Не раз казала мені Криворучка: "Боронь тебе боже вдатись у діда!" І я клявся їй, що ніколи не буду таким злим. Криворучка обмивала мене і облатувала, і годувала не молоком, а найгустішими зливками. Коли уперше вона заглянула мені в голову, то аж скрикнула.

Та тебе ж скоро воші затягнуть у болото, сплетуть з волосся канат і затягнуть!..- і почала лущить вошей гребінкою.

Генеральша заборонила мені ходить в сад і сказала садовнику, щоб бив мене, як піймає в саду; а генерал, побачивши мене біля конюшні, вийняв з кишені яблуко, дав мені і сказав: "Піди в сад та нарви собі багато яблук".

Раз я пішов в сад і тільки що зірвав грушу, аж де не взявся садовник, схопив мене, перекинув через коліно і почав плескать мантачкою. Я почав йому гнути руку, і він аж крикнув. Коли я розгриз йому руку до крові, він пустив мене, промовивши: "Підожди ж, я скажу генеральші!.."

Я поскаржився Криворучці на садовника, вона одповіла, що то панський підхвісток. "Та й всі вони такі,- додала ївга,- щоб вислужитись перед панами, раді людину втопити у ложці води. Вони й мене з світа зжили б, та бояться, бо в мене є така бумага, котру генерал підписав, що я вольна і що він до смерті моєї мусить держать мене на гарних харчах". Якось вона давала мені читать ту бумагу, але я нічого не втямив. Після того як я не був у генерала, довідався, що генеральша спровадила з двору Криворучку, давши їй корову і тридцять рублів грошей.

Не раз Криворучка обливала моє лице слізьми, коли я, лежачи головою на її колінах, розказував про те, як жилося мені й сестрі за матері і як без матері.

Взагалі, я не можу сказати ні про одного кріпака, найпаче про жінок, щоб не сприяв моєму сирітству.

Був якось бал у генерала; попідвіконню стояло багато челяді, я теж підійшов і почав заглядать (вікна були відчинені), і це було ще за дня; постерегла мене генеральша і пригрозила пальцем. Через хвилину вийшла з горниць, підозвала мене і почала соромить, що я стою без діла, що краще б було, якби я допоміг слугам посуду мить та ножі й виделки чистить, ніж роззявлять рота та гав ловить...

Посуди я не буду мить!-одмовив я і одмовив від хоромів.

Щораз все більш почав я спостерігать, що моя присутність муля очі генеральші, і я почав уникать зустрічі з нею. Часто Криворучка бачила, що я плачу, і втішала мене, як могла, кажучи, що скоро батько мій приїде за мною, що батькові не тільки що клопоту, що про мене. Запевняла мене, що він мусить скоро приїхати. І сама плакала зо мною. В теперішні часи кожна дитина 9-10 років зможе хутко з'ясувать своє становище - откритка, або за 7 коп. марка і готово; а в ту пору не існувало може батьками та дітьми ніякої переписки у людей такого стану, до якого ми належали. Я до 13 годів не знав, що таке пошта?

Вже як вчився я в повітовій школі в Бобринці, то й тоді одбирав від батька одного листа на рік, або й того менш. Як бувало спитав при зустрічі: "Чом ви не писали до мене?" - батько й спита: " А навіщо?" Потім вже як вчився я у Києві, батько писав до мене разів три на рік. Але про все це опісля.

Скоро одну з панночок посватав кірасир Б[раке]р, а через два тижні і весілля відбули. Після весілля молоді виїздили у Єлисаветград і генерал доручив їм мене віддати у повітову школу.

Трошки причепурили мене і повезли. Посадовили мене молоді в колясці супроти себе, а лакей Антошка, котрого генерал віддав їм на послугу, сів на козлах рядом з кучером. Тільки що доїхали до Єлисаветграда, Б[раке]р звелів мені вийти з коляски і стати ззаду на зап'ятки та держатись руками за китиці. Це мені навіть уподобалось, бо в колясці я увесь час сидів лицем назад, а на зап'ятках я вільно розглядав вулиці, мости, церкви та будинки.

Тоді у Єлисаветграді ще не було мостових, пісок по вулицях був мало не по коліна, ми їхали трюшков, дарма що в колину запряжено було шестеро коней. Зустрічні, роззявляючи роти і хитаючи головами, промовляли здивовано: "Аж з двома лакеями!.." А позад нас їхала хура четвериком з двома горнишними, прачкою, поваром і поварчуком.

Через скільки день одвів мене Б[раке]р в повітову школу, де мене прийняли у 1-й клас.

В школі я скоро здружився з Колею С[иніциним], котрий був у приходськім класі, цебто у приготовительнім. Учеників принодського класу дражнили штубаками. Батько його був купець, Торгував чорним товаром і він здавна був знайомий з моїм батьком. Раз у неділю покликав мене Коля до себе обідать, батьки його так щиро мене привітали, а найпаче мати, що мені здалось, що кращих людей і на світі нема.

Коля дуже плохо вчився і це мене страшенно печалувало. Бувало почну йому проказувать, то і він хутко виучував уроки. Раніш готував уроки Коля з старшим прикажчиком із батькової лавки, котрий гримав на нього, драв за вуха і бив щовчком по лобові, примовляючи: "Так нас учілі і вам вєлено так вас обучить, потому что за бітово двух нє бітах дают, да і то нє бєрут". Колю часто зоставляли без обіда, і мені дуже стало Жаль його, і я пішов до смотрителя (смотрителем був Г. І. Жуков) та й кажу: "Позвольте мені перейти у приходський клас". Жуков здивувався спершу, а далі спитав зачим? Я сказав, що там приятель у мене є, котрий погано вчиться, і я хочу йому допомогти. Жуков засміявся і промовив: "Як хочеш!" Мушу зазначити, що тоді навіть всі навчителі і смотрителі не приневолювали учнів балакати по-московському і самі до хохликів балакали по-хахлацькому.

Я перейшов у приходський клас на другий же день і почав з Колею заніматься.

У Б[раке]ра жилось мені погано: згодом він звелів мені обідать окремо, іноді заставляв йому чистить чоботи, підмітать кімнати. Я поскаржився Коліному батькові, котрий сказав мені, щоб я перейшов до них на квартиру, а тоді, як мій батько приїде, буде розмова про плату. Межи мною і С[иніци]ним ще більш зріднились відносини з того менту, як одного разу сестра Коліна, Еля, дуже шустре дівча, перехилилась через цямрину криниці і хотіла видрать горобенят з гнізда, та якось не вдержала балансу і шугнула через цямрину в криницю, але на щастя зачепилася юбкою за крючок. Я, побачивши це, підбіг до криниці, схопив Елю за ноги і щосили почав скликать на ґвалт. Збіглась двірня і врятували дівчину. Коли надумав я утекти від Б[раке]ра, то почав обдумувать план, як би мені так викрастись, щоб він не побачив, а то чого доброго не пусте.

По змові прийшов Коля до мене; дома нікого не було опріч Антошки, котрий сказав нам, що панів кудись покликано на обід. Ми дали Антошці 3 коп. і послали його купить квасу, а самі зібрали наскоро мої манатки і книги, зав'язали вузол і майнули- не великою вулицею, а переулками через кладки: Коля з вузлом, а я з книжками.

Було це восени, в перших числах октября. По кладці нам назустріч ішов офіцер, кірасир, мені здалось, що то Б[раке]р. Я прожогом скочив в воду і побрів мало не по черево. Коля перебіг на той бік по кладці і гукав, що то зовсім не Б[раке]р, ледве я вибрів на берег. Прийшовши до С[иніцина] увесь мокрий, я, замість того щоб зараз переодягтись в сухе, почав сушитись у кухні, біля печі, сказавши Колі, щоб не казав ні батькові, ні матері про нашу пригоду. Уночі почав я страшенно кашлять, далі розболілась у мене голова, я горів, як на кір. Послали за якимсь знахарем чи за бабкою - не пам'ятаю... Вранці мені зробилось гірше. Я белькотав нісенітницю, схоплювався з ліжка, кликав когось... Скільки день я був у такій нестямі,- не знаю; але несподівано приїхав батько. Не знаю, чи довго він пробув в Єлисаветі, чи ні, пам'ятаю тільки, що він закутаного мене у вовчу шубу одвіз в слободу Печену, де жила бабка-волошка, котра славилась, як найвидатніша лікарка від гарячки.

Батько послухався совіту. Коли ми увійшли в етапну хату, я, глянувши на людей з переголеними головами та почувши брязкіт ланцюгів, злякався і почав плакать; один із цих чоловіків, в кайданах на руках і ногах, почав мене оглядать та мацать, примовляючи щоразу: "Чего боі, кохане дзецко?.." Це був доктор. Пораяв він батькові не кутать мене і не слухать ніяких бабок, а заставлять щодня бігать у подвір'ї босоніж, і, яка б не була негода, хоч на одну хвилину випускать надвір і неодмінно босоніж; а почать цей режим найкраще з мая місяця. Батько подякував йому і хотів дати грошей, але він одвів батькову руку і промовив: "Якщо ласка, то пришліть мені пучку чаю, та цукеру, та білого хліба..." Нарешті він спитав мене, чи вже я не боюсь його, і, пригорнувши до своїх грудей, скільки разів поцілував мене в голову; я чув, як виразно в його грудях стукотіло серце, і мені стало його жалко.

Певно, у пана зосталися дітки? - спитав батько. Доктор одхилив злегенька мене від себе, махнув рукою і одвернувся. Відтоді батько щоранку, коли був дома, заставляв мене бігать босоніж від ґанку до вітряка, котрий стояв на пригорі ступенів за чотириста, і я повинен був добігти до млина, ударитись долонею об стінку, щоб виляск почувся, і бігти назад, за що батько давав копійку.

Приніс мені батько з поля двох сліпих лисичат, і я знайшов на селі кішку від котят, купив її, либонь, за дві гривні і, по совіту людей, вимазав лисичат сметаною, та й підпустив їх під кішку; кішка облизала сметану і прийняла лисичат. Жили у мене лисичата в кімнаті. Коли повиростали, то почали ловить у подвір'ї птицю... Дав мені батько кремінну рушницю, щоб я з неї стріляв сорок та ворон і годував лисиць; але вціляв я не часто, а лисиці з кожним днем все більш шкодили. Раз вони так багато передушили курчат, що батько сказав, що він їх застрелить. Взяв я ранком своїх питомців і поніс на поле, заніс так далеко, що від слободи тільки виднілись подекуди димарі та верхів'я дерев. Сів я в траві і почав прощатись, обціловуючи лисичат та сльозами обливаючи. Нарешті одіпхнув їх від себе і побіг додому, не оглядаючись. Добігши до млина зупинився, щоб передихнуть, аж дивлюсь - і лисиці біля мене... За подвір'ям було скілько горлових ям (в них на зиму зсипали картоплю), і в одну з цих ям опустили лисиць і годували їх аж до зими... Я тоді саме занедужав на кір і коли вичуняв, то мені сказали, що лисиць покрадено.

З Печеної повіз мене батько в Бобринець. Приїхали ми надвечір і зупинились у приятеля батькового, чиновника М. Г. Юзиці.Вранці батько пішов в лавки за покупками, а я вийшов з хати і сів проти сонечка на призьбі.

Незабаром підійшла до мене якась пані і спитала, чи пізнаю я її? Я відмовно замотав головою.

На ось тобі гостинців! - промовила вона, даючи мені загорнуті в папірець канхвети.

Я дуже любив ласощі і прийняв їх з великою подякою. Пані минулась і промовила: "Я твоя мати!"

Я спершу ніби не повірив і позирав спідлоба, але коли вона бняла мене і почала цілувать, я раптом заголосив і припав до неї. Через хвилину вона почала розпитувать, з ким я приїхав, відкіля і чи надовго. Потім сказала, щоб я йшов з нею, я не сперечався, вскочив у хату, вхопив картуза і пішов з нею, забувши про наказ батьків, щоб нікуди без нього не ходив. На мосту зустрілися з батьком; він почоломкався з матір'ю і спитав, куди вона мене веде?

А хіба йому не можна до мене піти? - спитала мати. Чому не можна? Нехай іде. Хочеш іти до матері? - спитав мене батько. Я відповів, що хочу. Батько кивнув матері гони і пішов на кватиру. Коли мати ввела мене в своє помешкання, то я побачив там багато дітей, здебільшого дівчаток, мати сказала їм хто я, і вони обступили мене, цікаво зазираючи в Декотрі заговорили до мене, але я не знав, що їм казати; пиши більш трьох місяців у бабки-лікарки волошки, я ніби забув книжну (московську) мову.

А ось твій брат, Володя! - сказала мати, підводячи нечкого хлопчика. Ми стояли один проти другого нерухомо.- поцілуйтеся ж! - додала мати. Ми притулились один до другого губами.- Чого ж ви обоє мовчите? Ну, не будь же таким вовком! - промовила мати і, посадовивши мене на канапці поруч з собою, звеліла одній дівчинці заграть на фортепіано і спитала мене, чи давно я чув, як грають на фортепіано; я відповів, що давно.

А хто тепер грає у вас на фортепіано? - спитала мати, Я відповів, що ніхто. Батько, після того як мати нас покинула, продав комусь фортепіано, чи подарував.

Дівчинка заграла спершу щось трудне й незрозуміле, а потім заграла пісню: "їхав козак за Дунай". Я усміхнувся, мати чи знаю я цю пісню? Авжеж, знаю!

- А ти умієш танцювать? - спитала вона мене. Я одмовив, що не вмію.

- То ми тебе хутко научим.- Вона підозвала одну дівчинку і сказала, щоб вибирали собі пари і становились до кадрилі.

- Ось з цією панночкою і ти танцюватимеш,- показуючи на одну дівчинку, промовила мати і додала: це Маня Шебанова. Але я не хотів вчитись танцям і сказав, що краще піду до батька.

Мати спершу умовляла мене, а далі вже почала й гніватись. Маня мене тягнула за руку, я опинався.

Фу, який мужик!-сказала мати.- Далі гримнула: "Іди танцювать!" - і штовхнула мене межи плечі, забувши, що я гість.

- А як не хочеш, то йди до батька!..

- Я й піду! - одмовив я, взяв картуза і дійшов аж до порога, але, постоявши хвилину, повернувся лицем до матері і промовив: "Ну, я буду..."

Через невеличку добу я став смілішим і з охотою почав вчитись танцям. Мати сама грала на фортепіано, а мене дівчатки хапали наперебій і крутили по хаті; коли ж діло дійшло до мазурки, то я почав бігать і підплигувать, неначе теля, або лоша; мати довго здержувалась, а потім так почала реготати, що мусила перестать грати.

От бачиш,- промовила вона регочучи,- як щодня отак поманіжим тебе, то й навчишся!..

Я не постеріг, як і сонце зайшло. Покликали до чаю, а після чаю почали грать у фанти, у краски, потім в жмурки. Я у матері й заночував.