Окрім Молдавки була у М. К[антаку]зена ще слобода Олекидіюикії, па р. Чечеклії; в тій Олександровці жив ляшок М.К. Рудковський і вчив грамоти дітей різних чиншовиків та волохів, а також дітей економів та писарів. В цю школу батько одвів сестру мою Ганну; я за нею так заскучав, що аж занедужав. Тоді батько спитав мене, чи буду ж я вчиться, як він і мене одвезе в ту школу? Я пообіцяв добре вчитись. Для проби він задав мені з букваря десять букв і проказав разів зо три; за четвертим разом я вже всі букви сам проговорив. Другого дня пішов я в винницю і почав хвалитись винокузакрутилось. Увійшовши в кімнату, я замолов язиком якусь чортовину і почав качатись по канапці; батько писав щось у другій кімнаті і гримнув на мене, щоб я не пустував... Через яку годину він підбіг до мене, вхопив однією рукою за чуба, а другою взяв ремінного пояса, котрий лежав на стільці, і вдарив по плечах; я крикнув з болю, упав на долівку і почав качатись. "Встань",- крикнув батько; але я встати не міг. "Встань!" - крикнув він удруге і схопив мене за плече, потряс, тоді я почав ригать. Батько перелякався, схопив мене на руки, поклав на канапку і не знав, що подіялось зо мною. В цей мент ввійшла в кімнату покоївка і сказала, що то мене винокур напоїв горілкою. Після цього випадку, вже батько ніколи мене не бив.

Скоро мене одвіз батько в Олександровку.

Школярів було чоловіка з тридцяток - хлопців і дівчат. Хата була з двох половин, а посередині сіни. На одній половині була школа, а на другій мешкала сім'я Рудковського: він, жінка Стася і дочка Юзя. На квартирі у Рудковського було чоловіка з вісім, всі ми жили в школі і спали покотом на долівці. Тюфяків тоді ще не було: солома, або сіно, а зверху рядно, ото і постіль. Рудковський був заядлий стрілець, і так як тоді трудно було роздобуть пороху, то він сам його робив; сам робив і дрібрубанку; стріляв з кремінної рушниці. Було в суботу звечора пита, хто хоче йти на полювання? І удосвіта в неділю побуде тих, котрі зохотились, йде з ними на болота і заставля бродить по озерах та виганять качок; іноді набивав десятка по два качок. Не раз і я ходив з ним на полювання.

Служив у Рудковського наймит Махтей із бурлак, котрий був за сторожа при школі, і за чередника, і за кучера, і за плугатаря: один за багатьох і на всі руки! Раз Рудковський дав Махтейові мішочок з порохом і показав, як його перетрусювать, доки порох просохне, і заборонив йому у ту добу курить люльку. Махтей не витерпів і закурив, іскра упала на мішочок і він зашкварчав в Махтейових руках; але як порох був ще сирий, то попік Махтейові руки і трохи обшмалив пику. Таким робом пропало фунтів зо три пороху і Р[удковський] дуже гнівався на Махтея, навіть хотів його зовсім прогнать; але Стася прираяла чоловікові: "Везь, серце, дисципліну та одшмагай йому добре шкуру та й вже!.." Дисципліна, це була тройчатка-нагайка, котра не раз хрестила плечі школярам-лентюгам.

Махтей грав на сопілці, а Юзя дуже любила танцювать, то вона й випрохала, щоб батько не катував його і не проганяв.

Відтоді ми продражнили Махтея недошмаленим.

Щовечора дівчата-школярки танцювали під сопілку недошмаленого. Юзя найбільш любила танцювать мазура. Рудковський не признався ніякої віри опріч католицької і всіх школярів наважився привернути в католицьку віру, звелівши вчити польських молитов. Ми, звісно, не сперечались. Через два тижні я знавочей наш і десянцьоро божего пшиказання і скоро почав по-польські цвенькать. Через півгода я вже пролазив в ряди перших учнів. Школярі, котрі жили в школі, не тільки вчились грамоти, а й двір чепурили, ганяли до водопою скотину, вибирали кукіль із зерна, ходили бакшу полоть, або просо, молотили горох та квасолю, поливали капусту...

Літом було нам за іграшку погнати скотину до криниці на водопій, а зимою зовсім не до смаку це було. Раз була страшенім холоднеча і припала черга мені допомогти недошмаленому скотину напоїть. Погнали ми її до криниці, і доки він натягав в корито води, я змерз і побіг в хату, котра була поруч з криницею, погрітись. Скотина тим часом розбрелась по селу, а я заліз на піч, де сиділо двоє дітей, і почав з ними гратись в "одіян, другія, на чотири лубіян!" ...Аж це вбігає в хату Рудковський, як закричить, як затупотить ногами, я з печі та навтікача. Вбіг в школу ти й тремтю. Увійшов Рудковський, звелів мене покласти на скамейку, спустив мені штани і почав шмагать різками...

Про ту люту зиму варто таки згадать. Це було у 1848 році; гнали тоді москалів під Венгера; разів скільки наганяли нам їх повну школу із одмерзлими пальцями на руках і на ногах, з замороженими вухами, носами і пиками, і ми цілу ніч не спали, вислухуючи скарги та стогін покалічених людей... Після цеї зими була холера. У Молдавці, котрою управляв отець, мало не всі люди вимерли. Після холери багато сімей перевели в Молдавку з Дмитровки. Отець по цілих днях піклувалися біля хворих і давали людям перчиківку, і варили вівсяний куліш. Сніг такий глибокий випав, що позаносило хати ущерть з димарями; мусили з хати прорубувать міни і амбразури. Коли зупинилась метіль, трохи потепліло і сніг улігся, то ми вилазили на хату аж до димаря і звідти спускались на саночках. Кормів тоді зовсім не стало, обдирали солому з дахів; скотина почала гинуть, вовки бродили попідвіконню і часто залазили в кошари і стайні.

Рудковський застрелив штук з вісім вовків у ту зиму. Як тільки з'являлись вовки, зараз Рудковський і Махтей брали кресала і креміння в руки, виходили з хати і кресали, вовки, бачучи іскри, втікали.

Другий раз побив мене Рудковський за те, що я улітку не хотів стерегти вночі баштану і втік в курінь до сусіднього баштанника, та там і заночував. Рудковський навідався уночі до баштану: гукав, гукав і не догукався. Я й чув, що хтось гукає, але баштанник перед цим розказав мені казку про відьму, котра ловко підробляла голоси під голоси матерів та батьків, і таким робом приманювала до себе дітей і висмоктувала з них кров. Баштанник вже хропів, а я мало не цілу ніч тремтів, ховаючись під рядном, і як щонебудь трісне або зашелестить, то вже й насторожую вуха; а як почув гукання, то в мене дух раптом замер і я швидше затулив вуха і вкутався з головою. Досталося мені вранці на горіхи, дисципліна одживила мені спину, що аж спухла. А пані Стася при екзекуції промовляла так солодко та ласкаво: "Алє цо то, цо то єст?.. Як можна не слухать пана професора?.."

Незабаром приїхав батько, і коли вночі я з сестрою ліг побіч його, під вовчу теплу шубу, він мене, обійнявши, став тулить до грудей та якось придавив незагоєну виразку і я ойкнув. Він спитав: "Що там таке у тебе, може чиряк?" Я мовчав. Сестра шепнула йому, що мене Рудковський вибив. "За віщо"?-спитав батько. Тут сестра вже все чисто йому розказала. Вранці батько, збираючись від'їздити, сказав, що він хоче і нас забрать додому, щоб ми погостювали тижнів зо два; звелів нам забрати всі книжки, а також сорочки та одежу, щоб дома позалатувать те, що подерлося чи попоролося... Після сніданку ми виїхали, батько попрохав Рудковського, щоб і він сів в натачанку та проїхав скількись саженів, доки розкаже йому про одне цікаве діло, про котре незручно говорить при хатніх.

Коли виїхали ми за слободу, батько спитав Рудковського, чи він віддавав йому своїх дітей грамоти вчитись, чи баштани стерегти та скотину пасти?

Ти ж писав мені, промовив батько, що мій син найкраще вчиться: то ти чи не за те одшмагав його тройчаткою?

Рудковський хотів щось сказати, але його тремтячі губи ледве пробалакали: "П-пе-проше пана, проше!.."

Батько вихопив з рук кучера батога і почав писать пана професора по чім попало; потім зіпхнув його з натачанки, промовивши: "Зноси на здоровля!"

Коли ми приїхали додому, то Явдошин син, Олександр, вже починав ходить. Батько зовсім мало пив, і Явдоха ніби остепенилась.

У Молдавці холера страшенно давила людей, не настачали домовин задля мерців; повимирали цілі сім'ї, багато хат стояло облуплених та позамиканих, у інших собаки повидирали вікна... Тоді ще не було ні земств, ні больниць, ні докторів, ні хвершалів - рятувались всі як вміли, і як радили люди...

Батько цілими днями клопотався біля хворих: приказував одтирать та прикладать гарячі пляшки до підошв. Борщу варить та квасу пить було заборонено, годували всіх вівсяним кулішем; п'яниці раді були, що перчиківки давали вволю, і часто бігли до винниці, скаржачись: "Ой, либонь, вже приступає!.." В полі Ірини зовсім не сіяли, бо не було ким і чим сіять; скотина, котра за зиму не передохла від голоду, бродила по степах без пригляду. Вже аж під осінь холера втишилась, і князь перевів в Молдавку кріпаів з других своїх сіл.

Я прожив при батькові аж до другої весни; весною він знов вернувся на службу до старшого князя в Катериновку, одвіз сестру в Єлисаветград, в школу, а мене взяли в панські хороми, і там я почав вчитись заразом з їх синами. Прожив я у князів щось із рік і почав уже вживать французьку мову та німецьку; панська ласка тільки до порога... Зібрались князі їхати в мало не на цілий рік і скоротаки й виїхали, а про мене ніби і зовсім забули!..

Повіз мене батько до другого пана: до генерала Б[утов]ського, котрий, учувши десь від батька про мої видатні завдання, їй хотів дать мені освічення на свій кошт, бо він був бездітним і парубком і вже на схилі літ. Я вподобався генералові, він зоставив мене у себе. Даючи читать деякі книжки, він все казав мені: Ось пройдуть канікули і я повезу тебе в Єлисаветград, знайду там вчителя, котрий приготовить тебе в корпус, і ти вийдеш офіцером"... Як сніг "а голову, налопом приїхала до генерала його сестра, удова генеральша Г[удима]-Л[евкович], з трьома дочками, двоє вже були на відданні, а третя ще підліток. Генерал ніколи не переписувався з сестрою, бо був з нею в сварці, і племінниць своїх тільки уперше побачив, але вони помирилися скоро і генеральша зразу оволоділа всім хазяйством братовим. Через скільки день, дивлячись на мене, генеральша спитала у брата: "Звідки у тебе цей хлопець?" Генерал сказав їй, чий я, і з"ясував їй свій замір про моє виховання; генеральша одмовила, що більшої дурниці він ніколи не зміг би вигадать. Вона звеліла мені переселитись з дому у флігель, бо в тій кімнаті, де мені примадикували ліжко, мешкатиме її менша дочка. До столу мене тільки двічі й покликали, а далі генеральша застерегла, що я у брудний та в подраній одежині, і звеліла мені годуватись окремо. Так ступінь за ступнем я згодом перейшов на кухонні харчі. Цілими днями я байдикував: ходив в поле, дивився, як косять траву та жнуть хліб; бродив з слобідськими дітьми по болотах та рвав шпичаки й рогіз, помагав кучерам напувать і чистить коней; часто і подовгу пролежував я в якій-небудь із стань (конюшень) на попонах і слухав маріння кучерів про волю, розказні про відьом та про характерників... Дожидали затемнення сонця і чого чого тільки не вигадували темні хвилозопи. Казали, наприклад, що загориться земля і горітиме дуже довго, доки не зними. усіх будівель і не оберне все в руїну, що тільки церкви й позостаються нерухомі. Що з'являться якісь велетні, ще завзятіші від гайдамаків та запорожців, і вчинять суд межи панамита кріпаками і що багато панів поженуть на Сибір, а з ними і тих, котрих вони із своїх же кріпаків понаставляли отаманами та дозорцями.

Певно, нашого Вартоломея поженуть у перших рядах? -вставляв своє слово котрий-небудь із слухачів.

Вартоломей, це був отаман із кріпаків, він був дужий, огрядний з себе, надто умізгався перед генералом і економом і нещадно бив людей. За такі свої послуги він зразу уподобався генеральші. Декотрі двірські шепотіли, нібито бачили, як Вартоломей прокрадався уночі до генеральші в спальню... Казали, що з затемненням прийде чума і страшенно душитиме людей і після того всім тим, що зостануться живими, вийде воля.

- Дай то господи!- казали декотрі з слухачів, христячись та озираючись.

- Розказував якийсь чернець,- промовив, часто озираючись, курносий хварейтор Митька,- що збереться сила ченців, з усіх бито монастирів, в золотих та срібних шапках і засудять усіх панів та паненят у пекло. Старий кучер Карпо, певно, постеріг, що ця звістка трохи збентежила мене, промовив усміхаючись: "Та ти не бійся, ти в пекло не попадеш, бо ти не з панів, а з полупанків..."

Декотрі казали, що перед тим, як матиме вчинитись затемнення, гримітиме грім, заблищить блискавка і поросне такий дощ, якого люди зроду ще не бачили...

Трудно пригадать всі розказні та чутки; одне тільки можна було постерегти, що всі ті маріння та сподівання кінчалися бажанням волі.

У той час, як сталося затемнення, я з кучерами напував коней у дворі, біля криниці; це було у обідню добу. Сидів я на старому рижому жеребцеві, котрий вже ледве дибав, але генерал велів конюхам піклуватися біля нього і годувати найкращим оброком. Тільки що під'їхали нас чоловіка з десяток до корита, як зразу скрізь потемніло; сполошились і закудкудахтали кури, заревла скотина, захрюкали свині, почали ржать коні, галіч в саду підняла страшенний крик; я злякався і немов онімів, конюхи, котрі напували коней, голосно промовляли молитви; у панських хоромах засвітили воскові свічі і лампадки; а генеральша почала кадить ладаном... По той бік в селі Компаніївці ударили в дзвони. Через скільки хвилин темрява розійшлась і всі, на кого я звертав свій погляд, радісно усміхались.

Розказували потім, що женці на полі попадали з переляку; а декотрі кинулись втікать, економ та отаман Вартоломей заховались під віз.

Перш генерала рідко хто одвідував, хіба із сусідів який-небудь заїздив на годину-дві; а тепер від гостей двері не зачинялись. Найбільш наїздили офіцери із Єлисаветграда: кірасири, гусари та улани. Іноді гульня та танці не те що сутками, а тиж ними не умовкали. Музики власного оркестру більш сорока чоловік жалувались, що у них попухли пальці і понабрякали губи; а півчі, котрі співали, чергуючись з оркестром, у ті часи, коли пани обідали та вечеряли, казали, що у них болять горлянки,- бо ті обіди та вечері тягнулись по три, по чотири голини. Раз наїхала така сила гостей, що всі кімнати в домі і флігелях були переповнені офіцерами, навіть, у економа декотрим одвели помешкання (це було на іменини старшої генеральської племінниці), мене спровадили до коровниці криворучки - Ївги; звали її Криворучкою, бо в неї і справді була одна рука крива. Раніш вона була за полюбовницю у старшого генералового брати, котрий, здобувши корнетського чину, осівся в селі і в ту добу, як менший дослужувався до генеральських чинів, хазяїнував, і все, що тепер мав генерал, придбав старший брат. Раз в загулі (корнет любив іноді покружать з компанією) побився він об заклад з одним приятелем, що на п'ятнадцять ступенів попа-де з пістоля в копійку, і дійсно: установили руба зверху пляшки копійку і корнет вцілив. Інші закричали фора і почали плескати в долоні, а декотрі промовили, що це так випадково трапилось і що вдруге він не вцілить.

- Не вцілю? - спитав корнет.- Так я ж докажу вам це те не так. Гей, Ївго! - загукав він. В мент з'явилась перед ним Івга. В українській одежі, чорнява і струнка, як тополя, декотрі з компанії почали облизуватись, закохуючись покірливою істотою, котра стояла проти корнета з потупленими в долівку очима. Корнет вийняв копійку і дав Ївзі. - Держи між двома пальцями оцю копійку і підійми руку отак догори.

Корнет одміряв п'ятнадцять ступенів і вистрілив, але не попав в копійку, а попав Ївзі у лікоть. Ївга скрикнула і вхопилась рукою за лікоть; кров крізь пальці цівкою заюшила...

Понизив!-промовив корнет, почервонівши,- ну, та то байдуже... Іди собі відціля, та примочи рану горілкою, пройде! З тих ліків Ївзі звело руку і зосталась вона на вік калікою. Корнет скоро помер, генерал приїхав в село і постановив Ївгу коровницею.

Криворучка була пречудесна людина, сердечнішої людини раніш я, навіть, не зустрічав. Вона добре знала мою маму і всю сім'ю Д[убровин]ських. Вона то і розказувала мені про діда Д[убровинського], як він знущався над своєю жінкою, та над моєю матір'ю і над музиками-кріпаками. Цей же оркестр, що тепер відогравав гулянку у генерала, вивчений Д[убровин]ським; а зараз був за капельмейстера якийсь німець.