![[HOME]](http://www.library.kr.ua/redesign/gerbik.gif)
IV, 151 ст.). Права-ж чисто шляхецькі, набуті литовськими панами на Городельському соймі 1413 р., були остільки істотні, що де-хто із знавців литовсько-українського права, як, напр., проф. Леонтович, вважають власне цей привілєй (1413 р.) "першою шляхецькою хартією, що формулювала основні принципи організації на Литві привілейованого стану, який користувався вольностями шляхти польської"*). Городельський привілей має 15 статей.
Спиняючись на змісті обох цих привілєїв (1387 і 1413 р.), проф. Грушевський пише між иншим: "Мета цих привілєїв ясна: Ягайло і Витовт хотіли утворити осібну привілегійовану верству з литовських католицьких фамілій і тими привілегіями привязати їх до унії з Польщею, до Польщі, зробити оборонцями польсько-литовських звязків. Адоптація литовських фамілій польськими шляхецькими родами служила мов би дальшим розвоєм інкорпорації Польщі земель в. кн. Литовського. В суспільнім устрою в. кн. Литовського це мало би привести до таких наслідків, що утворилася б вища прівілегійована верства з литовських панів і бояр гербових, "клейнотників", як казали потім, докладно відграничена великокнязівськими нобілітаціями, і супроти неї боярство руської народности й віри мало стати на низшій степені, як верства півпривілегійована"**) Привілеї 1387 і 14113 р. поширювалися лише на Литву (власне на литовське боярство).
Привілей 15 жовтня 1432 р. (Гродненський) короля Володислава зі згоди в. князя Сигизмунда Кейстутьовича і привилей 6 травня 1434 р., виданий в Троках в. князем Сигизмундом
*) О. Леонтовичъ: Правоспособность литовско-русской шляхты. Ж. М. Н. Пр., 1908, мартъ, 65.
**) М. Грушевський: Історія України-Руси, V т., 48-49 ст.
Кейстутьовичем*).
На підставі привілєя 1432 р. Ті-ж основні права були надані і шляхті "руській", але для користування цими правами уповні "руським" князям і панам треба було обовязково належати до католицтва. Обмеження (що було встановлено Городельським привілейом 1413 р.) для панів "грецького закону" обіймати державні уряди цим привілейом не було скасовано. Скасовання цього обмеження трапилося лише через 150 років на підставі Віленського привілею від 7 червня 1563 р. Короля Сигизмунда-Августа.
В 1434 р. Великий князь сигизмунд видав і новий привілей 6 травня в Троках. На підставі цього привілєю підтверджувалися права і вольності бояр литовських і "руських". "Привілєй 1434 р., — як висловлюється професор Леонтович, — виявляє собою лише підтвердження попереднього привілея 1432 р. з де-котрими незначними доповненнями і поясненнями",**) але разом з тим в цьому привілєю були уміщені і "дві нові дуже важні точки",***) 1) великим князем було обіцяно панів і бояр не карати инакше, як на підставі суду, і 2) панські і боярські піддані звільнялися від т. зв. "дякла" — дані князеві, що було застрежено в привілєю Городельському. Всіх статей в привілєю 1434 року — 8.
Привілєй 2 травня 1447 р. (Віленський, загально-земський).*)
Із послідуючих привілєїв найбільш важливе значіння мають
*) Див. Monum. Med. Aevi hist. Res gest. Poll., t. XIV, App., N. 17.; N. 22.
**) О. Леонтовичъ ibid., 73.
***) Див. М. Грушевський, Історія України-Руси, т. V, 50 ст.
привілєй 1447 р. (Віленський), короля Казимира і привілєй 1492 р. короля Олександра.
Привілєйом 1447 р., крім закріплення остаточно за шляхтичами прав на маєтности, литовсько-руській шляхті надавалося і надзвичайно важливе право суду над місцевим сільським населенням на території шляхецьких маєтків. "Земле-власники, пише проф. Демченко, набули повне і виключне право суду і кари своїх підданих, коли останні, певно, самі не були шляхтичами і коли злочином не зачипалися інтереси якої-небудь иншої особи, що стояла поза владою данного пана",**) Постановою цією (право панів на ведення суду над місцевим сільським населенням,) по виразу Грушевського, шляхецькі піддані "віддавалися вповні" "під патримоніальну юрисдикцію дідича чи державця".***) На підставі цього ж привілєю "піддані" (kmethones) князів, панів і бояр, а також міщан Литви звільнялися докладніше від всіх господарських повинностей (reditus) і платіжки "сереб-щизни", од постачання т. зв. "дякла", од подводної повинности; везення камня, дерев для палива, цегли і "вапна" до міст, але "станції", будова мостів і поправа замків залишалися.†) Князі, пани і шляхта одержували право свобідного виїзду за границю, в чужі землі (крім ворожих земель) в цілях рицарської служби або в інтересах маєткових, але "під умовою, щоб через те не занедбувалася воєнна служба з їх маєтностей в в. кн. Литовськім" (Грушевський, V, 53). Але разом з тим цим-же привілеєм заборонялося шляхті і духовенству приймати до себе людей "непохожих" і "невільних" — міри, які спричинялися до закріплення селянства. Зі свого боку господарь, давав обіцянку за себе і своїх урядників не приймати панських підданих в господ. маєтки (ib. V, 53). Крім того, привілєй 1447 р. нормував становище на Литві чужинців. На підставі цього привілєю вел. князь обіцяв шляхті в землях великого князівства Литовського "земель", "городів", "міст", "врядів", "достойностей" не давати жадному "чужоземцю", але тільки "тубольцям" литовським*) — (т. зв. "родичам" В. Князівства Литовського.)
*) Monum. med aevi hist. res gest. Pol. XIV, N. 7.
**) Демченко: Наказаніе по Лит. Статуту, 104 ст.
***) М. Грушевський: Історія України-Руси, т. V, 53 ст.
†) Skarbieс, t. II, 205-206, N. 1949, п. 15
Король між иншим поширював право королівського патронацтва і на церкви православні: на уряди духовні призна-чаються лише литовці, а за браком гідних кандидатів й чужинці. Це право, право патронацтва над православною церквою, і зробилося, по виразу професора Владимирського-Буданова, "в руках фанатиків могутнім засобом окатоличення"**) місцевого право-славного населення.
Король затверджував також положення, що прелатів, князів, панів, шляхту і містичів не можна було карати без належного суду, а лише по суду "згідно з звичаями христіянськими" і по силі прав польських. Досить ясно для свого часу підкреслювалося і положення про індивідуальну відвічальність кожного за себе: "аби ні жона за мужа, а ні діти за батька, а ні слуга за пана — не одповідали", раз вони не будуть співучасниками у виступі, крім справ про ображеннє маєстату (lesae majestatis). Це надзвичайно важливе з правного боку положення потім майже в тих же дослівних виразах перейшло у Литовський Статут.***) На підставі-ж цього привілєя панни і вдови закріплювали за собою право вільно виходити заміж без запитання і згоди "пануючого" і його заступників.†)
Взагалі на підставі цього привілея литовській шляхті надавалися ті-ж самі "свободи", якими користувалася шляхта польська. Характерно між иншим, що привілєй цей, поруч з князями і панами, згадує також і "містичів" — міщан. З приводу цього професор Владимирський-Буданов висловлюється так: "Під містичами розумівся в польському праві "стан" з дуже визначеними юридичними границями, стан горожан, що одержували магде-бурське право, але для Литви половини XV віку вираз "містичі" не заховує жадної визначеності тому, що магдебургське право в той час ледве з'явилося на Литві. Город і земля ще зовсім не були відділені: в правах і обовязках городських мешканців брали участь бояре; в правах землеволодіння брали участь мешканці городів".*)
*) Skarbieс, II, 205, 206, N. 1949, п. 15
**) Див. Влад.-Буданова: Христоматія по исторіи русскаго права. Жалованная грамота короля Казимира 1457 г., мая 2 дня.
***) Див. Лит. Статут 1529 р., Р. І, арт. 7.
†) Див. Привілєй короля Казимира 1457 р., арт. 10 (Skarbieж, 206).
Взагалі та обставина, що привілєй 1447 р. був даний не тільки шляхті й боярам, а і містичам поневільно звертає на себе увагу істориків права. Власне через це, — як цілком справедливо замічає проф. Леонтович, — привілєй цей можна опреділювати як привілєй "загально-земський"). А проте з часу видання привілею 1447 р. всі послідуючі привілеї також мають загально-земський характер принаймні в тому відношенню,що постанови їх поширюються на всі землі в. князівства Литовського.
Привілєй 1447 р. мав дуже важливе значіння і тому, що король гарантував в. князівству Литовському, як окремій державі, недоторканість його границь, закреслених ще за часи Витовта.
Всіх статей привілєї 1447 р. містить 15; із них 8 нових, а инші взяті частинно із Гордельського, а частинно — із привілея 1434 р.
В виданих текстах цього привілея зазначена дата — Вільно, 2 травня 1457 р. Але німецьким вченим Каро, автором "Історії Польщі", доказано, що дата ця вказана в виданню невірно. Привілей був виданий не 2 травня 1457 р., а 2 травня 1447 р. В 1457 р. привілей цей був знова підтверджений шляхом привішення до нього печати. (Див. про це у Б. Якубовського: "Земскіе привилеи великаго княжества Литовскаго", Ж. М. Н. Пр. 1903 г. апріль, 246, 247 ст. Пор. Грушевського, V т., 643.).
Б. Якубовський між іншим відкидає думку про офіціяльність руської мови цього привілєя і визнає орігінальним лише латинський його текст. На думку названого вченого і всі попередні загально-земські привілєї аж до привілєя 1563 р. видавались офіційно тільки на латинській мові (ibid. 245).
Привілєй 6 серпня 1492 р.
*) Див. Влад.-Будановъ: Христоматія по исторіи русскаго права, 25; див. також того-ж автора: Німецьке право в Польші і Литві, в укр. перекладі, 113 ст., також О. Леонтовича: Правоспособность литовско-русской шляхти. Ж. М. Н. Пр. 1908, марта, 76 ст.; також В. Пичета: Литовско-польскія уніи и отношеніе къ нимъ литовско-русской шляхты (Сборникъ статей, посвященныхъ Ключевскому 1909. Москва) і др.
(Віленський) в. князя Олександра.*)
Привілєй 1492 р. мав, як ми зазначили вище, теж дуже важливе значіння для закріплення правоспособности литовсько-руського шляхецтва, зокрема політичних прав литовського магнацтва. Найбільше істотні права, які закріплювалися за князями, панами і боярами (привілєй містить в собі 40 пактів) цим привілеєм були такі: ніхто з них не міг бути покараний позаочі і без суду, лиш згідно зі звичаями і законами коронними; кождий мусів відповідати лише за свій власний вчинок, крім хиба злочинів проти особи господаря; всім — прелатам, князям, шляхті, боярам і містичам — забезпечувалося право вільного переїзду за кордон, крім країн ворожих, з метою науковою або для розшукання там долі і щастя ("фортуни"); за панами, боярами, шляхтою закріплювалися всі їх маєтности, як їх власність. Далі в привілєї закріплюються маєткові права вдов, згадується про свобідний вихід заміж без дозволу господаря паненок, повторюється знову про звільнення панських "підданих" від господарських даней, оплатей, "серебщизни", "подвод" од "платіжки "дякла" і т. д. Але саме найважливе право, яке закріплювалося за панством литовським цим привілєйом, торкалося т. зв. "ради-панів". Господарь закріплював за радою-панів, як вищою державною інституцією, істотніші і важливійші права на участь її в управління державою. "Закріплюючи за арістократією, як членами господарської ради, активну участь в сфері внутрішньої і зовнішньої політики, — пише В. Пичета**), — новий господарь істотно обмежував прерогативи своєї влади". А що господарь цим привілєйом дійсно обмежив прерогативи своєї господарської влади, це видко із зазначених в привілєї положень, із переліку всіх тих питань, для розвязання котрих вимагалися вже участь і згода панів-рад: "Без її згоди і контроля, — пише Леонтович, — не ведуться дипльоматичні зносини з другими державами, не роздаються земельні данини, не усуваються винні з урядів, не іменуються без представлення воєвод, а в погряничних місцях без згоди ради не
*) Codex dipl. Poloniae, I., p. 345-352.
**) Див. В. Пичета, там-же, 617 ст.
ведеться господарський суд, не зберігаються і не витрачаються державні прибутки на потреби держави. Всюди вимагається згода ради.*) Дуже істотні права і характеру законодавчого набувала цим привілейом "рада": жадна постанова, що була принята господарем разом з радою, не могла вже буть відмінена великими князем без згоди ради.
Послідуючі земські привилеї 1506 і 1529 року лише підтверджували постанови попередніх привілеїв. В привілєї 1506 р., грудня 7 дня, виданому в Гродні вже королем Сигизмундом І, давалася взагалі урочиста обіцянка "прелатам, князям, панам-ради в. кн. Литовського, Жмуді і Руси" заховували в моці "права, вольності, привілєї, листи латинські і руські" також свободи костельні і свіцькі, які були в свій час надані їм попередніми господарями.**) Що-ж торкається привілєя 1529 р., то привілейом цим закріплювалися остаточно права панів-рад.***) Послідуючі привілєї (Віленський) 1547 і 1551 р. (теж Віленський) короля Сигизмунда-Августа лише закріплювали за шляхтою раніше надані права.
За Сигизмунда-Августа-ж було видано й ще 4 загально-земських привілея: Віленський 1563 р. 7 червня, Більський 1564 р. 1 липня, Віленський 1565 р. 30 грудня і Гродненський 1568 р. 1 липня.
Професор Леонтович з приводу всіх цих привілєїв зазначає, що головним їх джерелом були привілєї польської шляхти. Це власне були шляхецькі грамоти, а не памятники загального права. Але і професор Леонтович вважає необхідним підкреслити і ширше правове значіння цих привілєїв. "Не треба однак думати, — пише проф. Леонтович, — що земські привілеї виключно заховують в собі принціпи польського права. В них зустрічаються статтї
*) О. Леонтовичъ: Правоспособность лит.-рус. шляхты, 78 (Ж.М.Н. Пр. март 1908). Див. також Danilowicz, Skarbieс diplomatiуw 204-227 ст.
**) Skarbieс diplomatiуw, t. II, No. 2177, 273-274 ст.
***) Zb'or praw. litewskich, 124; Див. у Леонтовича: Правоспособность лит. рус. шляхті. Ж. М. Н. Пр. 1908 г., мартъ. Див. В. Пичета: Литовско-польскія уніи и отношеніе къ нимъ литовско-русской шляхты (Собр. статей, посвящ. Ключевскому 1909. Москва, 622), И. Якубовский гадає, що привілєй 1529 р. був виданий не 1522 р., а 1529 р., в день Св. Луки, цеб-то 18 жовтня, позаяк в грамоті сказано, що вона дана з приводу обняття Сигизхмундом-Августом велико-княжого литовського престолу. "Із джерел же ми знаємо, що таке урочисте возведення на престіл мало місце як раз у день Св. Луки, цеб-то, 18 жовтня 1529 р." (Див. И. Якубовській: "Земскіє привилеи великаго княжества Литовскаго", Ж. М. Н. Пр., 1903, апріль, 249 ст.). В 1529 р. власно було видано 3 привілєя, а не один.
цілковито подібні до Руської Правди (така, напр., стаття про вдову, що седить на вдовьому стольці: вона зустрічається вже в першому привілєї 1387 р. і відповідає ст. Рус. Правди: "аже жена сядет по мужі" (Леонтовичъ: "Рус. Правда и Лит. Статутъ"). Зі свого боку проф. И. Лаппо в своїй новійшій роботі по історії в. князівства Литовського висловлює думку, що привілєї Ягайла і його найближчих приємників були "чужды" литовсько-руській шляхті "по своїй основній ідеї" і що і після цих привілєїв життя Литовсько-Руської держави продовжувало і далі свій розвиток на старих культурних засадах. (Див. И. И. Лаппо: "Западная Росія и ея соединеніе съ Польшею въ ихъ историческомъ прошломъ". Прага 1924 110-111 ст.).
Додамо до речі, що де-хто із істориків права (напр., російський професор Малиновський)*) поділяє взагалі всі ці привілєї на дві головні категорії: на привілєї "жалованніе", якими надавалися поодиноким особам шляхецькі права, а також окремим особам і інституціям нерухоме майно, і привілєї "вільготні", на підставі котрих окремі особи і окремі інституції, також (в поодиноких випадках) і окремі кляси населення звільнялися од загальних обовязків (від тягару суду і дані) або одержували осібні права і привілєї (фінансові і судові вільності).
2) Областні привілєї.
Крім "привілєїв земських", з кінця ХIV в. і початку XV-го (з часів Витовта) стали видаватися великими князями литовськими окремі привілєї і поодиноким землям (також воєводствам, повітам), що увіходили у склад Литовсько-Руської держави. В відрядження від привилєїв земських ці привілєї звуться привілеями областними, також "уставними земськими грамотами". Велике князівство Литовське, як відомо, мало характер федеративний. Значна більшість т. зв. "руських" земель — українських і білоруських (Київська,
*) Див. Малиновській: Лекціи по исторіи русскаго права.
Волинська, Чернигівсько-Сіверська, Полоцька, Витебська, Смоленська і др.) — були приєднані до князівства на підставі відповідних договорів і довго заохочували свою самостійність і самобутність. Отже привілєї уставні поодиноким землям і важливі для нас, як памятники права перш за все у тому відношенню, що вони опреділювали становище кожної окремої землі в системі инших земель великого князівства Литовського, а також відношення місцевого населення до державної влади. Професор Грушевський досить влучно зве земські привілєї "конституційними хартиями поодиноких земель".*) Зі свого боку проф. В. И. Пичета опреділює ці привілєї, як "місцеві конституції, що опреділювали права і повноваження землі, як у внутрішньому самоврядуванню, так і у відношенню до верховної влади".**) Професор М. Ясинський, автор відомої монографії "Уставныя земскія грамоты Литовско-Русскаго государства", в згаданій нами праці своїй опреділює областні привілєї, як "жалованныя грамоты, данныя отдћльнымъ областямъ или "землямъ" Литовско-Русскаго государства",***) при чому названий вчений серед низки обласних привілєїв виділює такі, в яких заключувалися не окремі вільготи, а опреділювалося відношення данної землі чи провінції до цілої держави†). Отже власно такі привілєї, що мали ширший зміст, що надавалися не окремим волостям, городам або й окремим корпораціям, а цілій землі або визначній провінції з метою підтвердження іх давнійших земських прав і опреділення їх відношення до держави, проф. Ясинський і зве "уставними земськими грамотами".
Але крім загально-земських положень в привілєях цих знаходяться і норми права карного, цивільного, фінансового, а також норми процесійні. Крім того, привілєї ці заховують і положення, які опреділюють і нормують права і обовязки окремих станів: шляхти (права судові, фінансові, права виборчі, що до виборів урядових осіб і т. д.), духовенства, містичів, поспольства, волосних людей.
Для правника зокрема цікаві ті постанови привілєїв, які
*) Історія України-Руси, IV, 10.
**) Див. В. И. Пичета: Введеніе в русскую исторію. М. 1923, 81 ст.
***) М. Ясинський: "Уставныя Земскія Грамоты", 29 ст.
†) Ibid., 30.
торкаються права карного і цивільного, як матеріяльного, так і професійного. Такі постанови привілєїв, як опреділюють кари за такі вчинки, як крадіжка, вказують на значіння на суді при злодійстві річевих доказів т. званого "лиця", або постанови, в котрих росповідається про судові штрафи (головщина, вина) по праву карному не можуть не спинять на себе увагу і історика українського права і українського правника. Ту-ж саму цікавість викликають і постанови привілєїв, які торкаються, напр., цікаві постанови про посаг (право родинне), про "отчини", "купленини" (право на речі), про завіщення т. зв. "статків" і т. д.
Що-ж торкається власне процесійних норм, то в привілєях цих маються дуже цікаві положення про т. зв. "позви", про функції дітських; свідків, про право "єднання" сторін на суді; росповідається також про суд воєвод, старост і т. д.
Оці власне норми права карного, цивільного і процесійні і мають надзвичайно важливе значіння для історії українського права, бо в них відбиваються ті правні стародавні положення, які в той час ще жили в світогляді українських народних мас. Всі ці норми вказують на надзвичайне близьке їх відношення до старовинного памятника українського права до "Руської Правди", через що і сами привілеї ці виявляли собою, по свідченню професора Леонтовича, дальший "розвиток положень "Руської Правди"." В привілєях уставних в положеннях карного і цивільного права червоною ниткою підкреслюється старовинне правило, стародавня прадідівська традиція: "новини не уводити, а старини не рухать".
В праві московському обласним привілєям литовсько-руського права відповідали по части т. звані уставні грамоти князів московських. Але між привілєями права литовсько-руського і уставними московськими грамотами є чимала ріжниця. Обласні або уставні земські привілєї великих князів литовських поодиноким землям видавалися на імя цілої поодинокої землі; такий характер, напр., мають привілєї землі Київської, Полоцької, Витебської, Смоленської. Уставні-ж грамоти московські поодиноким землям не видавалися, вони видавалися окремим волостям і містам. Цілком слушно з приводу цієї характерної риси уставних грамот московських висловився професор Малиновський: "Очевидно, в Московській
державі ідея централізації робить успіхи і нищиться те, що нагадує про колишню областну самостійність". Той-же історик права звернув увагу і на те, що в привілєях литовсько-руських великий князь звертається до цілого населення данної землі, "привілєй видається на імя всіх клясів місцевого суспільства", в той час, як в Московщині уставні грамоти видаються лише на імя населення "тяглого". Це вказує — на погляд проф. Малиновського — на те, що "в Московській державі вища кляса (службові люде) губить звязок з місцевістю; в Литовсько-Руській державі, навпаки, інтерес місцевого життя звязує всі кляси суспільства".*)
Ті обласні привілєї, які дійшли до нас, на жаль, в копіях, а не в орігінальних хартіях, являються в більшості привілєями, на підставі котрих великі князі литовські лише підтверджували старий юридичний побут поодиноких земель, і права населення, які були за ним, цим населенням, закріплені раніше даними привілєями (в часи Витовта і Казимира). А через це областні привілєї, які дійшли до нас (кінця XV і початку XVI в.в.), в науковій літературі звичайно так і звуться привілєями "підтверджуючими" (російськ. "уставними подтвердительными грамотами"). Із привілєїв цих, що відносяться до центральних українських земель, відомі: 1. Привілєй (під-тверджуючий) землі Київської великого князя Сигизмунда І од 8 грудня 1507 р.**) Привілєй цей має характер всестановий (а не виключно шляхецький), хоча і був виданий по проханню князів, панів і шляхти землі Київської. Привілєйом цим за місцевим населенням закріплювалися права, що були затверджені королями Казимиром і Олександром.
В привілєї 1507 р. міститься чимало норм звичайового права (карного, цивільного і процесійного). Орігінал привілєю до нас не дійшов; він загинув од огню в час пожежі Берестейського замку; копія привілєю знаходиться в Литовській Метриці (Зап. кн. VIII). Привілєй був надрукований в "Актах, относящихся къ исторіи Западной Россіи" ІІ, N 30 і з належними коментаріями в "Христоматії по исторії русскаго права" проф. Владимирского-Буданова.
*) Див. проф. І. Малиновський: Лекціи по исторіи русскаго права, 56, 57 ст.
**) Вперше привілєй землі Київській був наданий в 1471 р., коли був скасований "уділ" Київський. Тоді-ж одержали привілей і земля Волинська.
Крім цього загального для всіх станів землі Київської привілєя, до нас дійшов і привілей 1494 р. короля Олександра спеціально виданий міщанам Київським. На підставі цього привілєю за київськими міщанами закріплювалися права, що були стверджені ще в часи Витовта.
Привілєй (підтверджуючий) землі Київської, великого князя Сигизмунда од 1 вересня 1529 р. Привілєй цей має такий наголовок: "Привілєй од короля его милости Жигимонта всім обивателем шляхті землі Київської на права і вольности їх". Привілєй цей — копія попередньої грамоти 1507 р., але з де-якими додатками. На підставі цього привілєю населення землі Київської звільнялося між иншим од де-яких даней і повинностей. Привілєй цей був виданий в. князем Сигизмундом по проханню Київської шляхти з огляду на те, що попередній привілєй (1507 р.) згинув од огню під час пожежі Берестейського замку і де разом з орігіналом цього привілєю загинули і орігінали инших привілєїв землі Київської, що були видані королями Казимиром і Олександром. Список привілєю знаходиться у Литовській метриці: привілєй був надрукований в "Актах, относящихся къ исторіи Западной Россіи", ІІ. No 164).
Земля Волинська. 1) Привілєї (підтверджуючий) землі Волинської великого князя Олександра І од 16 лютого 1501 р. і 2) Привілей (підтверджуючий) в. князя Сигизмунда І, даний в серпні 1509 р.
Привілєй 1501 р. був даний великим князем Олександром в підтвердження привілєю, даного землі Волинській королем Казимиром по проханню земських чинів землі Волинської. Попередній же привілєй короля Казимира був виданий для забезпечення станів землі Волинської од зловживань і надужить місцевих правителів (намістників і старост) в другій половині XV століття.*) Професори Любавський і Ясинський гадають, що попередній привілєй (короля Казимира) землі Волинській був даний в 1452 р.*), де-які инші дослідувачі литовсько-руського права, як И. Якубовський,**) висловлюють гадку, що привілєй цей треба віднести до більш пізнього часу, коли намістники Казимира накликали на
*) Тоді, коли був даний і перший привілей землі Київській.
себе своєю діяльністю незадовольнення місцевих мешканців. Привілєй 1501 р. був надрукований в "Актах, относ. къ исторіи Южной и Западной Россіи", т. І. No 36.
Привілєй (підтверджуючий) в. князя Сигизмунда І, даний землі Волинській в серпні 1509 року, підтверджував привілєй 1501 р. в. князя Олександра. В Актах Литовської Метрики, де знаходиться список привілєю 1509 р., цей привілєй має такий наголовок: "Привілєй всім обивателем землі Волинської на нікоториї права і вольности їх". Надрукований цей привілей в "Актах, относящ. къ исторіи Западной Россіи, No 54 і в "Христоматіи по исторіи русскаго права" проф. Владимирскаго-Буданова.
Зміст обох цих привілєїв майже тотожний. Привілєї ці у порівнянню з привілєями землі Київської мають здебільшого становий шляхецький характер, відбиваючи пансько-шляхецький устрій землі Волинської. Привілєї містять в собі низку постанов, виданих в забезпечення персони шляхецької, в охорону прав шляхтичів і проти замахів на їх особистості і маєткові права місцевих правителів — намістників і старост; в привілєях цих в. князь сурово наказував старостам "князів", панів і земян" "злими слови не соромотити, у казнь і у вежу їх не сажати", доводячи про провини князів і панів до відому господаря ("ино старості нас обослати"). В привілєях-же цих міститься чимало постанов, які стосуються до одбування суду в землі Волинській; зокрема-ж чимало постанов, які торкаються суду панського, вотчинного, над підданними панів, що мешкали в межах їх вотчин. Взагалі, по виразу професора Ясинського, Волинська уставна грамота містить в собі великий матеріал, що відноситься до судового устрію і судочинства."***) На підставі привілєю 1509 р. волинці були між иншим звільнені від осібного податку — т. зв. "воловщини".
ІІ. Із других привілєїв, даних поодиноким українським і білоруським землям, вкажемо на прівілєй від 30 жовтня 1432 р., виданий королем Володиславом-Ягайлом землі Луцькій. (Див. Архивъ Юго-Западной Россіи, ч. V, т. І, N 1; також у виданні
*) Див. Любавський: Литовско-русскій сеймъ, 110 ст. и М. Ясинский: Уставныя земскія грамоты,71 ст.
**) Див. И. Якубовський: "Земскіе привилеи великаго княжества Литовскаго". Ж. М. Н. Пр., 1903 г. іюнь, 287 стр.
***) М. Ясинскій: Уставныя земскія грамоты, 93 ст.
Краківської Академії Наук Monumenta medii aevi. historica res. gest. Pol. ill., t. II, N 82). Ранійше-ж цього привілєю землі Луцькій був даний Володиславом-Ягайлом привілєй біля 1427 р., (див. Skarbieс, t. II, N. 1429), а ще ранійше — привілєй від 15 квітня 1392 рю (див. Arch. Sangusz. 1, N XIII). Однак останній привілєй 1392 р.), — як цілком правильно і зауважує професор Ясинський, -*) не можна відносити до привілєїв "уставних", тому що привілєй цей містить в собі виключно лише надання шляхті Луцької землі тих прав, якими користувалися вже земляне землі Львівської. Через це цей привілєй і мав вигляд лише привілєї станової, шляхецької.
Одержала привілєй і Брацлавщина (Див. Акт. Зап. Росіи, ІІ, N 26), але привілєй землі Брацлавській має місцевий станово-шляхецький характер — вільгота місцевим земянам на звільнення їх людей од т. зв. "подимщини". Самий привілєй був даний на імя намістника Брацлавського.
Привілєй (підтверджуючий) в. князя Олександра од 16 липня 1503 р. землі Витебській. Привілєй цей був виданий в підтвердження прав, закріплених за землею Витебського королем Казимиром.**) Привілей має характер всестановий, загально-земський. В Актах Литовської Метрики привілєй цей має такий наголовок: "Привілєй всім боярам і міщаном Витебським на нікоториї права і вольности їх". Привілєй цей був надрукований в "Актахъ, относ. к исторыи Западной Россіи", N 204, також в 1836 р. в "Сборникі" Муханова, N 83, і в "Историко-юридических матеріялахъ, извлеченных изъ актовыхъ книгъ губ. Витебской и Могилевской", т. ІІ.***) 2. Привілєй (підтверджуючий) в. князя Сигизмунда од 18 лютого 1509 р. Привілєй цей був надрукований у гр. Дзялинського, Zbior praw litewskich, Poznan, 1841 p., 99-101.
Привілєй (підтверджуючий) в. князя Сигизмунда 23 липня 1511 р. землі Полоцькій в підтвердження старовинних земських її обичаїв, що були закріплені ще Витовтом, Сигизмундом і Скиргелом в привілєї землі Полоцькій. Привілєй 1511 р. заховує чимало
*) Ibid., 42 ст.
**) Вперше земля Витебська, як і Полоцька, одержала привілєї ще од Витовта (1392-1399 р.).
***) Також у Вл.-Буданова, ib.
положень майже тотожніх з тими, які иістяться в привілєю 1503 р. землі Витебської; це зрозуміло, коли ми згадаємо, що земля Витебська колись була "пригородом" Полоцьким, а через це і звичайове стародавне право обох земель було тісно споріднене. Дослідувач литовсько-руського права И. Якубовський в привілєю Полоцькому 1511 р. розріжнює дві складові частини — більш давнійшу, яка має тотожня з згаданим вище привілєйом Витебським (1503 р.) і яка була, на погляд названого вченого, складена в князювання Витовта, Сигизмунда і Свидригайла (1392-1440 рр.), і новійшу що була складена за часи Казимира і його приємників (1440-1511 рр.) Привілєй цей в Литовській Метриці має такий заголовок: "Привілєй бояром, міщаном і всей землі Полоцкой, на права і вольности їх, водлуг привілєїв великих князів Витовта, Жигмонта і Скиргейла". В 1547 р. привілєй цей, як і привілєй Витебський, був підтверджений.*) привілєй містить в собі багато цікавого матеріалу про діференціацію населення (князі, пани, бояре, міщани і чорні люде), про взаємовідношення між окремими групами населення, про старовинний судовий устрій, про судні сойми і т. д. і має взагалі всестановий характер. Надрукований був цей привілей в "Актах Западной Россіи", т. II, N 70.
VI. Багато цікавого для історика і правника матеріалу заховує в собі і привілєй великого князя Олександра од 1 березня 1505 р. даний землі Смоленській. Цілком правильно зауважує проф. Ясинський, що "зазначена грамота цікава тим, що вній дуже рельєфно виступають риси всестановости, відокремішності і неділимости землі"**) Дійсно: що торкається колишньої "всеста-новости" землі, то привілєй Смоленський, як і Витебський і Полоцький, дає історику права в цьому відношенню дуже важливий матеріал; зокрема матеріал цей дає можливість пролити більше світу на "безстановість" давніх місцевих віч, зборів, сеймів, снемів;*) із привілею видко, що ще в XV ст. в вирішенню справ на цих "вічах" брали участь крім бояр, міщан, також і чорні люде. В привілєй цей
*) В дальшому привілєй Полоцький "був підтверджений в 1580, 1539 і 1634 р. і не загубив своєї сили навіть після приєднання Полоцька до Россії, що видко із підтверджуючого його указа Катерини ІІ 1788 р." (Див.: И. Якубовський, ibid., 291 ст.).
**) Див. Ясинського, ibid., 83 ст.
<<Попередня | Змiст | Далi >>