ЧАСТИНА ТРЕТЯ

які так любив Іван Карпович. Крім того я вирішила сплести другий вінок з тих квітів, які ще влітку веселили його око у нас біля хати. Розглядаючи оті квіти, Іван Карпович завжди хвалив природу, що вміла так майстерно створювати прикраси й для садків і для лук та степів. «Природа, — казав він, — найкращий митець, найкращий художник». Вже неначе все мною було зроблено біля дорогої могили, а я все не могла наважитись виїхати з хутора. Я ще не звикла почувати себе хазяйкою своєї волі, бо ніколи нічого важливого в своєму житті не починала, не порадившись з Іваном. По духовній інерції я продовжувала вагатися. Мені здавалось, що я зроблю велику кривду своєму другові, коли виїду далеко від хутора і залишу надовго його могилу без свого догляду. Але, переконавшись у тому, що зі мною діється щось недобре, я попросила Юрка відвезти мене на станцію і допомогти здати у багаж мої речі.

Заквітчавши осінніми квітами могилу свого друга-чоловіка, я виїхала з хутора. Проїжджаючи повз кладовище, я ще раз зайшла попрощатися з Іваном Карповичем і довго потім озиралась на той хрест, що стояв над ним. На тому хресті, я знала, були написані такі слова: «Люди вмирають — ідеї вічні! Серце твоє, налите правдою і любов'ю до рідного, темного люду, полягло серед них, а дух величний твій — витатиме над ними довіку! Коли ж незрячі тепер прозріють,— тебе в своїй сім'ї вільній, новій — спом'януть».

Думаючи про цей напис і про той хрест, який сумною пам'яткою височів на кладовищі, я тоді дала собі тверду обіцянку, а саме: замість того хреста, який говорив лише про скорботу, поставити інший, «нерукотворний» пам'ятник, який би на довгі роки міг свідчити про те, що на світі був, думав і діяв Іван Карпович Тобілевич — Карпенко-Карий. Тут могила Івана Карповича могла нагадувати лише карлюжанам про те, що у них був друг, а я вирішила тоді написати про нього все те, що пам'ятала, щоб знали широкі кола і нашої молоді, і нашого суспільства.

* *

*

Час, який здавався мені таким байдужим до людського горя, виявився неабияким лікарем. Потроху він почав гоїти мої душевні болі. Він оздоровив мене і пробудив у мені цікавість до життя.

З хутора Богданівна, де хазяйнував мій брат Пілецький, син мого вітчима й моєї матері, я поїхала на курорт Друскеніки (нині — Трускавець), щоб полікувати свою хвору печінку. Під час лікування я взялась до своїх згадок про Івана Карповича. Умови для праці були надзвичайно сприятливі, тим більше, що лікування моє давало хороші наслідки.

Життя Івана Карповича розгорталось перед моїми духовними очима суцільною ниткою, не обриваючись. Моя пам'ять зберегла всі ті розповіді, які я чула від нього в Новочеркаську: і про його батьків, і про його дитинство, і взагалі про все його життя, до знайомства зі мною. Тоді я ще добре про все те пам'ятала, може, тому, що після повернення нашого з заслання на хутір я багато дечого цікавого чула про те саме і від батька Карпа Адамовича.

Нерви мої на той час зовсім заспокоїлись, і я вже перестала чути оте «Соню», що колись кликало мене до спільної роботи з Іваном Карповичем. Я могла вже думати про те, що мені робити далі. Авторський гонорар за твори Івана Карповича я одержувала з Управління захисту авторських прав в достатній кількості, що цілком забезпечувало моє життя від нестатків і будь-якого клопоту за гроші. Але я не могла помиритись зі становищем забезпеченого «рантьє». Не звикла я сидіти без роботи. Театр почав непереможно кликати мене до себе. А тут ще й Панас Карпович писав до мене й просив повернутися якнайшвидше до нього в трупу. Я вже почала збиратися в дорогу на заклик Саксаганського і сіла писати до нього листа, сповіщаючи про те, що швидко буду в нього. Розпочавши свій лист: «Любий мій брате, Панасочку...» — я раптом замислилась: «А чи зовсім я видужала і чи не буде мені у Панаса так само, як і в самотньому кабінеті-опочивальні на хуторі? Адже ж мені доведеться грати в тих п'єсах, в яких я грала разом з Іваном Карповичем. Яке буде моє життя в трупі Саксаганського без Івана? Та я ж збожеволію там від туги. Адже ж кожна п'єса, кожна роль, яку я грала разом з ним, кожна дрібниця мого життя в театрі будуть пекти мене й нагадувати про мою втрату. А з ким же я вертатимусь додому вночі, після вистави?» — І перед моїми очима перебігли, мов живі, різні моменти сценічної діяльності тих часів, коли я ще була з Іваном Карповичем. «Ні! — сказала я собі рішуче. — Несила моя повернутись до трупи Саксаганського. Рана ще не загоїлась, вона надто ще жива і кров ще точиться з неї. Поїду до Києва, — постановила я. — Житиму разом з сестрою Юлькою та її дітьми. Крім того, я зможу там бачитись і з Марійкою (моєю дочкою). Буду продовжувати записувати свої спогади про життя і діяльність Івана Тобілевича. Це треба робити, не відкладаючи, бо пам'ять людини дуже ненадійна річ. Вона велика зрадниця і губить згадки про такі події, які в свій час надзвичайно глибоко хвилювали нас і від яких іноді залежало щастя і весь добробут нашого життя. Захочеться колись поновити в пам'яті давні важливі факти і раптом бачиш, що від тих фактів залишилися лише окремі клаптики, з яких трудно вже скласти одне ціле.

Ну, ось я вже й у Києві, на Тарасівській вулиці, № 30. Приїхала я до сестри своєї Юлії Віталіївни Бродецької, яка давно вже залишилась удовою і, поставивши на ноги своїх дітей, жила в маленькому флігельку з дочкою Манею, років 15 — 16, що вчилась у гімназії. Цей флігельок мав дві невеличкі кімнати, вхід до яких був через маленькі сінечки, та таку ж невеличку кухню. Ґанку при цьому будиночку не було ніякого, з сіней був вихід просто на подвір'я. Тепер ні того флігелька, ні дому № 30 вже давно нема, замість них на тому місці височить великий кількаповерховий будинок. Тіснота нашого приміщення не дуже вразила мене тоді, бо я ніколи не прагнула особливого комфорту. Мені було байдуже, якого розміру були кімнати, аби вони були завжди охайні і оздоблені моїми власними руками.

Іван Карпович колись дуже хвалив мене за уміння утворювати приємний затишок, де йому легко працювалось і вільно думалось і творилось. У постійних мандрівках мені весь час доводилось перетворювати стандартні номери готелів у затишні кімнати в українському стилі. Кожного разу, коли ми приїздили до якого-небудь готелю й заходили до номера, який мусив бути нашим, я, насамперед, як правило, впадала у повний відчай і сідала чи на канапу, чи на крісло в глибокій безнадійності. Іван Карпович, добре знаючи мої звички, негайно виходив з кімнати, ідучи в яких-небудь справах, частіше всього — до театру. Я продовжувала сидіти досить довго, оглядаючи стіни і меблі, що оточували мене. Все мені не подобалось. Через деякий час мій тяжкий настрій зникав, і все те, що дратувало мене й здавалось навдивовижу шаблонним і убогим, змінювало свій вигляд в моїй уяві. Вже не думаючи про те, як жити серед отаких безбарвних стін і трафаретних меблів, я починала енергійно діяти. Кликала номерного і за його допомогою переставляла всі меблі так, як того хотілось мені.

Потім розв'язувалися скрині, чемодани і діставалися з них плахти, килимки, вишивані рушники та інший скарб, що ним можна було прикрасити стіни кімнати.

Народне мистецтво своїми виробами допомагало мені в моїй роботі. До вишиваних руками рушників та скатертин, до домотканих різнокольорових плахт з мистецьки підібраними візерунками приєднувались художні вироби з глини й дерева: глечики, тарілки та інші речі для хатнього вжитку. Перш за все шукалось і знаходилось найкраще освітлене місце на стіні для портрета Тараса Шевченка. Над портретом вішався один з найкращих моїх рушників, а під ним великий вінок із справжньої золотої пшениці, сплетеної з синіми степовими волошками. Біля того вінка веселила око широка шовкова стьожка, на якій золотими буквами була присвята від вдячної публіки артисту Івану Тобілевичу — Карпенку-Карому. На стіл, який мав бути робочим столом Івана Карповича, я ставила весь його срібний письмовий прибор, що складався з ведмежої голови — чорнильниці і двох ведмедиків, які, сп'явшись на задні ноги, підтримували передніми підставки для свічок. У цьому письмовому приборі малася ще й металева вазочка на ручки та на олівці. Окрім цього на столі лежали чисті зшитки, папір та стояло декілька фотографій, серед яких були фотографії драматурга Островського й літературного критика Бєлінського. Коли додому повертався Іван Карпович, він зовсім не впізнавав того номера, який бачив за кілька годин перед тим. Канапи і всі крісла виглядали зовсім по-іншому. Вони всі неначе всміхались яскравими барвами тих домотканих килимів та доріжок, якими я вже встигала прикрасити їх. Наша кімната в новому для неї вбранні була зовсім не схожа на всі інші кімнати готелю.

Приїхавши до сестри з Друскенік, я зараз же розпочала влаштовувати свій куток у маленькому флігелі. Перш за все розпакувала й поставила ліжко Івана Карповича, яке я вислала до Києва, збираючись залишити хутір надовго. Застеливши його різнобарвним рядном, витканим з вовни, я взялася до письмового стола. Поставила на ньому все те, що колись стояло на ньому за життя Івана Карповича. Мені чогось вірилось, що моя праця над згадками про нього піде успішно, коли я працюватиму серед тих речей, які були

свідками його творчості письменника. Досить височенька купка вже списаних листків у Друскеніках та чималий запас чистого паперу давали мені тверду надію на те, що свій задум щодо згадок про Івана Карповича я виконаю успішно.

Робоче місце моє було готове, а видавництво вже почало цікавитись тим, чи немає в мене яких-небудь матеріалів про життя письменника Івана Тобілевича.

Сівши за стіл, щоб відпочити після влаштування свого кутка, я вперше відчула якусь полегкість на душі. Вигляд давно знайомих мені речей збудив у моєму серці бажання працювати й жити. А я думала, що, поховавши свого друга й товариша, я вже ніколи не повернуся до справжнього життя, з його прагненнями й радощами.

У Києві в той час працювала трупа Садовського та Заньковецької. Працювали вони на Великій Васильківській вулиці в будинку «Троїцького народного дому» (там міститься тепер театр Музичної комедії). Ще за життя Івана Карповича ми чули, що Садовський взяв у довготривалу оренду той будинок для своєї трупи. Іван Карпович, почувши про те від одного зі своїх приятелів, дуже радів за Садовського і за український театр також. Адже то було вперше, що українська трупа могла грати на одному місці, та ще в Києві, не думаючи про постійні переїзди з одного міста до другого.

Через декілька днів після мого приїзду до Києва хтось раптом сильно постукав до дверей нашої кухні на Тарасівській. Відчинили. На порозі з'явилася висока, могутня постать Миколи Карповича Садовського. На тлі наших кімнат з дуже низькою стелею він видався нам велетнем. З ним прийшла і Марія Костянтинівна Заньковецька. В руках у неї були якісь пакуночки — гостинці для мене.

Вона дуже довго обіймала мене й цілувала, висловлюючи мені своє співчуття, бо це була перша наша зустріч після довгої розлуки. Востаннє ми з нею бачились тоді, коли вона, розгнівавшись на Миколу Карповича, поїхала від нас у 1905 році і більше не поверталась. На похоронах Івана Карповича її теж не було, був сам Микола Карпович. Привітавшись, ми запросили їх сісти, і почалась дуже цікава, жвава розмова, яку підтримувала майже одна Марія Костянтинівна, а Микола Карпович лише слухав, вставляючи зрідка й своє яке-небудь цікаве слово. У той вечір вона здалася нам веселою й балакучою, справжньою «Цвір кункою», яку так часто за молодих років грала на сцені в п'єсі «Чорноморці». Ми всі, що слухали її, не могли відірвати від неї очей. Яке багатство міміки, який вогонь в її живих, розумних очах! Ні один художник не зміг би відтворити її справжній образ, бо обличчя її весь час змінювалось відповідно до того, що говорили її уста. А як експресивно вона висловлювалась, особливо тоді, коли говорила про склад їхньої нової трупи, даючи характеристику кожному з акторів і часом імітуючи їхні рухи та спосіб поводитись. Непомітні зміни міміки, якісь неприродні для Марії Костянтинівни рухи — і ми ясно бачили перед собою не гостю нашу, а ту людину, про яку вона нам розказувала і яку характеризувала. Ми дуже багато сміялись того вечора, бо й сама вона була весела, жвава й дотепна.

Під час нашої розмови Марія Костянтинівна раптом спитала мене, чи думаю я знову почати працювати в театрі і чи не хочу я вступити до них у трупу, як їхній спільник, товариш. Я почала рішуче відмовлятись, кажучи, що я ще не остаточно видужала від моєї хвороби, а як і видужаю, то неодмінно повернуся до трупи Панаса Карповича. Тоді, знаючи, чим спокусити мене, Заньковецька дуже переконливо почала малювати мені в яскравих фарбах те щастя, яке вона відчула, працюючи в театрі Троїцького народного дому. Адже ж театр той містився в близькому сусідстві з базаром та з тими вулицями, де найбільше проживало робітництва та іншого простого люду. Вона казала, що у їхній трупі була широка змога впливати на малописьменного глядача і прищеплювати йому любов до театру і до культурних розваг. Марія Костянтинівна багато говорила про безпосередність у сприйманні спектаклів людьми робочої верстви і про ту радість, яку мають всі актори, даючи для них свої найкращі вистави. «Прості люди, як діти, — сказала Заньковецька, — вони вірять у правду всього того, що ми їм показуємо. Грати для них найвища для мене приємність!»

Слухаючи Марію Костянтинівну, я побачила, що душа її, як і раніше, горіла яскравим полум'ям любові до рідного люду і до сцени. Видно було, що вона, не дивлячись на довгі роки своєї праці, зберегла у своєму серці священне горіння до діла, в користь якого безмежно вірила і яке гаряче любила. Яка радість відчувалась у її словах, коли вона хвалилась мені тим, що ними було багато вже зроблено в справі виховання свого глядача!

Виявилось, що для того, щоб привабити публіку до театру, Садовський давав щонеділі й щосвята ранішні спектаклі по дуже дешевих цінах, так, щоб наибідніша людина могла побачити всі їхні п'єси. Досить сказати, що крісло в першому ряду партера коштувало п'ятдесят копійок, а на гальорці можна було подивитись виставу за п'ять копійок. Не дивно, що публіка мала повну можливість ходити до театру і знайомитися з усіма спектаклями і з усіма акторами. Популярність Заньковецької серед робітництва була така велика, що її добре знали не тільки в околицях Великої Васильківської, на якій містився театр, а й по всіх заводах та фабриках міста Києва. Наявним доказом тому були численні поздоровлення від робітників у день її ювілею в 1908, а пізніше — в 1922 році. Щождо популярності Садовського, то його знав майже весь Київ того часу і частенько візники, зустрівши його десь далеко від театру, казали: «Сідайте, Миколо Карповичу, підвезу!»

Того ж таки вечора я довідалась від Садовського, що виховний вплив театру дуже позначився на поводженні публіки в залі. З власного досвіду я знала, як невимушено може тримати себе публіка гальорки та інших дешевих місць. Постійне лузгання насіння докучало театральним прибиральницям, яким доводилось вимітати з театру гори лушпиння. Нам, акторам, страшенно докучали вигуки з публіки на нашу адресу під час дії. Ті вигуки, правда, не мали в собі нічого образливого для акторів, вони лише свідчили про зацікавлення глядачів подіями, що розгортались на їхніх очах. «Не вір сукиному сину! Дурить!» — гукав хто-небудь з гальорки артистці, щоб застерегти її від лиходія. «Закусюй, бо охмелієш!» — чулася знову порада з публіки артисту, що грав на сцені, і таке інше. Втручання в хід вистави хоч і не ображало нікого з її учасників, а проте порушувало потрібну тишу в театральному залі і шкодило художньому сприйманню вистави публікою.

Так воно було і в Садовського в театрі Троїцького народного дому. Привчити публіку не лузгати насіння в театрі, та ще під час дії, і не вигукувати ніяких порад акторам було дуже важко, за словами Садовського. Глядачі з гальорки любили почувати себе вільно, як у себе вдома. Тому доводилося адміністрації вживати рішучих заходів, щоб навчити таку публіку шанувати театр і його приміщення. Самі лише об'яви, вивішені по стінах, не допомагали. Отже хтось із акторів порадив вжити більш дійових заходів в боротьбі з бешкетниками, що не хотіли коритися вимогам адміністрації щодо тиші під час показу п'єси на сцені.

На гальорці, за тією порадою, було встановлено чергування не тільки капельдинерів, а й вільних від участі в спектаклі акторів. Особливо цінувалося тоді чергування одного з акторів, забула його прізвище, за його виняткову фізичну силу. Зігнути підкову в руках — було для нього легким ділом, іграшкою. Завдячуючи його чергуванням, у театрі швидко зовсім перевелися бешкетники й усякі порушення порядку. Приборкував він бешкетників тихо й блискавично, так що сусіди того бешкетника не встигали й опам'ятатися, як його вже не було поруч із ними. А робив той актор так: почувши вигуки серед публіки, він швидко зорієнтовувався і виявляв справжнього порушника тиші; спритно й міцно ухопивши його, піднімав високо над головою, щоб не зачепити кого-небудь з сусідів, виносив із зали, а то й з приміщення театру на вулицю. Це траплялось, звичайно, не часто, але декілька таких випадків навчили публіку звертати увагу на об'яви й додержуватись тих вимог, що були на них зазначені. Про це пізніше більш докладно розповів мені мій небіж Юліан Бродецький, син моєї сестри Юлії Віталіївни. Він був студентом університету м. Києва і разом з тим служив у Садовського на посаді вечірнього контролера. Отже все, що діялося в театрі, було йому добре відомо.

Те саме я чула і від Садовського та Заньковецької в перший же вечір їхнього до мене візиту.

Гостювали вони у нас того вечора дуже довго і їхні відвідини збудили в моїй душі палке прагнення взяти й собі участь у цікавій, творчій роботі, до якої я звикла і яку вважала єдиним змістом мого життя. Але я поборола саму себе, і Марії Костянтинівні так і не пощастило намовити мене тоді вступити до їхньої трупи.

Проте слова спокусительки Заньковецької, які весь час, здавалось, звучали у мене в голові, не дали мені заснути тієї пам'ятної для мене ночі. У кімнаті вже зовсім розвиднілось, і швидко після того розпочалось звичайне щоденне родинне життя, з його черговими клопотами й справами, а я все ще лежала без сну, в боротьбі сама з собою. Багато чого згадалось і передумалось мені в ті безсонні години. Я почувала, що стою на роздоріжжі. «Що робити? Яким шляхом піти, щоб не змарнувати рештки свого життя, коли в мене ще є сили й енергія, щоб робити цікаве, дороге для мене діло? А разом з тим, чи ж маю я право вступити до товариства, членом якого був Микола Карпович Садовський? Адже ж він своєю упертістю і нерозважною поведінкою так тяжко скривдив і уразив Івана Карповича в роки їхньої спільної роботи в театрі (1903—1904 рр.). Відокремившись від братів, повний гніву й непримиренності, Микола Карпович виїхав до Галичини і ні разу після того не бачився вже з Іваном.

Попрацював Микола Карпович в Галичині недовго, близько двох років, про які я нічого певного не можу сказати, бо в той період його життя я була безроздільно зайнята лікуванням Івана Карповича. Він хоч і грав ще тоді на сцені, але почував себе настільки втепленим і недужим, що всі мої думки були біля нього, і я майже не прислухалась до того, що говорилось між Іваном та Панасом про театральні справи Миколи Карповича. А вони про нього таки частенько згадували. Пам'ятаю тільки, що деякий час Марія Костянтинівна теж була в Галичині і брала участь у тих спектаклях, які ставилися там силами галицької трупи під керівництвом Садовського. Пізніше, далеко пізніше Садовський не раз казав мені, що той період його діяльності в Галичині не дуже був для нього приємний. Йому було дуже трудно звикнути до того, що галицька українська мова під впливом австрійської сильно відрізнялась від нашої, «наддніпрянської». Та й театральних будинків там було настільки обмаль, що трудно було сподіватись поставити в тім краю справжню художню виставу. А мрії й наміри в нього були тоді дуже широкі. Бажання утворити показовий український театр не давало йому, як він казав, ні їсти, ні спати. З таким наміром Садовський залишив Галичину, і поїхав до Ніжина, до М. К. Заньковецької, щоб поділитися з нею своїми новими планами. Ніжинський самодіяльний драмгурток, який працював під керівництвом Марії Костянтинівни, і був тим фундаментом, на якому Садовський почав будувати свою нову трупу. Надії, які він покладав на молодий гурт, хоч ще й мало досвідчений у театральному ділі, цілком виправдались. Молоде завзяття й захоплення акторською роботою колишніх драмгуртківців допомогло Садовському утворити міцний центр, біля якого почали скупчуватись досвідчені вже фахівці театрального діла. Працю над утворенням нової трупи Садовський продовжив у Києві, де вона розгорнулась на всю широчінь.

Візит Садовського до мене, такий несподіваний, воскресив у моїй пам'яті той час, коли друг мій Іван не міг спати ночами від болю, який завдала йому несправедливість до нього Садовського. Мені стало так тяжко від тих думок, що я навіть сіла на ліжку, пробуючи таким рішучим рухом відігнати від себе оті нестерпні згадки. Але це не заспокоїло мене. У своїх збентежених думках я весь час розмовляла з Садовський, докоряла йому. «Бідний Іван! — зверталась я думкою до Миколи Карповича. — Він так глибоко любив вас! Він усе вам пробачив і весь час чекав на ваш приїзд до нього. Напередодні своєї смерті він ще раз повторив ті слова, що так часто зривалися з його уст: «Дурний хлопець, — казав він ніжно і зворушливо.— І чого б то я гнівався? Чому б то не приїхати до мене?» — Мені боляче було дивитись на нього, коли він обертав свої очі в бік дверей нашої палати в лікарні, сподіваючись марно, що вони ось-ось відчиняться і увійдете ви, такий дорогий для нього, такий бажаний! Так і вмер, бідний, не побачившись з вами, не почувши вашого голосу».

Промовляючи отак у думках до Садовського, я не могла не плакати від гострого болю за дорогого мені друга Івана. Плачучи, я казала собі: «Добре, що я не погодилась працювати в його трупі!»

Хоч як мені не хотілось, а проте треба було піти відвідати Марію Костянтинівну та Садовського, як того вимагала звичайна чемність. Жили вони в тому ж будинку, де містився і театр. З їхнього приміщення можна було потрапити просто за лаштунки. Пішла я до них із сестрою, а від них прямісінько до театру. В той вечір ішов «Ревізор» і то була щаслива нагода побачити, як актори української трупи справлялися з такою серйозною класикою.

Подивившись спектакль «Ревізор» у «Театрі грамотності»⁹ українською мовою, в перекладі Садовського, я і здивувалась, і зраділа. Для мене стало ясно, що український театр вийшов на новий шлях у своєму розвитку. Я зрозуміла, що в історії українського театрального мистецтва розпочалась нова сторінка. Російська класика на українській сцені! Приємна і навіть дуже радісна новина.

Досі невблаганна царська цензура гальмувала розвиток театрального мистецтва на Україні, обмежуючи репертуар українських труп показом п'єс лише з побуту села або з давнього минулого, якщо в них не було нічого «шкідливого» для уряду. Тому в п'єсах, що йшли на українській сцені до 1905 року, було так багато побутовщини й етнографії, а в центрі кожної з них завжди стояло яке-небудь «нещасне кохання». Правда, завдячуючи п'єсам Івана Карповича Тобілевича, трупа Саксаганського вийшла з цього «зачарованого кола» і виставляла на сцені п'єси зовсім іншої тематики. У таких творах як «Бурлака», «Розумний і дурень», «Сто тисяч», «Хазяїн» центром уваги були не пригоди «закоханої пари», а питання соціального порядку, що поставали у житті пореформеного села. На ті часи то вже була свіжа, нова течія в українському репертуарі. Буряні події 1905 року налякали російський уряд і тому цензори трохи пом'якшали у справі українського репертуару. Було дозволено перекладати твори російської та іноземної класики. Звичайно, Садовський поспішив використати цю нагоду і почав працювати над тими п'єсами, які по духу були зрозумілі нашій українській публіці. Перш за все його увагу привернув «Ревізор» М. Гоголя, а в короткому часі після того він переклав лібретто двох опер, зміст яких був близький до життя нашого народу: «Продана наречена» Сметани і «Галька» Монюшка. Поставивши «Ревізора» і опери на сцені свого театру, Микола Карпович взявся до перекладу п'єси Островського «Доходное место», яку назвав «Тепленьке місце».

Своєю постановкою «Ревізора», яку навіть вороги Садовського не могли не визнати прекрасною, та інших п'єс, назви яких я побачила на афішах, Садовський ясно показав усім своє бажання вивести український театр з вузької сільської стежечки на широкий шлях, яким крокували тоді російський театр та театри європейських народів. Успіх «Ревізора» окрилив його, він побачив, що українські актори цілком подолали ті труднощі, які постали перед ними, коли вони готували класичну п'єсу. Треба сказати, що актори трупи Садовського, коли я ближче придивилась до них, справляли дуже хороше враження. Всі вони були культурними людьми й походили з інтелігенції. Більшість з них прийшла в театр з великої любові до сцени. Вистава «Ревізор» показала мені наявно, що актори, які брали в ній участь, серйозно поставились до свого завдання. Та інакше вони й не могли б гідно відобразити на сцені такі образи: адже раніше їм ніколи не доводилось мати справу з російською класикою.

Роль Сквозника-Дмухановського виконував сам Садовський і виконував її знаменито. Гадаю, що ні одна російська трупа не відмовилась би показати таку характерну мальовничу фігуру у себе на сцені, якою був Садовський у цій ролі. Міцно збудоване тіло, затиснене в білі брюки й мундир городничого, саме вже, без слів характеризувало хабарника, самовпевненого й пихатого хазяїна провінціального міста. Блискавичні зміни міміки, усі жести артиста малювали саме той образ адміністратора, повного пихи, суворості й прихованих хитрощів, якого хотів показати людям автор п'єси. В його улесливій розмові з Хлестаковим ясно відчувався хижий вовк, який звик робити тільке те, що було йому на користь. Я ще й досі пам'ятаю Садовського в цій ролі. Він неначе живий стоїть у мене перед очима, вражаючи своєю, так би мовити, «монументальністю» та силою тих пристрастей, що керували всіма вчинками цього безсоромного хапуги. А яке багатство інтонацій чулося в його мужньому голосі, виявляючи всі найтонші відтінки його почуттів! От він хитро удає з себе благородного, дбайливого «батька», хазяїна довіреного йому міста і своєю улесливою мовою, начебто цілком щирою, хоче обдурити Хлестакова, котрого приймає за столичного ревізора. А треба було послухати, як умів розмовляти городничий — Садовський з іншими людьми, особливо з купцями. Причому при кожній зустрічі з отими останніми голос його звучав по-різному. Гнівно і твердо попереджав наш герой купців, намагаючись залякати їх, щоб вони, бува, не насмілились поскаржитись на нього ревізору за його хабарництво і самоуправство. А з якою люттю дорікав він купцям за те, що вони, незважаючи на його заборону, все ж таки пожалілися Хлестакову на його побори й неправду. Скільки тріумфу чулося в його голосі, коли він, глузуючи з них, заявляв, що той, на кого вони покладали стільки надій, одружується з його дочкою і всі їхні скарги будуть марними. І тут же городничий — Садовський розперізувався до краю і починав давати безсоромні накази, чого і скільки принести йому в дарунок на весілля. Відвертим, глибоким цинізмом звучали оті його накази. В цій ролі Садовський показав нам, глядачам, до яких верховин сценічного мистецтва міг піднятися його акторський талант. Преса теж дала високу оцінку його майстерності у виконанні ролі городничого. Ще й раніше, за життя Івана Карповича, граючи з Садовський разом в одних і тих же самих п'єсах, я була високої думки про його сценічний талант, а подивившись «Ревізора», все ж не могла не здивуватись. Адже ж образ городничого був далекий від тих образів, які звик відображати Садовський в українських п'єсах. Таке прекрасне виконання славнозвісної ролі і для найкращих російських труп було винятково гарним. Воно запам'ятовувалось на довгі роки, а для молоді могло бути справжньою акторською школою.

Хлестакова грав молодий, ставний і мало знайомий ще тоді мені актор Іван Олександрович Мар'яненко. Слухаючи його і слідкуючи за його мімікою й жестами, я відразу побачила, що виконавець цієї ролі, хоч і молодий, а вже не новак на сцені. Видно було, що він не покладався на свій природний акторський талант, а, певно, добре попрацював над роллю. Своєю зовнішністю, а особливо статурністю він нагадував мені Садовського тих часів, коли я вперше побачила його у Старицьких. На жаль, ота його, я б сказала, імпозантність не зовсім пасувала, на мою думку, до ролі незначного і нічим не імпонуючого гоголівського Хлестакова. Мені здавалось, що, будучи менший на зріст, він би міг більше підкреслити засліплення городничого та його чиновників, котрі могли помилитись у такому незначному на вигляд паничику і побачити в ньому державну особу. Проте виконання ролі Хлестакова Мар'яненком було таке хороше, що я перестала звертати увагу і на його високу, струнку постать і на замало гнучкий голос, хоч мені хотілось тоді чути в ньому більше модуляцій, до яких я звикла, чуючи голоси і Садовського, і Саксаганського. Мар'яненкові, на мій погляд, тоді ще бракувало тієї легкості в змінах інтонацій, яка була характерною для обох вищезгаданих артистів. Він, певно, й сам відчував, що голос заважає йому відтінити всі потрібні нюанси, бо я чула, що він серйозно взявся працювати над ним, беручи лекції у професора співів О. О. Муравйової. Це, як я переконалась пізніше, допомогло йому зробити свій голос набагато гнучкішим і більш багатим на різні звучання. Це було велике щастя для нього, як для художника сцени, бо допомогло зміцнити й збагатити свої акторські засоби.

Я довідалась в антракті, що Мар'яненко був небожем Марка Лукича Кропивницького і свою артистичну кар'єру розпочав у трупі дядька. Мені стала цілком зрозумілою його певність у собі, яка відчувалася в грі на сцені і свідчила про те, що він уже добре володіє собою, незважаючи на переповнений глядачами зал. Новак у театральному ділі не міг би так гарно змалювати образ Хлестакова, дуже складний для відображення.

Надзвичайно вдало виконала свою роль Олена Петляш. Представниця молодих дівчат гоголівських часів, вихована так, як виховувались усі дочки батьків-чиновників, з єдиною мрією і єдиним завданням «впіймати» жениха і якнайскоріше вийти заміж, Марія Антонівна, дочка городничого, з першого погляду закохалась у столичного гостя Хлестакова і згодна була узяти з ним шлюб. Молода, струнка, привабливої зовнішності Олена Петляш у цій ролі показала себе дуже талановитою артисткою. Вона добре зрозуміла образ тієї дівчини, яку їй треба було відобразити на сцені. Легка хода, граціозні рухи, не позбавлені нарочитої манірності, — все в поведінці артистки під час дії було саме таким, як потрібно було для найкращої характеристики гоголівського типу. Це була дочка батьків, які у своїй виховній системі дбали лише про зовнішній вигляд дівчини, не турбуючись тим, щоб зробити з неї розумну й роботящу людину. Навіть трохи дивно було чути, що дівчина поправляє свою матір, коли та сліпо вірить Хлестакову, що він автор відомого в ті часи романа Загоскіна «Юрій Милославський».

Ольга Петрівна Полянська, дружина Івана Олександровича Мар'яненка, виконувала роль Анни Андріївни, городничихи. Вона добре зіграла свою роль, а проте їй бракувало в поводженні на сцені чогось такого, що відрізняє жінку панської верстви від селянки. Правда, пані городничиха була не з вельми високого аристократичного кола, а проте в неї все ж був певний зовнішній лоск, який свідчив відразу, що вона пані, хоч і з провінції. Звичка постійно виконувати ролі селянок позначилась, на мою думку, на грі Ольги Петрівни в цьому спектаклі.

Ролі всіх інших чиновників були дуже вдало виконані. Особливо відзначились Федір Левицький, який грав роль попечителя богадільні, та Микола Вільшанський — суддя. Колишній учитель Вільшанський зумів показати дуже обмеженого чинушу не тільки всім своїм зовнішнім виглядом, а й усіма обважнілими рухами та якимсь похмурим і впертим виразом обличчя. Поштмейстер —актор О. Певний був найрухливіший з усіх виведених на сцені чиновників. Ще молодий, він уміло показав нудьгуючого й цікавого до чужого життя чиновника, котрий, щоб розважитись, розпечатував і читав чужі листи, не догадуючись навіть про те, що така воля з довіреною йому кореспонденцією є злочином. Про свої дії з листами він розповідає з захопленням.

Роль директора шкіл досить переконливо зіграв Г. Березовський. Поміщиків Бобчинського і Добчинського зіграли весело, але без усякого шаржу артисти Іван Загорський та Іван Ковалевський.

В антрактах поміж діями я ходила за лаштунки, щоб поздоровити учасників з тим успіхом, який вони мали у публіки. Всі вони вважали спектакль «Ревізор» визначною подією в їхньому житті. Олена Петляш запросила мене до своєї костюмерної, щоб більш сердечно поговорити зі мною про хворобу і смерть Івана Карповича, якого вона називала дядею Ванею, бо він дійсно доводився їй рідним дядьком, так само як і всі брати Тобілевичі.

Розпитавши докладно про наші родинні справи, вона почала хвалитися своїми. На моє запитання, чи задоволена вона своєю працею в театрі, Лена, як ми завжди звали її вдома, з захопленням розповіла про те, що працювати у Садовського їй дуже цікаво, бо в нього в театрі вона має повну змогу виховувати свій талант артистки. їй доручають цікаві ролі, як, наприклад, молодої дівчини Марієтти в зовсім новій для української сцени п'єсі «Загибель «Надії» Геєрманса. А найбільше захоплювалася Лена тим, що їй доручено було створити партії Марини в опері «Продана наречена» Сметани та Гальки з опери «Галька» Монюшка. Вона дуже хвалила Садовського за те, що він переклав обидва лібретто і ставить ці твори у себе в театрі цілком серйозно, по-оперному.

Ніколи такого ще не було на українській сцені! — раділа Лена.

Капельмейстер у Садовського був чех, на прізвище Елінек, і він допоміг театру поставити всю музичну й вокальну частину на належній мистецькій височині.

Дуже цікаво було слухати її розповідь про першу виставу в Києві опери «Продана наречена».

На цю виставу, — казала вона мені, —зібралась уся чеська колонія міста Києва. Квитки були розпродані задовго до прем'єри. Під час вистави в залі та фойє театру було чути тільки чеську мову. Микола Карпович одержав багато подяк від чехів і навіть телеграму з Житомира від чеської колонії.

Настрій у Олени Петляш був піднесений. Вона казала, що живеться їй дуже добре, що Марія Костянтинівна дуже приязно до неї ставиться. Петляш познайомила мене зі своєю вчителькою співів професором О. О. Муравйовою, яка теж прийшла до театру подивитись «Ревізора».

Повернувшись додому після вистави, я знов не спала цілу ніч. Бентежні думки обсідали мене і не давали мені спокою. «Ось де кипить творча цікава робота! — хвилювалась я, думаючи про театр Садовського. — Які щасливі всі актори його трупи! Вони ж мають широку можливість служити театральному мистецтву, шукати нових засобів для того, щоб творити те нове, що почало входити в їхнє сценічне життя!» Думаючи так, я не могла не думати й про своє майбутнє. «А що я робитиму після того, як закінчу згадки про Івана? Маючи змогу не шукати заробітків заради шматка хліба, чим я наповню своє життя?» — турбувалась я, перевертаючи свою подушку, неначе вона, покладена другим боком, могла дати відповідь на мої питання. Все своє життя з Іваном Карповичем я цікавилась тільки працею в театрі. Іншого мистецького діла я не вміла робити; в мене не було ніяких талантів: ні хисту художника, ні музики, ні літератора. Мистецтво в широкому значенні цього слова я, звичайно, любила і цінувала, але не вміла ні малювати, ні грати на музичних інструментах, ні писати, як писав Іван Карпович. Тільки театр і праця в ньому вабили мене до себе. Роботу в театрі я, мало сказати, любила, я відчувала, що без неї життя моє буде безнадійною пусткою. «Невже, — жахалася я, — для мене вже все скінчено? Невже життя викинуло мене на берег і я вже ніколи не зможу готуватись до виходу на сцену, не буду вже турбуватись про пошиття костюмів та про інше?» Думаючи так, я відчувала страшний біль у серці. Мені здавалось, що доля несправедливо мене покривдила.

Другого дня тяжкий настрій не залишав мене. Щоб якось побороти його і розвіяти сумні думки, я почала пригадувати собі всі ті п'єси польських письменників, які слід би було перекласти на українську мову й поставити в театрі Садовського. Це розважило мене, і я з новою енергією повернулась до своїх «згадок».

Минув деякий час, життя моє в родині моєї сестри на Тарасівській вулиці котилось спокійними хвилями, без будь-яких цікавих подій, хоч зв'язок з театром не порвався. Було в мене дві-три зустрічі з Заньковецькою та Садовським, внаслідок чого можливість вступу до них у трупу стала для мене більш реальною. Вдома сестра та її діти, Юлік і Маня, прикладали багато зусиль, щоб намовити мене повернутись до театральної роботи. Сестра

переконувала мене в цьому найретельніше з усіх. Вона докоряла мені за те, що я відмовлялась працювати разом з Садовським, незважаючи на сердечні запросини і його і, головне, Марії Костянтинівни.

— Не винуватий був Іван перед Миколою, це правда, — казала вона, — але він же прагнув бути разом з Миколою, він прагнув помиритися з ним і чекав, як ти кажеш, палко його приїзду до Берліна. Так навіщо ж ти утворюєш своєю відмовою якусь фальшиву ворожнечу, якої в Івана ніколи до Садовського не було? Хіба слід тобі виявляти образу за Івана, коли сам він не ображався і помер з найкращими почуттями дружби й любові до Миколи?

Я подумала, подумала та й погодилася з нею і вступила до трупи як артистка і член товариства Заньковецької й Садовського.

З першого ж дня моєї праці в театрі я з головою впірнула в роботу. Вчила нові ролі, повторювала старі і почала поспішно перекладати п'єси «Зачароване коло» Ріделя та «Ганнеле» Гауптмана.

Ось коли мені згодилась наука незабутньої моєї вчительки Броніслави Сидорович. «Ганнеле» я швидко закінчила, і цю п'єсу стали готувати до показу на сцені. Праця настільки мене поглинула, що я почала краще себе почувати морально й фізично. Вранці репетиції, ввечері вистави, а у вільні від вистав дні — літературна праця.

НАЗАД | ЗМІСТ | ВПЕРЕД