Другого дня зайшов за мною батько і повів мене до бабушки Д[убровинської]. Тут я уперше побачив бабушку і дядьків, материних братів: старший Хведір був божевільний, і коли батько сказав йому: "Федя, це мій син",- він зареготав, замахав руками і хутко вийшов з хати. Дядьки: Олексій і Єгор служили по судах, а менший Микола тільки що скінчив повітову школу і в якійсь канцелярії переписував папери за півтора рубля в місяць. Тут же жила тітка Лизавета з своїм чоловіком. Діда вже не було в живих.

Батько зоставив мене на квартирі у бабушки, другого дня повів мене до смотрителя повітової школи С. Д. Телятникова, котрий дав мені щось прочитать, спитав: скільки буде пятью-пять та семью-вісім... Я знав добре табличку множення і одповів незупинно. С. Д. сказав, що я прийнятий в приходський клас і звелів принести метрику. Третього дня батько від'їхав з Бобринця.

Бобринець - це закутній городок, заскорузлий, приголомшений і дико патріархальний, ширш оповідатиму про нього нижче. Спершу я трошки поскучав за батьком, а потім і привик до дядьків. Дядьки дуже панькались зо мною, найпаче Олексій; Микола мав голубів і подарував мені пару вертунів. Ми з ним пужали їх щоранку і після обід. Я дуже полюбив цей спорт. У судніх хлопців були теж голуби і ми наважалися переловити їхніх, як і вони наших, і придумували усякі хитрощі та мошенстав. Іноді удавалось осадить скільки штук чужих і загнать в голубник і тоді брали викуп: гривеника або злотого за голуба, а то й більш, дивлячись по голубові, чи корпусний, чи білі очі, чи товстий дзьоб та короткий, і як волочить крила і як держе хвоста та скільки пір'їн у хвості. Зверталась увага і на масть. Раз сусідній двірник, протоієрея отця Павла, Силка піймав мого голуба і я пішов його викупать; але Силка, довідавшись, що у Бизки (ім'я голуба) були голубенята, запрохав за викуп четвертака. У мене не було таких грошей. Скільки не прохав я взяти злотого, так Силка казав, що він і дивитись на злотого не хоче. Я з горя заплакав (я здорово плаксивий був) і пішов додому. Це було у неділю, в школу не треба було йти. Виліз я на голубник і як ночуп, як жалібно голубка гуде, кличе голуба, а голубенята голодні пищать, залився гіркими, і почав голосно промовлять; "Боже мій, боже мій! Де мені того гривеника достать?" - І не зчувся , як позад мене з'явився дядько Микола. Я б тоді і позичив., але оце зараз був на базарі і за всі гроші купив ріжкін та інжиру. На й тобі! - промовив дядько і, вийнявши ласощі з кишені, поділився зо мною. Я почав їсти ласощі, запиваючи їх сльозами.

Через хвилину дядько пораяв піти на вулицю та пошукать по може хто загубив злотого, або семигривеного, до речі сьогодні багато людей їхало на базар. -Адже вчора Євдокія (наша куховарка) хвалилася, що знайшла гривню, дарма що не базарний день,- додав дядько.

Я скочив з голубника і пішов блукать по шляху та придивляться. Довго провештався, аж доки не захотів їсти, і якраз біля шинку знайшов шага.

Вернувшись додому, я після обід поліз знов на голубник і, побачивши, що в голубенят порожні вола, почав годувать їх з рота; набивши їм вола, зліз з голубника. До вечора ще погоїти їх двічі. Ранком так рішив, що одне голубеня зможе нагодувать голубка, а друге я візьму з собою, візьму і проса в кише і, як буде переміна, погодую його. Забравши книжки і засунувши голубеня за пазуху, пішов я в школу. Звичайно, що я похвалився декому з товаришів, що в мене голубеня за пазухою, а кой-кому з голуб'ятників, навіть, і показав.

Голуб'ятники оглядали голубеня, вихали на руці, щоб воно показало корпус, лічили пір'я в хвості, придивлялись на дзьоб і інші хвалили безумовно, а інші знаходили деякі хиби.

Урок довго тягнувся, голубеня захотіло їсти і почало пищать. Учитель А. І. Еверт почув і спитав: "Кто там шаліт?" - один хлопець-наушник зараз і доніс, що у мене голубеня за пазухою.

Еверт покликав мене до столу і звелів вийнять голубеня. Я не послухав його.

- Виймі! - закричав він на мене.

- А ви ж не одіймете? - спитав я.

- Виймі, говорю тєбє!

Я вийняв голубеня і залився сльозами.

Зачім ти його приніс з собой?-спитав він, усміхаючись і дивлячись на голубеня, котре пищало, тріпало крильцями і лізло мені до рота.

Ще й те мушу занотувати, що ми в школі балакали мішаниною, цебто мішали українські слова з руськими, і вчителям ніби до того було байдуже. Щождо смотрителя Семена Даниловича, то він завжди розмовляв з нами по-українськи.

Я розказав всю скорбну історію. Видко, що моє чистосердечіє зробило на нього гарний вплив.

Вийди з класу, да покорми його,- сказав він і гукнув до школярів: "Следующій к доске!"

Треба додати, що вчився я добре, і Еверт завжди був до мене прихильним. Вернувшись з класу, спитав я дівчинку, котра збирала трісочки у дворі отця Павла, чи дома Силка? Вона сказала, що поїхав до Крючкового колодязя по воду. Я спитав, чи ганяв вже Силка сьогодні голубів, вона сказала, що не знає.

- Хочеш, я тобі дам аж два ріжки і два інжири, тільки відчини голубника і спужни голубів: я хочу подивиться, чи правду каже Силка, що у нього є одна голубка, котра підіймається вгору так, що й не видко її, а потім котиться аж до самого низу.

- Боюсь! - одмовила дівчинка,- Силка мене битиме.
- Хіба ж він знатиме, що то ти відчинила?
- А ти ж не скажеш йому?-спитала вона.
- Єй-єй ні! - одмовив я і аж тричі перехрестився.
- Давай же ріжки та інжир.
- Ріжки на, а інжир ось. Я тоді віддам тобі, як спужнеш голубів.

- Ну, добре!-сказала дівчина і хутко побігла до голубника. Вона спужнула голубів, котрі почали підійматись кружалом догори. Я хутко віддав дівчині інжир, а сам побіг до свого голубника і спужнув своїх голубів, потім дав підтруску і зразу осадив трьох Силчиних молодих голубів. В цей мент Силка в'їхав у двір і, побачивши, що я вже загоню тичкою голубів у голубник, догадався в чім річ і, покинувши водовозку, почав жбурлять грудками на мій голубник; але в цей мент на ґанку з'явився отець Павел і гримнув на нього, навіщо він покинув коняку з бочкою посеред двору і кінь вперся в конюшню та й зачепився віссю за одвірок.

Надвечір Силка прийшов викупать пійманих голубів; я потребував вернуть Бизку і сорок копійок додатку; скінчили торг дешевше.

Силка приніс Бизку і гроші, а я йому віддав його голубів. Тільки тоді як Силка вийшов з двору я постеріг, що у Бизки підрізане одно крило. Нічого робить. Поліз я на голубник і пустив Бизку. Як же зраділа голубка, побачивши Бизку. Спершу зона почала кивать до нього головкою, ніби вітала його поклонами, а далі тоненько заворкотала; Бизка почав теж воркотати, розпустив крила і поліз на гніздо до голубенят.

Коли в обід прийшов додому дядько Микола, я розказав йому про охоту; поназбирали ми з ним в подвір'ї голубиного пір'я . попідшивали їх до підрізаного крила Бизці, це допомогло йому злітать з голубника додолу і вилітать на голубник. Згодом підрізане пір'я повипадало, а замість нього виросло нове.

Сім'я бабушки, як я вже раніш казав, була музикальна, всі дядьки, опріч старшого Микити, цебто пасинка дідового, котрого й дома не було, грали на ріжних струментах; не проходило навіть вечора, щоб в нашій господі не лунала музика або спів. Увечері до дядьків збирались товариші, найпаче в неділю, частувалися, співали (всі дядьки були в церковнім хорі) духовні концерти і світські пісні, тільки не українські, а ті, котрих ще навчив їх отець: "В темном лесе", "Во лузях", "Государь ты мой, Сидор Карпович", от із українських тільки й співали: "Ой чумак сім літ по Дону..." Опісля вони багато перейняли українських] пісень від мене. Іноді грали у карт, у преферанса, а іноді і читали гуртом, найчастіше Гоголя і "Енеїду" Котляревто. Декотрі чиновники вчились у дядьків грать на струментах.

В Бобринці тоді була одна церква, а служили завжди коли три, то два попи, з двома дияконами.

Бабушка, як і мати, держала невеличку школу і вчила учнів молитись богові, читать церковне та гражданське, писать і три правила арифметики; більш сама бабушка не знала. Вчила також танцювать: стращок, скосес, ножнички, жидівочку і кадриль. Вже коли я був у І класі, то допомагав бабушці вчить її учнів і діленію. Вчились тоді, як у повітовій школі, так і в домашніх, до обід і після обід. Не пригадаю гаразд, коли перестали в поштовій школі вчити після обід, чи тоді, як ще я був у приходськім класі, чи вже як перейшов у перший? Коли дядьки почули мій голос, то рішили, що я повинен буть в хорі. Повели мене на співку, диякон Любимський почав пробувать мого голоса, але я, чи з переляку, чи з соромливості, ні одної ноти не зміг попасти за ним, і він нарешті сказав, що в мене нема ніякого слуху. Тоді дядько Олексій намігся, щоб диякон послухав, як я співаю пісні. Я заспівав: "У полі могила з вітром говорила..."

Та в нього здоровенний альт! - вигукнув Любинський. Після того я вже осмілився, і диякон знайшов у мене слух. Через недовгий час я вже був солістом. Проїздив через Бобринець архієрей і служив обідню, наш хор співав, чергуючись з архієрейським. Протодиякон після обідні сказав моїм дядькам, що годилося б мене віддати в архієрейський хор, що з мене вийшов би чудовий ісполатчик. Коли дядьки сказали про це бабушці, так вона з радощів аж перехрестилася; але скільки не обмірковувала це діло з матір'ю та дядьками, не рішились зробити цього бажаного ступеню без батькової згоди.

Бабушка страшенно любила попів, не раз казала, що дуже була б щаслива, коли б хоч один її син вивчився на попа. В зайвий час завжди вона або молилася, вистоюючи по півдня навколішках та б'ючи поклони, літом в садку, а зимою в своїй кімнаті, або читала голосно святе письмо: "Четьїмінеї", "Апокаліпсис", "Псалтир" і т. ін.

Мало не кожна вечірка - музична, або співоча кінчалась попойкою. Всі тоді чиновники пили, бо горілка доставалась дурницею: виноодкупщик купець Бродський всім чиновникам розсилав горілку: перед різдвом, новим роком, Великоднем, зеленими святами і перед іменинами,- кожен урядовець одбирав стільки, скільки йому належало по посаді; навіть і сторожі судові та слуги чиновників бігли до підвалу з пляшками і получали мзду. І ніхто не дивився на ці побори, як на хабарництво. А дядькові Єгорові, коли він опісля Евєрта був вчителем приходського класу, міщани з хуторів приносили курей, гиндиків, качок, гусей, смушки на шапку, живих ягнят і поросят; він зовсім не вимагав цього від учнів, але такий вже був заведений порядок від дідів-прадідів. Молодь-чиновники інших кіл в зайві від служби часи сиділи за поставцем по трактирах, по ренскових погребах, по постоялих дворах та по шинках; часто заводили бійку з проїжджими та візчиками-троїшниками, що перевозили з Москви та інших міст крам південним купцям, нападали на хуторян-міщан, котрі приїздили у свято в город погулять, або ж збирались юрбою на плацу, між присутственими місцями і кладовищем, і грали в чехарду, або у м'яча: в гилку, в горюдуба, в горобця, в мету, іноді борюкалисяся або бились навкулачки, а як смеркало, розіходились по пивних та по більярдних... У понеділок декотрі приходили на службу з підбитими очима та з синяками, а інших знаходили очмарілими по ровах та в проваллях... І так проводили вони кожну неділю, кожне свято... Коли я перейшов у ІІ клас, то на канікули приїхав в Бобринець цирк: три коняки, ослик, коза, скількись собак, наїзниця, наїзник, акробат і клоун. Коли вони появились в городі, то зодягись в химерну одіж і проїхали верхи на конях, на осляті і на козі, а малпа на собаці. Клоун начервонив собі щоки, а ніс замазав вугіллєм і, їдучи на осляті назад головою, часто заглядав сляті під хвіст і питав: "Кузен, где твой галава?.." Ми, дітвора, юрбою побігли за цим дивовинням, реготали і все кричали: "Ану спитай ще, де його голова". Клоун нахилявся до хвоста і казав: "Она не кочит гаварит, толко шипит". Дядьки пішли в цирк і мене з собою взяли. Боже! Скільки було радості, сміху, здивування; всі люди, скільки було в цирку, від старого до малого, реготали, хапаючись за животи, коли клоун ловив папірець, прив'язаний на кінці батога, і все падав. А як почав акробат перекидатись на трапеції: то звисаючи головою вниз, то крутячись фуркалом на качалці, декотрі зашепотіли, що це він не своїм духом, а наклала з тим, що в болоті. Підстаркувата жінка якогось-то чиновника клялась на другий день моїй матері, що бачила своїми очима, як тільки акробат повисав на трапеції, держачись однією ногою за качалку, або потилицею, зараз невеличкий чортик хапав його за ногу і держав. Скільки дядьки не вмовляли бабушку, щоб хоч раз пішла в цирк, вона не згодилась, кажучи, що то гріх і скушеніє. На 3 чи на 4 день дядько Микола устроїв трапецію і почав перекидатись; я попробував і собі, але гепнув об долівку і так здорово забив в'язи, що днів з п'ять не міг шиї повернути; зате я нашого Рудька, що був на цепу, обернув в ослюка, сідав на нього, хапав за хвоста і питав: "Кузен, гдье твой галава?.." Тижнів через два цирк вже пустовав, а нарешті виїхав кудись; дядькові Миколі обридло перекидатись на трапеції, як і мені заглядати Рудькові під хвіст, і ми почали грать у солдатів. Жидівські діти теж збиралися в гурт і муштрувалися, іноді ми учиняли з ними справжнє сраженіє на палицях: доставалось їм від нас, а часом І нам перепадало.

Я часто загулювався у солдатів, так що доводилось вечорами вчить уроки; бабушка літом свічок не любила світить, тоді ми не знали ще ні ламп, ні стеаринових свічок, а світили свічки лойові; а в кухні горів каганець, по-московськи-плошка. В місячну ніч я вчив уроки при місячнім світлі, забираючись на високий баркан (забор), бо мені здавалось, що відтіля ближче до місячного світла. Все літо дядьки і я спали надворі, на сіні або на соломі, покотом. Дядько Хведір часто цілу ніч ходив по подвір'ю і щось бурмотів; а іноді реготав, або насвистував якусь мелодію; удень же лежав в садку або денебудь в подвір'ї, під повіткою. Він був дуже гарний скрипач і фортепіаніст, після смерті діда вчив по панах оркестри і давав панночкам уроки на фортепіано. Розказувала бабушка, що він зовсім мало вживав горілку, за обідом випивав одну чарку і рідко дві. Закохався він в одній панні, котрій давав уроки на фортепіано; у батьків тієї панни він і поселився, бо там було аж п'ятеро панночок і всіх їх він вчив грать. Мешкав він у флігелі в великій кімнаті, вкупі з двома вчителями, котрі давали уроки панночкам по іншим наукам. Пани ті були дуже багаті. Неподалеку від них мешкав поміщик М., куди дядько їздив тричі на тиждень і обучав там оркестр.

Дядькові здалось, що панна в ньому теж закохана, і він наважився відкрити свою душу. Панна, вислухавши його признання, мовчала і тільки усміхалась. Дядько спитав її, що їй в ньому не подобається, що йому завжди здавалось, що він їй до мислі? Панна і на цей раз промовчала. Після довгих дядькових допитів, панна висловила, що їй не подобається, що він носить бакенбарди, далі зареготала, скочила з ліжка і побігла. Через хвилину почувся великий регіт в другій кімнаті і дядько, подумавши, що панна вже розказала сестрам про його признання і що вони регочуть над ним, пішов в своє помешкання; і коли покликали його до обіду, то сказав, що він почуває себе хворим. Не пішов також до вечірнього чаю і до вечері. Вночі товариші його по мешканню почули якесь кректання, ойкання і легкий регіт. Почали питать, що з ним - він не одкликався. Нарешті вони засвітили свічку і в очах їх з'явився дивовижний малюнок.

Дядько сидів на ліжку з однією бакенбардою, шкромадив лице бритвою, а по щоках юшила кров. Вони з жаху почали кричать: "Що ви з собою робите?" Дядько схопився з ліжка, підбіг до дзеркала, глянув на себе і з криком вибіг з флігеля. Другого дня його знайшли аж в лісі, привезли додому, зібрали в дорогу і одвезли в Бобринець. Відтоді дядько Хведір вже ніколи не приходив цілком до пам'яті, тільки коли-не-коли траплялись прояснюючі хвилини, тоді він брав скрипку в руки і починав грать, або сідав за фортепіано і спершу грав як слід, далі зводив на нісенітницю, схоплювався з ліжка і регочучи вибігав з хати. Розказували дядьки, що він багато втворив ріжних мелодій, найкраще грав варіації: "Спів весіннього жайворонка", але на ноти не вспів покласти. Дядько Олекса теж непогано грав на скрипці і все прохав Хедора проказать йому, але він було й почне грать і програ скільки варіацій, а далі зарегоче і випусте скрипку з рук. На горищі у бабушки багато валялося шматків ріжних струментів: кларнетів, флейт, фаготів...

Раз зимою забралися ми в кухню на піч: я, дядько Микола і ще два мої товариші, позабирали шматки поламаних струментів і, з себе музик, почали дудлить, тут же на печі сидів і дядько Хведір На черіні стояла макітра з опарою. Микола, виступаючи тоненьким голосом якусь варіацію, схвальшив - у Миколи до 18-ти год був високий дишкант; дядько Хведір вихопив ополоника з макітри і ударив Миколу по голові. Дядько Микола почав страшенно кричать, розмазуючи опару по пиці. Вбігла в кухню бабушка і почала розпитувать, що вчинилось. Микола пожалівся. Бабушка вилаяла Хведора скаженим і сказала, щоб він убирався геть з печі. Злазячи з печі, він покірно промовив: "Я піду, а він все ж таки нехай не помиляється!.."