![[HOME]](http://www.library.kr.ua/redesign/gerbik.gif)
ремеслами, хлопи — слухати своїх панів і оброблювати їх ниви. Одначе українському народові трудно було вложитися в отсі рамки: се не гармонізувало з його минув-шиною".*)
Покликуючись на зауваження проф. Антоновича і прига-дуючи спостереження проф. Владимирського-Буданова, який "відкидав вагу звичаю в судових постановах магістратських судів", проф. Багалій висловив думку, що найбільш наближався в даному разі до правди А. М. Кістяковський, який висловив гадку посередню, "що нарівні з писаним законом, який не лишився мертвою буквою, мав теж силу звичай, що зі свого боку змінював, инколи ж і заступав закон".**) Тенденція до заховання і прикладання в практиці судів магистратських норм власного українського звичайового права тим більш зрозуміла, що норми права німецького, крім того, що були цілком чужі українському населенню в додаток відзначувалися суворістю і вже тому при їх прикладанню в практиці в багатьох випадках зовсім не відповідали правному почуттю української словянської людности. "Przeczytaж Speculum juris Saxonici", — писав ще Чацький, — ktуre magistraty Saxonem zwali, a tam widzieж te prawa, ktуrych srogosж oburza rozsadek.***)
На підставі привілєїв про надання права магдебургського українські міста, — як ми і зазначили вище, — одержували право адміністративної самоуправи і організації свого власного суду і де-якої автономії в господарчому відношенню.
Що торкається до самої організації місцевого само-управління в містах, яким було надано магдебургське право, то організація ця далеко не була в усіх цих містах тотожня. Обсяг ділання місцевих органів і взагалі весь місцевий устрій залежав од багатьох причин і перш за все од самого характеру тих прав, які були закреслені у відповідному привілєю при самому наданню кожному поодинокому місту магдебургського права.
В цьому відношенню міста з магдебургським правом поділялися на дві головні групи: міста, в яких мала чинність магістратська управа, і міста з управою ратушною. В той час, як в
*) Багалій: Магдебургське право на Лівобічній Україні, (Рус. Іст. Бібліотека, т. XXIV, 398 ст.).
**) Див. Д. Багалій, ib. 413 ст.
***) O litew. i polskich prawach. Tadeusza Czackiego. W Krakowie, вид. 1861, 31 ст.
перших була більш-менш розвинена система самоврядування з цілою низкою визначених органів міської влади, в других порядок самоурядування був дуже упрощений: ратушними містами і містечками керували війт і два-три бурмістри.
Нормально, на підставі збірників права магдебургського (Saxon, Pozadek) судові органи влади відділювалися од органів влади адміністративної. Містом з магістратською управою керував магістрат, власне магістратська рада, в склад котрої увіходили бурмістри і райці. Це були органи адміністративні; в їх руках були зосереджені власне функції адміністративно-поліційні і фінансово-господарчі. Магістратські урядники повинні були дбати про забезпечення ладу та спокою в місті, "ежедневно сходясь въ ратушъ иміть совітъ и старательство о всякомъ добромъ состояніи градскомъ".*) "Вони обовязані були, — пише про їх функції на Лівобічній Україні проф. Багалій, — регулювати ціни за поживу, доглядати над однаковостю і докладністю мір і ваг та записувати в осібну книгу ціну товарів, заборонювати гри — купальні огні, гру в кости, бійки, вечерниці, арештовувати волоцюг і жебраків, п'ятниць, вітрогонів, розпустників, старатися про будову й докладне утримання мостів, про чистоту в місті й накінці запобігати проти пожарів".**) Магістрат повинен же був дбати про стягнення в міську "скриньку" (городську касу) визначених податків — від млинів, броварень, гончарень, лазень, гостинних дворів, різницьких лавок, від купців за провадження торговлі в місті — "вагове", "помірне" і т. д. Кількість бурмистрів і райців в поодиноких українських містах була не однакова.
Що-ж торкається судівництва, то останнє (власне по справах карних) мусила провадити так звана лава, яка під головуванням війта складала із себе колегію із 11 лавників*) ( присяжних), однак для винесення присуду могло бути і меньш суддів: 6, 4, навіть 3. Але в дійсності адміністративні органи і бурмистри і радці теж увіходили у склад магистратського суду і взагалі провадили судівництво, хоч по Саксону і Порядку**), які були в ужитку на
*) Права, 761 ст.
**) Ibid., 426-427.
Україні, судова влада належала лише війту і лавникам. Характерно між иншим, що вже у XVIII в. проект "малороссійських прав", про котрий ми згадаємо нижче, в цьому відношенню "відступав від провідних книг магдебургського права",***) зафіксовуючи і на Лівобережжю "живу дійсність".†) Таким чином суд не був в магдебуріях фактично відділений від адміністрації; фактично "рада" зосереджувала у своїх руках і суд і адміністрацію. "І державна влада і самі міщане неясно уявляли собі ріжницю між бурмистрами, радцями і лавниками", пише про устрій в містах з магдебургським правом проф. Владимирський-Буданов.
Приписи королівських привілєїв про відділення судової влади від адміністративної части в самій основі порушалися. З'окрема часто траплялися такі порушення в містах з довічними війтами. "Всякі судові справи, — пише той-же професор, — карні і цивільні, переводяться спільно урядом, себ-то лейтвійтом, бурмістром, радцями й лавниками. З другого боку, лавники, нарівні з радцями беруть участь в справах адміністрації". Порушався в корені і принцип довічности лавників на їх уряді: "Замісць довічности, принявся звичай, вибору лавників на неозначений час".††)
Що-до апеляції, то тут не додержувалися фактично якогось сталого порядку — ясно закресленого: на рішення магистратського суду апелювали і до місцевого старости*) і до короля; крім того, вищою апеляційною інстанцією для магістратських судів вважався і суд міст з взірцевим магдебургським устрієм: так для Галичини (воєводства Руського) і Поділля Львівський магістрат був вищим апеляційним судом.**) На лівобережну-ж в гетьманщині апелювати треба було до полкового суду або полкової канцелярії, а в половині XVIII в. до генерального військового суду. ***)
Головна роля в містах з магдебургським правом належала
*) В Магдебурзі було 11 присяжних суддів, 12-м був війт по числу апостолів без Юди, "а війт уявляв Особу Спасителя" (див. у Вл.-Буданова, ib.).
**) Porzadek Варфоломея Гроїцького, про котрий див. вище.
***) Багалій, ib.
†) Ib.
††) Див. Влад-Будановъ: Німецьке право в Польщі і Литві, Рус. Іст. Бібліотека, т. XXIV, 273 ст.
війту, який знаходився на чолі міської управи. Війта призначав король і иноді доживоття, але війта в де-яких містах на підставі королівського привілєю і обирало місцеве міщанство з під-твердженням потім цього обрання королем. Иноді війтами іменувалися місцеві старости, і це тягло за собою до тяжких наслідків, позаяк місцева самоуправа попадала тоді вже і в безпосередню залежність од замкового уряду. Зокрема тяжко це відбивалося на становищу місцевого мійського населення з огляду на тенденцію польської влади іменувати війтами лише католиків (поляків).
Що торкається инших урядових осіб в місті — бурмистрів, радців, лавників, то їх повинно було обирати із місцевого поспольства — православних, католиків або уніатів.
Жиди-ж мали свій власний кагальний устрій.
В більш ширшому обсязі ми спинимося на адміні-стративному і судовому устрію в наших магдебуріях, коли будемо оповідати про "Населення" в Литовсько-Українській державі.
Безумовно заведенням і в українських містах само-урядування на підставі норм права магдебургського пере-слідувалася якась визначена ціль. Проф. Антонович, між иншим, висловив думку, що тогочасний уряд (польський) шляхом наддання містам самоурядування по магдебургському праву хотів цією мірою врятувати міські громади від економічного занепаду, бо добробут міського населення значно підупадав, дякуючи ріжним "поборам" і утискам з боку місцевої старостинської влади і замкових "феодалів". Зауваження це цілком слушне; цю саму ціль переслідували королі польські, наддаючи привілєї на право магдебургське і чисто польським містам; зокрема енергійно переслідував цю ціль польський король Казимир Великий. Але безумовно важливу підставу має також і думка проф. Леонтовича,*) який вбачав в цій мірі тісний звязок з процесом польонізації литовсько-українських областей, тим більш, що ця міра (заведення права магдебургського на Литві і Україні) як раз совпадала по часу з першими спробами унії Литви з Польщею. Цю-ж думку (про польонізацію краю шляхом
*) Див. у Антоновича: Українські міста. Рус. Іст. Бібліотека XXIV, 344-345.
**) Див. у Вл. Буданова: Німецьке право в Польщі і Литві; ib., 182.
***) Див. про це у Багалія; ib. 431, 433.
заведення права магдебургського) підкреслює дуже яскраво в своїх працях по західно-руському праву і проф. Владимирський-Буданов: "В Литовсько-Руській державі й Галичині, — пише проф. Владимирський-Буданів, — католицизм і польонізація розпов-сюднилися перш над усе через магдебургське право й головне через ділання міських магістратів та цехової управи" (Вл.-Будановъ, там же). І дійсно: заводячи на Литві і на Україні устрій міст на німецький зразок на підставі норм права магдебургського, що було значно вже пройнято і чисто польською стихією, з огляду на попереднє вживання його в практиці етнографічно-польських міст, польський уряд безумовно тим самим руйнував стародавній устрій українських міст, розривав звязки міста з територією, що тяглася до нього; примушуючи-ж українські міста правуватися по prawu magde-burskiemu в польській його переробці і на підставі польських збірників цього права, уряд вже тим самим надавав містам польске обличча, поширюючи польонізацію в краю. Ми з тим більшим правом можемо поділити цю думку, що власне ті збірники магдебургського права, які були в ужитку на Україні, містили в собі німецьке право в польській переробці "Зерцала Саксонського".
Відомі взагалі дві категорії таких збірників латинські і власне польські. Із латинських переробок Sachsen Spiegel'я відомий збірник Миколи Яскера; збірник цей був виданий за короля Сигизмунда І в 1535 р. в Кракові. Із польських відомі; І. Збірник права магде-бургського (Speculum Saxonum) в перекладі на мову польську Павла Щербича, що був королевським секретарем, а з початку Львівським синдиком. Збірник цей поділявся на три частини: 1. Speculum Saxonum, 2. Jus municipale i 3. Prawo Chelminske. Наголовок його був такий: "Saxon, sev prawa Polski Majdeburskiy, nazywaiace Speculum Saxonum". Виданий був цей збірник в останній чверті XVI в. власне в 1581 р. ІІ. Porzadek sadow y spraw mieyskich prawa magdeburskiego, складений Варфоломєєм Гроїцьким. З початку Porzadek не мав характеру збірника законів; це було лише руководство до вивчання права магдебургського і лише з часом Porzadek набрав офіційне значіння. Porzadek Гроїцького був виданий де-кілька разів: в 1560-х
*) Леонтовичъ: Къ исторіи административнаго строя Литовскаго государства.
років — це перше видання. Друге видання — в 1616 і 1629 р. в Кракові і третє видання вже у другій половині XVIII в 1760 р. в Перемишлю.
По компетентному свідченню проф. Кістяківського, Porzadek Варфоломея Гроїцького й була та книга, на яку переважно перед другими збірниками права магдебургського спосилалися в своїй практиці суди в Польщі, Литві і Україні. Той же автор (Варфоломей Гроїцький) склав ще т. звані Artykuli prawa Magdeburskiego. Porzadek, а також і Saxon, і проф. Багалій*) вважає зі свого боку "провідними" книгами магдебургського права в литовсько-польський період", які в ужитку в судах Польщі, Литви і Правобічної України. З Правобічної-ж України ці книги з правобічними містами міста України Лівобічної дістали магдебургське право пізніше (XVII і XVIII в.). Таким чином Saxon Щербича і Porzadek Гроїцького і були тими книгами права магдебургського, які були в ужитку в магистратських судах на Україні і після повстання Богдана Хмельницького.
Отже ми бачимо, що магдебургське право поширювалося у нас шляхом використування в урядовій практиці окремих збірників цього права — збірників,**) що були складені польськими компиляторами мовою польською. Ужиток на Україні цих польських збірників магдебургського права в відомій мірі зявляється зрозумілим, бо право магдебургське, — як ми і зазначили, — прийшло до нас з Німеччини вже через Польщу і перш ніж на наших теренах вже досить довгий час примінювалося на теріторіях етнографично-польських, де і було перероблено польськими юристами і шляхом судової практики в польських судах набрало в себе і елементу польського. Ясно, що уживання польських збірників права магдебургського, — як ми зазначили вище, — не могло не ширити і на українських теренах ідею "польськості", сприяючи польонізації краю.
Однак, починаючи вже з другої половини ХVII в., на Україні робилися спроби по перекладу "Saxon'a" i "Porzadk'у" на "руську"
*) Див. його: Магдебургське право на Лівобічній Україні, (Рус. Іст. Бібліотека, т. ХХІV, 406 ст., 412 ст.
**) Таких робот в ужитку на Україні в той час було чимало. "Всі вони, - як зауважає проф. Дювернуа, - знаходяться в звязку, більш менш віддаленому, з подібними-ж роботами на Заході, але жадна на обійшлася без польської переробки". (Див. Н. А. Дювернуа: Изъ курса лекцій по гражданскому праву. СПБ. 1889, курсив наш.)
мову. Зокрема-ж такі спроби, — а разом і спроби по складанню самостійних збірників магдебургського і взагалі діючого в той час на Україні права — почали ширитися у XVIII в. власне у другій половині; по виразу проф. Багалія юристи "мусіли" складати для своїх практичних потреб збірники діючого права з витягами із Литовського Статуту "Саксона", "Порядку" і навіть указів російського уряду. Так, в 1760 р. зявилася "Книга указная Василія Петрова сына Кондратьева, коштомъ и трудами его в 1760 году зділання для себя" з витягами із Лит. Статуту, Саксона, Порядку і навіть з Уложення царя Олексія Михайловича. Тому-ж автору належить також "Книга Статутъ и прочія права малоросійскія и другія служащія къ тому переписки трудовъ и собранія Василія Петрова сына Кондратьева". Мова всіх подібних компіляцій із Саксону і Порядку і перекладів з них була вже власне мовою мішаною російсько-українською, через те, що в другій половині XVIII в. польська актова мова на Лівобережжю почала вже уступати потроху місце мові російській. Але вже й перед тим — ще в першій половині XVIII в. — була зроблена, з доручення російського уряду (указ 1728 р.), спроба загальної кодифікації "малоросійських прав" шляхом утворення спеціальної на те комісії, на чолі котрої в 1734 р. перебував генеральний суддя Борозна. Комісія ця й занялася перекладом з мови польської законів, що діяли на Україні. Крім перекладу Литовського Статуту (про що вже було вище), комісія ця переклала також Зерцало Саксонське з польської редакції Щербича, цивільне Магдебургське право з редакції того-ж Щербича ("Saxon sev prawa Polski Magdeburskiy"), право Хелминське, а крім того і Магдебургське право, що було видане мовою латинською Миколи Яскера. В наслідок робот цієї комісії був складений в 1743 р. проект своду "малоросійськихъ правъ" ("Права, по которымъ судится малороссійскій народъ"); в склад цього збырнику, що не був однак стверджений владою, увійшов між иншим 26-й уступ, що містить в собі постанови, які відносилися до міського самоврядування в гетьманщині на підставі норм магдебургського права. На думку професорів Кістяковського і Багалія*) оцей власне 26 уступ "Прав" і з'являється головним джерелом для з'ясування тих порядків, які істнували в дійсності на Лівобережній Україні в її містах, що
правувалися на підставі магдебургського права, через те, що комісія, що склала проект совду, брала під увагу умови місцевого життя і одступала в поодиноких випадках од основних джерел — Саксона і Порядку, які були складені ще в XVI в.
Сумніву не може бути в тому, що на нормах права магдебургського, яке примінювалося в Польщі, Литві і Україні, досить виразно відбилися і впливи права римського, в якому в той час були добре свідомі тогочасні юристи і зокрема ріжні компілятори поодиноких правничих норм. Та і взагалі на чисто німецькому магдебургському праві впливи права римського, яке панувало тоді в Зах.-Европі, відбилися досить помітно. Тхнення римського права і надавали праву магдебургському в уяві тогочасної правничої думки особливий авторітет. Всім цим, на погляд проф. Кістяковського, і можна зясувати через що така книга, як Porzadek Варфоломея Гроїцького — книга цілком приватного походження, що з початку мала характер руководства для вивчання магдебургського права, зробилася в решті книгою діючих законів, книгою, "на котру судді Польщі, Литви і нарешті і України раз-у-раз спосилалися і котру постійно цітують в своїх присудах" (Кістяковський, там-же, 79).
Магдебургське право, — як ми вище і зауважили, — надавалося нашим містам королівським привілєями; але не тільки виключно королі надавали це право: окремі поодинокі великі пани-землевласники, використовуючи в своїх маєтностях середньовічні "феодальні" права, також надавали иноді привілєї на право магдебургське тим чи иншим містам і містечкам, що знаходилися вмежах їх панських володінь. З огліду-ж на те, що пани, надаючи міста магдебургське право, вносили в привілєї ріжні обмеження з метою удержання у своїх руках повної влади над мійською громадою, становище приватно-панських міст з правом магде-бургським було ще більш тіжким, ніж міст, які одержали ці привілєї од короля.*) Проф. Влад.-Буданов характерізує магдебургське право в панських містах, як право цілковито залежне од волі дідича і не забезпечене урядом. Самосуд і управа в цих містах — на думку названого вченого — були позірні: "як суд, так і управа належала властиво до замку".
*) Див. ibid. 415.
"Висшою судовою інстанцією лишається замок, себ-то губернатор, призначений паном".**)
В час гетьманщини і наші українські гетьмани в поодиноких випадках дбали про закріплення права магдебурського в де-яких із українських міст, мабуть, змагаючись цією мірою підтримати їх торговельне значіння і економічний добробут.
Правом магдебургським (або, як його звуть иноді наші джерела, право "маїтборське") наші міста почали наділюватися вже з кінця ХIV століття. Перші міста взагалі в цілій державі Литовсько-Білорусько-Українській, в яких було заведено управління по магдебургському праву, були — Вільна і Троки (в 1387 р.). В 1499 р. одержав право магдебургське Полоцьк, також Минськ. Із українських же міст раніш других одержали це право ті міста, які раніш других підпали під безпосередню владу польську, а власне міста Руси Червоної і Зах. Поділля. Так, напр., Львів, — як ми вже згадували, — одержав привілєй на німецьке право ще в 1356 році. Із міст сучасної Наддніпрянщини одержав привілєй на магде-бургське право раніш других Кам'янець на Поділлю. Як гадають, Камянцю право магдебургське було надано ще кн. Коріятовичами в кінці XIV ст.; в 1448 р. його одержали на Поділлю Смотрич, Хмельник, Червоногород. За Камянцем і иншими містами на Поділлю скоріше других одержали це право ті міста, що географично знаходилися ближче других до Польщі: Кременець — в 1431 р., Луцьк — 1432 р., Володимир на Волині в кінці XV ст., Ковель — в 1518 р. Київ і Житомир одержали привілєй на магдебургське право коло половини XV в.*) Чигирин одержав надання на магдебургське право в 1592 р., Канев — 1600, Винниця коло 1630 р. Із міст Лівобережної України по праву магдебургському правувалися Чернигів, Стародуб, Ніжин, які дістали привілєї на магдебургське право за панування Сигизмунда III, Яна Казимира і Володислава IV,**) Преяслав, Остер, Козелець, Мглин, Погар і Новгород-Сіверський. Із цих міст переяслав одержав привілєй на магдебургське право ще за панування Степана Баторія в 1585 р.
Ми зазначили вище, що право німецьке прийшло до нас
*) Див. про це у Антоновича: Українські міста, Рус. Іст. Бібліотека, XXIV, 352 ст.).
**) Див. у Вл.-Буданова: Німецьке право в Польщі і Литві, ib., 274-276.
через Польщу. В цій останній право німецьке значно спричинилося до зруйнування колишнього старовинного словянського її устрію і до переутворення самої Польщі в своєрідну "федерацію панів",***) в своєрідну шляхецьку республіку. В сфері життя державного німецьке право сприяло власне значному підриву королівської влади, вплинувши надзвичайно на корінну зміну соціяльного устрію Польщі. На погляд компетентного знавця цього права проф. Владимирського-Буданова німецьке право цілковито змінило уклад життя сільського населення в Польщі, його особові і маєткові права; воно-ж одночасно сприяло переутворенню самого поняття про місто на цілком нове і надало організації міського життя цілком инший вигляд, цілком нову правно-побутову форму. Оскільки міцні були впливи права німецького в стародавній Польщі, свідчить, хоча би те, що в де-яких сумежних з Німеччиною польських територіях право німецьке сприяло майже цілковитому винародженню місцевого польського елементу. Так, напр., по свідченню того-ж вченого, наслідком розповсюдження німецького права в Шлезьку зявилася там майже повна згуба словянської народности; вже в XIV віці німецьке право було так розповсюджено в Шлезьку, що на підставі його там правувалися вже тоді не тільки всі міста, але навіть і села. В XV віці німецьке право виперло совсім з польських сел і міст колишній їх словянський устрій. В решті-решт — по влучному виразу проф. Владимирського-Буданова — склалося так, що Польща стала більш німецькою, ніж сама Німеччина" (Див. Влад.-Буданова: "Німецьке право в Польщі і Литві"). Отже не дивно через це, що через Польщу і німецьке муніципальне право проникло і то вже в готових формах й на Україну, яка після унії 1569 року майже в цілому вже комплексі своїх земель знаходилася у складі польської держави, і, хоча право німецьке й не розвинулося тут так, як на території самої "коруни", себ-то, на теріторії власне польській, але і на Україні німецьке мійське право в польській вже його переробці
*) Див. у Антоновича: Українські міста, ibid., 347. Прім. По дослідженню Грушевського Київ дістав магдебургське право не в половині XV в., а за В. кн. Олександра. (V т., 230).
**) Див. у проф. Багалія: Магдебургське право на Лівобічній Україні (Р. Іст. Бібліот., т. XXIV, 388 ст.).
***) Вираз проф. Владимирського-Буданова.
спри-чинилося значно до перебудови старовинного устрію українських міст на нових німецьких підвалинах. Додамо ще до вище нами зазначеного, що, на погляд проф. Багалія, сфера розповсюдження німецького мійського права була на Україні значно ширша, ніж можна було думати. По слідах названого вченого німецьке мійське право примінювалося не тільки виключно в судах магістратських, але почасти навіть і в судах полкових і сотних; в цих останніх судах німецьке право зявлялося ніби як "доповнення до Литовського Статуту".*)
Право магдебургське проістнувало на теріторії б. російської України аж до 1831 року, коли вже при царі Миколі І-му чинність цього права була припинена; з того часу в бувших українських "магдебуріях" був вже заведений устрій на основі загально-російських законів.
Про право магдебургське на Україні — див. зокрема: 1. Володимира Антоновича: "Українські міста"; 2. Влад.-Буданова: "Німецьке право в Польщі і Литві"; 3. Багалія: "Магдебургське право на Лівобічній Україні" (в укр. перекладі надр. в т. XXIII-XXIV Рус. Іст. Бібліотеки у Львові 1904 р.); 4. Кістяковського: Права, по которымъ судится малорос. народъ. (Кыев. Ун. Изв. 1875 р. 1876, 1877, 1878 р. і окремо); 5. Тарновського; "Обзоръ памытниковъ магдебургського права западно-русскихъ городовъ Литовской эпохи" Варшава 1897.; 6. Н. Теличенка: Очеркъ кодификаціи малорос. права". (Кіев. Старина на 1888 р. і окремо). Див. також "Акты, относ. къ исторіи Западной Россіи", томы I-V.**)
Памятники права
*) Див. у Багалія: ibid., 411 ст. і др.
польського.
В другій половині XIV століття при королі Казимирі В. ціла визначена українська т. зв. Червона Русь підпала під польську владу, яка вже з того часу й почала вживати заходів для заведення тут устрію на польський зразок і для поширення і зміщення тут положень, права польського. В склад Червоної Руси, крім землі Галицької, увіходили ще і слідуючі західно-руські землі: (Львівська, Перемишльська і Саноцька); в складі земель "коронних" вони і складали разом т. зв. "руське воєводство". Пізніше у склад останнього увійшла і земля Холмська. Крім цих земель, до Польщі були прієднані (пізніше) Західне Поділля і земля Бельзька. На Русь Червону в 1433 році король Володислав-Ягайло і поширив чинність польського земського права шляхом надання осібного привілєю (частини т. зв. Едлинського привілєю 1430 р. про шляхецькі вольності). Із Галичини-ж і других західно-українських земель, що підпали під окупацію Польщі, рівно ж і безпосередньо із цієї останньої, положення права польського почали проникати з того часу і в центральні українські землі і зокрема на Волинь, з якою Галичина складала довгий час одну державу Галицько-Волинську або Галицько-Володимирську і від замахів на прилучення якої (Волині) до складу коронних земель Польща в XIV ст. відмовилася вже остаточно лише в 1377 р., після довгої і упертої боротьби з литовцями. Унія 1386 року Литви з Польщею безумовно ще більш відкрила двері для поширення впливів польського права і в центральних землях України на території держави Литовської. Особливо стали помічатися ці впливи з другої половини XV в., коли вже впала удільна незалежність Волині, Поділля і нарешті Київщини (1471 р.), і землі ці були вже остаточно приєднані до Литовської держави.
Які-ж збірники законів польських мали чинність на
**) Див. також Грушевського: Історія України-Руси, V т.
українсько-етнографічних теренах? До таких збірників права польського, що мали чинність на з.-українських теренах України, відноситься перш за все Вислицький Статут 1347 р.
Статут Вислицький був ухвалений і оголошений, по свідченню Длугоша (†1480), в неділю Laetare — 11 березня 1347 р. на зїзді генеральному (generale et grande conventum) достойників Малої і Великої Польщі (прелатів і баронів). Але в польській науковій літературі (Ниве) давно вже висловлена думка, що це зібрання було нічим иншим, як одним із трьох звичайних судових віч, що одбувалися що-року у Вислиці; із цих віч одно звичайно припадало на неділю Laetare. У вічу 11 березня 1347 р., вічу, на котрому був ухвалений Статут, брали участь король (Казимир Великий) і земські чини. "Душою" справи видання Статуту був сам король, який мріяв про те, щоби поставити в краю правосуд на певну височінь.
Вислицький статут поділюється на дві частини. Розпо-чинається Статут передмовою короля, в якій король підкреслює ціль, яку він переслідує, а саме усунення ріжних огріхів і упущень із тогочасного судівництва шляхом видання законів писаних. На погляд Губе*) головним редактором Статуту Вислицьких була особа духовного стану, на що вказує уживання в Статуті зворотів, які зустрічаються в Декреталіях; на це вказує також і покликання на Св. Письмо. Той-же вчений допускає також участь в редагуванні Статуту в Нотаріуша королевського суду в Кракові, котрий заводив вічеві постанови до книг судових.
*) Romuald Hube: Ustawodawstwo Kazimierza Wielkiego. Warszawa. 1881; 54 ст.
В склад першої частини Статуту увіходили перш за все приписи, які торкалися судівництва, далі постанови, що відносяться до права цивільного і нарешті карного. В обох частинах 59 артикулів первістних, пізніше кількість артикулів збільшилася до 113. До статуту увійшли і пізніші додатки; до останніх належали т. зв. преюдикати, під якими треба розуміти судові рішення, що заховували зразкові норми; цих приписів правних в анальогічних, очевидно, випадках і повинні були додержуватися суди. Преюдикати в Статуті обіймають 25 уступів; крім преюдикатів, в Статут пізніше увійшли ще й більш 20 законодавчих додактових розпоряджень — т. зв. extrawaganty (extravagantes constitutiones), які і доповнювали основні засадничі постанови Статуту. Ці додатки до Статуту,
очевидно, схвалювалися на судових вічах в час королювання Казимира.
В Статуті, що був писаний мовою латинською, маються, як ми і зазначили вище, норми права цивільного і карного. Джерелом цих норм було стародавне польське звичайове право. Чимало норм і характеру процесійного — про суддів (de judicibus), про позви (de citationibus), про свідків (de testibus), про судові доводи (de probationibus); єсть також дуже цікаві постанови про давність (de praescriptionibus), про спадщину без тестаменту (de his quн ab intestato succedunt) і низка постанов, які торкаються ріжного роду злочинів: про вбивство (de homicidio), про розбій (de raptoribus), про крадіж.
Цей памятник давнійшого права польського виявляє для нас, українців цікавість вже тому, що Статут цей містить в собі дуже багато норм майже тотожніх з нормами нашої Руської Правди, що дає підставу поділяти по части думку Раковецького про чинність Руської Правди не виключно на етнографично-руських теріторіях, а навіть і в Польщі. На цю обставину, покликуючись на працю Раковецького, звернув увагу проф. Леонтович в своєму відомому труді "Русская Правда и Литовскій Статутъ", про що ми і згадували в свій час. Так, проф. Леонтович, констатуючи дивну тотожність постанов Вислицького Статуту і Руської Правди, вказує на 34 артикул Статуту про крадіж бджол і на 69 артикул Троіц. списку Руської Правди, на 36 артикул Статуту, що розповідає про рани у сваді або без свади, і на 4 і 5 артикули того-ж списку Руської Правди, на артикул (55) Статуту про увязання пана у спадщину бездітного кметя і на 85 артикул Троїцького списку Правди, на 57 артикул Статуту про штраф за убийство кметем (смердом) другого смерда і на анальогичну постанову Руської Правди в 71 арт. Троїцького списку, на артикул Статуту про "віно", яке бере із батьківського майна дочка, при чому спадщина за відсутністю синів, йде до короля, і на постанови Руської Правди (85, 86, 89 артикули Троїцького списку Рус. Правди) і т. д. Безумовно, що старовинне право народів словянських мало дуже багато спільних, навіть тотожних норм, але це не дає підстави відкидати гадку про можливу чинність Руської Правди до видання збірнику писаних польських прав і на території
польської, зокрема коли ми згадаємо, що Польща до Казимира Великого, до видання Вислицького Статуту, такого збірнику не мала, і все її писане праводавство складали лише грамоти королів шляхті, містам і т. п. на ріжні вільготи; звичайно-ж кожна польська земля правувалася на підставі свого місцевого права, в кожній з них був свій власний ziemski (consuetudo terrae).
Це все і дає підставу до висновку, що писаний збірник словянського "руського" права, який виявляла собою "руська Правда", міг фактично бути в ужитку, хоча би тільки частинному, до видання Вислицького Статуту і на теріторії етнографично-польської, принаймні на теріторіях, що граничили з землями "руськими". Цьому могло сприяти і те, що латинська мова, яка була в офіційному ужитку в праводавстві польському (переклад прав польських і мазовецьких з латинської на польську мову трапився значно пізніше — в р., 1449, 1450), не була зрозуміла населенню, і в цьому відношенню мова Руської Правди, отже мова збірнику словянських руських звичаїв, що містив в собі багато тотожних звичайовому польському праву норм, могла лише допомагати поширенню чинности Руської Правди і в самій Польщі. Крім проф. Леонтовича, думку Раковецького про можливу чинність Руської Правди і в давнійшої Польщі і в других словянських землях поділяють по части і другі російські автори, як, напр., проф. К. Алєксєєв (Див. його — "Объ имущественныхъ отношеніяхъ супруговъ по древнему русскому праву"; Чт. въ Общ. Ист. и др. Россыйскихъ 1868, кн. 2, 67).
Для Великої Польщі досить скоро після ухвали і оголошення Вислицького Статуту (Малопольського) був виданий при тому-ж королі Казимирі окремий Статут (Великопольський) в Петрокові. Статут цей складався головно із місцевих звичаїв, норм права карного і зокрема права цивільного, також і постанов процесійного характеру.
В обсязі права цивільного в Статуті домінують постанови, що регулюють право родинне і спадкове, постанови про організацію опіки над неповнолітніми, про повинність братів відносно сестер, які не видані були заміж за життя батьків, про поділ спадщини після
<<Попередня | Змiст | Далi >>