність або dominium eminens голови держави (імама), легко могло поширитись на князів, що голосували в московській державі"

**) Див. Rakowiecki: Prawda Ruska. W Warszawie. 1820., 233-225 cт.

("Трудъ, какъ основа права собственности въ Малороссіи и на Украинъ", 14 ст.). "Маєтки службових людей, — пише Чичерин, — не складали їх власності, а були тільки "жалованіємъ" царя, котре відбиралося у казну за найдрібніший вчинок; землі тяглих людей просто вважалися власністю государя, а селянські належали поміщикові. Обидва останні були кріпкі до місць мешкання, населення не могло рухатися вільно навіть у межах держави; службові люде були кріпкі до служби, від котрої не могли ухилятися. Всі рівно знаходилися у владі государя. Иноді царь збірав стани у земські думи, але це була нарада барина зі своїми холопами. Він скликав, кого бажав, коли бажав і як бажав; голос їх не мав законної сили, низчі розряди осіб звичайно навіть зовсім не висловлювали своєї думки, а казати тільки, що в тому волен царь і його бояре, а вони готові йти, куди їх наішлють. Одне слово при відношенню холопства, котре поширилося на все народонаселення, Московська держава виявляла таке видовище, котре примушувало чужинців, що приїздили, справедливо завважати, що жадний монарх на світі не має над підданими такої обширної влади, як государь Московський" (Б. Чичерінъ: опыты по исторіи русскаго права. М. 1858, 355-356 ст.).

Правда, під впливами середньовічного феодального права і в Литовсько-Руській державі великий князь Литовський потроху і помалу набірав значіння верховного хозяіна — "господаря" над цілою територією держави, над цілою землею, але ідея ця тут, на Литві, ніколи не набірала такого виключного характеру, як в Московщині; влада "господаря" Литовського ніколи не була абсолютною; господарь завше примушений був рахуватися зі станами, з окремими соціяльними угрупованнями. Господарі литовські надавали ріжні права і зокрема права на земельні угоддя боярам, але ці надання мали инший характер, ніж данини в. князів Московських. "До тієї доби, — пише проф. Демченко, — поки державна влада, що уступає ті або инші свої права окремим розрядам осіб, заховує за собою право верховного контролю, право перегляду і відняття попередньо даної данини, до тієї доби всі її надання ще не заключають в собі одмови од прав і не виявляють самообмеження верховної влади. Такий характер мали привілеї Московської держави. Напроти в Литовській Русі вже до XVI віку остаточно

ствердилося правило: те, що надано, не може бути віднято без добровільної згоди того, хто їм користується. В такій формі привілеї зявлялися вже формальним обмеженням прав верховної влади, позаяк те, що вже було єю раз уступлено, уповні ускользало од її верховного контролю". (Демченко: Наказаніе по Литовському Статуту", К. 1894., 103 ст.; див. також Влад.-Буданова: "Обзоръ", стр. 196 і слід.).

Зокрема господарь Литовський примушений був рахуватися з клясою землеволодарів-панів, що, володіючи великими маєтками, набули разом з тим в державі Литовській виключні політичні права. "Княжата і панята", боярство, земельна арістократія, на своїх забраннях, на своїх сойміках, як і на великому вальному соймі в. князівства Литовського, завше мали спроможність впливати не тільки на місцеві, але і на державні справи часто і мимо волі і бажань свого "господаря". На жаль, історично тут склалося так, що принціпи права приватного, які жили в світогляді населення, зуміла використати для своїх егоістичних вузько-корпоративних цілей власне оці пануючі шляхецькі верстви за рахунок і в обмеженнях прав людей "простого стану", себ-то, широких мас населення Литовсько-Української держави.

Памятники права доби литовсько-польської.

Памятники права литовсько-польської доби нашої історії можна поділити на такі головні категорії: 1) памятники права литовсько-руські або памятники права земського, посполитого (під яким розумілося спочатку власне право "руське", народне); 2) памятники права походження чужоземного, а саме: памятники права а) німецького і b) польського.*)

Памятники права литовсько-руські.

.

До важливіших памятників литовсько-руського права ХІV-XVI в. в. належать перш над усе так звані привілеї литовсько-українських князів. "Привілей" (лат. privilegium) від латинських слів: "priva" — приватний і "lex" — закон; виходить: привілєй (польськ. P) — " приватний закон". Прилеї також звалися "господарськими листами". В московському праві термінам "привілей" і "лист" відповідає термін "грамота". В свій час ми росповідали про те, що в числі памятників права доби княжої або "земської" займали важливе місце так звані "устави" і "уроки" князів; ми зазначали тоді-ж, що ці "устави" і "уроки" в той час у відомій мірі виявляли собою першу спробу княжої "законодавчої" діяльності, хоча по самій природі своїй вони і не зовсім походили на те, що вже в наш час розуміється під словом "закон". Так, напр., за тогочасні "закони" можна було

*) Останне вже з XV в. почало частинно прикладатися на Україні спочатку власне на її західних землях, що підпали в кінці XIV ст. (як Галичина) або в першій половині XV ст. (Зах. Поділлє) під безпосередню окупацію Польщі.

вважати (у відомій, певно, мірі) устав кн. Володимира про відміну вір і про заведення смертної кари за розбій, устав кн. Ярослава Мудрого — т. зв. "урок Ярославль" про "поклони" або "покони" вірні, устав синів Ярослава (Тр. Сп., 2 арт.) про відміну помсти, устав Володимира Мономаха про "різи" або проценти і т . п. Отож "привілеї" і "листи" великих князів литовських і зявилися в Литовсько-Руській державі XIV-XVI в. в. у відомій мірі ніби продовженням цієї законодавчої діяльності й наших українських князів. Але з огляду на те, що привілеї ці видавалися віликими князями Литовськими вже в иншу добу, в иншу епоху, з часу заключення унії Литви з Польщею (1386 р.), на самій формі їх, і на їх змісті і навіть на цілі, яку вони переслідували, відбиваються вже впливи середньо-вічного зах.-европейського права. "такого роду акти, — пише і. Якубовський, — ми зустрічаємо у всіх західно-европейських державах в середньо-вічному періоді їх розвитку".*) Із привілеїв цих — привілеї "земські" і видавалися офіційно до того ще й мовою латинською; однак до нас дійшли і давні "руські" тексти де-яких загально-земських привілеїв, як напр., давній "руський" текст привілєя 1447 року короля Казимира.

Привілеї поділялися на дві головні категорії: а) привілеї земські) і b) привилєї областні.**) Привілеї земські надавалися великими князями Литовськими, як окремим особам, так і окремим інституціям, головним чином церквам і монастирям; таксамо привілеї ці надавалися і окремим станам (шляхті, містам, духовенству, містичам, жидам і т. д.). Головним змістом їх зявлялося в більшости випадків надання, як окремим особам, так і цілим інституціям або окремим станам на місцях тих або инших виняткових або вільготних прав. Привілеї-ж областні (або уставні) надавалися господарям литовськими окремим землям, що увіходили у склад своєрідної "федерації" в. князівства Литовського. Основний зміст цих привілеїв — це урочиста обітниця господаря на заховання в непорушности в кожній поодинокій землі, якій надавалися такі привілєї, її правного ладу. (Про ці привілеї див. вище).

*) Див. і. Якубовський: "Земскіе привилеи Великаго Княжества Литовскаго", Ж. М. Н. Пр. 1903, апріль, 239 ст.

**) В науковій літературі привілеї ці звуться ще "уставними".

Поділюючи привілеї в. князів Литовських (привілеї XIV-XV-XVI в. в.) на дві головні категорії — привілеї земські і областні, — ми в першій категорії привілеїв виділюємо в окрему групу привілєї шляхецькі, якими надавалися шляхті литовські, а потім і "руські", (цеб-то, українській і білоруській) виняткові права в порівнянню з иншими групами свобідного населення; тіж із цих привлеєїв (як, напр., привілєй 1447 р. Короля Казиміра Ягайловича), які мали ширший зміст, не головно станово-шляхецький, і на підставі яких поширювалися ріжні права і вільготи і на инші групи населення (як, напр., містичів) цілої держави, ми також вслід за иншими дослідувачами литовсько-українського права звемо загально-земськими.*) "Шляхецькі" привілєї складали собою дуже важливу і видатну групу серед цілої низки литовсько-руських привілєїв згаданої категорії. На підставі цих привілєїв литовські, а потім і "руські" шляхтичі в державі Литовській звільнялися від державного "тягла", одержували право суду над місцевим населенням в своїх маєтках, набували для себе право повної сомоуправи на місцях і т.д.

В історії розвитку шляхецького стану в Литовсько-Українській державі і зокрема в історії розвитку шляхецького землеволодіння й на українських теренах оці власне шляхецькі привілеї відограли надзвичайно помітну ролю. На підставі власне цих привілеїв шляхта не тільки на Литві, але і на "Руси" набула надзвичайно широкі права, зміцнила своє економічне становище, організувала свою шляхецьку корпоративну самоуправу і в решті-решт стала тим домінуючим в цілій державі станом, "народом-шляхтою", в руках котрого зосередилися всі впливи на політичне життя. Видача шляхті привілеїв, якими їй надавалися виключні права, розпочалася ще з часів Ягайла.

Другий вид привілєїв складали привілєї, на підставі котрих "господарь его милість" наділював поодиноких осіб і окремі інституції (церкви, монастирі а також і міста) нерухомим майном а також і це останнє звалися данинами. Нерухоме майно надавав господарь або

*) Де-хто із дослідувачів литовсько-руського права, як, напр., И. Якубонський, поділяє взагалі всі привілеї в. князів литовських на такі дві групи: 1) привілеї загально-земські і 2) привілеї областні, з огляду на те, що лише в початку привілеї першої категорії не мали загально-земського характеру і надавалися властиво одній тільки землі Литовській, а не цілій державі. — Автор.

на відповідний термін, (напр., на три роки), або безтерміново — "до волі господарської", до "нашої волі", або "на вічність", "на віки віків". Часто надаючи тій або иншій фізичній або юридичній особі привілєй на нерухоме майно, господарь разом із тим звільняв нового землевласника і від ріжних державних повинностей з маєтності, яку одержувала ця особа на підставі того-ж привілєя; иноді одночасно з наданням землі господарь надавав у тому-ж привілею змелевласникові і право суду над місцевим населенням. Отже ті привілеї, якими надавалося фізичним і юридичним особам нерухоме майно, складали собою другий визначний вид привілєїв — привілєїв-надань. На підставі цих привілеїв окремим особам надавалося і шляхетство. Нарешті до цієї категорії так званих змеських привілєїв треба віднести ще й третю визначну групу: цю групу складали собою привілєї вільготні. Надаючи тій чи инший фізичній чи юридичній особі нерухоме майно, господарь часом, як ми і зауважили вище, звільняв нового землевласника від ріжних податків і повинностей або закріплював за такою особою право суду над місцевим населенням в її маєтку і т. д.

Але досить часто великі князі литовські надавали ті або инші фінансово-економичні вільготи окремим землевласникам і інституціям і окремо від актів по наданню ним нерухомого майна. Приводом для надання таких вільгот звичайно зявлялися якісь події, які підбивали на певній визначній території, або в певній окрузі економічний добробут місцевого населення (напр., в наслідок війни, довголітнього неврожаю, або що). Отже в цілях підтримки фінансового або економичного стану тих або инших змелевласників — окремих дідичів, також церков, монастирів, міст і т. д. — господарі і видавали їм привілеї на ріжні фінансовоекономичні вільготи; так, напр., вони звільняли їх од платіжки податків, надавали права на відкриття корчем для продажу спіртових напоїв, на відкриття ярмарок, право на стягнення на свою користь визначних податків і мита, з наданням часом і права суду над місцевим населенням. Таким чином de jure i de facto приватним особам і окремим інституціям надавалися по части і чисто публичні права. Такі надання на користь окремих груп населення — корпорацій, станів і т. д. — взагалі досить характерні для середневічної Европи.

"Історія литовсько-руського права, — пише проф. Демченко, — оскільки вона знаходить свій вираз в литовсько-руському законодавстві, характеризується надзвичайним розвитком привілєїв. Пануючим типом закона являються "привілеї", в котрих підтверд-жуються норми звичайного права, які почасти вже істнують, почасти же утворюються нові, надаються нові права і вольности. "Одбувається цікаве і дивне явище: привілєя стремить виключити загальний закон", "приватне право будується по типу державному" (Вл.-Будановъ, Обзор ст. 6. 197; див. також Демченко: "Наказаніе по Литовському Статуту", 103 ст.; Ясинського: Уставн. Зем. Грам. 4-9 ст.).

1. Земські привілєї.

Привілєй 1387 р. 20 лютого (надрукований: Zbiуr praw litewskich, p. 1-2).

Першим шляхецьким привілєйом був привілей 1387 р. 20 лютого короля Володислава-Ягайла. Імпульсом для видання цього привілєя зявилося бажання короля Володислава-Ягайла нагородити литовських бояр за приняття ними католицької віри, а разом і поширити на Литві і Руси католицьку віру (бо з нею — само собою — ширилися-б і впливи польського права, польської культури взагалі. Маючи на меті поширення у В. Князівстві католицької віри, Володислав-Ягайло, "найвищий князь, пан і дідич Поморя і Руси", перш за все заборонював литовцям-католикам обох полів увіходити в шлюбні звязки з русинами і русинками — православними, доки ці останні не перейдуть до католицької віри; на випадок-же, коли-б, мимо цього заказу, русин або русинка увійшли б у шлюбний звязок з литовцями "римського обряду", то шлюб хоча й не розвязувався, але чоловік або жінка (православні) під загрозою кар, повинні були перейти до католицької віри.

Для закріплення становища католицького духовенства на

Литві король звільняв духовенство від ріжних "служб", податків, "подвод",*) "стацій",**) "серебщизни",***), од будування замків і мостів, од суду і кар урядових органів влади, від екзекуцій "дітських",†) від постачання т. зв. "дякла"††) і т. п.†††)

Разом з тим на підставі привілєя 1387 р. Литовським панам (armiregis sive bojaris), що прийняли католицьку віру, "підданим Скиргела, князя Литви", надавалося право на посідання і розпорядження дідичними добрами на тих-же підставах, на котрих базувалося це право посідання шляхтою польською. Закріплюючі за литовськими панами це право Володислав-Ягайло, "король Польський, яко найвищий князь Литви і дідич Руси", бажав, "щоби одної корони підданні в правах не мали ріжниці". Привілєйом, крім того, забезпечувалися за литовським боярством і досить істотні для того часу права родинні — права особисті і маєткові, напр., за боярськими вдовами забезпечувалося право залишатися після смерті чоловіка на добрах помершого, право свобідного виходу заміж†*) і т. д.†**). Привілей мав усього 6 артикулів.

*) Подводи — подводна повинність, раніше вона звалася "повозом". Повинність ця взагалі характерна для середньовічної Европи. Чацький з приводу цієї повинности пригадує характерну постановку англо-саксонського права: "Trinoda necessitas: p. erectio, arcis constructio et contra hostem expeditio". (Див. О litew — i polskich pravach, 74).

**) Стації (Statio,) — постачаннє (даремне) харчів для гонців, послів і т. д. під час їх проїзду через маєтности.

***) Серебщизна — грошовий податок (срібна данина на користь державі: в північно-західній Руси — "посощина", в південно-західній "подимщина", пізніш "подимне").

†) На погляд Чацького в Польщі, коли надавали "свободи", то звичайно звільняли від влади воєвод, каштелянів і т. п. Так само в Литві забезпечували од дітських (од їх надужить) (ib. 78). Про "дітських", що ведуть своє походження з доби княжої, їх функції і їх дальшу еволюцію у в. кн. Литовському ми в свій час будемо оповідати; тут лише нагадаємо, що дітські були урядниками, що мали переважно владу виконавчу.

††) Дякло — податок натурою, що стягувався переважно зерновим хлібом.

†††) Skarbieс, N 539-540.

†*) Середньо-вічне феодальне право, як відомо, допускало втручаннє пануючого князя і у чисто родинну сферу життя підвладних або від князя залежних васалів так, як на заході, і в старій Польщі пани повинні були прохати короля про дозвіл на видання заміж своїх дочок.

†**) Skarbieс diplomatуw, N 539, див. також Dzialynski: Zbiуz prav. Litewskich, и. 1.

Привілей 2 жовтня 1413 р. (Городельський) (надрук. Zbiуz praw litewskich, p.7-20).

Привілей цей був виданий спільно королем Володиславом-Ягайлом і великим кнізем Витовтом в Городлі.

На підставі привілєя 1413 р. — т. зв. Городельського разом з проголошенням унії Польщі і Литви закріплювалися за литовськими панами (католиками) "баронами", шляхтою і боярами їх маєткові права: шляхецькі маєтки, як родові, так і надані королем, закріплювалися за шляхтою і боярами з правами відчуждення — продажу, даровизин і т. д. за дозволом короля "згідно зі звичайом польським". Панство литовське одержувало й право записувати "оправи" жінкам, як на "дідичних добрах", так і на добрах від короля наданих, але видавати доньок своїх боярство мало право "тільки за католиків".*)

Від іменування на всі вищі уряди на Литві і од участи в "раді" в. князівства Литовського усувалися всі некатолики, цеб-то всі православні князі і пани (русини). За литовським-же панством забезпечувалося право на участь в зїздах або в соймиках (conventiones sev parlamenta). На цих зїздах або соймиках литовські пани і прелати разом з панами і прелатами польськими і повинні були радитися про потреби обох держав. Таким чином ще більш закреслюється ідея рівенства панів литовських панам коронним. За литовськими панами закріплювалося і важливе право, право в порозумінню з панами польськими вибору великих князів литовських. "Відносини до Польщі, — пише проф. Грушевський, — не виходять поза те, що між нею і в. кн. Литовським уставляється союз, і король польський має признаватися зверхником (сюзереном) в. князя й в. князівства. Тому стани в. Князівства мають участь в виборі короля" (т. IV, 151 ст.). Для більшого обєднання шляхти литовської і польської литовським панам і боярам надавалося й право на дістання і уживання гербів шляхти польської через надання від в. князя і адотацію якогось польського шляхетського роду.

Привілєй цей, яким закріплювалися політичні і маєткові права лише за шляхтою "римського закону", залишився на погляд де-яких вчених (напр., м, Грушевського*) і О. Ефименко "мертвою буквою"**) в тому відношенню, що обмеження політичних прав

*) Див. Грушевський: Історія України-Руси, т. V, 48.

панів "грецького закону", ним встановлені, знаходилися в повній колізії з фактичним станом речей і фактичними взаємовідносинами на місцях.

І дійсно: в складі, напр., господарської ради при королях Казимирі і Олександрі було чимало представників православної аристокартії — української і білоруської — князі Слуцькі, Більські, Сангушки, князі Глинські, князі Заславські, Гольшанські, Глібовичі, Солтани і т. п. (Див. М. Любавського: "Новые труды по исторіи литовско-русскаго сейма". Ж. М. Н. Пр. 1903, мартъ, 131 ст.). При Сигизмунді І-му був призначений воеводою Троцьким князь Константин Острожський, якому навіть було персонально дано право засідати в господарській раді вище воєводи Віленського.

Православні пани продовжували фактично брати участь в уряді і обіймати ріжніі посади,***) як і католики, але для свого часу привілєй цей безумовно зявляється дуже характерним для опреділення тих політичних тенденцій, які на литовських і українських теренах почали провадиться зараз-же після унії 1386 р. Литви з Польщею.

Першим шляхетським привілєйом на Литві, як ми і зазначили, був в хронологичній послідовности привілей 1387 р., але основні шляхецькі libertates et jura були закріплені за литовським панством власне в привілею Городельському 1413 р. Зокрема-ж важливі права, які були закріплені Городельським привілєйом, мали характер політичний: литовським панам вдалося відстояти і право мати для Литви окремого господаря. Таким чином, не дивлячись на акт унії з Польщею, на підставі Городельського привілею 1413 р. Литовське в. князівство залишалося осібною державою, що мала свого господаря — в. князя Литовського. "В. кн. Литовське, — пише проф. Грушевський, — не тілько за життя Витовта, але й по нім зістається осібним політичним тілом... "По смерті Витовта вел. Князівство має дістати нового князя; привілей застерігає тільки, що се має статися за порозумінням з королем і польськими панами (т.

*) На погляд проф. Грушевського городельські обмеження після смерти Витовта "стратили всяке значіння" (V т., 52).

**) Див. А. Ефименко: Исторія украинскаго народа, С-ПБ., 1906; 136.

***) Між иншим на підставі Городельського привією в столиці в. князівства Вільні і в Троках були по зразках польських встановлені посади воєвод і каштелянів.

<<Попередня  |  Змiст  |  Далi >>