Мої стежки і зустрічі. ч.1

Спогади С. В. Тобілевич — дружини класика української драматургії І. Карпенка-Карого (Тобілевича), актриси українського театру і письменниці, охоплюють період від початку 80-х років минулого століття до наших днів. Вона протягом багатьох років працювала з найвидатнішими діячами української культури — Лисенком, Старицьким, Кропивницьким, Заньковецькою, братами Тобілевичами. Про їхню творчу роботу, про долю українського мистецтва у дожовтневий час і за Радянської влади і розповідає книга.

ВІД ВИДАВНИЦТВА

Автор цих спогадів, артистка і письменниця Софія Віталіївна Тобілевич (1860—1953) належить до славної плеяди корифеїв українського театру, тих діячів нашої культури, які в тяжких умовах царату забезпечили небувалий доти розквіт українського сценічного мистецтва. Дружина видатного драматурга і актора І. К. Карпенка-Карого (Тобілевича), вона була соратницею Кропивницького і Старицького, Заньковецької і Саксаганського, Садовського і Затиркевич-Карпинської — людей, що високо піднесли значення українського театру, стали гордістю нашого народу.

С. В. Тобілевич прожила велике життя, велике не лише тому, що народилася в далекі, хоч і останні вже дні кріпацтва і на очах у неї пройшли історичні події, які вивели нашу країну на світлий і широкий шлях. Її життя було велике, бо його сповнювали високі ідеали служіння своєму народові, бо в подвигу корифеїв українського театру був скромний внесок і Софії Віталіївни, вірного друга і товариша І. К. Карпенка-Карого, яка ділила з ним і короткі радощі і велике горе, підтримувала його духовно у важкі хвилини.

Про це життя Софія Віталіївна скромно розповідає у книзі «Мої стежки і зустрічі». У центрі уваги автора — її товариші по суворій, вкритій тернами та бур'яном ниві дожовтневого українського театру, їхня самовіддана праця для народу, їхнє правдиве, реалістичне мистецтво. Перед очима читача встануть незабутні сторінки далекого минулого, присвячені організації перших українських професіональних труп Лисенком та Старицьким, Кропивницьким та Карпенком-Карим, сценічним образам, створеним такими майстрами, як Кропивницький і Заньковецька, Саксаганський та Садовський. Особливий інтерес становлять розділи, де йдеться про творчу лабораторію драматурга Карпенка-Карого, його працю над такими п'єсами, як «Безталанна» і «Наймичка», «Хазяїн» і «Сава Чалий».

Порівняно менше місце в спогадах займає робота С. В. Тобілевич на радянській сцені, зокрема — в молодому тоді театрі ім. Ів. Франка. Похилий вік примусив артистку у 20-і роки залишити улюблену працю, але і цей період знаходить своє яскраве висвітлення на сторінках книги.

Роботу над спогадами С. В. Тобілевич почала ще в дожовтневі роки. Частково вони друкувалися в «Літературно-науковому віснику» в 1912 — 1913 рр. Розділи, присвячені І. К. Карпенку-Карому, опубліковано було в V томі творів драматурга за редакцією Я. Мамонтова, а пізніше випущено нашим видавництвом окремою книжкою під назвою «Життя Івана Тобілевича» («Мистецтво», К., 1945). У підготовці рукопису спогадів до друку, редагуванні ного, а також у відновленні за пам'яттю загублених під час війни окремих розділів діяльну участь взяла дочка С. В. Тобілевич та І. К. Карпенка-Карого — М. І. Кресан-Тобілсвич.

ВIД АВТОРА

На своему довгому театральному шляху я мала нагоду зустрічатись і працювати з видатними культурними діячами, імена яких уже записано на сторінках історїї української культури. Це композитор Микола Лисенко, письменник Михайло Старицький, Марко Кропивницький, один з основоположників українського театру, талановиті артисти української сцени брати Тобілевичі, геніальна Марія Заньковецька, сестра Тобілевичів Марія Садовська та 6агато інших, про яких слід знати нашій радянській театральній молоді.

Усі вони, енергійні й завзяті у своїй роботі, пішли вже від нас назавжди, але наслідки їхньої невтомної праці залишились переконливим свідченням того, що її люди не змарнували свого життя, своїх талантів. Вони приклали їх до потрібної для всього нашого українського народу справи. Слава, яка вірно крокувала поруч з ними на їхньому творчому шляху, не розв’ялася марно, а збереглася в пам’яті людей.

Мушу щиро визнати, що я багато в чому завдячую отим моїм зустрічам. Як людина, я під їхнім впливом глибше й краще зрозуміла, в якому тяжкому й безправному становищі перебував наш український народ в часи царату; як артистка, що присвятила своє життя сцені, я мала широку змогу вивчати засоби акторської майстерності від справжніх митців. Адже ж наочний приклад - найкраща школа для молодого актора. Ніщо так не навчить його, як спостереження натхненної гри артиста-генія. А я ж працювала з такими обдарованими людьми, виступала в одних

виставах з ними, чула їxні думки про акторську майстерність. Більше того, всі вони давали мені дуже цінні поради, керували мною, підбадьорювали мене, одним словом — навчали. Я б дуже хотіла, щоб оці мої спогади про них могли бути гідними їхньої свїтлої пам'яті і щоб вони могли бути виявом моєї вдячності й глибокої до них пошани. Хай світла пам’ять про їхню корисну діяльність збережеться навіки в історії України такою, якою вона збереглася в моєму вдячному серці.

ЧАСТИНА ПЕРША

Мої перші вчителі

Дитинство — чи не найважливіший період у житті людини. Хіба не з молоком матері вона вбирає в себе найголовніші життєдайні сили для свого фізичного зросту? Xіба перші враження від навколишнього світу не стають для дитини головним джерелом, звідкіля вона бере досвд, потрібний для формування її світогляду?

Щодо себе, то я мушу визнати, що мої погляди й переконання ранньої молодості мали глибоке коріння в моєму дитинстві. Мати моя Анеля Дитківська, за прозвищем її чоловіка Віталія Дитківського, мого батька, та її вірна служниця й подруга Явдоха були першими моїми вчительками, виховательками. Трудно сказати тепер, хто з них більше впливав на мене, на моїх менших двох сестер Юльку та Яринку і найменшого в сім’ї нашій мого братіка Янка. Для нас, малих, вони обидва були однаково авторитетні.

Вчили вони нас більше своїм прикладом, ніж умовляннями. I наука та увійшла, так би мовити, в нашу плоть і кров настільки міцно, що вплив її я відчувала протягом усього свого життя. Не розуміючись іще зовсім на причинах несправедливого розподілу людей на різні верстви в суспільстві, я проте добре розуміла і знала, що простого селянина треба любити й шанувати, знедоленого треба жаліти, голодного — нагодувати, а насильників, хто б вони не були, — ненавидіти, так само як і інших злих людей, повних пихи та егоїзму.

Усі добре знали співчутливе серце моєї матері та привітну гостинність Явдохи, а тому в хаті у нас завжди було чимало відвідувачів, звичайно селян, бо ми жили переважно на селі або в містечку. Батько мій жив недовго. Внаслідок тяжкого поранения під час війни з Туреччиною він захворів на сухоти і помер, залишивши молоду маму мою удовою, з двома маленькими дівчатками — мною та молодшою моею сестрою, Юлькою. Мати вийшла заміж удруге за землеміра Йосипа Пілецького. Його фах вимагав частих переїздів з місця на місце, і малими ми навіть уявлення не мали, що означає слово «місто». Воно було для нас невідомим поняттям, так само, як слова про «синє море» та про «якесь царство, невідоме государство», що ними дуже часто починали свої казки старі жінки.

Живучи весь час на селі, ми, діти, звикли до селян і з великим упередженням ставилися до представників панського кола, як ставляться до них здебільшого селяни. Та й бачили ми їх не часто, тільки в церкві або в костьолі, і то в дні великих свят. Дивились ми тоді на них з цікавістю, але як на людей іншого, не нашого світу, дарма, що мати моя і батько належали до інтелігентного кола людей.

Вітчим не любив водитися з панством, забороняв моїй матері відвідувати своїх рідних сестер, ям повиходили заміж за статечних службовців, що працювали по значних господарствах панів-магнатів. Одного разу він у гніві одіслав назад два вози, повні всяких харчових продуктів, які були прислані нам однією з заможних сестер моеї матері. Вона почула про наше злиденне життя і хотіла порятувати нас. Оті вози так і повернулись до неї нерозпаковані, тільки з листом від вітчима. У тому листі стояло, що Анеля дякує за допомогу, але вона и не потребує, бо живе в повному достатку.

Мати дуже плакала тоді, бо жити нам було ой як тяжко. Явдоха лаялась обурено, але так, щоб бува не почув вітчим. Бурчала вона про надмірну пиху деяких голодранцев, які не мають серця і відмовляються від такої великої кількості харчів, в той час, як іхня сім’я бідує.

Але, незважаючи на нашу бідність, мати моя і Явдоха завжди знаходили можливість поділитися тим малим, що в нас було, з людьми, біднішими за нас. Ми дуже часто бачили у нас на кухні обдертих, голодних прохачів, яких мати або Явдоха закликали на відпочинок. Як цікаво було тоді дивитись на нашу Явдоху, завжди спокійну, звичайно помірковану й дбайливу про завтрашній день. Без ваган-ня й роздумування, вона швидкими рухами діставала з печі або з комори все їстівне, що там було, і ставила на стіл перед випадковим гостем.

Але раніше ніж нагодувати його, вона заходжувалась гріти воду, якщо в печі не було гарячої води в казані. Кожний прохач, який влаштовувався у нас на відпочинок, мусив змити собі голову, тіло й натруджені довгим блуканням попід тинами ноги. Звичайно Явдоха ретельно допомагала кожному в тому ділі чистоти, добувала якусь стареньку одежину й одягала в неї обмитого гостя. А поки він їв і спочивав, прала, сушила й латала його власний одяг, найчастіше — якесь лахмітя.

Оті події на кухні були для нас, дітей, веселим святом, хоч ми й звикли до них з самого нашого раннього дитинства. Ми не входили до кухні весь час, поки чулося хлюпання води, а коли за нашими розрахунками надходив момент початку сніданку і гість сидів уже за столом, вся наша дитяча компанія оточувала його з усіх боків і тоді ніякі сили світу не могли б одірвати нас від тієї незнайомої нам людини. Ми трималися ближче до неї, щоб можна було чути кожне її слово. Та гостинність, з якою мати і Явдоха приймали у нас нещасливих, голодних людей, ніколи нас не дивувала. Вона нам здавалась цілком природною, цілком натуральною. Ми були тоді твердо переконані, що інакше воно й не могло бути.

Траплялося так, що наші випадкові гості навідувались до нас удруге, а часом і втретє. Але під час повторних їхніх відвідин вони зустрічалися з нами вже як справжні добрі приятелі. Розмовам тоді й казкам не було краю. Вони вже знали на ймення кожного з нас і часто наділяли гостинцями: дівчаткам приносили то хусточку, то трошки заполочі для вишивання, а малій Яринці та малому Янкові пофарбовану цікаво цукерку або яку-небудь глиняну свистульку-коника.

Мати ніколи не забороняла нам брати оті невеликі подарунки. Вона боялась образити щирість намірів бідних людей.

У стосунках з чужими людьми я завжди помічала в обох дорогих моїх виховательок особливу обережність. Здавалося, для них було страшно хоч чим-небудь образити гідність кожного бідолахи. Чим бідніша була людина, з якою їм доводилось мати якусь справу, тим обережніше вони ставились до неї, приділяючи їй якнайбільше уваги. Думаю, що таку повагу до людини в них виховало їхнє перебування в домі діда мого, материного батька Ксаверія Сіраковського, який колись служив головним лісничим у відомого багатія-магната графа Потоцького. Маючи великі лісові масиви на Уманщині, Київщині і навітъ на Поділлі під своїм безпосереднім керівництвом, Сіраковський вважався відомим народолюбцем і слава про його широке серце, про його завжди готову до помочі руку далеко йшла за межі тих місць, де йому доводилось працювати. Шлях від найближчого до його садиби села Малі Андрушки був широко й добре битий, а це свідчило про те, що ним іщло і їхало кожної пори року безліч народу, хоч той шлях віз тільки до головного лісництва і нікуди більше.

Матір моя Анеля була наймолодшою дочкою Сіраковського. Коли вона була ще малою, батько її Ксаверій узяв до свого дому сироту Явдоху, батько й матір якої раптово померли, залишивши дівчинку без всякої опіки. 3 того часу мала Явдоха росла й виховувалась разом з Анелькою, не як нянька, а як її вірна подруга. Під безпосереднім наглядом за ними мого діда їх обох привчали до роботи і прищеплювали їм скромність і чесність. Тому, певно, у обох дівчат виробилась спільність поглядів і переконань. Але характер у них був різний. Анелька мала безжурну, веселу вдачу. В домі тільки й чути було її веселий голос та сміх. Явдоха була дуже стримана у виявах своїх почуттів, серйозна й вдумлива. Проте не було на селі жодноі веселої пісні, яку б вона не знала і не співала разом з Анелькою під час роботи.

Але раптом сталась дуже важлива подія в житті Анелі, а тому й у житті Явдохи. Це було в 1856 році, під час війни з Туреччиною. Через їхнє село проходило військо на південь, в бік, де відбувалися бої. Частина його спинилась у Малих Андрушках на спочинок. Солдати розмістилися по селянських хатах, а їхній командир Віталій Дитківський заквартирував у домі Сіраковського.

Знайомство капітана Дитківського з юною Анелькою було для них обох важливою подією. Військо вирушило знов у похід, пробувши в Малих Андрушках не більше двох тижнів, але за тим військом полинула душа молодої дівчини. Не стало відтоді ні веселих дівочих жартів, ні пісень. Та як же було співати або жартувати, коли навколо люди тільки й говорили, що про подїї на війні.

В селі з’явилось багато поранених, інвалідів, а дехто вже плакав над пам’яттю тих, хто пішов на війну і не повернувся. Анелька бігала до осиротілих родин і плакала разом з ними, поділяючи їхнє горе.

Проминуло чимало часу з того дня, як у лісництві попрощались востаннє з Дитківським. Чекали від нього вістей, а їх не було. Раптом, через декілька місяців, почувся на шляху дзвінок поштової тройки і капітан Дитківський з’явився перед здивованими господарями дому. Виявилось, що він був тяжко поранений і щось зо два місяці пролежав у військовому госпиталі. Одужавши, він прибув до Сіраковських, щоб просити їх видати за нього Анелю. Просив також не гаятися з весіллям, бо він мусив ще поїхати й утішити свою матір. Гучно відбулося весілля. Все село гуляло на ньому, бо Ксаверій Сіраковський жив з народом у великій дружбі. Сам гуляв на всіх їхніх родинних святах і до себе кликав. Скрізь у нього були куми, хрещеники, хрещениці, приятелі і близькі друзі. Кум його, селянин Іван Нерук, Анельчин хрещений батько, обдарував свою хрещеницю, і один з його дарунків я мала змогу бачити на свої власні очі. То була дуже хорошого заводу телиця, що стала доброю коровою, нашою годувальницею. В спомин про Івана Нерука корову ту звали у нас «Неручкою».

Весело було Анелі, та сумно й тяжко Явдосі. Анеля, її дорога подруга, виходила заміж і збиралася їхати за своїм Віталієм десь далеко від неї Плакала Явдоха, з журби світу білого не бачила.

— Ну, то їдь з нами, — запропонував їй Дитківський.

Як сказала, так і зробила. I хоч як було їй добре жити у Ксаверія Сіраковського, вона залишила тепле, насиджене нею місце в хорошій, певній родині і вирушила в нове життя, не знаючи, що чекае там на неї.

Так і прожила вона з нами до останнього свого дня, не поскаржившись ні разу на те, що життя не було для неї легким. Тяжкі роки довелося їй прожити спочатку в сім’ї мого батька, а коли він помер і мати вийшла заміж удруге, то й в отій новій вже сім'і, що збільшилася ще на двох дітей.

До кінця своїх днів Явдоха була для матері порадницею, другом і невтомною помічницею в господарстві. Для нас, дітей, вона була другою матір’ю, навіть більше того —

сердечною приятелькою. Їй ми могли довірити всі наші дитячі таємниці. Тільки до неї бігли ми з усіма нашими скаргами, планами й сподіваннями. Все своє життя Явдоха була для нас найдорожчою людиною в світі. Я й досі не можу забути її розумних, теплих очей, й струнку, трохи худорляву постать, и енергійні, але повні благородної грації рухи. Ніколи вона не горбилась, тримала голову високо, рухалась жваво і впевнено. На закінчення моїх спогадів про Явдоху мушу додати ще й таке: формуванням мого характеру й світогляду в ранньому юнацтві я у великій мірі завдячую її безпосередньому впливові на мене. Вона, разом з моєю матір’ю, навчила мене і моїх молодших сестер та брата розумно працювати, а головне — любити працю і вважати, що гріх, як вона казала, не вміти робити, а шукати легкого шматка хліба. 3 ранку до вечора вона завжди щось корисне для всіх нас робила, а ми, дивлячись на неї і заохочувані нею, теж не марнували часу ледарюванням і багато чого навчилися. Коли ми всі четверо мусили вже самі дбати про свій власний шматок хліба, то були досконало озброені для боротьби з життям. Сестри мої вміли чудесно шити й вишивати і тим, залишившись далеко пізніше обидві вдовами, з численними дітьми на руках, могли заробити й вивести своїх сиріт, як то кажуть, у люди. Я теж уміла шити й вишивати, але шлях мій був інший. Я випадково потрапила на сцену і залишилась на все життя артисткою. Але й у театрі робоча дисципліна, яку я виробила в собі ще в дитинстві, завжди допомагала мені. Уміння працювати й любов до праці — ось що рятувало мене в усіх найтяжчих моментах мого існування.

Я дякую за це Явдосі й матері моїй, але разом з тим я повинна подякувати також і дідові моєму Ксаверію Сіраковському — не хто інший як він виховав їх такими, якими вони були. Сам народолюбець, він прищепив любов до народу і дітям своїм. Всі вони виросли у нього до деякої міри протестантами проти утисків, що чинилися в ті часи простому селянинові представниками царської адміністрації. Дядько мій Іван Сіраковський був шкільним сільським учителем. Я пам’ятаю його добре, бо він навчив мене читати, писати і перших премудрощів арифметики. На жаль, шкільне начальство заборонило йому вчителювати за його просвітительську роботу із селянською молоддю. Після того він деякий час працював канцеляристом у якогось пана, але швидко помер, не залишивши після себе ні жінки, ні дітей.

Другий син Ксаверія Северин Сіраковський виховувався у Варшаві, але частенько приїздив до батьків на село. Він допомагав селянам своіми порадами у різних їхніх судових та інших справах. Його ділові втручання в долю покривджених неправдою селян звернули на нього увагу начальства і коли б не високий авторитет головного лісничого Сіраковського, то молодому Северинові довелось би не з медом. Щоб зникнути з поля зору недобрих до нього очей, Северин повернувся до Варшави. Там він захопився визвольним національним рухом і став членом польської організації, яка вела агітаційну роботу серед інтелігенції й селян, готуючи їх до збройних виступів проти царського війська. Завзяті патріоти мріяли тільки про одне — про звільнення від російського царського поневолення.

Раптом зв’язок Між Северином та його родиною порвався. Навіть на похорон батька він чомусь не приїжав. Що сталося з ним і чому він нічого не писав до своїх, було невідомо. Евзебія Сіраковська, моя бабуня, плачучи над труною свого чоловіка, не могла не плакати й не тужити також і за відсутнім своїм сином, думаючи, що він, певно, загинув під час якої-небудь сутички з царськими військами. Адже ж чутки про заворушення в Польщі, а особливо у Варшаві, доходили й до видалених кутків України. Залишилась Евзебія після смерті чоловіка тільки з сином своїм Іваном, який тоді ще жив разом з батьками. Матеріальне становище їхнє було дуже скрутне, бо хоч і велику платню одержував Ксаверій Сіраковський за свою службу у графа Потоцького, а проте нічого не вмів зберегти на майбутній свій, як то кажуть, чорний день. Занадто вже подільчива була у нього натура, занадто широко викрита була його рука для кожного нужденного. Дітям він теж нічого не шкодував на їхню науку і тому його дружина мусила з великих достатків та з просторого дому лісничого поїхати на свою батьківщину, на Поділля, де оселилася на селі у найманній хаті. Іван, звичайно, поїхав разом з нею. Переїзд той відбувся в 1866 році, а років через чотири після того моя мати з усіма своїми дітьми, чоловіком та Явдохою приїхала до неї. Вона не сказала своїй матері про те, що поява всієї родини з усім майном була не звичайними родинними відвідинами. Пілецькі змушені були негайно виїхати з тієї місцевості, де проживали, ховаючись від поліції, про що я напишу трошки пізніше.

Мені йшов тоді шостий рік і раніше мені не доводилося бачити бабу мою Евзебію. Вона згадується мені, як у тумані. Пам’ять не може вже відтворити й образ; я тільки пам’ятаю, або мені здається, що пам’ятаю, як вона багато плакала і як голосно нарікала, не знаю тільки, на кого.

Від матері я пізніше довідалась, що бабуня моя плакала тоді над загиблим без усякої звістки сином своїм Северином Сіраковським, а наржала вона на чоловіка, свого покійного Ксаверія:

— Навчав усіх, і дітей, і чужих: «Жийме з народем! Жийме з народем!» — повторювала Евзебія, плачучи, любимі слова Ксаверія. — От і дожилися! —закінчувала вона і ще дужче плакала.

Вона у своему материнському горі зовсім забувала про те, що й сама все свое життя була вірною помічницею Ксаверія, поділяючи всі думки і чоловіка і своїх синів.

У баби Евзебії нам не довелося довго гостювати. Жила вона досить убого. Вітчим почав шукати роботи, щоб заробити на життя для всієї родини. Знайшов і треба було їхати. Та й сидіти довго на одному місці не можна було, щоб не натрапила на слід поліція.

I тут почались мандрівки по хуторах і селах України, з хати до хати. Село Розкопане, Кальник, Очеретна, Ростівка, Скала, Чернявка та багато інших були часовим притулком у нашому циганському житті, де ми знайомилисъ і дружилися з селянськими дітьми, робили їм всякі ляльки та іграшки з паперу і всяких обрізків і клаптиків полотняних і ходили з ними на річку по рибу, а в ліс — по гриби, по суниці та по сухі гілляки на паливо. Розстаючись, не раз аж плакали за доброю якою товаришкою наших іграшок дитячих.

У тих мандрівках химерна доля перекинула сім’ю нашу з убогої, тісної хатини села Малої Ростівки в пишний палац якогось багатого дідича з Шпиченець, на Київщині. Не знаю, з якої причини власник того палацу й просторої садиби виїхав у чужі землі й не повернувся вже ніколи. Ніяких вістей від нього ніхто не одержував, і коли б про той будинок не ходила погана слава, що там хазяйнував нечистий, цебто чорт, то не бачити б нам його ніколи. Отою «нечистою силою» були грабіжники, які звили собі зручне кубло в цьому домі. Вони робили все, що могли, аби відлякувати від нього всіх пожильців. Пілецький, мати моя і Явдоха були саме з тих людей, що зовсім не боялись ніяких «чортів». Вони таки добре почали колошкати їх. Явдоха так уперто й завзято воювала з отими «представ-никами пекла», що їм, певно, надокучила війна, і вони зникли назавжди.

Може, їх налякала поява у нашому домі цілого загону кінної жандармерії, що приїхала зненацька до нас і заарештувала вітчима.

Того пам'ятного ранку в нашому домі відбувалась дуже сумна подія. Збирались саме ховати мою маленьку сестричку, ще немовля, яка лише кілька місяців тому з’явилася на білий світ.

Арешт вітчима відбувся за дуже тяжких умов, його вивезли від нас з брутальною лайкою, з якою зустріли пізніше мою матір, коли вона поїхала до Василькова, де в той час його тримали, перед тим як вивезти до Києва. Лайка була така брудна, що рука не піднімається повторити її на папері.

Мати боялась, що її теж заарештують, бо вона допомагала вітчимові в його революцній роботі, але про ту допомогу знав лише вітчим, а він на допитах, звичайно, про це нічого не сказав. Уперто мовчав він і про роботу інших своїх товаришів. Суд, який відбувся над Пілецъким у Києві, ніяких відомостей про підготовку до повстання так і не добився. Але знайшовся, напевно, хтось із заарештованих, язик котрого не був такий стриманий, і вітчима було засуджено аж на десять років ув’язнення в київській цитаделі, та ще в камері-одиночці.

За віщо ж власне було покарано вітчима, а разом з ним багато інших завзятців того часу, і що то була за справа, за яку боролися поступові люди, сучасники Йосипа Пілецького, і за яку вони постраждали, наклавши своєю головою? Справа та була пов’язана тісно з подіями, що відбувалися тоді у Польщі і мали великий вплив також на польську молодь на Україні.

То був пам’ятний, особливо для Польщі, 1863 рік, рік повстань за визволення народу з-під царського гніту. Цар не шкодував своїх збройних сил, щоб придушити протести найкращих людей країни. Сутички повстанців з царськими військами були уперті й криваві. До цієї запеклої боротьби сильний поштовх дало повстання у Варшаві ще в 1830 році. Народ пам’ятав про нього, і та згадка будила мужність і завзяття до подальшої боротьби за національне визволення. Повстанців-патріотів розстрілювали, вішали, засилали в далекі місця покарання, найбільш усього — до Сибіру. Але ні кулі, ні багнети, ані шибениці не могли спинити народного гніву. Полум'я протесту проти насильства весь час жевріло потроху і вибухало новими повстаннями, якщо не на самій польській землі, то на землях сусідніх з нею — Литві, Білорусії.

Боротьба проти царського уряду йшла не тільки за національне визволення польського народу, а, головним чином, за право для селян володіти землею і звільнитися від панщини. Патрюти-демократи вимагали скасування чиншової системи, себто роздачі державою земельних участків шляхті за певну орендну платню, чинш. Друзі народу домагалися, щоб уся земля належала тим, хто її обробляє, — селянам.

Прогресивна частина польської молоді, що проживала на Україні, вирішила приєднатися до революційного руху. За прикладом польських повстанців, вони почали підготовляти повстання серед українського селянства, викинувши те ж саме гасло: «Земля і воля селянам». Але повстання не знайшло підтримки серед народу і потерпіло поразку, його придушили хутко військовою силою. Наслідком тієї поразки були численні арешти й покарання. В отой саме вир потрапив і наш вітчим Йосип Пілецький. Під час підготовки до повстання він, разом з іншими повстанцями, працював у підпільній друкарні, де виготовлялися відозви до селян, а головним чином передруковувались звернення російських революцюнерів до російських солдатів і офіцерів. Їх закликали підтримати повстанців, роз’яснюючи, що ота підтримка — діло справедливе і цілком гідне чесних людей. Дізнавшись про те, що почались арешти серед людей, причетних до підготовки повстання, вітчим вирішив будь-якою ціною врятувати шрифт з підпільної друкарні. 3 відчайдушною сміливістю, за допомогою моєі матері він серед білого дня, майже на очах у сторонніх людей, виніс весь шрифт, захований у оббиту залізом скриню, і, притрусивши сіном, вивіз, не гаючись, чим далі від місця, де було приміщення підпільників. Але вивезти шрифт було ділом недостатнім. Треба було заховати його на майбутнє. Отже вітчим з матір'ю відвезли його додому і там вночі за участю Явдохи закопали на нашому городі. Явдоха тієї ж ночі засадила те місце якоюсь зеленою городиною.

Так ось за які справи Йосип Пілецький відсидів десять років у кам'яному мішку — одиночці, у київській цитаделі.

Щождо іншого члена нашої родини, Северина Сіраковського, який жив і вчився у Варшаві, то його теж було заарештовано. Одним із засобів приборкання революційної молоді була рекрутчина. Отже довелось і Северинові Сіраковському зазнати солдатської муштри в далекій Орській фортеці. Там єдиною розрадою в його тяжкому становищі було знайомство з Тарасом Григоровичем Шевченком.

Про все це я довідалася вже далеко пізніше, а про події 1863 року найбільше розповіла мені моя учителька Броніслава Сидорович. 3 нею я познайомилась у домі однієї з материних родичок, до якої потрапила за няньку.

Броніслава Сидорович, польська революцюнерка, жила тоді в цій родині, готуючи дітей до гімназії. Заприятелювавши з нею, я дізналася, що вона теж була причетна до справи підготовки повстання на Україні і дуже добре знала історію ув’язнення мого вітчима. Може тому вона з особливою увагою поставилась і до мене.

Минув деякий час, поки Броніслава Сидорович стала мені другом і вчителькою. Одного вечора я розповіла ій про причину, що примусила мене піти з дому у няньки. Річ у тім, що мій вітчим Йосип Пілецький, відбувши своє ув'язнення, нарешті, повернувся додому. Ми всі, що знали його веселим, життєрадісним приятелем-батьком, майже не впізнали його. Він став зовсім іншою людиною. Перебування в одиночній тісній камері та ще на протязі такого довгого часу (аж десять років) вплинуло на його психіку. На роботі, на людях ніхто, правда, цього не помічав. Але у себе в сім'ї він був справді психічно хворою людиною. Найменша дрібниця могла викликати у нього вибухи лютого гніву. Особливо страждала від цього моя сестра Юлька і я, бо ми не були його рідними дітьми. Наша присутність дедалі більше дратувала вітчима, і він кінчив тим, що в припадку люті вигнав нас двох з дому. 3 нами пішла й мати, але вона, влаштувавши нас у однієї поміщиці, яка мала майстерню билизни, повернулась додому, бо там же лишилося ще двійко дітей, сестра Яринка та брат Янко. Оце й був початок моєі служби у чужих людей. 3 того часу, хоч я й поверталася зрідка додому, але щоразу мусила тікати після чергових вибухів гніву у вітчима. Броніслава Сидорович, дізнавшись про це все, стала для мене не тільки вчителькою, але й дуже близькою людиною. Псля моєї відвертої, щирої розповіді, вона звернулась до нашої господині і попросила в неї дозволу вчити й мене різних шкільних наук. Працювати нам було дозволено тільки вечорами, коли підопічні мені діти лягали спати, і Броніслава Сидорович була теж тоді вільна.

— Ну, Зосю, — сказала вона мені одного щасливого ранку. — Кінчай всю свою роботу вдень, бо цього вечора ти почнеш вчитися у мене. Ти вже не маленька і не весь же вік бути тобі нянькою, — продовжувала вона переконливо.— Звичайно, становище няньки не має в собі нічого ганебного. Це — праця, а праця завжди почесна. Але краще для тебе завчасно подумати про обрання іншої, більш цікавої професії. Я хочу зробити з тебе учительку. Ти ж знаєш, що багато поміщиків не мають змоги віддавати своїх дітей у науку до міста. А тому вчителювання допоможе тобі заробляти собі на прожиття. Цікавіше, ніж прибирання кімнат і виконування різних загадів людей, іноді повних примх та вигадок.

Я слухала оті слова і з радості мало не заплакала. Мені так хотілося вчитись! Панна Броніслава дуже цікаво викладала різні шкільні премудрості дітям моєї господині, і я, іноді чуючи оті лекції, заздрила її учням і мимоволі бідкалась над своею долею простої, неосвіченої няньки.

Зайве казати, що працювала я над книжками з нечуваною для панни Сидорович енергією й завзяттям. Ретельність моя до навчання та моє гаряче бажання знати все більше й більше захопили і мою вчительку.

Такої талановитої учениці в мене ще ніколи не було, — хвалила вона мене.

Вона хвалила, а я ще більше старалася. Таким чином я зробила великі успіхи у навчанні, навіть у вивченні мов німецької та французької За два роки я могла вже читати із словником твори французьких та німецьких письменників, а також набула за допомогою Броніслави Сидорович усіх тих знань, які потрібні для підготовки дітей до гімназії.

Панна Броніслава була широко освіченою людиною. Завдяки їй я познайомилась уперше з творами російських класиків, поетів та прозаїків. Пушкін, Лермонтов, Некрасов, Толстой, Тургенев, Островський стали моїми улюбленими письменниками поряд з Тарасом Шевченком, Міцкєвичем, Сіракомлі.

Над «Російськими жінками» Некрасова і моя учителька і я не могли не плакати. У зв'язку з цим віршем Броніслава Сидорович розповіла мені про знедолений польський край, що перебував у неволі під чоботом російського

царя. І тоді-то я й довідалась від неї про історію повстань у Польщі, починаючи з великого народного повстання 1830 року.

Про себе панна Броніслава говорила мені дуже мало, але з її обізнаності з польськими справами я розуміла, що вона не тільки поділяла думки революцюнерів, а й брала участь у їхній роботі. Вона дуже добре знала деякі відозви Герцена й російських революцюнерів-демократів до простого народу і деякі з них цитувала напам'ять. У мене склалося тоді тверде переконання, що вона близько стояла в свій час до агітаційної групи, а може до трійки бойових польських загонів. Недурно ж з Варшави вона переїхала працювати вчителькою в поміщицькі родини у віддалених від столичних міст кутках на Україні.

Від Броніслави Сидорович я вивчила більш ніж сотню революційних пісень. Вона співала їх завжди з великим почуттям і завзяттям.

Згадкою про дорогу мою учительку я закінчую оцей розділ. Коли б не и наука та не добра її воля, бути б мені, певно, на все мое життя нянькою, служницею панів.

Завдячуючи панні Сидорович я знала багато чого з історії Польщі, Росіі, України та інших країн. Я знала географію та ряд предметів, що викладались тоді в російських учбових закладах. Знания німецької і французької мов допомогло мені далеко пізніше перекласти з оригіналу «Ганнеле» Гауптмана та «Весілля Фігаро» Бомарше. Світогляд мій теж значно поширився. Знання шкільної програми і читання під розумним керівництвом досвідченого педагога збагатили мої поняття й знания навколишнього

Як же мені не пам'ятати й не дякувати вчительку мою і всіх інших вчителів — вихователів мого раннього дитинства та юнацтва. Пам'ятаю і гаряче дякую!

У НАЙМАХ

І ось я вже більше не нянька, а вчителька малих дітей. Їх треба було готувати до першого класу гімназії. Перше я вчителювала у сусідів тих панів, де працювала Броніслава Сидорович, і частенько бачилася зі своєю колиш ньою вчителькою. Але через рік я опинилась на Уманщині, в маєтку поміщика Михальського, чудесному, як пам'ятаю, місці. Величезний сад за старовинним одноповерховим будинком був відгороджений від двору, з його господарськими будівлями, частково парканом, а частково зеленою живою загородою з бузку та жовтої акації. Перед будинком та за ним — великі квітники. Той маєток відокремлювався від села ставком, порослим очеретом і оточеним старими вербами. Село і маєток, що поєднувалися старою греблею, яку доводилось постійно лагодити, мали одну назву «Стара Гребля». Але Михальські називали свою садибу «Старі Мости», по-польськи, а селяни звали її коротко: «двір».

У Михальських було дві дівчинки, Юзя й Стася, обидві мої учениці. Перебувала я майже завжди з дітьми, бо з ними мені було набагато приємніше, ніж з дорослими. Особливо нудним здавалось мені товариство господині дому пані Михальської та її нахлібниць, плітарок і дармоїдок. Безжурно точилося їхне життя: коли не плітки про сусідів, то гра в карти, ворожінння і «серйозні» дискусїї про виготовлення різних смачних страв. Життя одноманітне, без усяких інтересів та цікавих подій. Адже ж хто з них, так само як і пані Михальська, до господарства ніколи не втручався. Єдиною пристрастю всього того жіночого гурту були коти й собачки дрібної породи, болонки, такси тощо. Раптом всьому тому байдикуванню прийшов кінець. Ранньої весни через необережність куховарки загорілася здоровенна сулія з гасом. Загорілась комора, де стояла та сулія, а там і кухня. Швидко пожежа охопила весь дім.

Збіглись селяни рятувати дітей та худобу. Жінки, не шкодуючи своїх сил, витягали з дому деякі речі, постелі, сундуки. Але вогонь швидко нищив будинок, бо все у ньому було старе, потрухле.

Ще залишався крайній до саду ріг будинку, кабінет Михальського. Раптом я згадала, що там, над канапою, висіла чудесна мадонна Мурільйо. У хвилини тяжкого смутку я любила дивитись на оту змальовану прекрасну, лагідну матір з немовлям на руках. Побачивши, що вогонь вже доходить до кабінету, мені стало страшно. Невже отая лагідна матір загине в полум’ї? Не розумію сама, як я опинилася в кабінеті, на канат, силкуючись зняти майстерно намальовану картину. Дим, вогонь, вже порядкували в одній з частин того приміщення. Зусилля мої не були марні. Ось я вже з малюнком в руках біжу навпомацки до вікна. Дим душить мене. Здається, що вже щось займається на мені. Чиїсь сильні чоловічі руки допомагають мені вискочити у вікно, прямісінько на квітник.

— Божевільна! — чую я чийсь суворий присуд своєму вчинкові.

Може, й справді божевільна, але в ту мить страшенно щаслива. Мати з немовлям урятовані

Внаслідок тієї страшної пожежі наше життя у Старій Греблі стало зовсім неможливе. Треба було негайно виїздити з маєтка, бо від будинку лишилося саме тільки згарище.

Михальський дуже швидко знайшов покупця на свою землю і поїхав до Києва, щоб пошукати і купити тимчасовий притулок для своєї Сім’ї. Знайшов, купив. Залишили у Старій Греблі всіх своїх нахлібників влаштовуватись, як вони хотіли, а самі виїхали до Києва, забравши з собою своїх дітей та мене, їхню вчительку.

I ось ми вже на новому місці. Не в Києві, а біля Києва, у дачній місцевості, що мала назву «Лук'янівка». Тепер Лук'янівка давно вже являє собою складову частину міста, нічим не відрізняючись від багатьох інших його районі. Але в ті дні вона більше нагадувала село. Одноповерхові будиночки під залізним дахом ще дуже зрідка тішили око своїм чепурним виглядом, а здебільшого по обидва боки широкої вулиці виглядали солом'яні стріхи, що сором’язливо ховалися в гущавині садків. Ті стріхи нагадували собою їхніх сестер, які вкривали собою хатки по селах. Характерних для села соняшників ще не було видно: був лише початок травня. Вся Лук'янівка цвіла й виглядала суцільним садом. Невеличка площа, базар, відділяла Лук'янівку від Києва. Вулиця, що вела до міста, йшла вгору, так само як і вулиця Дорогожицька, яка вела на Лук'янівку, а потім — у чисте поле.

Окремі садиби відділялись від вулиці або дощатими парканами, або палісадниками, в яких буяв бузок та різні зелені кущі й квіти. Будинок Михальських стояв над самісінькою вулицею, досить далеко від базару. Поблизу була невеличка церковка, від якої широка вулиця розходилася в різні боки вже менше широкими вуличками. Деякі з них бїгли кудись униз, до ярів, як я побачила пізніше. За селищем ішло поле, порізане ярами, шляхами й стежечками.

На досить далекій відстані від селища було аж два кладовища. По праву руку — еврейське, по ліву — православие й польське разом. Мені доводилося частенько ходити туди, гуляючи з Юзею та Стасею.

Ми дуже тішились і раділи, коли, минаючи останні садиби, бачили в одній з них криницю з журавлем. Це нам нагадувало Стару Греблю, яку дівчатка ніяк не могли забути. Ніщо тут, на Лук'янівці, їх не веселило, навіть квіти весняні, здавалось, не так приємно пахли, як у них в маєтку. Не бруковані ще вулиці зеленіли буйним шпоришем, який, видно, був дуже до смаку лук'янівським козам та курам. Свиням теж було вільно розкошувати серед вулиці або біля вузеньких, з двох чи трьох дощок постелених хідників.

Дуже часто житловий дім ховався від очей перехожої людини за лісок або садок. Так було із садибою поруч нашої, що широко простяглась далеко вниз, до яру. Її житловий будинок стояв десь посередині далеченько від вулиці, оточений фруктовими й лісовими деревами. 3 того дому дуже часто до нас доходили звуки роялю, а іноді й хорових співів.

3 другого боку будиночка Михальських, саме на розі нашої вулиці, стояла маленька приватна крамничка. Михальські швидко познайомилися з крамаркою і довідались від неї, що у великій садибі жив якийсь учитель музики.

— Він тут вже не один рік проживав на дачі з усією своею сім'єю, — казала вона.— Взимку вони всі живуть звичайно в місті, а весною приїздять сюди до нас, на Лук'янівку. Та й не тільки вони селяться тут влітку. Адже ж кращої дачі, ніж у нас, їм не знайти.

Будиночок Михальських виходив на вулицю маленьким ганочком, а з другого боку мав хід на веранду, з якої сходи вели прямісінько до невеличкого садка, вигородженого від яру стареньким парканом, в якому бракувало чимало дощок. Власне, не бракувало, бо всі ті дошки, які залишали дірки в паркані, звисали тут же, біля нього, або лежали недалеко на землі.

Біда, як то кажуть, ніколи не приходить сама. Вона часто тягне за собою як не одне лихо, так декілька. Лихо знайшло Михальських і тут, на Лук'янівці. Відновилась застаріла хвороба у пана Михальського. Не допомогли йому київські світочі — лікарі, яких ми запрошували до нього. Він швидко помер, не дуже довго й хворівши. Пані Михальська опинилась у безпорадному стані.— Що ро-бити? Куди їхати? Де знайти інше безпечне крило для себе і своїх обох дівчаток? Крило таке знайшлось. Сестра Михальської, яка проживала десь у провінції, запропонувала їй негайно їхати до неї з дітъми, але без учительки.

Після отих запросин Михальська почала спішно збиратися в дорогу, не думаючи про те, як і де залишити мене.

Ти розумна, — казала вона мені,— працьовита, ти якось улаштуєшся й без мене.

Поїхала Михальська, поїхали й діти — мої учениці, я залишилась сама-самісінька на порожній дачі, на якій я мала право жити ще зо два тижні.

Де шукати роботи? До кого звернутися? — були перші запитання, які постали переді мною після від"їзду Михальських. Знайомих у мене ні на Лук'янівці, ні в Києві не було. Зайшла я до крамарки, у якої ми завжди брали хліб та інші продукти. Відшукала також маклера, який ходив до Михальської у справі найму не потрібної вже для неї дачі. Нічого не могли вони обоє порадити мені певного. Дали обіцянку подумати, пошукати.

Тоді я вирішила обійти всі київські початкові школи, сподіваючись знайти посаду вчительки. Але скрізь у мене питали свідоцтво про закінчення якого-небудь учбового закладу. Без такого свідоцтва, казали мені, я не мала права на вчителювання. Я почала звертатися до різних канцелярій та установ, маючи надію знайти яку-небудь переписку паперів. Але в установах мене спіткало те саме розчарування. Скрізь мені відмовляли, а один з канцеляристів заявив мені:

— Дівчат і жінок ніде не приймають. Нема ще такого закону, щоб жіноцтво відбирало хліб у нас, чоловіків.

В інших установах з мене навітъ глузували і брутально ображали, пропонуючи зустрітися у вільний час і добре погуляти. Чуючи знайоме мені речения: «Приходь, дівчино, увечері до нас. Погуляємо!» — я, вся червона від сорому, тікала від тих канцеляристів, під супровід їхнього веселого й гучного реготу. Опріч образливого сміху та безчесних пропозицій, я нічого не знайшла в жодній з тих установ, куди зверталася, вірніше, куди штовхала мене заходити конча потреба знайти роботу. «Куди ж тепер іти?» — думала я у великій тузі.

«Піду у наймички, — постановила, нарешті, я. — Я звикла до фізичної праці і вмію справлятися з усяким хатнім господарством». Я пішла на базар, куди йшли дівчата й жінки, шукаючи собі посади наймички у панів. На базарі було для них спеціальне місце, яке звалося «точок», може, тому, що на ньому люди товклися, одні, пропонуючи свій труд, інші, шукаючи потрібних їм робочих рук. Своєрідна біржа праці.

Але й там мені не пощастило. Господині, які приходили наймати потрібну їм людину, не хотіли навіть і говорити зі мною. Дивились на мої білі чисті руки й відвертались від мене.

— Навіщо мені панночка? — почула я від однієї.

З панночки ніколи не буде гарної наймички, — сказала друга.

Те чули й інші люди, що ходили по точку. Наймички дуже раділи з того, що я, їхня конкурентка, не можу знайти собі праці. Дедалі вони стали навіть вороже ставитись до мене. Одна з них, не така вже гнівна, як шип, порадила мені піти з базару.

— Йди звідсіля. По тобі видно, що ти вмієш робити щось цікавіше, ніж прати або прибирати кімнати та мити підлоги.

Послухавши її, я повільно пішла геть, не знаючи сама, куди. Ще два дні лишилось мені жити на дачі Михальської, за певною умовою з тими людьми, які мали оселитися там. Переді мною постало вже грізно питания не тільки про роботу, а й про притулок. «Куди переїхати з дачі Михальських? До кого звернутися за порадою?» — питала я сама себе і не знаходила відповіді.

Ноги самі пішли в бік дачі, де, поруч неї, була знайома мені крамничка, моя остання надія. Побачивши мене, крамарка усміхнулась і зробила мені знак почекати. Коли покупець вийшов, вона радісно повідомила, що знайшла, нарешті, хорошу роботу для мене.

Будеш гарно вдягатися, — казала крамарка, — жити у повному достатку, в хороших комнатах і зможеш навіть сама мати для себе наймичку.

Я, звичайно, дуже здивувалась і навіть занепокоїлась. Щось не гаразд було з тою хорошою посадою. Тяжка підозра раптом з'явилась у мене. Підозра та цілком виправдалась.

Виявилось, що ота крамарка не задовольнялась лише своїми торговельними справами. Вона знайомила легковажних дівчат та жінок з багатіями-розпусниками і використовувала цю нового виду «комерцію» для своєї власної користі. Почувши від неї, що я маю стати коханкою якогось негідника, я прожогом вибігла з крамниці, не тямлячи себе від образи. Як я добігла до своєї дачі, як відчинила хвіртку і опинилась у садку — не пам'ятаю. Я була у відчаї «Невже опріч безчестя нема для мене іншої дороги?» — питала я сама себе, коли спинилась біля паркана, що відділяв наш садок від яру та поля. «Невже усіх молодих дівчат, які не мають опіки старших над собою, чекає отака доля, яка оце спіткала мене? Хіба нема для нас, одиночок, іншого виходу, як життя в розпусті?»

«Є вихід — раптом надумалась я.— Піду і кинусь у Дніпро. Тільки так я покладу край знущанням наді мною!»

Думка про Дніпро примусила мене більш уважно подивитися на той краєвид, що широко малювався перед моїми заплаканими очима. Багато підвід їхало саме з Києва широким битим шляхом, який десь губився в далечині. Селянство роз’їздилось по своїх домівках. «А де моя домівка? — подумалось мені. — Нема в мене дому, нема ні рідних, ні друзів», — промовила я вголос. «Ой сама я, одна, як билиночка в полі», — пригадала я слова пісні, і рясні сльози знову покотилися з очей. Не витираючи їх, я тихенько заспівала з глибоким смутком:

Нові люди – нове життя

Велику, чудодійну силу має в собі пісня. Вона й засмутить, вона й заспокоїть, підбадьорить нещасливу людину. Тому, може, так багато прекрасних пісень склав і співав наш знедолений український народ. Співаючи ще з дитинства знайому мені пісню, я вже не шукала очима дороги до Дніпра. Я забула про те, що збиралась іти й шукати смерті в його хвилях.

За першою журливою піснею полинула друга, третя, та все голосніше й голосніше. Я не помітила, як почала співати на повний голос, спершись на стовпчик паркана.

— Це ви так гарно стваєте? — почула я раптом ласкавий чоловічий голос недалеко від себе.

Пісня моя відразу урвалась, і я збентежено подивилась у бік огорожі сусідньої дачі, саме тієї, де жив учитель музики. В тій огорожі бракувало теж декілька дощок і в одному місці, де порожнеча була трохи ширша, стояв чоловік середнього віку, без капелюха на голові, одягнений в українську, дуже гарно вишиту сорочку. Видно, що він почував себе у тому садку, як вдома.

Мені відразу сподобались і його приємний голос і дуже серйозний, відвертий погляд. Чужа, незнайома людина, а чимсь невловимим у виразі обличчя з першого погляду викликала до себе симпатію і довір'я.

Але подивившись на незнайомого, я раптом злякалась: «Він же чув, як я тут голосно плакала, мало що не голосила!— промайнуло в моїй думці. — Ой, як соромно!» Я почервоніла і не сміла вже вдруге подивитись на нього.

— У вас чудесний голос. Сильний і приємний разом з тим, — продовжував говорити той чоловік. — А пісні ваші на диво прехороші. Багато з них — зовсім нові для мене. Де ви їх навчилися? — питав він, спершись рукою на верхню перечку в паркані.

— На селі, — відповіла я, не дивлячись на нього.

— На селі? Так ви з села? Невже? — здивувався він. Слово по слову, і я розповіла йому, сама не розуміючи, як і чому, все про себе. Він слухав мене уважно, з глибоким співчуттям на обличчі і в очах. Час від часу він підбадьорював мене до щирої розповіді одним лише словом: «Невже?», — яке він умів вимовляти на різні інтонації. Іноді воно звучало в нього як ласкаве здивування, а іноді — як подив гніву, а то й обурення. Особливо грізним воно було, коли я розказувала тремтячим голосом про всі ті образи, яких зазнала, шукаючи роботи по канцеляріях. Оте його, як я пересвідчилась пізніше, звичне слово: «Невже?» — звучало тоді, повне обурення і грози, неначе він був готовий тут же покарати всіх негідників, які насмілились глузувати з чесної дівчини, що шукала собі роботи, а не легкого хліба.

Кінчаючи свою розповідь, я у відчаї вимовила:

— От вам і вся моя пригода. Для мене тепер лишився один тільки шлях: з мосту та в воду!

При тих словах я знову не втрималась від сліз і знову голосно заридала.

— Чого це? Чого ви? — злякався мій новий знайомий. Я відразу вгадала, хто був отой ласкавий та серйозний невідомий, який так сердечно поставився до мене з самого початку нашого знайомства. «Певно, це і є отой учитель музики, що так гарно грає», — подумала я. Може тому я так щиро і відверто говорила з ним, бо раніше не раз чула його музику. А з природи я була стримана й недовірлива.

— Не плачте, заспокойтесь, — потішав він мене.— Від сьогоднішнього дня життя ваше піде зовсім іншою стежкою. Я познайомлю вас з людьми, які стануть вам за рідних, за найкращих друзів. Ручуся вам!

— Ви мені не вірите? Невже? — запитав невідомий, побачивши в моєму погляді непевність, хоч я вже більше не плакала, а слухала його уважно.

— Ходіть зі мною, — запропонував він мені.— В мене є для вас дуже цікава робота. Запевняю вас! Ви будете співати в хорі, в театральному хорі. Розумієте?

— У якому хорі? В якому театрі? — здивувалась я і мимоволі наблизилась до нього.

— Ходімо зараз зі мною, — заговорив він швидко, взявши мене за руку й допомагаючи перебратись через поламаний паркан.

Поки ми йшли з ним удвох, перше через малесенький лісок, з самих лише білих берізок, потім вузенькою стежкою, а дедалі вже досить широченькою алеєю, він докладно розповів мені: хто він, з ким живе і що робить. Не дійшовши ще до їхньої дачі, я вже знала, що звуть його Микола Віталійович Лисенко, що він одружений, що жінку його звуть Ольгою Антонівною, що вона чудесна, чула людина, така як і сестра його Софія Віталіївна, яка живе разом з чоловіком своїм, письменником Михайлом Петровичем Старицьким, та з трьома дочками — Марусею, Людмилою і наймолодшою Оксаною — на цій самій дачі. Я довідалася ще й про те, що Маруся Старицька може бути моєю товаришкою, бо їй вже пішов вісімнадцятий рік, і що сестри її дуже веселі й сердечні дівчата, з якими мені, напевно, буде весело й приємно.

М. В. Лисенко встиг розказати мені дорогою про наміри його родича й найближчого приятеля Старицького утворити зразкову українську трупу, навдивовижу усім глядачам, що люблять театр:

— Михайло Петрович клопочеться оце саме справами театру. Ми, його рідні, допомагаємо, — говорив Лисенко і вів далі: «Я трохи розуміюся на музиці та на співах і тому працюю з музикантами і співаками. Розумієте, Старицький задумав прекрасне діло: він вирішив організувати при своїй трупі власний оркестр та хор. Чудесно! Правда?» — додав він із захопленням.

Очевидно, ідея організації власного хору та оркестру надзвичайно подобалась йому.

Ви будете співати в хорі, то й самі побачите, як багато я вже встиг зробити з моїми співаками! — промовив він таким тоном, неначе моя участь у хорі була вже остаточно вирішена.

Промовив і тут же злякався, щоб я часом не зрозуміла його слів, як похвальбу:

— Глядіть, не подумайте тільки, що я хвалюся своєю роботою, або що я чудодій. Справа з хором ще далека до повного успіху. Нам з вами доведеться дуже багато попрацювати, та ще ой як багато! — закінчив він, бо ми вже підходили до їхньої дачі.

Великий дерев'яний будинок, оббитий вирізьбленими й пофарбованими дошками, дуже чепурно виділявся на тлі зеленого листя дерев, які стояли, неначе на варті, мало не навколо нього.

Микола Віталійович узяв мене під руку і провів стежечкою між квітниками до химерно вирізьбленої веранди. Посередині веранди стояв широкий і довгий стіл, овальної форми. За ним сиділо чимало людей, здебільшого жінок та дівчат різного віку. Всі вони працювали. Жінки щось вишивали, а дівчата плели вінки із штучних квітів, які лежали перед ними великими купками, поруч з різнокольоровими стрічками, що ними прикрашалися вже готові, сплетені вінки.

Край столу, ближче до освітленої сонцем частини веранди, сидів теж середнього віку чоловік з надзвичайно довгими вусами, з темним назад зачісаним волоссям. Чоло його було високе й чисте, очі великі, розумні, з дуже теплим, як я побачила трошки пізніше, поглядом. Він щось читав уголос, а решта присутніх уважно слухала.

Микола Віталійович, ще не вступивши зовсім на веранду, голосно звернувся до нього:

Михайле Петровичу, ось тобі ще одна співачка для хору. Рекомендую, — живий збірник українських народних пісень. Має чудесний голос! Знайомтесь.

З такими словами він підвів мене до М. П. Старицького.

Дуже приємно з вами познайомитись, — промовив той, напіввстаючи зі свого стільця, і потиснув мені руку.

— Знайомтесь, — сказав він, широким жестом руки показуючи на жіноцтво, що сиділо за столом. — Моя дружина Софія Віталіївна, — промовив він, зробивши рух головою в бік досить огрядної жінки, яка сиділа недалеко від нього. Гладенько зачісані і закручені ззаду коси трохи старили жінку, хоч обличчя в неї було ще зовсім молоде. Веселі вогники в очах робили її ще молодшою. Не встигла я їй вклонитись, як вона жваво вийшла з-за столу й підійшла до мене, як до своєї давньої знайомої.

— От і добре, що ви прийшли. Нам просто невистачає рук. З самого ранку сидимо за оцією роботою, а їй кінця й краю нема,— заговорила вона, шукаючи очима місце, де б було можна посадити мене за столом.

— Мамо,— звернулась до неї найстарша з дівчат, Маруся, яка сиділа з сестрами аж на другому кінці стола, — нехай дівчина сяде тут, поруч з нами. Ми їй покажемо, що треба робити.

— Дівчина?.. — вимовила Софія Віталіївна. — Адже ж у цієї дівчини повинно бути ім я. Як вас звуть, до речі? — спитала вона мене.

— Зося Дитківська, — додав голосно Микола Віталійович, який вже сидів поруч із Старицьким.

Отак сталось моє перше знайомство з усіма членами обох родин Лисенків і Старицьких.

Я не зчулась, як перезнайомилася з усіма, а працюючи, забула, що я з ними вперше побачилась. Так просто й сердечно вони поставились до мене.

Познайомившись з цими людьми, я могла щиро дякувати мою долю, яка до того часу була дуже немилостива, а іноді й сувора до мене. Вона відчинила мені широко двері у нове життя, повне культурних інтересів та зустрічей Двері ті можна було з повним правом назвати «Золотою Брамою» мого життя.

Не можу обминути у своїх спогадах тих веселощів, з якими все жіноцтво обох родин відсвяткувало моє переселення до них на дачу. Софія Віталіївна вишикувала всіх дівчат, зі мною на чолі, а сама сіла за рояль і гучним маршем вирядила всіх нас через веранду у садок, звідки ми мусили уже під власний спів урочисто піти по мої речі на порожню дачу і повернутися так само в належному порядку до їхнього дому. Вона знову привітала нас звуками того самого бравурного маршу. Ольга Антонівна, застеливши моє ліжко в кімнаті дівчат білою пікейною ковдрою, вже поралась біля столу, готуючи для нас урочисте чаювання з солодкими тістечками.

Нам було тоді дуже весело. Софія Віталіївна, балакуча й жартівлива, весь час смішила нас своїми жартами. Навіть Ольга Антонівна, серйозна і стримана, теж раділа й сміялася разом з нами. Вона, весь час дуже уважна й привітна до мене, старалась, щоб я не забувала про фрукти та тістечка, які вона кожного разу ставила передо мною, коли хто-небудь з дівчат забирав їх ближче до себе. Чим більше я придивлялась до неї й знайомилася з нею, тим більше вона подобалась мені. Художня натура, благородна, закохана в музику людина, вона була саме такою дружиною, на мій погляд, якої треба було для геніального композитора Лисенка.

Любов до рідного краю та до музики навіки поєднала цих двох людей між собою. Тоді ж від письменниці Олени Пчілки (в житті Ольги Петрівни Косач), матері нашого, ще тоді в майбутньому, генія українського письменства Лесі Українки, я довідалась про те, як і де познайомився Микола Віталійович з Ольгою Антонівною Липською. О. П. Косач не могла не приїхати до Лисенків — Старицьких у той час, коли вони працювали над створенням першої української трупи, бо жодна визначна подія в їхньому домі не обходилась без її участі. Ольга Петрівна майже з ранку до вечора просиджувала в домі Лисенка й Старицького, допомагаючи жіноцтву готувати костюми та головні убори для вистав.

Вона розповіла мені якось при нагоді, що Микола Віталійович побачив Ольгу Антонівну вперше на концерті у м. Чернігові. Там Лисенко виступав, а вона йому акомпанувала. Вони справили один на одного дуже сильне враження. Швидко після тієї зустрічі Ольга Антонівна приїхала до Києва удосконалювати свої й без того бездоганні знання музики. Микола Віталійович радо запропонував їй свої послуги. Лекції музики кінчилися тим, що вони побралися.

Глибока взаємна дружба й пошана одне до одного зміцнила їхнє кохання. Ні в одному подружжі, ні раніше, ні пізніше, я не бачила таких глибоко щирих, повних взаємного довір'я й пошани стосунків між чоловіком та дружиною. Вона була його другою жінкою. Від першої у Лисенка залишилися діти. До тих дітей Ольга Антонівна ставилась, як справжня рідна мати. Для них вона була і другом, і прекрасною вихователькою. І не тільки вдома Ольга Антонівна була вірною помічницею Миколи Віталійовича, а й у різних справах громадського значення, які організовував Лисенко. А він же невтомно був зайнятий тими справами і на них витрачав і сили свої, й енергію, і дорогий час. Можна лише дивуватися, як він знаходив ще час і для роботи композитора, організатора прилюдних концертів та для викладання музики дітям. Останнє вже для заробітку. Адже ж йому треба було дбати і про шматок хліба. Ольга Антонівна мала великий вплив і на творчу роботу композитора.

З того моменту, коли я переступила поріг дачі Лисенків, які однією спільною родиною проживали там зі своїми родичами Старицькими, я відразу опинилась у зовсім новому, не знайомому мені світі. Інші розмови й на інші зовсім теми почула я в їхньому домі. Музика й театр, письменство й письменники, громадські обов'язки кожної людини — ось що цікавило їх. Переконання їхні й погляди були дуже не схожі на ті погляди й переконання, які я спостерігала, живучи по наймах, у людей панської верстви.

За ініціативою Ольги Антонівни та завдяки ретельній підтримці Михайла Петровича, в їхньому домі усталилася звичка читати гуртом яку-небудь цікаву книжку. Хтось один з присутніх читав уголос, а всі інші слухали, виконуючи яку-небудь ручну роботу: чи шитво, чи вишивання, чи змальовування, чи щось інше. Після того як книжку було прочитано, а іноді і під час читання, між присутніми починались дискусії. Обговорювались окремі, найцікавіші моменти в книжці, характери героїв і навіть мова автора твору.

Мене тоді надзвичайно цікавило ще одне питання, а саме: мова в родині Лисенків — Старицьких. Живучи у поміщиків по селах, я звикла до того, що пани говорили мішаною мовою, ні російською, ні українською. Звичайно, всі вони силкувались говорити російською мовою, але домішували до неї багато слів і навіть цілих виразів з мови простих селян, з мови, яку пани називали «мужичою». Російські слова вимовляли з наголосами української мови і, навпаки, вживали українські слова, наголошуючи їх так, як наголошуються слова російської мови. Виходила якась мовна мішанина. А в домі Лисенків — Старицьких мова звучала в устах кожного, як музика. Всі вони завжди говорили добірною українською мовою, а коли їм траплялося вживати російську, то й вона звучала мелодійно. Михайло Петрович дуже часто хвалив звучність російської мови та багатство її висловів, в доказ чого любив декламувати вірші Пушкіна, Лєрмонтова та інших класиків російської поезії. Мова, за його словами, не могла йти попереду загальної культури народу. «Нові поняття, — казав він, — викликають пекучу потребу в нових словах». Працюючи над своїми п'єсами та віршами, Старицький іноді утворював нові слова, яких не було в народній мозі. Це викликало у декого невдоволення. Одного вечора я чула такі закиди Михайлові Петровичу, коли він прочитав групі гостей свій переклад з польської. Я пам'ятаю, що під час тієї суперечки всі мої симпатії були на боці Старицького Адже він працював над мовою свого народу, хотів збагатити її. Так, певно, робили всі видатні письменники інших народів, бажаючи поставити свою мову на вищий щабель культурного розвитку.

На Лук'янівці, на дачі Лисенків — Старицьких, я мала щастя бути близьким свідком їхнього громадського й родинного життя. Михайло Петрович Старицький був людиною високої культури. Він був великий естет із самої своєї природи і в усьому шукав краси: чи то в благородних вчинках людей, чи в різних виявах їхніх душевних емоцій, чи у зовнішньому вигляді, чи, наприклад, у якій-небудь мізансцені. Чуючи або читаючи про чиюсь виняткову мужність, чесність, правдивість, Михайло Петрович не міг не відгукнутись на те своїм серцем і тоді у нього на очах блищали сльози зворушення. Він сам любив прекрасне і намагався прищепити цю любов усім своїм близьким.

Велике враження справило на мене одного разу хвилювання Старицького, в той час, коли він читав нам твір Адама Міцкєвича «Редута Ордони». Цей вірш, сповнений великого патріотичного пафосу, примусив тремтіти в де яких місцях голос Михайла Петровича. Мені здалося навіть, що на його очі, які палали вогнем, набігли сльози. Я знала той вірш ще раніше, від Броніслави Сидорович. Тремтіння її голосу, коли вона декламувала «Редута Ор-дони», було для мене цілком зрозумілим. Адже ж вона була полькою, а до того ще й великою патріоткою. Старицький же був українцем, а проте героїка Міцкєвича знайшла шлях до його благородної душі. То був не поодинокий факт доказу глибокої людяності його серця, яке могло так щиро відгукнутись на страждання іншого народу.

До згоди ж, до гурту, до купи, слов'янє, Забудьмо старезнії чвари!

Наприкінці цього вірша поет закликає всіх членів однієї слов'янської сім'ї, братів — росіянина, поляка, чеха, сербина, словака — подати один одному руки на згоду:

Михайло Петрович досконало знав російську і польську літературу, вивчав чеську. Він шукав спорідненості між окремими слов'янськими мовами. Поряд з тим він вивчав інші іноземні мови. У збірнику його поезій ми зустрічаємо переклади з творів Гейне, Гете, Байрона та Шекспіра. Його переклад на українську мову «Гамлета» найяскравіше свідчить про те, що Старицький чужого не цурався, особливо, коли те чуже було співзвучне з його власними поглядами. М. Старицького цікавила не сама лише література, а й історія народів та науки. Мене завжди дивувала його здібність розмовляти з людьми різних професій і уміння в тих розмовах сказати своє, іноді зовсім нове слово.

Але найбільше любив Старицький російських поетів-демократів. Народолюбець Некрасов, співець недолі на родної, посів найбільше місце у його збірці перекладів. Найкращі з них: «Невижата нива», «Смерть селянина», поема у двох частинах, «Сіячам».

Сам поет, Михайло Петрович побожно ставився до творчості Пушкіна та Лєрмонтова. Він переклав багато їхніх поезій. У його збірнику ми можемо прочитати такі, найбільш вдалі, його переклади з Пушкіна: «Надгробник», «Остання хмарина бурхливої бурі», «Чи я на торжищах блукаю», «Мара», «Село», «Елегія»; з Лєрмонтова: поема «Демон», «Пісня про царя Івана Васильовича і молодого опричника та одважного крамаренка Калашникова», «Тамара», «Ночувала хмарка злототкана», «Люблю отчизну я», «Парус».

Дуже часто я чула, як Старицький декламував своїм співбесідникам:

Усім, в кого тільки Старицький помічав хоч невеликий хист до віршування або письменства, він радив писати й перекладати твори класиків інших народів. Я зрозуміла, чому він так робив, коли прочитала одного разу його «Заспів» до уривка з «Мазепи» Байрона. У тому заспіві Старицький звертається до своєї дружини Софії Віталіївни:

Ось яка була головна мета у перекладача творів російських та іноземних письменників — подати лепту у скарб ницю української літератури. Він сам учився у старших вчителів — майстрів літературного діла — і інших навчав любити й шанувати їх.

Головним дороговказом в усій діяльності і Старицького і Лисенка були заповіти нашого українського великого страдника за народ, Кобзаря Тараса Григоровича Шевченка. Ті заповіти вони черпали з власних слів поета і вміли керуватися ними у своїй діяльності. Одного разу я була при розмові Старицького з якимсь молодим письменником-початківцем. Старицький покритикував його твір і критика та була дуже серйозна. Вона, хоч і в дуже делікатній формі, викривала багато огріхів. Початківець зовсім зніяковів і не знав, певно, що йому робити. Старицький помітив, яке нищівне враження справили його зауваження на молодого хлопця, і зараз же почав заспокоювати невдаху-автора, завіряти, що в того є хист, потрібний для письменника, тільки бракує знань:

— Треба вчитися, друже мій! — порадив він йому.— Вчитися якнайретельніше і ніколи не забувати, що нам, українцям, за всяку ціну треба вибиватися в люди, треба навчитися бути корисними своєму народові. Письменників у нас мало! Занадто мало! Учіться писати! От послухайте, що каже письменникам наш великий учитель Шевченко.

І Старицький напам'ять прочитав слова поета, які той записав у своєму щоденнику, збираючись повернутися зі свого заслання до Петербурга:

«Я побожно шаную Салтикова. Гоголе! Наш безсмертний Гоголе! Якими б радощами раділа твоя душа благородна, побачивши навкруги себе таких учеників геніальних! Д-р-у-ги мої! Щирії мої! Пишіть і подайте голос за оту чернь горопашну, брудну, за отого смерда безсловесного, зневаженого».

Той заклик Шевченка, звичайно, міг стосуватися й письменників українських і, напевно, стосувався. Так думав, принаймні, Старицький.

Побожно ставився до Т. Г. Шевченка і Микола Віталійович. Про його виняткову любов до великого нашого поета свідчать ті численні музичні супроводи, які створив Лисенко до багатьох віршів Кобзаря. Дуже багато ліричних віршів Шевченка перетворились на улюблені співаками пісні й романси: «І широкую долину», «Не вернувся із походу», «Думи мої, думи», «Минають дні», «Ой одна я,

одна», «Огні горять, музика грає», «Садок вишневий», «Реве та стогне Дніпр широкий» та інші.

Дуже багато часу приділяв Микола Віталійович віршам та поемам Шевченка на соціальні теми. У творчості Лисенка визначалась його геніальна здібність втілювати словесні образи Кобзаря у відповідні до них мелодії, звучання. Прикладом до цього твердження може бути його кантата на слова Шевченка «Б'ють пороги, місяць сходить». Між іншим, цю кантату композитор готував до концерту в хорі студентів і курсисток, в якому я теж співала на запрошення Лисенка.

Не було ні одного концерту, на якому б не виконувалося кількох пісень або романсів Лисенка на слова Шевченка. У Галичині, ще до моєї зустрічі з Лисенком, було вже видано дві великих збірки (слова і ноти до них), присвячені Лисенком своєму улюбленому поетові-учителю Шевченкові.

Захоплення творами Тараса Григоровича і Лисенком і Старицьким вплинуло на дівчат Старицького. Я це бачила мало не щодня. А один випадок переконав мене, що діти Старицького були саме тими «яблучками», які відкотились зовсім недалечко від своєї яблуньки-матері.

Одного разу, коли нікого із старших не було вдома, Маруся Старицька показала мені звичайний шкільний зшиток з табличкою множення на палітурці. Увесь він був списаний нерівним, неначе дитячим почерком. Ставши передо мною в урочисту позу, Маруся стала декламувати по тому зшиткові, наслідуючи засоби декламації свого батька Михайла Петровича. Декламувала вона голосно й дуже виразно. То був нелегальний вірш Шевченка «Сон».

Спочатку я слухала з цікавістю й зовсім спокійно. Але вслухавшись у слова, дуже злякалась: «Такі вірші у їхньому домі! — блискавкою промайнуло у мене в думці. — У їхньому домі, за яким так і зорять ворожі очі шпигунів!» — Я знала, що діяльність Лисенка і Старицького привертала до себе увагу жандармерії. Завжди можна було сподіватися на трус у домі, на появу в ньому небажаних гостей. Я слухала і неначе скам'яніла.

— Що з тобою, Зосю? — спитала Маруся, припинивши раптом своє читання.

— Ой, не читай отих віршів! Та ще так голосно! — аж крикнула я.— Це ж, певно, заборонені, — стурбовано

продовжувала я, ухопивши Марусю за руку, в якій вона тримала зшиток.

— Я бачу, що з тебе велика боягузка! — промовила Маруся зневажливо.

— Хіба я боюсь за себе? — аж скрикнула я з обуренням. — Адже ж батько твій і твій дядько Микола давно вже нависли на очі жандармам. А жандарми жартувати не вміють!

І я розповіла їй усе те, що бачила в час арешту мого вітчима:

— Самі озброєні до зубів, вони, проте, закували ноги й руки вітчима у залізо, потягли його, із страшною лайкою, з дому і кинули брутально на візок, оточений з усіх боків кінними жандармами. Вони його везли, навіть не дозволивши нікому попрощатися з ним! — розповідала я, не помічаючи, як сльози заливали мені обличчя.

Моє хвилювання за долю батька й дядька Миколи сильно вплинуло на Марусю.

— Так ти боїшся за них? — спитала вона, обняла мене й поцілувала.— Заспокойся! Я цей зошит спалю. Адже ж ми давно вже вивчили всі написані в ньому вірші напам'ять. А дядько Микола не боїться, — додала вона.— Він же сам дав мені списати оці вірші. Він привіз їх з-за кордону.

— Шкода палити! — зітхнула Маруся, кидаючи зшиток з віршами у полум'я, що палало під плитою в кухні.

Після того випадку із зшитком дівчата неначе полюбили мене більше. Вони стали дуже довіряти мені і багато дечого розповіли про боротьбу свого батька-письменника з царською цензурою.

Хвалилися передо мною п'єсами, які він написав і в яких змалював лихо селянське, що примусило народ ховатись по лісах і вибухати проти своїх насильників повстаннями. Вони навіть прочитали мені його п'єсу «Юрко Дов-буш».

Палкий народолюбець М. П. Старицький завзято працював над створенням нових п'єс, у яких міг би подати свій голос за покривджений царськими законами український народ, повстати проти тієї безпросвітної темряви, яка панувала тоді в наших українських селах.

Часом Старицький переробляв чужі драматургічні твори, робив їх більш сценічними, більш дохідливими до глядача. Переробив він п'єсу Кухаренка «Чорноморці»,

змінивши навіть її назву (раніше вона звалася «Чорноморський побут»), «За двома зайцями» Нечуя-Левицького, «Крути, та не перекручуй» Панаса Мирного. Старицький дуже захоплювався творами Гоголя і використав деякі з них для театру: «Тарас Бульба», «Сорочинський ярмарок», «Різдвяна ніч» (опера, лібретто Старицького, музика Лисенка), «Утоплена».

Я не маю наміру досліджувати твори Старицького з боку їхньої літературної вартості, хоч вони мали величезний успіх у публіки. Нехай це роблять фахівці літературознавці. Я лише згадую про діяльність Старицького, про його переконання й настрої, як живий свідок.

І Лисенко і Старицький були правдиві керівники передової молоді, яка, так само як і вони, прагнула полегшити долю свого народу. Старицький залишив своїм молодим учням такий заповіт:

До характеристики М. П. Старицького мушу додати ще кілька рядків з його вірша «Нива»:

Нива відповідає:

— А тепер я геть дичаю

І не бачу скруті й краю,

Бо ніхто мене не оре!

— Правда, ниво! За сльозами,

Не рушали ми з ралами...

Гайда в поле! Гине нива!

Додамо до праці руки:

Хоч не ми, то діти, внуки —

А таки діждуться жнива!

Який прекрасний заклик до праці, до єднання на користь батьківщини!

Микола Віталійович, як я вже казала вище, в усьому був вірним другом і товаришем Михайла Петровича. Різниця між ними полягала лише в тому, що один з них був письменником, а другий — геніальним музикою, композитором. Там, де у Старицького складались пісні або чудові, влучні слова, у Лисенка виникали прекрасні мелодії, чарівні звучання. Обидва вони спільно працювали над одними й тими самими творами. Старицький творив текст, Лисенко — музику до нього. Так вони написали оперету «Різдвяна ніч» за Гоголем (пізніше вона була перероблена ними в оперу тієї ж назви на замовлення оперного театру міста Харкова). То був щасливий час їхньої спільної діяльності — 1872 рік, про який мені розповідала О. П. Косач. Треба сказати, що саме в цей час Старицький утворив у Києві драматичний аматорський гурток, який працював здебільшого в домі його друзів Ліндфорсів.

Почали свою аматорську театральну діяльність працею над оперетою «Різдвяна ніч». Зайве казати, що обидва друга працювали разом. Старицький виконував обов'язки режисера, навчаючи аматорів-акторів, а Лисенко — диригента. І один і другий багато поклали сил і уміння, щоб оперета зазвучала так, як того вимагало справжнє мистецтво. Тому й успіх був надзвичайний — адже ж аматори були на диво обдарованими людьми. Такого гучного успіху ніхто з організаторів гуртка навіть не сподівався. Слава про цікаву виставу хутко пішла по всьому місту і бажаючих попасти на неї було так багато, що з приміщення Ліндфорсів довелось перейти до міського театру.

Косач примусила дівчат Старицьких показати мені групову фотографію всіх учасників вистави, на якій з другого боку стояли прізвища окремих виконавців і рік.

Від Михайла Петровича я чула, що дійсно — аматорський гурток зазнав такої слави, що всі учасники його і керівництво вирішили працювати далі і перетворити його на справжню професіональну трупу. Адже ж на те у них були всі творчі можливості.

На жаль, не так воно склалось, як жадалось! Гучні овації, якими публіка дякувала аматорам за їхню досконалу гру, почали викликати в одних заздрість, а в інших — побоювання. «Вистава була українська, сюжет український, актори українці і публіка була, мабуть, теж українська, — певно думали адміністратори і «україножери». — А чи не вийде з того якоїсь шкідливої халепи? Чи не загрожує діяльність артистів цілості царського трону?»

Лиха підозра в царських підлабузників усе міцніла. Численні доноси про успіх вистав київського гуртка аматорів викликали такі ж численні донесення по лінії адміністративній у столицю з таким розрахунком, щоб та справа дійшла до відома самого «царя-батечка». Кінчилося тим, що «всемилостивим» указом царя і уряду були заборонені будь-які вистави або концертні виступи українською мовою. Те лихо сталося у 1876 році. Після того указу українське театральне мистецтво мусило завмерти. Припинив свою діяльність і драматичний гурток Старицького й Ліндфорсів.

Це був несподіваний грім з чистого неба. Лисенкові та Старицькому царський наказ перешкодив тоді показати глядачам ще одну спільну роботу — вони вже встигли переробити оперету «Різдвяна ніч» на оперу. Лише в 1883 році, в кінці січня місяця, ця опера вперше побачила світ у Харківському оперному театрі, на замовлення якого вона була зроблена. Про успіх першої вистави опери «Різдвяна ніч» багато говорилося в домі Старицьких, а найбільше розповідала мені О. Косач. Вона, до речі, теж їздила до Харкова разом з усіма членами родини Старицьких та Лисенків, щоб побувати на прем'єрі.

— Приймали виставу дуже добре, — казала мені Ольга Петрівна. — Миколу Віталійовича викликали безліч разів. Він аж втомився виходити на виклики публіки. А все ж доводилось виходити, бо стіни театру, здавалось, не ви тримають такого грому оплесків. Це ж уперше публіка чула оперу українською мовою! ^¹

Тяжкий удар по українській справі у 1876 році не вбив у Старицького і Лисенка віри в успіх своїх прагнень і зусиль. Ні один, ні другий не склали своєї культурної зброї. Старицький продовжував працювати як літератор, для того щоб збагатити фонд української літератури, а Лисенко продовжував творити цінності в галузі музики та пісні.

* * *

Микола Віталійович, його дружина Ольга Антонівна, Михайло Петрович, Софія Віталіївна, навіть усі їхні діти, родичі й знайомі, що кожного дня навідувались до них, усі вони здавались мені зовсім новими, ніде не баченими людьми. Широко освічені, вони були разом з тим дуже прості, щирі й приязні. Спільне щоденне перебування на одній і тій самій дачі не викликало у них ніколи ніяких хатніх непорозумінь. Усі мешканці обох родин завжди жили у глибокій злагоді поміж собою. Була у них наймичка, а й та відчувала себе в їхньому домі, як серед своїх рідних. Я тільки дивувалась, спостерігаючи їхні взаємини. Характерною рисою їхніх родинних стосунків було те, що всі старші ставились до молодших і навіть до дітей, як до рівноправних членів однієї сім'ї. Батьки були завжди щирі й відверті з дітьми і не ховались від них ні зі своїми думками, ні з намірами, ні з планами. Вони виховували дітей своїх так, щоб ті розуміли їх і могли стати у майбутньому їхніми однодумцями, вірними друзями в кожному ділі.

Виховані в атмосфері щирості, глибокої дружби, а головне — рівноправності, діти уміли бути вдячними своїм батькам за те, що ті не робили ніколи над ними ніякого примусу. Діти у Лисенків та у Старицьких мали право робити так, як їм здавалось кращим. Воля, ось що відчувалось у ставленні дорослих до менших. А що може бути краще за волю, за відсутність примусу?! Одначе, я бачила, що та воля не псувала дітей, навпаки, діти високо ставили авторитет своїх батьків. З пошани та любові до них ніхто з дітей не відважився б нічим засмутити їх. Вони досконало знали, що батькам подобається, а що ні. Я радісно дивувалася, коли чула, як відверто й щиро розмовляли між собою старші й молодші члени тієї достойної спільної родини.

Так само щиро й просто ставились Лисенки і Старицькі до всіх, з ким їх стикала доля. Може тому в їхньому домі я бачила так багато людей, які вважали себе чи не найближчими їхніми друзями. Мало не кожного дня до них прибігав хто-небудь або за порадою, або по допомогу, або й так, заради приємності відвідати їх.

Чуйність і делікатність домінували в їхніх стосунках з бідолашними людьми. Адже ж і мені вони допомогли так делікатно й сердечно, що можна було думати, ніби це я їм роблю дуже велику ласку, живучи в них і готуючись до нового для мене життя. Допомога, яку вони подали мені в найскрутніший момент, зовсім не знаючи мене, була не поодиноким фактом. Таких як я, урятованих ними, я знаю чимало людей. На жаль, багато з них не можуть посвідчити правду моїх слів, бо їх вже нема на світі. А я ще маю змогу написати про них правдиве, добре слово. На нього всі вони в повній мірі заслужили.

Я й досі не можу забути першої моєї зустрічі з Миколою Віталійовичем, тієї щирості, з якою він пригрів мене в моєму розпачі. Так само пам'ятаю я і завжди делікатного й приязного Михайла Петровича, який забезпечив моє життя у них, призначивши мені щомісячну платню в 40 карбованців.

— Ви вже працюєте над створенням художньої української трупи, — казав він мені, коли я відмовлялась від грошей, запевняючи, що такої великої суми ніколи ще не бачила.

— Вам треба пристойно одягатися, а може й матері допомогти.

Пізніше я побачила, що не тільки мені, а й іншим співакам та співачкам Михайло Петрович виплачував щомісячну платню за участь у хорі. Одержували хористи по 35 — 40 крб.

Мушу сказати, що весь творчий ентузіазм і Старицького і Лисенка живився з одного й того самого джерела, із спільного для них бажання допомогти своїй батьківщині, піднести на високий щабель її культуру. І обидва вони взялися утворити таку високохудожню театральну одиницю, яка б уже самим своїм існуванням могла довести, що український народ може стояти на одному культурному рівні з іншими.

Вважаючи театр засобом боротьби за свої народолюбні прагнення, Старицький, як я дізналася згодом, продав свій маєток, щоб організувати зразкову трупу і тим піднести українське театральне мистецтво. Не один раз я чула, як Старицький, повний завзяття, казав своїм численним відвідувачам:

— Ми — українські діячі, ми повинні наочно довести всім нашим друзям, а особливо ворогам української справи, що наш народ вже може посідати і свій театр, і свою школу, і свою власну національну культуру.

Тому так багато витрачав Старицький і грошей і зусиль, щоб підготувати для свого театру все якнайкраще. Не шкодував грошей ні на художників, ні на коштовні тканини для театральних костюмів. Весь час він обмірковував, яке сценічне оформлення краще підійде до вистав, запланованих ним для показу майбутній публіці. Сценічному оформленню Старицький надавав великого значення. Він казав:

— Люблю і свято шаную майстерність актора, бо талант — велика річ! Але потрібно той талант оправити у художні рамці, так як вправляється дорогоцінне каміння. Тільки на тлі прекрасних декорацій та іншого художнього оформлення може на всю свою красу розгорнутися талант актора.

Усі ескізи до вистав Михайло Петрович доручав робити найкращим художникам. Він боявся у такому важливому ділі довіритися своєму власному художньому чуттю. Проте мистецький смак у Старицького був дуже високий, про що свідчили ті вказівки, чи вірніше поради, які він давав художникам.

М. В. Лисенко готував театральний хор. З хором студентів та курсисток Микола Віталійович збирався влаштувати прилюдний концерт. Як уже згадувалось, я брала участь в обох. На співанки я завжди не йшла, а летіла, не помічала, якими вулицями мені доводилось проходити. Матері написала, що немає в світі щасливішої за мене людини. Хвалила дуже людей, які пригріли мене, самітню, і допо могли мені не тільки влаштуватись на почесній роботі, а й відкрили переді мною зовсім новий, прекрасний світ. Мати, звичайно, раділа разом зі мною.

Праця в хорі найяскравіше охарактеризувала мені Миколу Віталійовича не тільки як учителя, патріота, вихователя молоді, а й як видатного педагога, що досконало знався на музиці й співах.

Репетиції театрального хору відбувались тоді у приміщенні міського театру, а хор студентів готувався до концертів по школах (були саме канікули).

Починаючи вчити яку-небудь нову пісню, Микола Віталійович знайомив учасників хору зі словами і з тими думками, які в ній висловлювались. Говорив про значення пісні в житті українського народу. Після того слова нової пісні записувалися всіма співаками під диктовку самого Миколи Віталійовича. Співакам театрального хору Лисенко ще й читав той твір, до якого вивчалася пісня. Щоб не читати хористам і оркестрантам окремо, він збирав їх усіх на одну спільну репетицію. Робив він це тому, що важко було знайти потрібні п'єси в друкованому вигляді, майже весь репертуар був у рукописах. Отже і кожний музикант і кожний член хору мусили знати зміст усіх п'єс. Крім того Микола Віталійович вимагав від усіх учасників твердого знання характеру виконання кожного музичного або співочого номера, щоб цим уміти відтінити потрібний колорит вистави. Кожний повинен був розуміти, що він співає або грає і для чого саме. Це був як вступ до його роботи із співаками та музикантами. Потім розпочинались репетиції, окремо хору та оркестру.

Репетируючи з хором, Микола Віталійович сідав за рояль і кілька разів програвав мелодію, перший раз у досить примітивному звучанні, а потім повнозвучно і навіть з варіаціями. Далі йшли робота зі співаками, як звичайно це робиться, по партіях, а потім — зведення партій. Коли мелодія пісні була добре засвоєна всіма окремими партіями, починалася найтрудніша для нас робота над виробленням нюансів. При цьому Микола Віталійович пояснював нам, як треба брати ту чи іншу ноту голосом, як дихати. Під час перерви у роботі Микола Віталійович дуже часто, замість відпочинку, сідав за рояль і імпровізував. Усі слухали його в захопленні, боячись навіть шепотінням порушити натхненну гру. В години нашої праці Микола Віталійович дуже багато говорив з нами про музику та про значення народної пісні. Він хотів виховати у нас розуміння музики та співів. Говорив він нам також і про тяжку долю українського народу, підкреслюючи при цьому, що кожна пісня це — вияв настроїв її творця.

— Для мене народні пісні, — казав він, — є невичерпне джерело моєї творчості композитора. От послухайте, що можна зробити з самої примітивної народної мелодії.

І Микола Віталійович починав грати нам свої музичні ілюстрації. Під час цих несподіваних для нас натхненних лекцій, він знайомив нас з історією музики, спиняючись найбільше на творах російських видатних композиторів. Завдячуючи тому, що він кожне своє твердження ілюстрував грою на роялі, ми, його учні, навчились розпізнавати окремі твори Чайковського, Глінки, Мусоргського та інших, коли нам доводилось їх чути в міському саду у виконанні оркестру.

Познайомив нас Микола Віталійович і з устроєм рояля, власне, з його клавіатурою. Він дав нам початки знань, як треба грати на роялі, як користуватися клавішами і розуміти, що кожна клавіша може відповісти на звук нашого голосу. Завдячуючи Лисенкові, багато з його співаків дізналися, що таке акорд, гама, тон, півтон, діез, бемоль.

Лисенко прирівнював голос людини до інструменту, на якому можна взяти будь-яку ноту, коли не у вищій тональності, то в середній або нижчій. Голос людини, за його думкою, був той самий рояль з його клавіатурою. І те, що людина виводить голосом, можна завжди заграти на роялі. Він навчив нас записувати кожний окремий звук на нотах і читати друковані й недруковані записи нотами. Ми повинні були співати не з голосу, а по нотах.

Як дбайливий учитель, Микола Віталійович застерігав усіх своїх співаків, щоб вони берегли голос від перестуди, а головне — від спиртних напоїв.

Голос, — казав він,— щедрий дар самої природи і соромно людині нехтувати тим дарунком.

Він пояснював, що голос — це та сама струна, яка в роялі відгукується на дотик певним звучанням, нотою. Під час гри на роялі всі струни, кожна зі своїм окремим звуком, у спільному з іншими звучанні створюють музичний малюнок, гармонію. Таку саму роль відіграє в хорі голос кожного співака.

— Хор, — казав Лисенко, — це найдосконаліший му зичний інструмент, в якому всі голоси мусять у найтіснішому поєднанні одного з другим творити художні малюнки. Хор може виконати будь-яку річ, починаючи з примітиву, простої пісні, кінчаючи величною, урочистою, дуже складною ораторією. А для того, щоб хор звучав як прекрасний інструмент, треба, щоб усі його окремі голоси були чисті й звучні. Бережіть, бережіть свій голос! — повторював він нам часто.

Завдячуючи порадам Лисенка і його наполегливій праці з нами на співанках, хор зробився слухняним інструментом у його руках. Але, сказати по щирості, ті блискучі результати, яких Лисенко досяг, працюючи з нами, далися нам, хористам, не легко. Кожна співанка вимагала від всіх нас великої уваги й зосередженості. Ми не відводили очей від нашого диригента, бо кожна неуважність, найменше запізнення або поспіх у виконанні пісні, найменша, непомітна для звичайного вуха, фальш примушували Миколу Віталійовича здригатися й болісно кривитись. Винуватий страшенно червонів від сорому і звичайно боявся вдруге так неприємно вразити свого диригента. Наприкінці кожної співанки, багато хто із співаків буквально обливався потом. «Ну, й вимогливий який він»,— говорили вони між собою.

Щодо мене, то я теж приділила тоді багато зусилля, щоб оволодіти новими для мене знаннями. А тут ще в домі моїх господарів трапилось мені дуже цікаве знайомство. Воно вимагало деякого знання музики.

До Миколи Віталійовича приїхав гість зі Львова. Прізвище його було Нейман. Дізнавшись від Миколи Віталійовича, що я весь свій вік прожила на селі і знаю багато українських народних пісень, він зацікавився мною і почав мене подовгу розпитувати про життя селян, про їхні звичаї та побут. Але найбільше цікавили мого нового знайомого народні пісні. Я співала йому то веселих, то журливих і, нарешті, проспівала багато пісень весільних.

Нейман захопився всіма тими піснями і благав мене записати їх і все те, що я йому оповіла про селянські звичаї, а він це обов'язково надрукує окремим збірничком.

Коли я побачила його палке бажання надрукувати все те, що я знала про наш народ, мені стало соромно, що я не можу здійснити це бажання хорошої людини.

— Я ще не вмію записувати пісні нотами. Самі лише слова, а це ж не дуже цікаво, — відповіла я сумно моєму співбесідникові.

— Не вмієте? — здивувався Нейман. — Шкода!

Але зараз же він надумався і почав мене просити записати слова без нот:

— Нехай хоч слова збережуться, — додав він, зітхнувши.

Що б я дала тоді за уміння писати ноти!

Я погодилась і писала все те, про що просив мене Нейман, польськими буквами, бо він збирався друкувати збірку в Кракові. Збірка вийшла з друку польською мовою (пісні українською, але тільки польськими буквами) в Кракові у 1884 році. Друкувалась вона в університетській книгарні під такою назвою польською мовою: «Етнографічні матеріали з околиці Плискова Липовецького повіту. Зібрала 3. (Зося) Д. (Дитківська). Опрацював С. Нейман».

Отже, саме життя вимагало від мене бути старанною ученицею Миколи Віталійовича. А він, до речі, допоміг тоді мені й Нейману, бо до деяких пісень нашого збірничка написав музику, яку теж було надруковано там же. Пізніше наука Миколи Віталійовича допомогла мені записати чи не всі ті пісні, що я знала, і українські, і польські, та мелодії до них. Записуючи, я завжди згадувала Лисенка, його вказівки: як ділити такти, як зазначати форшлаги, що завжди зустрічаються чи не в кожній українській пісні. Мушу сказати, що під впливом спогадів про Миколу Віталійовича я все своє життя записувала пісні, українські й польські.

Співаючи в хорі студентів, я чула багато разів, як Лисенко радив своїм співакам старатись вивчити якомога краще пісенну спадщину нашого народу. Він радив звертатись до старих жінок та до старезних дідів, бо тільки вони ще пам'ятали добре справжню давню пісню.

Сам Лисенко, для того щоб урятувати від непам'яті творчість українського народу, об'їздив мало не всю Україну з метою почути, вивчити й записати українські думи та пісні з уст простих селян, творців того дорогоцінного скарбу. На початку своєї роботи етнографа-фольклориста Микола Віталійович вважав за доцільне під час своїх подорожей по селах одягатися в український одяг. Це було тоді, коли він був ще студентом. Але пізніше він облишив те переодягання і приходив до селян у звичайному своєму одязі, такому, в який вбиралися тоді мужчини інтелігентної верстви. Тільки сорочка на ньому була вишивана, бо він кохався в українських вишивках та в українському орнаменті. Його піджак та брюки «панського покрою» могли дійсно викликати у селян деяке недовір'я. Адже ж до панів у селян не було ні симпатії, ні довіри. Занадто вже упеклися вони селянам, особливо поміщики та чиновники. Та привітне поводження з людьми, уміння Лисенка говорити щиро й просто, настільки приваблювали селян, що вони швидко починали ставитись до нього, як до доброго свого знайомого, від якого можна було не сподіватися ніяких неприємних несподіванок. Навіть старі люди радо вітали його й охоче наспівували йому тих пісень, яких вони пам'ятали ще з далекої минувшини. Він співав разом з ними, виучував від них історичні думи та старовинні пісні, а потім записував їх. З хлопцями та дівчатами було значно легше, бо Лисенко вмів будити в них цікавість до української пісні. Слухаючи його, селяни починали й собі шанувати свою пісню і навіть почували себе гордими тим, що ними захоплюється їхній новий знайомий, такий, видно, розумний, вчений, а разом з тим такий щирий до них.

Повернувшись додому, Лисенко старанно опрацьовував свої записи і складав до кожної пісні і думи музичний супровід, який ще виразніше підкреслював красу української мелодики.

Опрацювавши весь свій зібраний пісенний народний скарб, Лисенко старався широко ознайомити з ним своїх сучасників. Він дбав про видання тих пісень окремими збірничками, влаштовував прилюдні концерти. Видавати доводилось найчастіше на свій власний кошт, за кордоном, бо царська цензура протягом довгого часу забороняла друкувати у нас українські збірки. Заборонялось також перекладати й друкувати українською мовою твори іншомовних письменників або писати на теми, взяті з життя інтелігенції.

Першу збірку пісень було видано в Галичині коштом Косачів. Ольга Петрівна не тільки співчувала Лисенкові у його фольклорній роботі, але й сама збирала для нього пісні на Волині.

Микола Віталійович побував у селах Галичини і Сербії. Він листувався з людьми, що, так само як і він, цікавились народними піснями та історичними думами. Мав тісні зв'язки з Філаретом Колессою, який під впливом Ли сенка почав теж збирати й видавати народні пісні у себе, в Галичині.

Ось що написав Філарет Колесса про Лисенка у своїй книжечці «Микола Лисенко»: «Обнова української музичної творчості в Галичині в'яжеться якнайтісніше з ім'ям Миколи Лисенка, з животворним впливом його музичних творів та його досягненнями в ділянці музичного фольклору... Головне під впливом Лисенка починається у нас та кож систематичне збирання матеріалів з обсягу українського музичного фольклору й наукове досліджування цієї багатої спадщини минулих віків».

Своїми записами українських дум та пісень з музичним супроводом до кожної з них Лисенко зробив величезну, незрівнянну послугу всьому українському народові. Насамперед, він увічнив ці пісні й думи, зберіг їх для майбутніх поколінь. Крім того, він наочно й переконливо довів, що народ наш від природи надзвичайно талановитий. Адже ж ті пісні — творчість зовсім простих, неосвічених людей, яких зла доля та злі люди весь вік тримали у темряві.

У записах Миколи Віталійовича виразно позначились його погляди на народну гармонізацію пісень, його глибоке знання народного голосоведення й контрапункту. Таке всебічне й глибоке знання всіх характерних рис української пісні, разом з великим музичним талантом Миколи Віталійовича, дало нам незрівнянно художню обробку наших народних мелодій, яку ми бачимо в його хорових «розкладках» і фортепіанних супроводах.

В акомпанементі Микола Віталійович ніколи не затьмарює основної мелодії різними ефектними музичними прикрасами. Він розвиває ту ж саму мелодію, яку веде голос Часом акомпанемент досягає яскравої мальовничості: у ньому чується то бандура, то ліра, то уявляються цілі картини виступаючого в похід війська. Наприклад, в акомпанементі до пісні «Гей, не дивуйте» виразно чується тяжка хода козацької піхоти.

Кохаючись у пісенній творчості українського народу, Лисенко широко використовував народні мелодії у своїх численних музичних композиціях. Писав музику на теми, що зустрічались йому в піснях, до різних п'єс, які вимагали музичного супроводу; наприклад, до «Наталки Полтавки» Котляревського. «Назара Стодолі» Шевченка, «Тараса Бульби» Старицького (інсценіровка за Гоголем), «Чорноморців», «Марусі Богуславки» Старицького, «Невольника» Кропивницького та ін. Адже ж в українських п'єсах того часу завжди було багато пісень, танців та музики.

Писав Лисенко на мотиви народних пісень і свої, цілком самостійні опери. Я вже називала тут одну з них, а саме «Різдвяна ніч». Крім того Лисенко створив ще одну оперу за Гоголем — «Утоплену», на текст Старицького. Ці опери не останні в його житті, але я не можу тут назвати усе те, що він створив, бо мої спогади не монографія, а лише нарис про мою з ним зустріч і про вплив цієї зустрічі на моє майбутнє.

Перебування Миколи Віталійовича у Петербурзі, де він познайомився з російськими композиторами, було надзвичайно щасливим для його творчості. Він поїхав туди з однією метою, а саме: ближче придивитись до композиторської практики видатних і відомих йому композиторів: Римського-Корсакова, Мусоргського, Бородіна та інших. Римський-Корсаков Лисенкові був відомий як великий знавець оркестрового мистецтва; до нього він і звернувся з проханням дозволити йому прослухати курс оркестровки, оскільки Миколі Віталійовичу бракувало саме цих знань, дарма що він дуже успішно закінчив консерваторію в Лейпцігу.

Римський-Корсаков не тільки погодився навчати Лисенка, а й познайомив його з іншими композиторами, своїми друзями, з якими дуже часто бачився в домі відомого музичного критика Стасова, відвідуючи зібрання композиторів. Тут завжди обговорювалися надзвичайно цікаві для нього питання. Друзі Римського-Корсакова — Мусоргський, Бородін, Балакірєв, Кюї та інші композитори — з великим зацікавленням обмірковували нові музичні твори, між якими були й опери. А те було ой як потрібно композиторові, що прагнув створити оперний жанр і в українському музичному мистецтві. Він слухав дуже уважно, коли інші композитори висловлювались про ідейність оперного лібретто, про вдалість або невдалість музичних характеристик різних персонажів і про те, чи вмотивована кожна сцена супроводом в оркестрі та окремими аріями. А головне — наскільки музика відповідає тексту п’єси і чи в достатній мірі вона малює справжнє життя. Лисенко полюбив своїх російських друзів, бо бачив і знав, що вони, так само як і він, люблять свій народ і дбають про збере ження російської народної пісні. Те, що російські композитори близько зацікавились українським народним фольклором і уважно слухали оперу «Різдвяна ніч», поріднило Лисенка з ними. Адже ж на тему Гоголя «Майська ніч» узявся тоді писати оперу сам Римський-Корсаков. Цей намір його учителя дуже зворушив Лисенка, він почав ставитись до нього, як до рідного брата. Лисенко знайомив Римського-Корсакова з українською різнобарвною народною мелодикою. З того часу між обома композиторами встановився міцний творчий зв'язок. Вони листувалися. У кабінеті Лисенка я бачила великий портрет Римського-Корсакова у прекрасній, художньо зробленій рамці. На моє питання:

— Чий це портрет?

Лисенко з почуттям гордості відповів:

— Це мій учитель і друг Римський-Корсаков!

Я знаю, що другом Лисенка був і Петро Ілліч Чайковський. Далеко пізніше, після мого знайомства з Лисенком, я чула, що Чайковський, коли приїздив до Києва, зупинявся у Лисенків, де його приймали, як дорогого, бажаного гостя. Обох їх ріднила любов до музики та до рідної пісні. У Чайковського теж можна було багато дечого навчитись і разом з тим — поділитись своїми знаннями, яких Лисенко набув, живучи у тісній дружбі з народом та людьми, що знали народ і творили для нього.

Треба сказати, що і російські композитори визнавали геніальність Лисенка і ставились до нього з виключною увагою.

Крім опери, як музичного жанру, Лисенко створив багато інших музичних творів: рапсодії, сонати, фуги, кантати, ноктюрни, елегії, вальси, марші, етюди та інші. Писав він також і для дітей. Я далеко пізніше бачила у них в домі оперу дитячу «Коза-дереза». Відома його опера для дітей «Пан Коцький». Як учитель музики, що усе життя мав діло з дітьми, Лисенко написав для них шкільні п'єски, вправи, які давали змогу навчати музики на суто українському матеріалі.

Геній Лисенка поставив музичне мистецтво України на такий високий щабель художньої вартості, що ми, українці, маємо повне право сказати, що українська музика твердо стоїть на одному рівні з музичною класикою інших народів.

* * *

Робота з театральним хором та з хором студентів і курсисток закінчилась. Студенти мали виступати з великим концертом в оперному театрі. Одного пам'ятного для мене вечора, разом з великим гуртом молоді, я опинилась на сцені справжнього театру, перед численною публікою. Ми стояли тоді так, як поставив нас сам Микола Віталійович і як було ним намічено ще на останній репетиції. Виглядав наш хор дуже мальовничо, бо всі, хлопці й дівчата, були вдягнені в українські національні костюми, які Лисенко позичив з театрального гардероба Старицького.

Зайве казати, що хвилювалися ми страшенно. «Коли б тільки не осоромитись та не осоромити Миколу Віталійовича», — думали ми тоді. Співаки всією душею полюбили Лисенка і розуміли, що найменша наша невдача відіб'ється болісно на ньому.

Завіса піднялась. Пам'ятаючи наказ Миколи Віталійовича — не дивитись на глядача, а пильнувати кожен його рух — ми всі завмерли, спинивши очі на паличці диригента.

Першим номером ми проспівали «Заповіт» Шевченка. Усі глядачі відразу встали, як одна людина. Цей несподіваний рух у залі примусив мене подивитись на публіку. Дивне враження вона тоді справила на мене. Куди не кинь оком, все люди й люди, які стоять і дивляться на нас з особливою увагою. Це ще більше піднесло наш урочистий настрій, і разом з тим, я бачила, усім співакам стало приємо й легко. Страху неначе й не було. Після «Заповіту» проспівали «Реве та стогне», а далі — «Туман хвилями лягає» і крім Шевченкових віршів — багато народних українських пісень в обробці Лисенка. Успіх був такий, якого ми ніколи не сподівалися. Величезний театр гримів від гучних вигуків та оплесків. Бурею отих «браво», «біс» нас примушували повторювати майже всі номери концерту. Після закінчення глядачі довго не розходились, викликали Миколу Віталійовича, як організатора й учителя нашого хору Ми, співаки, раділи тим оваціям і були горді, що працювали й відзначились під його керівництвом.

На тому концерті, серед публіки, були присутні родини як Лисенка, так і Старицького, і майже всі учасники хору та оркестру нашого театру. Всі вони вітали з захопленням Миколу Віталійовича і були щасливі успіхом концерту. Ра дісно вітали вони й мене, побачивши на сцені в рядах співаків.

Михайло Петрович з веселою усмішкою підійшов до гурту хористів нашої трупи і промовив:

— Треба, щоб і театральний хор звучав так само прекрасно, як хор студентів.

Другого дня вранці він прийшов до нас на репетицію і знов заохочував працювати якнайкраще, бо від хору театрального більше вимагатиметься, ніж від студентів, не професіоналів.

— Готуйтеся до іспиту! — сказав він нам.— Швидко вас буде слухати ваш режисер-керівник Марко Лукич Кро-пивницький. А він великий знавець української пісні, навіть сам складає пісні, чудесні пісні! — похвалив Старицький Марка Лукича. — 3 ним уже збираються до Києва його найкращі артисти: Марія Костянтинівна Заньковецька та Микола Карпович Садовський.

Річ у тім, що ще в 1882 році М. П. Старицький домовився з дуже відомим тоді організатором театральної справи і разом з тим неперевершеним майстром сцени Марком Лукичем Кропивницьким про утворення справді художнього українського театру. З цією метою Кропивницький мав приїхати до Києва разом з акторами своєї трупи. Сам організатор і антрепренер, він охоче погоджувався відмовитись від керівництва усіма справами трупи і бути у Старицького лише актором та режисером. За умовою зі своїми акторами та з власниками театрів Кропивницький мусив перед тим закінчити свій літній сезон.

Час приїзду наближався. Вже розпочався липень місяць, а нова трупа Старицького мала почати свою діяльність з серпня в Одесі. Про М. Л. Кропивницького згадували щодня і ті розмови будили мою цікавість. Я загорілась бажанням швидше побачити його, щоб самій переконатися в тому, який він геніальний актор. Власне кажучи, справжніх акторів мені ще ніколи тоді не доводилось бачити, так само як і справжньої хорошої трупи.

Отже все те, що я чула в домі Лисенків — Старицьких про художнє виконання ролей Кропивницьким, Заньковецькою і Садовським, було для мене ще, так би мовити, загадкою. Я заздрила товаришкам моїм, дівчатам Старицьким, коли вони, з повним начебто знанням справи, вихваляли гру Кропивницького та провідних акторів його трупи Заньковецької і Садовського.

Одного дня М. П. Старицький приніс додому афішу-анонс. На ній червоною та чорною фарбами було надруковано оповіщення про початок вистав першої художньої української трупи під орудою М. П. Старицького й за участю М. Л. Кропивницького, М. К. Заньковецької та М. К. Садовського. Було зазначено також дату першої вистави і назви всіх тих п'єс, які мали увійти в репертуар, їх було десять: «Наталка Полтавка» Котляревського, «На-зар Стодоля» Шевченка, «Шельменко-денщик» Квітки-Основ'яненка, «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Глитай, або ж павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Невольник» Кропивницького, «За Немань іду», «Чорноморці» Старицького, «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ'яненка; крім того мали йти такі водевілі: «По ревізії», «Помирились» Кропивницького, «Кум-мірошник» Дмитренка, «Як ковбаса та чарка, то й минеться сварка» Старицького.

Тоді я вперше довідалась про значення слова репертуар. Поява афіші в домі Старицьких була цікавою подією для всіх нас. Отже, мрії й прагнення Старицького та Лисенка ось-ось мали вже здійснитись: адже ж афіша зобов'язує, в чому я мала нагоду переконатися пізніше. А тут ще Старицький одержав, нарешті, сподівану телеграму від Кропивницького, якою він сповіщав Михайла Петровича про свій приїзд до Києва.

Михайло Петрович наказав усім хористам і музикантам зібратись 16 липня 1883 року вранці у театр на репетицію:

— Вас слухатиме сам Марко Лукич Кропивницький,— сказав він нам.

Була ще дуже рання година, коли хор та оркестр прийшли у повному складі до театру в призначений день. Всі турбувались, боялися спізнитись. «А що, як осоромимось?» — непокоїлись дівчата.

Дехто з хористів уже раніше працював у трупі Кропивницького. Біля них юрмилися інші, розпитуючи, чи дуже вимогливий Кропивницький і чи добрий з нього режисер та актор.

— О! З нього знаменитий актор! Слава про нього давно вже пішла по всій Україні. Він талант! І режисер, а краще сказати — організатор трупи теж видатний! —промовив хтось, хто добре знав Марка Лукича.

— А до того він ще й хороший товариш, — додав хтось інший з хористів.

— А як він виконує всі комічні ролі! — захоплювався ще якийсь. — Немає йому рівних!

Про Миколу Карповича Садовського теж розповідали, але не так багато, як про Марка Лукича. Казали, що він ще молодий, але, здається, дуже талановитий артист. Взагалі казали, що про нього мало ще було відомо. Найменше говорили про Марію Костянтинівну Заньковецьку, хоч цікавилися нею найбільше. Адже ж вона мала бути на перших, головних ролях у трупі. Вона тільки недавно з'явилась на українській сцені. Казали, що вона була дружиною якогось дуже видатного військового, чи полковника, чи навіть генерала.

Репетиція ще не починалась. Усі ми чекали на Миколу Віталійовича, а його все не було. За диригентським пультом сидів наш новий капельмейстер і хормейстер Черня-хівський, який останні репетиції весь час перебував разом з нами. Лисенко збирався передоручити йому керівництво і хором і оркестром, не маючи сам змоги залишити всю свою важливу роботу і їхати з трупою у далекі мандрівки.

— Де вони? Чому не йдуть? — запитували співаки один одного, поглядаючи у бік головних дверей зали.

Раптом відчинилися бокові, крайні від сцени двері, і ми побачили у напівтемряві зали групу людей, яка повільно пройшла до центрального проходу і повернула в напрямку оркестру, до перших рядів партеру. Всі вони зупинились біля оркестрового бар'єра. У тій групі ми впізнали високу постать нашого керманича Михайла Петровича, який був на голову вищий від усіх, і Миколу Віталійовича, який відразу почав розмовляти з Черняхівським, даючи йому, певно, якісь вказівки.

— А хто ж ті, що прийшли разом зі Старицьким та Лисенком? — питали співачки одна одну.

— Отой, огрядний із себе, — то і є сам Кропивницький, — почула я голос за спиною..

— Біля нього в капелюшику — Заньковецька, певно, — шепотіли між собою хористи.

— А хто ж отой, у сірому костюмі і з панамою на голові? — питав хтось.

— Та то ж і є Садовський! — була на те відповідь. Очі всіх співаків і співачок неначе прикипіли були до тих, не знайомих для багатьох з нас постатей. Прізвища їхні встигли вже настільки уславитися серед театрального люду і публіки, що наша цікавість була цілком зрозуміла.

Михайло Петрович запросив їх сісти у крісла, а Микола Віталійович хутко перейшов по мостках, які з'єднували сцену із залом, і опинився у нашому співочому гурті. Вік спокійно пояснив нам, що оті відвідувачі, які прийшли до нас на репетицію, були Кропивницький, Заньковецька і Садовський. Марко Лукич хотів, мовляв, почути, наскільки хор і оркестр готові до майбутніх вистав. Це було йому потрібно, як майбутньому головному режисерові трупи.

Помітивши, що ми захвилювались, Микола Віталійович почав нас заспокоювати і давати нам останні свої вказівки. Прийшов на сцену і сам Михайло Петрович. Ласкаво посміхаючись, він теж почав нас підбадьорювати.

— Не лякайтесь, — казав він нам. — Це ж не справжній іспит, а тільки проба. Та чого вам боятися? — звертався він до чоловіків-хористів, які теж виявляли збентеження, як і ми, співачки. — Ви ж учні Миколи Віталійовича, вам нема чого боятись.

Порадивши всім уважно стежити за вказівками диригента, Старицький звелів нам стати на сцені так, як нас завжди ставив Лисенко під час репетицій. Після того він вийшов, Микола Віталійович теж пішов з ним. Швидко вони обидва з'явилися в залі. Михайло Петрович дав знак, завіса зашуміла, падаючи згори вниз, і заховала нас від наших гостей. За хвилину вона знову пішла вгору. Ми всі стояли, готові до іспиту. Оркестранти були теж напоготові. Наш капельмейстер сидів на високому стільці і чекав сигналу до початку. Настрій був піднесений. Хористи й музиканти почували себе урочисто, як на великому святі. Ми розуміли, що, виступаючи тепер перед знавцями театральної справи — Кропивницьким, Садовським та іншими акторами, — ми дійсно складаємо іспит і за себе, і за нашого вчителя-керівника Миколу Віталійовича. Це була перевірка всього того, що за цей короткий, порівнюючи, час устиг зробити з нами, співаками і музикантами, його талант геніального музики-педагога. Вже ніхто з нас не дивився у напівтемний зал. Здається, всі забули про те, що там сиділи наші екзаменатори. З великим напруженням слідкували ми за кожним рухом диригента, за змінами його обличчя, яке було освітлене великою лампою.

Почали з колядок та «Вечорниць» Ніщинського до п'єси «Назар Стодоля». Потім проспівали всі пісні до п'єс «Невольник», «Чорноморці», «Дай серцю волю, заведе

в неволю» та багато окремих пісень, з якими хор міг виступити в концерті.

Марко Лукич був страшенно вдоволений, що до його власної п'єси «Дай серцю волю, заведе в неволю» були так хороше підготовлені хорові номери. До першої дії хлопцями було виконано пісню «Гуляв чумак на риночку», дівчатами, до другої та третьої дій, — «Та нема гірш нікому», «Лугом іду, коня веду», «Ой піду я в ліс по опеньки» га весільна — «Заручена та Одарка». З глибоким почуттям була виконана хлопцями пісня з третьої дії «Гей, по синьому морю хвиля грає». Досконала гармонізація та її виконання створювали враження широчини, що нагадувала стихію.

Слухаючи нас, Марко Лукич, як казали наші хористи, помітно пожвавішав і частенько звертався до Старицького та Лисенка, щось кажучи їм. Іноді він питав, чи не знаємо ми тієї або іншої пісні. Виявилося, що всі ті пісні, якими цікавився Марко Лукич, були нам добре відомі. Ми їх виконали для нього так, як учив нас співати Микола Віталійович.

Нарешті, проба закінчилась. Признаюся щиро, що всі ми, співаки, дуже потомилися від неї. Кропивницький, Са-довський, Заньковецька та інші присутні в залі кричали нам «браво» і плескали в долоні. Марко Лукич потиснув руку перше Лисенкові, а потім Старицькому. Марія Заньковецька, експансивної вдачі, обняла Миколу Віталійовича й поцілувала, а потім підбігла до самого бар'єра оркестру і почала посилати нам поцілунки кінчиками пальців, промовляючи:

— Прекрасно! Прекрасно! Прекрасно!

Після цього вона по дошці, яка з'єднувала сцену із залом, вибігла до нас і почала тиснути всім нам руки, дякуючи. Декого з дівчат вона цілувала.

— Ви дуже добре співали, — казала вона. — Я бачу, що вас учив великий майстер.

Заньковецька просто зачарувала усіх нас своєю щирістю і простотою поведінки. Коли вона знову пішла в зал, ми довго ще не могли заспокоїтись.

— Зовсім не горда, — казали одні.

— Красива, — говорили інші.

— Не жінка, а справжній вогонь, — чулося серед нас. Сподобався нам також і Микола Карпович Садовський. Михайло Петрович подякував музикантам і співакам,

дозволив розходитись нам по домах і сповістив, що дозволяє спочивати аж два дні.

— Розклад репетицій з хором та оркестром буде вивішено окремо, — додав він.

Усі наступні дні були заповнені репетиціями та перевіркою усього того, що могло бути потрібним для майбутніх вистав. Дні пролетіли для мене, як година. Ось уже довелось і мені разом з усією трупою Старицького збиратися й лаштуватись у далеку дорогу.

Михайло Петрович мусив виїхати трохи раніше. Перед своїм від'їздом він запросив до себе, на Лук'янівку, всіх головних артистів своєї тільки що організованої трупи. Широка натура Старицького прагнула весело й гучно відсвяткувати початок дорогої для нього справи. Його благородна душа хотіла цим святом віддячити і членам своєї сім'ї і всім своїм друзям, які так ретельно допомагали йому в справі організації трупи, вірніше сказати,— у виготовленні костюмів і більшої частини реквізиту. Зібравши у себе крім своїх близьких ще й більшість своїх нових товаришів, Михайло Петрович хотів підкреслити, що організація театру є справою не лише його особисто, але й цілого колективу.

Я брала найжвавішу участь у підготовці всього потрібного для прийому гостей. Мав бути обід і чай після нього. Усіма господарськими роботами керувала Ольга Антонівна Лисенко. Помічниць, крім нас, дівчат, у неї було багато. Понаварювали і понапікали багато смачних страв, солодких тістечок і пиріжків. Михайло Петрович подбав про те, щоб було вдосталь вина та пива. На льоду в льоху берегли чимало пляшок шампанського. Обідати мали на веранді, яка, до речі, була дуже простора. Столи понакривали чудовими, вишитими українським орнаментом, скатертинами. На них стояли живі квіти. Мені здавалось, що я ще ніколи не бачила так чудово сервірованого та оздобленого стола, хоч мені, як я уже казала вище, доводилось жити у багатих поміщиків.

Михайло Петрович похвалив усіх нас, як господарок, йому особливо сподобався святковий вигляд веранди, прикрашеної гірляндами з живих квітів.

Почали сходитись гості. їх просили пройти до вітальні, а коли всі поприходили, Михайло Петрович, відчинивши широко двері на веранду, запросив гостей до обіду.

На чільному місці посадили М. Л. Кропивницького, а поруч нього — М. К. Заньковецьку. Садовський, як давній знайомий Старицьких, сів на другому кінці стола, серед нас, дівчат. Він дуже багато жартував і швидко став центром уваги всього товариства.

Допомагаючи господарювати, я часто поглядала в той бік, де сиділи Кропивницький та Заньковецька. Кропивницький був досить огрядий, повновидий, з живими й розумними очима. Він мало говорив, а більше слухав те, що казали інші, час від часу подаючи дуже дотепні репліки. Жартуючи, сам не всміхався. Був дуже чемний до обох своїх сусідок — Марії Костянтинівни та Софії Віталіївни.

Чим більше я приглядалась до артистки Заньковецької, тим більше вона цікавила мене. Таких очей, як у неї, мені ще не доводилось бачити. Живі, повні вогню, вони світились, блищали, пломеніли, як дорогий самоцвіт на сонці. Обличчя у неї було надзвичайно рухливе. Найменші відтінки почуттів відбивались на ньому так виразно, що можна було відразу догадатись, про що думає Заньковецька і що вона відчуває.

Треба було бачити її в ту хвилину, коли Михайло Петрович підвівся, підняв свій бокал з шампанським і звернувся до всіх, виголошуючи перший тост за успішний розквіт українського театрального мистецтва. Очі у Марії Костянтинівни засяяли, як бризки роси під сонячним промінням. Вираз обличчя став надзвичайно приємний, усміхнений, і вся вона відразу стала невимовно гарною. Трудно було тоді одірвати свій погляд від неї. А коли Старицький, підвищивши голос, гукнув:

— Покажемо отим луциперам, сатрапам царським, гнобителям нашого українського народу, що ще жива в ньому душа, що кличе та душа синів вітчизни до діла!

Марія Костянтинівна, гнучка станом, випросталася, скочивши на рівні ноги, з високо вгору піднятим бокалом хутенько підійшла до нього, чокнулася і так само голосно, як і він, виголосила:

— Так, Михайле Петровичу, покажемо й докажемо! Михайло Петрович поцілував з пошаною в неї руку, а вона щиро обняла його й поцілувала. Оті «покажемо й докажемо» були проголошені нею з таким завзяттям, так урочисто, наче клятва працювати для народу, тільки для народу.

Кожен виголошував який-небудь тост. Кропивницький підняв чарку за розквіт української культури, Садовський голосно гукнув:

— Хай живе наша мужича мова! А Микола Віталійович додав:

— Нехай живе і той народ, що зберіг її!

Жіноцтво пропонувало тости за успіх новоорганізованої трупи та за здоров'я Кропивницького, Заньковецької і Садовського. Садовський почав розповідати про те, як Кропивницький та він здобули дозвіл на вистави українського театру. Багато дечого цікавого додав і Кропивницький. Щасливий, виходить, то був рік для українців — 1881. То був рік, коли уряд скасував свій жорстокий наказ 1876 року. Про це писав Садовський у своїх театральних згадках, але, як з пісні слова не викинеш, так і з оцих моїх спогадів не можна викинути цієї важливої для українського народу події. Скажу про неї якомога коротенько.

Кропивницький, який не міг жити поза театральним мистецтвом з свого покликання, вирішив вступити до російської трупи антрепренера Ашкаренка. Коли вони грали в Кременчуку, до Кропивницького приїхав у гості брат його друга Івана Карповича Тобілевича — Микола Карпо-вич Садовський. Він не знав іще, яким, власне, шляхом йому йти у житті. Театральні справи Ашкаренка були в той час дуже кепські. Населення Кременчука не дуже-то поспішало до театру. То був не бойкот, а байдужість, тим більше, що хороших російських труп у провінції було дуже мало. Отже, за словами Ашкаренка, його театр горів, і він не знав, що діяти, щоб розрахуватися з акторами і сплатити борги за приміщення. Кропивницький із Садовський порадили йому звернутись до тодішнього міністра внутрішніх справ Лоріс-Мелікова і просити дати дозвіл на вистави українською мовою: українське населення, напевно, відгукнеться на ті вистави і таким чином дворянська честь Ашкаренка буде врятована. Такий дозвіл Ашкарен-ко одержав і за добру пораду та за розумно написану Кропивницьким і Садовським телеграму почастував їх пляшкою шампанського. Правда, що радість їхня була не зовсім повна, бо разом з українською п'єсою, в один вечір, вони мусили грати і російську. Але «якось-то воно буде»,— думали Кропивницький і Садовський і почали, не гаючись, готувати виставу українською мовою. То була п'єса Котляревського «Наталка Полтавка».

Фінансові справи Ашкаренка настільки покращали, що він почав радо ставити українські вистави. Кінчився сезон, і Кропивницький попрощався з ним, вирішивши заснувати свою власну трупу. Звичайно, він запросив до себе і Садовського, тим більше, що Садовський дуже щиро допомагав йому в усьому і навіть знайшов для нього артистку на перші жіночі ролі. То була Марія Костянтинівна Заньковецька, тоді, за прізвищем чоловіка, — Хлистова. Микола Карпович блискавично списався з нею, вона приїхала до Кропивницького і розпочала свою блискучу кар'єру драматичної артистки на українській сцені. Не помилився Садовський, запрошуючи її. Він з першого разу, коли побачив її в аматорському виступі ще у фортеці Бендери, відчув у ній великий талант і відгадав інтуїтивно її геніальність. А до того Садовський побачив, що вона любила українські пісні, які співала разом з ним.

Те все стало відомо під час гостювання Заньковецької на урочистому обіді у Старицького.

Були й інші цікаві розмови, з яких я дізналася, що раніше антрепренери не дуже дбали про те, щоб оформити, як належить, українські вистави.

— Чому у вас були такі жалюгідні декорації, коли ви приїздили до нас із трупою минулої зими? — спитала Ольга Антонівна у Марка Лукича.

— Знаю, що поганенькі, але хіба я в тому винен, — відповів той. — Що міг я зробити, коли той гаспид Іванен-ко, наш антрепренер, відмовився виготовити декорації до наших п'єс, — продовжував Кропивницький. — У театрі ж є декорації. Беріть і припасовуйте їх так, як вам того треба, — сказав нам отой Гарпагон.

— А у нас тепер буде все по-іншому, — втрутився в їхню розмову Старицький. — Кожна п'єса в нашому репертуарі вже має свої, спеціально для неї виготовлені декорації і свій реквізит і навіть гардероб!

— Я бачу, що ви розмахнулись дуже широко,— усміхнулась до нього Марія Костянтинівна. — Гадаю, що це допоможе нам, артистам, краще грати, — додала вона.

На запитання однієї з дівчат Старицького, чи не страшно було Марії Костянтинівні вперше виходити на сцену, вона відповіла:

— Перед виходом на сцену було трошки моторошно, але потім я якось зовсім забула про публіку і страх мін десь зник.

За цікавими розмовами непомітно плинув час, а коли гості і всі присутні почали співати, ми забули, що надворі була вже ніч. Микола Віталійович зіграв нам фрагменти з своєї нової опери, яку він ще далеко не закінчив тоді. То була «Утоплена». Присутні просили і Марію Костянтинівну приєднатися до концерту. Вона охоче погодилась. Побалакавши хвилинку з Лисенком та Садовський, Заньковецька підійшла разом з останнім до рояля і почала співати з ним дует «Коли розлучаються двоє». Співала вона гарно. Голос у неї був широкого діапазону і звучав легко, без всякого зусилля, неначе було його непочатий край. Садовський дуже влучно вторував їй. У нього був дуже добрий слух і гарний, повний почуття, теплий голос. Він проспівав ще сам «Нелюдимо наше море».

Прощаючись, наші гості просили Миколу Віталійовича приїхати на відкриття театру в Одесу і неодмінно бути на першій виставі з дружиною та з усіма Старицькими.

Другого дня Михайло Петрович виїхав з Києва разом зі своїм адміністратором і робітниками сцени. Декорації, гардероб та всі інші театральні речі були вже погружені до спеціального товарного вагона. Через два дні після його від'їзду мусили вирушати і ми, працівники його трупи.

НАЗАД | ЗМІСТ | ВПЕРЕД