був внесений**) зміст привілєю короля Казимира коло 1445 р., судовий лист того-ж короля з приводу жалоби Смольнян на Миколу Радивиловича, державця Смоленського, лист Казимира до того-ж Радивиловича з приводу ріжних надужить, що мали місце в час його, Радивиловича, держання, і лист в. князя Олександра до намістника Смоленського Юрія Глібовича.***)

Привілєй цей був надрукований в "Актахъ, относ. к исторіи Запад. Россіи", т. І. N 213.

VII. Крім вищезазначених областних привілеїв, відомий і привілей (підтверджуючий) великого князя Олександра землі Жмудській од 15 серпня 1492 р. (Див. А. З. Р., т. І., No 102, також у гр. Дзялинського Zbiуr praw litewskich, p. 67-72). Перший привілєй земля Жмудська одержала ще од Ягайла і Витовта в 1432 р. Привілєй цей, що мав, як і привілєй землі Витебської, Полоцької і Смоленської, всестановий характер, був потім підтверджений королем Сигизмундом І в 1507 р. і нарешті королем Сигизмундом-Августом в 1569 р. (Див. про це зокрема у И. Якубовського: "Земскіе привилеи великаго княжества Литовськаго", Ж. М. Н. Пр., 1903, іюнь, 256-263).

VIII. Був даний в. князем Олександром осібний привілєй і повіту Більському (22 лютого 1501 р.). Повіт Більський складав частину области Берестейської або т. зв. Підляхії. Не дивлячись на сусідство з Польщею, повіт цей довго заховував свої старовинні "руські" звичаї. Ці "руські" давні звичаї і відбиваються в привілєю, даному повіту Більському. 1. "Грамота ця, пише проф. Ясинський, викладає місцеві юридичні звичаї, що відріжнювалися од польських; 2. серед вільного населення Більської области вказана грамота суворо розріжнює Русинів або тубольців руського походження і земян або землеволодарів — Поляків, 3. нарешті, згадана грамота дається на руській (хоч і зіпсованій) мові". Але цей привілей мав всетаки становий шляхецький характер і був виданий королем Олександром

*) Див. про безстановість давніх соймів у проф. Ясинського, також Любавського — Областное дћленіе" і "Литовско-русскій сеймъ" у Максимейка": Сеймы Литовско-Русскаго государства", у Леонтовича: Вћча, сеймы и сеймики въ великомъ княжествћ Литовскомъ" і др.

**) Див. М. Ясинського "Уставныя земскія грамоты", 84.

***) Див. у Якубовського, ib.

лише земянам повіту Більського; ціль, яка пере-слідувалася наданнім привілєю, це поширення в повіті серед місцевої шляхти польського шляхецького права, польських норм і інститутів. Така-ж польонізація почалася і в повіті Дороги-чинському,*) що увіходив теж у склад области Берестейської. Привілей цей дійшов до нас у двох текстах — руському і латинському. (Див. А. Зап. Россіи І, Nо 189; також у гр. Дзялинського Zbiуr praw. litew., p. 82-91).

Як ми зазначили вище, орігінали цих привілєїв до нас не дійшли; до нас дійшли лише офіційні їх копії, які були занесені в Литовську Метрику (про неї див. вище). Вважаємо необхідним ще додати, що всі ці привілєї були видані в мові "руській", лише привілєї землі Жмудській і Більській були дані також і в мові латинській. Руська мова привілєю Більського 1501 р., по виразу проф. Ясинського,**) виявляє собою дуже дивну мішанину мови "руської" і польської.

На думку И. Якубовського***) областні привілєї складалися не великокняжою канцелярією, а мешканцями самої землі, самої области, центральна-ж влада лише робила зміни, поправи і стверджувала привілєї, через що і мова привілєїв відбиває в собі місцеву вимову.

Б) Судебник короля Казимира Ягайловича даний Литві 1468 р. лютого 29.

*) Дрогочинській землі Сигизмундом І в 1516 р. був даний привілєй на польське право (див. Zbiуr praw. litew., 118-121 Vol. leg., 174); отже привілей цей мав чисто становий польсько-шляцехький характер.

**) Ясинській, ibid., 96. пор. И. Якубовській: Ж. М. Н. Пр., іюнь, 253.

***) И. Якубовскій: Земскіе привилеи великаго княжества Литовскаго. Ж. М. Н. Пр. 1903, іюнь, 254.

Кожна земля в державі Литовській правувалася на підставі норм права звичайового і тих положень, що містила в собі "Руська Правда". Загального для цілої держави офіційного кодексу до самого видання першого Литовського Статуту (1529 р.) не було, між тим реальне життя з протягом часу настирливо вимагало кодіфікації всіх поодиноких положень, утворення одного загального збірника законів, обовязуючого в цілій державі. Першою спробою такої кодіфікації і був "Судебник короля Казимира Ягайловича 1468 р.".

Судебник має 25 артикулів. Головний зміст Судебнику складають норми, що відносяться до права і процесу карного, зокрема процесу тадебного. Татьбі присвячено в Судебнику 16 артикулів (1-8 і 12-19). Судебник відріжнює крадіжку "велику" або "конську" від малої, розповідає про "лице" (річеві докази) і відтінює його ролю, як судового доказу в справах про злодійство. Взагалі Судебник містить в собі чимало норм, які підкреслюють звязок його, як памятника права, з руською Правдою. Так, напр., в Судебнику розповідається й про "вину", про "муку", про умови відпо-відальності дітей і жінки за вчинки батька і чоловіка. Але разом з тим Судебник заховує положення, що жінка і повнолітні діти відповідають і своїм майном за "татьбу", яку було заподіяно "чоловіком" (мужем і батьком) в тому випадку, коли вони "відали" про злодійство. Опріч того, Судебник містить в собі положення, що "малі діти нижче семі годів" за вчинок їх батька не відповідають зовсім, очевидно, і в тому випадку, колиб вони відали про "татьбу" (1 арт.). Така формульовка поняття про відвічальність членів семї за карний вчинок голови родини в порівняно з постановами "Руської Правди" виявляє собою безсумнівний прогрес: дружина злодія і дорослі діти його відповідають (маєтково) за злодійство, якого заподіяв голова дому лише при тому, як вони про це злодійство "відали", малі-ж діти звільняються від відповідальности зовсім. Очевидно, в епоху Судебника думка про індивідуальну відві-чальність за карний вчинок (кождого за себе) набрала вже більшої ваги і значіння в порівнянні з епохою Правди. Характерно також, що в Судебнику підкреслюється вже про невідвічальність жінки і дітей злодія і в тому випадку, коли голова родини був затриманий на горячому учинку "з лицом", але краденого до дому не приніс, і

жінка і діти крадених речей "не поживали": "злодій терпі — каже Судебник — а жона і діти і дом їх невинен". (4 арт.).

Характерно також, що в Судебнику ще просвічується і ідея рівности всіх станів перед законом в справах карних; а саме: в артикулі 6 мається положення, що коли господарь (дідич) знав про злодійство свого чоловіка, власне, коли злодійство відбулося з відому пана, або сам пан брав участь в самому злодійстві, і все це буде доказано, то і дідич ніс таку-ж саму кару, як і злодій ("а тот так терпи, как которий злодій").

В артикулі 7-му мається положення, яким підкреслюється тогочасна презумпція про причастність бродячого елементу (т. зв. "лежних" або "лезних") до дій злочинних: коли-б хто держав в своєму домі таємно "лежня", і в цей час трапився би у когось крадіжка, то той, хто держав "лежня", мусів ручитися на приставлення цього "лежня" на суд. В судебнику маються також артикули про підсудність господарських людей суду намістників і тивунів; також і артикул про підсудність панських і боярських людей суду їх пана; згадується і про т. зв. "обчій" суд. Взагалі Судебник вже досить ясно підкреслює положення про підсудність панських людей присудові іх пана (арт. 9-11); це — зрозуміло, бо, — як ми знаємо, — право суду поміщика над місцевим сільським населенням було надано панам привилєйом 1447 р. Але, — як це і підкреслює проф. Бершадський,*) — "предоставляючи таку широку владу поміщикові над своїми селянами, Казимир Ягайлович одначе в свойому Судебникові показує, що влада ця поширюється на справи карні". Маються в Судебнику постанови, і про тяжби по т. зв. "земних" справах (цеб-то, земельних) також про поруби і наїзди (арт. 20-22) і один артикул про нахідку (23 арт.).

Ми згадали вище, що Судебник взагалі містить в собі чимало норм, які підкреслюють звязок його з "Руською Правдою".

Сама назва його — "Судебник", на погляд Леонтовича, про це ми вже по путі пригадували, — могла бути взята від Руської Правди, яка в де-яких списках, як, напр., Карамзинському, зветься "Судебником Ярославля".

*) Див. С. А. Бершадскій; Литовскіе евреи. СПБ. 1883; 273 ст.

Але в Судебникові маються і положення, які не мають нічого спільного з "Руською Правдою". Так, напр., в Судебникові, за крадіж з "лицом" покладалася і кара смерти ("обішеніє"); таксамо покладалася смертна кара і за "конську татьбу", коли злодія з лицом приведуть, і в де-яких инших випадках (див. арт. 12, 15, 17, 18, 22). Смертної кари, як ми знаємо, Руська Правда не знала.

В кінці Судебник нагадує про обовязок кожного в своїй "дільниці" мостити мости (мостова повинність) під загрозою грошової пені за всяку "шкоду", яка трапилася від невиконання цього обовязку ("А на чієї дільниці шкода ся станеть, конь ся образить, ногу изломить: тому платити" (23 арт.)).

В російській науковій літературі про судебник 1468 р. короля Казимира Ягайловича мається в "Христоматіи по исторіи русскаго права", ч. ІІ. проф. Владимирського-Буданова; до видання Судебника проф. Владимирським-Будановим зроблені належні грунтовні коментарії. Спиняється на Судебнику в своїх "Уставних земських грамотах" і проф. Ясинський. В літературі польській мається давнє видання Судебника Даниловича.

В) "Устави" і "ухвали" великих князів Литовських.

Видання Судебника 1468 року короля Казимира-Ягайловича, як збірника законів, лише почасти задовольняло пекучі потреби тогочасного державного життя, головне тому, що Судебник, як і зазначено нами вище, майже виключно обслуговував лише одну область суспільних інтересів — боротьбу зі злочинами на місцях на визначених законодавчою владою підвалищах. Між тим і поза цією областю життя настирливо вимагало видання все нових і нових законів, які би регулювали принаймні поодинокі правові відношення в таких важливих областях, як фінансова, господарча і т . д., у великому князівстві Литовському. Регулювання цієї области державного і суспільного життя знайшло по части для себе вираз у виданню т. зв. "устав" і "ухвал", під котрими головним чином і

треба розуміти поодинокі закони, що частково розвязували фінансові, господарчі і взагалі економічні справи, які на розвязання становило перед державою саме життя. "Устави" — від "уставити". Встановити, "ухвала" — від "ухвалити", цеб-то, те, що вста-новлювалося, що ухвалювалося, що одержувало належну санкцію державної влади. Вже сама ця назва — "устава" вказує тут на генетичний звязок цієї форми законодавства литовського з колишніми "уставами" наших князів.

Значна частина таких устав і ухвал була видана в XVI в. зокрема при великих князях Сигизмунда І і Сигизмунді-Августі, але видання устав продовжувалося і в XVII віці.

Устави видавалися для окремих волостей, повітів, але деякі устави мали і ширше значіння. Так мали ширше значіння — устава про народній перепис 1507 р., ухвала про конфіскацію маєтків державних зрадників 1509 в.; для Віленського і Троцького повітів має значіння устава 1514 р., для Жмуді устави 1527, 1529, 1530 років, але т. зв. "Устава на волоки", що була видана при Сигизмунді-Августі в квітні 1557 р., завданням якої зявлялося коренне переведення аграрної реформи спочатку і західних волостях в. князівства, мала і ширше значіння. До цієї устави були виданні додаткові положення в тому-ж 1557 р. і слідуючому 1558 році (про саму реформу аграрну, яка переводилася на підставі "Устави на волоки" Сигизмунда-Августа ми в свій час подамо.) Із других уставів відома устава лісова від 28 лютого 1577 р., також т. зв. "Ординація" (1631 р.)

Устави були видані в Акт. Зап. Россіи, т. ІІ, див. також "Рус. Ист. Библ., ХХХ.

В російській науковій літературі поодинокі установи були освітлені в трудах М. К. Любавського ("Областное діление и містное самоуправление Литовско-рус. государства"), С. А. Бершадського, ( в його дослідуваннях по історії жидів у вел. князівстві Литовському), М. В. Довнар-Запольського (в нарисах про західно-руське селянство XVI в. і в труді про державне хазяйство в. князівства литовського при Ягелонах), а також і в трудах деяких инших дослудувачів т. зв. західно-руського права.

Г) Литовський Статут.

Серед памятників права литовсько-польського доби нашої історії саме видатне місце займає Литовський Статут. Історію самого походження Статуту і зміст матеріялу, який містять в собі всі три редакції його (1529, 1566 і 1588 р., ми вже закреслили в своїй статті, що була надрукована в 1923 р. в "Науковому збірнику українського Університету в Празі", т. І, під наголовком "Литовський Статут, яко памятник українського права"; згадана стаття в тому-ж році вийшла з друку і як окремий відбиток. По чисто технічних умовах ми не можемо знову спинятися й тут на Статуті Литовському і відсилаємо читачів до згаданої нами вище нашої праці.

Тут-же вважаємо необхідним лише нагадать, що Литовський Статут в трьох редакціях своїх був виданий "Московськимъ Обществомъ Исторіи и Древностей" (див. "Временникї И. О-ва Исторіи и Древностей Россійськихї", кн. 18, 19 і 23); перша-ж редакція Статуту (1529 р.) надрукована також у Празі в "Своді законів словянських" Йіречека (Svod zбkonщv. slovanskэch. Spoшбdal Dr. Hermenegild Jireиek. V Praze 1880). Всі вище згадані книги "Временнику" маються між иншим в Бібліотеці Празького Національного Музею. Друга редакція Статуту з латинським і польським текстом видана в Кракові і 1900 р. (Archiwum komisyi prawniczej, t. VII.).

Із наукових робот, які освітлюють Статут Литовський, яко памятник права, вкажемо:

, Краткая исторія Литовскаго Статута (Кіев: Унив. Извістія, 1882, VI/);

Бершадскій С. А. Литовскій Статутъ и польскія конституціи, СПБ., 1893;

Владимирскій-Будановъ М. Ф., Отношенія между Литовскимъ Статутомъ и Уложеніемъ царя Алексія Михайловича (Сборникъ государственныхъ знаній подъ редакціею Б. П. Безобразова т. IV, 1877.);

Даниловичъ И. Н., Взглядъ на Литовское законо-дательство и Литовскіе Статуты (Юридическія Записки, изд. Петромъ Рідкиным, т. І, Москва, 1841.);

5. Демченко Г. В., Наказаніе по Литовскому Статуту въ его трехъ редакціяхъ (1529, 1566 и 1588 г.) Кiевъ, 1894;

Кистяковскій А. О. Права, по которымъ судится малор. народъ. Очеркъ историческихъ свіденій о своді законовъ, дійств. в Малороссіи. Кіевъ, 1879;

Лаппо И. И., Литовскій Статутъ въ московскомъ переводі редакціи XVII столітія (Жур. Мин. Нар. Пр., 1914, І.);

Лаппо И. И., Люблинская унія и Третій Лит. Статутъ (Ж. М. Н. Просв., 1917, V.);

, Litevskэ statut a jeho sankce v r. 1588 (Sbornik vмd prбvnich, r. XXII, љ. v Praze, 1922,).

Лаппо И. И., Западная Россія и ея соединеніе съ Польшею въ ихъ историческомъ прошломъ. Прага, 1924;

Леонтовичъ О. И. Русская Правда и Литовскій Статутъ, въ видахъ настоятельной необходимости включить литовское законодательство въ кругъ исторіи русскаго права (Кіев. Ун. Извістія, 1865, II-IV.);

Максимейко М., Источники уголовнихъ законовъ Литовскаго Статута, Кіевъ, 1894;

Малиновскій І., Ученіе о преступленіи по Литовскому Статуту, Кіевъ, 1894;

Пташицький С. Л., Къ вопросу объ изданіяхъ и комментаріяхъ Литовскаго Статута. СПБ. 1893;

Пташицькій С. Л., Къ исторіи Литовскаго права послі третяго Статута. СПВ. 1893.

O litewskich i polskich prawach. Warszawa 1800-1801. Послідуючі 2 видання: в Познані (1844) і в Кракові (1801).

Крім того, матеріял, який стосується Литовського Статуту, мається і в трудах таких авторів, як Narbutt, Jaroszewicz і др.*) Із нових авторів вкажемо на працю (правда, працю пройняту націоналістичним польським світоглядом автора) Пєкосинського (Piekosinski F., Statut litewski, Czкљж I. Rozprawy Akad. Um., wydzial hist-filozof. Serya II, t. XIV. Krakуw, 1900.)

Серед згаданих вище авторів, що видавали свої праці про

*) Зокрема див. Linde: O statucit Litewskim Ruskim jazykitm i drukiem wydanym. W Warzszawie 1816.

Литовський Статут в мові російській, єсть чимало і українців; вкажемо, напр., на небіщиків проф. А. О. Кістяковського, С. А. Бершадського. А про те, при користуванні трудами авторів-росіян і авторів польських, при вивченню Литовського Статуту, не слід випускати з ока явно виявлені в працях більшості з них націо-налістичну тенденцію з освітленням Литовського Статуту, як творчого здобутку національного генія їх народів — русскаго або польського.

Крім вище названих авторів матеріял про Литовський Статут мається і в монографіях таких видатник наших вчених, як М. І. Костомаров, В. Б. Антонович, М. С. Грушевський, О. І. Левицький, Олександер Лазаревський, Ол. Єфименко. Вважаємо необхідним вказати тут і на таких представників білоруської і української історіографії, як М. К. Любавський, М. В. Довнар-Запольський, В. И. Пичета, И. Е. Якубовський.

Памятники права німецького.

Як ми і зазначали вище, українські центральні землі і після приєднання їх до Литовської держави ще досить довгий час заховували свій устрій старовинний, правуючись "водле обичаю стародавнього". І життя міське і життя сільське спиралося ще на одну і ту-ж правну підвалину: на звичай давній і Правду Руську. Не було ще того страшного провалля між окремими верствами, яке наступило пізніше. "Тут і там в однаковій мірі, — пише професор Леонтович, — жили по городах і селах і бояре і люде купецькі, і ремісники і смерди-рольники; тут і там все свобідне населення землі-волости могло складати з себе земські віча і обирать своїх князів і других порадників з обовязковою для всіх і кождого підлеглітю суду

і народу "(Леонтовичъ; "Къ исторіи адми-нистративнаго строя Литовскаго государства").

Але незабаром після унії Литви з Польщею при і після остаточного закріплення за Польщею (ще в часи Казимира В.) західно-українських земель — і в центральні українські земли стали через Польщу проникати народу нашому незрозумілі чужоземного німецького права, що вплинуло значно на переустрій старовинного українського життя і зокрема на перебудову життя міського, городського, і організацію цього останнього на цілком нових підвалинах. Власне процес перебудови українських міст спирався здебільшого на норми так званого магдебурського, а по части й хмелинського (німецького) права.

Що-ж власне розуміється під правом магдебургським? Яка його історія, зміст і якими зокрема шляхами й коли воно зявилося на Україні?

На сусідніх з Німеччиною словянських землях в Шлезьку, Мазовії, Великій і Малій Польщі вже з XII віку почало осідати чимало німецьких кольоністів, проникаючи аж до Угорщини і Семиградії. Провідна політична ідея німецького племені — nach drang osten вже в той час ясно визначалося. Для кольонізації німцями сусідніх з ними словянських територій було в той час чимало сприяючих умовин: землі вільної було багато, рук же для її обробки було мало, а тому так само, як в Чехії, і на Мораві королі чеські і маркграфи кольонистам землю у своїх володіннях, так і польські князі робили те саме на землях польських. Зокрема-ж поширилася ця німецька кольонізація словянських теріторій з ХIII ст. Оскільки поширилася ця кольонізація потім в Чехії видко хоча би із того свідчення одної чеської хроніки (початку ХIV в.), в якій розповідається про короля Вацлава І, що "krбl nedbal na pбny, a rozdмlil Nмmcщm dмdiny v lany".*) В заселенню пустовин у своїх володіннях були зацікавлені і багаті пани чеські і ріжні духовні інституції, як кляштори і монастирі, що посідали земельну власність. Що-ж торкається земель польських, то розпочавшись з початку (половина XIII ст.) на Шлезьку*) зокрема поширилася тут німецька колонізація за часи короля Казимира

*) Див. Kamil Krofta: "Pшehled dмjin selskйho stavu v Иechбch a na Moravм. Praha. 1919 r. 25.

Великого (XIV в.) який дуже дбав про заселення пустуючих земель і переутворення їх шляхом обробки в культурні участки. Само собою, що німецькі кольоністи, осівши на словянських територіях і складаючи собою досить визначну групу населення, прагнули до того, щоб і тут, на нових місцях свого розселення, правуватися на підставі норм не словянського (чеського, польського і т. д.), а свого німецького права, яке вони принесли з Німеччини разом з собою. І так само, як в Чехії королі чеські, так і князі Великої і Малої Польщі пішли на зустріч цим бажанням німецьких колоністів, закріплюючи в нових осадах німецьких осібними привілеями користування німецьким правом (jus teutonicum). Звичайно костьолам, кляшторам і окремим панам давалася привілєя на закладання нових осад на німецькому праві; иноді-ж воно заводилося і в старих осадах. Справи з організацією нових кольоній на німецькому праві звичайно переводилися за участю т. зв. "льокатора" (locator), предпріємця, з яким відповідний землевласник складав листовну умову про організацію нової осади, права і обовязки кольонистів і т. д. Льокатори ці звичайно ставали спадковими війтами. Інститут війтівства в Польщі і був, по виразу професора Владимирського-Буданова**), одною із найхарак-терніших прояв німецького права в Польщі; "історія німецького права в Польщі, — пише названий вчений, — є історія тих форм, які прибрав інституту війтівства".

З розвитком в Польщі положень німецького середньовічного права війт тут набрав характерне значіння з одного боку адміністратора, а з другого судді; війт знаходиться в своєрідних "ленних" відносинах до свого пана, змелевласника. Одержавши за службу від короля землю, пан віддав її війту, який і повинен був за визначену платіжку заселяти пустовщини, організовувати нові кольонії, завідувати ріжними підприємствами в панському господарстві і прибутковими статтями — млинами, корчмами, сприяти розвиткові рімісництва, а також провадити суд і розправу по справах меньших спільно з обраними від місцевих осадників "лавниками".

*) Див. Balzer: Historya ustroju Polski.

**) Див. Владимирській-Буданов: Німецкое право въ Польші и Литві. ( в украін. перекладі "Рус. Істор. Бібліотека", XXIII, 31).

Сама назва "війт" (латин. термін advocatus, — на погляд проф. Владимирського-Буданова, — вживається невірно; війт є judex seu praefectus judicii).**) І в самій Німеччині, із котрої був перенесений у Польщу інститут війтівства, війт (Landvogt) був суддя по карних справах. Одною-ж із форм війтівства у Польщі було так зване солтиство; солтиси (від szultz, scultetus) держали сві й уряд в приватно-панських містах і селах по праву ленному і в той час, як війти ставилися здебільшого із дрібної шляхти, солтисом міг бути кождий. Одною із головних повинностей солтиса було ведіння суду, і він вважався спадковим суддею (judex). І війтовства і солтиства (власне ленні права війтів і солтисів) продавалися, переходили по завіщанню, віддавалися у заставу і т. д.

Звичайно на чолі осади, зорганізованої на підставах німецького права, знаходився війт. Земля, що відводилася під нову осаду, розмірювалася льокатором (війтом) на т. зв. лани ("лан" від "leno", німец. Lehen), позаяк відношення, що утворювалися, походили на ленні, лани ці і віддавалися льокаторам радникам у спадкове користування за раз на завше визначену платню — чинш (латин. census, pensio tributum, німец. zins, чеськ. ъrok). Крім платіжки пану чиншу, осадники повинні були платити і ріжні податки натурою (яйцями, польовим плодами і т. п.). Від платіжки податків нові осадники, звичайно, звільнялися на де-кілька років, поки земля не буде більш-менш оброблена і взагалі на перший час, по утворенню осади, вони користувалися де-якими вільготами. Це німецьке право, спираючись на яке, земля віддавалася селянам у спадкове користування, иноді так і звалося — спадковим, або дідичним правом (jus heriditarium, нім. Erbecht). Такі відношення до землі селян, які сиділи в своїх осадах на німецькому праві і користувалися землею спадково, нагадували римське емфітевтичне право, а через це і право це на зразок колишнього римського jus emphytevticum так і звалося иноді правом емфітевтицьким.

Але німецьке право вплинуло в рівній мірі і на перебудову в сусідніх Німеччині словянських землях (Чехії, на Мораві, в Польщі) і мійського устрію. В Німеччині кожде місто мало свою округу

**) Ib., 160.

(Weichbild). На Шлезьку і в Польщі вайхбільди відповідали старославянським поділам на землі, (Владимирський-Буданов). З розвитком-же муніципального права (Stadtrecht) Weichbild, по виразу проф. Владимирського-Буданова, вже обмежується "мурами міста" з ближчими до нього околичними селами, йому підвладними, при чому від міста відокремлюється земля — його колишня округа; разом з тим вже окремо од міського суду утворюється і осібний суд земський (дворянський). "Землею стало само дворянство, місто-ж негацією землі".*)

В першій половині ХІІІ в. один німецький дворянин Ейке фон-Репков склав збірник законів саксонських. Закони ці примінювалися у німецькому місті Магдебурзі; в основі-ж законів, що примінювалися в Магдебурзі, були норми права франконського. Збірник, який був складений Ейке фон-Репковим, одержав назву Sachsenspiegel; цей збірник містить в собі головним чином норми права публичного; але і сам город Магдебург склав свій власний збірник — т. зв. Weichbild. Ці закони, що примінювалися в Магдебурзі, і були з Німеччини занесені в Польщу "Sachsenspiegel i Weichbild" і складали право німецьке, тевтонське або магдебургське в Польщі" (Див. Кистяковського: "Права, по которымъ судится малор. народъ"; 60 ст.). Право це звалося також правом "шрод-ським". "Шродським" право це звалося тому, що м. Неймаркт в Шльоску почало раніше других уживати це право; по польському-ж Шродою звався Неймаркт.

Що-ж торкається права Хелминського, то "право хел-минське, — як опреділює його проф. Кистяківський, — було тільки відозміною права магдебургського", і ті польські міста, які приняли, свої права із Прусії, ті міста назвали його правом хелминським". В ХVI в. був вже виданий в Торні спеціяльний збірник права Хелминського (1584 р.)*). Крім Польщі, право магдебургське вже в першій половині XIII ст. поширилося і в Чехах і на Морав, зокрема в північних і північно-східних чеських містах.

Занесення у Польщу німецького мійського права в формах, вже досить розроблених в самій Німеччині, надзвичайно вплинуло

*) Влад.-Буданов: Німецьке право в Польщі і Литві. Р. Іст. Бібліотека, XXIII, 107.

на перебудову польських міст і на занепад в Польщі її колишняго старославянського мійського устрію. На погляд проф. Влади-мирського-Буданова власне з цього часу давній город став зватися "містом" (польське слово miasto цілком відповідає німецькому Stadt, що має означати характер.) З польщі німецьке муніціпальне право і стало потроху поширюватися і на українських теренах. Організація українських міст на кшалт німецький почалася вже в XIV в. і торкнулася перш за все тих українських земель, які увіходили в склад "коруни". Так одним із перших українських міст одержав привілєй на право німецьке город Львів (1356 р.) од короля Казимира Великого. Але король Казимир дозволив русинам м. Львова, коли б вони не хотіли підлягати німецькому присуду, судитися і своїм правом (Suae nationis jure) під головуванням війта міста.**)

Міста-ж українські у Великому Князівстві Литовському набули право магдебургське в ХV-XVI в. Звичайна путь, якою до міст українських прицеплювалося магдебургське право, це путь королівських привілєїв.

Сумніву не може бути в тому, що норми чужого, навязаного населенню наших міст, права мусили викликати цілу "революцію" в місцевих взаємовідношеннях, бо норми цього права не мали нічого спільного з нормами права звичайового, національного, на підставі котрого правувалися до того українські міста. До того часу, — як це ми вже і підкреслювали, — між городом і його округою був певний і постійний звязок; земля і місто тягли один до одного, один одного дополювали, один від одного залежали; або, — як виразно висловлюється професор Владимирський-Буданов, — "раніш місто було головою землі, головною громадою між иншими громадами, що творили землю. Землі складалися із менших громад, яких центром були також міста (пригороди), що підлягали центральній громаді". (Див. проф. Влад.-Буданов: "Нім. право въ Польщі и Литві"). На підставі ж норм права магдебургського місто цілковито відривалося від своєї округи, і його населення залишалося у своїх городських стінах зі своїми виборними на німецький зразок властями — бурмистрами, радами ілавами. Право це, — пише проф. Антонович,

*) Див. про це у Кістяковського в згаданій його праці.

**) Romuald Hube: Ustawodawstwo Kazimierza Wielkiego. Warszawa 1881 p. 10 ст.

— "що було вироблено на чужому грунті, при инших умовах побуту і в досить далекі часи, не могло бути засвоєне мешканцями українських міст, в правничими поглядами і історичними спогадами, котрих воно не тільки не укладалося, але дуже часто розходилося в протилежному напрямі" (В. Антоновичъ: "Изслідованіе о городахъ юго-западного края", 165 ст.). Не дивно через це, що мешканця українських міст і після надання їм права магдебургського — так би мовити — тяглися до джерел стародавняго звичаєвого національного права. "Не дивлячись на всілякі утиски, — пише той же історик, — стремління до удержання старовинних громадських форм побуту виявлялося в містах, які були наділені магдебургським правом, рівно як і у всіх других тубільних станів південно-руського краю: у селян, козаків, околичної шляхти" (там же, 170).

Цю-ж тенденцію до удержання норм свого рідного національного права з боку населення українських міст, яким надавалося магдебургське право, констатують і всі инші видатні знавці тогочасних правничих стосунків і взагалі тогочасного правного побуту. Так, напр., І.Новицький в одному із своїх трудів, який торкається історії "західно-руського" селянства в литовський період нашої історії, між иншим підкреслює цікавий факт, що городські міщане (які вже повинні були правуватись на підставі норм права магдебургського) "змагалися иноді судитися самі по старому звичаю конним судом, але уряд не визнавав законности подібних рішень, бо вони порушали права його власної юрисдикції" (Н. Новицький: "Очеркъ исторіи крест. сословія ю.-з. Россіи в XV—XVIII в.).

"Основним і характерним рисом цього німецького міського права на українськім грунті, — пише зі свого боку про магде-бургське право лівобічної України проф. Багалій, — являється бажання відокремити міщан в окрему замкнену в собі групу, яка б представляла по спромозі самостійну одиницю у соціальнім й економічнім значінню. Це годилося зовсім з устроєм Річі Посполитої, до якого по Люблинській унії мусила прино-ровлюватися Русь. По польських поглядах, кождий стан повинен був займатися властивим своїм ділом: шляхта повинна володіти мечем і хлопами, духовенство — молитися, міщани — займатися промисли, торговлею й

<<Попередня  |  Змiст  |  Далi >>