Дядю Шуру, сімдесятидвохрічного жителя Кіровограда, колишнього електрика тресту їдалень, поховали швидко й без особливих вшанувань. Процесія була нечисленною. В останню путь літнього родича проводжали племінники Ірина та Андрій Подтьолкови, декілька їхніх співробітників і найближчі сусіди. Поминальний обід не відбувся. Сусіди, попрощавшись із небіжчиком в одній із кімнат, затримались трохи на порозі, дивуючись убозтву житла, де побували вперше за десятки років, та й пішли собі. Потім усі з жалем думали: яка бідність! Зрозуміло, чому старий ходив у брудному й подертому. Та й вигляд у нього був такий, що, за словами знайомої, завжди хотілося дати йому бодай пиріжка.

Найближчі сусіди навіть гадки не мали про ге, що недоглянутий небалакучий дід - один з найбільших колекціонерів усього колишнього Союзу Олександр Борисович Ільїн. Що у вогкому, занедбаному будинку, де жив Ільїн із племінниками, і поряд, у недобудованому, звалено докупи такі скарби, ціну котрим фахівці не можуть скласти протягом кількох місяців.

Відвідувачів Олександр Борисович не жалував. Родини й друзів не мав. Мало кого приймали в цьому домі. Але приїжджали до нього з Москви, Санкт-Петербурга. Листи надходили з різних куточків країни. У самому Кіровограді любителі старовини знали: Ільїн має речі незвичайні. Але кожен уявляв зібрання фрагментарно. Книголюби розповідали про рідкісні видання, фалеристи — про колекції монет. Ходили легенди про ікони й різноманітні нагороди кількох століть. Але найсміливіші фантазії виявились убогими перед справжнім багатством старого, яке так раптово розкрилося.