<<< попередня

Брав участь британський україніст у багатьох симпозіумах і конференціях. Зокрема цікавий був для нього ІV Міжнародний конгрес радянських та східноєвропейських досліджень у Герроуґіті (Великобританія) у липні 1990 року, де учений вперше мав змогу познайомитись з багатьма дослідниками з України.

Надзвичайно радів В. Свобода здобуттям незалежності Україною. Працював дуже багато, не шкодуючи себе. Активно вивчав, зокрема, практику сучасної комп'ютерної англійської лексикографії, щоб допомогти українським вченим укласти академічний англо-український словник. Дуже зацікавився відродженим НТШ у Львові, вів листування з керівництвом щодо майбутньої співпраці.

Хвилювався, хотілось йому, щоб якнайшвидше ми усували всілякі недоліки. З жалем усвідомлював, що на постійно в Україну не переїде: не той уже вік, не те здоров'я, до того ж, родина, яка, очевидно, не захотіла б переїжджати в Україну. Дружина — англійка Ріта усе життя допомагала Вікторові в його роботі, не скаржилася, що він віддається науці народу невідомого. Після його смерті віддала всю його багатющу бібліотеку Інститутові Слов'янознавства Лондонського університету. Туди ж — на розвиток українознавчих студій віддала всі грошові заощадження Віктора Леонтійовича, хоча могла залишити їх собі чи дітям. Але не могла вона вивчити українську мову, а тим паче навчити дітей — Анну й Метьюза говорити по-українському Вічно запрацьований В. Свобода також якось не зумів навчити дітей по-українськи. І в цьому була одна з його глибоких трагедій.

Пам'ятаю виразно святкування в Інституті Різдва 22 грудня 1991 р. Ми з Віктором якось відійшли від інших. Він, як кажуть, сипав жартами, був дуже веселий. Ми наповнили келихи вином і хотіли випити за те, щоб Віктор у 1992 p. побачив Україну. Раптом (буває ж отаке!) Вікторів келих з брязкотом упав на землю. Нам стало якось не по собі. Цього вечора, коли на станції підземної залізниці ми прощалися, Віктор тужно промовив: "України мені не бачити. Поклоніться від мене, блудного сина, нашій святій Землі".

Цього смутного ранку 1 липня 1992 p., коли Дружина Віктора повідомила про його несподівану смерть, я почула в вухах божевільний дзенькіт цього різдвяного келиха, начебто не келих, а людське життя розбивалося. "Та де б мене не поховали люди, все ж грудка української землі з мого зажуреного серця буде" з глибокою тугою-журбою шептала я ці Павличкові слова 9 липня, коли довершували похоронного чину над Віктором Леонтійовичем у каплиці при Медвей крематорію у місцевості Чатем, неподалік мальовничого містечка Кобем, де мешкав Покійний. Чужина мучить і після смерті, бо, згідно із звичаєм у Англії, де так цінують кожен клаптик землі, покійників переважно не ховають, а спалюють і попіл розсипають по долині...

Може не бути грудки землі, може вітер розвіяти попіл. Але людина повинна навічно повернутися в рідний край силою своєї любові, своїми працями.

Львів. 4 березня 1996 р.

“ДЗВІН”, 1997, № 3.

початок >>>